Українсько-російські взаємини в сучасній західній науковій літературі (1991-2001 рр.)

Українська тематика стала однією з основних для тих західних спеціалістів, які зрозуміли необхідність відмовитися від виключно русоцентричної орієнтації при висвітленні історії Російської імперії та СРСР. Вона почала використовуватися для вивчення проблем мультикультуралізму в цих державах, національних рухів, переходу від вивчення держави та столиць до досліджень провінції та регіонів. Яскравим прикладом цього можна вважати праці австрійського вченого А. Каппелера.

Серед ключових питань для характеристики українсько-російських стосунків імперської доби є питання про статус України в складі Росії, зокрема, про те, чи був він колоніальним, чи, навпаки, партнерським, проблеми національної ідентичності та національної політики. Для характеристики останніх особливу вагу мають праці З.Когута, Р.Шпорлюка, П.Магочі.

З загального огляду західної літератури, присвяченої історії українсько-російських стосунків імперської доби, можна зробити висновок про те, що національно-культурна тематика в ній виразно домінує над соціально-економічною та політичною. При цьому нові в методологічному чи концептуальному відношенні нюанси з"являються переважно завдяки ревізії історії Російської імперії в цілому.

Що стосується історіографії історії СРСР, то, на думку Д.Шірера, в ній знову утвердилася ліберальна концепція, викликавши до життя теми, що раніше вважалися монополізованими емігрантською та антирадянською історіографією: репресії та опір радянському режиму, історія церкви, світської еліти, а також нації та національне питання. Одночасно на зміну класовому підходу до вивчення суспільства прийшла методика дослідження так званих уявлюваних спільнот, розроблена Бенедиктом Андерсоном щодо націй. У свою чергу, проблеми ідентичності, мови, ментальності, соціальних ритуалів і практик, побутової історії вийшли на перший план в дослідженнях історії СРСР.

Серед основних теоретичних проблем історії СРСР, які по-новому осмислюються нині в західній історіографії, одне з головних місць займає питання спадкоємності Радянської держави та Російської імперії. Відповідаючи на нього сьогодні, західні аналітики в більшості своїй схиляються до тези, котру вже давно сформулювали українські історики та ті автори, що здобули репутацію консерваторів в очах так званих ревізіоністів, а саме: Радянський Союз дійсно став безпосереднім спадкоємцем і продовженням імперської Росії.

Концептуальний арсенал сучасної західної історіографії проблеми включає в себе, як і раніше, теорії модернізації, національно-визвольної боротьби та постколоніального типу взаємин національних окраїн з російським центром. Одночасно зростає розуміння специфіки взаємних стосунків радянських республік з Москвою. Сучасні дослідники намагаються зрозуміти національну політику радянського режиму не лише з точки зору придушення поневолених націй. На думку багатьох з них, радянське керівництво фактично підтримало та прискорило процес творення модерних націй.

У цілому, західні історики здійснили величезний обсяг роботи, спрямованої на переосмислення історії країн і народів Східної Європи та українсько-російських стосунків зокрема. Як писав німецький аналітик Р. Лінднер (університет м. Тюбінген), існує не дуже багато проблем історії регіону, які б так фундаментально були переопрацьовані, як російсько-українські взаємини.

Сьогодні, коли економічна та політична глобалізація підриває саму ідею нації-держави, набагато складніше, ніж будь-коли, продукувати "національну історію" як наратив "єдиного і неподільного" минулого - важливої складової національного проекту. Західна історіографія значною мірою націлена на деконструкцію національних міфів, легенд і символів, грунтуючись на концепції мультикультурального минулого, продукованого різними групами суспільства, котрі по-різному інтерпретували одні й ті ж історичні події та феномени. Більшість західних авторів через це опонують схемам національної історії в сучасній українській історіографії.

Натомість, учені тих країн, ідентичність яких упродовж історії була під загрозою, дотримуються, ясна річ, інших підходів до минулого, вважаючи історичну пам"ять важливим фактором у процесі створення нової національної спільноти. Україна, як, до речі, й Росія, в цьому відношення не виглядають винятками. Ф. Сисин цілком справедливо пише, що деконструкції Росії та Польщі на Заході ще не здійснено; за таких умов історичний національний наратив, що найбільшою мірою відповідає потребам соціально-політичного розвитку українського суспільства, створення політичної нації, не втратив своєї актуальності.

Русоцентрична упередженість багатьох західних істориків також продовжує здійснювати свій вплив на трактовку ними українсько-російських стосунків. Український фактор залишається непомітним або малозначущим для тих, хто продовжує вивчати зазначені вище проблеми з російської перспективи. Внаслідок цього доведеться визнати, що зміни в ставленні західних авторів до історії українсько-російських взаємин залежать, головним чином, не від україністики, котра вже має відповідний теоретичний та емпіричний матеріал, а від славістики та русистики.

З другого боку, як довів М.фон Хаген, вивчення української історії сьогодні цілком відповідає потребам деконструкції, постмодерної фрагментації національних наративів у тому випадку, коли мова йде про польську та російську історіографію. Врахування українських сюжетів дозволяє заперечити деякі традиційні міфи російського історичного наративу, краще зрозуміти хід подій історичного минулого російського народу. Шкода лише, що цей фактор далеко не завжди враховують західні русисти та полоністи. Саме тому проблема виведення українського минулого з тіні російської історії продовжує, як і на початку 90-х років ХХ ст., залишатися актуальною для західної науки.

У третьому розділі ("Проблеми розвитку національних відносин") мова йде про спеціальну літературу, присвячену, в основному, тим проблемам національного будівництва в Україні, що мають безпосередній вплив на характер українсько-російських відносин: національну ідентичність різних етнічних і мовних груп українського суспільства, її регіональну специфіку, політику уряду в національному і мовному питаннях. Розділ складається з трьох параграфів.

У першому з них йдеться про пошуки західними вченими нових теоретичних концептів нації та націоналізму, здатних адекватно пояснити особливості міжнаціональних взаємин на терені Східної Європи.

