Зовнішня політика України в період 1919–1923 рр.

На початку квітня 1922 р. український уряд мусив ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Функції представництва у Латвії та Естонії було передано місії РСФРР, і тільки тимчасово залишилося представництво в Італії. Як голова уряду Чаковський був поставлений у незручне становище в питанні про обмін дипломатичними місіями з Туреччиною після укладення договору про дружбу і братерство. Минали місяць за місяцем, а центр не розв'язував питання про українську місію в турецькій столиці.

На початку вересня 1922 р. коли в Харкові вже працювало турецьке посольство, ЦК КП(б) У спромігся на таке «революційне» рішення: «Визнати за необхідне мати в Туреччині українського повноважного представника із скороченим штатом».

Після такого рішучого демаршу в Туреччині з'явилася українська місія, але проіснувала недовго. Загалом 1922 р. УСРР мала близько 40 своїх повпредів, консулів, тимчасових дипломатичних місій у різних країнах (у Москві, Ташкенті, Лондоні, Берліні, навіть у Китайському Харбіні). За берлінським протоколом, у листопаді 1922 р. дія Раппальського договору поширилася на всі радянські республіки. Керівником берлінської місії став М.В. Левицький.

Про те це було досягнення «під завісі».У 1920-1923 рр. УСРР сама або разом з іншими радянськими республіками уклала або приєдналася до більш як 60 міжнародних договорів, угод, конвенцій, протоколів з 15 капіталістичними державами, в тому числі з Великобританією, Німеччиною, Францією, Австрією, Туреччиною та Епідемічною Комісією Ліги Націй. 28 листопада 1921 р. вона приєдналася до багатосторонніх Женевських конвенцій 1864 і 1906 р. про надання допомоги хворим і пораненим у діючих арміях, а 1922 р. стала учасником резолюції Генуезької конференції з політичних, економічних, фінансових питань, в основі яких лежала угода між 34 державами-учасницями цієї конференції. [11]

Договори за участю УСРР регулювали такі важливі питання державних відносин, як політичні, економічні й фінансові, проблеми війни і миру, встановлення дипломатичних і торговельних відносин, правові питання (передусім обмін військовополоненими та інтернованими), прикордонні, охорони здоров'я і допомоги голодуючим тощо. УСРР здійснювала пасивне і активне право посольства, тобто проводила з іноземними державами та місіями, а також посилала своїх дипломатичних представників для участі у міжнародних конференціях. [2]

Лише за два роки (1921-1922) УСРР домовилася встановити дипломатичні відносини з Австрією, Італією, Латвією, Литвою, Німеччиною, Польщею, Чехословаччиною, Туреччиною, Естонією.Під час утворення СРСР УСРР здійснила обмін повноваженими представництвами з Польщею, Німеччиною і Чехословаччиною. Повноважне представництво УСРР було засноване в Австрії, а на Україні представництво інтересів Австрії було доручено Австрійській місії в Москві. В Італії представництво УСРР було доручено представнику РСФРР В. Боровському, а при уряді УСРР була акредитована Італійська місія в Москві. В Англії представництво УСРР було покладене на уповноваженого РСФРР Л. Красіна. [11]

1923 р. поважне представництво УСРР було засноване в Туреччині. Створення повноважних представництв УСРР в Латвії, Литві та Естонії затримувалося через те, що тодішні уряди цих країн відклали ратифікацію договорів, укладених з УСРР. Проте в березні 1922 р. в прибалтійські держави прибула репатріаційна місія, очолювана уповноваженим УСРР в справах репатріації. Спеціальні тимчасові місії УСРР - репатріаційні, торговельні, Червоно Хреста - відряджалися до багатьох країн (Австрії, Німеччини, Польщі, Чехословаччини тощо). Так, 21 листопада 1921 р. у Харкові функціонували Німецьке бюро по репатріації. Уповноважений у справах біженців Латвії, репатріаційна місія. Улітку 1922 р. в Україні перебувало надзвичайне посольство Туреччини. [2]

Важливу роль у здійсненні УСРР «права посольства» відігравало створене на початку 1921 р. повноважне представництво України в Москві. Через нього УСРР підтримувала відносини з Латвією, Естонією та іншими країнами. Крім того українське представництво мало можливість підтримувати контакти з акредитованими представниками Великобританії, Китаю, Ірану та деяких інших держав, які не мали дипломатичних відносин з УСРР.

