Іван Мазепа як меценат

Щедро жертвував український гетьман і на храм поза Україною - на його кошти будували і прикрашали церкви і собори в Росії (в Рильську), Речі Посполитій (у Вільно), на Близькому Сході.

Отже, не може не вражати розвиток архітектури в часи гетьманування Мазепи. Ця доба залишила низку прекрасних будівель, які значною мірою змінили цілу низку прекрасних будівель, які значною мірою змінили архітектурне будівництво в Україні.

Красномовним свідченням надзвичайно великої уваги гетьмана до церкви є кількість наданих їй універсалів: із понад 870 відомих на сьогодні універсалів І.Мазепи на долю Церкви припадає понад 260, тобто 30%. У 1702 р. він добився підтвердження Петром I статусу Києво-Могилянської академії(ще у 1658 р. на підставі Гадяцького договору цей навчальний заклад було перетворено з колегіуму на академію). Завдяки постійній опіці. І. Мазепи академію стали називати «Могилянсько - Мазепинською». Довкола неї групувалася плеяда видатних церковних і культурних діячів. За активної підтримки гетьмана в 1700 р. було створено Чернігівський колегіум. І. Мазепа видав «оборонні універсали», котрими церковні володіння оберігалися від зазіхань з боку світської влади, від постоїв військ тощо. У своєму прагненні допомогти Православній Церкві він навіть переходив певну межу, здійснюючи й такі форми підтримки, котрі не вповні узгоджуються з літерою і духом Святого Письма. Маємо на увазі привілеї монастирян на володіння шинками, на горілчану і тютюнову оренду, на монопольний продаж горілки на монастирських перевозах та під час ярмарків. На відміну від тогочасних володарів у Західній Європі, котрі віддавали перевагу палацам, І.Мазепа зводив переважно церкви або публічні будови. Він виступає як фундатор і реставратор багатьох храмів, чимало з яких є визначними пам'ятками архітектури. Чимало коштів гетьман виділяв Церкві на гуманітарну допомогу, на розвиток освіти.

З інших галузей образотворчого мистецтва доби великі успіхи мало малярство - церковне і світське (зокрема, портретове), різьбярство, а головне - граверство, репрезентоване такими визначними майстрами, як: Олександер і Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський, Іван Мигура, Данило Галяховський та інші.

Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості цілком задовільні, що українська культура в часи Мазепи здобула якнайсприятливіші умови для свого розвитку, як це часто-густо перебільшується в сучасній історичній публіцистиці, тій добі присвячений, яка мало різниться своїм змістом і тоном, а головне - своїми суперлятивами від панегіриків кінця XVII - початку XVIII ст. Доба була бурхлива, вогнем і мечем позначена, умовини культурного життя були досить суворі - як зазначали сучасники, - і творити нові культурні вартості було нелегко. Й коли вони все ж творилися, а світ, запалений в них іхніми творцями, світив і промінював на цілі покоління, й ми з повним правом називаємо ті часи «добою Мазепинського ренесансу», то українська культура завдячує цим насамперед творцям і меценатам тих пам'яток, серед яких, безперечно, чільне місце належить самому гетьманові Іванові Мазепі. Як це не дивно, історія української культури Мазепинської доби ще не написана і навіть не досліджена, хоч українська наука вже поклала міцні підвалини для цього в монографічних студіях про українську освіту, науку, літературу, мистецтво (зокрема, архітектуру та граверство). пореволюційної доби знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль. Не можна сказати, що ці можливості були ідеальні чи навіть

В особі гетьмана Мазепи була щаслива сполука творця, активного учасника культурного процесу, його мецената - багатого, могутнього і щедрого. Культура взагалі, а мистецтво зокрема завжди займали важливе місце в душі Мазепи, натури поетичної і разом з тим схильної до філософської синтези. Мазепа був непересічний поет, і в палкій політичній поезії його «Думи» кожна думка проникнута глибоким чуттям і високим пафосом, а в поетичній прозі його листів до Мотрі Кочубей майже в кожному рядку не тільки відчувається, але й чується пісенна ритміка, увінчана нерідко навіть віршованою римою. Він кохався у слові - і в промові політика, і в товариській розмові, і в листуванні, чи то приватному, чи навіть офіційному. Він любив музику і спів, якщо сам не був музикою чи співаком, він мав дані для того, щоб ним бути: мабуть, жодна муза мистецтва не була йому чужа. А головне - йому властиве було почуття краси, яку він тонко відчував і пристрастно любив і в камені монументальних будов, і в металі старовинної зброї, і в діамантах гетьманських клейнодів, і в шкірі мистецької оправи книги, і в пергаменті історичного документу. Але насамперед гетьман Мазепа був великим меценатом - щедрим добродієм усіх визначних культурних починів і будов на Україні.

Меценатство було старою українською традицією і навіть за тих бурхливих часів не було рідким явищем. Цікаво, що й люди, які мали загальну опінію ощадливих, а то й просто скупарів, як, наприклад, гетьман Самойлович чи полковник чернігівський Борковський, не шкодували ні грошей, ні часу, ні уваги для будови та оздоби церков. Але розмах і розміри меценатства Мазепи вражають навіть нас, а сучасники були справді захоплені ним. Вже по смерті Мазепи козацька старшина в Бендерах підраховувала, але так і не могла повністю підрахувати всього, що гетьман «розкинув і видав щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині».

У 1689 році Іван Мазепа складає «Інтерцизію чи постановлення малярське», щодо будівництва «у Тройці славетного до оздоби божественного храму, його церкви святого Спаса, монастиря Мгарського на відмалювання і визолочення цілого деісуса». І от що звертає увагу: «сницаря для цієї роботи з'єднав і умовив вільним договором ясновельможний його милість пан Іван Мазепа, гетьман» - ним був Йосип Іванович, обиватель любенський. Для нього гетьман виділив не лише дві тисячі золотих, але й плату борошном, крупами, горохом, сіллю, рибою, олією, маком, м'ясом, салом, маслом, сиром, солодом, хмелем, горілкою, медом, лоєм на свічки, овочами (капустою, буряками, огірками, цибулею, часником), клеєм-каруком, полотном, воском, пообіцявши на кінець роботи й «сукна тонкого... на сукню». У 1691 році для оздоби храму св. Михайла у тому-таки Мгарському монастирі І. Мазепа «з'єднав і умовив іншого сницаря окремою інтерцизією - цього разу Василя Андрієва, якому заплатив 250 золотих і харчовим і речовим забезпеченням. Наступного 1692 року І. Мазепа для цієї церкви умовив того-таки Йосипа Івановича «на відмалювання деісуса роботи сницарської, а також складаючи інтерцизію на його утримання, дає навіть «на те діло срібла і шпикинарду», а в монастиря просить забезпечити майстра, лише давши «двох своїх і потрібного начиння до тієї роботи». Грошей на малювання і золочення деісуса було дано «панських, ясновельможного добродія» триста золотих і харчове забезпечення, яке докладно тут перелічується. Дбає гетьман навіть про припровадження для будівництва вапна.

