Національно-визвольний рух в Україні (середина 1950-х — початок 1990-х років)

Добре розробленим у проекті є і національне питання. Поміж іншого -- відзначається повна рівноправність у майбутній державі всіх національностей, що проживають на її території поряд з українцями. Політична розбудова держави передбачала заміну державно-колоніальної адміністрації новою, національною владою, обраною самим народом, розпуск усіх колишніх партійно-пропагандистських органів та організацій, демократичні права і свободи і т. п. (с. 126--127).

В економічній сфері пропонувався передусім розвиток сучасної індустрії в республіці. Велика промисловість мала залишатися в руках держави. Місцеві органи влади мали б розпоряджатися дрібною промисловістю та кооперативно-громадською власністю. 3аявлялося, що держава не чинитиме перешкод і приватній ініціативі, залучатиме працівників до управління підприємствами.

Проект програми передбачав ліквідацію колгоспно-радгоспної системи на селі; земля мала перейти до тих, хто її обробляє. Чимало заходів передбачалося до здійснення і в соціально-культурній сфері.

Викладені вище програмові вимоги УНФ становили, так би мовити, програму-максимум організації. Мінімальні вимоги тактичного плану стосовно сучасного українського життя містили два документи фронту, послані союзному і республіканському урядам. Ці вимоги стосуються повернення депортованих українців на Батьківщину, надання умов культурного розвитку тим з них, хто мешкає за межами України, припинення гонінь на українську інтелігенцію, надання переважного права українській мові та культурі в суспільному й культурному житті республіки. З'ява українського руху, говорилося в одному з листів, є закономірною в умовах сучасної України. Аналіз цих мінімальних вимог показує, що вони є загальними проблемами двох течій руху -- легальної й нелегальної, яку представляв УНФ. Треба сказати, що непереборних перешкод між цими двома течіями руху не було, позиції сторін різнилися скоріше в тактичному ніж стратегічному плані.

УНФ -- друга з відомих нам організацій, яка зуміла і змогла розгорнути широку пропагандистську роботу на теренах України. Головним тут було налагодження Д. Квецьком та З. Красівським випуску машинописного самвидавного журналу «Воля і Батьківщина» протягом двох з половиною років, всього вийшло шістнадцять номерів цього журналу, дев'яносто шість примірників. Журнал, за задумом Д. Квецька, мав стати осердям, навколо якого творитиметься організація. Характер видання був націоналістичний і антикомуністичний. Як видно з огляду діяльності різних груп та й легальної течії руху,-- прагнення до випуску власного друкованого органу -- стала тенденція в русі.

В різні регіони України поширювалась література, виготовлена як членами групи, так і пропагандистські матеріали ОУН-УПА, що були віднайдені в лісі. Найбільше відзначився при розповсюдженні листівок Михайло Дяк. Так, у грудні 1965 року, отримавши від Д. Квецька 10 оунівських брошур, він іде до Львова і розкидає їх в університеті й у під'їздах сусідніх будинків (с. 112). Всього членами групи було розповсюджено декілька сотень агітаційно-пропагандистських матеріалів у семи областях України.

Група прагнула заявити себе і як організація всеукраїнська, висунувши вимоги від руху до влади. З цією метою було надіслано меморандум з'їздові компартії, заяву вищим урядовим чинникам республіки. Ці документи теж поширювалися серед населення.

Розмах і плани діяльності УНФ тривалий час викликали занепокоєння і в партійних, і в правоохоронних органах. Тривалі пошуки останніх і помилки в конспірації привели врешті-решт у 1966 р. до викриття групи. Значимість справи групи вирізняє не лише велика група слідчих з різних областей України, які були задіяні в слідстві, а й те, що вона була заслухана на виїзних сесіях Верховного Суду УРСР. Підсудні -- члени групи -- отримали максимальні строки ув'язнення. Д. Квецькові загрожувала смертна кара, згодом вона була замінена 15 роками ув'язнення (з них -- 5 літ тюрми) і 5 роками заслання.

Діяльність УНФ показала, що підпільна структура може успішно проіснувати тривалий час навіть в умовах тодішнього режиму. Програма і статут групи були поступом у розвитку суспільно-політичної думки. Був підтриманий принцип організації у всеукраїнських вимірах. Ці ідейні й організаційні положення, висунуті членами групи, що дістали своє втілення у наступні десятиліття розвитку руху, підсумовуються в цьому розділі.

Розділ п'ятий дисертації називається «Національне відродження і національно-визвольний рух в кінці 1950-х до поч. 1970-х років». Мова в ньому йде про течію, пов'язану з шістдесятництвом, дисидентством, початками дерусифікації 1960-х. Вказаний етап руху почався в період відносної лібералізації режиму, поміркованої десталінізації, перегрупування всередині правлячого класу. Логічним результатом цих пертурбацій у системі влади в державі стало зміцнення цього класу, посилення централістських тенденцій його зверхників у Москві, що привело до широкомасштабних наступів на опозицію, особливо національну, з поч. 1970-х років.

Початки цього етапу легальної течії руху збігаються в часі не тільки з відновленням національно-культурного руху кінця 50-х -- поч. 60-х років. В монографії вказані процеси й підстави, що його спричинили і супроводжували. В міста прийшло нове покоління молодих українців, які не знали страху терору 30-х років, але добре знали радянську дійсність, і не з лекцій вузівських професорів. Ця молодь була поставлена в дискримінаційне по відношенню до російськомовних громадян становище в доступі до вищої освіти. Не було дивним, що серед росіян, які проживали в Україні, на десять тисяч чоловік населення осіб з вищою освітою було на 25--30 % більше, ніж серед такої ж кількості українців. Неухильно зменшувалася частка корінного населення в республіці. Національна політика Центру була спрямована на утвердження теорії двомовності, утворення «нової історичної спільності» і т. п., під прикриттям яких здійснювалися русифікація та асиміляція українців, що теж посилювало опозиційні настрої серед доволі широких кіл українства. Провідником руху залишається інтелігенція, з виходом на кін її нового покоління: Івана Дзюби, Івана Світличного, В'ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Алли Горської та ін. Неформальні групи національно-культурницького спрямування з'являються в різних містах України: Києві, Одесі, Харкові, Львові та ін.

