Українське повстанське запілля (друга половина 1943 – початок 1946 років)

Від 1943 р. і аж до 1945 р., в основних епіцентрах повстанського руху виразно виділялася діяльність так званих “повстанських республік”, які, як стверджується у розділі, виступали впливовим суб'єктом національно-визвольного руху на території Волині, Галичини та Прикарпаття. Вони виконували роль координуючого центру військового, економічного, політичного життя цього регіону і виступали однією з форм повстанського запілля. Основною причиною їх творення була необхідність тилового забезпечення української повстанської армії -- матеріально-технічного, продовольчого тощо. Серед найвідоміших у 1943 на початку 1944 рр. можна назвати -- “Колківську”, “Антонівецьку”, “Січ”, “Пустомитівську” (на території Волині). Маємо свідчення про діяльність повстанських республік навесні-влітку 1944 р. на Підгаєччині (Галичина), у 1945 р. на Коломийщині (Прикарпаття).

У зв'язку з посиленням терору з боку радянських спецорганів проти місцевого населення, підозрюваного у співпраці з українськими націоналістами, в середині літа 1945 р. повстанське керівництво видало наказ щодо негайної ліквідації “республік” і переходу на конспіративні форми роботи.

Друга половина 1945 - початок 1946 років стали етапом функціонального згасання запілля як важливого чинника національного руху Опору.

На підставі аналізу ступеня активності збройних відділів УПА в 1943 - на початку 1946 рр. авторкою отримано опосередковану інформацію про рівень розвитку повстанського запілля. Якщо брати за основу показник рівня його найвищої активності, то можна виділити такі регіони: Волинь і Полісся (1943-1944 рр.), Галичина (1944-1945 рр.), Прикарпаття (1944-початок 1946 рр.)

У розділі відзначається, що динаміка функціональної ефективності повстанського запілля перебувала у безпосередній залежності від ступеня потенційної спроможності його соціальної складової. Останній же, в свою чергу, залежав від низки чинників, причому, не тільки об'єктивного характеру (загального рівня життя населення), але й суб'єктивного (рівня довіри до влади, системи соціального захисту тощо). Оскільки більшість мешканців волинського краю складали селяни, то, щоб завоювати їх симпатії, повстанське керівництво змушене було чітко та виразно озвучити своє бачення вирішення аграрного питання. Це й стало однією з головних причин ініціювання ГК УПА земельної реформи з передачею наділів у приватну власність. За “Розпорядженням в земляній справі Головної Команди Української Повстанчої Армії”, підписаним командиром УПА Климом Савуром 15 серпня 1943 р. проголошувалися приватна власність на землю та право українських селян володіти нею.

Паралельно зі структуризацією повстанського запілля проводилася організація на звільнених від ворога територіях шкільництва. Не маючи змоги (в силу низки об'єктивних причин) реалізувати в практичній площині основні положення своєї освітньої політики, бандерівці значну увагу приділяли налагодженню просвітницької роботи та пошуку альтернативних шляхів організації шкільництва, зокрема, самоосвітньому рухові. Не менш важливою сферою діяльності адміністрації запілля виступала організація доброчинних заходів.

У розділі зазначається, що впродовж 1943-1944 рр. повстанське запілля виступало об'єктом переплетення інтересів різних, як правило, антагоністичних військово-політичних чинників: німецьких окупантів, поляків, радянських партизанів та політичних опонентів, зокрема, мельниківців. Особливість цієї боротьби полягала в тому, що вона велася не тільки за перемогу у територіальній площині, але й на рівні суспільної свідомості.

Загальний стан морально-психологічного клімату повстанського запілля визначався динамікою протікання військових та суспільно-політичних процесів у західних областях України впродовж 1944-1945 років. Гнітюче й деморалізуюче впливала на суспільні настрої міжпартійна боротьба в українському політикумі. Західноукраїнська еліта не змогла чітко сформулювати єдиних базових позицій щодо майбутнього української державності. З огляду на тогочасні військово-політичні реалії це мало загалом негативний вплив на процес формування суспільної поведінки, суттєво диференціювало соціальні настрої населення краю.

