Взаємини козацьких спільнот Східної Європи в ХVІ - середині ХVІІ ст.

Третій розділ - “Взаємини козацтв Волги, Дону, Терека та Яїка у 80-х рр. ХVІ - на початку ХVІІ ст.” - складається з двох підрозділів. У першому досліджуються міжкозацькі стосунки 80-х рр. ХVІ - початку ХVІІ ст. Саме тоді, по-перше, властиво міжспільнотні взаємини беруть гору над своїм генетичним попередником (участю одних козацтв у генезі інших), а по-друге, відбувається кристалізація засад функціонування стосунків, окреслюються ключові напрямки взаємодії козацтв та потенційні зони її факторного впливу. Виразно помітно, що при іманентній передумовленості козацтв до активних контактів між собою, і передовсім в рамках згаданих вище вузлів, вирішальну роль у розгортанні міжкозацьких взаємин відігравав характер спонукливості спільнот як результуючий вектор особливостей саморозвитку козацтв та виклику зовнішніх обставин.

В останні десятиліття ХVІ ст. найпотужнішим був яїцько-волзько-донський вузол. Його функціонування посутньо зміцнювало позиції усіх трьох козацтв і стало помітним чинником міжнародних відносин навколо ногайського і передньокавказького питань. В канву стосунків між суб'єктами вузла органічно впліталася хаотична поява на Волзі та на Яїку дрібних груп українських козаків та здійснення за участю цих груп військових операцій. Сповідуючи тоді наступальні дії відносно Ногаю та прагнучи закріпитися в Передкавказзі, Московія намагалась обіпертися на чинник міжкозацьких відносин аби підпорядкувати своїй зовнішньополітичній доктрині діяльність козацтв на волзько-кавказькому напрямку та посилити свою військово-політичну спроможність в регіоні. Саме поєднання козацьких зусиль в рамках організовуваних Москвою заходів відіграло ключову роль в успіхові московської політики. Паралельно Москва пробувала залучати волзьких, донських та яїцьких козаків до “татарської оборони” та до участі в Лівонській війні. Натомість Польща виявляла до волзько-донського флангу короткозору байдужість, не розгледівши перспективи ослаблювати московську позицію шляхом активного втручання в тутешні козацькі справи. Нестимульовані ж Москвою стосунки по лінії Дон-Волга-Яїк (розбійництво на Волзі та Каспії, збройні сутички з ногайцями та переміщення козацьких ватаг між різними анклавами) мають вигляд плетива невпорядкованих, автономних контактів окремих ватаг. А посутність зовнішнього розголосу зумовлювалася спрямованістю цих стосунків на чутливий напрямок міжнародних відносин.

Спільні та самостійні походи волзьких, донських та яїцьких козаків на Каспій, участь цих козацтв у московських операціях на Кавказі потягнули за собою утворення яїцько-волзько-гребінсько-терського та гребінсько-терсько-донського вузлів міжкозацьких стосунків. Спора-дичні контакти з Тереком українських козаків не були самостійним чинником і можуть розглядатися лише як доважок. Зв'язки з козацтвами Волги, Яїка і почасти Дону стали для терців та гребінців надійною опорою та вагомим стимулом для саморозвитку. Проте чітко видно, що зосередженість кожного з козацтв на діях відносно свого комплекту мусульманських сусідів унеможливила поєднання зусиль проти турок і Малого Ногаю в Передкавказзі, так само як і залучення терців та гребінців до операцій проти Великого Ногаю чи Криму.

Потенційно найпотужніший українсько-донський вузол функціонував в'яло внаслідок тодішнього браку в українських та донських козаків стабільної потреби в нав'язуванні постійних стосунків між собою (а в українського козацтва - й з іншими спільнотами). Але і наявні хаотичні контакти сигналізували про потенційні напрямки взаємин. І вже цього вистачило щоб чинник українсько-донських стосунків розпочали використовувати Москва (активно) і Польща (робляться перші кроки).

У другому параграфі аналізуються міжкозацькі стосунки середини 10 - початку 20-х рр. ХVІІ ст. Урельєфнено сутнісну відмінність цього періоду від попереднього. Зміст рушійних змін, які в середині 10-х рр. ХVІІ ст. пережили міжкозацькі стосунки, полягав у стрімкому затісненні українсько-донських взаємин та в акумуляції віссю Дніпро-Дон основного потенціалу впливовості чинника міжкозацьких стосунків загалом. Втрату рештою вузлів свого колишнього значення спричинило з одного боку, різке збільшення відставання козацтв Волги, Терека та Яїка за рівнем саморозвитку від донського та українського козацтв, а з іншого - ослаблення військово-політичної напруги на Волзі та в Передкавказзі внаслідок відмови Москви від наступальних дій і переходу до політики утримування вже здобутих позицій. Перший чинник потягнув за собою звуження можливостей яїцько-волзько-донського, яїцько-волзько-гребінсько-терського, гребінсько-терського, гребінсько-терсько-донського вузлів міжкозацьких стосунків, другий - відсунув на периферію міжнародних відносин сфери впливу цих вузлів.

