Володимир Винниченко: штрихи до політичного портрету

3.2 Останні штрихи до політичного портрету

Останні двадцять п'ять років життя В. Винниченко прожив у французькому містечку Мужен («хутір Закуток»), біля Канн, займався літературною творчістю та живописом. Письменник гостро переживав політичні катаклізми доби: прихід до влади фашизму, Другу світову війну (був ув'язнений до концтабору за відмову співробітничати з фашистами), винахід атомної бомби. Роздумуючи над глобальними світовими проблемами, він створює соціально-філософську доктрину «Нова заповідь», яка була видана французькою мовою і відзначена Почесним дипломом та срібною медаллю Товариства сприяння мистецтву, науці й літературі. Деякі аспекти соціально-морального виховання нової людини висвітлені у циклі філософсько-естетичних есе під спільною назвою «Щастя» («Листи до юнака»). Цей твір французька преса назвала «книгою нового життя і нової людини» [18;41]. Винниченко, прагнучи відшукати шляхи і засоби побудови справедливого суспільства, в якому людина почувала б себе щасливою, вибудовує оригінальну теорію конкордизму (від лат. concordia - погодження, угода), етико-філософську концепцію розбудови нового, гармонійно погодженого суспільного ладу та нових людей, своєрідну «систему лікування та реорганізації сил сучасного людського організму (чи то індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, системи, базованої на рівновазі та погодженні тих сил» [6;55]. В.Винниченку, творцеві чотирьох універсалів, документів найвищого державного значення, які сформулювали ідею і зміст політичних гарантій прав і вольностей українського народу, доводиться переосмислювати уроки власної нерішучості, а також політичної демагогії і жорстокого терору, які подали Україні червоногвардійські загони Муравйова. Далеко від Батьківщини „Винниченко шукає способів хоч чимось прислужитися їй. Він стає тим дзвоном, котрий не тільки скликає до церкви. А й сам іде до неї” [10;53]. Все ж його увага постійно скерована до подій на рідній землі. Прояви командно-адміністративного правління, повна централізація влади, комчванство, помпезність, брехня, занепад морально-етичних норм привели його до страшного своєю правдою висновку: в СРСР явні ознаки тоталітарного режиму і зародження фашизму. Про що в своєму записнику 17 квітня 1926 р. він залишив пророчі слова: „З більшовицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм”.

Політична позиція Володимира Винниченка в еміграції, була викликана різким і негайним реагуванням на хвилю репресій в Україні проти інтелігенції, колишніх соратників по партії соціал-революціонерів, організованим комуністичними лідерами голодом, смертю Миколи Хвильового і Миколи Скрипника. Він у який уже раз звертається з відкритим листом до політбюро КП(б)У з протестом проти організаторів голодного геноциду української нації - Йосипа Сталіна і Павла Постишева. „Цей лист викликав різке заперечення на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 року - пише академік Микола Жулинський. Винниченка охрестили „старим вовком української контрреволюції. Його гонорари, які до цього часу надходили йому до Німеччини і Франції з України, конфіскували спеціальною ухвалою Наркомфіна СРСР, видання творів припинилося, книги вилучалися з бібліотек” [15; 146].