Суттєво позначилися на морально-психологічному стані населення наслідки діяльності репресивно-карального апарату більшовицько-радянської влади -- масовий терор, постійні облави, тотальні арешти, вивезення цілих родин до Сибіру тощо. Почуття страху та підозри, підсилювані ще й діяльністю бандерівської СБ, набуло всеохоплюючих масштабів. Очевидним виявом деформації суспільної моралі стала поява так званого сексотництва -- суспільного явища, детермінованого цілеспрямованою політикою радянської влади.

В дослідженні стверджується, що під впливом соціальної та національної реструктуризації західноукраїнського суспільства помітних змін зазнала система моральних настанов повоєнного соціуму. Проте, незважаючи на колосальний психологічний пресинг, здійснюваний ідеологічним апаратом більшовицько-радянської влади, повстанське запілля в досліджуваний період продовжувало залишатися моральною опорою УПА та націоналістичного підпілля.

У третьому розділі “Економічна складова повстанського запілля” розглядається господарська референтура в другій половині 1943-на початку 1944 рр. та аналізуються особливості економічної діяльності повстанського запілля у 1944-на початку 1946 років.

Налагодження оптимального функціонування господарського механізму запілля проходило паралельно з процесом формування та становлення УПА, тобто впродовж першої половини 1943 року. Увесь тягар вирішення цього завдання взяла на себе ОУН(б), організаційна мережа якої складала ядро повстанського запілля. Ще навесні 1943 р. нею було ініційовано введення в кожній станиці посади господарчого, до обов'язків котрого входило налагодження постачання продовольства, одягу, медикаментів для повстанських загонів.

Після організаційного поділу повстанського руху на УПА та запілля з вересня 1943 року в системі господарського забезпечення відбулися певні зміни. Коменданту запілля ПЗУЗ (північно-західні українські землі. -- Авт.) підпорядковувалася низка референтур, провідною з яких була господарська. Кожна військова округа також мала свій господарчий відділ, керівник якого відповідав за матеріально-харчове забезпечення повстанців. Штаб ГК УПА виступав у ролі координатора, знаходив і розробляв економічні можливості округ, застосовував обмін продукції між ними. Водночас оптимальною формою господарської співпраці УПА і повстанського запілля було визначено введення обов'язкового податку на населення.

У розділі демонструється, що способи і методи організації матеріального постачання УПА були різними. Радянські джерела наголошували на їх виключно примусовому характері. Тогочасні діячі українського підпільного руху у своїх спогадах та працях акцентували увагу на добровільності такого роду акцій. Однак, на думку авторки, мали місце як добровільні поставки продовольства, так і примусові реквізиції. Об'єктами нападів виступали, як правило, села, мешканцями яких були поляки, німецькі продовольчі склади в райцентрах, продовольчі бази радянських партизанів тощо. Непоодинокими були випадки грабіжницьких нападів на українських селян, котрі не поділяли політичних поглядів ОУН(б).

Загалом практика проведення реквізиційних акцій щодо українського населення розглядалася повстанським керівництвом як небажана. Насильне вилучення матеріальних цінностей у мешканців краю могло детермінувати загострення соціально-політичних протиріч у рамках повстанського запілля. Тому в основу побудови господарських стосунків упівців з місцевим населенням було покладено принцип дотримання законності, порушення якого, як правило, каралося досить суворо.

У переліку найважливіших завдань, які доводилося вирішувати оунівському підпіллю на зламі 1943-1944 рр., стояло питання фінансування господарської діяльності запілля. Основним “інвестором” українського національно-визвольного руху, причому не тільки у кадровому відношенні, але й у фінансовому, було місцеве населення, яке складало основу повстанського запілля.

Зростаюча потреба в готівці підштовхувала господарчий апарат повстанського запілля до пошуку джерел її наповнення. Важливим джерелом отримання готівки були: конфіскація, а подекуди просто пограбування майна окупантів -- відповідних державних, кооперативних та інших організацій; дорогоцінності, забрані членами ОУН (колишніми поліцаями) у єврейського населення і передані пізніше Організації, а також конфісковані у ворогів та зрадників. Українські повстанці в ході національно-визвольної боротьби широко використовували також власні паперові грошові документи -- бофони.

