Сучасна українська та зарубіжна історіографія соціально-політичного і культурно-духовного розвитку Української РСР в 20–30-і рр. ХХ ст.

У підрозділі 3.4 «Вивчення істориками соціальних відносин: концепція повсякденності» на основі праць Ж.О. Абрєгової, Н.Б. Лєбіної, М.С. Жулєвої, О.А. Коляструк, С.Р. Ляха, О.А. Удода, Ш. Фіцпатрик та ін. проаналізовано модерний напрям дослідження соціальних проблем суспільного розвитку, особливості з'ясування повсякденного життя населення, самобутній розвиток соціальної мікроісторії. З'ясовано, що фактично залишається малодослідженою історія повсякденності селянства, незважаючи на велику кількість праць із проблем аграрних відносин. Недостатнє вивчення історії повсякденності робітників промислових підприємств можна пояснити консервативністю усталеної за роки радянської історіографії індустріалізації. Представники зазначеного напряму не уособлюють «ревізіоністську групу» в історіографії, проте формують її новий вектор. «Ревізії» підлягають методологічні принципи радянської історіографії з її соціально-класовою домінантою і теоретичною однотипністю. Теорія повсякденності є виразником системного аналізу на мікрорівні соціального буття різних груп суспільства, а не універсальною методологічною базою історичних досліджень. Її новизна відносна, оскільки питання побуту та соціальних аномалій досліджувалися в 20-х рр. ХХ ст., але без належної теоретичної бази. Історики ще не з'ясували єдиної дефініції, найпоширенішими є терміни «історія повсякденності», «Alttagsgeschichte», «Microstorie», «histories de la vie quotidian», «all day life story».

Ключове значення має поняття «структура повсякденності», її складові частини. Історіографічний аналіз свідчить про певну тематичну одноманітність, яка обмежується висвітленням соціальних аномалій у побуті міського та сільського населення. На початковій стадії перебуває історіографія повсякденного життя села, робітників промислових підприємств, непманів, інтелігенції. Слабо простежується соціально-професійний та демографічно-віковий аспект в історії повсякденного радянського суспільства України 20-30-х рр. ХХ ст.

Розділ четвертий - «Національний аспект соціокультурних перетворень» складається з підрозділів, які характеризують пріоритетні проблеми сучасної історіографії політики українізації, теорії та історії «націонал-комунізму» і «націонал-ухильництва», розвитку національних меншин.

У підрозділах 4.1 «Етноцентрична парадигма висвітлення політики українізації» розглянуто основні напрями та концептуальні підходи української історіографії до цієї проблеми. Наукові студії таких авторів, як Я.В. Верменич, В.М. Даниленко, Я.Р. Дашкевич, Г.Г. Єфіменко, В.С. Лозицький, В.В. Масненко В.Ф. Солдатенко та ін., свідчать, що історія національно-культурних відносин і питання українізації та коренізації невід'ємні. Дослідники, не заперечуючи позитивного впливу українізації на розвиток культурно-освітнього життя, висловлюють критичні зауваження щодо її здійснення. Вони, як і деякі українські політики та інтелектуали 1920-х рр., вважають українізацію «фальшивою», оскільки вона стосувалася виключно діловодства, школи, науки, тобто канцелярської справи, а не українізації політичних і державних структур, системи влади, суспільного життя загалом. Українізація в республіці, де українці становили абсолютну більшість, не мала функцій і завдання лише коренізації для нацменшин. Вона набувала специфічних ознак самобутнього фактора етнонаціональної самоідентичності в умовах формування тоталітарного режиму, виконуючи, крім освітніх завдань, функцію не стільки захисту національно-культурних основ соціуму, скільки насадження комуністичної ідеології.

У підрозділі звернуто увагу на малодослідженість таких аспектів: українізація КП(б)У, конкретних наркоматів, особливо союзного значення, форми спротиву українізації з боку російсько-ментальної інтелігенції та частини партійно-державної номенклатури, українізація церковного життя, здійснення політики коренізації щодо українського населення в РСФРР, історіографія проблеми та її теоретико-методологічні аспекти. Виокремлений істориками феномен «другого непу», тобто українізації, не знайшов належного висвітлення. Потребує вивчення ставлення різних груп населення до політики українізації, а також з'ясування її вагомості для республіканської номенклатури. Соціокультурний аспект українізації вимагає науково-теоретичних та концептуальних розробок, тому що розкриває базові проблеми розвитку українського суспільства. Поза увагою істориків залишається дослідження впливу українізації на повсякденне життя населення, соціально-комунікативної цінності мови спілкування, ментальні відгуки українського соціуму.

