Українська політична еміграція 20-х років ХХ ст.

Для пізнання істини у дослідженні аналізуються факти і події у відповідній послідовності, взаємопов'язаності та причинно-наслідковості. Поділяючи думку дослідників про необхідність розглядати явища у їхній взаємозалежності, також вважаємо, що українська політична еміграція має розглядатися у загальносистемній втягнутості у радянську дійсність. Одним із перших у своїх дослідженнях термін „історична система” вжив І. Валлерстайн Див.: Валлерстайн И. Миросистемный анализ: введение. Пер. с англ. Н.Тюркиной. - М.: Изд. дом „Территория будущего”, 2006. - 248 с.. Російські історики, розглядаючи „радянськість” як історичну систему, визначають її межі та наповнення Данилов А. А., Шаповалов А. И. "Советское" как историческая система // Вестник РГНФ. -1997. - № 3. - С. 77.. Проте тлумачення ними поняття „радянське”(„советское”) як виявної системоутворюючої сутності не є виразним. Явище утвердження радянськості в Україні і нав'язування його світовій спільноті розглядаємо у нерозривній сув'язі і протиборстві з українськістю і з українськими політичними емігрантами як носіями українських цінностей. У дисертації використовується понятійно-категоріальний апарат, запропонований автором.

У другому розділі „Причини появи української політичної еміграції та особливості інституціоналізації” висвітлюються причини виникнення української політичної еміграції, вияв громадянської позиції простежується на інституціональному рівні: збереження ідентитетів „Україна-батьківщина” та „український громадянин” в умовах еміграції і намагання утримати Уряди УНР і ЗУНР як державно-політичні й організаційно-структуровані форми опозиціонування встановленій в Україні владі.

У підрозділі 2.1. „Причини виникнення української політичної еміграції у 20-х рр. ХХ ст.” доведено, що Перша світова війна стала відправною точкою масового розгортання українського національно-визвольного руху, який мав політично організований характер та потужно проявився за кордоном.

У розділі подано авторське бачення еміграційних хвиль з України. Першу хвилю у серпні 1914 року започаткували члени Союзу Визволення України, які брали активну участь у боротьбі проти Російської імперії і не встигли, чи не змогли повернутися в УНР. У ході Першої світової війни та розгортанні революції сюди влилися військовополонені та біженці різних категорій. Другу хвилю започаткував уряд гетьмана П. Скоропадського у грудні 1918 р. Згодом до неї приєдналися військові та цивільні урядовці різних рангів, які перебували в урядах та “білих” арміях А. Денікіна і П. Врангеля (М.Чубинський, П.Савицький, І. Кістяківський та ін.). Третя хвиля - березень 1919-1920 рр. - зумовлена політичним протистоянням між різними українськими партіями (від'їзд М. Грушевського, Є. Петрушевича та ін.); військовою поразкою від більшовиків і передачею під контроль Польщі частини західноукраїнських земель. Четверту хвилю склали втікачі від більшовицького та інших іноземних режимів, що встановилися в Україні у 20-х рр. ХХ ст. Це були різнорідні за своїм соціальним статусом люди, проте вони так чи інакше були самі (чи їхні рідні) пов'язані з попередньою діяльністю в українських урядах.

Отже, політичний вибір провідних діячів доби Української революції став головною причиною еміграції.

У підрозділі 2.2. „Збереження в еміграції ідентитетів „український громадянин” і „Україна-батьківщина” досліджено процес становлення ідентитетів „Україна-батьківщина” та „український громадянин” у роки Української революції, збереження й відстоювання їх українськими політичними еміґрантами як цінності та національного себепредставлення у світі, що стало виявом їхньої громадянської позиції. Доведено, що, попри зміну політичної влади в часи Української революції, простежується спадкоємність законодавчої бази стосовно акта українського громадянства та поширення його на всю задекларовану у січні 1919 р. територію України (УНР і ЗУНР).

Процес формування національної ідентичності відбувався через усвідомлення українцями ідентитетів ”Україна-батьківщина” та „український громадянин”, що стали підставою й визначальним фактором для політичних емігрантів у відстоюванні свого права на визнання їх міжнародною спільнотою, для теоретичного обґрунтування й практичного втілення в життя ідеї незалежної соборної української держави. Джерелом, що дає можливість матеріалізувати процес позиціювання, став український паспорт, який засвідчував факт набуття громадянства на юридичному та візуально-атрибутивному рівнях. Паспорт є важливим джерелом ідентифікації особи. Проаналізовано також процес набуття громадянства УНР і ЗУНР, втрату його, правила видачі паспорта та способи виїзду за кордон з використанням українського закордонного паспорта. Процедура визнання українського закордонного паспорта як державного документа залежала від налагодження стосунків із державами, визнання ними Уряду УНР і ЗУНР. Фактично термін дії цього документа збігається з діяльністю українських дипломатичних місій, тобто, до кінця 1923 початку 1924 року - періоду остаточного витіснення українських дипломатичних місій радянськими.

Доведено, що в СРСР відбувалася трансформація національного ідентитету „Україна-батьківщина” від визнання другопідрядності - до формування у свідомості українців нового ідентитету пролетарсько-інтернаціонального „Радянський Союз - батьківщина трудящих усіх країн”, що зафіксовано у джерелах. На території Західної України національний ідентитет ЗУНР витіснений іншими - „Малопольща”, „Підкарпатська Русь”.

В еміграції перед українцями постала проблема ідентифікації їх росіянами, як вихідцями з колишньої Російської імперії. Досліджено процес розмежування російського і українського ідентитетів в еміграції та доведено, що національний ідентитет в середовищі української еміграції був домінуючим над соціальним та політичним. Він відстоювався на міжнародному рівні, зокрема, у П'ятій комісії Ліги Націй та перед урядами країн перебування.