Незважаючи на те, що УПА мала низку ознак, що характеризували її як армію партизанського типу (на зразок радянських, югославських, іспанських тощо партизанських загонів), її принциповою відмінністю була фактична відсутність “великої землі”, а отже -- потужного, більш-менш постійного джерела продовольчого та матеріального постачання. Така обставина, на думку дисертантки, спонукала ГК УПА не тільки до прийняття рішення про розбудову господарського апарату повстанського запілля, але й про закладення законодавчої бази для його ефективної діяльності. Виходячи саме з такої логіки, ГК УПА через документи директивного характеру (накази, інструкції, розпорядження тощо) опосередковано намагалася легітимізувати своє право на здійснення політико-економічної влади в рамках повстанського запілля. Очевидним було її прагнення заручитися добровільною підтримкою з боку місцевого населення щодо ініційованих нею заходів. В першу чергу це стосувалося сплати натурального та грошового податку, налагодження роботи різноманітних майстерень та домашніх промислів на користь підтримки власної армії. Важливо, що виконання господарською референтурою запілля основного завдання -- мобілізації ресурсів на забезпечення перемоги національно-визвольної боротьби -- здійснювалося не стільки шляхом використання методів примусу, скільки переконання.

На початку весни 1944 року ОУН(б) активізувала роботу щодо структурування повстанського запілля, зокрема, його господарського сектору. Підпільна адміністрація з метою оптимізації діяльності господарчого апарату запілля намагалася обов'язки, що стосувалися організації збору продуктів харчування, одягу тощо, рівномірно розподілити між кількома відповідальними працівниками. Зокрема, низка обов'язків покладалася на теренових провідників та тих, хто обіймав нововведену посаду “магазинєра”, який відповідав за складування та збереження зібраного майна. Досить активно до цього залучалися інші члени Організації, особливо молодь та жінки.

Відновлення радянської влади на теренах, що становили повстанське запілля, значно ускладнювало роботу його господарського апарату. Зважаючи на важке матеріальне становище місцевого населення, посилення контролю над економічним життям краю з боку представників радянської влади, будь-яке застосування примусових методів для збору продовольства, одягу, збіжжя тощо на користь підтримки українського повстанського руху загрожувало викликом соціального незадоволення у середовищі запілля. Саме тому на низовому рівні приймалися рішення про те, щоб зверху не визначати конкретний обсяг контингенту, а його розмір могли планувати самі станичні.

У розділі зазначається, що стрімке поширення радянської влади на території західноукраїнського регіону позбавило повстанський рух досить суттєвої економічної опори -- “повстанських республік”, які значною мірою забезпечували матеріально-продовольче постачання збройних відділів УПА. Частина найбільш потужних з них, особливо на Волині і Поліссі, впродовж першої половини 1944 року перестали існувати. Очікуючи літнього наступу Червоної армії, командування УПА-Захід та керівництво Проводу ОУН змушене було активізувати господарську діяльність повстанського запілля щодо закладення нових матеріально-технічних баз на Галичині і Прикарпатті.

Зміцнення від 1944 року позицій нової влади на території повстанського запілля звужувало можливості останнього щодо матеріального забезпечення руху Опору. Це спонукало керівництво ОУН(б) та УПА до використання більш жорстких методів впливу як на членів Організації, так і на місцеве населення в цілому. Відбулося чергове посилення контролю над господарською ділянкою роботи. Прийняття низки рішень щодо впорядкування фінансової звітності, застосування жорстких (аж до смертної кари) методів покарання за крадіжки тощо, на думку авторки, виступають зовнішнім виявом загострення продовольчої проблеми в УПА восени 1944 року.

У розділі з'ясовано, що причиною посиленої уваги підпілля саме до цієї ділянки роботи стала реальна небезпека руйнування господарської системи повстанського запілля внаслідок реалізації у західноукраїнському регіоні основних заходів економічної політики радянської влади, а саме: обкладання населення різного роду грошовими та натуральними податками, спроби створення колгоспів і радгоспів, організація “добровільних” збірок для воїнів Червоної армії тощо. Тому-то перед націоналітичним підпіллям і ставилося завдання зібрати та “замагазинувати” якомога більше продуктів харчування, одягу та інших речей, життєво необхідних для потреб повстанського руху.

Важливою проблемою, що безпосередньо стосувалася організації господарського життя повстанського запілля залишалася проблема джерел його фінансування. Способи та методи фінансового наповнення “повстанської скарбниці” у порівнянні з минулим періодом майже не змінилися. Основними джерелами отримання готівкових коштів (в основному злотих) і надалі були: членські внески та оподаткування населення, продаж бофонів, добровільні пожертвування мешканців сіл під час колядування і щедрування, продаж горілчаних виробів. Непоодинокою залишалася практика обкладання контингентом неукраїнських населених пунктів, наприклад, польських. Отримані кошти використовувалися для закупівлі необхідних товарів, зокрема, медикаментів. Процедура передачі коштів обов'язково обліковувалася.