У підрозділі 4.2 «Зарубіжна історіографія проблем радянської українізації» розглянуто праці О.Ю. Борисьонок, Д. Бранденбергера, В.П. Булдакова, Т.Ю. Красовицької, Т. Мартіна, А.М. Марчукова, Д. Мейса, Ф. Хьорша та ін.

Російські історики, визнаючи історичним фактом українізацію, підкреслюють ту обставину, що вона була складовою здійснення політики коренізації. З'ясування означеної проблематики відбувається в контексті формування російської національної (великодержавної) ідеї, виявлення суперечливих і неоднозначних процесів та явищ історичного минулого, актуалізації трагічних сторінок або реанімації тих унітарних форм державності, які відповідають програмним положенням політичних сил у Росії. Західні дослідники вивчають загальні питання культури або конкретні літературно-мистецькі об'єднання, а також систему політичної цензури, проте не аналізують специфіки понять «коренізація» чи «українізація».

Зазначено, що сучасна зарубіжна історіографія політики українізації, представлена працями західних та російських учених, розглядає її у контексті національного руху, національно-державного будівництва, а по суті теорії та історії формування унітарної держави, розвитку коренізаціі, тобто становлення системи радянської влади в республіках з «національним обліком». Західні історики не приховують русифікаторських тенденцій, а російські їх уникають. Проведення реальної українізації мало б означати внутрішню самореалізацію, тобто демократизацію партії; перегляд деяких положень конституції унітарної держави та повноважень республіканської номенклатури; формування ознак національного державного утворення.

У підрозділі 4.3 «Сучасні дослідження «націонал-комунізму» та «націонал-ухильництва» показано різні погляди на проблему, зіставлено оцінки українських та зарубіжних дослідників: О.Ю. Борисьонок, М.І. Виговського, Г.Г. Єфіменка, Г.В. Касьянова, В.І. Марочка, А.В. Марчукова, Д. Мейса, М.І. Панчука, В.Ф. Солдатенка, Г. Хілліга, Ю.І. Шаповала та ін. Українська історична наука визнає факт «націонал-комунізму» в Україні 1920-30-х рр., уособленням якого були українські політичні партії боротьбистів, укапістів. Його витоки сягають 1917 р., тобто дещо раніше, ніж вважалося дотепер. Історики М.І. Панчук та Д. Мейс довели, що з ліквідацією УКП в 1925 р., ідеї і практика «націонал-комунізму» не зникли, а продовжували діяти. В історіографії простежується критичне ставлення до феномену «націонал-ухильництва», оскільки дослідники не визнають його реалій у 20-х рр., підкреслюючи факт фабрикації партійною номенклатурою. Деякі науковці не заперечують, а навіть виокремлюють національно-політичні та культурно-освітні пріоритети Г. Гринька, О. Шумського, М. Скрипника, відтак «націонал-ухильництво» - факт історичний, як і його фабрикація союзною верхівкою. Якщо врахувати, що з ліквідацією відповідних партій не були усунені їхні ключові фігури, які належали до основних ідеологів «націонал-комунізму», то стає зрозумілим феномен «націонал-ухильництва». «Шумськізм», «волобуєвщина», «хвильовизм», «яворщина», хоч і мають ознаки фабрикації та створення фобій, але з політичної доцільності виявилися факторами стримування націонал-комуністичних тенденцій українського соціуму і частини політикуму в їх спротиві сталінській доктрині національного будівництва. Тема залишається актуальною і перспективною з точки зору її системного дослідження.

У підрозділі 4.4 «Проблемно-тематичні напрями вивчення національних меншин» зазначено, що за кількістю праць ця проблема досягла значного рівня висвітлення. Її досліджували такі історики, як: В.М. Васильчук, В.І. Гусєв, І.І. Костюшко, Н.Г. Малярчук, А.М. Марчуков, В.С. Орлянський, М.І. Панчук, О.О. Рафальський, Л.Д. Якубова та ін. Фактично кожна нацменшина уважена появою дисертаційної роботи, збірника документів та бібліографічного покажчика, але водночас не існує фундаментальної історії нацменшин в Україні, деякі галузі їхньої життєдіяльності висвітлено нерівномірно, а саме: релігійне життя, повсякденність, кооперація, приватне підприємництво, система освіти, еміграція і рееміграція, інтелектуальна еліта. Етнополітичний та етносоціальний аспекти також не знайшли належного відображення в літературі, за винятком докторських дисертацій з політичних наук О.Я. Калакури і Л.Є. Шкляра. Російська нацменшина в УРСР досліджена недостатньо, хоча є актуальною науковою та суспільною проблемою. Історіографічні розвідки обмежуються з'ясуванням стану вивчення тієї чи іншої меншини. Немає спеціальних досліджень західної історіографії, особливо німецькомовної та англомовної. Поза увагою істориків залишається проблема українізації на Кубані та в інших регіонах РСФРР. Друга половина 1930-х рр., тобто період згортання політики коренізації, фактично забута істориками. Коренізація, українізація, «націонал-комунізм» і «націонал-ухильництво» розглядаються в контексті становлення політичної системи тоталітарного типу, ніби решта організаційних форм функціонування соціуму (повсякденність, його соціальна специфіка) не існували.

