Походження військово-самурайської державності у традиційній Японії (середина І тис. до н.е. - ХІV ст. н.е.)

Пореформену імператорсько-монархічну державність другої половини VІІ-VІІІ ст. можна розглядати тільки як результат штучної вольової активності певних лідерів. Вона не була наслідком природної соціальної еволюції, а тому не відповідала ані глибинним попереднім традиціям розвитку острівної соціально-політичної системи, ані місцевим природно-господарським умовам, ані поточним воєнно-дипломатичним вимогам, що ледь не скінчилося крахом імператорської династії та впровадженням в “Країні Вранішнього Сонця” режиму буддійської теократії у 760-х рр. Тимчасовим виходом із соціально-політичної кризи кінця УШ ст. стало відродження в політичній системі країни інституту двовладдя у формі аристократично-бюрократичної диктатури клану Фудзівара (784-1072), які при збереженні релігійно-церемоніальних функцій тенно, легітимно й ексклюзивно закріпили за представниками тільки своєї родини усі ключові урядові посади (регента, канцлера, більшості міністрів і радників), чим зосередили у власних руках повноту державної влади. Природним супутником глибоких політичних змін виявилася кардинальна ломка японської господарської системи (планову командно-адміністративну економіку замінила система напівприватних сьоенів) та релігійно-ідеологічних основ суспільного життя (з переходом від сінто-буддійського релігійного дуалізму до доктрини сінто-буддійського синкретизму). Однак припинивши шляхом масової аграрної приватизації економічний спад та знявши вдалою ідеологічною політикою загрозу релігійних воєн, режим регентів-канцлерів Фудзівара не зумів вивести соціум із тривалої політичної кризи, яка проявилася у неспроможності цивільних аристократичних управлінців професійно-грамотно керувати країною, у масовому зростанні злочинності та криміналізації самої влади, невдалих війнах і посиленні недостатньо структурованої, а тому загрозливої для соціальної системи східного типу суспільно-майнової диференціації серед підданих. Це свідчило про органічну неможливість нормального функціонування традиційної японської державності в умовах штучно нав'язаної їй цивільно-бюрократичної владної моделі китайсько-конфуціанського типу.

Останньою спробою врятувати систему цивільно-бюрократичної державності в Японії стало створення політичного режиму інсей - правлячих екс-імператорів-монахів буддійського віросповідування (1072-1156), які не порушуючи канонів ріцурьо кокка спромоглися перебрати на себе усі владно-управлінські функції через створення паралельного уряду. Використавши політичну інертність Фудзівара та спираючись на підтримку сінтоїстських і буддійських храмів, армії й чиновництва, інсеї зуміли напр. ХІ ст. перехопити владу у контрольованого регентами й канцлерами імператорського уряду, проте крах державної надільної системи залишив екс-імператорський уряд без надійної фінансової бази, а провал його непопулярної економічної політики спричинив масові соціальні заворушення. Дискредитацію системи інсеївського правління довершили воєнні негаразди у битвах з айнами. Це підтвердило політичну неспроможність та безперспективність місцевого режиму цивільно-бюрократичної влади й створило на поч. ХП ст. всі умови для переходу традиційної японської державності у режим військово-самурайської диктатури.

У четвертому розділі “Зародження самурайства та воєнізованих державних інститутів” аналізується походження самурайства (бусі) та самурайських кланів, досліджується розвиток традиційної японської державності в умовах першої військово-самурайської диктатури Тайра, розкриваються причини краху владного режиму “червоних” самураїв та утворення сьогунату Мінамото.