Сучасні аналітики сьогодні мають унікальну можливість спостерігати розвиток національного будівництва народів регіону на власні очі й навіть впливати на нього, одночасно вивчаючи проблему його специфіки і подібності з аналогічними процесами в інших частинах світу. Зрозуміло, що ця обставина зумовила різке зростання інтересу на Заході до теорії та історії націоналізму, викликала до життя нові інституції, стимулювала розробку сучасних теоретичних концепцій та політичних рецептів їхнього використання.

Більшість сучасних західних дослідників дотримується модернізаційної теорії походження та еволюції націй, грунтуючись на працях К. Дойча, Е. Геллнера, М. Гроха, які свого часу привели до справжньої революції в дослідженнях процесів націотворення та національних рухів. Вони перевернули уявлення про те, як і коли виникають нації, проголошуючи їх продуктами і водночас необхідними чинниками переходу суспільства від аграрної до індустріальної стадії розвитку. Серед тих, хто поділяє подібні уявлення, можна назвати імена найбільш відомих західних україністів - І.-П.Химку, П.Р.Магочі, А.Каппелера, Р.Шпорлюка.

У прагненні краще зрозуміти та адекватно пояснити особливості національних проблем у країнах Центральної та Східної Європи більшість західних дослідників сьогодні базується на концепції впливового до сьогодні американського вченого Г. Кона, розробленій в основному в середині ХХ ст. Серед сучасних західних дослідників ідеї Г.Кона поділяють, різною мірою, М.Ігнатьєфф, Д.Хатчинсон, П.Кольстьо, Л.Грінфельд та багато інших аналітиків Проте останніми роками їй був кинутий серйозний виклик.

На думку Т.Кузьо, концепція Г.Кона не відображає належним чином реалій пострадянського політичного простору, в якому абсолютна більшість національних держав культивує цінності громадянського суспільства. Практично всі західні держави не існують у чистому вигляді як держави-нації, оскільки всі вони синтезують у собі елементи громадянського (політичного) та культурного типів розвитку, використовують ірраціональні почуття та символи в своїй політиці, а частина з них практикує нетолерантне ставлення до національних меншин, у чому досі звинувачували лише східноєвропейські уряди. Що стосується країн Східної Європи, то вони не є протилежністю західним у національному питанні.

Спроби модернізації основних положень Г.Кона в сучасних умовах привели до виникнення нової класифікації типів національного розвитку європейських народів, розробленої Р. Брубейкером. В ній фігурують "держави, що націоналізуються", в яких основна нація прагне забезпечити культурно-національну гомогенність суспільства. До цього останнього типу автор включає всі пострадянські держави Східної Європи. Погляди Р.Брубейкера мали помітний вплив на Д. Ареля, Д. Лейтіна, А. Лівена, П. Кубічека, Е. Вілсона.

Т. Кузьо натомість заперечує правомірність застосування основних положень концепції Р.Брубейкера та його послідовників до сучасної України. На його думку, їхні погляди мало чим відрізняються від двополярної схеми Г.Кона. Теза про існування окремої категорії "держав, що націоналізуються", не витримує критики, оскільки всі так звані держави-нації мають етнокультурне ядро і де-факто переживають процес націоналізації, хоча й різною мірою та в різний час. Т.Кузьо відкидає розподіл націоналізмів на "хороший" західний (громадянський) та "поганий" східний (етнокультурний). Він, натомість, пропонує розрізняти націоналізм захисного типу, спрямований на підтримку пригноблюваних раніше національних культур, і націоналізм агресивного, шовіністичного гатунку, спрямований проти інших країн чи народів.

Окрім Т.Кузьо, з критикою концепції Р.Брубейкера про пострадянські країни як такі, що націоналізуються, виступає сьогодні британська дослідниця з Бірмінгемського університету К. Волчук, що підкреслює важливість іншого пріоритету посткомуністичних держав, а саме: подолання “східної” специфіки в ході інтеграції в європейські політичні структури. Україна в цьому відношенні не є винятком, запевняє вона.

Що стосується українського націоналізму, то спектр думок серед західних фахівців з цього питання також досить широкий. Серед праць, автори яких намагаються осмислити незрозумілий для багатьох феномен українського націоналізму та його еволюцію, найбільший інтерес викликають публікації А.Мотиля, Р.Шпорлюка, Д.Армстронга, А.Каппелера, П.Кубічека, Т.Кузьо, Е.Вілсона, деяких інших дослідників. Професор університету в Кельні Г. Зимон, характеризуючи важливість і труднощі вивчення проблеми українського націоналізму, недарма схиляється до думки про те, що не існує, напевно, іншої нації з такою розмаїтістю демографічних, конфесійних і соціально-економічних протилежностей, як українська.

За останній час на Заході з"явилося чимало нових, оригінальних праць, у яких досліджується феномен російського націоналізму. Серед них особливе значення мають публікації Р.Шпорлюка, С.Величенка, І.Прицля, А.Тумінець, В.Тольц та деяких інших дослідників. Сьогодні ця проблема розглядається комплексно, на монографічному рівні, з урахуванням її різноманітних аспектів, у тому числі історичних, культурних, етнічних, політичних, економічних тощо.

У цілому сучасні західні теоретики та дослідники націоналізму демонструють набагато більшу відкритість до української проблематики, ніж це було ще на початку 80-х років ХХ ст. Майже всі вони, переосмислюючи проблеми націй та націоналізму, не можуть не враховувати український та російський фактичний матеріал у своїх роботах. Праці американських і канадських україністів Т. Кузьо, Р. Шпорлюка, Дж. Армстронга засвідчують, що в окремих випадках український приклад здійснює помітний вплив на теорію націоналізму взагалі.

У той же час, чимало західних аналітиків відмовляються зрозуміти логіку "захисного" націоналізму або дають йому наперед визначену негативну характеристику. Специфіка міжнаціональних взаємин на Сході Європи для багатьох авторів, вихованих на ідеях "політичного" чи "громадянського" націоналізму, або переконаних у глибокому анахронізмі національних програм і потреб, виглядає незрозумілою, позбавленою нюансів. Водночас більшість з них недооцінює суто національних параметрів таких явищ, як радянський інтернаціоналізм, сучасний регіоналізм чи європейська ідея. Сьогоднішній теоретичний рівень осмислення національної проблематики на Заході лише до певної міри дозволяє зрозуміти та дослідити особливості та еволюцію українсько-російських стосунків.