Про що сівдчать ці документи? А про те, що гетьман не лише виділяв гроші, а брав практичну й діяльну участь в організації будівництва, в найманні митців, сам складав з ними трудові угоди і забезпечував їх не лише платою, але й усім необхідним для роботи.

Проте найцікавіший документ маємо між 14 травня 1695 року, в якому Мгарський монастир повідомляє, що «з'єднав ясновельможний добродій, його милість Іван Мазепа» будівничого майстра Івана Баптисту для будівництва трапезної у згаданому монастирі; при цьому і гетьман кладе найдокладніші вказівки, як саме треба будувати церкву, що переконливо засвідчує: у будівництві він виявляє значні знання, хоч при цьому послуговується кресленнями майстра.

З небагатьох збережених зразків цивільного будівництва особливої популярності набув так званий Дім Мазепи в Чернігові, який був військово-полковою канцелярією. Будинок побудовано на межі XVII-XVIII сторічь, як партерову будову типу міських ратуш чи інших установ із пишно прибраними стінами та фронтонами. Цю дорогоцінну пам'ятку українського бароко з розкішними орнаментами попсовано поступово за нових часів перебудовою даху.

Ще одним будинком цивільної архітектури в Києві на Поділлі був корпус Київської академії: будівництво його здійснив сам Іван Мазепа. Цю благодійну важливу просвітницьку акцію високо оцінила тогочасна українська громадськість. Академію почали іменувати Могилянсько-Мазепинською. Перший поверх споруди побудований у 1703 році, але за якийсь час він вже не вміщував усіх охочих навчатись, і Рафаїл Заборовський пише в 1732 році листа в Синод, де вказує на необхідність його реставрації, пропонуючи надбудувати ще два поверхи. Тому в 1732-1740 рр. архітектор І. Г. Шедель надбудував другий поверх із церквою: здвоєні колони, бароковий купол, дах із подвійним заломом, наличники вікон нагадують за композицією палаци О. Д. Меншикова в Петербурзі та Кронштадті. Отже, «Мазепин» корпус Академії протягом півсторіччя дуже перебудований, через що про його первісний вигляд можемо довідатися тільки з сучасних йому гравюр.

Серед дерев'яної, низької і нерегулярної забудови Подолу з вузькими вуличками мальовничий комплекс споруд Братського монастиря, до якого належав і будинок Академії, був головним архітектурним центром, який разом із кам'яною спорудою магістрату й Успенською церквою прикрашав велику міську торгову площу протягом усього XVIII ст. Загальний напрямок мазепинської будівничої політики вимальовується у прагненні насамперед урахувати певні місцеві традиції. Великі собори споруджували на зразок західних, монастирські та міські церкви невеличкі за розмірами, - в дусі народної архітектури, тобто враховували смаки і шляхти, і основної маси людності. Не слід дивуватися, що доводилося запрошувати чужоземних будівничих. Бо попередні історичні події подекуди призвели до занепаду техніки будівництва мурованих споруд, тож найвідповідальніші за мовлення

мусили-таки віддавати чужинцям, які зробили свій внесок у розвиток української архітектур.

Отже, гетьман І.Мазепа був великим меценатом, - щедрим добродієм усіх значних культурних починів і будов в Україні. Меценатство було старою українською традицією і навіть за тих бурхливих часів не було рідким явищем. Наприклад, гетьман Самойлович чи полковий чернігівський Борковський не шкодували ні грошей, ні часу, ні уваги для побудови та оздоби церков. Але розмах і розміри меценатства Мазепи вражають навіть нас, а сучасники були справді захоплені ним. Ще важче подати докладний реєстр усього того багатства й великого мистецтва, у вигляді ікон, хрестів, чаш та іншого начиння, митр, риз, дзвонів, сріблі дорогоцінному чи коштовному камінні, парчі, оксамиті, шовку, що ним гетьман щедро обдарував православні святині не лише України, але й інших країн Сходу й Заходу. Безперечно, зовсім не можливо вичислити дотації Мазепи церковним і світським інституціям - храмам, колегіям, шпиталям тощо. Це були величезні суми. Тому, на мою думку гетьман Іван Мазепа, завдяки такій значній меценатській діяльності, виступає прикладом для керманичів Української держави. Адже піднесення культурного рівня суспільства дуже важливо для процвітання держави на значно вищому рівні. Тому, що саме наявність своєї мови, культури, території, історії і політики говорить про існування і розвиток самобутньої відмінної від інших народності із своїми звичаями і традиціями.

2. Меценатська діяльність І. Мазепи в галузі освіти і науки

І. Мазепа - державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильніше були виражені патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєдналися в ньому з високою освіченістю. Він учився в Києво-Могилянській академії, відвідав кілька європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, із якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.

Розуміючи значення шкільництва, І. Мазепа особливо дбав про найвище огнище освіти - Академію в Києві. Його заходами Академія була зреформована на зразок західноєвропейських вищих шкіл. Заснована 1615 р. як звичайна братська школа, вона по двадцятьох роках діяннями митрополита Могили перетворилася на колегіум, а заходами Мазепи досягла рангу академії. Тож не дивно, що Феофан Прокопович пойменував її «Могило-Мазепіаною». Саме так називалася вона у вступі до одного з його київських рукописів 1705 р. «Схід зорі над Парнасом Могило-Мазепіани».

