Становлення й розвиток історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя

У дисертації показано вплив українських дослідників на формування зацікавленості пам'ятками Волині, Холмщини і Підляшшя. Відзначено, що найпомітнішу роль в утвердженні з позицій українського національного відродження наукових засад пам'яткознавчого вивчення Волині відіграв М. Максимович. Його заслугою був не лише опис, а й виявлення невідомих до того часу документів середньовіччя. М. Максимович увійшов в історію і як один з організаторів та діяч Київської археографічної комісії - державної установи, тісно пов'язаної з історичним пам'яткознавством Правобережної України. Пошук і вивчення нею археографічних, археологічних та інших видів історичних пам'яток Волині показано крізь призму діяльності таких її представників як В. Домбровський, М. Іванишев, Т. Шевченко, В. Сивицький, Я. Перлштейн. Неоціненним внеском комісії в історичне пам'яткознавство стало виявлення величезного масиву писемних джерел, забезпечення їх належного збереження, високий рівень наукового опрацювання і видання оригінальних збірок, чільне місце серед яких належить побудованому значною мірою на археографічних пам'ятках Волині «Архиву Юго-Западной России».

Осередком вивчення писемних пам'яток Холмщини і Підляшшя виступала Віленська археографічна комісія. Така її діяльність пов'язана з ім'ям В. Площанського - уродженця Східної Галичини, представника москвофільського табору, який емігрував до Росії. Завдяки його науковим зусиллям і наполегливості комісія опублікувала кілька томів документів з історії Холмщини і Підляшшя періоду середньовіччя. Їх органічним доповненням стала монографія В.Площанського «Минуле Холмської Русі за архівними документами ХV - XVIII ст. та ін. джерелами». Належною мірою оцінюючи науковий доробок В. Площанського, все ж слід пам'ятати, що він завжди залишався захисником позицій російського царизму в західних губерніях імперії. Тому закономірно, що у підготовлених В. Площанським матеріалах відсутній бодай найменший натяк на окремішність української нації, а історія Холмщини та Підляшшя подається у «нерозривному зв'язку» з російськими впливами.

Другий підрозділ «Розгортання пам'яткознавчої діяльності місцевих товариств» розкриває зміст роботи Волинського губернського статистичного комітету, Люблінського губернського правління, історико-статистичних комітетів з опису церков і парафій Волинської і Холмсько-Варшавської єпархій, православних церковних братств Луцька, Холма, Володимира-Волинського і Житомира, Волинського церковно-археологічного товариства, Товариства дослідників Волині, Братства імені Князів Острозьких, Холмської вченої архівної комісії щодо вивчення і збереження пам'яток. Підкреслюється, що їх поява визначальною мірою зумовлювалася політичною лінією російського самодержавства. Разом з тим певний вплив на цей процес мала й активізація українського національного руху.

Вивчення пам'яткознавчих заходів історико-статистичних комітетів, інших місцевих товариств, аналіз опублікованих ними праць засвідчують, що обов'язковою їх умовою була проросійська спрямованість. Разом з тим зібрані відомості зберігали пам'ять про численні старожитності досліджуваних регіонів і переконливо доводили, якому народові насправді належать ці території.

Четвертий розділ «Пошукова й пам'яткоохоронна робота музеїв» характеризує діяльність місцевих музейних закладів щодо виявлення предметів старовини, їх вивчення і представлення в експозиціях. Висвітлюються зв'язки музеїв із загальноросійськими та регіональними товариствами історичного профілю, аналізується їх спільний внесок у пожвавлення пам'яткоохоронної роботи на Волині, Холмщині і Підляшші.

У першому підрозділі «Виявлення, облік та зберігання історичних пам'яток» наголошується, що основним напрямом діяльності музеїв став пошук старожитностей. Оскільки регіональне музейництво у другій половині ХІХ століття переживало період становлення, то чітка система збору пам'яток ще не виробилася. Найпоширенішим шляхом надходження експонатів стали пожертви. Ця традиція міцно вкоренилася і зберігалася протягом усього часу функціонування музеїв. Щоправда, давньосховище Володимир-Волинського братства, Волинське єпархіальне давньосховище, музеї у Городку, при Товаристві дослідників Волині та Братстві імені Князів Острозьких цим не обмежувалися. Вони проводили археологічні розкопки, відшукували експонати під час збору матеріалів для літописів та описів церков, парафій і населених пунктів - заходів, що здійснювалася за наперед підготовленою програмою-анкетою, рекламували власну діяльність через пресу. Найефективнішим шляхом виявлення пам'яток стали історико-пам'яткознавчі експедиції (екскурсії). Серед музейних закладів особливою результативністю вирізнялися експедиції Волинського єпархіального давньосховища, Городоцького музею Ф. Штейнгеля, музею при Товаристві дослідників Волині. Зібраний у ході екскурсій матеріал не лише збагачував музейні фонди, а й ставав основою розгортання нових пошуків, творив документальне підґрунтя пам'яткознавчих досліджень.