Міжнародна громадськість, зважаючи на велику кількість емігрантів із колишньої Росії, на початку 20-х рр. розпочала роботу з визначення правового статусу біженців. У червні 1921 р. Рада Ліги Націй призначила Верховним комісаром у справах російських біженців Ф. Нансена. До його компетенції входило: визначення правового статусу біженців, репатріація або спрямування в потенційні країни розселення, а також надання допомоги спільно з різними приватними організаціями. Верховний комісар відкрив бюро в усіх країнах, де перебували російські біженці, і призначив комісарів до різноманітних організацій допомоги біженцям. За його ініціативою також були запроваджені посвідчення особи (нансенівський паспорт). До вересня 1923 р. проект паспортів був визнаний 31 державою. Цей документ став посвідченням особи при переміщенні з країни в країну, а також і для інших випадків. Записи в нансенівських паспортах про належність до громадянства велись як “russe”.

„В угодах і договорах, ухвалених під егідою Ліги Націй, було використано груповий, або категоріальний підхід до визначення статусу біженців. Обставина за якої особа а) перебуває за межами свого походження і б) не користується захистом уряду цієї держави, була необхідною умовою для набуття статусу біженця. Наприклад „російські біженці” в 1926 р. визначались як „будь-які особи російського походження, які не користуються або більше не користуються захистом уряду СРСР і не набули іншого громадянства” Гай С. Гудвин Гил. Статус беженца в международном праве. Перевод с англ. под редакцией магистра права М. И. Левиной. - М.: ЮНИТИ, Региональное Представительство Управления Верховного Комиссара ООН по делам беженцев в Российской Федерации, Будапешт, COLPI, 1997. - С. 16-17.. Угоди від 12 травня 1926 р. і від 30 червня 1928 р. визначали статус російських і вірменських біженців.

Нансенівські паспорти загального зразка видавалися також українцям, що викликало їхні протести і побажання, аби в паспорті вписували національність і державну приналежність УНР. Нансенівські паспорти заміняли карти азилю (притулку), які видавалися емігрантам у Польщі, „прукази” у ЧСР та інші тимчасові документи в місцях перебування біженців, але не були запроваджені повсюдно. За наполяганням Українського Центрального Комітету в Польщі, з відома уряду Верховного Комісара у справах біженців у Варшаві, українцям в паспортах робили особливі записи, у яких стверджувалася українська національність і державна приналежність УНР. З листопада 1928 року МВС Польщі зарахувало нансеновські паспорти не тільки на виїзд, але й на час перебування в Польщі. Подібним чином у 1930 році українці добилися такого ж запису у нансеновських паспортах і в ЧСР. 2 вересня 1930 року на засіданні Дорадчої Комісії Ліги Націй було ухвалено рішення про задоволення прохання українців у кожній державі на свій розсуд зазначати українським біженцям в нансенівських паспортах їхню національність.

У підрозділі 2.3. „Уряди УНР і ЗУНР в еміграції: ідеологічні засади і тактика боротьби за повернення в Україну” розкрито діяльність урядів УНР і ЗУНР в еміграції та основні напрямки політичної діяльності.

За кордоном у 20-х роках діяли два українських урядових центри: з кінця 1920 р. у Польщі (Тарнів) розгорнув роботу Державний Центр УНР в екзилі, у Австрії (Відень) - уряд ЗУНР. Проаналізовано діяльність ДЦ УНР в екзилі на інституційно-організаційному і особистісному рівнях.

На 21 листопада 1920 року Державний Центр уособлював: Уряд, Директорію (С. Петлюра), армію та державні установи зі службовцями. Головне завдання, що постало перед ним - збереження й забезпечення армії УНР та узаконення права перебування в Польщі. На кінець квітня 1921 року український урядовий апарат складав 1694 особи, військо (за різними даними від 40 до 50 тис.); на лютий 1922 року на державному фінансуванні перебувало 150 осіб (не рахуючи посольств) і 12 тис. військових, на кінець 1923 року - 50 урядовців, а військові табори були розформовані.

У діяльності ДЦ УНР в екзилі простежується два періоди, що характеризуються відповідною стратегією і тактикою боротьби: перший - від початку еміграції і до серпня 1923 року. Етап, пов'язаний з ідеєю швидкого повернення на батьківщину і цьому підпорядковувалися всі завдання. Другий - від часу переходу генерала Ю. Тютюнника в СРСР і появи, приписуваного йому, звернення до української еміграції від 15 серпня 1923 року та виходу теоретико-методологічної праці С. Петлюри "Завдання нашої еміграції", у якій чітко виписано завдання, стратегію і тактику подальшої боротьби української еміграції за відновлення української державності та ймовірні шляхи повернення на батьківщину.

Перша половина 1921 року характерна широкою партійно-політичною підтримкою Уряду УНР, що розглянуто на прикладі роботи Ради Республіки і намаганні провадити відкриту політичну діяльність в межах Польщі. З другої половини 1921 року важливим чинником у протиборстві з ДЦ УНР в екзилі стає дипломатична місія радянської України на чолі з О. Шумським, а відтак, відкрита політична діяльність УНР звужується, а в подальшому й згортається та набуває закамуфльованого характеру.

З кінця 1923 року ДЦ УНР і його лідер С. Петлюра переміщується до Франції (Париж) та переходить на рівень Експозитури (представленості окремими особами, які проживали у різних європейських країнах). До кінця 1923 початку 1924 року офіційно діяли дипломатичні місії УНР. Із 1921 року з ними вступили в конкуренцію економічні місії радянської Росії та дипломатичні представництва УСРР, які поступово звузили простір діяльності місій УНР, а згодом і остаточно їх поглинули. Теж саме стосувалося й недобросовісної конкуренції у економічній сфері. Українські кооператори були витіснені більшовиками з європейських ринків. Поступово головним чинником інституційного позиціонування українців у Польщі стають громадські організації.

Доведено, що у діяльності уряду ЗУНР в еміграції простежується два періоди: перший - від часу появи розбіжностей з урядом УНР і виїздом Є. Петрушевича в еміграцію (квітень 1919 року) і до кінця 1920 року; другий з кінця 1920 і до березня 1923 року - рішення Ради амбасадорів про передачу Галичини до складу Польщі. У цей час характерними є розбіжності у тактичних і стратегічних планах досягнення української незалежності між урядами УНР та ЗУНР, і пошуку союзників у досягненні мети. Є. Петрушевич розпочав тісне співробітництво з урядом СРСР. Більшість урядовців ЗУНР у подальшому продовжували співпрацювати з ДЦ УНР в екзилі, частина повернулася на батьківщину і продовжувала політичну боротьбу в нових умовах.