Через свого постійного представника в РСФРР уряд УСРР підтримував постійні зв'язки з усіма радянськими республіками, які теж мали свої представництва в Москві. Вже в 1923 р., після створення СРСР, права республік дуже обмежувалися. Почалася реконструкція зовнішньополітичних структур радянської України. Закрився комісаріат закордонних справ УСРР, замість нього призначався уповноважений представник НКЗС СРСР в Україні.

Постановою колегії НКЗС СРСР в його обов'язки входило: інформувати уряд УСРР по партійній лінії про міжнародне становище та зовнішню політику СРСР, виявляти ініціативи українського уряду в питаннях зовнішньої політики, мати зв'язки з рад наркомами УСРР при посольствах СРСР у Німеччині, Австрії, Чехословаччині та Польщі, а також надавати українському урядові різні матеріали з зовнішньої політики, які його можуть зацікавити. Уповноваженим представником НКЗС СРСР в УСРР був призначений О. Шліхтер.

Урядом СРСР також було вирішено згорнути посольства радянської України у Берліні, Празі, Відні та Варшаві. Замість ліквідованого посольства УСРР при посольстві СРСР призначався представник України за рішенням колегії НКЗС СРСР і за згодою НКЗС УСРР. Першим на цю посаду посів Г. Беседовський. [12]

Також було вирішено відкрити консульський стіл по українських справах при посольстві СРСР. Хоча фактично вони відкриті не були, про що не однократно звертався уряд України до Москви. [5]

3. Зовнішньо політична діяльність Християна Раковського

3.1 Призначення Християна Раковського Головою РНК УССР

В Україні, яка в останні півтора-два місяці перейшла під контроль радянськоївлади, в січні 1919 р склалася надзвичайно напружена ситуація у владі. Складався він в тому, що в уряд України переважали «ліві» на чолі з Г.Л. П'ятаковим. [11]

У результаті ЦК, повністю вже розпоряджавсявсіма державними справами, прийняв рішення про зміщення П'ятакова з поста керівника «тимчасового робітничо-селянського уряду», але виявився не в змозі знайтийому заміну. Виникла ідея залучити в якості голови уряду Х.Г. Раковського. 10 січня 1919 члени ЦК Квірінг, Артем (Ф.А. Сергєєв) і А.Я. Яковлєв (Епштейн) послали вельмицікаву телеграму Леніну в Москву, в якій говорилося: «ЦК КП (б) У вирішив, що нерухаючи поки кандидатури з особового складу уряду і ЦК, запропонувати вам невагаючи прислати Християна Георгійовича. [11]

Тільки в цьому випадку головуючих криза нестане урядовим «Хто міг висловити подібну пропозицію, якщо мати на увазі, що підписали його особисто не знали Раковського і могли судити про його якостях тільки за звітами про злодіях з поваленим тепер урядом України? Єдиним високопоставленим особою, яка могло це зробити з повною відповідальністю, був Троцький, прекрасно знав Раковського вже протягом півтора десятиліть і займав пост народного комісара з військових і морських справ. 9 січня Ленін повідомив Раковському про намір призначити його на посаду в Україні.Пішли зустріч з Леніним, рішення ЦК РКП (б).

Правда, під час зустрічі Раковськийвисловив сумнів у доцільності його призначення в Україні, нагадавши, що його болгарське походження може ускладнити роботу. Ленін відмахнувся, до того ж цинічно знайти серед своїх бабусь українку, щоб таким чином встановити хороший рід. Ми бачимо, наскільки зневажливо ставився вождь більшовиків до найскладнішої національну проблему! Але так чи інакше, призначення відбулося. Ленін дав вказівки Раковському про відновлення єдності в компартії України, про ліквідацію «партізанів», тобто фактично про жорстоке придушення селянських виступів.

22 січня Раковський прибув до Харкова, що був українською столицею. 24 січняу відповідності з волею Леніна, не підлягали якого б то не було обговоренню, він був обраний головою уряду; тимчасовий робітничо-селянський уряд України змінило свою назву і стало за російським зразком іменуватися Радою народних комісарів. Раковський з головою занурився в напружену роботу. Тільки на початку березня 1919 йому довелося взяти участь у III з'їзді КП (б) У, I конгресі Комуністичного інтернаціонал, III Всеукраїнському з'їзді Рад. Раковський був одним з найактивніших учасників установчого конгресу Комуністичного інтернаціоналу, що відбувся 4-6 березня 1919 Разом з В. І. Леніним, Г.Є. Зінов'євим, Л.Д. Троцьким і швейцарцем Ф. Платтеном він був обраний до складу виконкомаКомінтерну, ставши, таким чином, одним з його засновників[11].