Другий параграф розділу ("Проблеми національної політики") присвячений дослідженням взаємин між українцями та росіянами крізь призму політики української держави щодо національних меншостей. Наявність численного і впливового російського етнічного масиву, з яким необхідно рахуватися українському керівництву і політичним лідерам при реалізації будь-якого національного проекту і який, до того ж, важко піддається більш-менш точному визначенню як у наукових, так і в правових і політичних термінах, привертає особливу увагу світової громадськості і є впливовим фактором розвитку відносин між двома східнослов'янськими державами.

Відповідній проблемі присвячені праці П.Кольстьо, А.Аасланда, І.Чинна, І.Кайзера, Т.Букволла, Е.Вілсона, Р.Тараса, Д.Лейтіна, деяких інших авторів, зацікавлених проблемами становища росіян в країнах так званого "близького зарубіжжя". Інші дослідники, що звертаються до проблематики російської національної меншини в Україні, вивчають українсько-російські стосунки на прикладі окремих регіонів, у тому числі Криму та Донбасу (Д.Мейєр), на рівні національної та етнокультурної ідентичності (С.Шульман), а також аналізують рух російського населення за культурно-національну автономію (Б.Боурінг) та опір російськомовного населення політиці українізації (Я.Г.Янмаат, А.Фурньє).

Становище росіян на території України не зовсім вписувалося в звичайні норми взаємин так званих національних меншостей з титульною нацією. У західній науковій літературі з цього приводу продовжуються гострі дебати. Для росіян, на думку багатьох аналітиків, неприйнятні визначення на зразок “імперська меншість” чи “нова діаспора”. Очевидно, проблема полягає не лише у відсутності в арсеналі сучасної науки адекватних понять, скільки у відсутності в самих росіян в Україні чіткої національно-культурної ідентичності.

Значна частина західних дослідників на початку - в середині 90-х років перебувала під впливом робіт тих учених, котрі наголошували на протистоянні східних і західних областей України, свідомо чи несвідомо відтворюючи звичну для себе східно-західну полярність Європи. Принаймні, це можна сказати стосовно публікацій Д. Ареля, Я. Бреммера, В. Хеслі та багатьох інших учених, політичних оглядачів, журналістів, котрі дотримувалися поділу України на російськомовний, православний Схід і україномовний, католицький Захід.

Проте східно-західну проекцію в стосунку до сучасної України поділяють далеко не всі західні дослідники. На думку Т. Кузьо, подібна точка зору приводить її прихильників до ігнорування більшої частини суспільства, чия ідентичність є досить плинною і хто в повсякденному житті одночасно використовує як українську, так і російську мови. Крім того, відзначає Т. Кузьо, незалежна Україна успадкувала не два, а три основні регіональні компоненти: Західну Україну (10 мільйонів жителів) із сучасною україномовною нацією, де процеси модернізації і національного формування відбувалися одночасно; Центральну Україну з 30 мільйонами мешканців, де існує україномовна, напівмодерна білінгвістична українська ідентичність; Донбас і Крим (близько 10 мільйонів громадян) з переважно російськомовним населенням.

Добре знаючи про існування на території України різних регіонів з різним політичним досвідом, строкатою мовною ситуацією, західні аналітики, однак, вважають: незважаючи на протиріччя між ними, причин для політичної конфронтації чи соціальних заворушень на грунті регіонального сепаратизму Україна не має.

Особливості російсько-українських взаємин в Україні багато в чому пояснюються слабкістю чи невиразністю національної ідентичності, етнокультурною невизначеністю значного числа громадян не лише російського, а й українського походження, наявністю етнокультурних груп з гібридною самосвідомістю.

Західні аналітики рішуче відкидають можливість визначення національної ідентичності українських громадян за допомогою прямолінійних контрастів між українцями як носіями державності і росіянами як діаспорною групою в Україні. На думку С.Шульмана, фактично в Україні сьогодні існують стійкі міжетнічні співтовариства україномовних українців, російськомовних українців і етнічних росіян, у яких як українська, так і російська самосвідомість часто співіснують з ідентичністю інших націй.

Українсько-російські стосунки в Україні значною мірою визначаються проблемою мови як одного з вирішальних чинників національної політики в цілому. Цій темі присвячений третій параграф третього розділу під назвою "Етнолінгвістичні проблеми".

На Заході за останні десять років з'явилося чимало спеціальних робіт, у яких розглядаються зазначена вище проблема, часто з компаративістської точки зору. Серед них основну увагу привертають публікації Р.Солчаника, Д.Ареля, Я.Янмаата, деяких інших дослідників, котрі намагаються знайти ключ до розв"язання мовної проблеми на території України.

Деякі з них, грунтуючись на існуванні подвійної культурної ідентичності багатьох громадян України, реальному білінгвізмі, в зв'язку з цим висловлюють упевненість, що Україна - держава двох етносів, двох лінгвістичних груп. Переважна більшість західних експертів бачить можливість розв"язання мовної проблеми в Україні лише за допомогою політики мультикультурализму, етноплюралістської концепції української державності.

Накопичений західними фахівцями теоретичний та фактичний матеріал про національні взаємини українського і російського народів за останнє десятиліття досить повно відображає всі основні аспекти проблеми. У той же час, його інтерпретації поки що демонструють широке розходження думок у залежності від того, наскільки той чи інший автор зумів відчути специфіку українсько-російських взаємин, співставляючи її з досвідом інших країн і народів, історичними особливостями національного і мовного розвитку в регіоні Східної Європи.

Для більшості західних дослідників немає сумніву в тім, що цей розвиток у цілому повторює основні етапи національно-культурного процесу, пройденого раніше іншими народами за подібних обставин. Разом з тим, адекватний опис і осмислення характеру українсько-російських національних взаємин дозволяє в чомусь доповнити чи навіть переглянути вже існуючі теоретичні схеми, виробити надійні рекомендації та прогнози для політичних і суспільних діячів.