На початку 20-х років уряди УНР і ЗУНР представляли інституйовані форми опозиціювання владі більшовиків в Україні та заперечували входження західноукраїнських земель до складу інших держав. Ідеологічні засади обох урядів базувалися на тактичному різнобаченні вирішення проблеми незалежності України. Фактично з кінця 1919 року погляди обох урядів на досягнення цієї мети різнилися.

Практика „паралельного” існування українського питання на міжнародній арені та взаємного поборювання показала, що такий шлях не був перспективним для України як держави і українців як нації, бо показував їхню вразливість і неконкурентноспроможність у міжнародній політиці. Інституйовані форми вираження громадянської позиції лідерів української політичної еміграції, які виявилися в продовженні існування урядових структур в еміграції, були виправданими, оскільки організаційно підтримували їхній ідейно-політичний вибір.

У третьому розділі „Соціальна адаптація українських політичних еміґрантів у країнах проживання та основні форми згуртування” досліджуються особливості перебування українських політичних емігрантів у країнах проживання та способи самоорганізації для захисту прав та власних інтересів.

У підрозділі 3.1. „Вплив правового статусу на процес соціальної адаптації політичних емігрантів” розглядаються особливості реалізації прав політичних емігрантів як біженців на прикладі країн: Польщі, Австрії, Чехо-Словаччини, Франції, Німеччини.

Правовий статус українських політичних емігрантів у країнах перебування визначався їхнім політичним вибором, позиціонуванням щодо існуючої влади в Україні, а, отже, намаганням продовжувати політичну боротьбу, яка виявлялася в культурно-освітніх, пропагандистських та ідейно-політичних вимірах.

Доведено, що соціальна адаптація у країнах перебування залежала від декількох чинників: рівня освіченості емігранта, попередніх усталених зв'язків з політичними діячами країни реципієнта, економічно-матеріальних можливостей для самореалізації; наявності організаційних здібностей, фондів, через які здійснювалося фінансування різних проектів.

До кінця 1923 року у Польщі, ЧСР та Румунії як організована сила в таборах для інтернованих перебували військові Армії УНР та Української Галицької Армії, які мали безпосередній зв'язок з урядовими центрами. Після ліквідації таборів вони перетворилися на політичних емігрантів. Частина військових повернулася в Україну, декотрі отримали громадянство і були взяті до армій країн перебування.

Найбільш виразно організаційні можливості українських політичних емігрантів проявилися на громадському рівні. Політичні структури були підперті потужними громадськими організаціями. У Польщі з січня 1921 року діяло Центральне Бюро біженців, яке займалося їхнім облаштуванням та налагодженням міжнародної допомоги. 9 серпня 1921 року було зареєстроване з головним центром у Варшаві та філіями в різних містах Українське товариство допомоги емігрантам з України та їх родинам у Польщі. У 1922 році воно було перейменоване на “Українське товариство допомоги емігрантам з Великої України і їх родинам у Львові”, діяло до 1939 року. Існувало Товариство за рахунок пожертв і членських внесків. У 1925 році воно налічувало 223 члени, місячний оборот коштів становив у середньому 771.36, за рік прибуток сягав 12.792.07 польських марок ЦДІА України у м. Львові. - Ф. 804, оп.1, спр. 3, арк.1-2. .

Наймасовішою громадською організацією у Польщі був Український Центральний Комітет, який сприяв забезпеченню юридичного права перебування українських політичних емігрантів у країні (включало право на пересування, право на працю) та культурній самореалізації.

У Польщі зосередилися, в основному, прихильники ДЦ УНР в екзилі, які своїм лідером визнавали С. Петлюру.

В Австрії до початку 1922 р. діяло посольство УНР (посол Г. Сидоренко), і в країні поширювалася практика різних підходів до тих, хто прибув на її територію. Урядовці різних рангів, дипломатичні представники, які мали паспорти УНР, вільно пересувалися країною. Певні обмеження на в'їзд були лише для звичайних громадян. Більшість із прибулих українців на початку 20-х років продовжували політичну діяльність.

7 грудня 1921 року було підписано угоду між Україною і Росією з одного боку та Австрією - з іншого. 14 січня 1922 року Раднарком УСРР ратифікував договір. Відтоді між Австрійською республікою та УРСР почала діяти торгово-економічна угода та налагоджуватися торговельні зв'язки. Із 1922 року чинником емігрантського життя у Відні стало українське радянське представництво. Повноважним представником Радянської України в Австрії 27 грудня 1921 року було призначено Ю. Коцюбинського. Одним із найважливіших завдань, яке стояло перед ним, було повернення в Україну найвизначніших українських політичних діячів та визнання ними радянської влади. Організація пропаганди здійснювалася шляхом збільшення видатків на українські прорадянські видання у Відні.

Правовий статус та соціальна адаптація українських політичних емігрантів у ЧСР визначалася тим, що чехословацький уряд активно співпрацював з Лігою Націй із надання допомоги російським, українським і білоруським біженцям. У рамках урядової акції „Руська допомогова акція” діяв у 1921-1925 роках Український Громадський Комітет (очолюваний М. Шаповалом), через який здійснювалося виділення субсидій та велася реєстрація і працевлаштування емігрантів. Він став потужним чинником розгортання освітньої та наукової роботи в країні. За сприяння УГК виникли й розвивалися такі українські освітні установи: Український Вільний Університет, Українська Господарська Академія в Подєбрадах, УВПІ ім. Драгоманова та ін. Окрім того, в ЧСР було створено низку інших культурно-освітніх товариств, які розгорнули широку культурно-просвітницьку роботу. У кінці 20-х років урядова допомога українським політичним емігрантам була дещо згорнута через зміну політичної ситуації в самій країні та зменшення надходження коштів від Ліги Націй.

У ЧСР в першій половині 20-х років зосередилися переважно прихильники УПСР, очолювані М. Шаповалом, з середини 20-х років туди ж переміщуються й соратники С. Петлюри.

