Соціокультурна характеристика науково-педагогічних працівників університетів Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Дисертант дослідив у порівнянні характерні і відмінні риси наукової атестації науково-педагогічних працівників вищих закладів освіти Російської імперії та західноєвропейських, показав полеміку з цього питання в наукових і громадських колах.

У дисертації обґрунтовано положення про те, що наукові ступені в Російській імперії відрізнялись від наукових ступенів країн Західної і Центральної Європи. Складена в Російській імперії система присудження ступенів і звань не просто запозичувалася з досвіду інших країн. Вітчизняна система наукової атестації розрахована на більш високі вимоги до осіб, які готувались до наукової й педагогічної діяльності.

У підрозділі 3.2 “Науково-педагогічна діяльність професорсько-викладацького корпусу” приділено увагу аналізу розподілу обов'язкового навчального навантаження, формам аудиторної та позааудиторної роботи викладачів, підготовці навчально-методичних матеріалів, участі в організації навчально-матеріальної бази університетів.

Наголошується, що в другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. в університетах Наддніпрянської України законодавче оформлення кількісного навчального навантаження науково-педагогічних працівників мало безумовно позитивне значення. Відтоді професорсько-викладацькі колективи мали можливість раціонально планувати і використовувати свій час на заняття в аудиторіях, методичну і науково-дослідну працю, отримували кращі можливості брати участь у громадській діяльності тощо. Вищезазначене позитивно вплинуло на рівень підготовки до занять, якість їх проведення.

Вирішальне значення у підготовці студентів мало впровадження на початку 1870-х років практичних занять на всіх факультетах. Поліпшення навчально-допоміжної бази університетів України, впровадження і використання різних форм аудиторної, позааудиторної роботи впливало на якість теоретичної і практичної підготовки студентів, закладаються підвалини для науково-дослідної діяльності, а в цілому все це позитивно відзначилося на загальному рівні випускників вітчизняних університетів.

У підрозділі 3.3 “Науково-дослідна діяльність професорсько-викладацького складу” зроблено аналіз основних напрямів поступу провідних галузей науки, які відбувалися в різних організаційних формах: науково-дослідна робота професорів і доцентів на факультетах університетів, у межах і в інтересах навчально-виховного процесу, науково-пошукова і видавнича діяльність в урядових структурах, добровільна праця шанувальників природознавчих і гуманітарних наук у різноманітних наукових товариствах.

Виявлені в процесі дослідження джерела переконливо свідчать про те, що існували низки об'єктивних і суб'єктивних факторів, які впливали на масштаби, характер і наслідки науково-дослідної діяльності професорсько-викладацького складу університету.

Аналіз кількісних і якісних ознак науково-організаційної системи роботи вітчизняних вчених свідчить про те, що при порівняно жорсткій регламентації досліджень, незадовільному матеріальному забезпеченні неможливе існування творчої ініціативи науковців. Тому вчені намагались вести самостійні дослідження за межами університетів та державних установ. Найбільш плідною і цілком легальною можливістю стає робота в наукових товариствах, які в силу свого громадського статусу знаходились під меншим державним контролем. Завдяки плідній діяльності товариств і розвитку практичних занять провідні представники професорсько-викладацьких колективів стають організаторами перших вітчизняних наукових напрямів і наукових шкіл.

Особливу увагу в підрозділі приділено оцінці основних форм здійснення міжнародних наукових зв'язків між вітчизняними і європейськими вченими-педагогами. За рахунок участі вітчизняних вчених у міжнародних наукових конференціях, конгресах, з'їздах, обміну літературою тощо здійснювалося знайомство з сучасними методиками ведення досліджень з різних галузей науки, розширювалась тематика наукових досліджень з природничих і гуманітарних наук, це впливало на входження науково-педагогічної інтелігенції Наддніпрянської України до загальноєвропейського науково-освітнього співтовариства. Наголошено на тому, що українська наука була невід'ємною складовою європейської та світової науки середини ХІХ-початку ХХ ст.