У четвертому розділі ("Міжнародний вимір українсько-російських взаємин") аналізуються дискусії в західному академічному середовищі та політикумі щодо основних напрямків зовнішньої політики України; проблеми взаємних стосунків держави з країнами НАТО та Європейського Союзу; можливості та перспективи регіонального співробітництва України з державами Центрально-Східної Європи, передусім Польщею. Відповідно, кожна з зазначених вище тем обговорюється в окремих параграфах з урахуванням ролі так званого "російського фактора" впливу на міжнародну політику в регіоні.

У розділі звертається увага на пошуки західними аналітиками відповідної методологічної бази для пояснення зовнішньої політики держав регіону. Серед інших, висвітлюються дискусії щодо геополітичних і цивілізаційних факторів впливу, понять європейської ідентичності та її регіонального, зокрема центрально-європейського виміру (М. Яновський, Л. Джонсон, І.-П. Химка), впливу внутрішньої політики на зовнішню та деякі інші.

Значна частина західних експертів української зовнішньої політики використовує концепцію так званого негативного та позитивного суверенітетів. Згідно з нею, негативний суверенітет мають держави, що недавно досягли незалежності, визнані як суверенні світовою спільнотою, формально вільні від безпосереднього втручання з боку будь-якої іншої держави, але переживають перехідний період в усіх сферах суспільного життя, а їхня внутрішня нестабільність вирішальним чином впливає на зовнішню політику.

Позитивний суверенітет натомість передбачає свободу вибору, активність і самовизначальність у здійсненні зовнішньої політики, досягненні й реалізації її конкретних цілей; така держава не лише захищає себе від втручання ззовні, але й здатна реально забезпечити нормальні умови та рівень життя своїх громадян, досягати в цьому порозуміння з іншими урядами. Відтак, позитивний суверенітет має політичний, а не лише правовий характер, це атрибут, що використовується для забезпечення певних умов, а не мета сама по собі.

Дж. Мороні аргументує негативний суверенітет України численними прикладами, котрі свідчать про постійні пошуки країною зовнішньої допомоги, що, в свою чергу, обмежує український суверенітет. Застосовуючи концепцію негативного та позитивного суверенітету до України, Дж.Шерр цілком справедливо перекладає її більш адекватною термінологією, розрізняючи, відповідно, стан незалежності та самостійності для характеристики сучасного та, імовірно, майбутнього статусу української державності. Подібну точку зору висловлює також М. Нордберг, на думку якого Україна сьогодні більше нагадує квазі-державу, юридично суверенну, що має міжнародний протекторат, але якій бракує політичної волі, інституційної влади, організаційної спроможності державних інституцій.

Місце України на політичній карті світу, її входження до системи міжнародних відносин стало вдячним предметом для рефлексій багатьох фахівців відповідного рівня. У різний час до цих питань зверталися такі автори, як Н. Мельничук, С. Геманс, Я. Білінський, Дж.Данн, Дж.Армстронг, О.Александрова, багато інших авторів, серед яких особливо помітні Дж.Шерр, Т.Кузьо, Ш.Гарнетт. Їхні праці висвітлюють широке коло проблем, проте головне місце серед них займає визначення базових характеристик української зовнішньої політики, стосунки України з державами Західної, Центрально-Східної Європи, Росії та СНД. Ясна річ, жоден з аспектів висвітлення цієї проблематики не обходиться без урахування російського контексту.

Більшість західних публікацій про українську зовнішню політику відповідного періоду побудована на визнанні унікального геополітичного становища України. У вивченні політичного трикутника “Україна - Росія - Європа” на Заході спостерігається складна палітра поглядів - від обережно-скептичних до оптимістичних, від стриманих до напівмажорних, від застережливих до проросійськи зорієнтованих.

Українські політичні діячі та оглядачі описують українську зовнішню політику як таку, що має багатовекторну спрямованість. У свою чергу, західні оглядачі погоджуються з тим, що географічне становище України, поряд з низкою інших, передусім внутрішніх факторів, змушує її керівництво постійно балансувати між різними зовнішньополітичними впливами. Саме тому в багатьох працях мінливість українського зовнішньополітичного курсу визнається його характерною рисою. Проте оцінки цього явища в публікаціях більшості західних авторів доволі стримані, а інколи й гостро критичні. Всупереч українським урядовцям, західні оглядачі зовсім не вважають українську зовнішню політику "багатовекторного зразка" оптимальною.

Україні, на думку багатьох західних авторів, важко знайти власну геополітичну нішу й обрати чіткі стратегічні пріоритети через відсутність самодостатності, неспроможність зупинити ерозійні процеси в суспільстві, досягти внутрішньополітичного консенсусу. Тому реальним вибором України залишається модель “балансу інтересів”, тобто курс на зближення з євроатлантичними структурами, не втрачаючи при цьому, а в останні роки і розширюючи партнерські зв'язки з Росією і її союзниками.

Хоча в західній пресі лунало чимало критичних зауважень щодо невизначеності української зовнішньої політики, далеко не всі західні спостерігачі обмежуються критичними оцінками її "багатовекторності". Б.Гарасимів, навпаки, незважаючи на свій скепсис, дає позитивну оцінку українській дипломатії часів незалежності. На його думку, це одна з небагатьох сфер державної політики, котра може бути визнана успішною. Автор пояснює цей факт у першу чергу тим, що в Україні з радянських часів були підготовлені для цього кадри професійних дипломатів, які представляли республіку в структурах ООН та ЮНЕСКО, мали необхідний вишкіл, чого не можна сказати про службовців адміністративного апарату.

На початку 90-х років західна спрямованість (включаючи центрально-східноєвропейський напрямок) української зовнішньої політики в порівнянні з її російським вектором була досить відчутною в аналітичних працях, опублікованих на Заході. В них активно обговорювалися проблеми розширення НАТО на Схід і позиція в цьому питанні Москви, проблеми та перспективи двосторонніх стосунків України з Європейським Союзом, а також можливості регіонального співробітництва. Особлива увага в цьому питанні приділялася українсько-польським стосункам.

