Політизація національного життя

Помітну роль у політичному житті України відігравали єврейські політичні партії. Поряд із соціал-демократичним Загальним єврейським робітничим союзом Росії та Польщі ("Бунд"), який виник ще у 1897 p., під час революції 1905--1907 pp. створилися Союз досягнення повних прав євреїв у Росії, Єврейська народна партія, які стояли на сіоністських позиціях, а також три соціалістичні партії: Сіоністська соціалістична робітнича партія, Єврейська соціал-демократична робітнича партія ("Поалей-Ціон") і Єврейська соціалістична робітнича партія ("Серп"). Певним впливом, особливо на Правобережній Україні, Волині, користувались польські партії. Загалом на початку XX ст. в Україні діяла 31 політична партія.

У розбурханому революцією морі соціальних пристрастей, у досить широкому спектрі політичних сил довелось шукати місце й українським політичним партіям. Досвід 1905 р. показав, що поряд з економічними й соціальними вимогами революція піднімала й національні гасла. У листопаді 1905 р. у Петербурзі відбувся з'їзд представників політичних партій неросійських народів імперії. В його роботі взяли участь понад 100 делегатів, з яких третина була українцями. З'їзд ухвалив постанову про необхідність перебудови Російської держави у федерацію. Вимоги автономії України, запровадження навчання в школах рідною мовою висували українські організації "Всеросійського селянського союзу". З аналогічними вимогами виступали українські студентські громади. 2 березня 1905 р. Тимчасовий український революційний комітет, утворений сту-дентами-українцями Петербурга, видав відозву "До українського громадянства, студентства, робітництва і українських офіцерів у Петербурзі". В ній, зокрема, йшлося про те, що гасло демократичної республіки, виголошене російською демократією, не є самодостатнім для українців, бо "українська демократія, українські маси потребують забезпечення не лише своїх загальногромадянських прав, але й своїх окремих прав національних... З цим гаслом національного визволення і повинні виступити українські маси в Петербурзі" . Зустрічалися національні гасла і у вимогах робітників та селян, але, без сумніву, соціальна складова у них домінувала. Ця обставина і визначила різну тактику і поведінку українських партій у революції.

Розкол РУП відбувся під впливом того, що значна частина її членів за головний орієнтир політичної діяльності взяла саме соціальні проблеми, а національні вважала за перепону до класової консолідації пролетаріату. Українська соціал-демократична спілка в роки революції з питань стратегії і тактики поділяла погляди меншовиків, зрештою, перетворилася в територіальну меншовицьку організацію і цим себе вичерпала як українська політична партія. Характерними в діяльності "Спілки" були її зв'язки з "Бундом".

Революція стала важким випробуванням для УСДРП, лише в грудні 1905 р. вона зуміла зібрати свій з'їзд і конституюватись як політична партія. Арешти в грудні 1905 та лютому 1906 pp. великої групи провідних діячів партії, знищення її підпільної друкарні викликали, зазначає Г. Касьянов, "своєрідну моральну кризу серед партійної інтелігенції, кризу, яка підсилювалась ворожістю до неї колишніх товаришів по РУП, які об'єдналися з російськими соціал-демократами" . Прямою ознакою цієї кризи можна вважати лист, написаний групою членів партії з Лук'янівської в'язниці, в якому вони, посилаючись на обставини моменту, на відсутність соціального ґрунту для існування окремої української соціал-демок-ратичної партії, закликали однопартійців до об'єднання з РСДРП. "Ми твердо стоїмо на ґрунті принципів УСДРП, але разом з тим гадаємо, що ці принципи не можуть тепер висловлювати боротьби українського пролетаріату, не можуть з'єднати український пролетаріат, і тому Українська соціал-демократія як партія існувати не може, -- говорилося в листі. -- Це лише ідейна течія, котра в буду-чині розів'ється, і в будучині неблизькій..." .

Об'єднавчі тенденції в лавах соціал-демократії в умовах, коли революція пішла на спад і єдність сил багато чого була варта, стали загальним явищем: більшовики об'єднувалися з меншовиками, до складу РСДРП увійшли "Бунд", соціал-демократія Польщі і Литви, Латвійська соціал-демократична партія. У квітні 1906 р. у Стокгольмі зібрався IV (Об'єднавчий) з'їзд РСДРП. На нього з дорадчим голосом і пропозицією до об'єднання прибув представник ЦК УСДРП М. Порш. УСДРП була згодна увійти до РСДРП як крайова автономна організація. Єдиною умовою з боку українських соціал-демократів було внесення до програми РСДРП пункту про автономію України. Визнаючи загалом принцип самовизначення націй, РСДРП не знайшла можливим конкретно визнати автономію України, що й залишило українських соціал-демократів за межами РСДРП.

