Проблеми методології цивілізаційного аналізу історичного процесу

Неокантіанство справило значний вплив на історіографію ХХ ст., оскільки в очах істориків стверджувало науковий характер їхніх занять. Однак достовірність їх результатів ніяк не могла гарантуватися, позаяк будувалася на емпірично не доводжуваному припущенні про трансцендентальний характер цінностей та наявність у них «об'єктивного смислу». Якщо ж прибрати це припущення, то у дослідника залишається тільки віра в те, що він осягнув чужу суб'єктивність, тоді як насправді всю «достовірність» він черпає з власної суб'єктивності - своїх переконань, бачення навколишнього світу, апріорних знань, досвіду тощо. Надання такої пріоритетності суб'єктивності (інтуїтивності) історичного пізнання дуже зближує неокантіанство з розуміючою психологією й герменевтикою. А наслідком, як і у випадку з позитивістською традицією, стає незавидна для історичної науки картина: скільки істориків, стільки й «історій». Н.Б.Селунська зазначає, що в такій ситуації методологічної невизначеності «можлива лише одна згода між істориками - не погоджуватися» [Селунская 2003: 64]. Тож виявлення когерентності всесвітньої історії стає сьогодні ще проблемнішим, тим паче, що питання взаємодії та взаємовпливів різних локальних культур у рамках більш широкої системи культури - світової - тут навіть не ставиться.

Щоправда, в ХХ ст. мали місце й досить амбітні спроби когерентного опису всесвітньої історії, принаймні на рівні локальних цивілізацій. Одна з них впродовж тривалого часу реалізовувалася французькою Школою «Анналів» і полягала у виявленні «синтезуючого чинника» сукупності історичних фактів. Ним були визначені свідомість і структури колективного несвідомого, або менталітет. Один із параграфів незакінченої методологічної праці М.Блока «Апологія історії або ремесло історика» так і називався: «Від різноманіття людських фактів до єдності свідомості». Численні праці, в яких моделювався менталітет різних груп людей минулого, ввійшли в скарбницю історичної науки. Ці зусилля А.Я.Гуревич описував так: «Навряд чи може викликати сумнів те, що “надзавданням” Школи “Анналів” було від самого початку й залишається тепер досягнення синтезу. Не випадково ж ця Школа написала на своєму прапорі гасло “глобальної” (або “тотальної”) історії! <…> У свідомості людей, на всіх її рівнях, від непрорефлектованих ментальностей до витончених теологічних і філософських систем, та в їх поведінці, котра окрашена й глибоко детермінована картиною світу, закладеною культурою в їхню свідомість, “анналісти” шукають той “вузол”, де змикаються всі рухи соціального життя» [Гуревич 1993: 283]. Проте акцент Школи «Анналів» на історії ментальностей так і не привів до бажаних результатів і вилився в «кризу 1989 року», коли журнал почав шукати нові методологічні підходи [Див.: Бессмертный 1991].

Отже, сподівання використати свідомість і структури несвідомого як «інструмент» для розкриття когерентності історії виправдали себе мало. Як і у випадку дільтеєвської розуміючої психології, на заваді стоїть недосяжність для наукового спостереження самої свідомості, не говорячи вже про несвідоме, що навіть не явлене в свідомості. Як пише відомий американський філософ Дж.Сьорл, «стандартна модель спостереження не працює по відношенню до свідомої суб'єктивності. Вона не працює по відношенню до свідомості інших людей, рівно як і по відношенню до своєї власної. В силу цього сама ідея того, що міг би бути особливий метод дослідження свідомості, а саме “інтроспекція”, котра, як гадають, є чимось на кшталт внутрішнього спостереження, була від початку приречена на невдачу, і тому немає нічого дивного в тому, що інтроспективна психологія зазнала банкрутства» [Серл 2002: 105].

Ще одним варіантом були великі цивілізаційні теорії ХХ ст., насамперед О.Шпенґлера і А.Дж.Тойнбі. Вони демонстрували «органічну» єдність безлічі різноманітних фактів всесвітньої історії як «об'єктивної», так і «суб'єктивної» природи. Але скріпним, центруючим фактором у них, як і в теорії М.Я.Данилевського, виступали якраз самі «органіцистські» аналогії, що виконували роль трансцендентального означуваного. В результаті когерентність історії в межах локальних цивілізацій в остаточному підсумку забезпечувалася інтуїцією, індивідуальним філософським баченням цих мислителів, котре не підлягало інтерсуб'єктивній перевірці. Крім того, через необхідність осягати внутрішній зміст кожної цивілізації окремою розумовою процедурою (інтуїцією, або «фізіогномічним тактом» у О.Шпенґлера) залишається незрозумілим, як же досліджувати процес взаємодії між ними.

Слід відзначити, що наприкінці ХХ ст., коли зусиллями постструктуралізму й деконструктивізму в історичних наративах була виявлена фігура трансцендентального означуваного й колись популярні універсалістські теорії всесвітньої історії почали втрачати свій вплив, то й у новітніх системних теоріях цивілізацій стало важко побачити іманентну когерентність історії. Так, відомий російський історик Ю.Б.Черняк як історичну макротеорію пропонує теорію цивілізації, розуміючи під останньою «цілісну суспільну систему, що саморозвивається й включає в себе всі соціальні та несоціальні компоненти історичного процесу, всю сукупність створених людиною матеріальних і духовних об'єктів» [курсив Ю.Б.Черняка] [Черняк 1996: 7]. Таке визначення цивілізації цілком відповідає об'єкту постнекласичної науки. Та коли справа доходить до методології дослідження цієї «цілісної» системи, він пропонує виокремлювати («постулювати») в цивілізаціях різні пласти, паралелізми, сектори, сфери, субсфери, регіони, позаяк «відсутність у сучасного суспільствознавства необхідних аналітичних засобів змушує обмежуватись конкретно-історичним дослідженням пластів, у яких відбувалися зміни, та форм, у які вони облачалися». При цьому внаслідок «онтологічного “еклектизму”, тобто “еклектизму” об'єктивного цивілізаційного процесу» різні аспекти життя цивілізації мають вивчати різні наукові дисципліни за «принципом додатковості». Науковим же результатом буде «синкретичний синтез» [Черняк 1996: 186, 231]. Цілком очевидно, що про визнання внутрішньої когерентності історичного процесу тут уже не йдеться. Як показує досвід останніх років, акцент на порівняльному зіставленні цивілізацій [Див.: Сравнительное… 1998; Сравнительное… 2000] тут також мало що може додати.