Розділ п'ятий - «Культурно-освітній та духовний розвиток українського суспільства» базується на аналізі праць вітчизняних та зарубіжних істориків, які вивчають історіографію та історію проблем формування радянської системи освіти, інтелігенції, культури, релігійного життя. З'ясовуються, передусім, тематичні пріоритети та концептуальні підходи сучасних історичних та культурологічних досліджень культурно-освітніх і духовних відносин в УРСР 1920-30-х рр.

У підрозділі 5.1 «Історіографія становлення радянської системи освіти» досліджено історико-теоретичні та суто фактологічні пріоритети В.М. Даниленка, М.Ю. Виговського, Г.Г. Єфіменка, Т.Ю. Красовицької, М.М. Кузьменка, В.І. Марочка, О.П. Ситнікова, Г. Хілліга, Ю.П. Шарапова та ін. Підкреслено, що з історіографії розвитку освіти захищено три кандидатських дисертації, але жодна не відбиває сучасний історіографічний процес. Більшість істориків подолала марксистську парадигму висвітлення цієї проблеми, але залишилася стара схема її галузево-функціонального розгляду, тобто через дослідження початкової, середньої, вищої школи, кадрового забезпечення, управління освітою, номенклатури освітніх установ, українізації. Історії формування радянської системи освіти в УРСР присвячено десятки розвідок та більше 20 дисертацій, які відрізняються структурною однотипністю та одноманітністю методологічних підходів. Враховуючи кількість праць, інтенсивність їх появи, назріла необхідність радикально змінити методологічні засади висвітлення системи освіти. Перспективними є дослідження повсякденного життя педагогів, форм платної освіти в Україні, впливу ідеологічних факторів на ментальність молоді, побуту студентів, особливостей функціонування політичної цензури в освітній галузі.

У підрозділі 5.2 «Сучасна наукова література з історії радянської інтелігенції» висвітлюються погляди та тлумачення соціально-професійного статусу інтелектуальної еліти в УРСР таких істориків: Г.Д. Алексєєвої Д.В. Бачинського, Г.В. Касьянова, В.В. Масненка, І.О. Невінчаної, Ф.К. Соколової, М.А. Шипович та ін. Зазначено, що термін «інтелігенція» успадковано від радянської історіографії, а визначення «стара», «нова», «соціалістична інтелігенція» замінили модерні дефініції: «інтелектуальна еліта», «творча інтелігенція», «художньо-мистецька інтелігенція». Історики намагаються з'ясувати соціальне походження, політичні, соціально-психологічні, етнічні риси інтелігенції, яку вважають специфічною соціально-культурною групою суспільства. Ніхто не заперечує наявності української інтелігенції, але дискусійним є питання про її елітарність у 1920-30-х рр. в УРСР, умовним є поділ інтелігенції на міську та сільську, позаяк територіальність не править за критерій. Творча або художня інтелігенція, тобто культурна еліта суспільства, тривалий час була об'єктом дослідження, а не суб'єктом суспільно-політичних відносин. Викликає застереження доцільність використання поняття «інтелігентознавство». Висвітлення ролі і місця інтелігенції, на думку російських дослідників, ґрунтується на трьох концептуальних принципах: ідейно-моральному, коли вона уособлює вищий прошарок соціального духу; соціоетичному, тобто постає ідейно-політичною групою з особливим внутрішнім духовним світом та бажанням служити суспільству; соціополітичному, що передбачає її соціально-класове тлумачення в контексті марксистської парадигми.