3.2Участь Християна Раковського в Генуезькій конференції

Вельми показовими в цьому сенсі документи, пов'язані з обговоренням у партійних і державних колах питань тактики радянської делегації на світової економічній конференції, яка скликалася у квітні 1922 в італійському місті Генуї та участь у якій стала першим виходом Радянської Росії. У зв'язку з передбачуваним нарадою з питання про участь в Генуезькій конференції Раковський підготував обширний меморандум, який направив Леніну, Троцькому, Чичеріну та іншим керівним особам. На жаль, документ не датований, іможна лише припустити, що написаний він був у березні 1922 р. Підтвердженням цього може служити дане ще 22 січня завдання Леніна - кожному члену делегації до 23 березня раз працювати докладний план переговорів документі висловлювалася думка, що «органічні основи» радянського ладу (націоналізація землі, державна промисловість, монополія зовнішньої торгівлі, державна суверенність і існуючий політичний лад) не підлягають обговоренню. Раковський визнавав, що з цього виходять фактично і самі організатори конференції.У завдання Раковського входило встановити контакт з відповідальними діячами Німеччини та західними дипломатами, які перебувають у Берліні, з'ясувати можливості нормалізації німецько-радянських відносин, намітити шляхи використання протиріч між капіталістичними державами в інтересах радянської зовнішньої політики. Вже 2 лютого Раковський відправив у Москву обширно пам'ятну записку, де повідомляв про обстановку в Європі і намічав план економічного співробітництва з Німеччиною але в сукупності з укладенням та Росією, і Німеччиною відповідних договорів з Францією [11].

У Берліні Раковський став шукати контактів з впливовими французькими деталями. Йому вдалося зустрітися з журналістом ЖюлемСайервейном, співробітником газети «Матен», який виконував неофіційні доручення прем'єр-міністра Франції РаймонаПуанкаре. Здавалося, що почалися переговори можуть дати позитивний результат. У лютому в «Матен» з'явилося інтерв'ю Раковського, який досить правдиво розповів про положенні Радянської Росії, підкресливши тенденцію до нормалізації господарського життя. [11]

Поїздка в Берлін показала, що в прагненні використовувати суперечності між ведучими капіталістичними державами Радянської Росії необхідно орієнтуватися насамперед на розвиток взаємин з Німеччиною. Повернувшись з-за кордону, Х.Г. Раковський в кінці лютого - початку березня 1922 знову взяв участь у кількох засіданнях комісії з підготовки Генуезької конференції. «Ми повинні з'явитися на конференцію, вже опублікував попередній план», - говорив він. Він полемізував з Л.Б. Красіна, які вважали, що позика треба брати тільки на відновлення сільського господарства.

Ні, вважав Раковський, позики потрібні також на відновлення транспорту і промисловості. При цьому держава повинна була дати гарантію, що закордонні кошти не підуть на Червону армію, на інтернаціональну агітацію, навіть на утримання державного апарату. Пропозиції Раковського увійшли до постанови комісій.6 березня Раковський був особливо активний. На засіданні комісії він запропонував «провапна роботу по відшукання в історії революцій (Французької та інших) періодів, коли конфіскації застосовувалися урядами до цілих категоріям громадян, класам, особиною іноземцям».

Ця пропозиція, що ставив метою знайти прецеденти для переговорів в Генуї, було зустрінуте з інтересом, та Інституту економіки було доручено провести таку роботу. При розгляді питання про зустрічні вимоги і про пасиві Росії він запропонував визначити коефіцієнти падіння курсу цінних паперів промислових підприємства Росії до революції і врахувати їх при загальному підрахунку можливого боргу. І це пропозиція була врахована. [11]

Раковський виступив з повідомленням «про важливість правильної постановки питання про бюджет». По цій темі зав'язалася дискусія. Раковський говорив: «Коли ми станемо на конференції домагатися питання про державний позику, то сей годину ж встане найсерйознішим чином питання про тих звичайних забезпеченнях, котрий ставляться при всяких позиках. Таким забезпеченням у чехословаків є алкоголь. За державному кошторисі йде така-то стаття, вона публічна, вона проходить через парламент, вона служить дійсним забезпеченням». Раковський вважав, що гарантією позик з радянської сторони можуть служити податки на сірники, сіль, тютюн, цукор, гас та інші товари, а також, і це було головним, «строго певний порядок про ходіння кошторисів», тобто упорядкований державний бюджет. [11]