Отже, якщо до 1932 р. твори Володимира Винниченка ще видавалися на Україні й на сценах європейських театрів з успіхом ішли спектаклі за його п'єсами, то в 1933-му році все різко змінилося. Відсутність цілком заслуженої платні за літературну працю ускладнила життя Винниченків. Це був надзвичайно тяжкий моральний і матеріальний удар для нього. Однак він прагне знайти якийсь вихід. Незначні заощадження витратив на купівлю будинку з садибою у м. Мужен на півдні Франції, в околицях знаменитих Канн, куди з дружиною переселився 1934 року. Так Володимир і Розалія Винниченки стали власниками старого напівзруйнованого будинку, якому налічувалося близько 250 років, і який місцеві жителі Провансу називали „Le four”,тобто „піч”, оскільки тут колись випікали хліб і печиво. Винниченко сподівався, що город дасть змогу розрахуватися з боргами (понад 40 000 франків) і якось жити [24; 131, 132]. Він мужньо переносив матеріальні та матеріальні негаразди і далі пильно стежив за діями комуністичної влади в Україні, розвитком взаємних відносин у середовищі численних еміграційних угруповань українців, а також подіями міжнародного життя. В той же час проклятий більшовиками і значною частиною української політичної еміграції, екс-політик і популярний письменник, чиї твори допомагали українському слову „прорубувати вікно в Європу”, почувався самотньо. Послідовники його колишнього соратника по державно-політичній діяльності Симона Петлюри не могли простити йому ні політичних розходжень з Головним отаманом, ні поїздок на переговори з більшовиками в 1920 році, ні деяких оцінок і характеристик у „ Відродженні нації ” та численних політико-публіцистичних статтях. За образним визначенням Володимира Панченка він опинився в ситуації „чужого серед своїх”, залишаючись „одним із винуватців поразки УНР, пробільшовицьки настроєним, імпульсивним і амбітним політиком-невдахою. Опонентів Винниченка чи не найбільше дратувало, що на питання „за яку Україну треба боротися ?”, він відповідав: за соціалістичну. І в той же час Винниченко дошкульно критикував радянський режим...” [25, с. 310, 311]. Тому дещо несподівано для багатьох в цей час прозвучав заклик Володимира Винниченка до чесних емігрантських патріотів повертатися на Батьківщину, який він виклав у брошурі „Повернення на Україну”, щоб допомагати рідному народові будувати нове життя, яке можливе лише шляхом реформування суспільної системи зсередини після виявлення і усунення від влади всіляких злодіїв, бюрократів і шкідників. Частково ці ідеї порушувалися в згаданому відкритому листі до Максима Горького. Варто додати, що деякі асоціації українських емігрантів у Франції, які входили до об'єднання „Сугуф”, активно підхопили цю ідею, щоправда, без посилання на джерело і прогнозування ймовірних наслідків такого кроку для особи [1].

Войовничому агресорові слід протиставити єдиний фронт не лише Комінтерну з ІІ Інтернаціоналом, а й усіх антифашистських сил, які з кожним роком множилися в Європі та Америці. Застереження Володимира Винниченка українській еміграції і, водночас, імперіалістичним силам Заходу, які розраховували на внутрішню революцію в Україні, на нашу думку, заслуговують на особливу увагу. Так само безглуздими, безпідставними він вважав всілякі плани про воєнну інтервенцію ззовні. Що більше, останнє він розглядав як шкідливу і, водночас, небезпечну авантюру для всього світу. Натомість закликав до об'єднання всіх українських патріотів в Україні і за кордоном. З цією метою пропонує (початок 1936 р.) скликати Український Національний Конгрес і утворити на ньому Українську Національну Раду, як єдиний демократичний керівний центр нашої еміграції, яка б, водночас, завадила перетворенню України на розмінну монету у протистоянні між СРСР і фашистською Німеччиною. У цьому ж ідейно-політичному руслі ним написана стаття „Та, за яку змагались Гітлер, Сталін та інші” (5 травня 1940 р.), в якій пояснюється інтерес світу до України так: „О, коли за неї змагались такі поважні хижаки, то, очевидно, повинна бути неабияка здобич ? Так, вона таки, справді, варта цієї лестної уваги. Взяти хоч би самий розмір її: більша за Францію та Англію разом узятих, більше мільйона квадратних кілометрів. Голова її лежить на Карпатських горах, а ноги впираються в Кавказ. Одною рукою вона хлюпається в Чорному морі, а другою підгортає під себе Пінські болота. Населення її, етнографічно суцільного нараховується більше 45 мільйонів. А багатства її: мільйони та мільйони тонн хліба, вугілля, цукру, заліза, нафти і т.і.

Висновки

У вірвавшись в українську літературу, ставши володарем дум свого покоління, юнак дуже швидко зайняв керівні позиції і в українській соціал-демократії. Один із найяскравіших ідеологів соціального і національного визволення, він дуже ефективно сприяв гуртуванню українства на платформі національно-демократичної революції. Маючи незаперечний моральний авторитет, В.Винниченко у квітні 1917 року був обраний заступником Голови Центральної Ради М. Грушевського, очоливши вже у червні її виконавчий орган - Генеральний Секретаріат. Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства. Мова про перші три Універсали ЦР. Зокрема третім було зафіксовано реалізацію віковічного прагнення багатьох поколінь українців до власного державного буття. Такі документи, такі акції - це предмет законної гордості кожної нації, кожного народу. І як тут з гіркотою та болем не згадати, що одна з останніх книжок про В.Винниченка має промовисту назву «Пророк не своєї Вітчизни». Як відомо, ефективна політика є мистецтвом можливого. Двічі (з весни 1917 р. і майже до його кінця, і з осені 1918 р. та на початку 1919 р.) політичні платформи, основним глашатаєм яких виступав В.Винниченко, знаходили наймогутніший відгук у нації, згуртовували політично активну її частину. Нічого подібного не спостерігалося у будь-яку іншу добу Української революції. Таланти В.Винниченка, здатність поєднувати холодний науковий розрахунок із тонким, оперативним реагуванням на злами політичної ситуації, метаморфози кон'юнктури досить наочно виявлялися і в межах обох згаданих періодів. На початку Української революції автономістсько-федералістський курс М. Грушевського і В.Винниченка отримав практично абсолютну підтримку українства не в останню чергу тому, що загалом історично справедливі й абстрактно привабливі гасла самостійності М. Міхновського практично не поділялися масами. Звісно, позначилася й пропаганда планів федеративного переустрою республіки Росія з широкою національно-територіальною автономією таких регіонів, як Україна, що її посилено вів той-таки В.Винниченко. Але нав'язати масам те, чого вони не бажають, до чого не дозріли, неможливо. Тож слід визнати реалістичність тогочасної позиції В. Винниченка. І в цьому дедалі більше переконує те, що в умовах конфлікту Центральної Ради з РНК, коли по планах федералізації Росії було завдано нищівного удару, В. Винниченко першим із діячів, які до того дотримувались автономістсько-федералістських орієнтацій, закликав до нової національної стратегії - самостійності; гасла, реалізованого в IV Універсалі ЦР.