Сучасна історіографія історії формування, діяльності та повсякденного життя інтелігенції в УРСР представлена, головним чином, працями українських істориків, хоча фактологічні аспекти є і в роботах російських та західних дослідників, а також у спільних виданнях. Історики розглядають функції інтелігенції в контексті суспільного розвитку, але залишається чимало проблем, які потребують додаткового й всебічного вивчення. Зокрема, це відноситься до феномену «національного відродження» та факту «розстріляного відродження» в умовах тоталітарного режиму в Україні міжвоєнного періоду, отже і духовно-культурних пріоритетів діяльності самої інтелектуальної еліти суспільства. Пріоритетним напрямом подальшого вивчення проблеми є дослідження відносин влади та інтелігенції, трансформацій її творчих засад через ідеологічний тиск.

У підрозділі 5.3 «Історико-теоретичні тлумачення «культурної революції» на основі аналізу праць науковців: К. Аймермахера, В.М. Даниленка, С.І. Дровозюка, Л. Еррена, М. Лашло-Кутюк, Д. Лібера, Л.М. Новохатька, В.Г. Риженка, Ф.Х. Соколової, В.Л. Соскіна, М. Шкандрія та ін. спростовується ідеологема, яка слугувала тривалий час своєрідною методологією висвітлення культурно-освітнього і духовного розвитку радянського суспільства 1920-30-х рр. Сучасна українська історична наука досліджує культурні перетворення в контексті українізації та ідеологеми про національно-духовне відродження, а також через з'ясування трагічних наслідків політичного терору. Конкретні аспекти історії і теорії культури в УРСР зазначеного періоду фактично не досліджуються. Російські історики використовують терміни «культурні перетворення» і «культурна революція», а пріоритетною для них є проблема відносин влади і культури, про що свідчать десятки тематичних збірників, монографій і дисертацій. Інтенсивно розробляється ними історія становлення та функціонування системи політичної цензури. Західні науковці також активно вивчають особливості державного та політичного контролю за культурою в СРСР.

Загалом явище «культурна революція» розглядається тепер як радикальне перетворення соціогуманітарних основ суспільного розвитку, руйнування функціональних принципів класичної культури, процес радянізації, ідеологізації, політизації духовних відносин. Розвиток культури висвітлюється переважно з двох концептуальних підходів: «культурного непу», характерного для 1920-х рр. і тоталітарної природи соцреалізму 1930-х рр. Науковці виокремлюють модерну «культурологічну парадигму», складовими якої вважають такі методологічні підходи: соціально-етичний (ідейно-моральний, культурологічний), соціологічний (соціально-професійний) та соціокультурологічний. Пріоритетним є соціо-історико-культурологічний підхід, який передбачає системне поєднання соціологічного, культурологічного і конкретно-історичного. Історики не завжди розрізняють явища «радянської культури» і «культури радянського суспільства», віддають перевагу політологічним аспектам культури, але мало уваги приділяють історії культури за галузевим принципом. Актуальною та своєчасною видається необхідність розробки історичного контексту правових засад трансформацій та уніфікацій у сфері культури, особливо на тлі етноцентристських уподобань українського суспільства 20-х рр. ХХ ст.

У підрозділі 5.4. «Історіографія релігійно-духовних відносин» проаналізовано еволюцію висвітлення духовного розвитку українського радянського суспільства істориками: К. Аймермахером, І.Г. Васильєвою, В. Геллєром, С. Дальке, С.І. Дровозюком, А.Л. Зінченком, С.І. Жилюком, О.М. Ігнатушею, А.М. Кашеваровою, А.М. Киридон, М.Ю. Крапівіним, А.І. Морозовим, В.О. Пащенком та ін., з'ясовано співвідношення духовного і релігійного життя, ступінь його вивчення науковцями. Зазначено, що поняття «духовна культура» значно ширше, ніж релігійне життя. Сучасна історична наука, на відміну від радянської з її ідеологічним монізмом та критичною налаштованістю щодо сакрального в житті суспільства, більше зосереджується на історії конфесій, на їх відносинах із державними органами влади, місці мирян в історичному контексті. Термін «церковно-державні відносини» є найбільш вживаним для сучасних авторів, які вивчають політику радянської держави щодо церкви. Поза увагою залишається повсякденне життя церковних громад, особливості здійснення обрядів в умовах радянського режиму, побутова обрядовість, релігійні практики, етнокультура, зрушення в традиційній культурі. Заслуговують системного з'ясування визначення «національне духовно-культурне відродження», «обновленство», які не збігаються з реаліями 1920-30-х рр., оскільки виникає питання про наявність їх ознак. Цікавою, але малодослідженою є проблема українізації церкви, «релігійного непу». Історія релігійного життя є пріоритетним напрямом сучасних досліджень, але відчувається необхідність переходу від з'ясування інституційного статусу УАПЦ чи РПЦ до вивчення соціокультурних аспектів церковно-обрядового повсякденного життя громад, виявлення функціональних ознак духовності суспільства та його верств.