У цілому ж в останні десятиліття ХХ ст. однією з провідних тенденцій у світовій історіографії було наростання фрагментації історії на все більш вузькі галузі, аж до «мікроісторії» включно. Як відзначає А.Меґілл, давня дисциплінарна мета - створення універсальної історії світу - виявилась недосяжною, і на початку ХХІ ст. вже «очевидно, що історична дисципліна не об'єдналась, а, навпаки, розпалась на безліч різних напрямків» [Мегилл 2007: 317]. А за визнанням британського історика П.Берка, такий «поділ» історії є однією з причин, щоб говорити про наш час як про «час “кризи історичної свідомості” чи історичної методології» [Берк 2004: 9].

Таким чином, упродовж ХІХ-ХХ ст. історичній науці не вдалося визначити оптимальну методологію опису всесвітньої історії як когерентного процесу. Погляди на неї з позицій чи класичної раціональності, з акцентом на об'єктивності (матерії), чи некласичної раціональності, з акцентом на суб'єктивності (свідомості) весь час розвивались у руслі картезіанського дуалізму з його роздвоєнням людського світу, протиставленням об'єкта суб'єктові. А тому породжували однобокість, частковість, а значить - до певної міри хибність в оцінках цілісної еволюції світу й людського суспільства. Причина цього - традиція розглядати всі об'єкти науки в онтологічному ключі як речі та картезіанська традиція протиставляти дві окремі субстанції - матерію і свідомість. Ставало необхідним введення якогось попереднього (передпосилочного) знання, здатного інтегрувати фактичний матеріал. Ним зазвичай і виступали ті чи ті філософські теорії, що імпліцитно містили якусь формулу зв'язування фактів - будь то спільне для них трансцендентальне означуване чи ідея їх загальної психологічної інтегрованості. Однак аргументована критика вказаних філософських теорій суттєво підірвала довіру й до історичної науки, яка за ними здебільшого йшла в побудові універсальних історій.

Водночас цілком очевидно, що труднощі зі зв'язуванням у якусь цілісність численних історичних фактів криються в самій природі цих фактів та в особливостях їх тлумаченнях самою наукою. Тому ці питання слід проаналізувати докладніше.

2.2 Проблемність історичного факту

Проблема історичного факту має статус однієї з найскладніших в історичній науці. Це гостро відчувається сьогодні, коли відбуваються радикальні зміни в підвалинах усього наукового знання. Ці зміни, що почалися в останній чверті ХХ ст., характеризують як «четверту глобальну наукову революцію, в ході якої народжується нова постнекласична наука» [Степин 2000: 626]. Набувають нового змісту всі основні категорії наукового пізнання: теорія, метод, пояснення, обґрунтування, а особливо його базовий компонент - факт. В різні періоди історії науки трактування факту було неоднаковим. У класичній науці (ХVІІ-ХІХ ст.) він вважався висхідною повторюваною одиницею («атомом») наукових досліджень, що об'єктивно відображає реальність, якщо може бути підтверджена дослідом. Некласична наука (ХХ ст.) констатує залежність його значень у складних і «неочевидних» системах (наприклад, у квантовій механіці) від умов, засобів та теоретичного обґрунтування самих дослідів, а тому для підтвердження свого наукового статусу він потребує додаткового визнання відповідною науковою спільнотою. Сучасна постнекласична наука розглядає факт як елемент надскладної, здатної до самоорганізації системи взаємозв'язків, до якої включена й людина, а отже, в оцінці факту до попередніх характеристик додає ще й цільові установки суб'єкта, обумовленість і обмеженість останніх станом самої розумової сфери (ноосфери) та культурним змістом епохи [Мелков 2004].

У наявності такої узгодженості науки і культури, принаймні в межах Західної цивілізації, можна переконатися, якщо ретроспективно звернутися до специфіки культурних систем у відповідні історичні періоди. Очевидним корелятом тут виступатиме стиль культури, що охоплює й науковий та філософсько-науковий стиль мислення. Отже, в ХІХ ст. стиль мислення класичної науки, що набула в цей час позитивістського забарвлення, цілком відповідав романтичному стилю культури, відзначеному прагненням митців, літераторів, мислителів, учених особисто долучитися до духовного творення світу (нав'язуючи йому себе в ролі «деміурга», що в середньовіччі визнавалася лише за Богом), а в процесі цієї творчості - до осягнення його об'єктивного змісту. На зламі ХІХ-ХХ ст., коли були усвідомлені не піддатливі змінам і достатньому раціональному осягненню реалії усталеного й організованого індустріального суспільства, а в науках - лише відносна спроможність старих і нових наукових теорій, на зміну романтизмові прийшов модернізм, що через експерименти з зовнішніми стильовими формами намагався таки забезпечити внутрішню свободу особистості. Нарешті, сучасна культура постмодернізму характеризується втратою єдиного стилю, й індивід ідентифікує себе головним чином завдяки міжсуб'єктній комунікації з іншими індивідами. Тепер він мусить орієнтуватися в різноманітті культурних смислоформ для вибору стилізацій власного життя й діяльності та розуміння відповідних стилізацій у інших індивідів [Устюгова 2006: 92-130].

Як бачимо, зміни в науці відбуваються не самі по собі, а є складовою частиною історичних змін у суспільстві, котрі, зі свого боку, становлять об'єкт вивчення (той таки «факт») для історичної науки. А це означає, що й осягнути глибокі суспільні зрушення, особливо останнього періоду, без оновлення методологічного арсеналу історичної науки відповідно до вимог постнекласичної доби практично неможливо. Г.В.Касьянов справедливо зауважує, що недавні події та явища «не структуруються в ієрархічні пізнавальні схеми, вироблені понад сто років тому», і додає: «Історики звикли до лінійної картини світу, тому дискретність, нерівномірність, багатовимірність і амбівалентність процесів та явищ сучасної історії являють собою чи не найсерйозніший інтелектуальний виклик (утім, це твердження буде справедливим до будь-якої історії лише з тією відмінністю, що для сучасної воно є майже абсолютним)» [Касьянов 2006: 5].

Думається, однак, що природа цієї «непристосованості» подій, явищ і процесів, тобто історичних фактів, до традиційних тлумачень історичного факту криється не в незавершеності процесів у сучасному суспільстві чи їх «історичній різночасності», а в самих цих тлумаченнях, які й формували колишню «лінійну картину світу». Тож для подолання вказаних методологічних труднощів необхідно простежити еволюцію трактовок історичного факту в попередні класичний і некласичний періоди в науці, з'ясувати їхні іманентні суперечності та можливості їх подолання.