Незважаючи на це, УСДРП продовжувала діяти. В 1907 р. в її лавах налічувалося понад 3 тис. членів, в основному студентів, гімназистів, ремісників, селян. За своєю тактикою і програмними вимогами в соціальній сфері УСДРП була дещо лівіша "спілки", посідала проміжну позицію між більшовиками й меншовиками. Українські соціал-демократи, як і "спілчани", досить часто солідаризувалися у виступах з РСДРП і "Бундом". Наприкінці 1905 p., коли Україною прокотилася хвиля антисемітських погромів, ці партії спільно зайнялися створенням робітничих збройних самооборони. У 1906 р. УСДРП, як і російська соціал-демократія, проводила політику бойкоту виборів до І Державної думи, висовувала гасло боротьби за Всенародну установчу раду і збройне повалення царизму. В аграрному питанні УСДРП стояла за муніципалізацію землі, передання всіх державних, удільних, монастирських та великих приватних маєтків у руки крайових самоврядувань. Тут вона виявилася ближчою до меншовиків, ніж до більшовиків. Партія взяла участь у виборах до II Державної думи і провела до неї одного свого представника, який входив до спільної соціал-демократичної фракції.

Помітного успіху УСДРП досягла в агітаційно-пропагандистській діяльності. На початку 1906 р. вона почала видання у Петербурзі теоретичного органу -- журналу "Вільна Україна", який був закритий цензурою на шостому числі. В травні того ж року в Києві українським соціал-демократам вдалося видати чотири числа газети "Боротьба", після чого партія випускала нелегально "Соціал-демократ", а з травня 1907 р. -- легальну газету "Слово". Крім того, УСДРП за час революції видала вісім брошур і понад мільйон примірників прокламацій. Представники цієї партії 1907 р. брали участь у роботі Штутгартського конгресу II Інтернаціоналу.

Соціальна складова частина політичної діяльності брала в УСДРП гору над національною, проте партія була далекою від національного нігілізму. Діалектику поєднання соціального і національного в політиці УСДРП можна простежити в статті С. Петлюри "Українські катедри і український пролетаріат", опублікованій 22 вересня 1907 р. в київському "Слові". Через систему міркувань про подвійний гніт пролетаріату пригнобленої нації автор статті приходить до висновку, що український робітник "знає причини такого лиха і свідомо бореться проти нього. Але не обмежує цієї боротьби, як націоналісти, однією тільки боротьбою за національні права, а повстає проти капіталістичного ладу, який між іншими формами гніту для свого добробуту вимагає і гніту над недержавними націями. От через віщо і український пролетаріат не ставиться байдуже до того, яка на Україні буде школа і культура".

Отже, для українського соціал-демократа С. Петлюри, як і для більшості його партії, національне не має особливої самоцінності, а сенс його стає зрозумілим на полі соціальної боротьби. Ця характерна особливість в її загальній формі буде притаманна діяльності УСДРП і в 1917 р.

Аналізуючи поєднання національних і соціальних аспектів діяльності УСДРП в роки революції 1905--1907 pp., варто звернути увагу на зауваження меншовика К. Залеваського в нарисі "Національні партії Росії". Даючи оцінку УСДРП, він відзначив: "Постійна діяльність серед широких робітничих мас сприяла подальшому звільненню її від націоналізму і зближенню з РСДРП". Додамо лише, що це зближення відбувалося за рахунок ослаблення контактів з українськими партіями, яких УСДРП вважала або ідейно, або класово ворожими до себе. Підставу для цієї думки дають рішення III з'їзду УСДРП (квітень 1907 p.), які, з одного боку, засудили створення Української трудової громади в складі Державної Думи, а з іншого -- ще раз підтвердили готовність українських соціал-демократів до об'єднання з РСДРП на принципах автономії. Логіку цих рішень слід шукати в контексті політичних цінностей українських соціал-демократів. Для них класова солідарність здавалась незмірно вищою за національну. Негативне ставлення до створення українського депутатського об'єднання пояснювалось у постанові з'їзду його можливою класовою різнорідністю. УСДРП брала на себе зобов'язання критикувати дрібнобуржуазну позицію громади, відколювати від неї пролетарські елементи, протиставляти націоналістичній позиції громади свої чітко класові погляди в галузі національного питання, зрештою, вважала неможливим належність депутатів соціал-демократів до громади .

УСДРП не допускала можливості блоку українських національних політичних сил. Класова марксистська ортодоксія панувала в ній над почуттям національної свідомості. Про ситуацію 1907 р. в статті "З українського життя в минулому році" С. Петлюра писав: "...у глибині народного життя українського народу відбувається цікавий процес диференціації українського громадянства на класи, на групи, на гурти. Інтереси цих класів протилежні, не однакові: українська буржуазія, буржуазна інтелігенція єднається біля радикально-демократичної партії, українські трудящі маси, на чолі з українським пролетаріатом, гуртуються біля партії соціал-демократичної. Досі партія українських націоналістів, або, як вона себе називає, Українська народна партія, нічим на ділі себе не показала і залишається пустоцвітом на українському політичному полі. Мало дає про себе знати і Українська демократично-радикальна партія".