У висновках підведено підсумки й узагальнено основні результати проведеного дослідження:

* Проблемами сучасної історіографії розвитку українського радянського суспільства міжвоєнного періоду професійно займається велика група українських істориків, зокрема: І.М. Ващенко, І.В. Верба, Л. Винар, О.І. Висовень, В.В. Головко, С.І. Дровозюк, Л.О. Зашкільняк, Я.С. Калакура, Г.В. Касьянов, В.Ф. Колесник, І.І. Колесник, В.П. Коцур, В.В. Масненко, О.О. Рафальський, О.П. Ситніков, О.А. Удод, Л.І. Шаповал, Л.Д. Якубова. Російські науковці: Ю.О. Поляков, Г.Д. Алексєєва, М.М. Горінов, І.Б. Орлов, М.В. Наумов, А.А. Некрасов вивчають дотичні питання. Але історіографічних праць недостатньо порівняно з наявним обсягом фактологічних досліджень. Відсутність узагальнюючих колективних монографій з історіографії зумовлена своєрідним конфліктом ідентичностей та формуванням національних історіографій, методологічним плюралізмом, виокремленням інституційної самодіяльності університетської науки, деідеологізацією гуманітарної сфери. Сучасна історична наука відзначається динамічним пошуком системної парадигми висвітлення соціально-політичного та культурно-духовного розвитку радянського суспільства 1920-30-х рр., застосовуючи модерні концептуальні підходи (теорії тоталітаризму, повсякденності, модернізації), які не мають переваг універсальної методології.

* Термін «непівське суспільство», зумовлений пошуком універсальної парадигми висвітлення соціально-політичних відносин у СРСР 20-х рр. ХХ ст., але з науково-історичної точки зору він непридатний для системного з'ясування проблеми, оскільки неп був політичною кон'юнктурою, а не радикальною політичною реформою.

* Висвітлення інституційного статусу громадських організацій відбувається традиційно, адже сучасна українська та російська історіографії розглядають їх як складові монопартійної політичної системи тоталітарного типу, тому визначальною є концепція одержавлення профспілок, кооперації, що не відповідає їхньому організаційному та функціональному статусу. Велика кількість спілок, товариств та розмаїття їхніх організаційних форм, характерні для 1920-х рр., дозволяють говорити про елементи соціального самоврядування та ознаки громадянського суспільства. Західні дослідники характеризують проблему неоднозначно.

* Історія становлення унітарної радянської держави і УРСР досліджується в контексті теорії тоталітаризму, відтак тлумачення «радянська імперія», «імперський унітаризм», «тоталітарний режим» набули ознак науково-історичної концепції її висвітлення. Російська історіографія обстоює еволюційну спадкоємність державницької ідеї, враховуючи і «радянську форму», а українська історіографія характеризується несприйняттям самої ідеї унітарної держави у вигляді СРСР, оцінюючи її як «авторитарну», «тоталітарну», «партократичну». Не досліджуються особливості системи державної влади в УРСР, історія розвитку її структурних форм та функцій.

* Визначення «партійно-радянська» та «партійно-державна» номенклатури не є тотожні, які вирізняються відмінністю структури та функціями партійних і державних органів, а політологічне трактування поняття «партія-держава» засвідчує історичний факт існування монопартійної політичної системи в УРСР. Поняття «номенклатура» означало перелік функцій та повноважень державних структур, а не демонізацію ролі та місця високопосадовців. Недостатньо висвітлене повсякденне життя номенклатури, її регіональний склад, ментальність. Тема активно досліджується в Україні: захищено три дисертації, з них дві - докторські.

* Для сучасної «репресології» властиві проблемно-тематична одноманітність праць, а з іншого боку, відсутність належних історіографічних досліджень, продовжується дублювання тематики, з'являються нові ідеологеми.

* З'ясовано, що застосування «теорії альтернатив» призвело до ідеалізації непу, оскільки розвінчана істориками командно-адміністративна система і новий економічний курс були невід'ємними частинами існуючого державного утворення; нова економічна політика стала своєрідним історіографічним брендом, будучи лише набором декларативних нормативних актів, а не системою, тому її ототожнення з конкретними формами соціально-економічних відносин у 1920-х рр. в УРСР вимагає перегляду. Історики не відкрили формули якісного впливу непу на економіку країни, а зіставлення з воєнно-комуністичними методами не є критерієм його переваг.