Причиною зародження військово-самурайського стану був вкрай низький бойовий потенціал та фактичний розклад системи збройних сил японської держави, що комплектувалися за рахунок загальної військової повинності, в умовах краху пов'язаної з нею державної надільної системи, всебічного занепаду системи цивільно-бюрократичної державності та неспроможності японської армії старого зразка ефективно виконувати свої функції по захисту існуючих кордонів та здійсненню необхідних завоювань. Джерелами формування самурайства виступали: частина колишніх аристократичних кланів (куге), що програли боротьбу за владу в столиці та були витіснені на службу до провінції, а також частина гьосі - привілейованих військових поселенців, поява яких була свого часу інспірована державою для захисту та розширення кордонів Японії в умовах кризи попередньої армійської системи. Поява самурайських кланів пов'язана з мілітаризацією згаданих аристократичних родів, яка відбулася внаслідок складного соціального процесу воєнізації родів куге, що вижили у провінції шляхом зміни “профілю діяльності” на військовий самих аристократів і частково їхніх слуг, з одночасним включенням до складу цих кланів частини гьосі. Це спричинило соціальну мутацію таких кланів із аристократичних у самурайські та призвело до появи напр. X - на поч. ХІ ст. у суспільній структурі Японії нового стану професійних спадкових військових - бусі (самурайства).

Глобальна суспільно-політична та фінансово-економічна криза, в яку завело країну правління інсеїв, переконала японців у необхідності будувати якісно інші, нові системи державоустрою, які змогли б забезпечити острівній цивілізації політичну єдність, економічну стабільність, суспільний спокій, надійний захист і бажане розширення кордонів та водночас гарантували б достойне фінансування (а отже й гармонійний розвиток) національній культурі і науці. У ХП ст. єдиною силою, яка була готова і виявилася у змозі взяти на себе відповідальність за розв'язання цих болючих проблем, відчули себе військово-самурайські клани. Тому вже у першій половині ХП ст. вони взяли курс на встановлення в країні мілітарної диктатури.

Першою спробою впровадження військово-самурайської державності можна вважати диктатуру мілітарного клану Тайра (1156-1185). Даний рід був лідером (і тому представляв інтереси) південно-західних “червоних” самураїв, виникнення яких пов'язане з охороною океанічних портів, що з'єднували архіпелаг з континентом, та з боротьбою японців за повний контроль над островами Кюсю, Сікоку, південно-західною окраїною острова Хонcю й архіпелагом Рюкю. Причому прихід саме родини Тайра до влади у загальнояпонському масштабі зумовлений за цих обставин не стільки загальними причинами об'єктивного характеру, скільки суб'єктивними чинниками: воєнно-політичним хистом їхнього лідера Кійоморі, недбалістю конкуруючих самурайських кланів, географічною відірваністю північно-східних “білих” самурайських родів від столичних проблем “високої політики”, необхідністю для “білих” бусі вести паралельно з міжсамурайськими збройними конфліктами постійні виснажливі війни з айнами тощо.

Диктатура самурайського клану Тайра спромоглася жорсткими діями в короткий термін розв'язати цілу низку невідкладних для тогочасної японської державності проблем (відбудова керованості державного організму, припинення господарського занепаду, народних бунтів і кримінального беззаконня, поновлення широких культурно-економічних і етно-політичних контактів з материковими цивілізаціями тощо), які виявилися “не по зубах” цивільно-бюрократичним режимам попередніх століть. Це засвідчило, що єдиним шляхом до виходу із тривалої суспільно-політичної кризи могло бути тільки впровадження військово-самурайської диктатури. Проте фатальним для Тайра стало порушення ними канонів і легітимних принципів ріцурьо кокка, в системі якої традиційне японське суспільство функціонувало з УШ ст., що зробило клан Тайра, попри всі згадані позитивні зрушення, ненависними для всіх японців узурпаторами. Наслідком саме такого політичного прорахунку став крах у 1185 р. тайрівської диктатури і майже повне знищення самого клану “червоних” самураїв, що ознаменувало ліквідацію режиму нелегітимної військово-самурайської диктатури.