Далі С. Петлюра критикує УРДП за її солідарність з Українською трудовою громадою, а останню за те, що вона використовувала національну ідею для консолідації українських сил. "Ставши на такий ґрунт, Громада зробила велику помилку і зашкодила скорішому поділу українського громадянства на протилежні по своїх економічних завданнях соціальні групи, так потрібному для розвитку класової боротьби на Україні," -- підсумовує один із провідних діячів УСДРП.

З наведених цитат статті С. Петлюри можна зрозуміти, що Українська радикально-демократична партія обрала дещо іншу, ніж соціал-демократи, тактику. Згаданий вище К. Залєвський, характеризуючи УРДП, відзначив, що "її діяльність завжди мала пристрасний національний характер, але елемент націоналістичний був у ній дуже слабким". До цього слід додати, що поміркованість, поступовство були характерною рисою цієї партії не лише в національному питанні. Ліберально-демократична орієнтація партії, особливо її провідних діячів, робила її близькою в загальнополітичному контексті до партії кадетів. Чимало членів старої Громади вступили до Конституційно-демократичної партії, тому УРДП перебувала в полі впливу кадетів, але одночасно змогла винести від такого зв'язку і певну користь для себе і української справи.

На відміну від соціал-демократів радикал-демократи не стали бойкотувати вибори до І Державної Думи, активно використавши пропагандистсько-агітаційну кампанію. Якщо за власним списком УРДП вдалося провести до Думи лише В. Шемета, то за списком кадетської партії туди потрапили І. Шраг, П. Чижевський, М. Біляшівський. Скориставшись цим успіхом, партія розгорнула діяльність з консолідації обраних від України депутатів у окрему думську українську фракцію, зрештою до неї увійшло 44 депутати, переважно селяни. І Державна Дума проіснувала всього 72 дні і була розпущена.

У II Державній Думі українська фракція ("Українська трудова громада") була ще більшою -- 47 депутатів. Хоча жодного безпосереднього члена УРДП у фракції не було, остання в своїй діяльності керувалася програмними вимогами радикал-демократів: виступала за автономію України, місцеве самоврядування, запровадження української мови в школі, суді, церкві. "Переважна більшість членів фракції, як і в І Думі, була селянська, інтелігенцію становили два лікарі, один священик, народний учитель та ще зо двоє інтелігентів, -- згадував О. Лотоцький. -- У праці фракції приймав близьку участь член І Думи П. Чижевський. Деякі селяни, як Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло, А. Тесля, С. Таран, були досить освічені та зовсім політично свідомі. Для решти, щоб піднести їх освітній та політичний рівень, петербурзькі українці читали виклади з окремих питань фінансів, земської справи, з справи освітньої, самоврядування". Фракція підтримувала тісні зв'язки з Україною, одержувала звідти велику кількість листів та наказів, що зрештою підштовхнуло її до підготовки та публікації власної декларації, в якій говорилось про вихід членів громади з інших партійних фракцій, до яких вони раніше належали, та створення в Думі національної фракції (української парламентарної групи), вірної українській національній ідеї .

Висновки

політичний царизм рух

Таким чином, суспільний рух у першій половині XIX ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху відзіркалює зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого анти самодержавного спрямування. За цих обставин поява на українському грунті масонства стала з одного боку посвідченням поширення новітніх європейських ідей, з іншого - показником зростаючої опозиційності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонства на той час була його замкненість, концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими були декабристи які не тільки створили таємні товариства але і виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою. Але вузька соціальна база, недостатня рішучість у у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польських рух розвивався переважно в національному руслі і вони мали на увазі відновлення національної незалежності Польщі, на практиці вони не дотримувалися свого лозунгу “За вашу і нашу свободу”, не йшли на поступки в соціальному питанні - скасуванні кріпосного права для українських селян, і в національному - наданні автономії Правобережній Україні.

Список літератури

1. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. -- К * Либідь 1998.- 616 с.

2. Залеваський К. нарис "Національні партії Росії" ("Общественное движение в России в начале XX века". Т. 3. Кн. 5. СПб., 1914

3. І. Франко "Поза межами можливого", 1900 р. «Літературно-науковоий вістник»

4. Колесник І.І. Українська історіографія (ХУІІІ - початок ХХ Століття). - К.: Генеза, 2000. - 256 с.;

5. Радянська енциклопедія історії України: В 4-х Т. / АН УРСР. Гол. Ред. УРЕ. Ред. колегія А.Д. Скаба та ін. - К., 1969. Т. 4.: - 1972. - 575 с;

6. Субтельний О. Україна:Історія. - К.:Либідь, 1994. - 736с.

Размещено на Allbest.ru