У добу І. Мазепи відроджується Київ як духовний центр України. Головним культурно-національним осередком міста і всієї України знову стає Києво-Могилянська колегія, яка пережила скрутні часи Руїни. Зміцнення української державності в останній чверті ХVII ст. створювало для цього навчального закладу відповідну матеріальну базу, а відновлення культурних зв'язків із Заходом і відкриття широкого поля культурної діяльності на Сході допомагало колегії згуртовувати видатні професорські сили, що здобули підготовку здебільшого в університетах Західної Європи, і притягувало до неї широкі маси студіюючої молоді. Імена Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, мабуть, найвизначнішого вченого-енциклопедиста тогочасної України та інших професорів колегії свідчать про високий науковий рівень її навчання.

Відома ще низка університетів, які стояли на сторожі інтересів обителі, у підпорядкуванні якої була Києво-Могилянська колегія (14 січня 1698 р., 10 лютого 1704 р.). У липні 1702 р. гетьман надав право ректору Г. Одорському заселити поблизу Фастова слободу Плисецьку, люди б якої віддавали обителі «послушания». 18 серпня 1703 р. І. Мазепа затвердив за академією двір міщанина Йосипа Скородки, який передав своє майно у власність навчального закладу. Гетьманським універсалом від 15 липня 1707 р. обитель отримала «містечко Стайки, со всім, здавна до нєго належачими угоднями, грунтами, полями, лісами, рибними ловнями и перевозом». Отже, Мазепа створив надійний підмурівок для поліпшення господарського, майнового забезпечення функціонування навчального закладу. Становище колегії вже у 1693 р. змінилося на краще. У ній у 1695 р. за сприяння І. Мазепи було закінчено будівництво Богоявленського собору з приділом св. Іоанна Хрестителя.

Ця вища школа завдяки Мазепі так буйно розквітла, що за кордоном її вважали рівноцінною європейським. Як повідомляв 1705 р. лейпцигський журнал «Європеімен Фома», в Москві почали вивчати латинську та грецьку мови, філософію і теологію. Такі дисципліни, зазначалося в статті, вже існують в Римі, Падуї, Києві та інших містах.

Завдяки старанням команди однодумців І. Мазепи лише у 1689 р., коли в навчальному закладі, крім класів піїтики, риторики, філософії, відкрився клас і богослов'я. Останній предмет чотири роки (1689-1693 рр.) викладав професор Йоасаф Кроковський. Отже, саме в ті роки Києво-Могилянська колегія стала надавати повну вищу освіту і прирівнялася за ступенем надання освіти до європейських академій. Щоправда, так у ті роки не називалась. У московській документації 1691 р. її згадують як «школу» Братського монастиря. Це не було приниженням її статусу. Просто у Москві ще не зналися на рівнях освти, тамтешній російський навчальний заклад лише переживав час становлення. Відтоді регулярне викладання богослов'я як навчальної дисципліни розпочалося після філософського класу і одразу ж стало домінуючим в установі навчальним предметом. Кафедру богослов'я згідно з положенням очолював ректор. Якщо філософію в колегіумі вивчали два роки, а поезію лише рік, то богослов'я - впродовж чотирьох років, що засвідчує увагу, яка приділяється цьому курсу в навчальному процесі. У викладі богослов'я у Києво-Могилянській академії чітко виділялось два періоди. Перший відзначається відносною свободою професорів курсу від якихось схоластичних вимог. Професори богослов'я прагнули не просто механічно передати віро повчальних догматів, а й дати їм відповідне філософське обґрунтування, створити православну систему богословської науки, довільно називаючи свої трактати і розміщуючи їх у своїй структурі курсу.

Другий період у викладанні богословських курсів у Києво-Могилянській академії розпочинається з 1759 р., коли на вимогу митрополита Арсенія (Могилянського) ректор Давид Нашинський змушений був ввести викладання богословського курсу за єдиним для всієї царської Росії тематичним планом і підручником. З 1798 р., відповідно до вказівок Священного Синоду, в усіх духовних академіях, у тому числі й у Києво-Могилянській, читання вже декілька богословських курсів.

Тісний зв'язок Київської Академії з Мазепою позначився в тих «панегіриках», які відмічали роль Мазепи, як вождя України. Мазепа дійсно був меценатом і опікуном Академії. Він збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, в якому відбувалися урочисті Служби Божі і в якому професори проголошували проповіді. Мазепа сам часто відвідував Академію, був на її диспутах та виставах. В Академії вчилися обидва Мазепині небожі - І. Обидовський та А. Войнаровський. В добі піднесення української культури часів Мазепи Академії належало центральне місце.

У заголовку драми Т. Прокоповича «Володимир» подається, що І. Мазепа є ктитором преславної академії Могило-Мазепіянської Київської. Таку назву академія носила від 1704 до 1708 року, тобто до повстання супроти Москви. Гетьман сприяв потвердженню російським царем раніше вже існуючого статусу академії, як писав ректор її Й. Кроковський, «упорядження та утвердження колишніх шкіл», відтак царі Іоанн і Петро своєю грамотою від 21 січня 1694 року дозволяли й утверджували академічний статус навчального закладу з невеликим грошовим та зерновим посіб'ям від Російської держави. Але передусім дбав про забезпечення академії сам гетьман, про це свідчить не лише Бендерська комісія, але й універсал від червня 1693 р. київському та ніжинському полковникам про підтвердження прав Братського монастиря на належні йому земельні володіння, на варіння і продаж меду, на певну територію в Києві, водогін, ярмарки, млини, сіножаті, озера, бори, ліси і «всілякі угіддя», тобто те, чим монастир досі володів і тепер мав у своєму триманні, «бо має в своїй силі і владу утверджувати в Малій Росії всілякі порядки» і кому доводиться, тому згідно слушності подання чинили всіляке добро «з уваги нашої, так і відповідно до прохання згаданого отця ректора і всієї братії стверджуємо та зміцнюємо цим універсалом» - і далі йде великий перелік цих маєтків. Іншим універсалом, від 1692 року гетьман припиняє суперечки за млин між Братським та Межигірським монастирями, а ще в одному універсалі, надаючи Києво-Братському монастиреві село Більмаківку, гетьман зазначає, що чинить це, «респектуючи на той монастир Братський, всій Малоросії потрібний, через те, що він для наук кожного з малоросійських дітей, які хочуть учитися, походить».