З кінця 50-х років відомо про виникнення поодиноких груп і постатей, що прагнуть заперечити існуючій системі і словом і ділом -- В'ячеслав Рокочій, Анатолій Лупиніс, Вадим Куценко та ін. (с. 144--145).

Але провідною течією в українському русі поч. 60-х залишалось культурництво, принаймні, до перших арештів. Головною проблемою руху спочатку була проблема української мови, історії, культури. Мовне питання було і в центрі уваги наукової конференції в Києві в 1963 р. На цьому офіційному зібранні було тоді чимало сказано про занепад української мови, про переслідування тих, хто її обстоює. Ця проблема залишилася актуальною і впродовж наступних часів, вона дістала добрий вияв і в українському самвидаві: листівки «Товариші батьки школярів», «Клопотання» Святослава Караванського та ін. У своїй статті С. Караванський голосно назвав існуючу в республіці політику русифікацією і шовінізмом. В одній із подібних статей вказувалось, що стан з українською мовою зараз такий, що коли людина проїде місяць по республіці, розмовляючи нею, то її в кращому разі вважатимуть за канадця, а в гіршому -- за українського націоналіста.

Від суто мовних проблем переходило до громадських заходів, вечорів пам'яті культурних діячів України. На одному з таких вечорів і прозвучала теза І. Дзюби про те, що національна ідея є і буде актуальною сьогодні; в тому ж виступі дано й відкриту оцінку сталінізму (с. 150).

В розділі показано, що наступним кроком у формуванні руху вслід за етнографічно-культурною стадією мала стати політична. Політизація й організація руху відбувалися, зрозуміло, в одному контексті, а то й водночас. Окрім вказаних вище організаційних чинників у діях руху на початку 60-х організації сприяла й поведінка влади. Це передусім нападки з 60 р. на інтелігенцію, підпал бібліотеки АН УРСР, «закручування гайок» у зв'язку з погіршенням продовольчого постачання і соціальним напруженням в суспільстві, зміщення П. Шелеста. Розроблялися й заходи ЦК КПУ щодо ідейних позицій української інтелігенції, і вони не залишалися тільки на папері... Все це сприяло організації й політизації шістдесятників. У Києві -- центрі руху, і Львові формується група осіб навколо І. Світличного, А. Горської, І. Дзюби, М. Гориня, І. Геля. З 1964 р. розквітає український самвидав. Для нього спеціально пишуться твори літературно-публіцистичного і су-спільно-політичного спрямування, що оминають цензуру. В числі перших: «З приводу процесу над Погружальським» Є. Сверстюка. Відомо кілька десятків творів, що поширювалися в українському самвидаві до сер. 60-х років. Дисертант показує, що навколо поширення та й творення цих документів і матеріалів формується мережа учасників і прихильників руху, поєднаних неформальними зв'язками. Серед активних учасників-організаторів цієї мережі слід назвати Олександра Мартиненка, Євгена Пронюка, Михайла Гориня. Було отримано частину літератури і від української еміграції. В монографії наводяться приклади конкретного розповсюдження певних самвидавних творів по Україні. Деякі маловідомі постаті того періоду руху також вели досить наполегливу, хоч, мабуть, не завжди помітну роботу по наверненню до своїх поглядів чималої кількості людей. Виникає питання: які ж ідеї висували активні й чільні члени та діячі руху? На думку Г. Касьянова, до арештів 60-х років вони, ці особи, не були відвертими противниками режиму. Справді, мабуть для переважної більшості учасників руху це твердження є істинним. Але існувала група людей, осердя руху, які були готові виступити проти цієї системи вже тоді, теж зазнавши певної ідейно-моральної еволюції, виокресливши свої переконання з аналізу української радянської дійсності, а не з закордонних передач чи книг. Ці люди і стали авторами статей програмового характеру, які виразно задекларували його політичні незалежницькі цілі. У двотомнику подано виклад деяких з них, в тому числі й невідомих документів, що збереглися в архівах СБУ, та деяких інших. Так, наприклад, у статті «Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства» говориться про те, що теорія побудови комунізму пролетаріатом є фікцією. Експлуатація в цьому суспільстві не зникла, а стала ще більш жорсткою і неконтрольованою. Важливою в українському русі була розробка загальнотеоретичних питань у контексті щодо національних проблем України. Мабуть, найпомітнішою тут є стаття Є. Пронюка «Стан і завдання українського визвольного руху». В ній вказувалося, що СРСР є державою авторитарної олігархії, а програма КПРС є утопічною щодо своєї реалізації. Україна перетворилася в цій державі на адміністративно-економічну область. Тому перед українським визвольним рухом стоїть завдання досягти незалежності республіки як демократичної країни. В документі автор також аналізує шляхи і методи здобуття незалежності, включаючи сюди різні підходи з легальними і нелегальними чинниками, з культурно-просвітницькою роботою на початках, а загалом -- цілком мирними засобами на базі розширення демократизації суспільства (с. 161). Автор даного документа, як і автори документів підпільних груп, стверджував, що теперішній рух є продовжувачем попереднього визвольного руху.