Відразу ж зазначимо, що наведені вище зміни в тлумаченні факту проявилися головним чином у природничих науках. А в науках соціально-гуманітарних, особливо в історії, ситуація поставала набагато складнішою. Говорячи про специфіку історії, зазвичай указують на те, що чим далі вглиб історії, тим менше збереглося історичних джерел, або що неможливі прямі експерименти для перевірки тих чи тих емпіричних даних. Та чи не найголовніша її особливість полягає в тому, що замість звичної для природознавства однозначної схеми встановлення факту по лінії суб'єкт - об'єкт, історична наука традиційно мала справу з принципово іншою схемою: суб'єкт (історик) - суб'єкт/об'єкт (автор джерела/джерело) - суб'єкт/об'єкт (свідомість людини/дія людини в історії). А це вже зумовлювало неоднозначність у визначенні самого об'єкта дослідження. В залежності від обраного підходу акцент робився або на «об'єктивних», незалежних від людської свідомості аспектах фактів, що мало зблизити історію з природничими науками, або на «суб'єктивних», прямо пов'язаних зі свідомістю, що, відповідно, віддаляло її від цих наук. Питання суб'єкт-об'єктної дихотомії, дуже непросте, як бачимо сьогодні, навіть для природничих наук, спричинило запеклі дискусії відносно наукового статусу історії. Обґрунтована свого часу Є.Топольським проблема відношення об'єктивного і суб'єктивного в самій суспільній дійсності була й залишається «фундаментальним питанням історіографії й сучасних гуманітарних наук» [Вжозек 1991: 71, 74].

Цю проблему історичного факту іменують ще проблемою антиномії суб'єктивного й об'єктивного або суб'єкт-об'єктної кореляції. Вчені в різні періоди розвитку науки пробували розв'язувати її в різні способи, інколи навіть поєднуючи деякі методологічні засоби, що теоретично можуть бути віднесені до класичної, некласичної та постнекласичної раціональності. В добу класичної науки переважали критерії науковості, визначені ще в ХVІІ ст. Р.Декартом: визнавати за істинне лише очевидне, ділити розглядуваний об'єкт «на стільки частин, скільки можливо і потрібно» для кращого розв'язання проблеми, починати «з предметів найпростіших і легко пізнаваних і сходити поволі, мов по сходинках, до пізнання найскладніших» і, нарешті, «робити скрізь переліки настільки повні й огляди настільки всеохоплюючі, щоб бути впевненим, що ніщо не пропущено» [Декарт 2001: 32-34].

Тож у ХІХ ст. в історіографії майже безроздільно панували школи німецького історизму (Л. фон Ранке та його послідовники) та англо-французького позитивізму, що орієнтувалися на ці критерії й методи, вже реалізовані в природничих науках. Вони прагнули до виявлення у факті дійсності та джерелі об'єктивного (тобто позитивного - наочного й «легко пізнаваного») змісту при одночасному елімінуванні суб'єктивності самого історика. Непримиренний критик позитивізму неогеґельянець Р.Дж.Колінгвуд відзначав два методологічні правила, що їх дотримувались позитивісти в трактуванні фактів: «(І). Кожен факт слід було розглядати як річ, що її можна визначити через окремий акт пізнання чи дослідницький процес, і таким чином уся нива історично пізнаваного краялася до безконечності на дрібніші факти, аби кожен із них був розглянутий окремо. (ІІ). Кожен факт годилось уявляти як незалежний не тільки від усієї решти фактів, а й від пізнавача, так що з історичної точки зору мали бути усунуті всі суб'єктивні елементи (як вони називалися). Історик не повинен висловлювати ніяких своїх суджень щодо фактів - він тільки повинен сказати, які вони, ті факти» [Колінгвуд 1996: 194-195.].

Проте й у термінології, й у доборі та послідовному «зв'язуванні» фактів як «атомів історії» дослідники свідомо чи несвідомо відображали панівні в європейському суспільстві філософські погляди, культурні й політичні ідеали (зазвичай романтично-ліберального змісту). Та й самі методологи позитивізму О.Конт і Дж.Ст.Міль, по суті, в некласичному дусі визнавали роль теорії (звісно, власної) і в спостереженні за фактами, і в дедукуванні висновків із їх аналізу (зворотно-дедуктивний метод) [Див.: Конт 1912: 4; Милль 1900: 739-750].

Водночас інші школи, переважно філософсько-історичні, що значно посилилися наприкінці ХІХ ст., зробили наголос на суб'єктивному боці дослідження факту по лінії історик-джерело-подія, перетворюючи її на схему: свідомість історика - свідомість людини в історії - об'єктивний факт, як начебто єдино прийнятну для гуманітарних наук. Відтак суть історичного пізнання вбачали в тому, що «життя пізнає життя», «дух пізнає дух», «свідомість пізнає свідомість» (філософія життя, зокрема, В.Дільтей, Ґ.Зіммель, О.Шпенґлер). Найбільш логічною виглядала формула неокантіанців В.Віндельбанда та Г.Ріккерта «культура пізнає культуру», яка обґрунтовувала можливість герменевтичного трактування істориком людини минулого через прихильність їх обох до універсальних цінностей культури. Цей епістемологічний монізм (розум пізнає розум) вони вважали запорукою достовірності результатів дослідження, а отже, й об'єктивності самої історії як науки [Копосов 2001: 220-254]. Проте така спрямованість розуму (в тій чи іншій формі) до самого себе перетворювала історичні факти лише на ілюстрації до власне розумових «вправ», які могли бути цілком замінені «фактами» з творів літератури чи мистецтва. Саме вивчення історичних фактів ставало необов'язковим.

Таким чином, уже в ХІХ ст. історична наука розкололася на дві протилежні течії - позитивістську й неокантіанську. Втім, для численних емпіричних досліджень, присвячених конкретним подіям чи явищам, це не мало вирішального значення, хіба що в першій половині ХХ ст. в описах фактів більше проявлявся акцент позитивістський, об'єктивістський, а в другій - неокантіанський, ціннісний. Проблема суб'єкт-об'єктної дихотомії факту ставала досить відчутною в дослідженнях об'ємних, багатопланових та узагальнюючих, інакше кажучи, в дослідженнях саморегулюючих систем. У ХХ ст., коли вона по своєму виявила себе й у фізиці, що, власне, дало старт розвитку некласичної науки, історики долучилися до пошуку способів з'єднання суб'єктивного й об'єктивного в історичному факті. Однак і тут на перший план у них неминуче виходило то одне, то інше.