Гетьман дарує й інші добра братському монастирю, йшла туди й грошова допомога з військового козацького скарбу: річно 200 карбованців, при цьому російський уряд давав 50. Ось чому В. Ясинський, тодішній Київський митрополит, назвав І. Мазепу «особливим обновителем, промишленником і добродійником Братського монастиря». Збудоване І Мазепою приміщення академії можна побачити на гравюрі на честь П. Копачинського від 1701 року і на честь Й. Кроковського від 1713 року. Планував гетьман будівництво більшого академічного дому, але не завершив - це вчинив у 1740 році Рафаїл Зборовський - до речі, цьому акту буде присвячена драма «Образ пристрастей цього світу», яка підставно приписується М. Козачинському. У 1811 році О. Мартос писав, що І. Мазепа «збагатив академію бібліотекою та рідкісними рукописами».

Цитований вище Теофан Прокопович у драмі «Володимир», що була розіграна на кону театру театру Кївської академії в 1705 році, в уста апостола Андрія вклав радісні слова з приводу розбудови академії; отже, виходило, що кавалер ордена св. Андрія порадував Андрія тим, що здійснював, чи був одни із тих, що здійснюють його пророцтва щодо Києва як великого центру християнства.

Загалом гетьманування Івана Мазепи значно підвищило роль та значення Києво-Могилянської академії у суспільно-політичному житті України. Вона стала як справжнім центром підготовки кадрів для Гетьманщини, так і просвітницьким осередком, який позитивно вплинув на формування духовних орієнтирів національної еліти.

Рафаїл Зборовський реставрував Мазепин корпус, добудувавши до нього другий поверх, прикрашений тосканською колонадою, та конгрегаційну Благовіщенську церкву. Реставрація Мазепинського корпусу була однією з перших київських будов знаменитого архітектора Готфріда Шеделя.

Отже, від 40-х рр. ХVIII ст. Академія містилася в двоповерховому Мазепиному корпусі: на долішнім поверсі було шість кімнат, призначених для класів, а в горішнім - зал, церква та дві кімнати для класу філософії та богослов'я. Для учнів Академії, які не жили поза Академією в приватних помешканнях чи в київських парафіяльних школах, був окремий «студентський дім», або «бурса», в огорожі Братського монастиря.

За часів Мазепи Академії, без перебільшення стала центром усієї України. Крім того, тут навчалися і православні юнаки з Південно-Східної Європи та Московської держави. Наплив був такий великий, що доводилось запроваджувати обмеження для вступників. На початку ХVIII ст. кількість студентів досягла 2 тис. Цей навчальний заклад, мабуть. побив всі рекорди за чисельністю слухацької аудиторії.

В Україні склалася традиція вільного доступу до освіти, тож серед вихованців Академії були представники різних станів, і насамперед, старшинства. Воно найбільше прагнуло до освіти, яка давала чимало переваг. Знавець Лівобережної України О. Лазаревський у «Замітках до історичної монографії Д. П. Міллера» зазначає, що майже всі діти визначних мазепинськи старшин навчалися у Києві й стали свідомими громадянами.

Як писав сам гетьман І. Мазепа, в Києво-Могилянській академії «цвечение всякому з малороссійских детей хотячому учитися походит». Академія в цей період дійсно мала загальнонаціональний характер, охоплюючи всі стани українського населення, від гетьманського небожа до звичайного селянина. важливо, що тут формувалися кадри української керівної еліти. Саме сюди гетьман Мазепа віддавав навчатися наукам своїх небожів і потенційних спадкоємців - Івана Обидовського та Андрія Войнаровського. Тут вчилися діти генеральної старшини та полковників - Орлики, Ханенки, Полуботки, Лизогуби, Ломиковські, Горленки, Мировичі, Новицькі, Голуби, Туранські, Маркевичі, Скоропадські та багато інших майбутніх державних, культурних, церковних діячів козацької України. Згодом тут навчалися їхні діти, і ця традиція зберігалася майже до кінця існування Гетьманщини. Саме тут, в академічних конгрегаціях, сформувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької еліти і мали значний вплив на українську державну політику. Зі стін академії вийшло нове покоління старшини, що відігравало велику роль наприкінці гетьманування Мазепи, а потім в колах української політичної еміграції (Пилип Орлик, Федір Мирович), а також в Українській козацькій державі за часів наступників Мазепи (Павло Полуботок). Також тут готувалися кадри для місцевої української адміністрації полкового і сотенного рівня, яка помітно відрізнялася від своїх попередників доби Руїни, а також духовенства - фактично тогочасної української інтелігенції, яка формувалася з різних верств українського народу. За часів Мазепи Київська академія мала найвищу за увесь період свого існування, кількість студентів - понад 2 тисячі.

Києво-Могилянська академія в часи свого розквіту являла собою духовно-освітній центр усього православного слов'янства. У її стінах навчалися вихідці з Білорусії, Росії, Болгарії, Боснії, Чорногорії, Сербії, а також - Греції, Молдавії, Волощини.

Отже, Мазепа щедро допомагав Академії, якою з часу заснування опікувався Братський монастир, дарував для задоволення академічних потреб гроші, села та маєтки, захищав права своїми універсалами й дбав про те, щоб цар підтверджував їх. Близько 1704-1705 рр. його коштом споруджено було приміщення для академічних класів. Сам гетьман наглядав за будівельними роботами. Він, як писав О. Мартос у своїх «Записках» (близько 1810 р.), сприяв заснуванню академічної бібліотеки, передавав їй рідкісні рукописи. Дарував цінні книги, зокрема Євангеліє, й іншим закладам і монастирям. А ще Мазепа був превеликим шанувальником манускриптів і власником багатої приватної книго збірки. 1704 р. її відвідав французький дипломат Жоан Балюз (його лист віднайшов І. Борщак у сховищах Паризької національної бібліотеки) й бачив цілі стоси рідкісних латинських фоліантів.

Києво-Могилянська академія була не єдиним важливим навчальним закладом Гетьманщини. Під безпосередньою опікою гетьмана Мазепи в 1700 році з'явився і почав швидко зростати новий академічний центр - Чернігівський колегіум. Він містився при Борисоглібовському монастирі і спочатку мав лише три «класи» (курси) - інфіми, граматики та синтаксису, а з 1705 року, коли колегіум перенесли до більшого приміщення, - шість «класів», що власне і склало звичайну навчальну програму. Недаремно Антоній Стаховський, префект колегіуму, присвятив видане в Чернігові 1705 року «Зерцало от писання Божественного» Мазепі, як меценату чернігівських храмів та покровителю колегіуму, що згодом (у 30-ті роки ХVIII ст.) неофіційно називався «Чернігівською Академією». За підтримкою І. Мазепи і стараннями Лазаря Барановича, в 1689 р. була закладена школа спочатку в Новгород-Сіверському, перенесена в 1700 р. до Чернігова і там розбудована, як школа вищого типу. Чернігівський колегіум, разом з друкарнею, об'єднував визначний гурт вчених і серед них так імена, як загаданий Лазар Баранович, Іван Максимович, Семен Ялинський.