Панування “червоних” самураїв знищили силою зброї очолені кланом Мінамото “білі” самураї Північно-Східної Японії, тому цілком природно, що новим диктатором Японії став лідер “білих” бусі Мінамото Йорітомо. Та його головна заслуга як одного з фундаторів військово-самурайської державності полягає в тому, що, врахувавши сумний досвід своїх попередників, він не став руйнувати існуючі інститути ріцурьо кокка, а навпаки - вперше спробував використати їх для освячення та зміцнення режиму мілітарної диктатури в Японії. Результатом означеного курсу стало належним чином законодавчо оформлене запровадження у 1192 р. політичної системи сьогунату (яп. Бакуфу), в межах якої лише офіційним, церемоніальним главою японської держави залишався тенно, в той час як уся політична, економічна та судова влада за чинним законодавством була передана сьогуну - легітимному військовому диктатору. Причому за нав'язаними бакуфу законами ця посада жорстко закріплювалася тільки за представниками роду Мінамото, що відповідало традиціям кланової “правової держави” і повинно було, з точки зору Мінамото Йорітомо, забезпечити стабільність новоствореної системи легітимної військово-самурайської державності на майбутнє.

У п'ятому розділі “Розбудова та утвердження системи легітимної військово-самурайської державності в середньовічній Японії” аналізується суспільно-політична еволюція Камакурського сьогунату, причини його занепаду і краху, досліджується утворення другого сьогунату Муроматі та процес завершення формування легітимної військово-самурайської державності в середньовічній Японії як цілісної суспільно-політичної системи.

Політичні реформи Мінамото Йорітомо (впровадження воєнно-диктаторської посади сьогуна, створення уряду бакуфу та владної вертикалі мілітарного типу на провінційному, повітовому та центральному рівнях тощо) тільки розпочали розбудову легітимної військово-самурайської державності, проте раптова загибель першого сьогуна (1199) не дозволила йому довести до кінця ці перспективні начинання. Втрата авторитетного лідера в умовах воєнних негараздів, незавершених реформ, протистояння бусі й куге та міжкланових самурайських суперечок завадила родині Мінамото надійно закріпитися на вершині владної піраміди та стати стабільною легітимною династією правлячих воєнних диктаторів. Правда, в межах реформованого Йорітомо правового поля ріцурьо кокка посада сьогуна була юридично закріплена за представниками клану Мінамото, проте на поч. ХШ ст. реальні владні повноваження сьогуна зазнали суттєвого звуження під тиском іншого військово-самурайського клану Ходзьо, лідер якого (Токімуне) встиг не лише силою своїх самураїв перебрати на себе усю повноту воєнно-політичного контролю над країною, але й запровадити у 1203 р. та законодавчо закріпити за своїм кланом посаду сіккена (“держателя влади”) - всесильного канцлера при дворі сьогуна в Камакурі (по типу регентів-канцлерів Фудзівара при імператорському дворі в Кіото).

Юридичним актом, який остаточно затвердив легітимний статус та внутрішню структуру традиційної японської державності в умовах самурайсько-диктаторського режиму Камакурського сьогунату, можна вважати кодекс “Дзьоей сікімоку” (1232), який після силового придушення останніх залишків опозиційно-аристократичного опору куге закріпив у традиціях кланової ріцурьо кокка комплекс законодавчих перетворень, що їх пережила Японія після повалення тайрівської диктатури: запровадження посад сьогуна й сіккена, розмежування їхніх повноважень з повноваженнями тенно й інсея, створення воєнізованого центрального уряду мілітаризованої владної вертикалі на місцях (включаючи їхні повноваження) тощо. Зміцненню системи легітимної військово-самурайської диктатури Камакурського бакуфу сприяли також вдалі політико-юридичні кроки сіккенів Ходзьо щодо профілактики можливих антидиктаторських виступів у майбутньому, серед яких варто виділити госекке (розподіл на п'ять гілок) дому Фудзівара та штучне утворення двох династичних гілок в імператорській родині, що убезпечило сіккенівський режим від загрози можливої єдності проімператорських сил.