Ще майже за півтора місяці до цього, 27 січня 1922, надзвичайна сесія ВЦВКРРФСР затвердила склад радянської делегації, яка мала брати участь у європейській економічній конференції в Генуї. До складу делегації увійшли В. І. Ленін (керівник), Г.В. Чичерін (заступник керівника), Л.Б. Красін, М.М. Литвинов, В.В. Боровський, А.А. Іоффе, Я.Е. Рудзутак, Т.В. Сапронов, А.Г. Шляпников і представники республік Х.Г. Раковський (Україна), Н. Наріманов (Азербайджан), П.Г. Мдівані (Грузія), Ф. Ходжав (Бухара), А.А. Бекзадян(Вірменія), Я.Д. Янсон (Далекосхідна республіку). У зв'язку з тим, що протокол конференції передбачав участь лише п'ятичленної делегації, офіційний мандат на переговори був виданий Чичеріну, Іоффе, Красіну, Литвинову і Раковському. Члени делегації були дійсно здатними політичними діячами, а частиназ них - Раковський належав до їхнього числа - вже мала істотний дипломатичний досвід. Леніна, внесене 24 лютого і затверджене 28 лютого 1922 р.: «На випадок хвороби або від'їзду т. Чичеріна (як видно, Ленін з самого початку не збирався їхати в Геную) його права передаються почергово однієї з двох трійок: а) Литвинов, Красін, Раковський. б) Литвинов, Іоффе, Воровський»

Х.Г. Раковський повернувши до виконаносвоїх державних функцій в Українілише на два з половиною тижні. 9 березня він виступивши на засіданні Політбюро ЦККП (б) У з інформацією про свою дипломатичної діяльності.

За рішенням Політбюро12 березня в харківському театрі «Міссурі» відбулися збори місцевої еліти, на якому було заслухано Доповідь Раковського про міжнародне становище радянської республіки на передодні конференції в Генуї. Доповідач Висловамдумок, що до майбутньої конференціїтреба ставити з обережністю и скептицизмом, бо вона буде ввіходити з нерушимості Версальської системи, з тихий договорів, Які диктують волю переможців у світовій війні. Раковський заявивши: «Колі ми з'явімося на конференцію, мі заявімо: звичайна, вині можете погодитись Із загальною комуністичної програмою, ми не збираємося робити вас комуністами, но ми говоримо вам, як ділові люди: у вас стояти заплави и фабрики, у вас колосальний Безробіття в силу перевиробництво, у нас розруха, відсутність матеріалів, сільськогосподарських знарядь, машин, у нас величезнімбагатства, де ви могли б причетника ваших інженерів та других фахівців».

27 березня радянська делегація спеціальнім потягом через Ригу і Берлін вирушила в Геную У Ризі 29-30 березня відбулася зустрічі з представник Урядів Латвії, Естонії та Польщі и булу досягнуті домовленість про нормалізацію економічних відносин в Східній Європі, а таке про Спільні Дії в Генуї для реалізації цієї завдання.

1 квітня делегація прибула до Берліна, де кілька днів йшли переговори з німецькими державними діячами, є продовження переговорів двома місяцями раніше. Хоча смороду не завершена підписанням договором про нормалізацію ввідносини про відмову від взаємних претензій, Було домовлено про продовження контактівв Генуї.

Генуезька конференція розпочалася 10 квітня. Делегації розмістилися в курортнихпередмістях. Резиденцією радянської делегації ставши готель «Палаццо Імперіалі», розволожений між містамиСанта-Маргарита и Равало, територіально ставився доСанта-Маргариті. Чи не талько на учасникові конференції, а й на жителем італійського приморського міста справивши враження радянський дипломат Раковський, Який абсолютно природно, Ніби ВІН давнім-давно до цього Звіков, з'являвся на публіці в чорних брюках в білу смужка, скроню циліндрі, недбало тримаючи в руці білі шовкові печатки. У зв'язку з тім, що, як уже говорилося, в Генуї кожна країна получила право мати лише по п'ять офіційних делегатів, частина радянської делегації довелося стати «Технічний персонал» - смороду займаюсь місця позаду офіційних делегатів, Які ранжируваній так: Чичерін, Раковський, Литвинов, Красін, Іоффе. Раковський вивчав газетні огляди, радянські та зарубіжні документи, пов'язані з конференцій. [11]