Дещо слабше велася робота щодо обліку та опису старожитностей. Джерела свідчать, що майже в усіх музеях експонати записувалися в інвентарні книги або журнали обліку. У дисертації наголошується, що музейні працівники розуміли й цінність описів як важливого засобу збереження детальних відомостей про предмети старовини. Однак через низку об'єктивних і суб'єктивних обставин часто описувалися далеко не всі віднайдені речі, а лише найважливіші чи найцікавіші з них. Робота з опису експонатів велася не систематично і залежала від сумлінності й кваліфікації співробітників. Своєрідними каталогами та описами, які зберігали інформацію про старожитності, були і щорічні звіти про діяльність музеїв чи товариств, при яких діяли музейні заклади.

Музеї проявляли турботу про забезпечення належних умов зберігання зібраних пам'яток. Узагальнення виявлених відомостей дає підстави стверджувати, що усі вони в кінцевому підсумку мали у розпорядженні придатні для утримання і експонування зібраних колекцій приміщення. Винятком було давньосховище Луцького Хрестовоздвиженського братства, на незадовільний стан зберігання експонатів у якому неодноразово вказували київські і житомирські дослідники. Подвижницька діяльність аматорів музейної справи, незважаючи на прорахунки й упущення, дозволила зберегти чимало унікальних пам'яток, які сьогодні є невід'ємною частиною культурної спадщини українського народу.

Другий підрозділ «Співпраця музейних закладів з науковими установами і товариствами» характеризує різнопланові зв'язки місцевих музеїв із загальноросійськими та регіональними науковими осередками, їх позитивний вплив на збереження пам'яток. Свій найяскравіший вияв вони знайшли у співпраці між музеями і пам'яткознавчими осередками Києва - Київською археографічною комісією, Церковно-археологічним музеєм при Київській духовній академії, Історичним товариством Нестора-літописця, Київським товариством охорони пам'яток старовини і мистецтва. Результатом взаємозв'язків стала організація багатьох наукових експедицій (екскурсій), спільна праця з підготовки загальноросійських археологічних з'їздів, проведення виставок, налагодження на місцях справи збереження та охорони світських і церковних старожитностей, публікація пам'яткознавчих розвідок та ін.

Вагома роль у виявленні археографічних та інших реліквій Волині належить О. Левицькому. Турбуючись про збереження вцілілих старожитностей, він підтримував і заохочував діяльність місцевих музейних закладів, вважаючи їх невід'ємним складником загальноукраїнської пам'яткознавчої роботи. У дисертації наголошується, що тісна співпраця з музеями Волині, особливо з давньосховищами Володимира-Волинського і Луцька, ґрунтовна обізнаність О. Левицького з минувшиною та реліквіями волинської землі, наполеглива й цілеспрямована пам'яткознавча діяльність ставлять цього визначного вченого в число провідних діячів другої половини ХІХ - початку ХХ століть, які піклувалися про долю української культурної спадщини.

Активно співпрацював з музеями Волині, Холмщини і Підляшшя М. Біляшівський. На основі тісних контактів дослідник переконливо обґрунтував важливе місце музейних закладів у вивченні та збереженні історичних пам'яток, розробив методологічні засади такої роботи. Діяльність М. Біляшівського стала фундаментом, на якому надалі розгорталася в Україні пам'яткоохоронна робота з участю музеїв.

У п'ятому розділі «Оприлюднення проблем і здобутків історичного пам'яткознавства» розглянуто представлення історичних пам'яток досліджуваних у дисертації регіонів на загальноросійських археологічних з'їздах та процес підготовки й випуску історико-пам'яткознавчих праць.

У першому підрозділі «Питання збереження пам'яток Волині, Холмщини і Підляшшя на загальноросійських археологічних з'їздах» розглядається значення загальноросійських зібрань шанувальників старовини, які проводилися з ініціативи Московського археологічного товариства, у розвитку історичного пам'яткознавства західних етнічних українських земель. Підкреслено, що проведення археологічних з'їздів стало наслідком демократизації політичного життя у 1860-х роках, піднесення ролі історичної науки. Починаючи з 1869 року, в Російській імперії відбулося п'ятнадцять археологічних з'їздів. Предметом обговорення на їх засіданнях виступали проблеми археології (у сучасному розумінні), археографії, історії архітектури та малярства, сфрагістики, нумізматики тощо. Це повністю відповідало притаманному ХІХ - початку ХХ століть розумінню археології як науки про старовину, а не дисципліни, що займається суто викопними пам'ятками.