У молодій американській історіографії швидко набирав силу прагматизм, або презентизм (К.Беккер, Ч.Бірд та ін.), який підкреслював суб'єктивність, в певному сенсі штучність сконструйованого істориком факту, повну його залежність від уявлень і потреб сьогодення [Гуревич 1969(ІІ): 72]. Прагматизм, що через свій релятивізм і суб'єктивізм поставав крайнім проявом неокантіанства, у Європі здобув певне філософське обґрунтування в працях неогеґельянців - англійця Р.Дж.Колінгвуда та італійця Б.Кроче, а на практиці активно застосовувався в різних формах «національних» історій та «партійності» історії.

Урівноважити в історичному факті суб'єктивне й об'єктивне спробували французькі історики Школи «Анналів» (Л.Февр, М.Блок). Не заперечуючи процедури конструювання істориком фактів, вони вважали можливим науковий, об'єктивний аналіз суб'єктивного в самій історії. Дороговказом для них слугували методологічні вимоги французького соціолога Е.Дюркгейма «розглядати соціальні факти як речі», а колективні уявлення - як об'єктивну основу соціальних зв'язків [Дюркгейм 1995: 18-40]. На цьому ґрунті історики намагалися з'єднати позитивізм і герменевтику неокантіанського зразка шляхом своєрідного синтезу в історичних фактах об'єктивного (подій) та суб'єктивного (свідомості, ментальності). Предмет історії «в точному й кінцевому сенсі - це свідомість людей», - писав М.Блок [Блок 1986: 86]. Ці нові підходи суттєво просували методику дослідження фактів, але з часом фактичне ототожнення психічних і соціальних структур в історії та явна недооцінка суб'єктивності історика в їх моделюванні призвели до гіпостазування подібних моделей у структуралізмі (К.Леві-Строс) та структурній історії (Ф.Бродель, П.Шоню та ін.), що так чи інакше скеровувало історіографію на «ходіння по колу» - на вивчення структур, постульованих самими теоріями.

Прямим же спадкоємцем класичного позитивізму виступив у ХХ ст. неопозитивізм, який хоч і брав до уваги роль суб'єктивного і в історичних фактах, і в історичному дослідженні, проте намагався за будь-яку ціну звести цю роль до мінімуму, аби зберегти об'єктивність науки. Він висував такі принципи досліджень: натуралізм, сцієнтизм, верифікацію, квантифікацію, методологічний об'єктивізм (усунення ідеології й оціночних суджень), а у вивченні суб'єктивних аспектів людських дій - біхевіоризм, тобто аналіз не свідомості, а винятково - відкритих вчинків і поведінки [Историческая… 2002: 11]. Так, К.Ґ.Гемпель заперечував принципову відмінність природничих наук та історії, а наукове пояснення її фактів, встановлення причинно-наслідкових зв'язків між ними вбачав у їхньому підведенні під «загальні закони», або ж «універсальні гіпотези» ймовірнісного характеру [Гемпель 1998].

Радянські історики, що з 1960-х років активно включилися в розробку методологічних проблем, зазвичай звинувачували західних авторів або в «об'єктивізмі», або в «суб'єктивному ідеалізмі». Власні ж їхні трактовки історичного факту наближалися до позитивістських. Предметом дослідження, майже по-картезіанськи, проголошувалася об'єктивна минула дійсність, «яка начебто розпадається в наших очах на окремі факти того чи іншого характеру» [Дьяков 1974: 108]. Об'єктивним фактом, що існує поза свідомістю історика, поставав і весь історичний процес [Жуков 1980: 205]. Суб'єктивність в історії («факт свідомості») якщо й визнавалася, то тільки як другорядне «відображення об'єктивного». Проте вже в 1980-ті роки історики нерідко погоджувалися з суб'єктивністю джерел та з «двічі суб'єктивізованим» відображенням минулого в науково-історичному факті (І.Д.Ковальченко) [Ковальченко 2003: 143]. М.А.Барг відзначав, що «науково-історичний факт - це концептуалізований факт, тобто висвітлений зсередини історичною теорією» [Барг 1984: 162]. Але в такому разі за наявності багатьох різних теорій факт уже не існує «сам по собі» і стає лише елементом кожної з теорій.

Утім, в СРСР єдиною «науковою» теорією («єдино вірним ученням») визнавалася лише марксистська формаційна теорія історичного процесу, яка, начебто, тільки й могла надати історичному факту «наукового значення», розкривши його «класову природу» [Див.: Иванов 1985: 164]. Якщо ж врахувати, що на рівні функціонування й розвитку суспільства історичним фактам приписувалася іманентна повторюваність і закономірність, то й наукову цінність мали тільки ті факти, що могли підтвердити «закономірність просування людства до комунізму», а значить - «історичну закономірність» правлячого комуністичного режиму. Як пише І.М.Іонов, «у Радянському Союзі репресивна сила історичного факту була відмінно усвідомлена й використовувалась для керування процесами соціалізації й еволюції суспільної свідомості» [Ионов 1996: 62].

Дещо інакше, щоправда, розставляли акценти фахівці з історії культури, котрі розглядали історичний факт як елемент діалогу культур. Так, В.С.Біблер у (ре-) конструюванні факту вбачав збагачення сучасної історикові дійсності фрагментами дійсності минулої [Библер 1969: 97-101]. А близький за своєю творчістю до Школи «Анналів» А.Я.Гуревич трактував суб'єктивні аспекти джерел як сприятливу можливість виявити внутрішню логіку фактів та зв'язків між ними, а відтак відтворити широку картину минулого [Гуревич 1969(ІІ): 79-87]. Однак ці погляди не справили помітного впливу на радянську історіографію.

Отже, в ХХ ст. жодній із методологічних течій в історичній науці не вдалося розв'язати головну й досить заплутану проблему - суб'єкт-об'єктної дихотомії історичного факту. Одні шукали вихід в «об'єктивності» «єдино вірної» теорії (марксизм) чи самої сучасності (презентизм). Інші пробували суб'єктивні колективні уявлення розглядати «як об'єктивне» (Е.Дюркгейм і Школа «Анналів»). Але «обхідні маневри», до яких вони вдавалися, бажаного успіху не приносили. Боротьба між різними школами й теоріями без очевидних шансів на перемогу котроїсь із них лише посилювала скептицизм стосовно спроможності цієї галузі наукового знання так же глибоко дослідити свій об'єкт, як це роблять інші науки, а значить - і науковості історії взагалі.