Більшість західних спостерігачів, які на початку 90-х років висловлювали оптимістичні прогнози щодо перспектив зближення України з НАТО і ЄС, сьогодні налаштовані скептично відносно інтеграції України з Європою. Найбільша загроза для України сьогодні - і в цьому більшість західних авторів згодні між собою - залишитися на окраїні процесів, що відбуваються на території Європи, потрапити в Сіру зону забуття та неучасті.

Розмаїтість думок і висновків західних експертів з міжнародних питань доводить неможливість довгострокових прогнозів щодо розгортання подій у трикутнику “Схід - Захід - Євразія”. Більшість західних аналітиків вважає подальше існування незалежної України життєво важливим для безпеки в цьому регіоні. Багато авторів упевнені, що без України поняття Центрально-Східної Європи не зможе знайти повноцінного політичного змісту. Проте всі вони тією чи іншою мірою пов"язують розвиток взаємин України та її сусідів на заході з розвитком українсько-російських двосторонніх стосунків, тому для Європи і США немає іншого шляху, окрім підтримки позитивних змін у Росії і разом з тим протегування української незалежності.

П"ятий розділ (“Проблеми українсько-російських двосторонніх взаємин”) містить у собі аналіз оцінок деяких проблем, що виникли в українсько-російських міждержавних стосунках на початку 90-х років ХХ ст., а також способів їхнього розв"язання. Розділ складається з чотирьох параграфів, присвячених, відповідно, питанням вивчення і визначення загальних принципів двосторонніх взаємин; завданням і потребам військового будівництва, оборони та безпеки; статусу Криму та Чорноморського флоту, а також прогнозам політологів щодо майбутнього розвитку українсько-російських взаємин.

Сучасні західні експерти розуміють: незважаючи на втрату Росією статусу наддержави, а також наявність гострих суперечностей в Україні, від взаємин саме цих двох країн багато в чому залежить стабільність у центрі та на сході Європи. При цьому, якщо на початку 90-х років чимало закордонних оглядачів були заклопотані передусім проблемами європейської безпеки, з часом основна сфера їхньої уваги перемістилася на питання, пов"язані з економікою, визначенням місця країн Східної Європи в інтеграційних процесах на європейському континенті, проблемами політичної культури та особливостями національної самосвідомості.

Основна частина публікацій відповідного змісту може бути умовно поділена на три групи: представники однієї, найбільш численної, демонструють відвертий чи прихований скептицизм щодо претензій України на рівноправне партнерство з Росією на різних етапах їхнього розвитку та пророкують їхнє зближення до об”єднання включно; другі, що виходять з уявлення про іманентно імперіалістичну природу російської державності й системи цінностей, схильні аналізувати взаємини двох держав в конфронтаційному плані, розглядаючи Україну як “санітарний кордон” на шляху Росії до Європи та вважаючи, що дистанціювання від Росії відповідає національним інтересам України; нарешті, треті, оптимістично настроєні автори, вважають за можливе говорити про українсько-російські стосунки на рівні держав з точки зору політичного прагматизму та загальновизнаних норм міжнародного права.

Один з кращих на Заході знавців проблеми, Роман Солчаник, переконаний: "Для того, щоб зрозуміти заклопотаність України її безпекою, необхідно звернути увагу на більш широкі та важливі питання, що визначають українсько-російські стосунки в пострадянський період. У першу чергу, це питання про те, чи Росія визнає Україну як легітимну державу. По-друге, це проблема ролі Росії в геополітичному просторі, котрий раніше іменувався Радянським Союзом".

Західні аналітики уважно стежили за всіма періпетіями українсько-російських переговорів стосовно розподілу радянської війської та територіальної спадщини. Міжнародні аспекти української політики в галузі оборони та безпеки висвітлювали, зокрема, М. Сміт, С. Бланк, П. ван Хем, Дж. Снел, Р. Попадюк, Т. Букволл, М. Балмаседа, Яр.Білінський, деякі інші автори. Не менш гострі за імовірними наслідками дискусії щодо Криму та Чорноморського флоту стали предметом спеціальної уваги Т. Кузьо, Р. Солчаника, П. ван Хемма, Е. Бреммера, В.Заборського, В.Глєбова, Д.Марплза, К. Коверта, Д. Яворського, Д. Сецера, Г. Сассе, Т. Фельгенхауера, C.Сімонсена, С.Стюарта і деяких інших дослідників.

Важливо підкреслити, що в публікаціях названих вище аналітиків визнається психологічна та символічна роль Криму для української та російської національної свідомості відповідно. Частина західних фахівців зуміла передбачити шлях розв"язання проблеми кримського сепаратизму за допомогою політики приватизації та політичного тиску. Хоча деякі аналітики припускали імовірність українсько-російського збройного конфлікту на початку 90-х років, більшість висловлювала обгрунтований скепсис щодо такої перспективи.

Політики та вчені обох держав, численні західні аналітики неодноразово намагалися визначити майбутній розвиток українсько-російських відносин. При цьому більшість прогнозів, висловлюваних ними щодо розвитку подій у Східній Європі та, зокрема, українсько-російських відносин, так чи інакше виявилися пов'язаними передусім з Росією та її політикою - як зовнішньою, так і внутрішньою. Для всіх зрозуміло, що питання про імовірність відновлення Росією статусу великої держави і визначення основ її внутрішньої і зовнішньої політики є одним з найбільш важливих для прогнозів відносно майбутнього всього регіону колишнього СРСР.

Як відомо, на Заході існують дві основні наукові школи, дослідження яких дозволяють формулювати прогнози відносно майбутнього Росії. Перша з них оцінює її як “ненормальну” країну, перманентне зло з невичерпними імперіалістичними схильностями. Найбільш впливовими носіями подібних уявлень вважаються, зокрема, З. Бжезінський, П. Гоубл, А. Коен, Р. Пайпс. Представники другої школи відкидають посилання на історичний досвід як недоречні й підкреслюють, що Росія перебуває на шляху перетворення на "нормальну” державу. Вони рішуче не погоджуються з тими авторами, які говорять про наявність постійної загрози з боку Росії для її сусідів .