У 1690-1700-х рр. у Чернігові набув розквіту культурно-освітній осередок, який ще в тому часі сучасники гордовито називали Чернігівськими Афінами, Чернігівським Олімпом. Велику причетність до цього мав І. Мазепа, оскільки він безпосередньо впливав на церковні призначення в місті, появу тут людей, причетних до письменства. Можливо, саме завдяки цьому в місті з'явилася необхідність суперечити з Києвом у наданні освіти. У середині 1690-х рр. виник задум створити на базі Новгород-Сіверської школи колегіум. Для цього в місті було достатньо сил. Як зазначав 16 листопада 1696 р. у листі до І. Мазепи ігумен Чернігівського Святотроїцького Іллінського монастиря Лаврентій Криюнович, «і хоч у школах не вчив я, а міг би вчити і хотів, коли б не Чернігівський архієрей силою не примусив з послуху до свого діда, що, як розумію, стоїть вище шкільного навчання». Згадані слова він незабаром підтвердив ділом - закінчив у 1698 р. написання підручника риторики «Ilias oratoria, sive brevissima summa rhetoricae». Тобто це є прямим свідченням того, що ще до появи Чернігівського колегіуму у місті розпочалася робота, підпорядкована створенню навчального закладу вищого типу. Вирішальну роль у цій справі відіграв І. Мазепа.

Передбачалося також заснування колегіуму при новій єпископській кафедрі в Переяслові, і, схоже, лише бурхливі події 1708-1709 років змусили відкласти цю справу на майбутнє. Згодом цей план буде реалізовано, але вже не за життя Івана Мазепи.

Створюючи гідні умови для поширення вищої освіти в Українській козацькій державі, гетьман не хотів ізолювати українську молодь від навчання в інших європейських закладах. Немає сумніву, що Києво-Могилянська академія, завдяки його допомозі, добре забезпечувала академічні інтереси українського студентства. Цікаво, що за часів Мазепи українці з Гетьманщини рідко навчалися в університетах Західної Європи - очевидно, значно простіше і дешевше було вчитися вдома, а рівень освіти, який давала Київська академія, не поступався європейському.

З діяльністю київського і чернігівського академічних центрів безпосередньо пов'язаний розквіт української науки та літератури цієї доби. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського барокового письменства були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.) І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко. Бароко, що почалось якось непомітно, панує надзвичайно довго і тримається надзвичайно вперто. Майже весь 18 вік в українських школах вищого типу навчають бароковї поетики та плекають барокову поезію.

Поруч з чисельними академічними курсами та підручниками з теології, філософії, піїтики, риторики, діалектики тощо, з'являються такі монументальні твори, як богословський трактат німецького архітектора на українській службі (зокрема, за його проектом побудовано чудовий бароковий Троїцький собор в Чернігівському Іллінському монастирі), військового інженера, та, що може видатися нашому читачеві трохи несподіваним, видатного теолога Адама Зернікау «Про сходження Святого Духа». Тоді ж було видано шедевр української агіографії - «Четьї - Мінеї» ДмитраТуптала (1684-1705), праці Стефана Яворського, Теофана Прокоповича, Іоанна Максимовича та інших вчених, теологів і філософів тих часів.

Дуже характерним для мазепинської доби був інтерес до історичних досліджень. Українська історіографія кінця ХVII - початку ХVIII ст. була тісно пов'язаною з політичним життям гетьманської держави. Українська політична думка того часу постійно користувалася історичними матеріалами та аргументами. Варто згадати лише, наприклад, вступ (преамбулу) Конституції 1710 року («Виводу прав України» П. Орлика), історичні паралелі в листах та універсалах Мазепи, Петрика, Орлика, Скоропадського та інших діячів тієї доби. Можна з повним правом сказати, що всі визначні українські політики тоді справді всерйоз цікавилися історією, зокрема історією України. Це позначилося також на конкретних напрямках історичних досліджень.

У центрі уваги тогочасних історичних праць була одна справді велика і грандіозна тема, наповнена для сучасників особливим історичним та політичним значенням, - тема Визвольної війни українського народу, Хмельниччини. автори тогочасних історичних праць або майже виключно цікавилися цією темою (Самовидець, Граб'янка), або ж вона явно домінувала в таких дослідженнях (Величко). Саме на часи гетьманування Мазепи припадає розквіт так званого козацького літописання.

В рамках української літератури мазепинської доби, представленої багатьма письменниками, як духовними, так і світськими, розвивалися різноманітні літературні жанри як поезії, так прози і драматургії. Твори самого гетьмана Мазепи (лірико-філософська поезія), Теофана Прокоповича (драми, вірші, поеми, казання), Лаврентія Горки (драма), Афанасія Заруцького (казання), Івана Величковського (вірші), Пилипа Орлика (поеми, вірші), Самійла Мокрієвича (вірші), Климентія Зинов'єва (вірші) та багатьох інших літераторів свідчить про значне пожвавлення українського літературного життя.

В добу Мазепи друкарство на Україні доходило до найвищої ступені розвитку. Перед друкарського уміння веде Печерська Лавра в Києві, що на той час вважалася найкращою друкарнею цілого слов'янства і цілої Східної Європи. В Києві видавалися стоні поважних книг релігійного і світського змісту, прегарно оформлених і старанно зредагованих, часто друкованих у двох фарбах та з чудовими гравюрами. Багато видань було спеціально підтримано гетьманським урядом. Не було це лише звеличенням його земних діл, але звеличуванням Божого слова і святих книг. Більшість з них мали окремі присвяти або бодай згадки про гетьмана І. Мазепу. До київських видань в Москві друкувалися присвяти московському царю, видирали окремі аркуші або і зовсім забороняли продаж київських видань. Наприклад, серед заборонених у Москві київських книг був «Буквар» 1670 р. і «Ключ розуміння» тому, що вони не були друковані «великоруськім нарічієм».