В умовах комплексної юридичної захищеності, воєнно-політичного розгрому або роз'єднання конкурентів, силового придушення корупції й злочинності та пов'язаного з цим культурно-господарського піднесення Камакурський сьогунат довів життєздатність системи легітимної мілітарної диктатури в тогочасній Японії, проте ряд факторів не дозволив сіккенівському режиму набути статусу стабільної військово-самурайської диктатури. До таких чинників можна віднести категоричну неготовність визнати існуючі порядки легітимними з боку суттєвої частини куге і навіть деяких самурайських кланів (оскільки їх Ходзьо юридично позбавили навіть надії на високі владні перспективи), недостатню правову аргументованість силового розколу роду тенно, а також крайню заплутаність державної диктаторської машини, що була наслідком юридичної неможливості її кардинального спрощення без порушення правових настанов ріцурьо кокка (оскільки останнє загрожувало б Ходзьо ще більшими політичними неприємностям). Останнім фактором, який завдав смертельного удару Камакурському сьогунату, стала його виснажлива боротьба з монгольськими агресорами. І хоча перемога, здобута над інтервентами, що намагалися вдертися на острови у 1274 та 1281 рр., довела високу обороноздатність Камакурської Японії, наслідком цього двобою виявилося привнесення в усталену систему мілітарної диктатури руйнівних тенденцій, які спричинили спочатку занепад, а потім і крах першого сьогунату. До таких чинників належали: виснаження в умовах зростаючих воєнних видатків місцевої економіки, розвал системи дрібного й середнього землеволодіння при постійно зростаючих податках, надмірне розшарування серед бусі, порушення субрегіональної рівноваги в країні, посилення позицій сінтоїзму в системі ідеологічного життя японського суспільства та пов'язане з цим відродження політичних позицій імператорського роду та кланів придворної аристократії, ворожих до бакуфу.

Різке послаблення Камакурського сьогунату на поч. ХІУ ст., ознаками якого можуть служити господарський занепад, активізація кримінальних елементів (зокрема піратів вако), неспроможність уряду Ходзьо успішно завершити завоювання островів Рюкю та посилення сепаратистських настроїв серед магнатів даймьо, змусило диктаторів відкинути в управлінні країною методи “правової держави” та перейти до нелегітимних акцій надзвичайного характеру: видання указів про скасування усіх самурайських заборгованостей, перенесення владних функцій від законних урядових структур до кланових зборів роду Ходзьо тощо. Цe посварило сіккенів із впливовими торгово-ремісничими та лихварськими колами, відштовхнуло від бакуфу тісно пов'язане з ними південно-західне самурайство та посилило авторитетність владних претензій куге, оскільки саме вони першими ставили під сумнів легітимність військово-самурайської диктатури як такої. В умовах, коли режим бакуфу почав порушувати ним самим запроваджені закони, це поставило його поза законом, що не могло не завершитися для нього крахом в умовах ріцурьо кокка. Наслідком тотального розвалу і взаємних претензій стало формування на початку ХІУ ст. в Японії тимчасового, дуже нетривкого зсередини, але єдиного в бажанні знищити Камакурський режим політичного блоку, заснованого на авторитеті імператорської родини, військовій силі “червоного” самурайства, фінансах торговців і лихварів під егідою сінтоїзму, керівником якого став тенно Годайго (1288-1329).

Означена суспільно-політична криза була сприйнята ознакою стратегічної помилковості курсу на воєнізацію японської державності, тому дискредитація бакуфу завершилася природним крахом Камакурського сьогунату та реставрацією у 1333 р. імператорсько-монархічної цивільно-бюрократичної системи державоустрою (“Реставрація Кемму”). Проте тимчасовий занепад воєнно-самурайської державності виявився нетривалим (1333-1336), оскільки аристократія, на яку спирався в своїй політиці Годайго, швидко виявила абсолютну політичну безпорадність і безсилість, а її імператорський уряд - цілковиту неспроможність компетентно керувати країною через управлінський непрофесіоналізм, господарсько-економічну безграмотність та об'єктивну неможливість насадження в країні режиму, що існував у часи Нарської монархії (645-784) і давно вичерпав свій ресурс. Дискредитацію ідеї імператорсько-монархічної реставрації довершив фінансовий крах режиму Кемму та пов'язаний з ним перехід Годайго до нелегітимної “надзвичайщини” в галузі політики, економіки та стосунків з самурайством.