Близькими до вищезгаданих документів були й статті Є. Кузнецової (Є. Савчук). Вислідковуючи становище України під владою російської імперії, а згодом -- радянської влади, вона робить висновок про колоніальне становище України в минулому, про те, що проводиться політика на винищення українців у ХХ ст. Є. Кузнецова недвозначно позитивно оцінює національно-визвольний рух у республіці в останні десятиліття і пропонує практичні рекомендації до ведення такого руху в теперішній час.

В розділі показано і те, як арешти середини 60-х років, перші та наступні за ними, прискорили політичне оформлення національного руху. Сподіваного владою упокорення активного українства не сталося, швидше навпаки -- повсюдно поширились протести проти арештів і звинувачень. Ці протести, разом з осудженням за політичними статтями арештованих інтелігентів, існуванням програмових документів засвідчили, що національний рух таки є. Переслідування владою учасників руху позбавили багатьох з них досить швидко «рожевого оптимізму» (В'ячеслав Чорновіл), тим самим завершуючи їхній перехід на радикальніші позиції.

Одним із доказів останнього є розвиток українського самвидаву того часу. З'являється праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», В. Чорновола «Лихо з розуму», Є. Сверстюка «Собор у риштованні», есеї Валентина Мороза, твори інших авторів. Активні учасники руху знаходять можливість зв'язатися з українською еміграцією, і таким чином український самвидав публікується на Заході. Зіткнення з владою набирають гострішого, найзатятішого характеру. Дисертант аналізує декотрі з них, зокрема щорічні зібрання біля пам'ятника Т. Шевченкові в Києві, розповсюдження листівок, вивішення прапорів, дії окремих осіб (с. 169--171).

Влада не залишила ці дії без уваги. Знову посилився партійно-ідеологічний прес, найвідомішим об'єктом тиску якого незабаром став Олесь Гончар і його «Собор». Водночас активізуються і суто каральні органи. За 3 роки (з 1967 р.) в Україні тільки до кримінальної відповідальності за звинуваченнями в антирадянській агітації і пропаганді було притягнуло близько дев'яносто осіб. Тоді ж масового поширення набуває зовні гуманний, а насправді цинічний і злочинний спосіб «перевиховання» інакомислячих -- направлення їх у психіатричні лікарні спецслужб; чисельність цих людей, як показують наші дослідження, була в кілька разів більшою, ніж засуджених до позбавлення волі в таборах. Арешти і позасудові переслідування, які провадила влада, дозволяють нам стверджувати, що влада добре розуміла значення і розмах руху, підбираючись поступово до його ключових фігур. Водночас нема сенсу говорити про м'якість, ліберальність правителів республіки до середини шістдесятих чи початку сімдесятих і жорстокість їхніх наступників -- були просто різні підходи до національного руху, але його переслідування, що диктувалося з Москви -- було незмінним.

Друга половина 60-х років знаменує не лише дві течії в українському русі -- легальну і нелегальну, але й розмежування легальної течії руху на дві життєві позиції і лінії поведінки -- лінію Дзюби і лінію Павличка (В. Мороз). Не в останню чергу під впливом В. Мороза і збуренням в українському русі в кінці 60-х з'являється «Український вісник» за редакцією В. Чорновола, який став осердям, структурою, навколо якої почалося вже не тільки неформальне, а й формальне структурування опозиції. В цьому розділі прослідковуються обставини цих явищ, що виводили визвольний рух на новий етап: відкритого зіткнення з владою й організаційного оформлення мирними легальними і нелегальними засобами. Всі необхідні умови для цього були, на мою думку, закладені ще в 60-ті роки, оскільки саме тоді український рух стає політичним не лише об'єктивно, а й суб'єктивно, в очах і діях його учасників -- головний підсумок цього етапу і розділу роботи.

В розділі шостому монографії «Національно-визвольний рух в

70-х -- на поч. 80-х років» розглядається наступний етап руху. Висвітлені причини і підстави арештів початку сімдесятих років, розвиток двох течій руху після репресій, взаємозв'язки і взаємодії українського національного руху з іншими рухами опору в республіці й за її межами.

Підставою для початку репресій проти інакомислення, національних рухів було зміцнення системи влади в країні, утвердження групи Л. Брежнєва та його оточення. Україна, що завжди була під особливою увагою і підозрою Москви, становила для неї виключний інтерес, оскільки там навіть П. Шелест став вважатися українським націоналістом. Накази на арешти і репресії прийшли з Москви. Час був обраний вдало: вже визрів до організації опір системі, в сусідніх країнах він був придушений (Польща, Чехословаччина). За півроку в Україні, за різними підрахунками, було арештовано понад сто чоловік, з них засуджено вісімдесят дев'ять. В той же час відбулися певні зміни в складі керівних працівників різних рівнів у республіці. Намісником Москви в Україні стає Володимир Щербицький. Владі таки вдалося призупинити, але не знищити рух. Свідченням продовження легальної течії руху стає спроба поновити випуск видання українського самвидаву, перш за все «Українського вісника». Автор докладно зупиняється на обставинах виходу в світ № 9 вісника, яке здійснювалося передусім стараннями Євгена Пронюка, Василя Лісового, Василя Овсієнка та окремішнього видання «УВ», здійсненого вже в 1974--75 роках за ініціативою Степана Хмари. Останнє, хмарівське видання, було гостро політизованим і відкрито ставило «питання деколонізації України і совіцької імперії». В цьому виданні слід відзначити статтю С. Хмари «Етноцид українського народу», яка залишилася однією з найбільш аргументованих історичних праць цього періоду в українському самвидаві. Останній, незважаючи на переслідування, продовжував розвиватися. Його проблематика охоплювала як підстави нещодавніх репресій в широкому історичному контексті, так і з сер.70-х років все частіше стосується правозахисних питань. Самвидав залишався реальною структурою, що зв'язувала і формувала рух. Виділяється серед інших праць того часу книга Ю. Бадзьо «Право жити», І. Геля «Грані культури», статті В. Лісового. Робота Ю. Бадзьо чи не першою в українській суспільній думці подавала нещадну критику соціології мар-ксизму, системний погляд на становище українського народу. Стаття В. Лісового «Відкритий лист до членів ЦК КПРС і ЦК КП України» є, мабуть, найрозгорнутішим спростуванням всіх сфальсифікованих владою звинувачень руху і цілком наукова спроба з'ясувати причини інакодумства, національного руху в СРСР і УРСР. Автор листа вбачав ці причини в самому стані речей з демократією, науково-технічним прогресом, політикою влади. Він же вказав і на те, що теорія злиття націй є геноцидом проти них (с. 195). В монографії наводиться розлогий виклад ще однієї невідомої роботи в самвидаві -- В. Овсієнка «Кінець шестидесятництва». Автор аналізує вже сам феномен шістдесятництва в Україні, показує на зв'язок цього явища з подібними процесами в Союзі і світі. В. Овсієнко вказує, що в республіці це явище в силу ненормального національного становища набирає рис національно-визвольного руху. Підбиваючи підсумки відомому йому періоду шістдесятництва, автор закликає до організації руху і вважає одним з його можливих варіантів ведення деяких його акцій в підпіллі.