Вже на першому з'їзді у Москві в повідомленні М. Горожанського - члена Волинського губернського статистичного комітету - порушувалося питання про стан збереження волинських старожитностей. Його хвилювала доля давніх православних храмів Володимира-Волинського, руїн замку у Луцьку, Богоявленського собору Острога, інших архітектурних пам'яток. Для їх збереження й охорони доповідач запропонував утворити при комітеті археологічний відділ. На цьому ж з'їзді йшлося про пожвавлення пам'яткознавчої діяльності на Холмщині й Підляшші, де «польські пам'ятки... повністю досліджені» і тому «природно бажати, щоб і руські пам'ятки не залишалися в забутті».

Історичні реліквії Волині, Холмщини і Підляшшя вивчалися в процесі підготовки і обговорювалися під час проведення третього (Київ, 1874 рік), сьомого (Ярославль, 1887 рік), восьмого (Москва, 1890 рік), дев'ятого (Вільно, 1893 рік) і особливо одинадцятого (Київ, 1899 рік) археологічних з'їздів, представлялися на з'їздах початку ХХ століття. Так, на підставі вивчення архівних і друкованих матеріалів про роботу восьмого археологічного з'їзду вдалося виявити факти незаконного вивезення у 1886 році з Волині професором А. Праховим багатьох унікальних церковних старожитностей.

У дисертації детально проаналізовано роботу одинадцятого археологічного з'їзду, на якому пам'яткам Волині, Холмщини і Підляшшя було приділено найбільше уваги. Основну роботу щодо його організації та проведення виконав Київський відділ Попереднього комітету з підготовки з'їзду, очолюваний професором В. Антоновичем. Протягом майже двох з половиною років відділ провів численні заходи, спрямовані на виявлення і вивчення історичних пам'яток. Сюди увійшли складання програми для збирання відомостей про старожитності, археологічні розкопки, наукові експедиції (екскурсії) досліджуваними теренами, збір і уточнення відомостей про наявні колекції старожитностей, організація виставок та ін.

Пам'ятки волинської старовини стали предметом широкого обговорення на з'їзді у доповідях, рефератах, повідомленнях, звітах. Їх виголосили В.Антонович, І. Каманін, М. Істомін, К. Мельник-Антонович, О. Левицький, О. Фотинський, Л. Житинський, С. Гамченко та інші особи. Представлення цих та інших матеріалів дало змогу узагальнити результати й окреслити завдання майбутніх досліджень історичних пам'яток Волинської губернії. Це стосувалося й старожитностей Холмщини та Підляшшя, яким на з'їзді була приділена належна увага, хоча не в такому обсязі, як планувалося. Основним доповідачем тут виступав М. Біляшівський, який ще під час державної служби у Варшаві зацікавився старожитностями Холмщини, започаткував збір матеріалу для археологічних карт Люблінської і Сідлецької губерній.

Зацікавлення пам'ятками Холмщини і Підляшшя - одних із найменш вивчених теренів Російської імперії - зберігало актуальність і на початку ХХ століття. Саме цим можна пояснити пропозицію Московського археологічного товариства про організацію в 1911 році п'ятнадцятого археологічного з'їзду у Холмі. Однак через низку обставин фінансового, матеріально-побутового, наукового та політичного характеру з'їзд у Холмі провести не вдалося.

Другий підрозділ «Підготовка й випуск історико-пам'яткознавчих праць» присвячений характеристиці спеціальних досліджень, підготовлених науковцями і місцевими шанувальниками старовини на основі часто ними ж виявлених і вивчених історичних пам'яток Волині, Холмщини і Підляшшя. У роботі підкреслюється, що ці праці слугували вагомим знаряддям політико-ідеологічного протистояння представників української, російської та польської суспільних верств в обґрунтуванні власних прав на історичну спадщину названих етнічних українських територій. Перевага, безперечно, була на стороні офіційної російської науки та науково-громадських кіл, які не відступали від політичної лінії царизму. Підготовлені ними дослідження висвітлювали насамперед ті історичні реліквії регіонів, які мали підтверджувати одвічну належність їх корінного населення православній вірі.

З-поміж таких робіт виділяється видавнича серія про пам'ятки старовини в західних губерніях імперії, що з'явилася з ініціативи царського чиновника П. Батюшкова за активної участі професора Київської духовної академії М. Петрова. Провідну роль ученого в підготовці випусків про пам'ятки Холмщини і Підляшшя (1885, 1887 роки) та Волині (1888 рік) доводять віднайдені нами і вперше оприлюднені листи до П. Батюшкова.