Відхід Годайго від канонів “правової держави” та ряд його принципових помилок суб'єктивного характеру переконали японське суспільство в тому, що нормальний розвиток місцевої державності можливий лише за умови поновлення режиму легітимної самурайської диктатури. Це призвело до краху у 1336 р. режиму Кемму та відбудови системи бакуфу, лідером та легітимним фундатором якої став тепер самурайський клан Асікага, що здобув владу силою, а обгрунтував законні права на диктаторство реально існуючими родинними зв'язками з Мінамото. Проте при відродженні усіх політичних інститутів сьогунату цілком у межах правового поля ріцурьо кокка Асікага уникли потреби в призначенні сіккена, оскільки за законом ця посада закріплювалася за родиною Ходзьо, яку поголовно вирізали в момент ліквідації Камакурського сьогунату в 1333 р. Це звільнило Асікага від необхідності легітимно ділити владу з будь-яким іншим кланом, зменшило (а отже здешевило) апарат бакуфу, забезпечило абсолютне юридичне та воєнно-політичне єдиновладдя асікагівських диктаторів у системі другого сьогунату Муроматі.

Юридична перемога самурайських диктаторів Асікага була підкріплена воєнним розгромом аристократичної опозиції у “війні двох династій” (1336-1392), відбудовою військово-самурайської управлінської структури, ліквідацією залишків державного надільного землеволодіння (колишнього фундаменту імператорсько-монархічної державності), відновленням релігійно-ідеологічного рівноправ'я сінто, буддизму й конфуціанства та кардинальною зміною естетичних канонів культурного життя (пристосованих відтепер під специфічні запити мілітарних хазяїв країни). Це ознаменувало завершення процесу перебудови всіх суспільних інституцій традиційної японської цивілізації на засадах військово-самурайської державності, свідчило про перемогу її принципів не лише в політиці та праві, але й у економіці, ідеології, культурі, навіть людській свідомості. Тому саме кінець ХІV ст. може розглядатися в якості хронологічної межі, яка маркує завершення процесу побудови зрілої військово-самурайської державності, в режимі якої Японія розвивалася протягом п'яти наступних століть.

Висновки

1. Проблема походження військово-самурайської державності неповно і, як правило, неадекватно представлена у світовій історіографії, що проявилося у застарілій європоцентристській концептуально-теоретичній основі досліджень, ігноруванні східно-західної цивілізаційної дихотомії світового історичного процесу та недооцінці феномену ріцурьо кокка при аналізі суспільно-політичної еволюції “Країни Вранішнього Сонця” в середні віки.

2. Походження традиційної японської державності датується рубежем н.е., коли під впливом соціальних ідей та технологічних здобутків континентальних пришельців ямато поліетнічна спільнота Японії перетнула межу первісності, причому її подальша цивілізаційна еволюція відбувалася в рамках східного шляху соціоісторичного розвитку. Специфічною ознакою традиційної японської державності одразу став її клановий фундамент, зумовлений синтезним типом острівної цивілізації, відповідними особливостями природно-кліматичного, господарсько-технологічного та воєнно-політичного характеру.