Посутнім функційним змінам у міжкозацьких взаєминах передувало втягування усіх без винятку козацтв у вир подій московської Смути. Враховуючи, що безпосередня причетність козацьких спільнот до Смути вже грунтовно досліджена в історіографії, основна увага зосереджувалася на розробці суміжних недостатньо вивчених ділянок, а саме: мотивах участі кожного з козацтв, міжкозацьких стосунках на заключному етапі подій, впливі наслідків Смути на подальшу ходу міжкозацьких взаємин. З'ясовано, що найбільший вплив розгортання Смути мало на розвиток українського та донського козацтв. Обидва використали її для власного загального зміцнення. При цьому для українських козаків громадянська війна на Московщині не стала виключним поглиначем сил та енергії, а розглядалась як найефективніший тоді важіль захисту своїх інтересів у стосунках з Польщею. Волзьке, гребінське, терське, яїцьке козацтва не надавали Смуті такого значення й розглядали її лише крізь призму здобичницьких мотивів. Встановлено, що в період громадянської війни відбувається обміління досмутних різновидів міжкозацьких стосунків і падає їхній зовнішній розголос. Водночас на заключному етапі Смути Москва широко використовувала фактор міжкозацьких взаємин для придушення руху І.Заруцького. Вигасання й наслідки Смути, у тому числі переміна вектору московської політики на волзькому, кавказькому та турецько-татарському напрямках, загострило дію більшості чинників, які узасаднювали рушійні зміни в міжкозацьких стосунках. Не випадково рішуче посилення та урізноманітнення українсько-донських контактів бере старт з середини 10-х рр. ХVІІ ст. На цей час передумови для поглиблення стосунків визріли в середовищі обох козацтв.

Вирішальне значення в цьому випадку мали: а) опотужнення постави та розширення горизонтів діяльності українських козаків; б) суттєве посилення в діях українського козацтва елементу організованості, поява орієнтованої на перспективу тактики змагань за улегітимнення стану; в) еволюція польсько-козацьких стосунків в бік системного протистояння та постійного тління збройного конфлікту; г) звуження для українського козацтва після завершення Смути можливостей для легального (з точки зору Варшави) вивільнення мілітарної енергії та перетворення самостійних антимусульманських дій на єдину стабільну віддушину з усіми різноплановими наслідками, що звідси витікали; д) консолідація донського козацтва, утворення Війська Донського; е) посилення зовнішньої загрози суверенітету Дону та активізація антидонських прошуків з боку азовців; є) діаметральне розходження інтересів донців на турецько-татарському напрямку з новим політичним курсом Москви відносно Туреччини та Криму. Усе це спричинило появу стійких обопільних спонук до розвитку інтенсивних українсько-донських стосунків. Українські козаки нагально потребували додаткового виходу в море, союзників проти Варшави, Дону як території надійного укриття від польських репресій, приязні з Військом Донським як фактору впливу на Польщу. Водночас донці гостро відчували необхідність підтримки з боку українських козаків для зміцнення своїх позицій у змаганнях з мусульманськими сусідами, а ще більше для ефективного опору зазіханням Москви на суверенітет Дону. Відчуджені від кримсько-турецької проблематики й значно слабші волзьке та яїцьке козацтва могли розглядатися донцями лише як допоміжна сила при збройному конфлікті з Москвою. Аналогічним чином виглядала й справа з терцями та гребінцями.

Від середини 10-х рр. ХVІІ ст. спостерігається різке розширення діапазону проявів взаємин донського та українського козацтв, утворення козацької вісі Дніпро-Дон, охоплення нею усіх потенційних ділянок впливу. Дон стає для українських козаків другим за важливістю каналом для виходу в море. У 1616-1617 рр. двічі планувалася спільна облога Азова. Українські козаки залучили донців до участі в Хотинській війні та в поході на Москву П.Сагайдачного. Відбувається інтенсивне переміщення козаків між Доном та Січчю. Велика частина запорожців з'являлася на Дону для довготривалого перебування. До всього виникали дрібні конфлікти, які мали вузьколокальний характер.

Виразно помітна провідна роль у взаєминах українських козаків. Більшість спільних бойових операцій відбувалася з їхньої ініціативи й при їхній таки чисельній перевазі. Поширилася практика очолення запорожцями морських походів донців. Доплив з України на Дон був куди сильніший ніж зворотний потік. Спектр використання чинника взаємин був набагато ширший у запорожців. Врешті, донці побоювалися розбійництва з боку запорожців, а не навпаки.

Конкретні прояви українсько-донських стосунків логічно вписується до загальної канви заходів українського козацтва на турецько-татарському та польському напрямках. Перебіг взаємин спростовує тезу О.Гермайзе, що “аж до середини ХVІІ ст. Україна матиме з Доном лише невпорядковані, стихійні стосунки”. Присутність в міжкозацьких відносинах елементу організованості віддзеркалюють непоодинокі свідчення джерел стосовно попередньої підготовки низки спільних заходів, а також щодо широкого й умілого використання українськими козаками донського фактору для зміцнення своєї позиції. Взаємини з Доном активно запрацьовують на усіх напрямках реалізації політичного курсу П.Сагайдачного: а) спроби розіграти з користю для українського козацтва московську карту; б) прагнення шляхом морських та суходольних походів регулювати відповідно до козацьких потреб напругу в стосунках Польщі з Туреччиною та Кримом; в) відстоювання інтересів козацтва безпосередньо у відносинах з Варшавою. Струмуючи від чолівки українського козацтва, організаційні імпульси задіють на користь справі й акції хаотичні, здійснювані автономно окремими козацькими ватагами без думки про загальний контекст козацької політики.

Голос Війська Донського звучить явно підпорядковано. Донські козаки не виявляють особливої ініціативи, лише пристають чи ні на пропозиції запорожців. Тісні контакти з українськими козаками підсилюють позиції донського козацтва, заохочують його до активніших самостійних дій. А це додає резонансу й українсько-донським стосункам, козацькому чинникові загалом. Доведено, що саме поєднання зусиль з українськими козаками вивело на наявну орбіту опір донців мусульманським сусідам, зробили козацькі походи з Дону такими дошкульними.