Московський патріарх Йоаким ще в 1677 р. наказав підлеглим вирвати з українських книжок сторінки, зміст яких суперечив московським. Але тоді він не мав достатніх повноважень, аби пильніше контролювати діяльність друкарень Києва та Чернігова. Київська митрополія, підпорядкована Константинопольському патріарху, користувалася віддаленістю його зверхників від Києва і самостійно, залежно від фінансових можливостей, займалася видавничими справами. Під час переходу українського духовенства в Московський патріархат православні духовні лідери Гетьманщини турбувалися, щоб «как військо Запорожское и народ Малороссийской в сохранении прав и вольностей своїх обыклых обретаются, так и они, чин церковной в своим исконном начинании под высокодержавною их царського пресветлого величества рукою обретатися будут». Вони хотіли, щоб новий патріарх не втручався в «печатание книг во хвалу Божию и на оборону святие веры». Грамотою царів Київській митрополії було надано право мати друкарню і видавати у ній літературу. Уже 29 червня 1688 р. гетьман доповів царям, що відповідальну роботу у київській друкарні виконано, І. А. Радиновський дарує государям «Вінець Христов…», з яким у Москву послані намісник Пустинно-Миколаївського монастиря Ісакій Кукуревич та два ченці. І. Мазепа просив своїх зверхників, «дабы яко книга оная была милостиво у вас великих государей и великой государыне принята, так и нужные их желании, о которых слышно донесут челобытье были исполнены».

У той час у Гетьманщині здійснювався ще один важливий для православного люду проект - під Батурином завершував написання першої частини житія святих Дмитрій Туптало. Ця місія на нього як «искуссного и благоразумного проповедника Слова Божия» була покладена ще у 1684 р. Собором старійшин Києво-Печерської Лаври. Видання найповнішої антології житій було вельми необхідне для повсякденної роботи церковників. Маючи в руках таку книгу, тим було легше проводити виховання православних на подвиги, діях благочестя святих.

Першою звісткою про зв'язок І. Мазепи з українським книгодрукуванням є заснування ним близько 1680 року папірні в с. Білиці Ямпільської сотні Ніжинського полку. Не можна твердо сказати, чи не ця папірня потім стала чернігівською, про яку пише А. Стаховський у своїй книзі «Зерцало від писання Божественного». Тут зазначалося, що між заслугами гетьмана І. Мазепи і те, що «подає кафедра богоспасенного міста Чернігова всім, що живуть у всесвіті й останньому роду, від папірні», яку він побудував, і це подається як «діло превесоких добродійностей ясневельможності Вашої». Папір на цій фабриці виготовляється «під пресвітлим, здавна сенаторським родовитим гербом ясновельможності Вашої». Сам водяний знак має в основі таки герб Мазепи, вгорі іде підпис «Іван Мазепа», внизу - «гетьман». З боків гетьмана зображено святих Бориса і Гліба, один із жезлом, а другий із шаблею. Ці водяні знаки трапляються на папері згаданого видання та в інших київських та чернігівських друках. Однак тут ідеться про папірню таки в Чернігові, ане в Білиці, отже, це могли бути й дві різні папірні.

У 1700 р. гетьман попросив ченців Батуринського Крупицького монастиря перекласти для нього і для мирян тлумачник Григорія Двоєслова на книгу Іова. Невдовзі він вийшов друком під заголовком «Толкованіє Григорія Двоєслова войска Запорозского обоих стран Днепра гетьмана ясновельможного его милости пана Іоана Стефановича Мазепи его же коштом и иждивеніем переведеся сія духовна книга на спаленіє его и всех чтущих и пользу приемлюющих от нее».

Вклав І. Мазепа кошти в різні видання, допомагав людям, що займалися літературною діяльністю. На сьогодна немає змоги подати цей матеріал широко, бо багато його затратилося від російських гонінь на ім'я Мазепи, але деякі факти до нас дійшли. Так, уже коли було вибрано І. Мазепу Гетьманом, в 1687 році, такий собі Манарій Осницький підніс гетьману свого духовно-навчального твора «Путь спасений, що выводить до дарства божественного» з присвятою та пропозицією надрукувати його. Наскільки знаємо, ця книга видана не була, але зберігалась у книгозбірні гетьмана і не затрапилася. Цікава нам також практика такого підносу. Рукопис був немалий - на 478 аркушів.

Про дбання гетьмана щодо людей, які творили книги, свідчить історія згаданого уже А. Заруцького із Глухова, який за його рекомендацією прибув у 1688 році в Москву до В. Голіцина, бо писав панегірика на похвалу російських царів. Факт невисокого морального значення, але в цій історії нам цікаво, що гетьман послав цього царського прилизня, щоб той, пишучи про царів, вивчав московські літописи, а до того ж нагородив його ще й селом Черториєм у Глухівському повіті. Твір звався «Мисленний рай», його в Москві схвалили, рекомендували до друку, але світу він так і не побачив, бо А Заруцький виявив себе колабораціоністом, через що гетьман відібрав од нього маєтності, грамоти і книгу, яку звелів спалити. Згодом цей А. Заруцький склав акт прокляття І. Мазепи - історія, можна сказти, разюча. Тому-таки Голіцину І. Мазепа та В. Ясинський подарували книгу «Вінець Христовий» А. Радивиловського.

Піклувався І. Мазепа й про інших діячів культури, мистецтва. Не випадково йому присвячують свої книжки І. Орловський («Муза роксолянська», 1688), С. Яворський («Луна голосу, що волає в пустелі», 1689), П. Орлик («Алцід російський», 1695), П Армашенко («Театр оголошеної слави», 1699). «Добродію і ктитору» І. Мазепі завдячують у передмовах до трагікомедій професор Київської академії Теофан Прокопович («Володимир», 1705 р.), літератор Лаврентій Горка («Йосив Патріарх», 1708 р.).

Гетьман задовольнив прохання поета, пресвітера соборної Успенської церкви у Полтаві Івана Величковського про надання йому пільги - несплати податку з власного млина спрямування «тую часть войсковую ку вспартю господарства свого». Після смерті літератора це право він передав його дружині.

Отримавши у 1688 р. від Л. Барановича лист, у якому він «велце залецал и хвалил» рукопис Опанаса Заруцького, гетьман, зустрівшись з автором і ознайомившись із написаною «книжицею», виріши «в нагарду тих его праць, а то других добрых дыл поваблюючи найменовалем ему дати село Чорторию».