Особлива роль у футурологічних прогнозах західних політологів приділяється політиці Росії стосовно України. Матеріал, наведений в останньому параграфі п"ятого розділу, свідчить на користь припущення Ш. Гарнетта про те, що серед політичних діячів Росії існують три (як мінімуми) доктрини майбутніх відносин з Україною: націоналістична, об"єднуюча й інтеграційна.

Представники першої вважають, що принаймні деякі частини сучасної української території повинні належати Росії. Хоча вони не мають значного впливу, але деякі їхні гасла (щодо російського статусу Криму, етнокультурної єдності росіян, українців і білорусів) знаходять відгук у суспільстві й серед керівного прошарку Росії.

Що стосується політиків компромісного плану, то вони схильні визнавати реальність української державності і заперечують необхідність агресивної політики відносно України. Не співчуваючи розподілу Чорноморського флоту чи розмежуванню з Україною в інших сферах громадського життя, ці політики, однак, дотримуються прагматичної позиції. Для них більш важливі економічні інтереси, ніж геополітичні переваги чи суто політичні цілі.

Нарешті, прихильники інтеграційного напрямку, що складають найбільш впливову частину російського політичного істеблішменту, хоча й погоджуються із суверенітетом України, вважають за необхідне істотне поглиблення її економічних і інших зв'язків з Росією. Частина з них допускає необхідність більш твердих заходів для досягнення бажаного прогресу в російсько-українських відносинах.

У свою чергу, українських політичних діячів і аналітиків відзначають дві основні орієнтації відносно Росії: незалежницька й інтеграційна. Крім того, існує центристська точка зору, що має міцну соціальну опору в суспільстві, зацікавленому в збереженні стабільності двосторонніх взаємин. Комбінація всіх вищезазначених напрямів політики обох країн визначатиме їхні стосунки в найближчому майбутньому.

Життя довело, що футурологічні прогнози в політиці - річ невдячна. Західні аналітики пострадянського періоду в багатьох випадках мали не більше щастя, ніж їхні попередники, що не змогли побачити ознаки грядущого краху СРСР. Так, помилковими виявилися передбачення збройних конфліктів України з Росією, розкол України за мовними чи регіональними ознаками, повернення України під зверхність Росії та деякі інші. Разом з тим, не зникли й сумніви стосовно майбутнього України як самостійної демократичної держави з міцною економікою.

ВИСНОВКИ

1. Дисертація присвячена вивченню проблеми українсько-російських взаємин у сучасній західній науковій літературі, основний масив якої, в свою чергу, входить до комплексів наукових дисциплін під назвами, відповідно, україністики, русистики, славістики та пострадянських досліджень. Дослідження зазначеної проблеми важливе як з точки зору історії науки, так і висвітлення сучасної історії України та українсько-російських взаємин.

2. Джерельна база дослідження виглядає широкою та різноманітною. Вона складається як з традиційних джерел на паперових носіях, так і з електронних, число яких постійно зростає. Основну групу джерел складають оповідні джерела, загальна кількість яких перевищує дві тисячі одиниць, а також періодика переважно англійською, а також німецькою, польською, російською та українською мовами. Усі вони, в свою чергу, класифікуються за жанровою та тематичною приналежністю. Їхня кількість, структура та інформаційна насиченість достатні для висвітлення основних аспектів теми дисертаційної роботи.

3. У процесі дослідження теми українсько-російських взаємин на Заході виділяються три основних періоди, кожен з яких відображає не лише наукові, а й суспільно-політичні тенденції та особливості розвитку. Так, наприкінці 80 - в першій половині 90-х років, коли тільки визначалося місце України у світі як незалежної держави і фактично починалося її входження до світового політичного та інтелектуального простору, західні дослідники вивчали переважно історію та історіографію України, в той час, як сучасний стан двосторонніх взаємин двох найбільших східноєвропейських держав відображався переважно на рівні статей у періодиці, пронизаних тривожним очікуванням небезпеки від непередбачуваних наслідків розвалу СРСР.

Середина - друга половина 90-х років може бути охарактеризована з точки зору певної стабілізації в політичному та економічному житті України, переходу до прагматичного курсу її відносин з країнами Заходу та Росією. Західні дослідники в цей час приступили до ґрунтовного вивчення української тематики на монографічному рівні, започаткувавши фактично новий напрям світової україністики - комплексні дослідження сучасності, котрі потіснили собою традиційну історіографію. При цьому українсько-російські стосунки стали осмислюватися не лише в контексті міжнародного права, а й як внутрішня українська проблема.

З кінця 90-х років, коли Україна вступила в смугу тривалої внутрішньополітичної кризи і почала перегляд своєї зовнішньої політики в напрямку зближення з Росією та країнами СНД, західне українознавство вийшло на більш високий порівняно з попередніми періодами рівень свого розвитку, в рамках якого проблема українсько-російських взаємин почала виділятися в окремий напрям наукових досліджень. Цей процес триває й понині.

4. Аналіз усього комплексу західної наукової літератури, присвяченої українсько-російським взаєминам, дозволяє говорити про безумовне переважання в ній сучасної проблематики. Остання, в свою чергу, зазнавала постійної еволюції, включаючи в себе питання політичної культури, ідентичності, національного будівництва, цивілізаційної приналежності тощо. Українська проблематика дедалі частіше почала з"являтися в працях учених, що раніше спеціалізувалися переважно в галузі русистики чи радянології. В той же час, діалог між представниками різних наукових дисциплін ускладнюється інерцією попереднього розвитку західної науки. Тому стан і рівень вивчення українсько-російських взаємин безпосередньо залежать від змін у дослідженнях не лише України, а й Росії та країн Центрально-Східної Європи.

5. Трансформація західної гуманітаристики, пов"язана з оновленням її кадрового складу, змінами на інституційному рівні та інтернаціоналізацією, супроводжується виникненням нових підходів до вивчення народів і країн регіону Східної Європи. Для подальшого дослідження українсько-російських взаємин особливе значення мають компаративні студії, присвячені, зокрема, питанням європейської ідентичності та її культурно-географічного виміру, надетнічним політичним і культурним феноменам , проблемам формування модерних націй та націоналізму, а також особливостям переходу від авторитарного, централізованого суспільства до демократичної політичної та економічної системи. Їхнє використання в процесі дослідницької роботи значною мірою сприяє методологічному оновленню сучасної україністики та русистики.