У підсумку козацька вісь Дніпро-Дон стає провідною ланкою міжкозацьких взаємин, уособлює собою їхню факторну впливовість. Тоді як українсько-донські стосунки постійно приковують увагу, інші вузли перебувають на маргінесі. Функціонування таких вузлів не заторкувало розвиток українсько-донських стосунків, але виконувало роль своєрідної психологічної підкладки, яка додавала впевненості й снаги українським та донським козакам. Падіння ролі міжкозацьких взаємин за участю волзького, гребінського, терського, яїцького козацтв проявилася й у тому, що жодне з них не було помічене в організації спільних чи, бодай, самостійних походів на Чорне та Азовське моря, тобто в застосуванні найчутливіших важелів тогочасного впливу козацького чинника на регіональні військово-політичні процеси. А тому означені взаємини мали обмежений зовнішній розголос і не посідали якогось примітного місця в політитчних розрахунках навколишніх державних утворень. Напрочуд рельєфно відтінює це той факт, що проблема не порушується навіть під час дипломатичних контактів між Москвою, Персією, Туреччиною, Ордою Малих Ногаїв, північнокавказькими державами.

Козацька ж вісь Дніпро-Дон виступає як потужний фактор розвитку відносин у чотирикутнику Москва - Річ Посполита - Туреччина - Крим. Найбільшу зацікавленість виявляє Москва, яка всебічно розглядає її крізь призму інтересів своєї зовнішньої політики. Відношення Москви до українсько-донських стосунків визначали головно три обставини: а) засвідчена подіями Смути схильність донських козаків до спільних із запорожцями антимосковських виступів та до аналогічної спрямованості контактів з Варшавою; б) зорієнтованість українсько-донських стосунків на бойові операції проти турок і татар, що діаметрально розходилося з тодішньою московською політикою відносно Криму; в) посилення за рахунок зв'язків з українськими козаками здатності Війська Донського до опору будь-чиїм зазіханням на суверенітет Дону. В цілому Москва потребувала цілковитого блокування стосунків, тому твердо стала на шлях рішучих заборон, утім безуспішних. Водночас активно задіюється позитивний для неї бік українсько-донських взаємин - можливість використовувати фактор вісі Дніпро-Дон для загального посилення своїх позицій у відносинах з Туреччиною та Кримом, залучати козацькі ватаги з Дніпра й Дону до своїх заходів на ногайському напрямку, перекладати вину за бойові операції козаків виключно на запорожців та Варшаву, загострювати стосунки останньої з Портою та Кримом.

Підхід з боку Польщі не був таким всебічним. Вона практично не втручається в розвиток міжкозацьких стосунків, але на дипломатичній ниві активно використовує фактор їхнього функціонування. Крім того, було докладено результативних зусиль аби через українських козаків залучити донців до участі в Хотинській війні. Саме поява під Хотином у переломний момент донського загону схилила шальки терезів у бік Польщі. А назагал в позиції Варшави відбилося нерозуміння ані геополітичної ваги поширення своїх впливів на Дону, ані значення (бодай під таким кутом зору) тісних стосунків українського та донського козацтв. Усе це стало наслідком браку цілісної східної політики як такої.

Відверто ворожою для українсько-донських стосунків була політична лінія Туреччини та Криму. Апогеєм стало включення за наполяганням Стамбула до польсько-турецького трактату 1623 р. статті, яка вимагала від Польщі унеможливити морські походи запорожців, заборонити останнім будь-які контакти з Доном і не перекладати вину на донців за заподіяне українськими козаками.

У четвертому розділі - “Стосунки козацьких спільнот Східної Європи середини 20 - кінця 40-х рр. ХVІІ ст. як чинник розвитку козацтв та міжнародних відносин у регіоні” - досліджуються міжкозацькі стосунки періоду, коли вони пребували на шпилі своєї потужності. Тоді ж зміцніли ті тенденції, які виопуклилися напередодні. Найінтенсивніше функціонувала вісь Дніпро-Дон. Від неї йшов магістральний вплив чинника міжкозацьких стосунків. Внесок інших вузлів був непорівняльно скромнішим, що підсилювалося збереженням периферійності волзько-кавказького напрямку міжнародних відносин.

Стосунки українського та донського козацтв у 1624-1629 рр. розвивалися під посиленим впливом двох чинників - кримсько-запорозького військового союзу та козацько-польської війни 1625 р. під орудою М.Жмайла. З огляду на недостатню розробленість низки аспектів, пов'язаних з історією першого українсько-татарського союзу, досліджено його сутність, місце в системі аналогів. Це дозволило рельєфніше відтінити специфіку взаємозалежності між перебігом союзницьких відносин запорожців з татарами й розвитком українсько-донських стосунків.

Укладення козаками спілки з татарами відбило подальший поступ українського козацтва. Водночас відсутність у козаків цілісного бачення кримської проблеми завадила йому повнокровно використати громадянську війну в Криму та загострення кримсько-турецьких стосунків. Тому з чотирьох основних завдань, які козаки воліли розв'язати в рамках військового союзу (забезпечення умов для безперешкодних морських походів, пом'якшення напруги в стосунках з Варшавою, допомога Криму у випадку збройного конфлікту з останньою, відвернення татар від набігів на Україну), вдалося реалізувати тільки перше й друге. Попри це, козацько-татарський союз створив нову конфігурацію сил у регіоні та влив свіжий струмінь у стосунки українського козацтва з Доном.