В даному розділі дисертант приділяє значну увагу діяльності членів різних підпільних утворень цього етапу руху. Докладно аналізує виникнення й активність двох таких груп: «Українського національно-визвольного фронту» (Зорян Попадюк) та «Спілки української молоді Галичини» (Дмитро Гриньків). Перша з цих двох організацій виникла у Львівській області спонтанно. Деякі її члени ознайомилися з самвидавом, вже навчаючись у вузах. Навколо учасників цієї групи згодом формується досить широке коло студентів львівських вузів, кілька десятків чоловік, які прагнуть, особливо після арештів 1972 р., продовжити справу своїх попередників-шістдесятників і навіть піти далі. Реально це вилилось у створення ще однієї чи двох підпільних груп, поширення кількох десятків листівок по кількох містах Галичини, а згодом кількох десятків листівок у Львові (с. 215). УНВФ налагодив випуск і самовидавного журналу «Поступ». Статті, представлені в журналі, мають певний інтерес щодо історії суспільної думки в Україні. Їхній автор (Григорій Хвостенко) засуджує гегемонізм і реґрес, що несе в собі СРСР у зовнішньому і внутрішньому (для своєї країни) аспектах. Марксизм у Союзі, писав він, зійшов до простого знаряддя у досягненні російських великодержавних цілей. В інших статтях досліджується коріння й наслідки російського шовінізму протягом тривалого історичного періоду. В 40--50-х роках цьому шовінізмові протидіяв національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.

Представники фронту прагнули вийти за межі власне Галичини, розгорнувши широку діяльність по Україні.

Група Д. Гриньківа (Івано-Франківська область) мала скромніші цілі щодо обсягів своїх дій. Її члени, на відміну од УНВФ, були ближчі до ідей ОУН, та ледве встигнувши зорганізуватися і приступити до якоїсь роботи, були арештовані.

Важливий вплив на суспільну думку мало виникнення (в листопаді 1976 р.) і діяльність Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Групу свого часу очолювали Микола Руденко, Оксана Мешко, Василь Стус. У монографії показано умови творення групи, фіксуються основні віхи її діяльності. Власне, УГГ -- то є новий крок у розвитку українського руху, коли національні проблеми визначаються як частина вселюдських проблем. Члени УГГ використали розгортання широкої правозахисної діяльності в світі для того, щоб сказати правду про становище з правами людини в СРСР і в Україні зокрема. Група стає першою легальною організацією у республіці вперше за багато років. Члени групи займалися захистом прав несправедливо осуджених, переслідуваних за релігійні переконання, виявляли підтримку гнаних на соціальному ґрунті. Закономірно, що вже в 1978 р. на перше місце в УГГ було поставлено, чи, точніше -- висловлено, завдання захисту національних прав українців та представників інших національностей, релігійних прав. Незважаючи на репресії влади і її намагання будь-що припинити існування групи, яка налічувала вже на поч. 1980-х років 41 чол. (с. 214), вона не припинила свою діяльність навіть тоді, коли майже всі її члени опинились в ув'язненні. Активна правозахисна діяльність української гельсінської групи, як і подібних до неї груп в інших союзних республіках, показала, що український та інші національні рухи не стоять осторонь від загальнолюдських гуманітарних проблем, водночас вона довела, що найбільшою проблемою у сфері людських прав тут є порушення прав національних і що ці порушення є невід'ємною рисою існуючої в країні системи влади й управління.

В цьому розділі йдеться і про окремі яскраві постаті опозиційного руху та їхні праці, що стали особливо помітними в 70-ті роки: Юрія Бадзьо, Гелія Снегірьова, Івана Геля.

Розділ завершується оглядом зв'язків українського визвольного руху з іншими опозиційними рухами в Україні та за її межами. Зазначається, що складовою частиною національного руху в Україні була боротьба за існування греко-католицької церкви. Ще одним національним рухом корінного народу республіки був рух кримських татар за повернення на історичну батьківщину.

Детальніше в розділі проаналізовано взаємозв'язки українського і єврейського, українського і російського рухів опору. Можна стверджувати, що український рух толерантно ставився до проблем єврейства взагалі й на Україні зокрема. Відображенням такого ставлення можна назвати і виступи І. Дзюби та Б. Антоненка-Давидовича в Бабиному Яру в 1966 р., в позиції «УВ» і в роботі Є. Сверстюка «Насіння української солідарності». З іншого боку у єврейства, яке в попередні роки було більше прив'язане до імперської державності, зникають прорадянські настрої, посилюється тяга до виїзду на свою історичну батьківщину.