* Історія колективізації та розкуркулювання досліджується в контексті причин голодомору, але бракує конкретних науково-історичних досліджень соціально-політичних та економічних процесів на тлі вивчення сталінської «революції згори». Новизною вирізняються праці про систему повинностей колгоспного селянства, але цей напрям лише формується. Проблеми колективізації нерідко залишаються супутніми.

* Вивчення соціальної мікроісторії з використанням концепції повсякденності активно впроваджується російськими істориками, а також займає важливе місце в історичних дослідженнях в Україні. Їх об'єктом є індивідуально-сімейний, суспільний побут різних груп населення, а також аномальні соціальні явища. На початковій стадії знаходяться розробки сучасних науковців щодо не менш модерних напрямів: історії жіноцтва, дитинства, ментальності тощо.

* Етноцентрична парадигма висвітлення «українізації» зумовлена проблемно-тематичною специфікою самого соціокультурного та політичного явища, а не абсолютизацією національної самобутності етносу. Суперечливим є ототожнення «українізації» з національно-культурним відродженням, а з історіографічної точки зору ця проблема майже вичерпала себе.

* Існування українського «націонал-комунізму» у 20-х рр. ХХ ст. не викликає заперечень, а так зване «націонал-ухильництво» було засобом політичної чистки творчої інтелігенції та опозиційної номенклатури, ідеологемою репресивної політики тоталітарного режиму. Маловивченими аспектами є: визначення правового статусу української мови, ставлення до неї номенклатури та суспільства, на нові підходи заслуговують дослідження соціально-політичних та економічних основ «націонал-комунізму» та «націонал ухильництва».

* Історіографічні джерела з історії національних меншин хибують на фактологічну однотипність, засвідчують активну, уніфіковану розробку теми, оскільки досліджена майже кожна етногрупа, хоча її повсякденне життя залишається поза увагою істориків. Відсутня колективна монографія з історії нацменшин України. Заслуговує поглибленого наукового вивчення етнічна і національна ситуація в Криму, роль і місце українців, їх відносини з іншими народами півострова.

* Система освіти в УРСР 1920-30-х рр., незважаючи на велику кількість праць, розглядається традиційно за галузево-функціональним принципом: середня або вища школа, професорсько-викладацький склад тощо. Історики не виявили конкретних організаційних форм саме української «національної системи освіти», хоча деякі російські дослідники використовують цей термін. Залишаються малоз'ясованими роль і місце відомих педагогів та вузівських учених у культурно-освітньому просторі, платна форма навчання, жіноча освіта.

* Відмовившись від марксистської парадигми визначення ролі і місця інтелігенції, від термінології «соціалістична» та «радянська», історики не запропонували нових методологічних підходів, висвітлюючи її в контексті масових репресій, відносин влади і суспільства, міфологем про «національний ренесанс» і «духовне відродження». Термін «інтелігентознавство», застосований російськими дослідниками, не віддзеркалює інноваційних методологічних підходів.

* Визначення «національно-культурна політика» та «національно-культурний процес» як складові сучасного термінологічно-категоріального апарату є невдалими, оскільки не відповідають реальним відносинам в українському суспільстві зазначеного періоду. Ідеологема «культурна революція» стала надбанням історії, але викликає сумнів доцільність застосування культурологічної парадигми «національно-духовне відродження» щодо досліджуваного періоду.

* Наукові студії з духовної культури обмежуються тематикою з історії церковно-державних відносин, «церковної політики радянського уряду», хоча його політика була антицерковною, а духовна культура народу, особливо його релігійність та обрядовість, співіснування профанного та сакрального повсякдення тогочасного соціуму висвітлюються недостатньо, потребують з'ясування терміни «український національний церковний рух», «національно-духовне культурне відродження», які мають суперечливе змістове значення та історичне походження.

* Проблемно-історіографічні роботи характеризують переважно систему освіти, національні меншини, неп, але в українській історіографії відсутні кваліфікаційні дослідження про сучасний стан зарубіжної історіографії, особливо російської, яка має значний науковий доробок історико-теоретичних проблем радянської історії. Зустрічаються роботи, які претендують на статус історіографічних, але обмежуються бібліографічним переліком праць.