Тимчасом методологічні труднощі історичної науки не обмежувалися суб'єкт-об'єктним протиріччям в історичному факті. Цій категорії властива ще й внутрішня логічна суперечливість. Поняття «історичний» вказує на змінність, плинність, що цілком узгоджується з гераклітовою характеристикою реальності: «все тече, все змінюється». Ознаки плинності містять і поняття «по-дія», «про-цес», «яви-ще», якими зазвичай позначають прояви реальності й які наука підводить під свою універсальну категорію «факт». Але ж зміст цього поняття (лат. factum - зроблене) вказує на інше - завершеність чогось, закінчення, результат. Цим поняттям ми по суті «зупиняємо» плинність «історичного», вириваємо з нього ту чи ту ланку (подію, явище, процес) й починаємо аналізувати її вже як щось окреме, стале; і вже «заднім числом» шукаємо йому зовні «історичне», але цілком зрозуміле для нас пояснення - зв'язки, причини, наслідки тощо, для чого апелюємо до якоїсь «зручної», логічно вибудуваної теорії, або ж до власного життєвого досвіду чи й просто здорового глузду. Відносно ж дюркгеймівської трактовки факту як «речі» варто зауважити, що некласична наука навіть стосовно об'єктів природничих наук визнала, що річ - це «процесуальна система».

Отже, невідворотність здійснюваної нами суб'єктивізації закладена вже в саму категорію «історичний факт» (як, до певної міри, й у «факти» інших галузей науки), як би ми не були впевнені в «об'єктивності» факту. При цьому «теоретичне» втручання у факти, а значить спотворення процесуальності реальної історії відбувається неодноразово. Адже певними людьми відповідно до певних їхніх теорій (уявлень) - а) фіксувалися й інтерпретувалися в джерелах лише деякі події, б) дбайливо зберігалися лише деякі джерела, в) із них дослідниками відбиралися деякі факти як цінні, г) цим фактам підшукувалося деяке теоретичне пояснення. А проте, К.Поппер ще в 1945 р. вказував на циклічний характер подібних інтерпретаційних теорій, що не піддаються перевірці через брак необхідного фактичного матеріалу [Поппер 1994: 281, 288]. Тому всі історичні теорії, всі «точки зору», включно з підкреслено «об'єктивістськими» підходами позитивістів, він вважав рівними між собою в їхній довільності й неспроможності перевірити самих себе [Поппер 1993: 174]. «Загальні закони» К.Ґ.Гемпеля він розглядав як «тривіальні», що стосуються тільки окремих сторін фактів і мало зарадять історіографії, зайнятій переважно вивченням індивідуального в історії.

З попередньою обставиною пов'язана ще одна проблема історичних фактів - їх узвичаєна «неоднорідність», «неоднопорядковість». Колись єдина аморфна наука про минуле («наука пам'яті» в концепті Ф.Бекона [Бэкон 1977: 149-150]), історія поступилася першістю в теоретичному й методологічному опрацюванні окремих груп фактів суспільного життя низці нових наук - економіці, політології, соціології, психології тощо, які почали виокремлювати й аналізувати ці факти минулого відповідно до власних спеціальних теорій. Але ж «на відміну від інших суспільних наук, що спеціалізуються на вивченні якоїсь однієї частини однієї соціальної реальності (даного суспільства), історія вивчає практично всі елементи всіх відомих минулих соціальних реальностей» [Савельева 2003: 332-333]. Тож тепер вона опинилася в значній методологічній залежності від інструментарію інших наук та їхніх «історичних підсистем», логічно й несуперечливо сумістити які практично неможливо. Особливо це дається взнаки при створенні широких, узагальнюючих картин минулого. Звичною стала рубрикація, тобто фактичний поділ минулого на окремі історії - політичну, економічну, соцієтальну, «культурну»... Цілісний же розгляд (огляд) всесвітньої історії взяла на себе філософія історії, яка сама фактів не відкриває, а на основі зіставлення елементів уже відкритих фактів пробує осягнути сенс історії людства чи окремих його частин. Тут історична наука потрапляє в методологічну залежність уже від тієї чи тієї філософської концепції, яка й формує для неї «бачення» історичних фактів.

Особливо рельєфно це відбилося на цивілізаційному аналізі історії, який за своєю природою спрямований на цілісне осягнення суспільного життя з усіма його «об'єктивними» й «суб'єктивними» чинниками. Сама очевидність специфіки культур та розвитку різних культурно-історичних регіонів вимагала шукати проявів цієї специфіки уже в елементарних історичних фактах. Але методики такого пошуку в арсеналі історичної науки не було, тому звичним стало звернення до метафізичних понять. Одним із них стала метафора «організму», яка начебто «пояснювала» просторово-часовий зв'язок фактів та суттєві відмінності між локальними цивілізаціями. При цьому аналогія з організмом жодним чином не виводилася з конкретних фактів, а нав'язувалася їм зовні, що, звісно, підривало довіру й до самих теорій [Див.: Космина 2007(ІІ)]. Характерною, однак, була позиція Спостерігача за історією, до якої ці мислителі прагнули долучитися. Це була позиція... Бога. М.Я.Данилевський у пояснюваній ним історії знаходив «план світодержавного Промислу» [Данилевский 1991: 312]. О.Шпенґлер не приховував свого наміру «озирнути весь феномен історичного людства оком Бога» [Шпенглер 2000: 148-149]. А.Тойнбі проголошував найвищим смислом творчості історика «пошук Бога, що діє в Історії» [Тойнби 2003: 122].

Така позиція спостереження за історією людства дозволяла описувати її начебто відсторонено, з відстані не так сучасності, як майбутнього, тобто з точки зору перспективи, уявлюваного «кінцевого пункту» розвитку. Цим історії надавався той чи той смисл. Власне, так будувалися й інші універсальні макроісторичні теорії, тільки місце Бога як трансцендентального означуваного могли посідати Прафеномен культури, Закон зміни формацій, Прогрес тощо. При цьому одні й ті ж емпіричні факти використовувалися для обґрунтування різних, часом протилежних за змістом теорій всесвітньої історії.

Всі ці глибинні проблеми випливли на поверхню в 1970-1980-ті роки, коли в культурі запанував постмодернізм, підтриманий потужними філософськими течіями постструктуралізму й деконструктивізму [Див.: Ильин 1996; Кукарцева 1998]. Постструктуралісти (Ж.-Ф.Ліотар, Ж.Дельоз, М.Фуко та ін.) розвінчали дуже впливовий в соціально-гуманітарному пізнанні 1950-1960-х років структуралізм, показавши, що, по-перше, проголошення ним статичних суспільних структур (в т.ч. цивілізаційних) суперечить реальній процесуальності історії, зумовленій неструктурними елементами - подією, випадком, свободою, владними інтенціями тощо, а по-друге, що філософські, історичні, наукові теорії є передусім відображенням структур мови та мислення (мовних практик, епістем, за М.Фуко) певної культурно-історичної доби. Деконструктивізм (Ж.Дерріда, Д.Ла Капра та ін.) через аналіз текстових структур великих теорій нового часу розкрив їхню спрямованість на означення якоїсь метафізичної, якщо не містичної, ідеї - трансцендентального означуваного, яке саме по собі нічого реального не означає, але за текстом має сприйматися як щось визначальне, абсолютно істинне [Див.: Французская… 2000: 3-48]. Цей «лінгвістичний поворот» захопив і власне історіографію (Х.Уайт [Уайт 2002], Р.Барт, Ф.Анкерсміт), де семіотичний аналіз текстів демонстрував безпосередній вплив мовних структур на конструювання вченими науково-історичних фактів, зв'язків між ними й узагалі всього викладу історичного матеріалу [Копосов 2001: 284-294].