У Польщі і Чехо-Словачччині особливістю української політичної еміграції було те, що вона стала своєрідним стримувальним чинником просування колонізаційних потуг поляків на Галичині й Волині, чехів на Закарпатті й, водночас, фактором особливої політики радянізації в цих регіонах.

Українська еміграція у Франції була дуже різнорідною, представляла різні спектри політичних уподобань і орієнтацій. До серпня 1921 р. діяла українська дипломатична місія УНР на чолі з О. Шульгиним, а з початку 1924 р. до Парижу переїздить і С. Петлюра. Там же у 1925 р. було розпочато видання часопису „Тризуб”. Тобто Франція з середини 20-х років стає одним із центрів діяльності ДЦ УНР в екзилі.

У кінці 1919 р. вихідці з України, прихильники монархічної Росії, заснували Український Національний Комітет, що його очолив С. Моркотун. Діяльність комітету була спрямована на дискредитацію Директорії та її діячів, підживлення протиріч між УНР та ЗУНР, а тим самим на знищення конкурентів у політичній боротьбі .

У 1923-1924 роках значна кількість українських військових була переселена з Польщі до Франції з метою працевлаштування. У 1927 році для захисту прав колишніх військових було організовано Товариство бувших вояків Армії УНР, яке стало членом міжнародних організацій. У травні 1925 року було створено Генеральну Раду Союзу Емігрантських Організацій у Франції, яка представляла інтереси українських політичних емігрантів перед урядом Франції та міжнародними інституціями.

Особливістю становища українських політичних емігрантів у Німеччині було те, що провідною силою, навколо якої вони гуртувалися, був гетьман П. Скоропадський. Його стосунки з політичними колами Німеччини визначали матеріальні можливості проведення культурно-освітньої роботи та впливали на політичне структурування.

На процес правового регулювання перебування українських політичних емігрантів в європейських країнах значною мірою впливала діяльність більшовицьких торговельних місій та дипломатичних представництв. Доведено, що більшовики використовували політичні розбіжності в українському еміграційному середовищі з метою роздмухування особистого протиборства, а складний матеріальний стан з метою залучення до діяльності на боці радянської влади.

У підрозділі 3.2. „Громадські об'єднання українських політичних еміґрантів у країнах проживання як засіб національного самовираження” проаналізовано діяльність українських політичних емігрантів у громадських організаціях різного типу. Доведено, що одним із засобів їхньої самореалізації у країнах перебування стали різноманітні громадські об'єднання неполітичного спрямування. Характерною особливістю згуртування в таких „малих групах” було те, що вони пронизували все життя - від організації самопомочі до створення об'єднань за професійною ознакою й долучення до роботи в міжнародних недержавних організаціях.

У Польщі головною дієвою легальною організацією, що заступила діяльність уряду УНР, став Український Центральний Комітет, який утворився 21 квітня 1921 р. Упродовж 20-30-х років УЦК був потужним організатором діяльності української еміграції в країні. У Відні діяло декілька громадських організацій: Український Громадський Комітет з 1921 р., з лютого 1920 до 1923 р. діяло Об'єднання Центральних Українських Кооперативних Союзів, 12 вересня 1919 р. засновано Союз українських журналістів і письменників (голова В. Кушнір, заступник О. Олесь), у ЧСР з 1921 до 1925 р. діяв Український Громадський комітет на чолі з М. Шаповалом, у Франції прихильники С. Петлюри створили Союз Українських Емігрантських Організацій (СУЕО), а представники лівих партій об'єдналися в „Українській громаді” М. Шаповала та “Союзі Українських Громадян у Франції”. У Німеччині І. Полтавець-Остряниця заснував Українське Народне Козаче Товариство, у Румунії з 1923 року діяв Громадський допомоговий комітет.

Доведено, що в еміграції українці відтворили звичний для себе тип згуртування, характерний попередній досвід, принесений із Батьківщини. Важливою акцією у житті української політичної еміграції в Польщі стали з'їзди української еміграції. Перший з'їзд відбувся 15-18 серпня 1923 року у Варшаві, згодом такий досвід було поширено на всю політичну еміграцію в Європі і створено загальний координаційний орган. До складу Головної еміграційної ради входили: УЦК у Польщі з його понад 80 філіями, Громадський допомоговий комітет у Румунії, громади в Люксембурзі, Бельгії, Югославії та Туреччині, Об'єднання українців та Республікансько-Демократичний клуб у ЧСР, СУЕО та Військове товариство у Франції, українська громада в Шанхаю.

Отже, в кожній з країн перебування були наявними специфічні особливості правового статусу. Вони залежали від таких чинників: попереднього знайомства емігранта з визначними політичними діячами країни проживання, можливостей задіяння його інтелектуальної чи науково-технічної праці, організаторських здібностей, наявності коштів у нього самого чи його спроможності до бізнесової діяльності, зв'язків з колишніми російськими чи австрійськими колегами по праці. Політичні емігранти з метою продовження громадсько-політичної роботи та дієвого захисту власних інтересів створили низку громадських організацій, що свідчить про високий рівень їхньої організованості та намагання зберегти українськість як культурну виявність в іншонаціональному середовищі.

У четвертому розділі „Політико-ідеологічні форми вияву громадянської позиції українських політичних емігрантів” розкривається особливість партійного структурування та сутність політико-ідеологічних форм вияву громадянської позиції лідерів української політичної еміграції.

У підрозділі 4.1. „Партійне структурування та ідеологічні засади діяльності української політичної еміграції” доведено, що однією з найбільш організованих груп серед політичних еміґрантів, котра офіційно представляла Державний Центр УНР в екзилі, були у 20-х роках прихильники С. Петлюри. Це визнавали навіть його опоненти. І тому найзапеклішу боротьбу більшовики здійснювали саме проти них. В еміграції опинилися члени українських політичних партій, частина з яких зберегла свої організаційні структури, дещо переформатувавши їх, продовжували діяльність. Провідні діячі Української Партії Соціалістів-Федералістів у період Директорії перебували на державних посадах і разом з армією та Урядом УНР частина з них опинилася на еміграції. У 1923 році у Празі (ЧСР) партія перейменувалася на Українську Радикально-Демократичну партію, очолив її О. Лотоцький. До партії належали: В. Прокопович, О. Шульгин, К. Мацієвич, І. Фещенко-Чопівський, П. Холодний, С. Сірополко, І. Кабачків, О. Саліковський, А. Яковлів, М. Славінський, Є. Гловінський, І. Мірний, В. Біднов. Вони співпрацювали з ДЦ УНР в екзилі. У другій половині 1923 року група членів УРДП в Чехословаччині за згодою Закордонного Бюро опрацювала й видала Платформу партії. У липні 1926 року її було дещо доповнено й перевидано. У своїй діяльності вони намагалися втілити в життя головне гасло партії: “Нація - вища за класи. Держава - вища за партії”.