Опубліковані праці за темою дисертації

1. Васильчук Г.М. Радянська Україна 20-30-х рр. ХХ ст.: сучасний історіографічний дискурс / Васильчук Г.М. - Запоріжжя: Запоріз. нац. ун-т, 2008. - 314 с.

2. Рецензії: Бездрабко В.В. // Освіта України. - 2008. - № 57/58. - С. 7.

Ткаченко М.І. // Вісн. Київ. славіст. ун-ту. Серія: історія. - 2008. - Вип. 38. - С. 233-234.

3. Васильчук Г.М. Фінансове забезпечення українізації вищих органів державної влади УРСР (20-ті рр. ХХ ст.) / Г.М. Васильчук // Грані: наук.-теорет. і громад.-політ. альманах. - 2004. - № 2. - С. 57-60.

4. Васильчук Г.М. Причини та мета українізаційної кампанії на Україні (ІІ десятиріччя ХХ ст.) / Г.М. Васильчук // Наук. пр. іст. ф-ту Запоріз. держ. ун-ту. - 2004. - Випуск 18. - С. 193-197.

5. Васильчук Г.М. Діяльність комісій по українізації державного апарату на Україні (ІІ пол. 20-х рр. ХХ ст.) / Г.М. Васильчук // Грані: наук.-теорет. і громад.-політ. альманах. - 2005. - № 2. - С. 32-38.

6. Васильчук Г.М. Передумови та труднощі українізації державного апарату УСРР (ІІ десятиріччя ХХ ст.) / Г.М. Васильчук // Наук. пр. іст. ф-ту Запоріз. нац. ун-ту. - 2005. - Вип. 19. - С. 112-117.

7. Васильчук Г.М. Основні акти правової підтримки українізаційного процесу на Україні (1923-1927 рр.) / Г.М. Васильчук // Історична пам'ять: наук. зб. - 2005. - № 2. - С. 114-121.

8. Васильчук Г.М. Історико-правовий аналіз партійних та урядових документів на підтримку українізації (Україна 20-х років ХХ ст.) / Г.М. Васильчук // Культурологічний вісник: наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - 2005. - Вип. 14. - С. 72-77.

9. Васильчук Г.М. Діяльність органів по українізації вищих ланок державного апарату УРСР (20-ті роки ХХ сторіччя) / Г.М. Васильчук // Українознавство: наук., громад.-політ., культур.-мист., реліг., філософ., пед. журн. - 2005. - № 3. - С. 18-23.

10. Васильчук Г.М. «Теорія альтернатив» в дослідженні нової економічної політики / Г.М. Васильчук // Історія та історіографія в Європі. Німецько-французькі та українсько-польські взаємини у ХХ ст. - 2006. - Вип. 4. - С. 157-165.

11. Васильчук Г.М. Проблемно-теоретичні пріоритети сучасних дисертаційних досліджень з історії України 20-30-х рр. ХХ ст.: історіографічний дискурс / Г.М. Васильчук // Вісн. Житомир. держ. ун-ту ім. Івана Франка. - 2006. - Вип. 30. - С. 22-28.

12. Васильчук Г.М. Радянська політична система 20-х рр. в інтерпретації російської історіографії 90-х рр. ХХ-початку ХХІ ст. / Г.М. Васильчук // Наук. пр. Кам'янець-Поділ. держ. ун-ту : іст. науки. - 2006. - Т. 16. - С. 464-474.

13. Васильчук Г.М. Другий «неп»: сучасна історіографія теорії та історії політики українізації в УРСР / Г.М. Васильчук // Наук. вісн. Ужгород. ун-ту. Серія: історія. - 2007. - Вип. 19. - С. 150-154.

14. Васильчук Г.М. Колективізація сільського господарства: сучасні інтерпретації російської історіографії / Г.М. Васильчук // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. - 2007. - Вип. 11. - С. 102-111.

15. Васильчук Г.М. Політична система «непівського суспільства»: сучасні інтерпретації російських істориків / Г.М. Васильчук // Наук. зап. Ін-ту політолог. і етнонаціональних досліджень ім І.Ф. Кураса НАН України. - 2007. - Вип. 33. - С. 274-290.

16. Васильчук Г.М. Російська історична наука 90-х рр. ХХ-на початку ХХІ ст.: пошуки методології / Г.М. Васильчук // Наук. зап. Кіровоград. держ. пед. ун-ту ім. В. Винниченка. Серія: іст. науки. - 2007. - Вип. 10. - С. 41-49.