6. Західні дослідники приділяють особливу увагу проблемам історичної пам"яті суспільства та ролі історика в її формуванні. Звернення до української проблематики відповідає тенденціям до зміщення дослідницьких інтересів західних істориків від центру та еліти до географічної, соціальної та культурної періферії багатонаціональних держав, а також від політичної та соціально-економічної проблематики до культурологічної. Сюжети з історії українсько-російських взаємин, у свою чергу, дозволяють ученим переглянути традиційні концепти імперії, колонії, модернізації, спадкоємності та дисконтинуїтету історичного розвитку регіону в цілому, а також вивести українське минуле з тіні російського. Одночасно, ключові для української історичної свідомості теми, в тому числі Київська Русь, козацька державність, місце України в Російській імперії та СРСР і деякі інші продовжують залишатися дискусійними. Розбіжності в їхньому розумінні до певної міри характеризують суперечності між національною та постмодерністською парадигмами зображення історичного процесу, а також між колишньою ревізіоністською та ліберальною школами істориків СРСР.

7. Національний вимір українсько-російських взаємин, поряд з історичним, є пріоритетним для західних аналітиків. Їхні зусилля спрямовані переважно на розв"язання кардинальної для української державності проблеми суспільної консолідації, вироблення спільної ідентичності та формули узгодження численних національних, мовних, регіональних розбіжностей. Західні дослідники вважають, що проблема українсько-російських взаємин у цьому випадку трансформується у ситуативні взаємини між трьома основними групами населення: україномовними українцями, російськомовними українцями та російськомовними росіянами, кожна з яких має власну національно-культурну ідентичність. Підходи до їхнього вивчення значною мірою залежать від того, як той чи інший автор ставиться до національної проблеми в цілому. Проте лише порівняно невелика кількість фахівців визнає можливість, необхідність і правомірність здійснення особливої політики на підтримку української нації.

8. Проблема входження України до міжнародного співтовариства та пошуку нею власного місця в системі міжнародної політики привертає постійну увагу багатьох західних оглядачів. У ставленні до цієї проблеми можна виділити два основних підходи. Перший пов"язаний з визнанням важливої геополітичної ролі України в Європі та необхідності збереження нею свого незалежного статусу, інколи на противагу Росії. Прихильники другого скептично ставляться до європейських устремлінь України і вважають, що Захід не потребує її посередницької ролі в стосунках з Росією та має визнати, що Україна належить до російської сфери впливу. Більшість західних аналітиків критично оцінює багатовекторний принцип зовнішньої політики українського керівництва і висловлює переконаність у тому, що саме внутрішні проблеми мають вирішальний вплив на стосунки України з її сусідами.

9. Аналіз двосторонніх стосунків України та Росії в західній науковій літературі здійснюється переважно з двох основних перспектив: визнання їхньої типовості в контексті міжнародного права та доведення їхньої специфіки включно до унікальності, що, в свою чергу, приводить до висновку про неминучість подальшої інтеграції двох держав. У той же час, спільним для представників різних підходів до розуміння українсько-російських стосунків може вважатися висновок про їхню суперечливість, мінливість і загальну невизначеність.

10. На початку 90-х років у західному українознавстві були поширені оптимістичні прогнози розвитку незалежної України. Сьогодні висловлювання західних оглядачів відносно Росії, України, їхніх двосторонніх взаємних відносин стали більш прагматичними. Вони, як правило, враховують не окремі фактори, а їхню сукупність і грунтуються на висновках і спостереженнях, зроблених представниками різних академічних дисциплін і напрямків.

11. Західні експерти висловлюють діаметрально протилежні прогнози та перспективи майбутнього розвитку українсько-російських стосунків. Одні з них переконані, що зближення обох держав несе в собі загрозу втрати Україною незалежності та відновлення Росією авторитарної системи, а відтак і ревізію демократичних завоювань у Європі після 1989 р. Інші, навпаки, вважають зміцнення українсько-російських стосунків запорукою політичної стабільності та демократичних реформ на пострадянському просторі. Проте жоден з впливових західних аналітиків не вважає ймовірним віддалення України від Росії в найближчому майбутньому.

12. Вплив професійної науки відповідної проблематики на політичну думку та формування суспільної свідомості в західних країнах усе ще залишається недостатнім. Тому не дивно, що й сьогодні, через 12 років існування незалежної України, останню часто сприймають, за влучним висловом Р.Шпорлюка, такою собі tabula russa. Звідси стає зрозумілим те незадоволення образом України в багатьох західних публікаціях, яке існує сьогодні в українському суспільстві.

13. У той час, як на Заході поступово утверджується думка про існування самостійної, хоча й "неочікуваної" української нації з власною історією, мовою та культурою, в самій Україні та, особливо, в Росії, існує чимало переконаних у протилежному людей. Тому засвоєння та популяризація здобутків сучасного західного українознавства в Україні та Росії нерозривно пов"язані з потребою постійно доводити, що "Україна-не Росія" на всіх рівнях суспільної свідомості обох сусідніх країн.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальні монографії

1. Современные украинско-российские отношения в западной интерпретации. -Х.: Майдан, 2002. -261 с.

2. Українсько-російські взаємини в сучасній західній науковій літературі (1991-2001 рр.).- Х.: Майдан, 2003. - 490 с.

Статті в наукових фахових виданнях України

3. Україна і Росія в сучасному європейському інтер'єрі ( західні інтерпретації ) // Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. - 1999. - Т. 5. - С. 292-295.

4. Проблема розподілу Чорноморського флоту (погляд з Заходу) // Культура народов Причерноморья. Научный журнал Крымского научного центра Национальной Академии наук и Министерства Украины по делам науки и технологии. - 1999. -№8 -С. 7 9-82.

5. Спадщина радянського періоду та українсько-російські відносини кінця XX століття (очима Заходу) // Слобожанщина. - 2000. №13. -С. 196-207.