У купі різноманітної інформації він звернув особливу увагу на отримане в початку травня повідомлення з Софії про обшуки і арешти в Болгарії російських білих офіцерів, викритих у створенні недозволених організацій та зберіганні зброї. Ці відомостінезабаром знадобилися в переговорах з головою Ради міністрів Болгарії А. Стамболійский. 7 квітня датовано перший протокол засідання радянської генуезької делегації, про долинав в Санта-Маргариті. Були присутні не тільки члени офіційної делегації, але й інші особи - Л.С. Сосновський, Е.А. Преображенський. Однак Раковського серед них не було. На засіданні були розподілені обов'язки, хоча робилася обмовка: «остаточнорозподіл буде вироблено після приїзду тт. Красіна іРаковського». На наступному засіданні 9 квітня Раковський і Красін вже були присутні. Раковськийбрав участь в обговоренні проекту вітальній промові та інших випросив. [11]

Збереглася датована цим же днем ??записка Чичеріна: «Вельмишановний Християн Георгійович. Втім, дипломатам невластива було хвалити один одного. Пункт про революційній пропаганді - зовсім недобре». Чичерін пропонував переробити пункт про дрібних тримачів російських цінних паперів, підкресливши, що при досягненні угоди вони отримають компенсацію. «Необхідно, - написав Чичерін, - також підкреслити (це недостатньо викладено у Раковського) принцип рівності двох світів, про що свідчить шифровка ЦК, і вказати на неприпустимість нав'язування на нашої території капіталістичних принципів».

У свою чергу Л.Б. Красін визнав, що проектРаковського перебільшує значення іноземних кредитів для Росії і що відкрито вказувати, що делегація відмовляється від контр претензій. М.М. Литвинов, погоджуючись з Чичеріним в необхідності реагувати на те, що меморандум від 2 травня - це відступ від домовленостей з Англією і Францією, вказав на необхідність чітко позначити у відповіді повернення і радянської делегації до колишніх позиціям (малися на увазі контр претензій, які були зняті в результаті переговорів з главою британської делегації Девідом ЛьодиДжорджом на віллі «Альбертіс», що тривали протягом тижнів, починаючи з 11 квітня). [11]

Висновки

Отже, Ризький мирний договір, підписаний 18 березня 1921 p. між Польською Республікою й РСФРР та УСРР, ознаменував завершення радянсько-польської війни. Умови, що висувалися та закріплювалися договором, на мою думку, не враховували позиції УСРР.

Стаття XI була компромісним варіантом у вирішенні питання повернення культурних цінностей між обома сторонами. Вона визначала повернення лише частки предметів, найголовніше було попереду - предметне, практичне обговорення та виконання статей договору.

Відносини УСРР з РСФРР були суперечливі. Отож, закладені в договір правові норми позбавляли Україну будь-якої можливості істотно впливати на об'єднані комісаріати, а відтак спеціальні угоди, що мали регулювати порядок і форму внутрішнього управління, детально розроблені так і не були. Це давало змогу російським наркоматам, що стали фактично наддержавними, цілком контролювати військовий і народногосподарський комплекси України. Було централізовано управління фінансами, шляхами сполучення, зв'язком, торговим флотом, об'єднувалися бюджетна, податкова та грошова системи. Більш того, окремі господарські структури в Україні навіть передавалися у безпосереднє підпорядкування російським структурам. Як результат - на кінець 1922 р. у віданні уряду УСРР залишалась незначна кількість підприємств місцевої та кустарної промисловості.

Отже, аналіз правових форм взаємовідносин між радянськими Україною і Росією у період національно-демократичної революції і до підписання договору про утворення СРСР засвідчив, що УСРР від самого початку виникнення була частиною єдиного радянського державного комплексу. Найбільш показовим документом на підтвердження цієї тези був укладений у грудні 1920 р. «Робітничо-селянський договір» - нерівноправний і підневільний для України, типовий колоніальний договір. Перетворення органів державного управління Російської Федерації на загально-федеративні по суті означало фактичне включення України (та інших республік) у кордони Радянської Росії умовно на правах автономій, насправді - колоній.

У 20-х роках XX ст. Україна пройшла складний шлях розвитку державності, зіткнувшись із низкою труднощів і невдач на міжнародній арені. Досягнувши формального визнання її суверенітету іншими державами світу, вона перебувала під впливом радянської Росії, що після утворення СРСР призвело до часткової, а згодом повної втрати суверенітету в зовнішньополітичній і зовнішньоекономічній сферах міжнародного життя. На міжнародну арену вийшов український радянський уряд. Уряд Української Народної Республіки в екзилі втратив своє значення державної інституції, залишившись лише репрезентацією політичних поглядів української еміграції.