17. Васильчук Г.М. Концептуальні основи і тематичні пріоритети сучасної російської історіографії проблем формування радянської держави у 20-х рр. ХХ ст. / Г.М. Васильчук // Вісн. Луган. нац. пед. ун-ту ім. Т. Шевченка. Серія: іст. науки. - 2007. - Вип. 4. - С. 61-173.

18. Васильчук Г.М. Колективізація та політика розкуркулення в СРСР (кінець 20-х-перша половина 30-х рр.): концепції сучасної західної історіографії / Г.М. Васильчук // Наук. пр. іст. ф-ту Запоріз. нац. ун-ту. - 2007. - Вип. 20. - С. 438-442.

19. Васильчук Г.М. Діяльність громадських організацій в УРСР 1920-30-х рр. (сучасні інтерпретації українських та російських істориків) / Г.М. Васильчук // Вісн. Запоріз. юрид. ін-ту МВС України. - 2007. - № 2. - С. 237-244.

20. Васильчук Г.М. Обов'язок чи право: історико-правовий дискурс щодо виконання «Закону про мови» / Г.М. Васильчук // Наук. зап. Ін-ту політолог. і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - 2007. - Вип. 34. - С. 213-222.

21. Васильчук Г.М. Політична система радянського суспільства 1920-х-1930-х років: сучасні концепції зарубіжної історіографії / Г.М. Васильчук // Культурологічний вісник: наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - 2007. - Вип. 19. - С. 57-63.

22. Васильчук Г.М. Концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в СРСР 1920-30-х рр. / Г.М. Васильчук // Південний архів. Історичні науки : зб. наук. пр. - 2007. - Вип. 26. - С. 48-55.

23. Васильчук Г.М. Духовна культура радянського суспільства 1920-30-х рр. та її сучасні науково-історичні тлумачення / Г.М. Васильчук // Наук. зап. Тернопіл. нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Серія: історія. - 2007. - Вип. 1. - С. 215-223.

24. Васильчук Г.М. Новітня російська історіографія «радянської повсякденності» 20-30-х років / Г.М. Васильчук // Наук. пр. іст. ф-ту Запоріз. нац. ун-ту. - 2007. - Вип. 21. - С. 397-401.

25. Васильчук Г.М. Радянська влада і культура у 20-30-х рр. ХХ ст. (історіографія проблеми) / Г.М. Васильчук // Історичні і політологічні дослідження. - 2007. - № 3/4. - С. 55-61.

26. Васильчук Г.М. Вивчення «радянської повсякденності» 20-30-х років сучасними російськими істориками : проблеми теорії та методології дослідження / Г.М. Васильчук // Україна ХХ століття: культура, ідеологія, політика. - 2007. - Вип. 12. - С. 275-287.

27. Васильчук Г.М. Сучасна україно-російська історіографія розвитку профспілкового руху в Україні 20-30-х років ХХ сторіччя / Г.М. Васильчук // Вісн. Запоріз. юрид. ін-ту МВС України. - 2007. - № 3. - С. 313-318.

28. Васильчук Г.М. Зарубіжна історіографія політики українізації 20-30-х рр. в УРСР / Г.М. Васильчук // Вісн. Київ. cлавіст. ун-ту. Серія: історія. - 2007. - Вип. 32. - С. 186-195.

29. Васильчук Г.М. Український націонал-комунізм (історіографія проблеми) / Г.М. Васильчук // Вісн. Прикарпат. ун-ту. Серія: історія. - 2008. - Вип. 12/13. - С. 114-121.

30. Васильчук В.М. Цивілізація, держава, нація в історичному розвитку на межі тисячоліть / Васильчук В.М., Васильчук Г.М. // ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія: матеріали Міжнар. наук. конф., 30-31 трав. 2002 р.: тези доп. - К., 2002. - С. 13-16.

31. Васильчук Г.М. Сучасна історіографія феномену українського націонал-комунізму / Васильчук Г.М. // Лінгвістика та лінгводидактика у сучасному інформаційному суспільстві: матеріали наук.-практ. конф., 4-6 квіт. 2007 р.: тези доп. - К., 2007. - С. 398-402.

32. Васильчук Г.М. «Культурна революція» в Україні 20-30-х рр. ХХ ст.: сучасні тлумачення явища й поняття / Васильчук Г.М. // Культура в сучасному українському суспільстві: стан та проблеми: зб. тез Всеукр. наук.-практ. конф., 6-7 черв. 2008 р. - К., 2008. - С. 22-24.

Размещено на Allbest.ru