Стикування українського визвольного руху і російського руху опору, дисидентства відбувалося головним чином у сфері боротьби ідей з існуючим в СРСР режимом, в антикомуністичній спрямованості обох рухів. Російський рух ніде, проте, не заявляв про кардинальне розв'язання національних проблем, в т. ч. й українських на користь незалежного розвитку цих народів. Навіть Андрій Сахаров досить прохолодно на поч. 70-х років ставився до ідеї від'єднання від Росії, сподіваючись демократизувати СРСР; не передбачав незалежності України й Олександр Солженіцин. Праві ж течії у власне російському русі трактували національні питання у вкрай шовіністичному дусі (с. 218).

Підбиваючи підсумки цього розділу, дисертант зазначає, що на завершення свого третього етапу в цьому періоді український рух був хоч і притлумлений, але не знищений. Рух вдався до нової тактики боротьби, використовуючи легальні методи, тим самим розширюючи свою соціальну базу. Українські проблеми, в т. ч. і національні, подаються членами руху і сприймаються світовою громадськістю як загальнолюдські. Усвідомлюється питання організації руху, в тому числі через існування нелегальних груп і відповідної течії руху в цілому. Піднімається нове покоління борців. Всі ці тенденції дістали дальший розвиток на наступному етапі руху з кінця 80-х років, про які йтиметься нижче.

В розділі сьомому роботи «Робітничі протести і робітничий рух в Україні» дисертант аналізує коріння соціальних протестів режимові. Природно, що таких слід було б сподіватися від найширших мас працюючого населення -- робітників. Про робітничий клас як об'єкт дослідження в республіці, що розвинувся на власній базі, можна говорити з сер. 70-х років. В СРСР існувало індустріальне суспільство, однак абсолютна більшість робітників була середньої чи низької кваліфікації, що характерно якраз для до індустріального суспільства. Власне, сучасні робітники стали додатковим, не планованим владою продуктом цього суспільства, проведеної модернізації. Наше дослідження показує, що робітники не мали якихось реальних впливів ні в компартії, ні в інших владних структурах. Але не тільки низький реальний статус в управлінні виробництвом, у суспільстві зумовлював невдоволення робітництва. Значною мірою спричинилися до цього й низька заробітна плата, погані житлові умови, умови праці на заводах, фабриках, у шахтах і т. п. Формально володіючи всім у державі, робітники були так само безправні, як і майже всі інші верстви суспільства. Профспілки залишалися приводним ременем партії на виробництві. Тому не дивно, що зберігалося відчуження робітників від виробничого процесу та і влади в цілому.

Найяскравішими проявами такого відчуження дисертант вважає велику плинність кадрів і страйки на підприємствах. В розділі докладно аналізуються безпосередні причини обох цих виявів. Насправді виходило, що експлуатація робітників на радянських підприємствах була значно більшою, ніж у капіталістичних підприємствах Заходу. Оскільки робітники вже не були обмежені кримінальними покараннями за зміну роботи з власної ініціативи, то плинність кадрів на деяких підприємствах республіки в 60--70-ті роки сягала 30--70 %. Дисертант наводить також дані про безробіття в Україні в цей період, спростовуючи тезу про повну зайнятість у республіці в часи побудови соціалізму (с. 229).

Найвиразніше незадоволення робітників проявлялося, мабуть, у відкритих формах протесту -- страйках. Досліджуючи це явище, дисертант розглянув хід кількох із них, вказавши причини, наслідки, реакцію центральної і місцевої влади, правоохоронних органів на дані події. Страйк був хоч і незвичним, але не поодиноким явищем періоду нашого дослідження. Страйки відбулися в двох третинах областей України, виділяючись у Києві, Харкові, Дніпропетровській області. Я визначив також інтенсивність страйків по різних галузях промисловості: найбільше їх було в машинобудуванні, будівництві, у вугледобуванні. Виявилося також, що страйки були далеко не завжди успішними, як це вважалося спочатку. Страйки мали економічний характер, подекуди наближаючись до демонстрацій. В них узяли участь не більше 25 тисяч чоловік, за нашими підрахунками (с. 236). Влада, проте, дуже сторожко зреагувала на ці форми робітничих протестів, слушно розглядаючи ці страйки як політичні акції, що можуть підірвати стабільність режиму. Мабуть, тому слід таки говорити про певний вплив цього руху на формування видимої -- офіційної та неофіційної, кулуарної політики стосовно робітництва на сер. 1970-х років, коли режим досяг певної мовчазної домовленості з робітниками.

Зрозуміло, що тільки формами протесту на економічному ґрунті справа не обмежилася. Дисертант зосередив увагу також і на формуванні політичної робітничої опозиції до уряду. Докладно в монографії висвітлено одну з оригінальних підпільних робітничих груп,-- Євгена Доніченка, що діяла в Донецькій області (с. 236--240). Організованість спротиву робітників проявилася також у спробах створення незалежних профспілок, альтернативних до офіційних. Дисертант докладніше зупиняється на першій такій професійній спілці: Асоціації вільної профспілки трудящих в Радянському Союзі. Незважаючи на репресії влади, занадто широкі цілі, ці профспілкові чи скоріше -- профспілковоподібні утворення проіснували аж до перебудови.

