Виникнення державності у східних слов’ян

Слов'ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліній, Таціт, Птоломей. Дехто зв'язував їх з Балтійським узбережжям, але Таціт відносив їх до степів Придніпров'я, де кочували сармати.. Ґотський історик Йордан писав, що «анти найхоробріші між ними (венедами), живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра», але за іншими відомостями, в тому числі Павла Диякона, можна зробити висновок, що в V ст. держава антів охоплювала значно ширшу територію -- від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх Варти та Одри і частини Богемії.

3.2 Теорії зародження державності східних слов'ян

У процесі формування давньоруської державності простежуються чотири етапи: племінні княжіння східних слов'ян; утворення первісного ядра давньоруської державності -- «Руської землі»; формування південного й північного ранньодержавних утворень; об'єднання цих утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.

Історія виникнення державності у східних слов'ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була, розглянута засновниками норманської теорії, яка відроджена у деяких зарубіжних країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї тенденційної теорії стверджують, що держава у східних слов'ян сформувалася не як закономірний результат їхнього внутрішнього самостійного соціально-економічного розвитку, а була створена пришельцями зі Скандинавії -- «норманськими» або «варязькими» князями [15, c. 34-35].

Норманська теорія виникла ще у XVIII ст. Головним аргументом на її користь Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер вважали літописну легенду про виникнення Давньоруської держави у результаті запрошення варягів та про варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голш-тинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім'ям Романових.

На своєму багаторічному шляху розвитку норманізм дедалі більше перетворювався в антислов'янську політичну доктрину.

Проти норманізму першим, ще у середині XVIII ст., виступив М. В. Ломоносов, який указав на наукову неспроможність теорії і ворожий народам Росії її політичний зміст. Боротьбу з норманізмом продовжили революціонери-демократи В.Г. Бєлінський, О.І. Герцен, М.Г. Чернишевський, М.О. Добролюбов. До антинорманістів належали І.Є. Забєлін, М.І. Костомаров та інші історики [16, c. 5].

Велика заслуга у боротьбі з норманізмом належить російському вченому О.О. Шахматову, який виявив порівняно пізніше походження й штучний характер розповіді «про призов варязьких князів». Однак повністю заперечувати вплив варягів на Русь було б неправильним. Особливо це стосується варязьких дружин.

Всесторонньо розглянув позиції засновників норманської теорії походження Русі і аргументи їх противників М.С. Грушевський. Основною засадою, з якої М.С. Грушевський виходив у критиці прихильників цієї теорії насадження східним слов'янам державності ззовні представниками чужих народів, «було в принципі правильне розуміння ним загальнолюдських процесів історичного розвитку, які у своїй модифікації пережили і слов'яни».

Сучасна історична й історико-правова наука також виступили проти норманізму.

У працях відомих учених Б.Д. Грекова, Д.С. Лихачева, В.В. Мавродіна, А.М. Насонова, В.Т. Пашуто, М.Д. Приселкова, Б.О. Рибакова, М.М. Тихомирова, Л.В. Черепніна, І.П. Шаскольського, С.В. Юшкова, П.П. Толочка, М.Ф. Котляра та інших дана переконлива критика основних положень норманської теорії, показана її невідповідність об'єктивним історичним фактам. Доведено, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов'язана не з «призовом варягів», а з явищами, характерними для розвитку суспільно-економічного ладу самих східних слов'ян. До розкладу у них первіснообщинних і виникнення феодальних відносин нормани ніякого відношення не мають. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення, і передусім тому, що вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й Давня Русь.

На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак проблеми залишаються. Неонорманісти проголосили варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян, їхній суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава [11, c. 24].

У сучасній історіографії трапляються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Згідно з твердженнями прихильників цієї теорії династія київських князів була начебто тюркського походження, а Давньоруська держава відповідно утворена Хазарським каганатом. Цю політичну доктрину спеціалісти також відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю. «Заслугою» хазар було лише те, що вони змушували східних слов'ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася й міцніла у боротьбі з хазарською експансією.

У IX ст. у результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав Європи -- Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфсько-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються і такі назви, як «Давньоруська держава», «Київська держава», «Давня Русь» [21, c. 7-8].

Давньоруська держава після її утворення продовжувала розширювати свою територію. За князя Олега (882--912) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Водночас ліквідовувалася залежність радимичів від хазар. За князя Ігоря (912--945) до Давньоруської держави були приєднані уличі й тиверці, і знову ж древляни, які відокремилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965--972) і Володимир (978--1015) здійснювали походи у землі в'ятичів. Отже, руйнувалися й зникали старі племенні розмежування та складалася величезна територія Давньоруської держави. У X ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького й Онезько-го озер до середньої течії Дніпра, а на заході та південному заході-- до Карпат, Пруту й пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основні етапи. Перший охоплює кінець IX і X ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завершувався процес політичного об'єднання Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці X -- у першій половині XI ст. Київська Русь вступила в період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку -- етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості належить початок зародження української, а також російської та білоруської державності.

Іншої думки дотримувався М.І. Костомаров, концепція якого будувалася на протиставленні двох основ: демократичної, федеративної, що втілювалася у південноруській («малоросійській») народності, і «єдинодержавної», яку уособлювала великоруська народність.

Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута видатним істориком України М.С. Грушевським, який заперечував зв'язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, великоруської народності -- з давньоруською1. Втім у М.С. Грушевського іноді траплялася й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави «юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації», вироблених Київською державою [3, c. 146-147].

Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план відмінності в розвитку Київської і Московської держав об'єктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської науки, котрі протиставляли розвиток Київської Русі тому, що робилося у Володимиро-Суздальській, а пізніше -- у Московській Русі. До них належали такі найавторитетніші дослідники російської історії, як С.М. Соловйов і В.Й. Ключевський, для яких Північно-Східна Русь була колискою цілком нових відносин в економічній, соціальній та політичній сферах. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, не схоже на попередню історію, набув досить значного поширення. Так, в одній із популярних праць кінця XIX ст. зазначалося: Русь Дніпровська і Русь Північно-Східна -- дві цілком різні історичні дійсності; історію тієї й іншої створюють не одинаково два різні відділи російської народності3. У середовищі дореволюційних російських учених були й такі, хто рішуче заперечував спроби відірвати Московську Русь від Київської і підкреслював наступність у їхньому розвитку. До таких, наприклад, належав О. Є. Пресняков [19, c. 26].

Завершення процесів формування Давньоруської держави позитивно позначилося на етнічному розвитку східнослов'янських племен, які поступово формувалися в єдину давньоруську народність, її основу становили спільна територія, єдина мова й культура, відносно міцні економічні зв'язки.

слов'янин державність соціальний

Висновок

Становлення державності у східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше -- спадкова).

2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади.

3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні риси. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1--2,5 га ї розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. -- пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий Грунт для консолідації слов'ян.

Отже, зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов'ян у VI--IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави.

Подальше становлення державності у східних слов'ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янського суспільства, та хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення -- князівська влада та інші елементи державотворчого процесу, мають головним чином місцеве походження і виникли задовго до утворення Давньоруської держави.

Список використаних джерел

1. Баран В.Д. Давні слов'яни. -- К., 1998. -- С. 148--149.

2. Боровский Я.Е. Восточные источники о трех группах русов. Артания и Анты // Чернигов и его округа в IX--XIII вв.: Сб. науч. тр. -- К., 1983.

3. Давня історія України. -- К., 1995. -- Кн. 2. -- С. 146--147.

4. Захарченко П.І. Історія держави і права України: Підручник. - К.: Атіка, 2005. - 368 с.

5. История государства и права Украинской ССР. В 3 т. -- К, 1987. -- Т. I. -- С. 233. С. 254.

6. Історія держави і права України. Академічний курс / За ред. В.Я. Тація та А.Й. Рогожина. - К.,2000. - Т.1.

7. Історія держави і права України. Хрестоматія / За ред. О.О. Шевченко. - К., 1996.

8. Котляр М.Ф. Давня історія України // УІЖ. -- 1996. -- № 2. -- С. 142.

9. Котляр Н.Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. -- К, 1986. -- С 27.

10. Кульчицький В.С., Настюк М.І, Тищик Б.Й. Історія держави і права України. -- Львів, 1996.

11. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посіб. - К.: Атіка, 2001. - 319 с.

12. Ловмянский X. Русь и норманны. -- М., 1985. -- С. 230--245; Авдусин Д. А. Современный антинорманизм // Вопр. истории. -- 1988. -- № 7. -- С. 23--24.

13. Мартынов В. Этногенез славян. Слово и миф. Минск, 1993.

14. Музиченко П. Історія держави і права України. -- К., 1999.

15. Пашуто В.Т., Флоря В.Н., Хорошкевич А.Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. -- М., 1982. -- С. 5.

16. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. -- К., 1993.

17. Рикман Э.А. Денежное обращение у племен Днестровско-Прутского междуречья в первых веках нашей эры // Нумизматика и эпиграфика. Т. 9. М., 1971.

18. Ричка В.М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // УІЖ. -- 2001. -- № 2. -- С. 26.

19. Российское законодательство X--XX веков: В 9 т. -- М, -- 1984. -- Т. 1. -- С. 15.

20. Рогов В.А. Государственный строй Древней Руси. -- М., 1984. -- С. 7--8.

21. Рыбаков Б.А. Новая концепция предыстории Киевской Руси // История СССР. -- 1981. -- № 2. -- С. 59.

22. Свод древнейших письменных известий о славянах. Т. I (I-VI вв.). М., 1991.

23. Седов В.В. Диалектно-племенная дифференциация славян в начале средневековья // История, культура, этнография и фольклор славянских народов. Х Международный съезд славистов. Доклады советской делегации. М., 1988.

24. Седов В.В. Древнерусская народность. Историко-археологическое исследование. М., 1999.

25. Седов В.В. Славяне в древности. М., 1994.

26. Седов В.В. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья. М., 1970.

27. Седов В.В. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии наук. -- Том 73. -- № 7. -- С. 594-605 (2003).

28. Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. -- К., 1990. -- С. 255.

Размещено на Allbest.ru

Размещено на Allbest.ru