Постмодерністський виклик посіяв недовіру до головного творчого надбання модерну (тобто, культури нового часу) - «метанаративів», великих базових ідей (теорій) філософського, історичного, соціологічного, політологічного спрямування, пояснювальних систем, що були породжені Просвітництвом і впродовж останніх двох століть живили універсальні проекти всесвітньої історії та відповідний поняттєвий апарат у всій культурі [Копосов 2005: 28-157; Соколов 2004: 151-276]. Криза найвпливовіших серед цих метанаративів - лібералізму (демократизму) і марксизму, посилена наприкінці ХХ ст. падінням комуністичних режимів у Східній Європі та процесами стрімкої глобалізації, змусила заговорити про кризу зорієнтованих на них історичної та інших соціально-гуманітарних наук [Гуревич 1991: 21-36; Корнев 1994: 87-94; Копосов 1998: 1117-1122; Эксле 2001: 49-60; Эксле 2003: 401-410]. Про кризу у вітчизняній науці говорять і українські автори [Див.: Касьянов 2006; Реєнт 1999; Реєнт 2000; Таран 1999].

Отже, якщо класична наука проблематизувала об'єкт вивчення (для історіографії - це історичний факт), некласична наука - прилади й умови його дослідження (історичне джерело), то тепер проблематизованим виявився сам суб'єкт - учений (історик), вірніше, його своєрідна «суб'єкт-об'єктність», причому не в аспекті суб'єктності (вона й раніше не ставилася під сумнів, навіть абсолютизувалася як уособлення Розуму), а навпаки - з точки зору його «об'єктності», породження його прагнень, розуму, стилю мислення тощо об'єктивними мовними структурами (практиками), тобто культурою, суспільством. Метанаративи виявилися для культури не одкровенням Об'єктивної Істини, хоча б частковим, а продуктом самої культури, навіть якщо їм і властива істинність. Коло замкнулося. Постмодернізм указав на нього, але своїми деконструктивістськими засобами виходу з нього запропонувати не міг.

Проте він вплинув на філософію науки й актуалізував ті напрями в природничих науках, які ставили під сумнів лінійність, універсальність і стабільність природних процесів. Це дало поштовх утвердженню постнекласичної парадигми в науці [Див.: Постнеклассика… 2009]. Її загальнометодологічне підмур'я становить синергетика (І.Пригожин, Ґ.Гакен, Е.Янч та ін.), яка вивчає нелінійні висококомплексні системи, що характеризуються саморозвитком, самоорганізацією, синхронізмом і незворотністю змін тощо. Ці всеохоплюючі системи (особливо біосфера, ноосфера, метагалактика, цивілізація) включають у себе й людину, а тому не допускають для науки й науковця позиції «зовнішнього спостерігача», як це було в класичній та некласичній науці. Людина «перебуває не поза об'єктом, котрий вивчає, а всередині його, вона лише частина, що пізнає ціле» [Цикин 2004: 162, 166]. Дослідникові залишається лише вести «внутрісистемний діалог» із досліджуваними явищами. Показовим є підзаголовок однієї з ключових праць у теорії синергетики (1979): «Новий діалог людини з природою» [Пригожин 2003]. Осмислення синергетичних процесів у природі показало їхню схожість із процесами в суспільстві [Пригожин 2003: 275-276], а саме з тими, на які звернув увагу постмодернізм і які раніше відстоювалися описовою неокантіанською історіографією - принциповою незворотністю та неповторністю системних змін. На думку І.Пригожина, категорії нестабільності, непередбачуваності, часу як сутнісної перемінної мають бути однаково притаманними соціальним і природничим наукам. Тепер і природничі науки стають наративними, описовими, зближуючись із соціальними науками й навіть історією [Пригожин 1991: 46-57].

Це стало новим викликом для самої історичної науки. З ХІХ ст. історіографія, в тій мірі, в якій вона претендувала на статус науки, марно намагалася перейняти у природничих наук уявлення про факт, закони, методи досліджень. А тепер, коли й об'єкт природознавства став так чи так «історичним», вона мусить відгукнутись на новий виклик пошуком методів дослідження вже «історичності» самої історії й подолати, нарешті, виниклий ще в ХІХ ст. розкол історіографії на дві течії: номотетичну (пошук «законів історії») та ідіографічну (опис індивідуального в історії). Однак це виявилося нелегким завданням.

Загалом намітилося декілька нових методологічних напрямів в історіографії. Частина дослідників у відповідь на постмодерністську критику взагалі відмовилась від «великого наративу» і зайнялась «малим наративом», а по суті, ідіографізмом - мікроісторією, частковою історією [Див., наприклад: Нові… 2004]. Здійснюються й спроби прямо застосувати в дослідженні історії міждисциплінарну синергетичну парадигму: або для пояснення історичних змін у термінах синергетики [Сапронов 2002: 158-171]; або для логіко-математичного моделювання історичних явищ [История… 2005]; або для моделювання глобальних тенденцій світової історії [Назаретян 2001]. Інші дослідники відкидають і постмодернізм і синергетику, але наполягають на міждисциплінарності історичних досліджень на базі кліометрії [Хвостова 2006: 22-33]. Дехто з українських філософів узагалі виступає за «математизацію досліджень з історії в цілому» [Див.: Пироженко 2001]. Утім, шанси на таку «математизацію» доволі примарні. За визнанням відомого кліометриста Л.І.Бородкіна, «історики вивчають, як ішов історичний процес у реальності, а кліометристи моделюють те, як він міг би розвиватися» [Возможны ли… 2004: 112].

Таким чином, і нові течії в історичній науці не змінили її загального стану, через що й не припиняються розмови про її кризу. Їй не вдалося виявити іманентну зв'язність фактів, щоб описувати історію як когерентний процес. Головна ж причина полягає в тому, що при всіх новаціях зберігалося традиційне бачення історичного факту як «речі» незважаючи на його внутрішні суперечності, включаючи суб'єкт-об'єктну дихотомію. В результаті питання про історичний факт, колись охарактеризоване А.Я.Гуревичем як «проклята» проблема історичного пізнання, «нерозв'язна для поколінь істориків» [Гуревич 1969(ІІ): 88], по суті таким же й залишилося.