Українські козаки настирливо прагнули втягнути Військо Донське в орбіту своєї нової кримської політики. Решту козацтв Січ в розрахунок не бере, що відтінює їхню реальну вагу як військової потуги та ступінь впливу на одному з вузлових напрямків міжнародних відносин у регіоні. Українським козакам вдалося підпорядкувати своїм інтересам дії донців відносно ханату й Туреччини. Козацька вісь Дніпро-Дон стала серйозним чинником внутрішньополітичної боротьби в Криму та кримсько-турецьких відносин. Козацькі заходи поглиблювали й затягували обидва конфлікти, що в геополітичному плані завдавало відчутного удару по позиціях мусульманських сусідів, пришвидчувало формування передумов для переінакшення ситуації в Східній Європі на користь християнського світу.

Утім, реакція Війська Донського на заходи українських козаків висвітлила й несприятливе для майбутніх українсько-татарських союзів нерозуміння ним самої ідеї союзницьких відносин з Кримом. Наклавшись на непевність донців щодо зиску від військових дій в Криму, це спричинило відмову від належної підтримки союзника (у подіях беруть участь лише добровольці). Що був то принциповий підхід Війська Донського, що воно було не здатне стати для українського козацтва універсальною опорою, засвідчив і пласт міжкозацьких взаємин, який формувався навколо польсько-козацького протистояння.

У цій ділянці українське козацтво продовжувало курс на всебічне використання зв'язків з Доном. У 1623-1625 рр. козаки створювали враження єдності позицій Дону й Запоріжжя, а напередодні війни 1625 р. вперше зробили спробу дістати збройну підтримку від донців та запорожців, які проживали серед них. Проте залучити вдалося лише останніх. Натомість Дон став територією перечікування польських репресій. Наскільки важливу роль відводили українські козаки Дону виразно засвідчує їхня вперта (і результативна) позиція проти включення до Куруківської угоди пункту, який забороняв би стосунки з Військом Донським. На цьому фоні абсолютна байдужість українських козаків до використання волзького, гребінського, терського та яїцького козацтв добре ілюструє реальне місце перелічених козацтв у розкладі сил.

Схожий підхід застосовувало Військо Донське, яке повністю ігнорувало постійні вимоги Москви щодо припинення контактів з українськими козаками. Показово, що стосунки з козацтвами Волги, Терека та Яїка Москва донцям ніколи в досліджуваний період не забороняла. На Дону вбачали в українських козаках надійну опору, що підтвердиться в 1629 р., коли донці, очікуючи наступу царських військ, закличуть запорожців на допомогу й отримають її.

У 30-40-ві рр. ХVІІ ст. спостерігається подальше урізноманітнення українсько-донських стосунків. Зокрема, Військо Донське активно застосовує свої зв'язки з українськими козаками під час чергового загострення своїх відносин з Москвою. Відбуваються й спільні походи на Каспій, здійснюються контакти з козацтвами Волги та Яїка з приводу виправ у цьому напрямку. Наміри ж донців залучити в 1630 р. до оборони Донської землі не тільки українських, а й терських та яїцьких козаків відбивають існування принципової можливості поєднання зусиль для захисту “козацьких вольностей”. Після козацької війни 1630 р. традиційно зростає доплив українських козаків на Дон. У 1632 р. донські козаки заявляли, що в них “учинен приговор” із Січчю про взаємодопомогу проти тих, хто розпочне війну з Доном чи Січчю.

Паралельно джерела фіксують локальні конфлікти, головно розбійництво українських козаків на Дону. А отже в обох козацтвах на ментальному рівні не існувало перестороги для здійснення подібних ворожих акцій. Розбійницькі напади на донські містечка певного запорозького загону ототожнювалися зі звичним природним, виявом козацької стихії, з прикметною рисою козацького життя. Тому дії запорожців не тягнули за собою шлейфу супротивних заходів та загального погіршення стосунків між козацтвами як такими. До всього разом із запорожцями в нападах на Донську землю брали участь і властиво донські козаки.

З іншого боку, наближення та розгортання Смоленської війни й паралельне загострення потреб Москви та Польщі в прихильності Криму й Туреччини підвищували резонансність козацьких морських походів. Козаки плутали карти. Тому Москва, Польща, Туреччина та Крим блискавично реагують на найменші порухи козацтв до організації антиосманських дій. Однак самі козаки не переймалися проблемою власного впливу на міжнародні взаємини навколо Смоленської війни. Звідси бездивідендність для Запоріжжя й Дону серії блискучих походів 1630-1634 рр., переважна більшість з яких була здійснена спільно й знову ж таки за ініціативи й чисельної переваги запорожців.

У 1634-1642 рр. епіцентром взаємодії донських та українських козаків стає азовська проблема. З нею була тісно пов'язана основна частина проявів українсько-донських стосунків. Суттєве ж розширення джерельної бази дослідження проблеми та розгляд у зв'язці козацьких заходів 1634-1642 рр. дозволило відчутно скоригувати панівні в історіографії погляди щодо ролі в них українських та донських козаків.

Насамперед простежено тяглість козацьких заходів відносно Азова: дві облоги 1634 р. - плани 1635-1636 рр. - облога й оволодіння фортецею 1637 р. Знаменита облога 1637 р. виглядає, таким чином, не відрубною акцією, як це трактувалося донині, а логічним вислідом процесу започаткованого в 1634 р. українськими козаками. Саме їм належить відновлення спроб перетворити фортецю на козацьку твердиню, саме вони здійснили перший штурм, залучили донців до ще одного, виношували ідею третього, створили атмосферу, яка підштовхнула донців до спільної підготовки вирішальної облоги.