У підрозділі 3.4 “Громадська діяльність науково-педагогічної інтелігенції” висвітлено діяльність наукової інтелігенції в суспільному житті для його модернізації через роботу в спеціалізованих комітетах, міському управлінні, роботі Державної думи, зайняття культурно-просвітницькою діяльністю.

Встановлено, що наукова інтелігенція в другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. стала активною складовою модернізаційного процесу суспільного життя Наддніпрянщини і країни взагалі. Для більш ефективної роботи в цьому напрямі та з метою втілення у життя своїх проектів науковці організовували спеціалізовані товариства або входили до їх складу. Зростання значення науки у другій половині ХІХ ст. зумовило суттєве розширення й просвітницького впливу університетів. Доведено, що деякі методи роботи з популяризації наукових досліджень, досягнень запозичені з досвіду роботи західноєвропейських просвітників, що є підтвердженням існування єдиного європейського цивілізаційного простору. Стверджується, що протягом декількох десятиріч наукова інтелігенція цілеспрямовано працювала в напрямку зрівняння жінок у правах на отримання вищої освіти й організації вищих жіночих навчальних закладів у Києві, Одесі та Харкові.

Слід зазначити, що суспільно-політичний, перш за все культурно-освітній, потенціал науково-педагогічної інтелігенції використано далеко не повною мірою. Наукова інтелігенція не зуміла відіграти роль еліти в процесах модернізації. На перешкоді стали декілька об'єктивних і суб'єктивних факторів (певне відставання у формуванні науково-педагогічної інтелігенції як науково-культурної еліти модерного суспільства, збереження решток традиційного суспільства, велика залежність науково-педагогічної інтелігенції від державних імперських структур, неприйняття до уваги, нехтування правлячою верхівкою Російської імперії можливостями науково-педагогічної еліти відігравати в модерному суспільстві вирішальну роль у творенні нового матеріального і культурного світу та інше).

Основні результати дисертаційного дослідження

Аналіз стану наукової розробки поданої проблеми засвідчив, що досі вона не була предметом спеціального вивчення. Залучена до дослідження джерельна база є репрезентативною та достовірною, дозволяє вичерпно дослідити обрану тему.

У вивченні історіографії проблем вищих навчальних закладів освіти - університетів Наддніпрянської України та їх науково-педагогічних працівників - було виділено такі періоди: перший дореволюційний розпочався у 70-80-х роках ХІХ ст. і завершився зі встановленням радянської влади, другий - радянський - охоплює 1920-1990 рр., третій починається з першої половини 1990-х рр. і триває до сьогодні.

Загальне соціально-політичне та економічне становище в країні, культурологічний рівень суспільства ХІХ-початку ХХ ст. об'єктивно потребували значної кількості висококваліфікованих спеціалістів з вищою освітою. Внаслідок цього кількість членів професорсько-викладацьких колективів збільшувалися, покращувався їх склад. Доведено, що вони репрезентували різні соціальні верстви, національні і конфесійні групи, що в цілому відповідало світовим тенденціям становлення індустріального суспільства.

Зауважено, що складний шлях входження до професійно-корпоративної групи, незадовільне фінансування державою вищих навчальних закладів, різні можливості заняття академічною кар'єрою різних майнових верств сприяли тому, що науково-педагогічну діяльність обирали в переважній більшості сподвижники науки, для яких науково-педагогічна діяльність стає життєвою необхідністю в плані реалізації свого інтелектуального, педагогічного й творчого потенціалу.

З'ясовано, що проблеми з комплектацією штатів науково-педагогічних працівників університетів вирішувалися керівництвом за рахунок інституту приват-доцентства (позаштатних викладачів), збільшення кількості надштатних викладачів. Залучення позаштатних викладачів мало позитивний вплив на підвищення наукового рівня викладання, адже викладачі приходили до університету здебільшого маючи вже практичний досвід роботи в різних установах, навчальних закладах, пройшовши підготовку у вітчизняних і зарубіжних закладах освіти. Вітчизняна вища школа завдяки загальним зусиллям вчених змогла швидко підготувати науково-педагогічну зміну через приват-доцентуру й забезпечила на початку ХХ ст. достатньо високий рівень навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи та повноцінну роботу університетів. Зазначається, що повністю вирішити проблему із заміщенням вакантних викладацьких посад університетам не вдалося.