З цієї позиції В. Винниченко не сходив ніколи, висував її наріжною вимогою і в умовах пошуку шляхів замирення з радянською Росією на початку 1919 р., і в процесі переговорів із партійно-радянським керівництвом РСФРР та УСРР в 1920 р., і в передсмертному «Заповіті борцям за визволення». З такою ж послідовністю він відстоював ідеї рівноправного союзу суверенних радянських республік. Слід погодитися, що за життя В.Винниченка історичною детермінантою, якій не було надійної альтернативи, виявився варіант радянської федерації. А відтак небезпідставними, принаймні зрозумілими, були плани В.Винниченка щодо забезпечення максимальних можливостей для національної самореалізації українства у тісному поєднанні з прогресивними соціальними перетвореннями в СРСР.

Логічними й до певної міри виправданими можна кваліфікувати і кроки В.Винниченка-політика щодо створення закордонних груп українських комуністів, як і його зусилля щодо повернення в Україну. Це були не епатуючі дивацтва непрогнозованої особистості чи вузькокорисливе пристосуванство, а уособлення досить потужної, об'єктивної тенденції: вичленення із найвпливовіших партій Української революції - УПСР і УСДРП - достатньо численних і авторитетних течій та груп - «боротьбистів» і «незалежників», які тяжіли до комуністичної, радянської платформи, оформлення Української Комуністичної партії (боротьбистів) і Української Комуністичної партії, тенденції до зближення і злиття з КП(б)У. Можна висловити припущення, що прийняття умов співпраці, висунутих у 1920 р. В. Винниченком, відкрило б досить конструктивну перспективу для реалізації українського національного інтересу, вкорінення демократичних засад державного будівництва й формування застережних чинників щодо катастроф, які спіткали Україну в майбутньому. Мабуть, до певної міри останнє розуміли чи принаймні інтуїтивно уловлювали тогочасні лідери УСРР - Х. Раковський і Д. Мануїльський, які, всупереч позиції Політбюро ЦК РКП(б), все ж таки спробували знайти варіант використання талантів В.Винниченка-політика на користь нації. Однак нігілістичне ставлення керівництва РКП(б) до національних особливостей розвитку України і брак необхідних важелів для проведення незалежної політики у лідерів КП(б)У завадили втіленню в життя обопільних розрахунків. Не можна виключити й того, що саме принципова українізаторська позиція В. Винниченка вплинула на настрої керівництва КП(б)У й УСРР, зокрема на М. Скрипника, який у 1920 р. написав відому працю «Україна і Донбас» - по суті, розгорнуту програму українізації, що значно випередило прийняття РКП(б) офіційного курсу на коренізацію. Та й розробка останнього, його сутність, цілком вірогідно, враховували настрої, принаймні частини українства, висловлені В. Винниченком. Він не лише відчував політичний пульс нації, глибоко розумів потреби державного розвитку, а й змушував прислухатися до своїх пропозицій, враховувати їх навіть табором, із яким його шляхи, зрештою, розійшлися. Винниченко-політик ніколи не прагнув власного вивищення, намагався себе підкорити суспільним потребам (звісно, як він їх розумів і оцінював). Тому-то В.Винниченко з презирством відкидає пропозицію П. Скоропадського очолити Раду Міністрів, не згоджується на прохання політичних сил УНР взяти на себе диктаторські повноваження у січні 1919 р. І без будь-яких зволікань він залишає посаду голови Директорії в лютому 1919 р., відхиляє можливість потрапити на вищі щаблі влади в УСРР у 1920 р., зрікається першості в закордонному українському національному фронті, створеному власними зусиллями. Не змогли затягти його у свої тенета дипломати і спецслужби Антанти, запропонувавши в 1921 р. перебрати від С. Петлюри владу в екзильному проводі УНР. Він відмовляє і нацистському керівництву стати на чолі маріонеткового уряду окупованої України. Основний мотив патріота, гуманіста і демократа незмінний - він не може бути причетним до інститутів влади, якщо вони не відповідають національним інтересам.