На шляху до створення системи зрілої військово-самурайської державності Японія минула п'ять етапів у своєму розвитку:

- етап додержавного функціонування (до середини І тис. до н.е.), результатом якого стало створення підвалин цивілізації західного типу, проте фактор тимчасового соціоісторичного відставання Японії від материкових сусідів зробив більшість тогочасних аборигенних суспільних структур острів'ян надзвичайно вразливою перед лицем зовнішньої цивілізаційної експансії;

- етап протодержавної ранньоцивілізаційної еволюції (середина І тис. до н.е. -ІІІ ст. н.е.), сутністю якого стало впровадження в Японії запозичених з континенту через вадзін культури металообробки та рисівництва і виникнення на островах перших вождівств, що в комплексі наблизило “Країну Вранішнього Сонця” до стандартів китайсько-конфуціанського світу й жорстко визначило загальні координати її майбутнього суспільно-політичного розвитку у межах далекосхідного типу східного шляху соціальної еволюції;

- етап зародження й розбудови кланової японської державності (ІІІ ст.-645), початок котрого пов'язаний з появою на островах мистецтва залізообробки, що спричинило якісне прискорення місцевих політико-інтеграційних процесів, найяскравішим прикладом яких може служити зародження на півдні Хонсю кланової держави Ямато на базі поєднання національних японських державницьких тенденцій і теорій китайсько-конфуціанської політичної доктрини з природним утвердженням внаслідок цього політичного інституту двовладдя;

- етап формування та функціонування традиційної японської цивільно-бюрократичної державності китайсько-конфуціанського типу (645-1156), у надрах якої була розроблена та впроваджена у життя доктрина кланової “правової держави” (ріцурьо кокка);

- етап утвердження системи військово-самурайської державності (1156-1392), створення якої відбувалося у боротьбі аристократичних кланів куге, спрямованих на антизаконну мілітарну диктатуру “червоних” самурайських кланів півдня та “білих” самурайських кланів півночі, які виступали за впровадження в Японії узгодженого з канонами кланової “правової держави” режиму легітимної військово-самурайської державності (сьогунату або бакуфу).

4. Боротьба за створення військово-самурайської державності у традиційній Японії завершилася у 1392 р. повною перемогою “білих” самураїв та їхнього політичного курсу.

Дисертаційні висновки завершують авторські рекомендації щодо використання позитивного досвіду класичного японського державотворення в реформуванні суспільно-політичної структури сучасної України.

Список праць здобувача, опублікованих за темою дисертації

1. Історія середньовічного Сходу: Навч. посібник.-К.: Либідь, І997.- 464 с.

2. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність.-К.: Аквілон - Прес, 1997.- 256 с.

3. Відродження синтоїзму в Японії ХІІІ-ХІV ст.: причини і наслідки // Питання нової та новітньої історії. - К.: Ін-т системних досліджень освіти, 1994.- Вип. 40.- С. 85-90.

4. Кітабатаке Тікафуса - поборник нової японської державності// Східний світ. - 1994.- № 1-2.- С. 73-79.

5. Клан Муракамі-Гендзі в політичній системі Японії ХІ-ХІV ст.// Вісник Київського університету. Історія.- К.: ВПЦ "Київський університет", 1994.- Вип. 22.- С. 174-179.

6. Реставрація Кемму та причини її краху// Вісник Київського університету. Історія.- К.: ВПЦ "Київський університет", 1995.-Вип. 33.-С. 3-9.

7. Середньовічна Японія на шляху військової диктатури. Диктатура Тайра// Східний світ.- 1995.- №1.-С. 68-75.

8. Японія в епоху “двох династій”. Утворення сьогунату Асікага та його культурно-ідеологічні наслідки// Питання нової та новітньої історії.- К.: Ін-т системних досліджень освіти, 1995.- Вип. 41.-С. 3-11.

9. Середньовічний Схід у його сучасній інтерпретації // Історія в школах України. - 1996.- № 1.- С. 8-11.

10. Стародавня Японія// Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу: Навч. посібник.- К.: Либідь, 1996.- С. 442-451.

11. До питання про походження самурайського стану в середньовічній Японії// Вісник Київського університету. Історія.-К.: ВПЦ "Київський університет", 1997.- Вип. 36.- С. 101-112.

Размещено на Allbest.ru