Українська Партія Соціалістів-Самостійників створена 17 грудня 1917 року, головою був О. Макаренко. У часи Директорії члени УПСС, незадоволені політикою уряду, зробили невдалу спробу державного перевороту на чолі з отаманом В. Оскілком. З поразкою Директорії партія фактично припинила роботу як зорганізована політична сила, хоча окремі члени продовжували працювати в Раді Республіки. Зокрема такі діячі як Ю. Липа, М. Білинський, О. Осецький, Д. Симонів, О. Шаповал. На початку 1920 року партія відновила діяльність у Відні. З 1922 року виступала під назвою Українська Народна Партія. У Зальцведелі видавала часопис “Нове слово”, редактор Зенон Кузеля. Проте діяльність партії була малопомітною у загальноорганізованих формах, активність вивляли окремі її представники.

Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія (УСДРП) підтримувала діяльність Директорії. У січні 1920 р. у партії відбувся розкол. „Незалежні” соціал-демократи утворили Українську комуністичну партію, що стала легальною партією і виступала за самостійність УСРР. Члени УСДРП, які опинилися за кордоном, на початку 1921 р. у Відні заснували „Закордонну групу” УСДРП, головою обрали М. Галагана. Пізніше, на одному з допитів НКДБ УРСР у Києві, він розповідатиме, що ця група проіснувала до 1929 р., але у зв'язку з виїздом членів УСДРП в інші країни вона припинила своє існування. До складу закордонної групи УСДРП входили: І. Мазепа, П. Феденко, О. Колосовський, О. Бочковський, Б. Матюшенко, В. Старосольський, Й. Безпалко. Більшість із членів партії проживали в ЧСР, де створили свій центр, працювали у різних громадських організаціях. Партія увійшла до складу Соціалістичного інтернаціоналу. Партійним органом УСДРП була “Соціалістична думка” (1921-1923).

Закордонна група УКП створена наприкінці 1919 року після проведення закордонної конференції УСДРП 9-12 вересня 1919 року. Провідними членами були: В. Винниченко, В. Левинський, Г. Паламар, С. Черкасенко. Друкованим органом групи був тижневик “Нова доба” (відповідальний редактор М. Пасічник), що виходив у Відні з 1920 до 22.10.1921 року. Тоді ж припинила існувати й Закордонна група УКП.

Українська Партія Соціалістів-Революціонерів була однією з провідних політичних сил в еміграції. У кінці 1919 року частина членів виїхала за кордон, де відстоювала принцип “трудових мас” (М. Шаповал, Н. Григоріїв). У 1920 р. у Відні була створена “Закордонна делегація” УПСР (М. Грушевський, М. Шраг, П. Христюк, М. Чечель, Д. Ісаєвич та ін.), яка виступала за перетворення УНР у радянську республіку. Друкованим органом у 1920-1922 рр. був неперіодичний журнал “Борітеся-поборете” (ред. П. Христюк і М. Чечель). На ІV конференції УПСР за кордоном 18-23 січня 1921 р. у м. Празі розглядалися питання стратегії і тактики партії в нових умовах. Група М. Грушевського підтримала радянську владу в Україні і повернулася в УСРР. М. Шаповал разом зі своїми прихильниками продовжував організовану діяльність УПРС за кордоном.

Український Союз Хліборобів-Державників (УСХД) представляли: В. Липинський, П. Скоропадський, Д. Дорошенко, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Кочубей. В еміграції УСХД мав свої представництва в різних європейських країнах і теоретично й практично розвивав український монархістський рух. Політичне структурування досліджено на партійно-громадянському рівні та особистісному виборі життєвого шляху окремих провідних діячів.

На розвиток українського політичного руху в еміграції мав вплив і російський рух, зокрема, російські євразійці, значна частина ідеологів якого були вихідцями з України і не переривали зв'язків з українськими діячами (П. Савицький, М. Трубецькой, Г. Вернадський).

У дослідженні доведено, що ідеологічну основу української політичної еміграції започаткували документи, які обумовлювали наявність Державного Центру УНР в екзилі. Відстоювання права існування української держави вимагало й реально-доказового доктринального обґрунтування, яке б базувалося на історичній традиції. Таку потужну теоретико-ідеологічну роботу українська політична еміграція здійснила упродовж 20-х років. Теоретичні концепції українського консерватизму та націоналізму виступили могутнім підґрунтям в опозиції до радянського інтернаціоналізму та федералізму.

Політичний вибір лідерів показано як особистісний, що був обумовлений: характером самої людини, її економічним становищем, типом зайнятості, соціальними і родинними зв'язками, політичною стійкістю, попереднім досвідом боротьби й участі в українському національно-визвольному русі. Охарактеризовано вибір провідних українських політиків того часу: М. Грушевського (його повернення в Україну зумовлено особливостями наукової праці, світоглядом вченого та діловими зв'язками з більшовиками, що, як доведено, усталилися з середини 1919 року), В. Винниченка, П.Скоропадського, С. Петлюри, членів Директорії УНР. Застосовуючи статистичний метод, доведено, що українська нація у 20-ті роки втратила свій інтелектуальний, бюрократичний та культурно-освітній потенціал за рахунок "витікання" значної частини провідних діячів за кордон і знищення більшовиками своїх конкурентів.