Виконання науково-педагогічними колективами своїх функціональних обов'язків відбувалось під жорстким адміністративним і державним контролем. Влада постійно намагалася обмежити самостійність університетських корпорацій, розглядала вчених перш за все як державних чиновників, які повинні були працювати в жорстко визначених бюрократичних рамках. Зазначена соціально-політична ситуація встановлювала додаткові бюрократичні бар'єри на шляху розвитку освіти в університетах, що йшло всупереч збільшенню міжнародного авторитету вітчизняних вчених на загальноєвропейському науковому просторі.

Матеріальне благополуччя основної маси професорсько-викладацьких штатів університетів залежало від науково-педагогічної діяльності. За джерелами добробуту переважну більшість науково-педагогічних працівників можна віднести до державних чиновників, оскільки вони не мали прибуткової нерухомості і не займались підприємницькою діяльністю. Зазначимо, що за їх життєвим стандартом основну частину науковців можна порівняти з тими верствами населення міста, які на Заході характеризуються як “середній клас”. Проте незадовільне матеріальне забезпечення порівняно з іншими професійними групами та невпевненість у завтрашньому дні сприяли процесу відтоку науковців в інші сфери, насамперед до державного апарату.

Доведено, що з останньої чверті ХІХ ст. стає переважаючим процес формування штатів університетів за рахунок власних випускників і запрошення випускників вітчизняних закладів освіти на заміну професорам-іноземцям. На початку ХХ ст. Міністерство народної освіти повернулося до практики організації спеціалізованих наукових центрів з різних галузей науки на базі зарубіжних і вітчизняних університетів. Це сприяло інтеграції вітчизняних університетів в європейський науковоосвітній простір, підвищувало якість підготовки працівників вищої школи.

Протягом ХІХ ст. у Російській імперії остаточно сформувалася система наукової атестації науково-педагогічних працівників, що розповсюджувалась і на університети Наддніпрянської України. Вона мала свої специфічні риси порівняно з європейськими вищими навчальними закладами. З'ясовано, що упродовж другої половини ХІХ-на початку ХХ ст. в освітянських колах велась дискусія з приводу доцільності існування двоступеневої системи наукової атестації “магістр - доктор”, підготовки й захисту двох дисертацій та вносилися пропозиції щодо проведення реформи в системі присудження наукових ступенів і вчених звань.

У другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. в університетах проведення практичних занять стає офіційно затвердженим, удосконалюються їх форми, формується навчально-методичне забезпечення. Практичні заняття впроваджуються майже до всіх предметів навчання факультетів університетів, що суттєво покращувало якість підготовки студентів. Аудиторна робота викладачів зі студентами доповнювалась позааудиторною та індивідуальною роботою, причому саме індивідуальна робота поступово все більшою мірою визначала якість навчально-виховного процесу.

У зазначений період продовжувалось зближення навчальної та наукової діяльності викладачів університетів. Дослідження вчених, проведені під час навчання в аспірантурі, наукових відрядженнях, під час роботи над дисертаціями, монографіями і т.п., знаходили втілення в навчально-виховному процесі, в курсах лекцій, навчальних планах, планах семінарів і практичних занять тощо.

Встановлено, що у другій половині ХІХ ст. у Російській імперії розвиток провідних галузей науки відбувався в кількох організаційних формах: науково-дослідна робота професорів і доцентів на факультетах університетів, у межах і в інтересах навчально-виховного процесу, науково-пошукова і видавнича діяльність в урядових структурах, добровільна праця шанувальників природознавчих і гуманітарних наук у різноманітних наукових товариствах.