Але труднощі зі встановленням зв'язності фактів історії існують не тільки самі по собі. Вони множаться з урахуванням того, що історики здобувають історичне знання «не дослідним шляхом, не безпосередньо, а опосередковано» [Див.: Історична… 2002: 100]. Тож з'являється додаткова ланка «посередників», якими виступають історичні джерела і які теж необхідно проаналізувати під кутом зору вже їхньої власної суб'єкт-об'єктної дихотомії.

2.3 Суб'єкт-об'єктна дихотомія історичного джерела і взаємопов'язаність процесів в історії

«Історія пишеться за документами», - так наприкінці ХІХ ст. була сформульована одна з методологічних максим історичної науки [Ланглуа 2004: 49]. Однак тернистий шлях розвитку історіографії в ХІХ-ХХ ст. показав, що хоча за цей час були напрацьовані найрізноманітніші підходи до трактування історичних документів [Докладніше див.: Швецова 2002] та методи роботи з ними, проблема історичних джерел залишається в числі найскладніших в історичній науці. І справа не лише в їх браку, передусім стосовно віддалених у часі епох, а, перш за все, в труднощах їх інтерпретації, виявлення в них інформації, здатної пролити світло на цілісну соціальну реальність минулого, на вже названу когерентність історичного процесу, особливо коли йдеться про такі складні системи як цивілізації.

Серед найбільших труднощів слід назвати розрізненість змісту даних самих джерел, неможливість безпосередньо на їх основі відтворити цілісну картину минулого, в якій, наприклад, іманентно з'єднувались би події та явища, що належать до специфічних суспільних сфер - економіки, політики, міжособистісних стосунків, релігії, моралі, мистецтва тощо. Американський історик А.Меґілл відзначає, що досягти зв'язності історії не вдалося навіть французькій історичній Школі «Анналів», яка від часу свого створення в 1929 р. головні зусилля спрямовувала на «історичний синтез» і створення «тотальної історії» [Див.: Мегилл 2007: 314-357.]. Замість виявлення єдності історичного процесу на фактуальному рівні, ця єдність, у т.ч. в рамках локальних цивілізацій, традиційно вводилася в дослідження як передпосилочне, або, за Є.Топольським, - позаджерельне знання. Таке знання у вигляді цивілізаційних теорій (О.Шпенґлер, А.Тойнбі та ін..), тих чи тих філософсько-історичних концепцій, або просто побудованого за певною фабулою історичного наративу призводило до того, що, за наявності абсолютних передумов, останнім підпорядковується «вся професійна діяльність історика з вибору того чи іншого джерела чи матеріалу в ньому; з критики джерел; з інтерполяції зв'язувань, що заповнюють відсутню в джерелі інформацію» [Ионов 2007: 56, 75, 86.].

Але подолати цю проблему розрізненості змісту джерел украй важко через те, що на неї накладається ще одна - та, що кожне письмове історичне джерело, попри всю «об'єктивність» власного існування, має свого «суб'єктивного» творця, або ж проблема суб'єкт-об'єктної дихотомії історичного джерела. «Факт письмового історичного джерела, - відзначають російські історики К.В.Хвостова та В.К.Фінн, - це свідчення сприйняття фактів дійсності в свідомості авторів джерела. Факт джерела - носій суб'єкт-об'єктної кореляції, коли в якості суб'єкта виступає автор чи автори джерела» [Хвостова 1997: 154].

Напластування ж в авторських текстах неоднозначних смислів робить ці тексти «бездонними», що дає можливість їх «безкінечної інтерпретації, при якій акцентуються різні смислові аспекти» [Хвостова 2009: 106]. А це ще більше ускладнює виявлення когерентності історії. Зняття суб'єкт-об'єктної антиномії історичного джерела й усього історичного пізнання - це була в усі періоди розвитку історичного знання «основна, зазвичай неявно виражена мета гносеологічної рефлексії в історії» [Хвостова 1997: 48].

Витоки вказаної дихотомії криються в усе тому ж картезіанському дуалізмі - ідеї співіснування двох самостійних (якщо не протилежних) субстанцій - «мислячої» («душі») та «тілесної» («протяжної в довжину, ширину й глибину»), іншими словами - свідомості й матерії. З цього випливала й теорія пізнання Декарта: свідомість досліджує або тілесну субстанцію - методами, обґрунтованими філософом, або ж саму себе - шляхом інтроспекції. В добу Просвітництва цей картезіанський дуалізм став невід'ємною складовою частиною європейської філософії. Для неї вся онтологія світу являла собою співіснування та взаємодію двох зазначених субстанцій (зазвичай уже при елімінуванні третьої, головної для попередньої філософської традиції субстанції - Бога). Різні філософські течії могли вважати визначальною або першу з них, або другу, або, рідше, їх рівнозначність (дуалізм), але тією чи іншою мірою обидві прямо чи непрямо були присутні в усіх філософських вченнях [Див.: Прист 2000: 20-170]. Так, у геґелівській системі і свідомість, і матерія виступали проекцією Абсолютного Духу, що розвивається за законами діалектики, але безпосереднє відношення до нього мала, звісно, тільки людська свідомість, яка й служила самопізнанню Духу. Єдність Абсолютного Духу означала і єдність історії. В матеріалізмі свідомість теж не зникає, а постає як один, притому найвищий, притаманний лише людині, прояв властивості матерії до відображення. Позаяк свідомість є лише «формою відображення матерії», то дихотомія свідомість (відображення матерії)--матерія поширюється на пояснення всього, де якусь роль відіграє людина з її свідомістю. Такими дихотомічними парами виявляються людина-природа, культура-природа, суспільство-природа, в суспільстві - політична (ідеологічна) надбудова--економічний (матеріальний) базис, в людині - свідомість-тіло.

На ґрунті цієї онтології формувалася й гносеологія: в загально-філософському контексті свідомість пізнає несвідому матерію, закони її будови й руху, тобто, пізнає її як певну єдність. В більш спеціальних, власне гносеологічних, термінах це звучало так: свідомий суб'єкт пізнає об'єкт, або об'єктивну дійсність. Об'єктивна дійсність, об'єктивна реальність - це все те, що існує незалежно від суб'єкта й на існування чого він вплинути не може. Формувалися й відповідні методи досліджень, які забезпечували суб'єктові чуттєву та логічну достовірність результатів. Настав «золотий вік» природничих наук, передусім тих, що вивчають інтегративні механічні (в картезіанському або ньютонівському розумінні) закони руху матерії (фізика) та її будови (хімія). Додисциплінарне інтегроване наукове знання у ХVІІІ-ХІХ ст., розширюючись і поглиблюючись, змінюється дисциплінарним. Природничим наукам щедро надають свій інструментарій математика та логіка.