У підрозділі 4.2.”Зміновіхівство” українських політичих діячів та його наслідки для розвитку українського суспільства” доведено, що більшовики, які перемогли в Україні, досить добре розуміли, що саме фактор наявності потужної політичної еміграції та зорганізованого війська є загрозою для них, і для проведення їхньої політики в країні. Отже, важливими завданнями у діяльності більшовиків стали: повернення військових в Україну; нейтралізація політичного впливу українських лідерів через підтримку більшовицької влади в Україні, цілковита дискредитація українських політичних діячів.

У дослідженні проаналізовані поняття "зміновіхівство", "поворотство", "перекинчицтво". Доведено, що зміновіхівський рух у середовищі української політичної еміграції був зорганізований та інспірований самими більшовиками. Значна особиста роль в розгортанні цього руху належить таким більшовицьким діячам як: Ю. Коцюбинський та О. Шумський. Складовою проблеми “поворотства” стала репатріація полонених і інтернованих, яку регулював польсько-радянський договір від 24 лютого 1921 року та інші угоди. Важливим чинником повернення в Україну стали родинні стосунки, матеріальні негаразди. „Перекинчицтво” розглядаємо як зміну попереднього політичного вибору українськими політичними діячами. Його носії хоча і підперли основи радянського способу життєдіяльності, водночас вони сприяли розширенню українського сегмента в ньому й спонукували більшовиків робити відповідь на виклики, що їх породжувала українська еміграція та продукували українські діячі в УСРР.

У підрозділі 4.3. „Радянофільство галицьких політичних діячів” доведено, що у 20-х роках ХХ століття територія Галичини і Волині була під особливою увагою більшовиків. Стратегічно ними був розроблений план з використання цієї території й людського потенціалу у боротьбі з наддніпрянською політичною еміграцією та для поширення, через створення комуністичних осередків, своїх ідей. Окрім того, Галичина, Волинь та Підкарпатська Русь використовувалися й для проведення різноманітних сумнівних операцій на території Польщі та Чехо-Словаччини. З метою залучення до співпраці та підтримки радянського уряду в УСРР більшовики широко застосовували підкуп: через субсидії газетам, журналам, видавництвам, окремим політичним діячам за послуги, призначення пенсії відомим людям (також як своєрідної субсидії-підкупу). Всі ці заходи набули масового характеру й спричинили еміграційний потік із Західної України в Наддіпрянщину. Галицькі діячі через свій політично орієнтований на радянську Україну вибір у 1920-х на початку 1930-х років стали жертвами встановленого там тоталітарного режиму. Такий вибір розкрито на прикладі долі родин: М. Лозинського, С. Рудницького, А. Крушельницького.

У Висновках узагальнюється проведене дослідження. Основні його результати, що виносяться на захист:

- Проведений історіографічний аналіз літератури дає підстави стверджувати, що ця проблема недостатньо вивчалася дослідниками. Попри те, що початок вивченню проблеми політичної еміграції було покладено ще в 20-х роках самими ж учасниками подій, а в подальшому дослідниками і в радянській Україні й за кордоном, в основному, висвітлювалися життя та діяльність окремих політичних діячів, громадських та освітньо-культурних установ. Взаємозалежність способів організації українців в еміграції й впливу більшовицького фактора на цей процес не простежували. Не досліджувалася й проблема громадянського вибору лідерів української політичної еміграції.

Встановлено, що джерельна база цілком достатня для розв'язання поставлених завдань. Залучено джерела, які ще не були оприлюднені.

- Розширено й уточнено висновок про те, що поява української політичної еміграції у 20-х рр. ХХ ст. стала наслідком військової та ідеологічної поразки українського національного руху 1914 - 1923 років. Нездатність українського політичного проводу консолідуватися у тактичних і стратегічних питаннях розвитку України й тим самим стати впливовим гравцем на міжнародній арені у відстоюванні загальноукраїнського інтересу, стала однією з причин поразки українського руху та спричинила появу політичної еміграції. Специфіка української політичної еміграції полягала в тому, що вона сама по собі не була єдиною, складалася з представників різних політичних сил і течій, проте, усіх їх об'єднувало: а) мета - відстоювання незалежності української держави (хоча шляхи досягнення мети пропонувалися різні); б) невизнання факту роз'єднаності української території між різними державами; в) українськість, яка проявлялася на різних рівнях: буттєвому, освітньому, науковому та культурно-згуртувальному. При характеристиці політичної еміграції часів Української революції автор виділила чотири хвилі її виходу з України. Узагальнено, що однією з головних причин появи української політичної еміграції був політичний вибір провідних діячів періоду Української революції, які продовжували відстоювати ідею незалежної української держави.

- Уперше доведено, що в країнах проживання українські політичні емігранти продовжували зберігати і відстоювати ідентитети „український громадянин” і „Україна-батьківщина”, які були сформовані в роки Української революції. До кінця 1923 р. у країнах Європи продовжували діяти дипломатичні місії УНР і ЗУНР, держави перебування визнавали українські паспорти, як посвідчення особи, дійсними. Починаючи з другої половини 1921 року, частина з цих документів хоча й була визнаваною, проте у Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії запроваджуються нові посвідчення для емігрантів: картки тотожності, так звані ”прукази”, інші документи, що надавали право пересування в межах країни та виїзду за кордон. З 1922 р. П'ятою комісією Ліги Націй запроваджуються паспорти усталеного зразка для всіх біженців із колишньої Росії, запис у яких про національність і державність фіксувався як російські. У кінці 1920-х на початку 1930-х років українські політичні емігранти, вихідці з УНР, у Польщі і Чехо-Словаччині домоглися того, що запис у видаваному їм нансеновському паспорті здійснювався за формулою „державна приналежність не установлена, остання українська”. Громадяни ЗУНР, які проживали в межах ЧСР, до 1923 р. користувалися паспортами ЗУНР та посвідченнями, що їх видавали представництва ЗУНР у Празі, Братіславі, Чернівцях, а опісля, більшість із них прийняли чехословацьке громадянство на основі посвідчень про вихід із українського громадянства.