Вдалий вибір моменту облоги був властивий козакам не тільки в 1637, а й у 1634 р. Видатна роль тут належить Іванові Сулимі, який очолював обидві облоги, підтримував тісні зв'язки з Доном від 1621 р. І.Сулимі першому з провідників українського козацтва вдалося залучити донців до участі в бойових діях проти Польщі. І.Сулимі був притаманний широкий погляд на азовську проблему. Успіх під Азовом він пов'язував з дотриманням нейтралітету Москвою та долученням до акції якнайширшого загалу українських і донських козаків.

Результати грунтовного аналізу джерел щодо знаменитої облоги Азова 1637 р. спростовують погляд на неї як на справу виключно донських козаків (у кращому разі визнавалася допоміжна роль запорожців) З'ясовано, що серед учасників цієї голосної акції українських козаків налічувалось 5-6 тис. проти 3-х тис. донців та незначної кількості донських татар і приходьків з Московії. Звідси випливає куди відчутніший внесок запорожців, хоча облога Азова й не стала для них єдиним і вирішальним напрямком застосування сили як для Війська Донського. Встановлено також, що фортеця розглядалася козаками як спільне володіння донців та запорожців. Через таке їхнє становище у фортеці та на Дону в 1638 р. фіксується єдиний за ХVІ - середину ХVІІ ст. вихід донських козаків в Україну для участі в козацько-польській війні.

Оволодіння українськими та донськими козаками Азовом стало найрезонанснішою спільною військовою операцією проти мусульманських сусідів. Йшлося взагалі про подальшу долю турецької присутності в Подонні. Але Москва та Польща виявилися не готовими до вирішення геополітичних завдань і не наважилися на активні дії, обмежившись тактичним використанням нової ситуації. Чітко видно, що саме тісні контакти українських та донських козаків стали запорукою п'ятирічного утримування фортеці та успішного завершення “азовського сидіння” 1641 р. (ключова роль в ньому належала донцям). З Азовом була пов'язана доля таких примітних постатей як Д.Гуня, І.Боярин, К.Бурляй. Для українських козаків значення фортеці зростало ще й з огляду на гнітючі наслідки їхніх війн з Польщею 1637-1638 рр.

Водночас на 1637-1642 рр. припадає устійнення започаткованих ще в 1635 р. змін в політиці Москви щодо українсько-донських стосунків. В руслі нового курсу відносно Кримського ханату (поєднання дипломатичних та силових важелів впливу) Москва вертає на вторований ще в середині ХVІ ст. шлях використання вісі Дніпро-Дон для реалізації своїх задумів. Стосунки українських та донських козаків розглядаються як засіб залучення запорожців до оборонних і наступальних заходів, як фактор опотужнення своєї загальної позиції на турецько-кримсько-ногайському напрямку. Насамкінець, показовим є те, що до азовської проблеми виявили апатію решта козацьких спільнот. Не помітно й спроб з боку донців та запорожців залучити козаків з Волги, Терека та Яїка. І така відстороненість від найпомітнішої регіональної події оголює і різновекторність тактичних інтересів козацтв, і реальний внесок кожного з вузлів міжкозацьких стосунків в загальну скарбницю.

Перехід Азова до колишніх господарів суттєво вдарив по інтересах Дону, а ще більше по інтересах українських козаків. Збереження вкрай несприятливої ситуації в Україні та звуження можливостей для бойових операцій з Дону підштовхують українських козаків до посилення активності в Полі. Українське козацтво зосереджує тут зусилля навколо залюднення майбутньої Слобожанщини та навколо невибагливого розбійництва. Обидва різновиди діяльності психологічно й натурально підкріплювалися фактором наявності на донському фланзі точки опори. Розбійництво безпосередньо дотикає українсько-донських відносин, стає їхнім чинником, урізноманітнюючи стосунки й не руйнуючи попри присутність в собі явного негативу загальної спрямованості вісі Дніпро-Дон. Паралельно ж здійснювалися бойові операції на турецько-татарському напрямку, в тому числі ініційовані Москвою. В організованих нею в 1646 р. антитатарських виступах донські та українські козаки брали активну участь. При цьому московські посли вперше вдаються до відвертого лобіювання перед Варшавою українсько-донських стосунків як потужного фактора християнсько-мусульманського протистояння.

У п'ятому розділі - “Міжкозацькі відносини й Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.” - взаємини козацьких спільнот розглянуто на тлі цього ключового явища східноєвропейської історії середини ХVІІ ст. У першому параграфі з'ясовано місце козацтв Волги, Дону, Терека та Яїка в розкладі сил навколо українсько-польської війни та у військово-політичних планах Богдана Хмельницького. Показано, що яїцько-волзько-донський, яїцько-волзько-гребінсько-терський, гребінсько-терський та гребінсько-терсько-донський вузли міжкозацьких відносин не мали тут впливу. Натомість донське козацтво було покликане стати або чинником, який відчутно зміцнював позиції українських козаків, або детонатором небезпечної для них напруги в чотирикутнику Україна-Москва-Туреччина-Крим.

Значущість позиції Війська Донського визначалась у першу чергу специфікою впливу його дій на кримсько-турецькому напрямку в умовах, що постали внаслідок перетворення Криму на ключову ланку задуманої українським гетьманом широкої антипольської коаліції. Існувало дві можливі альтернативи: повна або часткова лояльність Дону до Туреччини та Криму, викликана розумінням мотивів і ролі українсько-кримського союзу, або ж егоїстичне продовження морських походів. В останньому випадку не тільки виникали перешкоди для висування кримських татар і ногайців в Україну, а й провокувалося шкідливе для України загострення кримсько-московських стосунків. Іслам-Гірей тоді підштовхувався до реалізації давно виношуваної ідеї масштабного походу на московські землі. Тільки тепер хан неминуче поспішив би залучити до нього й українське військо. А це в тодішніх умовах найймовірніше означало для української сторони непідсильну війну на два фронта.