Меценатство сягало не тільки на цілу Соборну Україну, але далеко поза її межі, дбаючи про політичні зв'язки на Заході і Сході. Прикладом того служить фундування гетьманом І. Мазепою Євангелії арабською мовою, друкованою в Алепо в Сирії в 1708 р., про що свідчить передмова Євангелії з присвятою гетьманові та гравюра з його гербом. Поза тим меценатство І. Мазепи сягало до Палестини, Антіохії, Александрії, грецького Атону і Царгороду.

Цей гарний звичай дарувати цінні і дорогі книги, свідчить, що І. Мазепа був особливим бібліофілом і знавцем граверства.

Зі збірки зброї Мазепи донедавна була знана шабля І. Мазепи, виготовлена в 1622 р. Ця дата і підпис «Іоан Мазепа» були уміщені на самій шаблі (Чернігівський музей).

Поширюючи високу освіту на Україні і створюючи для цього якнайсприятливіші умови, гетьман Мазепа зовсім не мав наміру ізолювати українську молодь від західно-європейської науки. Немає сумніву, що Київська Академія, завдяки його допомозі, добре забезпечувала академічні інтереси українського студенства. Впадає в око, що за часів Мазепи майже не зустрічаємо українців з Гетьманщини на студіях в університетах Західної Європи - і це ледве чи можна пояснити лише впливом воєнно-політичних обставин того часу. Зате в останні роки свого гетьманування Мазепа охоче посилає українську старшинську молодь, яка пройшла свій курс у Києві, продовжувати науку у Львові, мабуть, у тамтешній єзуїтській колегії. У Львові, наприклад, студіювали самі генерального обозного Ломиковського, внук його Микола Ханенко, майбутній генеральний хорунжий і автор славнозвісного «Дневника», свояки Гетьмана - Топольницький і Самійленко, Андрій Берло, син переяславського полкового судді, і, мабуть, ще інші старшинські діти. Можна думати, що це пов'язано було з приєднанням Правобережної України до Гетьманщини з новою орієнтацією політики гетьмана Мазепи. Взагалі в цей період культурні зносини гетьманської України з Заходом, які раніше відбувалися переважно через Вільну, пішли через Львів. На жаль, це дуже цікаве питання залишилося недослідженим в українській науці.

З діяльністю київського й почасти чернігівського академічних осередків безпосередньо пов'язаний розквіт української науки та літератури Мазепинської доби. Поруч з академічними курсами (підручниками) теології, філософії, піїтики, риторики, діалектики з'являються такі монументальні твори, як богословський трактат Адама Зернікав «De processione Spiritus Sancti» (Батурин, 1682 р.), як вінець української агіографічної - «Четьї-Минеї» Дмитра Туптала, праці Стефана Яворського, Теофана Прокоповича і Іоана Максимовича та інших вчених-теологів і філософів того часу.

Іван Мазепа був серед значних бібліофілів свого часу, про його добірну книгозбірню свідчить французький дипломан Жан Болюз. Обдарував він книгами різні церкви, зокрема Любинський монастир дістав од нього два Євангелія, а для Переяславського Вознесенського монастиря наказав виготовити копію знаменитого Пересопницького Євангелія. Мав у себе Євангеліє - дарунок Мазепи - Стефан Яворський, також великий бібліофіл свого часу, потім він подаруав це Євангеліє Ніжинському Благовіщенському монастиреві.

Першою звісткою про зв'язок І. Мазепи із українськими книгодрукуваннями є застосування ним близько 1680 року папірні в селі Білиці Ямпільської сотні Ніжинського полку. Не можемо твердо сказати, чи не ця папірня потім стала чернігівською, про яку пише А. Стаховський у своїй книзі «Зерцало від писання Божественнного». Тут зазначається, що між заслуг гетьмана І. Мазепи є те, що «подає катедра богоспасенного міста Чернігова всім, що живуть у всесвіті й останньому роду, від папірні», яку він побудував, і це подається як «діло превисоких добродійностей ясновельможності Вашої». Папір на цій фабриці виготовляється «під пресвітлим, здавна сенаторським родовитим гербом ясновельможності Вашої». Сам водяний знак має в основі такий герб Мазепи, вгорі йде напис «Іван Мазепа», внизу - «Гетьман». З боків герба зображено святих Бориса та Гліба, один із жезлом, а другий із шаблею. Ці водяні знаки трапляються на папері згаданого видання та інших київських та чернігівських друках. Однак тут ідеться про папірню таки в Чернігові, а не в Білиці, отже це могли бути й дві різні папірні.

У тому таки згаданому Крупицькому монастирі жив під прихистом І. Мазепи також згаданий нами знаменитий богослов, паризький учитель Адам Зернікав, автор великого богословського трактату, про який Т. Прокопович у своїй «Апології проти лютеран» писав, що його вчений «створив за майже тридцять років, які минули, вельми велику рукописну книгу безмірного вчення».

Можна також виснувати, що твори з присвятою І. Мазепі: «Виноград» С. Мокрієвича, «Руно орошене» Д. Туптала та інші, про які тут мова велася й поведеться далі.

Гетьман був чудовим промовцем - це зазначали практично всі дипломати, а також знайомі і друзі Мазепи. Він також добре умів викладати свої думки на письмі. Так, коронний гетьман Речі Посполитої Ялонський в одному з листів до царя писав про чудовий стиль, яким написані листи, адресовані до нього украхнським гетьманом. Орлик свідчить, що Мазепа нерідко проглядав продиктовані своєму генеральному писареві тексти, виправляючи їх. Те ж джерело свідчить про нерідкі промови гетьмана перед студентами та професорами Ктєво-Могилянської академії, виголошувані довершеною латиною. Гетьман був завзятим бібліофілом і колекціонером - Орлик писав про «незубутню... й досі величну бібліотеку небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі і латинські інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи! Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі ці книжкові багатства, рівних яким не було на Україні».

Ще одним захопленням гетьмана було колекціонування зброї, що було традиційним для аристократа доби Ренесансу та бароко, - про чудову збірку зброї писали кілька іноземців, які в той чи інший час відвідали Батурин. Добре знався Мазепа і на дорогоцінному камінні - скринька з діамантами та іншими чудовими самоцвітами, що переливалися всіма кольорами, за словами шведського очевидця, лежала біля смертного ложа гетьмана в Бендерах.