До пам'яткознавчих видань належать розвідки про населені пункти й старожитності досліджуваних регіонів, написані О. Дверницьким, Ф. Гербачевським, М. Тучемським, О. Мердером та іншими авторами. Виявлені архівні матеріали - рішення Московського і Російського археологічних товариств, листи волинського краєзнавця О. Фотинського та інші документи дали змогу висвітлити підготовку, зміст і значення спеціального пам'яткознавчого збірника «Древности Украины». Він відкривав серію, яка стосувалася старожитностей етнічних українських земель і мала бути продовжена в наступних випусках. Поява збірника дозволила чи не вперше на державному рівні проілюструвати самобутність української духовної спадщини, одним з уособлень якої виступали описані у праці дерев'яні церкви - оригінальні пам'ятки українського культового зодчества.

В дисертації зазначається, що серед пам'яткознавчих напрацювань польських дослідників вирізняються праці Т. Стецького, С. Кардашевича, художні альбоми Н. Орди. Увага тут акцентується на змалюванні родових маєтків, замків, що належали польських шляхетським родинам, костелів, каплиць та інших пам'яток католицької віри. Цим в умовах послаблення протягом останньої третини ХІХ - початку ХХ століть політичного і культурного впливу польської спільноти ніби підкреслювалася її тривала цивілізаційна культурницька місія на досліджуваних теренах. Такі праці слугували показу «вищості» польської культури, підтримувати настрої про «польськість» цих територій і їх неодмінне повернення до складу Польщі, яка мала відродитися в майбутньому.

Шостий розділ «Застосування реконструктивних робіт для збереження пам'яток зодчества» висвітлює процес археологічно-архітектурного дослідження давніх споруд з метою обґрунтування важливості їх збереження, а також хід реконструктивних робіт.

У першому підрозділі «Обстеження архітектурних старожитностей як неодмінна умова їх відновлення» звернено увагу на дослідження пам'яток світського і церковного будівництва. Воно відбувалося з урахуванням їх історичної та нерідко політичної значущості і розглядалося як невід'ємна частина майбутніх ремонтних чи реконструктивних робіт. Таке обстеження проходило за погодженням з Імператорською археологічною комісією, яка відігравала, особливо після царського указу 1889 року, роль координаційного центру у цій справі. Підкреслюється, що результативності досліджень сприяли наявні у зібраннях комісії розгорнуті анкетні дані про архітектурні старожитності, часто доповнені їх знімками, планами, малюнками.

Процес обстеження давніх архітектурних споруд зосереджувався насамперед на православних мурованих храмах, монастирях, дзвіницях, інших будівлях, які могли б наочно довести «історичну належність» досліджуваних територій Російській імперії. З-поміж таких старожитностей виділялися пам'ятки Волині - Успенський собор у Володимирі-Волинському, Святогірський монастир у Зимні, церква Св. Василія в Овручі та ін. Дерев'яні церкви як носії традицій українського зодчества і духовності ігнорувалися. Це стосувалося й католицьких культових споруд, які не вписувалися в рамки офіційної політики царизму і Російської православної церкви.

Порівняння масштабів вивчення архітектурних пам'яток засвідчує помітне відставання - через низку обставин - Холмщини і Підляшшя від Волині. Більша увага до старовинних будівель Холмщини і Підляшшя починає прослідковуватися лише з початку ХХ століття. З переліку небагатьох прикладів обстеження архітектурних пам'яток цих земель у дисертації виділяються археологічно-архітектурні розвідки у Холмі члена Імператорської археологічної комісії, академіка архітектури П.Покришкіна. Звернено увагу й на заходи Комісії для збереження давніх пам'яток при Московському археологічному товаристві стосовно охорони Бєлавінської і Столп'євської оборонних веж поблизу Холма.

Активну участь в обстеженні давніх споруд брало Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва. Основну увагу воно зосередило на дослідженні й збереженні світських архітектурних старожитностей Волині - замків у Луцьку, Дубні, Клевані, Острозі, Старокостянтинові. Товариство залучало до співпраці представників органів світської і церковної влади, місцевих краєзнавців з числа духовенства, викладачів навчальних закладів. Його діяльність надала вивченню і збереженню історико-архітектурних пам'яток Волині ширшого розмаху і чіткіших організаційних форм.