На жаль, не змогли справити впливу на розвиток ситуації в Україні й численні застереження В. Винниченка щодо наростання тоталітарних тенденцій в радянському суспільстві, посилення під флером інтернаціоналістських гасел великодержавних, шовіністичних тенденцій. І сьогодні доводиться дивуватися, як в умовах вкрай обмеженого доступу до інформації В.Винниченко-емігрант добре розумів стан справ в Україні, як філігранно точно оцінював події, пов'язані з репресіями проти національної інтелігенції, української культури в цілому, як гірко переживав («сиротів») із приводу самогубства М. Хвильового та М. Скрипника, прозрівав трагічні наслідки такої політики більшовиків.

З сумом доводиться констатувати: на сьогодні вітчизняна суспільствознавча наука погано освоїла великий обсягом сегмент творчості В.Винниченка, який торкається глобалістських проблем, його умовиводів щодо переустрою післявоєнного світу. Однак і спорадичних знань у цій галузі достатньо, щоб дійти висновку: Винниченкові моделі суспільства колектократії, його концепція конкордизму - не лише істотна віха, яскрава, оригінальна сторінка історії національної суспільно-політичної думки, яка в низці позицій випереджала досягнення світової філософської, політологічної науки, зокрема в оформленні екзистенціального світобачення, обґрунтуванні теорії конвергенції різних систем, а й потужне джерело ідей, які не втратили своєї актуальності. Вони містять фундаментальні думки справді талановитого мислителя, який усе життя поклав на пізнання сутності несправедливо влаштованого світу й шукав шляхи до його вдосконалення. Навіть не ставлячи завдання аналізу велетенської художньої творчості В.Винниченка (14 романів, кілька повістей, ціла низка п'єс, понад 100 оповідань, понад 200 публіцистичних праць; у 1926-1930 рр. українське видавництво «Рух» видало «Твори» митця у 24-х томах!), що, безперечно, становить предмет окремої, масштабної, цікавої розмови, гадається, можна наполягати на аксіоматичній констатації. Щедро обдарований письменник не міг підкорити свою творчість пропаганді мистецькими засобами ідейно-політичних доктрин і уподобань. А відтак не варто шукати в його художньому спадку абсолютної адекватності його суспільним поглядам, позиції, поведінці. В.Винниченко - художник надзвичайно багатоплановий і барвистий.

Усе вищевикладене можна сконцентрувати в коротких тезах-висновках:

- громадсько-політична діяльність В. Винниченка розвивалася в напрямі радикальних, загалом прогресивних процесів перших десятиліть ХХ ст.;

- світоглядні позиції В. Винниченка виявилися суголосними демократичному спрямуванню суспільно-політичних доктрин свого часу;

- усе своє життя В. Винниченко прагнув поєднати проблеми соціального і національного визволення українства, що й зумовило сутність теоретичних шукань і еволюцію (поступове полівіння) його поглядів;

- політичні позиції В. Винниченка слід визнати за переважно реалістичні, хоч і небездоганні, не позбавлені певних прорахунків та недоліків;

- практична реалізація революційної стратегії і планів державотворення, - мабуть, найслабше місце В. Винниченка-політика, однак саме він виявився причетним до найважливіших, початкових, визначальних, доленосних рішень і кроків у повномасштабному відродженні нації, справляв визначальний вплив на процеси прогресивного поступу народу України на переломному історичному рубежі. І якщо йому насправді не поталанило довершити бодай якогось масштабного задуму (виняток - повалення режиму П.Скоропадського), розпочаті з його ініціативи і його власними організаційними зусиллями справи мали логічне продовження й сутнісне втілення у діях наступників та нащадків;

- особисті якості й потенції (різнобічні таланти та здібності) В.Винниченка виділили його в середовищі політичної еліти перших десятиліть ХХ століття, а вся його практична діяльність, реальний персональний внесок у розвиток суспільних процесів зумовили провідне місце серед покоління тогочасних революціонерів, політичних та державних діячів.