Водночас, попри невтішні уроки попередніх спроб залучення донців до антипольської боротьби в Україні, характер попередніх українсько-донських взаємин давав українським козакам підстави сподіватися на збройну допомогу донців. А урівноваження з 30-х рр.ХVІІ ст. московсько-донських відносин дозволяло залучити Військо Донське й до лобіювання українських інтересів у Москві.

У другому підрозділі досліджуються реалії впливу позиції Дону на військово-політичні процеси, зав'язані на Національно-визвольній війні. Встановлено, що відбувається остаточне структурування українсько-донських відносин. На одному фланзі оформились офіційні стосунки Чигирина з Військом Донським, на іншому - продовжували розвиватися контакти на низовому рівні, які плинули поза річищем офіційних стосунків. Хоча українські козаки з Дону не вибували, немає підстав слідом за О.Гермайзе стверджувати, що “бурхливе життя України кидало на Дон чималі маси люду”, та що “морські походи з Дону відбувалися за участю українських приходьків”. Наступна особливість полягала в тому, що зовсім не помітно організаційної руки Запоріжжя, яка раніше вносила певний лад у стихійні стосунки. Це стало ще одним знаком переміщення центру вироблення козацької політики до інституцій посталої Української козацької держави.

Магістральний напрямок функціонування вісі Дніпро-Дон у середині ХVІІ ст. уособлювали офіційні стосунки Чигирина з Військом Донським. Уже перші кроки Богдана Хмельницького засвідчили ясне усвідомлення ним горизонтів можливого впливу донського чинника та прагнення одразу втягнути донців до орбіти реалізації своїх задумів. Однак до 1654 р. гетьман так і не зміг розв'язати донське питання в обох його основних вимірах: військова допомога та припинення походів на Чорне й Азовське моря. Спростовано узагальнення щодо дружнього характеру стосунків Чигирина та Дону, підтримки донцями антипольської боротьби Війська Запорозького, участі донців в облозі Львова (1648), надання допомоги українським козакам зброєю. Навпаки, інтереси гетьманської адміністрації й Дону розійшлися докорінно. У військових діях проти Польщі беруть участь лише поодинокі донські козаки, які з різних приватних причин опинились у вирі подій. Виправи донців на море в 1648-1651 рр. каталізували спроби Іслам-Гірея організувати спільний татарсько-козацький похід на Дон та на московське прикордоння. Власне стан справ на донському фланзі виявився додатковим чинником, який підштовхував Б.Хмельницького до тіснішого зближення з Москвою, а необхідність подолати негатив від дій Війська Донського стала однією з найдошкульніших проблем. Але навіть тоді не переінакшуються глибинні підвалини українсько-донських стосунків. Як і попередні дрібні конфлікти, протиріччя сприймалися явищем тимчасовим.

Шляхом детального розгляду стосунків Чигирина з Військом Донським докладно описано перебіг подій, встановлено арсенал заходів Б.Хмельницького, відтінено певні риси дипломатичного хисту гетьмана, (комплексність його підходу до проблеми, уміння обертати на свою користь найменшу можливість), урельєфнено реакцію Москви, Польщі, Криму, Війська Донського. Окремо розглянуто обставини походу козацького загону під орудою Ю.Хмельницького та Д.Лисовця на р.Міус (липень-серпень 1650 р.) та кримсько-козацької операції на Північному Кавказі (січень 1651 р.). З'ясовано, що в 1651 р. з'являються перші успіхи у справі нахилу Москви до вигідного для України тиску на Дон. А логічним підсумком заходів Б.Хмельницького було включення до тексту Березневих статей пункту, який зобов'язував Військо-Донське координувати з Чигирином дії на кримсько-турецькому напрямку. Відтоді активно підштовхувані і Москвою, і Чигирином донці беруть участь у бойових діях на польськім фронті й стають лояльнішими до вимог щодо морських походів. Утім переміна клімату в українсько-кримських стосунках спричиняла тепер частіше необхідність здійснення морських походів, аніж відмову від них. В цілому ж під дією якісно нових реалій в регіоні, породжених наслідками Переяславської ради, характер українсько-донських стосунків зазнав посутніх змін. Водночас ці ж нові реалії призвели до втрати міжкозацькими взаєминами колишньої впливовості.

У висновках підведено підсумки дослідження. Головним його результатом стало опрацювання цілісної концепції взаємин козацьких спільнот Східної Європи ХVІ - середини ХVІІ ст., яка містить наступні основні положення:

1. Взаємини козацьких спільнот Східної Європи ХVІ - середини ХVІІ ст. були не периферійним явищем, як уявлялося донині, а самостійним впливовим чинником розвитку козацтв Волги, Дніпра, Дону, Терека та Яїка, а також міжнародних відносин у регіоні..

2. Коріння міжкозацьких стосунків занурені в добу генези волзького, гребінського, донського, терського та яїцького козацтв. У зв'язку з цим відбулася еволюція типу стосунків від участі одних козацтв у процесі зародження та становлення інших до власне міжспільнотних взаємин.

3. Зав'язі волзького та донського козацтв з'являються в 30-40 рр. ХVІ ст., гребінське козацтво відбруньковується ближче до 60-х рр. ХVІ ст., терське та яїцьке - в другій половині 70-х рр. ХVІ ст.

4. Ключова роль в генезі низового донського козацтва належить українським козакам, субстрат волзького та верхового донського козацтв утворився за переваги вихідців з московсько-рязанського прикордоння.

5. Закозачення Яїка й Терека відбувалося шляхом міграції волзьких та донських козаків. Українські козаки, вихідці з московсько-рязанського прикордоння, інші елементи відігравали незначну роль.