У дисертації наголошується, що заходи державних і громадських структур щодо обстеження давніх будівель Волині, Холмщини та Підляшшя були далекими від досконалості. Одна з найслабших їх сторін - ігнорування реліквій, які не підпадали під категорію пам'яток «російської старовини». Сюди слід віднести епізодичний характер роботи, не завжди кваліфікований підхід до розв'язання назрілих питань. Таким чином, друга половина ХІХ - початок ХХ століть в історичному пам'яткознавстві досліджуваних земель не відзначалися об'єктивним, комплексним і систематичним науковим обстеженням місцевих архітектурних пам'яток. Однак без його врахування як невід'ємної частини усієї системи пам'яткознавчої і пам'яткоохоронної роботи неможливими були б подальші ремонт і реконструкція архітектурних старожитностей.

Другий підрозділ «Хід і підсумки реконструкції давніх споруд» розкриває процес відновлення церковних і світських архітектурних пам'яток Волині, Холмщини і Підляшшя. Підкреслюється, що на останню третину ХІХ - початок ХХ століть у Російській імперії накопичився певний досвід проведення таких робіт. На підставі узагальнення архівних даних і друкованих джерел доведено, що реконструкція здійснювалася головним чином із застосуванням стильового методу, коли з будівлі усувалися пізніші прибудови та переробки і відбувалося відновлення споруди в «первісному» вигляді. Звернення до цього методу пояснювалося не в останню чергу політичними та ідеологічними мотивами. З їх урахуванням були реконструйовані Успенський собор Володимира-Волинського, Святогірський монастир у Зимні та Василівська церква у Володимирі-Волинському, церква Св. Василія в Овручі, Богоявленський собор в Острозі. На Холмщині й Підляшші об'єктами відновлювальних робіт стали Яблочинський Онуфріївський монастир, церква Успіння Пресвятої Богородиці в містечку Щебрешин, церква Преображення Господнього (Спаса) у селі Спас поблизу Холма та ін.

Зі світських архітектурних пам'яток найширші масштаби реставрації були застосовані до комплексу оборонних споруд міста Острога та Луцького замку. Так, завдяки реконструктивним роботам, що розпочалися в Острозі у 1913 році під керівництвом волинського єпархіального архітектора В.Леонтовича і тривали навіть у роки Першої світової війни, була відновлена і набула вдалого функціонального призначення самобутня пам'ятка української архітектури - Будинок мурований (палац князів Острозьких). Сьогодні він разом з іншими архітектурними старожитностями Замкової (Судової) гори міста Острога є безцінною пам'яткою середньовічної історії України.

Реконструктивні роботи стали можливими завдяки ґрунтовному попередньому вивченню залишків давніх споруд, об'єднанню зусиль загальноросійських та регіональних історико-краєзнавчих товариств, фінансовій підтримці з боку держави, добровільним пожертвам. Ініціаторами відновлення архітектурних старожитностей здебільшого виступали місцеві громадські осередки. Перебуваючи під тиском політичних та ідеологічних догм самодержавства і Російської православної церкви, наукова громадськість, однак, на визначальне місце в ході реконструкції ставила мистецьку цінність архітектурної пам'ятки. Відстоюючи позиції наукового підходу в історичному пам'яткознавстві, її представники виступали противниками не до кінця продуманого і не завжди кваліфікованого вирішення питань, пов'язаних із реконструктивними роботами. Виразом такої позиції слугують критичні зауваження голови Московського археологічного товариства П. Уварової та академіка архітектури П. Покришкіна стосовно реконструкції пам'яток церковної архітектури Волині. Однак навіть з урахуванням цього аспекту слід віддати належне проведеним реконструкціям як дієвому засобові збереження історико-культурної спадщини.

ВИСНОВКИ

Нове вирішення проблеми становлення й розвитку історичного пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя ХІХ - початку ХХ століть, яка у вітчизняній історичній науці комплексно розв'язується вперше, полягає у: визначенні умов, обставин і особливостей цього процесу, його залежності від складання відповідної законодавчої бази, сутності й видозміни концептуальних підходів у Російській імперії до поняття історичної пам'ятки; розкритті динаміки інтересу до старожитностей регіонів на різних етапах розвитку їх історичного пам'яткознавства; характеристиці здобутків місцевих історико-краєзнавчих осередків у виявленні і вивченні пам'яток; висвітленні змісту та значення реконструктивних робіт як дієвого способу збереження архітектурних старожитностей; поверненні із забуття імен науковців та місцевих громадських діячів - активних учасників пам'яткознавчої діяльності; доведенні ролі історичного пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя ХІХ - початку ХХ століть як вагомого фактора збереження історико-культурних реліквій.