Перебудова поставила нас перед проблемами вибору майбутнього і збереження свого життєвого рівня. Вибір таки було зроблено на користь перебудови, розгортання демократичних процесів у країні з одночасним захистом своїх соціальних інтересів. Криза економіки і влади дала в кінці 1980-х років поштовх могутньому робітничому

рухові в республіці. В цьому розділі наводиться короткий аналіз основних етапів розвитку цього руху від економічних до політичних вимог і здобутків. Страйкоми на деякий час стають у певних регіонах, зокрема, в Донбасі, осередками реального впливу і навіть влади. Рух набуває антитоталітарного і антикомуністичного характеру. Це в

кінцевому підсумку привело до зміни даної системи. В політичній боротьбі за незалежність робітничий рух стає союзником національно-визвольного руху. Підстави до такого розвитку подій, як зазначається в узагальненнях до цього розділу, закладалися в попередні десятиліття.

Становище і розвиток національно-визвольного руху на заключному етапі до незалежності викладено у восьмому розділі монографії. Він називається «Національно-визвольний рух в кінці 80-х -- на поч. 90-х років і незалежність України».

Соціально-економічна криза зумовила процес перебудови в колишньому Союзі. Перебудова в тих умовах декларувала гласність, демократію, що з неминучістю вело до потреби розв'язати національні проблеми країни. Реально першими на початку нової хвилі національно-культурного відродження в республіці були порушені письменниками питання української мови в 1986--87 роках. Повільно, але одне за одним виникають в Україні різні неформальні об'єднання культурно-мовного спрямування. Більшість із них, однак, не замикалася лише в цих рамках, а прагнула поставити на обговорення громадськості й політичні питання. Такою була, наприклад, діяльність Українського культурологічного клубу в Києві. З іншого боку традиції українського визвольного руху дістали продовження у відновленні діяльності на Україні Української Гельсінської групи з поверненням з таборів і заслань її членів. Група зразу ж зайнялася виразно політичними питаннями. В. Чорновіл тоді так виклав можливі для групи умови підтримки перебудови: злам системи партійної і державної бюрократії, розширення прав союзних республік у політичному, економічному, культурному житті, надання національним мовам статусу державних у своїх республіках (с. 262). То була ближня програма політичної опозиції.

В дисертації показано формування і перші кроки таких опозиційних організацій (поза УГГ), передусім Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка по всій республіці. Небавом стало зрозумілим, що рамки ТУМу є затісні для розвитку руху. Тоді ж у різних частинах України визріває ідея Руху. Опублікування ж проекту програми Народного Руху України за перебудову прискорило становлення широкої політичної організації, до якої приєднувалися як нові особи, так і члени вже існуючих громадських утворень. Дисертант докладно показує, як це відбувалося. Врешті, Рух таки об'єктивно мав стати антиподом, альтернативою КПУ. Остання це чудово розуміла і робила все можливе для недопущення з'яви й організації НРУ. Тому не дивно, що розгортання рухівських осередків, районних і обласних організацій проходило в гострій боротьбі з властями, міліцією, КДБ. Та вже на час Перших зборів у Русі було близько 70 тисяч чоловік, в абсолютній і переважаючій більшості українців, лише 8 % з них були членами КПРС, а понад третина -- членами ще й ЛКСМУ.

Помітну роль в утворенні Руху, політичної опозиції відігравала УГГ-УХС, згодом -- УРП.

Завершення перших Всеукраїнських Зборів НРУ означало, що загальноукраїнська національна опозиція режимові в Україні існує. Документи, ухвалені зборами, показують, що рух був більш радикальним, ніж на це сподівалися його вожді, тим паче -- керівництво КПУ. Помітний радикалізм у поглядах з національних проблем йшов передусім з Галичини, а згодом і з Києва. Вже пролунали вимоги про незалежність. Перед НРУ стояли два ближні завдання: росту власних рядів і підготовки та успішного проведення виборчої кампанії, з тим щоб владно закріпити свої домагання.

Попри суперечливість програмових засад Руху розрив з владою ще не відбувся. На місцях, особливо в період підготовки до виборів до республіканської і місцевих рад, ще раз виявилася неоднорідність вимог руху по регіонах. На Сході й Півдні досить сильними були соціально-економічні вимоги, а на Заході й Центрі -- національні, хоч не менш виразними були тут економічні й соціальні проблеми.

В розділі показано, як послідовно зростали вимоги і гасла опозиції до влади в ході розвитку Руху -- від підтримки офіційної лінії на перебудову -- до гасла політичної незалежності України. Останнє стало можливим після того, як у Верховній Раді опозиція дістала чверть від усіх депутатських мандатів, вигравши вибори в Галичині та деяких інших великих містах. Безумовно, склад тої опозиції був широкий -- але так чи інакше вона була спрямована проти монополії КПУ на владу і на вихід України з Союзу тим чи іншим способом. Власне після виборів національно-визвольний рух, який був в основі політичної опозиції владі, дістав змогу парламентським, демократичним шляхом вести змагання за незалежність. ЦК КПУ, який був досить добре поінформований про дії та, мабуть, і плани опозиції, не мав якихось реальних планів, щоб протидіяти Рухові. До того ж в середині компартії країни виявилися внутрішні розкольники -- демплатформа, частина партійної і радянської номенклатури переходила на позиції національного комунізму. Значна частина можновладців просто прагнула зберегти владу, а відтак і власність та доступ до власності, не вельми переймаючись ідейними принципами. Рух же, запровадивши до своєї програми в жовтні 1990 р. вимогу виходу України з Союзу і її повної незалежності, продираючись через ідейну й організаційну плутанину та перешкоди, добирав і формував собі союзників, випробовував методи політичної боротьби. На сер. 1991 р. НРУ, УРП -- лідери опозиції були вже добре структурованими організаціями. Прагнення Центру модернізувати Союз, тим самим відкидаючи ідею незалежності зрадикалізувало пошуки і домагання опозиції. На той час національно-визвольний рух мав підтримку загальнодемократичних організацій у республіці, його союзником виступив робітничий рух, УГКЦ, УАПЦ, його підтримували патріотично налаштовані військові -- через Спілку офіцерів України, а головне -- його програма містила плани і відповіді на запитання про майбутнє, готовність відповідати за нього перед народом (с. 280). КПРС і КПУ, Центр, власті республіки такої альтернативи не мали; довір'я до КПУ було низьким і продовжувало падати. Військовий переворот у Москві (ГКЧП) лише прискорив розвиток подій.