6. Підгрунтя міжкозацьких взаємин заклали породжені єдністю козакотворчого процесу в поясі Дон-Яїк-Терек наступні чинники: поява й закорінення у свідомості козацтв відчуття глибинної схожості, “не чужості” з іншими козацькими спільнотами, спорідненість способу життє-діяльності, сутнісна однотипність завдань відносно мусульманських сусідів, збіг інтересів у справі захисту “козацьких вольностей”.

7. Наріжними засадами міжкозацьких стосунків стали: вільне й безборонне переміщення козаків між різними козацькими анклавами, відсутність відмінностей між правовим статусом приходьків і тубільних козаків, право приходьків селитися анклавами, мати своїх отаманів, здійснювати власні зовнішні акції.

8. Формується п'ять вузлів стосунків: яїцько-волзько-донський, українсько-донський, яїцько-волзько-гребінсько-терський, гребінсько-терський, гребінсько-терсько-донський. А цілісність полотна взаємин забезпечувалася еластичністю меж між означеними вузлами, існуванням принципової можливості появи багатосторонніх контактів та періодичним виникненням останніх.

9. Стосунки козацьких спільнот Східної Європи були фактором, який суттєво зміцнював позиції козацтв та мав значне геополітичне навантаження, пов'язане зі співіснуванням християнського та мусульманського світів, європейської та азійської цивілізацій, українським питанням. Посиливши роль козацького чинника, міжкозацькі стосунки стали каталізатором процесу поступового набуття християнськими державами спершу тактичної, а далі й стратегічної переваги в регіоні.

10. Як одна з опор українського козацтва міжкозацькі стосунки підточували позиції Польщі як в Україні, так і в регіоні загалом, що посилювалося відсутністю у Варшави концептуального бачення східноєвропейської проблеми.

Міжкозацькі стосунки потужно впливали на протистояння Москви й Польщі. Специфіка функціонування означених стосунків у поєднанні з пасивністю в ділянці використання цього чинника Варшави й активністю Москви стала одним із вагомих чинників поступового зміщення геополітичної рівноваги в бік Москви.

Характерна риса розвитку міжкозацьких стосунків полягала в хронологічно нерівномірній інтенсивності функціонування різних вузлів. У 80-ті рр. ХVІ - на початку ХVІІ ст. найтіснішими й найрезонанснішими були стосунки в рамках яїцько-волзько-донського вузла. З 10-х рр. ХVІІ ст. на провідні позиції висувається козацька вісь Дніпро-Дон, яка стає епіцентром міжкозацьких взаємин.

13. У першій половині ХVІІ ст. контакти в рамках яїцько-волзько-донського, яїцько-волзько-гребінсько-терського, гребінсько-терського, вузлів, стосунки з терською групою козацтв українських та донських козаків, українсько-яїцькі та українсько-волзькі стосунки відіграють другорядну роль.

14. Взаємини українського та донського козацтв першої половини ХVІІ ст. постають не хаотичним нагромадженням невпорядкованих проявів, а певною цілістю, у якій стихійний компонент вплітався в канву дій, осмислених крізь призму тактики обох козацтв.

15. Провідна роль в українсько-донських стосунках належала українським козакам, які всебічно використовували фактор взаємин з Доном в інтересах змагань з Варшавою та протистояння з мусульманськими сусідами. Найяскравіше це простежується в часи глибшої опрацьованості козацької тактики та жорсткішого підпорядкування основної маси козацьких заходів генеральній лінії.

16. З середини 10-х рр. ХVІІ ст. з фактором козацької вісі Дніпро-Дон були вимушені рахуватись усі основні суб'єкти регіональних міжнародних відносин. Об'єктами особливо потужного впливу вісі стали Хотинська та Смоленська війни, внутрішньополітина боротьба в Криму (1624-1629), кримсько-турецькі протиріччя (1624-1629), протистояння Московії та Речі Посполитої з Туреччиною та Кримом, змагання Війська Донського з Москвою та українських козаків з Варшавою.

Не простежується якогось помітного впливу міжкозацьких стосунків, що розвивалися поза межами українсько-донського вузла на стрижневу подію східноєвропейської історії середини ХVІІ ст. - Національно-визвольну війну українського народу. Волзькі, гребінські, терські, яїцькі козаки залишилися поза увагою українських козаків, участі у бойових діях як осібні військові контингенти не брали, на відповідні міжнародні відносини не впливали.

18. Позиція Війська Донського була окремою складовою міжнародних відносин навколо Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. Інтереси Української козацької держави та донського козацтва розійшлися докорінно. У 1648-1653 рр. саме дії Війська Донського виявилися детонатором вкрай небезпечної напруги в чотирикутнику Україна - Московія - Крим - Туреччина, яка загрожувала вилитись у катастрофічні наслідки для української справи.

На відміну від Московії Польща так і не змогла оцінити усіх тих перспектив, які відкривали перед нею участь українських козаків у закозаченні Дону та розвиток міжкозацьких взаємин у поясі Дніпро-Яїк-Терек загалом. Байдужість до донського флангу - суттєвого важеля обмеження територіальних апетитів Москви та розхитування її позиції - в кінцевому рахунку стала далеко не останнім фактором тих радикальних перемін у регіоні, які накотилися в ХVІІ ст. під акомпанемент Національно-визвольної війни українського народу.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНІ В НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ У ФАХОВИХ ВИДАННЯХ

Монографії

1.Стосунки українського козацтва з Доном у ХVІ - середині ХVІІ ст. - К.- Запоріжжя: РА "Тандем-У",1998. - 336 с.