Головні наукові результати дисертації зводяться до наступного:

1. Встановлено, що історичне пам'яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя - невід'ємна частина і важливе явище вітчизняної історії, процесу збереження культурної спадщини українського народу протягом ХІХ - початку ХХ століть. Його становлення й розвиток зумовлювалися зростанням інтересу до пам'яток як вагомого складника розширення сфери історичних досліджень і перетворення історії та споріднених з нею дисциплін у науки для широкого загалу, необхідністю вивчення минувшини територій, підвладних Російській імперії, протиборством між російським та польським впливами за українську історію і культуру на етнічному прикордонні, яким виступали вказані землі. Пам'яткознавча діяльність на теренах Волині, Холмщини і Підляшшя стала також виявом наростаючих процесів українського національного відродження. Його представники дедалі сильніше усвідомлювали історико-культурну спадщину як вагоме джерело єднання минулого й сучасності, важливий засіб формування самосвідомості українського народу.

2. З'ясовано, що для історичного пам'яткознавства досліджуваних територій важливе значення мало формування необхідної законодавчої бази. Укази, циркуляри, розпорядження та інші юридичні документи світських і церковних властей регламентували різні сторони пам'яткознавчої і пам'яткоохоронної роботи. Позитивними моментами вищезгаданих законодавчих актів можна вважати оприлюднення за їх допомогою багатющих матеріалів про наявні пам'ятки старовини, пробудження зацікавленості реліквіями, залучення до їх вивчення та збереження широких кіл громадськості, сам факт виходу на державний рівень питання про шляхи й методи пам'яткоохоронної роботи. Водночас вироблене впродовж ХІХ - початку ХХ століть російське законодавство щодо вивчення й збереження історичних пам'яток важко назвати досконалим. До його найсуттєвіших недоліків належить відсутність дієвого закону про охорону пам'яток, трактування старожитностей у руслі російських державності, православ'я та етносу, що слугувало насадженню псевдоруського стилю в різних галузях культури, насамперед у зодчестві. На розгортання пам'яткознавчої роботи негативно впливала слабкість її теоретико-методологічної бази, зокрема поверховість, неузгодженість, нечіткість у визначенні поняття історичної пам'ятки.

3. Підкреслено, що перший етап розвитку історичного пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя (початок ХІХ століття - середина 1860-х років) характеризувався становленням його основних засад. Це зумовило появу описових історико-географічних, історико-етнографічних, статистичних та мистецько-літературних праць українських, російських і польських авторів, де містилися розповіді про історичні пам'ятки, їх зображення. Початки етапу характеризувалися домінуванням польських впливів.

З середини ХІХ століття першість поступово починає переходити до українських і російських науковців. Важливим кроком на цьому шляху стала діяльність Київської та Віленської археографічних комісій. Їх заслуга полягає у віднайденні, опрацюванні й публікації документів середньовічної історії досліджуваних регіонів. Київська археографічна комісія за допомогою власних видань, що базувалися й на волинських писемних пам'ятках, публікувала матеріали про українську історію, якій офіційна російська наука всіляко намагалася надати антипольської спрямованості. Речником «деполонізації» виступали й документальні збірники Віленської археографічної комісії про Холмщину й Підляшшя. Незважаючи на упереджені ідеологічні підходи, діяльність обох комісій стала вагомим чинником, який сприяв розгортанню на означених теренах подальшої історико-пам'яткознавчої роботи.

4. Визначено, що другий етап (остання третина ХІХ - початок ХХ століть) вирізняється розширенням масштабів зацікавленості історичними пам'ятками, зростанням діапазону й поглибленням змісту пам'яткознавчої роботи. Це зумовлювалося появою місцевих краєзнавчих осередків - історико-статистичних комітетів з опису церков і парафій, православних церковних братств, Волинського церковно-археологічного товариства, Холмської вченої архівної комісії, церковних та світських музеїв. У співпраці із загальноросійськими і регіональними товариствами вони здійснювали пошук та вивчення пам'яток, порушували питання їх збереження на загальноросійських археологічних з'їздах, турбувалися про реконструкцію окремих давніх споруд. В історико-пам'яткознавчому ракурсі дослідження ними культурної спадщини Волині, Холмщини і Підляшшя відбувалося в основному крізь призму археологічних, археографічних, архітектурних і малярських старожитностей. З-поміж названих видів історичних пам'яток найґрунтовніше вивчалися археологічні знахідки, археографічні та архітектурні реліквії. У зародковому стані перебувало дослідження іконописних творів. Остання обставина пояснюється упередженістю мистецтвознавчих кіл Росії ХІХ - початку ХХ століть, представники яких тривалий час намагалися не вбачати відмінностей між російсько-візантійським та українським іконописними стилями, ототожнюючи їх. Давалася взнаки й слабка технологія підготовки і проведення реставрації іконописних творів, яка почала розвиватися лише на початку ХХ століття. Однак це не перешкодило здійснювати пошук та зберігання творів сакрального мистецтва.