Про особливий інтерес Івана Степановича до архітектури свідчать не лише десятки відремонтованих або побудованих на його кошт церков та соборів у сімнадцяти містах України, - зрештою, це досить відомий факт.

Відомо і про інтерес нашого героя до музики - за його сприяння створювались і функціонували ансамблі народного плану зі скрипками, сопілками, флоярами, басолями, бубнами. Такий народний музичний ансамбль згадується в універсалі гетьмана від 1705 року, за яким музичний цех Стародуба був підпорядкований «церкві Різдва Іоана Предтечі». Непросто з'ясувати, який саме ансамбль (народний український чи, скоріше, західноєвропейського типу) існував, власне, при гетьманському палаці, але недаремно ж часом Жан Болюз згадує про італійських майстрів-музик при гетьманській резиденції, з якими Мазепа говорив італійською мовою. Зрештою, гетьман, за деякими свідченнями, і сам добре грав на торбані - вдосконаленому і досить складному різновиді кобзи. В Батурині існував хор - причому його реєнта Пилипа спіткала в 1708 році сумна доля - його стратили солдати Меншикова. Однак під час спалення столиці частина музик та співаків упорядкувалися - в описі Батурина 1726 року як колишні музики гетьмана Мазепи фігурують Дорош Павленко, Миско Скрипка, Пилип Гребенниченко, Палько Демиденко, Демид Старий, Федір Шевченко.

Дещо складніше з певністю визначити, наскільки світогляд гетьмана був насичений православними християнськими елементами. Меценатство в сфері церковного будівництва само по собі є певним виявом релігійних уподобань гетьмана, проте воно, вочевидь, було продиктоване ще й важливими державними та громадськими інтересами.

Мазепа опікувався українською наукою, освітою, книгою, театром, архітектурою та мистецтвом, і то з таким хистом і розмахом, як ні один з українських гетьманів. Ця чинність гетьмана Мазепи широко відома, хоч і під невластивою назвою «меценатство». В дійсності це було щось більше - це була добре продумана й погоджена з іншими ділянками національного й державного життя націовиховна, націотворча, політика, що посилювала відчуття відрубності української культури.

В першу чергу це видно по заходах Мазепи для розбудови науки й освіти. Вони були йому потрібні в першу чергу для розбудови й зміцнення української провідної верстви. За п'ятдесят літ - від гетьмана Івана Виговського до гетьмана Івана Мазепи в Україні зросла та набрала сили українська провідна верства. Вона складалася з трьох суспільних верств: козацької старшини, дузівництва й реєстрового козацтва. Під цим оглядом розуміння нації було на тодішній Україні ширше, повніше і демократичніше, ніж у тодішній Польщі, де всі права нації захопила собі шляхта, і в тодішній Московії, де націю заступав самодержавний цар і в незначній мірі земельна аристократія - поміщики. Гетьмана Івана Мазепу можна назвати сторонником конституційно-аристократичного устрою, себто він хотів, з одного боку, щоб провідна верства України була культурною, освіченою, заможною, ні від кого незалежною, а з другого - щоб ця верства була задоволена в своїх класових і групових інтересах та забаганках - не утискувала й не використовувала міщан та селян. Саме для цієї перевиховної мети потрібна була висока школа типу університету. Києво-Могилянський колегіум існував від 1632 року, але ніяк не міг добитися положення й прав університету. З вибором Мазепи на гетьмана в 1687 році колегіум відчинив класи богослов'я, що вважали тоді за ознаку високої школи, а 1701 року цар Петро I підписав указ про надання Києво-Могилянському колегіуму прав високої школи і назви «Академія».

Професор М. Андрусяк підкреслює факт збільшення при Мазепі експорту вихованців академії у Московщину. На кінець царювання Єлизавети майже всі єпископські кафедри Російської імперії були вже в руках вихованців українських шкіл.

В добі Мазепи в Україні було багато шкіл при монастирях, церквах та приходствах. Вчили в них монахи, священники та дяки. Чужинці свідчать, що в Україні за добу Хмельницького-Мазепи вміли читати не тільки всі чоловіки, але й жінки, а латину та інші мови знали не тільки старшини й священники, але й звичайні ченці Києво-Печерської лаври. В церквах всі молилися з молитовників. Освіта йшла в парі з вихованням. Для цього видавалися спеціальні книжки, образки з притчами, казками й сміховинками.

Музика й пісня в Україні розвивалися на грунті народної пісні й тому вони мали велике виховне значення, охоплювали та споювали всі верстви населення України.

Отже, з самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Певною мірою він продовжував традицію, закладену у першій чверті ХVII ст. козацьким гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним, який свою полковницьку та державну діяльність поєднував з активною підтримкою розвитку освіти і науки. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в Україні. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси й шпиталі, наділяв маєтностями монастирі, котрі на той час були вогнищами просвіти завдяки власним коштам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 р. побудував нову братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови «всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитися».

Висновки

Отже, гетьман І. Мазепа вважався неперевершеним благодійником і меценатом. Дослідник С. Голубєв, зокрема, підкреслював, що Мазепа - "великий благотворитель духовенства, церквей и монастырей". Мазепа був великим будівничим української культури, дбав про розвиток освіти, науки, мистецтва. Д. Антонович окреслив час гетьманування Мазепи як "другу золоту добу українського мистецтва" після доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Як високоосвічена людина, Іван Степанович Мазепа розумів величезне значення освіти для соціального й національного визволення українського народу, і зробив вагомий внесок у цьому напрямку. Він прагнув до того, щоб в Україні були вищі та інші навчальні заклади. Український гетьман усвідомлював необхідність підготовки освічених, культурних діячів, свідомої національної інтелігенції, піклувався про освіту й культуру в Україні, підтримував найтісніші зв'язки з Київською академією. Він також дбав і про розбудову Академії, яка за його гетьманування досягла високого піднесення й здобула визнання в міжнародному культурному світі. Саме за його правління Київський колегіум одержав високий статус академії (1701), чимало молодих людей вирушило у західноєвропейські університети. Київська академія притягує до себе дедалі більше молоді, кількість студентів сягає понад дві тисячі, і вона стає, як і в часи П. Могили, провідним культурно-освітнім центром усієї православної Європи.