Цей розквіт класичної науки становив справжній виклик для історії, яка в ситуації загального визнання «двох субстанцій» вимушена була шукати єдність історичного процесу на боці однієї з них. Ця дилема пошуку поширювалась і на підхід до історичних джерел. Що в них є визначальним - реальність відображення в них «об'єктивних» результатів людської діяльності чи реальність прояву в них «суб'єктивного» сприйняття цієї діяльності самими її учасниками та спостерігачами (авторами джерел)? Сама онтологічна (в картезіанському розумінні) двоїстість джерел, власне, їх суб'єкт-об'єктна дихотомія, уможливлювала дві дослідницькі стратегії. Одна з них полягала в тому, щоб, спираючись на чуттєву достовірність історичних джерел (письмовий документ, археологічна знахідка, пам'ятка культури тощо) і розглядаючи їх як незаперечні свідчення об'єктивного змісту історичного процесу, пробувати відтворити й пояснити його об'єктивну когерентність, не надто зважаючи на суб'єктивність спостережень його учасників, а роблячи акцент на загальній єдності людської природи. Інша передбачала осягнення єдності історичних подій через звернення до цілісності внутрішнього світу самих «суб'єктів» історії, передусім творців історичних джерел, виявлення єдиного людського виміру історичного процесу.

Молода історична наука від початку орієнтувалася переважно на методологію природничих наук. Як відомо, основи теорії наукового джерелознавства були закладені в ХІХ столітті передусім німецькими дослідниками (філософ і теолог Ф.Шлеєрмахер, філолог Ф.Л.Вольф, історики Б.Г.Нібур, Л. фон Ранке, І.Г.Дройзен та ін.). Вони обґрунтовували загальні методи критики й інтерпретації історичних джерел, а останні зазвичай поділяли на безпосередні фрагменти минулого (історичні залишки) та людські свідчення про нього (історичні перекази). З середини ХІХ ст. дослідницьку стратегію німецької школи продовжила й розвинула позитивістська історіографія, перш за все англо-французька. Позитивісти в дусі класичної науки та природничо-наукової методології орієнтувалися лише на «об'єктивне» в історичних фактах. Історичні джерела вони розглядали як «позитивно» проявлені «сліди» минулого й своє завдання бачили в установленні їх достовірності й наступному з'єднанні цих достовірних фрагментів минулого в цілісну оповідь. Відповідно до вимог позитивного знання «історик не може знати більше за те, що міститься в документах. Те, чого немає в документі (думки, чутки), не існує для історії» [Савельева 2003: 390]. Як зазначають французькі професори права Р.Пенто та М.Ґравітц, «починає переважати документальний дух, прагнення до точності як необхідного технічного аспекту професії історика» [Пэнто 1972: 171].

Відповідно, в підручниках з методології історії, таких як «Вступ до вивчення історії» Ш.-В.Ланґлуа і Ш.Сеньобоса (1898 р.), визначалася така процедура дослідження письмових джерел: їхній евристичний пошук, зовнішня критика, внутрішня критика з метою виявлення фактів, а далі - «етап синтезу», що досягається шляхом групування виявлених раніше фактів і побудови загальних формул. Виклад результатів дослідження завершує створення історичного наративу [Див.: Ланглуа 2004: 88-277]. Подібний підхід до використання матеріалів джерел, поширений і сьогодні, англійський історик-методолог ХХ ст. Р.Дж.Колінгвуд називав «компілятивним», або методом «ножиць і клею» [Колінгвуд 1996: 209].

Роль своєрідного «клею» часто виконує певна філософська теорія або ж пануюча в даному суспільстві ідеологія, котра формує і для історика, і для читача так зване передпосилочне знання в галузі історії. А останнє здебільшого диктує й «групування фактів», і «загальні формули». У радянському суспільстві подібний пізнавальний контекст створювала марксистська філософія історії, тоді як радянська історіографія у джерелознавстві займала позиції, близькі до позитивістських. Свою пізнавальну діяльність вона також спрямовувала на історичні факти як «фрагменти» цілісної об'єктивної реальності, незалежні від волі людей. Історичні джерела трактувалися як «відображення» фактів у свідомості людей, більш чи менш адекватне, щоправда, «ціннісно обтяжене», а значить суб'єктивізоване [Див.: Барг: 1984: 161-166]. Ступінь об'єктивності інформації, що містилася в джерелах, зазвичай пов'язувався з мірою відповідності «класово-партійних» цілей, які ставилися авторами документів, «об'єктивному функціонуванню і розвитку дійсності» [Ковальченко 2003: 125]. А цей «розвиток дійсності» як когерентний процес описувався інтегруючою марксистською формаційною теорією, на якій ґрунтувалася й державна ідеологія. Отже, й тут історіографія виступала більше «історичним самоописом» радянського суспільства, аніж «об'єктивним» описом минувшини. Щоправда, в джерелознавстві розроблялася методика так званої синтетичної критики джерел [Див.: Быковский 1931: 123-155]. Та вона дає результат при зіставленні даних різних джерел про один і той же факт чи групу фактів, проте мало допоможе в сполученні даних різних джерел про різні аспекти функціонування соціальної системи.

У другій половині ХХ ст. додаткове підґрунтя для позитивістської й марксистської інтерпретації джерел створила теорія інформації. Вона була сформульована ще 1948 р. американським інженером-зв'язківцем К.Шенноном і невдовзі набула поширення як у природничих, так і в соціальних науках та в історичному джерелознавстві [Див.: Ковальченко 1982: 54-67], хоча відносно її прийнятності для соціально-гуманітарних наук її автор висловлював сумніви. Інформацію він розглядав як кількісну міру невизначеності в предметі стосовно іншого предмета, невизначеність же знімається внаслідок взаємодії першого з другим. У філософії, зокрема, в марксистській, інформація була потрактована як універсальна кількісна чи якісна «форма відображення» матерії, включаючи кількісні показники відображення об'єктів у свідомості. Описана в теорії інформації двохелементна система передачі інформації (джерело інформації - приймач інформації) сприймалася в тому дусі, що інформацію містить уже саме джерело й за певних обставин воно передає її приймачеві. Тобто в історичному джерелі вже закріплена адекватна інформація про історичну реальність і дослідникові належить лише її вилучити (як і в природі все містить готову інформацію про себе й треба лише навчитися її виявляти).