Завдяки результативній пошуково-збиральницькій та пам'яткоохоронній роботі місцевих краєзнавчих осередків досліджуваних у дисертації регіонів було збережено чимало історичних пам'яток, які сьогодні є невід'ємною частиною культурної спадщини України.

5. Зроблено висновок про важливість реконструктивних і ремонтних робіт для збереження архітектурних пам'яток. Вони проводилися на базі попереднього вивчення залишків давніх церковних і світських споруд за допомогою візуального обстеження, археологічних розкопок, обмірів і креслень, фіксації у вигляді знімків і рисунків, дослідження кладки стін, розписів та ін. Реконструкції піддавалися насамперед ті архітектурні пам'ятки, які б засвідчували так звані вікові традиції «російськості». На державному рівні не ставилося питання реконструкції українських дерев'яних церков. Вони виступали носіями традицій українського зодчества й духовності і не вписувалися в рамки офіційної доктрини царизму. Це стосувалося і споруд римо-католицької церкви, будівель, що нагадували про Річ Посполиту. До недоліків відновлювальних робіт слід віднести їх епізодичний характер, не завжди кваліфікований підхід до розв'язання питань реконструкції чи ремонту, зумовлений недостатнім рівнем наукових знань про особливості архітектурних стилів досліджуваних регіонів у різні періоди їх історії.

6. Встановлено, що справжніми подвижниками історичного пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя були такі дослідники як М. Максимович, В. Домбровський, Ю. Крашевський, М. Іванишев, В. Антонович, А. Сендульський, П. Гапанович, О. Дверницький, М. Петров, О. Левицький, інші особистості. Вивчаючи пам'ятки, дбаючи про їх збереження, окремі з пам'яткознавців намагалися просвітити місцеве українське населення і прищепити йому почуття національної гідності. Тому вони нерідко виходили за межі вимог офіційних властей і цим робили посильний внесок у справу українського національного відродження.

7. Доведено, що історичне пам'яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя, незважаючи на прорахунки та упущення, зумовлені періодом власного становлення, відсутністю належного досвіду, політичною лінією російського самодержавства, досягло помітних успіхів у пошуку, збиранні, вивченні та збереженні старожитностей. Цим воно збагатило не тільки регіональні дослідження, а й всеукраїнське пам'яткознавство. Характер і зміст здійснюваної загальноросійськими і місцевими осередками діяльності щодо вивчення та збереження історичних старожитностей на досліджуваних територіях дозволяє глибше зрозуміти загальні закономірності такої ж історико-пам'яткознавчої роботи, що її проводили науковці й краєзнавці-аматори інших регіонів України в межах Російської імперії. Зусилля стосовно вивчення і збереження пам'яток Волині, Холмщини і Підляшшя дали змогу нагромадити досвід організації історико-пам'яткознавчих досліджень, що в цілому витримав випробування часом і зберігає практичну цінність, наукову значущість у наші дні.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Гаврилюк С.В. Історичне пам'яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя (ХІХ - початок ХХ ст.): Монографія. - Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2002. - 532 с. (Рецензія: Ковальчук Є.І. Книга про витоки пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя // Минуле і сучасне Волині й Полісся: народна культура - шлях до себе. Зб. наук. праць. Вип. 11. Матеріали Волинської обласної науково-етнографічної конференції, м. Луцьк, 10-11 квітня 2003 року. - Луцьк: Б. в., 2003. - С.59-60).

2. Гаврилюк С. Діяльність православних церковних братств Волині у ХІХ столітті // Науковий вісник ВДУ: Журнал Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історія. - 1997. - № 2. - Луцьк: Вид-во Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 1997. - С.40-42.

3. Гаврилюк С. Зародження і перші кроки археологічних досліджень Волинської губернії // Науковий вісник ВДУ: Журнал Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. - 1998. - № 1. - Луцьк: Вид-во Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 1998. - С.119-122.

4. Гаврилюк С. Вивчення й збереження волинських старожитностей Київським товариством охорони пам'яток старовини і мистецтва // Питання історії України: Збірник наукових статей. - Чернівці: Золоті литаври, 1998. - Т.2. - С.279-290.

5. Гаврилюк С. Археологічні з'їзди і Волинь // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових статей. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - Том 3. - С.212-216.

6. Гаврилюк С. Формування документально-археографічної бази історичного волинезнавства // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету [ВДУ ім. Лесі Українки]. - 1999. - Вип.4. - Луцьк: Вид-во Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 1999. - С.160-165.

7. Гаврилюк С. Волинь у дослідженнях Історичного товариства Нестора-літописця // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. - 2000. - № 1. - Луцьк: Вид-во Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2000. - С.45-50.