Можна констатувати, що структура НКЗС УСРР повністю відповідала вимогам проведення і реалізації власного зовнішньополітичного курсу. Один з напрямків діяльності НКЗС - це діяльність дипломатичних представництв. Питання про те, в яких країнах, на яких правах будуть вони функціонувати, яку роль виконувати, стали предметом обговорення у Політбюро ЦК КП(б) У. Цікавими з цього приводу є думки викладені членом делегації УСРР на переговорах у Ризі Є. Квірінгом у листах до голови раднаркому УСРР і наркома закордонних справ Х. Раковського (листопад-грудень 1920 р.), а особливо в доповіді «Про дипломатичні представництва УСРР», що була надіслана з Риги на розгляд ЦК КП(б) У 14 січня 1921 р.

У 1920-1923 рр. УСРР сама або разом з іншими радянськими республіками уклала або приєдналася до більш як 60 міжнародних договорів, угод, конвенцій, протоколів з 15 капіталістичними державами, в тому числі з Великобританією, Німеччиною, Францією, Австрією, Туреччиною та Епідемічною Комісією Ліги Націй. Дуже важливе для нашої історії.

Отже, за період 20-х років XX ст. Україна пройшла складний шлях розвитку своєї державності, натрапивши на низку труднощів і невдач на міжнародній арені. Досягнувши формального визнання її суверенітету іншими державами світу, вона була під впливом радянської Росії, що після утворення СРСР призвело до часткової, а потім і повної втрати суверенітету як у зовнішньополітичній, так і в зовнішньоекономічній сферах міжнародного життя.

Християн Раковськийочолюючи уряд Радянської України, провадив, наскільки це було можливо в умовах громадянської війни й економічної розрухи, курс на створення суверенної Української республіки. Він виступав проти «нових дворян», за гласність і плюралізм думок у партії, за демократизм і розширення влади Рад, за самофінансування підприємств і навіть республік Всесоюзної Федерації, за оренду на селі, фінансову допомогу незаможним.

Список використаних джерел та літератури

1. Гетьманчук Ю. Укрїнське питання в радянсько-польських відносинах 1921-1939 рр. // Автореферат на здобуття наукового ступення доктор історичних наук. - Лівів, 2004., с. 32.-Режим доступа: http://disser.com.ua/

2. Галицька-Дідух Т. Дипломатична боротьба та українське представництво на Ризькій мирній конференції (1920-1921) // Український історичний журнал. - 2001. - №6. - С. 100-110.-Режим доступаhttp://www.history.org.ua/

3. Дембеки С. Советский Союз и вопросыпольськойполитикиравновесия в предвери и пактаРиббентропа-Молотова 1938-1939 годы // Отечественаяистория. - 2001. - №2, С. 79-80.-Режимдоступа: http://opac.mpei.ru/

4. Зашкільняк Л. Історія Польщі. Львів, - 2002, с. 752-Режим доступа: http://www.history.org.ua/

5. Историяадминистративно-территориальногоделенияДонецкойгубернии, Сталинской и Донецкойобласти. - Донецк, 2001. - С.

Режим доступа: http://forum.genoua.name/

6. Терлюк, І.Я. Історія держави і права України: навчальний посібник / І.Я. Терлюк. - К.: Атіка, 2011. - 944 с. - ISBN 978-966-326-407-3: 168.00. Режим доступа: http://shron.chtyvo.org.ua/

7. Нікітін, А.В. Теорія держави та права [Текст]: навч. посіб. для дистанційного навчання. Ч. 2 / А.В. Нікітін; за наук. ред. А.М. Колодія. - К.: Ун-т «Україна», 2005. - 265 с. - (Мережа дистанційного навчання). - ISBN 966-388-003-1: 25.00. Режим доступа:

http://www.twirpx.com/

8. Гісем Олександр Володимирович. Дипломатичні відносини між Польщею та УСРР 1921-1923 рр.: Дис… канд. наук: 07.00.02 - 2009. Режим доступа: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/

9. Кульчицький П. Імперський чинник в історичному розвитку України // Регіональна історія України. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2007. - №1. - С. 135 - 154. Режим доступа: http://www.history.org.ua/

10. Чернявский Г.И. Жизненный путь ХристианаРаковского. Европеизм и большевизм: неоконченнаядуэль: Центрполиграф; Москва; 2014 ISBN 978-5-227-05277-3Режим доступа: http://www.litmir.co/

Размещено на Allbest.ru