У стінах університетів протягом другої половини ХІХ-на початку ХХ ст. під керівництвом провідних педагогів і вчених зароджувалися наукові напрями і школи. За рахунок участі вітчизняних вчених у міжнародних наукових конференціях, конгресах, з'їздах, обміну літературою тощо здійснювалося знайомство з сучасними методиками ведення досліджень з різних галузей науки, розширювалась тематика наукових досліджень з природничих і гуманітарних наук. Це впливало на входження науково-педагогічної інтелігенції до загальноєвропейського наукового й освітнього співтовариства. Негативно позначився на поступі наукового потенціалу суспільства штучний поділ на вузівську та академічну науку.

Зростання значення науки й освіти у суспільстві в другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. зумовило запровадження практичних досягнень вчених - винаходів, інженерних проектів, різноманітних методик - у промисловість, транспорт, сільське господарство, суттєво розширило й культурно-просвітницький вплив університетів. Використовуючи свій практичний, творчий потенціал, науково-педагогічні працівники університетів реалізували або намагалися вирішувати багато питань, пов'язаних як з їх професійною діяльністю, так і з суспільним життям.

Водночас наголосимо, що науково-педагогічна інтелігенція не зуміла відіграти роль еліти в процесах модернізації. У перехідному суспільстві соціальний портрет науково-педагогічної інтелігенції зберігав забагато рис традиційного суспільства і насамперед - велику залежність від державних імперських структур. Спостерігалося певне відставання у формуванні науково-педагогічної інтелігенції як науково-культурної еліти модерного суспільства. Це призвело до того, що ініціатива у визначенні шляхів вирішення (чи невирішення) актуальних проблем модернізації Наддніпрянщини (перш за все освітні, наукові, культурні, національні проблеми тощо), на жаль, належала не науковій еліті, а здебільшого реакційно-“охоронним” колам правлячої еліти.

Проте головну провину за недостатнє використання потенціалу науково-педагогічної інтелігенції слід покласти на правлячу еліту Російської імперії. Вона не зрозуміла того, що наукова еліта відіграє в модерному суспільстві вирішальну роль у творенні нового матеріального й культурного світу, у творенні вирішальної сили прогресу - Людини. Науковцям не дозволили взяти повноцінну участь у вихованні критичної маси ініціативних людей, у творенні структур громадянського суспільства, у творенні модерної політичної еліти (освіченої, совісної, свідомої своєї відповідальності).

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Додонова Г.В. Соціальна динаміка науковців Наддніпрянської України в другій половині ХІХ-на початку ХХ століття // Південний архів: Зб. наук. праць. Істор. науки. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2006. - Вип. 21. - С. 53-60.

2. Додонова Г.В. Архівні та рукописні фонди вітчизняних вчених: склад, інформативні можливості, специфіка використання // Південний архів: Зб. наук. праць. Істор. науки. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2006. - Вип. 22. - С. 147-154 (співавтор С.Г. Водотика, здобувачу належить аналіз інфрмаційних можливостей особових фондів вчених кінця ХІХ-початку ХХ ст.).

3. Додонова Г.В. Соціально-правове становище наукової інтелігенції Наддніпрянської України в другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Історичні науки. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2006. - Т. 52. - Вип. 39. - С. 16-21.

4. Додонова Г.В. Культурно-просвітницька діяльність наукової інтелігенції Наддніпрянської України в другій половині ХХ-на початку ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: ЗНУ, 2006. - Вип. ХХ. - С. 89-94.

5. Додонова Г.В. Освітньо-кваліфікаційна характеристика наукової інтелігенції Наддніпрянської України в другій половині ХХ-на початку ХХ ст. // Південний архів: Зб. наук. праць. Істор. науки. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2006. - Вип. 23. - С. 207-214.

6. Додонова Г.В. Суспільна діяльність наукової інтелігенції Наддніпрянської України в другій половині ХХ-на початку ХХ ст. // Культура народов Причерноморья. Научный журнал. - 2006. - № 85. - С. 131-135.

7. Додонова Г.В. Соціально-економічне становище науково-педагогічних працівників університетів Наддніпрянської України в другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя: Просвіта, 2007. - Вип. ХХІ. - С. 107-111.

Размещено на Allbest.ru