8. Гаврилюк С. Роль владики Модеста у налагодженні історико-краєзнавчої і пам'яткоохоронної роботи на Холмщині, Підляшші та Волині (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. - 2000. - № 3. - Луцьк: Вид-во Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2000. - С. 12-16.

9. Гаврилюк С. Городоцький музей у краєзнавчих дослідженнях Волині // Питання історії України: Збірник наукових статей. - Чернівці: Золоті литаври, 2000. - Т.4. - С.452-458.

10. Гаврилюк С. «Історико-статистичний опис церков і приходів Волинської єпархії»: історія створення // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету [ВДУ ім. Лесі Українки]. - 2000. - Випуск 5. - Луцьк: Вид-во Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2000. - С.85-88.

11. Гаврилюк С. Внесок парафіяльних священиків ХІХ ст. у вивчення історії Волині // Питання історії нового та новітнього часу: Збірник наукових статей. Випуск 7. - Чернівці: Рута, 2000. - С.47-52.

12. Гаврилюк С. Дослідник історії і старожитностей Волині Микола Дмитрович Іванишев // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 73-74. Історія. - Чернівці: Рута, 2000. - С.128-134.

13. Гаврилюк С. Історичні пам'ятки Волині, Холмщини та Підляшшя у дослідженнях професора М.І. Петрова // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 96-97. Історія. - Чернівці: Рута, 2000. - С.172-182.

14. Гаврилюк С. Дослідження з історії Холмщини і Підляшшя (за листами М. Петрова до П. Батюшкова) // Архіви України. - 2001. - № 1-2. - С.32-42.

15. Гаврилюк С. Історія Великої Волині на сторінках часопису «Киевская старина» // Український історик. - 2001. - Ч.1-4 (148-151). - С. 167-178.

16. Гаврилюк С. Релігійно-культурна діяльність родини Четвертинських (за матеріалами досліджень волинських пам'яткознавців ХІХ - початку ХХ ст.) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових праць /Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, кафедра етнології, античної та середньовічної історії. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - Том 1. - С. 160-167.

17. Гаврилюк С. З історії дослідження та збереження старожитностей Холмщини // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових праць /Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, кафедра етнології, античної та середньовічної історії. -Чернівці: Золоті литаври, 2001.-Том 2. - С.157-171.

18. Гаврилюк С.М. Про вивчення та збереження історичних пам'яток (на прикладі Волині, Холмщини і Підляшшя) // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2001. - Т.8. - С.18-29.

19. Гаврилюк С. Пам'яткознавчі видання П. Батюшкова про Волинь як елемент русифікаторської політики самодержавства // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. - 2001. - № 5. - Луцьк: Вежа, 2001. - С.102-106.

20. Гаврилюк С. Орест Левицький як пам'яткознавець Волині // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету [ВДУ ім. Лесі Українки]. - 2001. - Випуск 6. - Луцьк: Вежа, 2001. - С.110-114.

21. Гаврилюк С. Російське законодавство першої половини ХІХ століття про охорону пам'яток церковної старовини // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. - 2001. - № 10. - Луцьк: Вежа, 2001. - С.169-175.

22. Гаврилюк С. Еволюція українсько-польських стереотипів упродовж ХІХ - початку ХХ ст. (на прикладі Волині, Холмщини і Підляшшя) // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. - 2001. - № 11.-Луцьк: Вежа, 2002.-С.8-14.

23. Гаврилюк С. Поняття історичної пам'ятки в російському пам'яткознавстві ХІХ - початку ХХ століть // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. - Острог: Національний університет «Острозька академія», 2002. - Вип. 2. - С. 229-240.

24. Гаврилюк С. Археографічні пам'ятки Холмщини та Підляшшя у науковому доробку В. Площанського // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. - Т.8 (10). - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2002. - С.129-140.

25. Гаврилюк С. Історичне пам'яткознавство Волині ХІХ - початку ХХ ст. (за документами Рукописного архіву Інституту історії матеріальної культури Російської Академії наук) // Архіви України. - 2002. - № 4-6. - С.207-217.

26. Гаврилюк С. Питання охорони історичних пам'яток у діяльності державних установ і громадських організацій в Російській імперії (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) // Студії з архівної справи та документознавства / Держкомархів України; УНДІАСД; Європейський ун-т; редкол.: І.Б. Матяш (гол. ред.), Н.М. Христова (заст. гол. ред.), та ін. - К., 2002. - Т.8. - С.147-153.

27. Гаврилюк С. Реконструкція пам'яток церковної архітектури Волині у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. Вип. 13. - К.: УНІСЕРВ, 2002. - С.9-12.

Размещено на Allbest.ru