Проголошенню 24 серпня 1991 року незалежності України практично не було альтернативи. Тим паче, що подібні декларації перед тим вже пролунали в Прибалтиці, а Центр був ослаблений у боротьбі з російськими новими елітами. Але, безумовно, як показує наше дослідження, і в тому числі остання глава, де використані дані архівних пошуків дисертанта -- незалежність дісталась Україні протягом і внаслідок тривалої боротьби і на третьому періоді визвольного руху в Україні в ХХ столітті в рамках і формах боротьби, окреслених частково ще в попередньому періоді, частково й раніше. Певна річ, сказане не заперечує впливів та інших факторів у даному звершенні -- модернізаційних, геополітичних, кризи системи, еволюції номенклатури. Але незалежність -- це перш за все здобуток національного руху, що був тоді на піднесенні.

Окремий параграф розділу монографії присвячено східноєвропейському контекстові українського руху. Зазначається, що національно-визвольними були такі ж рухи в Прибалтиці.

Висновки

Дисертант підсумовує здійснену ним роботу. Вказується, що проведене дослідження дозволяє стверджувати, що національно-визвольний рух в Україні існував у дієвій формі як у вигляді підпільної чи напівпідпільної течій, так і у вигляді відкритого протистояння режимові. Причини появи й розвитку руху слід шукати у підневільному становищі України в складі СРСР як імперії. Колоніальний гніт поєднувався з тоталітарним режимом, що існував на теренах Союзу. Тому закономірно, що національно-визвольний рух був водночас і антитоталітарним за своєю природою. Оскільки ж політична й економічна влада в країні належала компартії, то об'єктивно цей рух мав також антикомуністичний характер. Кінцевою метою руху було досягнення Україною незалежності. В даний період історичного розвитку це досягалося мирними засобами боротьби.

Тактичні засоби, форми існування руху і його діяльності змінювалися залежно від кількох факторів, головними з яких були зміна та еволюція самої системи тоталітаризму і розвиток самого руху. Ідейний розвиток Руху, зазначає дисертант, теж був неоднозначним. Національні проблеми трактувались у діапазоні від ревізії націоналізму до такої ж ревізії марксизму.

Поєднувальним ферментом руху, який сприяв його структуралізації, був український самвидав. Нелегальна течія руху творила цілком виразні організаційні структури. Учасниками руху були в той чи інший час різною мірою представники майже всіх соціальних верств українського народу. Відповідно до вказаних вище чинників у цьому періоді національно-визвольного руху виділяються чотири етапи.

Потенційним, а згодом і реальним союзником національно-визвольного руху в період, нами досліджуваний, був робітничий спротив, робітничий рух, рух осіб найманої праці. Тривалий час він мав стихійний характер, хоч певні спроби, й іноді вельми яскраві, надати організоване начало цьому рухові, не припинялися. Остаточне організаційне оформлення й політизація робітничого руху відбулись у кінці 80-х років. Поєднання цих двох могутніх рухів прискорило падіння режиму. Розвиток українського визвольного руху в умовах радянської дійсності проти комуністичної тоталітарної системи водночас зі змаганнями за національну державну незалежність, на мою думку, є більш ніж помітним явищем нашої і східноєвропейської історії. Рух має підстави для розвитку й нині.

Апробація дисертаційної роботи відбувалася в практиці діяльності деяких громадсько-політичних утворень України, зокрема: НРУ, ДемПУ, Спілки офіцерів України, ВОСТу. Дисертант виносив деякі положення та висновки цієї роботи на апробацію і в ході ряду міжнародних конгресів, зокрема, двох конгресів українознавців у Львові та Харкові, конференцій, республіканських науково-теоретичних і науково-практичних конференцій, в тому числі й джерелознавчого характеру, як от:

«Регіони в незалежній Україні: пошуки стратегії оптимального розвитку», Харків, 1994; «Україна на порозі XXI століття: незалежність чи колонія?», Львів, 1994; «Державна ідеологія в сучасній Україні», Київ, 1994; «Європа і світові спільноти: Історія і сучасність», Донецьк, 1996; «Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання, Київ, 1997.

Основні положення роботи викладені в таких наукових публікаціях

1. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х -- початок 1990-х років. -- К.: Вид-во О. Теліги, 1998.-- У 2 т.-- 720 с. (Рецензія на неї: Права людини, 1998, № 30 (142); Вісті тижня, 1998, 19 грудня; «История Латвии», 1999, № 1.)

2. На шляху до української армії (1989--1991). -- Київ, 1992, 77 с. (Див. рецензію «Українські проблеми», 1994, № 3.)

3. Пробудження. Робітничий рух на Україні в 1989--1993 рр. В 2-х книгах. К.: Видавничий дім «КМ Академія». -- 1995, кн. 1.-- 230 с., кн. 2.-- 376 с. (Див. рецензію: Українські проблеми, 1997, № 1.)

4. Ідея державності в суспільно-політичній думці 40--80-х років.-- Українська державність в XX столітті. -- К.: Політична думка, 1996, р. 1, гл. 6, с. 97--112, 407--408.

5. Національне відродження і робітничий рух на Донбасі // Слово і час.-- 1992, № 12, с. 55--59.

6. Проблеми робітничого руху в сучасній Українї // Сучасність. -- 1992, № 12, с. 39--45.