6. Петровський В.В., Терес Н.В. Етнополітична складова як суттєвий фактор сучасних українсько-російських взаємин (західні інтерпретації). - Етнічна історія народів Європи: збірник наукових праць. Вип.. 5. - К.: УНІСЕРВ, 2000. - С. 126-130.

7. Етнолінгвістичний аспект сучасних українсько-російських взаємин (західні, джерела) // Схід: Аналітично-інформаційний журнал. - 2000. №2(33). -С. 68-73.

8. Динаміка українського націоналізму і російське суспільство (на базі новітніх історіографічних джерел Заходу) // Схід: Аналітично-інформаційний журнал. - 2000. №4 (35). -С. 48-55.

9. Феномен російського націоналізму та сучасні українсько-російські стосунки у відображенні вчених далекого зарубіжжя // Схід: Аналітично-інформаційний журнал. - 2000. №5 (36). - С. 51-57.

10. Проблема Криму в українсько-російських відносинах у дослідженнях зарубіжних авторів // Вісник Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна. -2000.- №485. - Серія: Історія. - Вип. 32. - С. 239-247 .

11. Оцінка Заходом геостратегічного значення українсько-російських відносин// Збірник наукових праць Харк. держ.пед.ун-ту ім. Г.С. Сковороди. - Серія: "Історія та географія". - Вип . 5 . - С. 56-61.

12. Становлення сучасних збройних сил України і позиція Росії (погляди аналітиків Заходу) // Вісник Київського університету. - Сер. Історія. - Випуск 56. - С. 68-72.

13. Динаміка оціночних парадигм російсько-українських стосунків у сучасній західній пострадянології // Вчені записки Харківського гуманітарного інституту “Народна українська академія”. - 2001. - Т.6. - С. 221-233.

14. Пошуки моделей розвитку Росії та України в історичному та європейському вимірі: порівняльний аспект (найновіші західні дослідження) // Схід: Аналітично-інформаційний журнал. - 2001. - №2 (39). - С. 62-70.

15. Західна історіографія про пошуки шляхів розвитку Росії та України після розпаду СРСР // Вісник Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна. - 2001. - №504. - Серія: Історія України. - Вип. 4. - С. 245-252.

16. Геополітичний контекст українсько-російських відносин і європейська безпека (за сторінками західних видань) // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. - Вип. 3. -Х., 2001. - С. 101-111.

17. Погляд на “братерське суперництво”// Вісник Харківської державної академії культури. - 2001. - Вип. 4. - С.222-234.

18. Україна-Росія-НАТО: безнадійний трикутник ? (роздуми західних експертів)// Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім.В.Гнатюка. - 2001. - Серія: Історія. - Вип. 12. - С. 176-184.

19. Східно-центральноєвропейський регіон versus Україна-Росія у працях західних аналітиків //Вісник Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна. -2001. - № 526. - Сер:Історія. - Вип. 33. - С. 224-239.

20. Історіографичні джерела Заходу про долі народів Речи Посполітої. Збірник наукових праць Харк.держ.пед.ун-т ім.Г.С.Сковороди. - 2001. - Серія “Історія та географія”. - Вип. 7. - С. 23-32.

21. Українсько-російські стосунки і футурологічні роздуми західних аналітиків // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. - Вип. 4. - Спеціальне видання “Rossia et Britannia: Імперії та нації на окраїнах Європи”. - Х., 2001. - С. 245-258.

22. Кримська проблема в українсько-російських відносинах з точки зору Заходу// Ученые записки Таврического национального университета им.В.И.Вернадского. - 2001. - Том 14 (53). - Сер.: История. - №1. -- С. 44-50.

23. Український вибір: Євроатлантизм чи Євразія (очима Заходу) // Слобожанщина. - 2002. - № 22. - С. 186-198.

24. Еволюція сучасних українсько-російських стосунків (роздуми західніх аналітиків) Збірник наукових праць Харк. держ. пед. ун-ту ім. Г.С. Сковороди. -2002. - Серія "Історія та географія". - Вип. 9. -С. 25-33.

25. Історичне минуле як чинник сучасних українське - російських відносин (зарубіжна історіографія) // Схід: Аналітично-інформаційний журнал. - 2002. №1(44). -С. 58-64.

26. Військово-політичний чинник сучасних українсько-російських стосунків (очима західних експертів)// Вчені записки Харківського гуманітарного інституту "Народна українська академія". - 2002. - Т.8.-С. 260-268.

27. Україна і Росія: Проблеми етнонаціональної політики на сучасному етапі. Інтелігенція і влада // Збірник наукових праць Одеського національного політехнічного інституту. - 2002. - Вип. 1 . -Ч. II . - С. 124-127.

28. Розвиток українсько-російських стосунків на рубіжі тисячоліть у сучасній західній історіографії // Вісник Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна. - 2002. - №556. - Сер. Історія України. - Вип. 5. - С. 206-216.

29. Еволюція сучасних українсько-російських стосунків // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. - 2002. -№566. - Серія “Історія”. -- Вип. 34. - С. 223-232

30. Оцінка пострадянського стану та перспектив українсько-російських відносин на початку XXI ст. // Схід :Аналітично-інформаційний журнал . - 2002. - №7(50). -- С. 56-60.

31. Військово-політичний чинник сучасних українсько-російських стосунків (очима західних експертів) // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. - Вип. V. - Х., 2002. - С. 209-217.

32. Українсько-російські взаємовідносини на зламі віків (соціальна міфологія та історіографія проблеми) // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2002. - №6 (26), листопад-грудень. - С.47-54.

33. Пошуки та дискусії в сучасній західній українистиці (1991-2001 рр). Вісник Харківського національного університету ім.. В.Н.Каразіна. - 2003. - № 59.4 - Сер. Історія. - Вип.. 35. - С. 272.

34. Чи настала нова фаза в українсько-російських відносинах (за сторінками західних видань)? // Схід. - 2003. - №7 (57). - С. 66-69.

35. Україна і Росія: аналіз мовних протиріч у працях вчених далекого зарубіжжя. Науковий вісник українського історичного клубу. - Т. 4. - М., 2000. - С. 100-101.