Статті

2. Проблема періодизації історїї українського козацтва у працях М.Грушевського // Український історик. - 1991/1992. - №ХХVІІІ/ХХІХ. - С.229-234.

3. Стосунки запорозького козацтва з Азовом у першій половині ХVІІ ст.//Під знаком Кліо. На пошану О. Апанович. - Дніпропетровськ,1995. - С.112-124.

4. Військо Донське у планах українського гетьмана // Київська старовина. - 1995. - №6. - С.89-96.

5. Витоки кримської політики Богдана Хмельницького // Український історичний журнал. - 1995. - №4. - С.87-92.

6. Les relations entre la cosauerie ukrainienne et celle du Don aux XVІе et XVІІе siecles // Les cosaues de L'Ukraine. Role historiue, reprsentations litteraires et artistiues. - Paris, 1995. - S.75-83.

7. Ukraina i Moskwa od ХV do poowy ХVІІ w. O pocztkach rosyjskiej hegemonii w Europie Wschodniej // Mowi wieki. - 1995. - №12. - S.16-20.

8. Kozaczyzna ukrainna wobec kwestii obrony granic Rzeczypospolitej przed najazdami tatarskimi w pierwszej poowie ХVІІ stulecia //Prace naukowe Wyszej Szkoy Pedagogicznej w Czstochowie. - 1998. - №5. - S.37-52.

9. Стосунки українського та донського козацтв у політичних розрахунках Москви (ХVІ ст.) // Наукові записки Острозької академії. - Острог: Видавничий комплекс Острозької Академії,1999. - Т.ІІ. - С.50-54.

10. Правовий статус українських козаків на Дону, а донських на Січі // Наукові праці історичного факультету Запорізького держуніверситету.- Запоріжжя,1999. - Вип.VІІ. - С.10-15.

11. Сіврюки і зародження донського та волзького козацтв // Наукові праці історичного факультету Запорізького держуніверситету. - Запоріжжя,1999. - Вип.VІІІ. - С.231-237.

12. Стосунки українського та донського козацтв і Смоленська війна (1632-1634) // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - К.,1999. - Вип.8. - С.97-109.

13. Дем'ян Лисовець // Бористен. - 1999. - №12(102). - С.5-8.

14. Волзьке, донське та українське козацтва і зародження терської групи козацтв // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. - К.,1999. - Т.5. - С. 25-32.

15. Гадяцький полковник Кіндрат Бурляй // Сіверянський літопис. - 1999. - №6. - С.66-75.

16. Стосунки донського та українського козацтв як чинник кримсько-козацького союзу 1624-1629 рр. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. - 1999. - №4. - С.67-82.

17. Козацькі рухи в Україні кінця ХVІ - першої половини ХVІІ ст. і донські козаки // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя,1999. - Вип. ІХ. - С.6-12.

18. Актуальні проблеми формування джерельної бази дослідження історії козацтва ХVІ - середини ХVІІ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя,1999. - Вип.ХІ. - С.106-114.

19. Стосунки українського та донського козацтв як фактор польсько-козацьких взаємин ХVІ - першої половини ХVІІ ст. // Наукові записки Києво-Могилянської Академії. Серія Історія. - К.,1999. - Вип.2. - С.46-55.

20. Дон у долі ватажків українського козацтва: І.Сулима, Т.Трясило, Д.Гуня, К.Бурляй, І.Богун // Пам'ять століть. -2000. - №3. - С. 87-92.

21. Козацький отаман Михайло Черкашенин // Сіверянський літопис. - 2000. - №2. - С.23-25.

22. Проблема причетності українських козаків до генези донського козацтва в історіографії // Південна Україна ХVІІІ-ХІХ ст. “Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ”. - Запоріжжя: “Тандем-У”,2000. - Вип.1 (7). - С.145-151.

23. Стосунки козацьких спільнот Східної Європи ХVІ - середина ХVІІ ст: діапазон впливу // Наукові записки. Серія Історичні науки. - Острог: Видавничий комплекс Острозької Академії,2000. - Вип. - 1. -С. 32-37.

Публікації в інших виданнях

24. Стосунки українського та донського козацтв у першій половині ХVІІ ст. // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 500-річчю українського козацтва. - К.,1993. - Вип.1. - С.76-82.

25. Д.І.Яворницький про генезу та сутність української козаччини // Вчений-подвижник: Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження вченого. - Дніпропетровськ,1991.-С.27-29.

26. Донське козацтво як чинник зовнішньої політики Богдана Хмельницького // Доба Богдана Хмельницького (до 400-річчя від дня народження Великого гетьмана). - К.,1995. - С.120-142.

27. Генеза політики Москви щодо України за доби гетьманування Богдана Хмельницького // Богдан Хмельницький та його доба: Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 400-річчю від дня народження Великого гетьмана. - К.,1996. - С.52-59.

28. Козацька вісь Дніпро-Дон: горизонти впливу (ХVІ - середина ХVІІ ст.) // Запорозьке козацтво в пам'ятках історії та культури: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - Запоріжжя: “Тандем У”,1997. - С.14-18.

29. Роль українського козацтва в генезі донської козаччини і геополітичні інтереси України // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості: Матеріали міжнародної наукової конференції. - К.-Запоріжжя,1997. - С.164-171.

30. Джерела з історії Жовтоводської битви. - Запоріжжя: “Тандем У”,1999. - 52 с. (у співавторстві).

31. Похід козаків під Кафу у 1616 р. // Осягнення історії. Збірник праць на пошану професора Миколи Павловича Ковальського. - Острог-Нью-Йорк,1999. - С.166-174.

Размещено на Allbest.ru