Найкращою даниною Великому Українцеві було б творче наслідування його подвижницького життєвого прикладу, наближення часу торжества ідеалів, про які він мріяв, до яких прагнув

Список використаних джерел та літератури

1. УДАВО України, ф. 3901: Українська Громада у Франції, м. Париж (1928-1938), оп. 1, спр. 3: Листування Президії Громади, Париж-Діжон, арк. 7 об.

2. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. - Том. 1. - Мюнхен: 1983. - С. 463-464.

3. Винниченко В. Біографічні дані // Винниченко В. Публіцистика [упоряд. В. А. Бурбела]. - Нью-Йорк - Київ, 2002. - 391с.

4. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. - грудень 1919 р.) / В. Винниченко. - К.: Вид-во політичної літератури України, 1990. - 215 с.

5. Винниченко В. Щоденники (упорядник Г.Сиваченко) // Київська старовина. - 2000. - № 4. - С. 63.

6. Винниченко В. Щоденники (упорядник Г.Сиваченко) // Київська старовина. - 2000. - № 5. - С. 50-75.

7. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - К.: Криниця, 1991. - 128

8. Винниченко В. Одвертий лист до М. Горького // Володимир Винниченко. Публіцистика. - С. 191-198.

9. Винниченко Р. Володимир Винниченко // Українське слово. - Т. 1. - К., 1994 - 198 с.

10. Гнідан О.Д., Дем'янівська Л.С. Володимир Винниченко: Життя, Діяльність, Творчість. (Навч. посіб. для студ.-філол.). - К.: Четверта хвиля, 1996. - 256 с.

11. Гречанюк С. Володимир Винниченко: доба і доля // Гречанюк. С. На тлі ХІХ ст століття. - К 1990. - 293с.

12. Дзеверін І. Про В. Винниченка та його ранню прозу // Винниченко В. Краса і сила. Повісті та оповідання. - К., 1989. - 254 с.

13. Дорошенко С.І. Володимир Винниченко у Франції: останні штрихи до політичного портрету [Електронний ресурс] // сайт Міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків з діаспорою НУ "Львівська політехніка"

14. Дюпон-Мельниченко Ж.-Б. Громадська діяльність міжвоєнної української еміграції у Франції // Українська діаспора. - Київ - Чикаго. - 1995. - № 7. - С. 96-102.

15. Жулинський М. Із забуття - в безсмертя // Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення. - К.: Видавниче товариство „Криниця” книголюбів України, 1991. - С. 122-127.

16. Жулинський М.Г. Голгофа українця Володимира Винниченка // Дніпро. - 1992. - № 2 - 3. - С. 98 - 104.

17. Жулинський М. Володимир Винниченко//Слово і доля. - К., 2002.

18. Касян Л. Володимир Винниченко - ренесансна особистість на тлі епохи: (до 130-річчя з дня народження) / Людмила Касян // Українознавство: науковий громадсько-політичний, культурно-мистецький, релігійно-філософський, педагогічний журнал. - 2010. - № 3. - С.37-42.

19. Мороз Л. Сто рівноцінних правд. Парадокси драматургії В.Винниченка” - К., 1994 - 208 с.

20. Урядовий портал. Діяльність органів влади. Історія Урядів України. Уряди Центральної Ради. Керівники урядів Центральної Ради

21. Жулинський М. Володимир Винниченко // Слово і доля: Навч. посібник. - К.: А. С. К., 2006. - 640 с.

22. Історія української літератури XX століття. У 2 кн. Кн. І / за ред. В.Г.Дончика. - К., 1993. - 312 с.

23. Панченко В. Повернення Винниченка // Віче. - 1993. - № 2 (11). - С.131-140. с

24. Панченко В. „Ми - подорожні у власному домі, у серці світу...” (Драма Винниченкового „Закутка”) // Хроніка 2000. - 1995. - № 2-3. - С. 309-318.

25. Панченко В.Є. Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості: книга розвідок та мандрівок / В.Є Панченко; худож. Д.В. Мазуренко. - К.: Твім інтер, 2004. - 288 с.

26. Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Київ: Інститут історії України, 2009 р. - Випуск ХДVІ. - 475 с27. Солдатенко Валерій. Політик Винниченко і його ювілей: кілька некон'юнктурних міркувань // Дзеркало тижня. - № 27 (555) 16 - 29 липня 2005 року. - С. 3.

28. Франко І. Новини нашої літератури: Володимир Винниченко. Краса і сила // Дивослово. - 2005. - № 7. - С. 20 - 21.

Размещено на Allbest.ru