Ідентитет „Україна-батьківщина” усталився у роки української революції; з вторгненням більшовиків на території Наддніпрянської України активно витіснявся ними і, зрештою, на початку 20-х років в офіційних документах набув усталеного „УСРР”. Паралельно з цим із 1922 року почав діяти новотвір СРСР, що з 1928 переростає у класово спрямувальний „СРСР - батьківщина трудящих усього світу”, тобто, відбулася заміна національно-державного ідентитету інтернаціональним. На території Західної України національний ідентитет ЗУНР витіснений іншими „Малопольща, Підкарпатська Русь”. В еміграції відбувся процес розмежування українського і російського ідентитетів, і навіть тих вихідців з України, які тяжіли до російської культури, етнічні зв'язки поза батьківщиною підштовхували до національної консолідації. Національний ідентитет домінував над соціальним та політичним. Збереження українцями в еміграції національних ідентитетів засвідчує їхню стійкість і визнання суспільної цінності та виявної українськості її носіїв.

- Розширено й уточнено висновок про те, що на початку 20-х років уряди УНР і ЗУНР представляли інституйовані форми опозиціювання владі більшовиків в Наддніпрянській Україні та заперечували входження західноукраїнських земель до складу інших держав. Тим самим вони відстоювали свій попередній вибір, і в цьому полягав вияв їхньої громадянської позиції. У 20-х роках чітко окреслюються два періоди інституційно-ідеологічного відстоювання задекларованої позиції: перший - з кінця 1920 року, у його основі була ідея швидкого повернення в Україну та застосування організованих військово-диверсійних методів боротьби, другий - з середини 1923 року; цьому періодові відповідали тактичні завдання та стратегія довготермінового протистояння більшовизму та боротьби за соборність українських земель, що передбачало напружену культурно-просвітницьку, ідеологічно-пропагандистську та видавничу діяльність.

- Уперше узагальнено, що соціальна адаптація в країнах проживання залежала від політичного вибору українських емігрантів, а відтак, її невід'ємною складовою була участь у політичній боротьбі проти встановленої в Україні радянської влади та підпорядкування українських земель іншим державам: Польщі, ЧСР, Румунії. Це накладало на українського політичного емігранта особисту відповідальність. Урегулювання правового статусу залежало не лише від рішення країни перебування чи міжнародних правових норм, а також від особистого вибору українського політичного емігранта та від того, наскільки він виявляв свою громадянську позицію у ставленні до України, українського питання, як сам зберігав і декларував (на різних рівнях) свою українськість. На процес соціальної адаптації українських політичних емігрантів впливали такі чинники, що й визначали її специфіку: наявність організованих форм захисту власних соціальних інтересів перед державами, які прийняли емігрантів, попередній соціальний та політичний стан пошукувача притулку, громадянська позиція. Захист державами національного ринку праці й обмеження для еміґрантів права на працю не дозволяло їм вповні самореалізовуватись, проте ті, хто працював в інтелектуальній сфері, мали підтримку від країн проживання та інших міжнародних фондів. Важливим чинником соціальної адаптації у всіх країнах перебування для українських політичних емігрантів була проблема з житлом. Для українця дім є одним із визначальних атрибутів родинно-сімейного життя, а відсутність такого руйнувала усталений світогляд. За неможливості мати приватне житло українські політичні емігранти використовували громадські приміщення для створення українських осередків, де згуртовувалися навколо спільних національних цінностей, які знаходили вираження у культурно-освітній діяльності.

- Поглиблено висновок про те, що основним способом згуртування українських політичних емігрантів в умовах звуження відкритої політичної діяльності стали громадські організації, які виконували функцію офіційного представлення громади перед урядами країн проживання, творили фонди з метою самореалізації потенціалу самих емігрантів та розбудови політико-пропагандистської роботи, спрямованої на проштовхування українських інтересів серед міжнародної громадськості.

- Розширено й доповнено висновок про те, що політичні емігранти продовжували структурування за партійною ознакою. Головними політичними партіями, які діяли в еміграції були: УСДРП, УСХД, УПСР, УРП. В нових умовах виокремилися такі основні політичні центри: прихильники ДЦ УНР в екзилі, які вважали С. Петлюру своїм лідером, українські есери на чолі з М. Шаповалом, українські консерватори, що гуртувалися навколо двох постатей: В. Липинського і гетьмана П. Скоропадського, прихильники ЗУНР, лідером яких був Є. Петрушевич.

- Уточнено висновок про те, що громадянська позиція лідерів української еміграції знайшла свій вияв у пошукові нових шляхів та засобів визвольної боротьби, теоретичному обґрунтуванні права України на незалежність. Українські політичні емігранти (як ті, хто повернувся на батьківщину, так і ті, хто залишався в еміграції) заклали основи відродження народу в організаційній та ідейно-світоглядній площинах. Ідея української незалежної соборної держави була обґрунтована на доктринальному та історико-правовому рівнях. Запропоновано ідейно-програмові засади українського поступу у вигляді консервативно-поступальної думки, сформованої В. Липинським - ідеологом українського монархізму; розвинуто й удосконалено український націоналізм як ідейно-згуртувальну й наступальну ідеологію і тактику (Д. Донцов). Український націонал-комунізм, представлений на еміграції В. Винниченком та його сподвижниками, не здобув підтримки й у другій половині 20-х років вичерпав себе, залишившись у викривлених формах інспірованого більшовиками зміновіхівського руху.

Політико-ідеологічний вибір української провідної верстви у 20-х рр. ХХ ст. формувався під впливом тих політичних, економічних і військових чинників, які супроводжували військову поразку українського національно-визвольного руху у боротьбі з більшовиками. Водночас це була і перемога українського руху: вона породила ідею існування української держави як самостійної й незалежної, ця ідея стала провідною упродовж усього ХХ століття і, навіть, більшовики-переможці змушені були з цим рахуватися, пристосовувати свої дії, виходячи з факту існування Української державності. Всі наступні дії більшовиків у ХХ ст. були спонукально відповідними на виклики, що їх породила Українська революція і продукувала українська політична еміграція, незалежно від того, до якого табору вона в даний час належала.