7. Стачка шахтеров на Украине в июле 1989 года // Отечественная история. -- 1993, № 1, с. 66--77.

8. Будуємо армію, будуємо державу // Визвольний шлях, 1993, № 2, с. 100--107.

9. Робітничий рух і навколо нього // Сучасність,1994, № 2, с. 93--100.

10. Социально-политический кризис и стачка лета 1993 года в Украине / Рабочее движение, социальные проблемы и трудовые конфликты в странах СНГ.-- Москва, 1994, с. 45--66.

11. Робітничий рух в українській революції 1989--1991 рр.-- ІІ Міжнародний конгрес україністів. Львів, 22--28 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. Ч. 2. Львів, 1994, с. 149--154.

12. Молодь за вільну Україну (Група «Об'єднання») // Визвольний шлях.-- 1994, № 10, с. 1237--1247.

13. Профспілки і робітничий рух: недавнє минуле і сучасність // Генеза. -- 1994, № 2, с. 205--208.

14. Зросійщення України в останні 4 десятиліття та його наслідки. -- Мова державна, мова офіційна. -- Київ: «Просвіта». -- 1995, с. 99--109.

15. Націоналіст? -- Так (Про В. Кузнецову) // Розбудова держави. -- 1995, с. 11--14.

16. 3 історії провокацій МГБ на Україні // Україна в минулому. -- 1995, вип. 7, с. 207--227.

17. Спротив робітництва та робітничі протести в Україні (кін. 50-х -- поч. 80-х років) // Розбудова держави. -- 1996, № 4, с. 51--57.

18. Як Україна здобувала незалежність і що з того виходить // Сучасність. -- 1996, № 3--4, с. 58--64.

19. Національно-визвольний рух в Україні: сер. 1950-х-- поч. 90-х років. III Міжнародний конґрес україністів, Харків, 26--28 серпня 1996 р. Історія. Харків, 1996, с. 169--172.

20. 3 Історії українського самвидаву: «Програма У комуністів» // Нова політика. -- 1996, № 6, с. 44--47.

21. Український національний фронт -- підпільна група 1960-х років // УІЖ-1997, № 4, с. 81--94.

22. Російсько-українські стосунки в російській непідцензурній суспільно-політичній думці 1960--80-х років // Генеза. -- 1997, № 5, с. 150--157.

23. Юрій Литвин -- гуманіст і мислитель // Нова політика. -- 1998, № 1, с. 28--36.

24. Тема голодоморів в Україні у творах підпільної публіцистики 1940--1950-х років. Зображення і оцінка. -- Голод 1946--1947 років в Україні: причини і наслідки. -- Матеріали міжнародної наукової конференції. Київ, 27 травня 1997 р.-- К.-- Нью-Йорк: Вид-во М. Коця, с. 188--192.

25. Соціальний спротив політичній системі в Україні в 50--60-і роки. Тоталітарна держава і політичні репресії в Україні: 20--80-ті роки. Матеріали міжнародної наукової конференції 15-го вересня 1994 року, м. Київ.-- К., 1998, с. 95--100.

26. The Worker's and National-Demokratic Movements in Conemporary Ukraine // Journal of Ukrainian Studies 18, nos. 1--2 (Summer-Winter 1993): 123--149.

27. Романтичний період нової революції. О. В. Гарань. Убити дракона (З історії Руху і нових політичних партій України).-- К.: Либідь.-- 1993, 200 с. // Сучасність -- 1994, № 5, с. 93--94.

28. Соціальне у сфері національного: Б. Андрусишин. У пошуках соціальної рівноваги. Нарис історії робітничої політики українських урядів періоду революції та визвольних змагань 1917--1920 рр.-- К., 1995, 191с. // Віче.-- 1997, № 2, с. 150--153.

29. Від імперії до національних держав. After Empire. Multietnic Russian, Ottoman and Habsburg Empires. Ed. by Karen Barkey and Mark von Hagen. Westview Press, 1997, 200 p. // Сучасність.-- 1998, № 9, с. 146--149.

30. Anatol Kaminsky. Na perekhidmu etapi «Hlasnost», «Perestroika», i «demokratizatsia» na Ukraini. Prefece by Myroslav Prokop. Munich, Ukrainskyi vilnyi universitet, 1990.viiii 625 p. // Journal of Ukrainian Studies-1994, Winter, p.p. 121--124.

31. Volodymyr Lytvyn. Politichna arena Ukrainy. Diiovi osoby ta vykonavtsi. Kyiv, 1994, 96 p. // Journal of Ukrainian Studies (Summer-Winter 1996), pp. 316--18.

32. Volodymyr Kovtyn. Istoria Narodnoho Rukhu Ukrainy. Kyiv: the auter, 1995, 396 pp. //Journal of Ukrainian Studies 22, nos. 1--2 (Summer-Winter 1997): 185--87.

33. Heorhii Kasianov. Nezhodni: Ukrainska intelihentsiia v rusi oporu 1960--80 kh rokiv. Kyiv: Lybid, 1995. 224 pp. // Journal of Ukrainian Studies 22, nos. 1--2 (Summer-Winter 1997): 182--84.

34. Iurii Badzo. Pravo zhyty: Ukraina v skladi SRSR, liudyna v systemi totalitarnogo sotsializmy. Kyiv: Takson, 1996 // Journal of Ukrainian Studies 23, no. 1 (Summer 1998): 129--133.

35. Volodymyr Baran. Ukraina 1950--1960 rr.: Evolutsiia totalit tarnoi systemy. Lviv: Instytut ukrainoznavstva im. I. Kryp'iakevycha NAN Ukrainy, 1996, 446 pp. // Journal of Ukrainian Studies 23, no. 1 (Summer) 1998: 133--137.

Размещено на Allbest.ru