- Уперше доведено, що з метою відстоювання радянськості як в Україні, так і за її межами, більшовики у боротьбі з українською політичною еміграцією розгорнули потужну пропагандистську роботу як всередині країни, так і назовні. За кордоном вони посилили роботу з дискредитації відомих українських політиків, створювали прорадянські громадські організації, перекуповували українські видання, засновували прорадянські та субсидіювали такі видання й окремих політиків, які б офіційно підтримали радянську владу в Україні. З метою організації „розкладової” роботи в середовищі емігрантів були створені спеціальні органи. Одним із напрямків роботи більшовиків з визнання радянської влади в Україні стало „виманювання” в Україну видатних політичних діячів через інспіроване „зміновіхівство”, радянізацію емігрантського середовища та деструктивний вплив на „галичан”. Останні стали своєрідною зброєю більшовиків в упокоренні України й українців, вони ж стали й першими жертвами режиму, в котрий повірили й якому намагалися прислужитися.

Основні причини, які спонукали українських політичних еміґрантів до повернення в Україну, а відтак, і визнання влади більшовиків легітимною та відповідно - зміни свого попереднього політичного вибору (навіть лише декларативно), були: нетривкість українського державотворчого статусу, відсутність належного державотворчого досвіду; відірваність від батьківщини; чужомовне середовище, а в Україні натомість - задекларована політика українізації, розширення видання українських книжок (власне почав формуватися той цілісний „український світ”, якого не мала українська еміграція в жодній країні); агітаційний вплив українських радянських провідних діячів, котрі працювали в посольствах УСРР (зокрема, О. Шумського, Ю. Коцюбинського); родинний фактор (частина з політичних емігрантів мала родинні стосунки з радянськими більшовиками); політична нестійкість українського національного проводу як результат розбіжності політичних інтересів „галичан” і „наддніпрянців”. Через короткочасність існування об'єднаної держави, самоусвідомлення політичної єдності української спільноти не набуло дієвості.

З'ясовано, що таке явище як „перекинчицтво”, з одного боку, сприяло формуванню радянської системи, прискорювало її творення та впливало на становлення радянської ментальності, а отже, віддаляло українців від здійснення головної мети - створення власної держави й політичної самореалізації українства. А з іншого, ті українці, хто повернувся або переїхав в Україну, підпирали основи держави, твореної більшовиками. Своєю самовідданою працею на культурно-освітній та науковій ниві вони все ж розширили український сегмент у радянському просторі й змусили більшовиків рахуватися з ним.

- Виявлено, що українські політичні емігранти, хоча й перебували часом у політичному протистоянні одне одному (це протистояння роздмухували як більшовики, так і зацікавлені політики в країнах проживання), все ж загалом вони продовжували бути носіями українських цінностей; відстоювали українські інтереси в міжнародних організаціях і перед громадськістю країн проживання.

- Розширено висновок та на основі статистичних даних доведено про те, що спротив встановленню радянської влади в Україні, який чинила українська політична еміграція та протибільшовицька опозиція всередині країни, викликав не лише ідеологічні форми боротьби, а й базувався на ініційованому більшовиками терорі, фізичному знищенні своїх політичних опонентів. Із 11 Голів Ради Міністрів, які у свій час очолювали українські уряди - 8 емігрували; жоден в Україну не повернувся. В. Голубович, В.Чехівський і С. Остапенко, які залишилися в УСРР, у 30-х роках були репресовані. Із 158 осіб, які обіймали посади міністрів або були виконуючими обов'язків, емігрували - 117 і продовжували працювати в країнах проживання; в Україну повернулися в 20-х роках - 24 особи (усі були репресовані, як ті із міністрів, хто залишався в Україні, так і ті, хто прибув); розстріляні більшовиками у 1918-1919 роках - 3 особи; померли в УСРР - 9 осіб. Доля 7 осіб невідома. Із 5 членів Директорії УНР емігрували всі. С. Петлюру більшовики убили у травні 1926 р. Після Другої світової війни були заарештовані й вивезені до СРСР та репресовані: І. Фещенко-Чопівський, М. Славінський, М. Галаган, П. Савицький та ін. Із 50 осіб, які очолювали Дипломатичні місії у період діяльності українських урядів, в Україну повернулися двоє: М. Левитський і В. Мазуренко. Обидва репресовані. Ф. Матушевський помер у 1919 р., Л. Михайлів жив у 20-х - 30-х роках у Луцьку, репресований в УРСР. Доля двох осіб невідома. Тобто, на основі статистичного матеріалу доведено, що український народ втратив свою власну інтелектуальну і державно-бюрократичну еліту, що в подальшому негативно вплинуло на процеси національної і соціальної мобілізації українців, особливо, у радянській Україні, оскільки, частина українських емігрантів наддніпрянців у 20-х роках продовжила активне громадське життя на Галичині, Волині та Закарпатті.

- Дослідження української політичної еміграції у 20-х рр. ХХ ст. показало, що нагальною потребою є вивчення економічної діяльності Урядів УНР і ЗУНР, міжнародних економічних зв'язків, які усталювалися в добу Української революції, розвивалися в еміграції і впливали на політичні процеси в Україні.

Лідери української політичної еміграції, усвідомивши свою належність до української спільноти, продовжували відстоювати політичний вибір - існування незалежної української держави; їхні ціннісні орієнтації були спрямовані на збереження етнокультурної спадкоємності, історичної пам'яті та ширення українськості у світі.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

Індивідуальна монографія

1. Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ століття): Монографія. - К.: МП „Леся”, 2006. - 672 с.: іл.

Рецензії: Демченко Т. За межами України - з Україною в серці. Рецензія на роботу Валентини Піскун „Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ століття)”: Монографія. - К.:МП „Леся”, 2006. - 672 с.: іл. // Сіверянський літопис. - 2006. - № 6. - С.108-112; Власенко В. М. Валентина Піскун „Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ століття)”: Монографія. - К.:МП „Леся”, 2006. - 672 с.: іл. // Сумська старовина. - 2006. - №№ ХVIII-XIX.- C. 226-229; Крупина В. Українська політична еміграція: загальноєвропейський контекст. Піскун В. Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ ст.): Монографія. - К.: МП „Леся”, 2006. - 672 с. // Історичний журнал. - 2007. - № 1 (31). - С.118 -122; Крупина В. Піскун В. Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ ст.): Монографія. - К.: МП „Леся”, 2006. - 672 с. // Новый исторический вестник. - 2007. - № 1(15). - С. 281-286.