Налагодження детальної та чіткої фінансової звітності господарського апарату дозволяло провідникам ОУН(б) контролювати загальний рівень фінансового стану підпілля і вчасно реагувати на його зміни. Якщо у 1943-1944 роках низові ланки підпільної структури, принаймні на рівні району, мали обмежене право розпоряджатися зібраними коштами, то від другої половини 1945 р. вони його втратили.

Авторка вважає, що кризовість ситуації у західноукраїнському селі поглиблювалася приналежністю його, з одного боку, до повстанського запілля, а з іншого -- до складу західних областей радянської України. Це означало, що сільські мешканці як громадяни СРСР були зобов'язані дотримуватися норм його чинного законодавства і нести відповідальність за їх порушення.

Офіційна політика радянської влади в аграрній сфері була спрямована на руйнацію традиційного укладу західноукраїнського села. З цією метою застосовувалися різні тактичні прийоми: як “пряника” -- повернення селянам землі, надання кредитів, деякої матеріальної допомоги, відновлення роботи МТС, організації роботи земельних громад і т. п., так і “батога” -- реєстрація сільського населення через проведення кампанії перепису, масовий вивіз цілих сімей і родин у північні та далекосхідні райони СРСР, проведення облав у селах, що супроводжувалися масовим пограбуванням приватного майна селян. Крім того, 1945 рік став початком свідомої руйнації хутірської системи, що складалася в Україні впродовж віків. Це також негативно впливало на загальний морально-психологічний стан населення, поглиблювало процес соціального розшарування західноукраїнського селянства, але не стільки за економічною, як за виразно політичною ознакою.

Масований тотальний наступ на західноукраїнське село сприяв деформуванню більш-менш налагодженої системи матеріально-харчового забезпечення збройних загонів УПА. Більшість ланок повстанського підпілля, особливо низових, котрі несли основний тягар постачання повстанської армії, було знищено. Проте в першій половині 1945 року збори на користь УПА і далі проводилися здебільшого через господарчих, станичних або кущових. Способи поповнення матеріально-харчових запасів УПА хоча і залишалися традиційними, але все більш потребували активного застосування радикальніших методів, здійснюваних із застосуванням примусу і сили.

У розділі відзначається, що суттєвий підрив фізичних сил українського руху Опору взимку-навесні 1945 року спонукав керівництво УПА до пошуку нових форм організації боротьби. В першу чергу це виявилося в тому, що відбулася структурна реорганізація підпілля. Були скасовані: військова, господарська, жіноча, юнацька, зв'язкова референтури та Український Червоний Хрест. Реорганізація мала наслідком внесення змін і до системи матеріально-фінансового забезпечення визвольної боротьби.

Логіка перебігу подій підводить до висновку, що заходи більшовицько-радянської влади, здійснювані у західноукраїнському регіоні в період 1944-на початку 1946 років, були спрямовані на те, щоб засобами руйнування економічної основи українського села зломити його духовну вісь, знищивши тим самим головну опору УПА -- повстанське запілля.

У четвертому розділі “Організаційно-мобілізаційна та військова діяльність” охарактеризовано основні форми і методи організації самооборони населення в період німецької окупації (друга половина 1943-початок 1944 рр.), визначено причини і наслідки збройного протистояння у 1944-на початку 1946 років на теренах повстанського запілля та проаналізовано особливості функціонування там медико-санітарної служби.

Залучені матеріали демонструють, що військово-мобілізаційна робота у повстанському запіллі була однією з головних. Відповідальність за її налагодження та проведення покладалася на організаційно-мобілізаційні референтури, очолювані оргмобами.

У розділі аналізується коло основних завдань вказаної референтури. Доведено, що одним із найголовніших було питання організації самооборони населення повстанського запілля. Загальне управління процесом налагодження різних ділянок самооборони здійснювалося ГК УПА та керівниками окремих військових округ через оргмобів та лідерів відповідних організаційних структур оунівського підпілля. Безпосередня відповідальність за забезпечення самооборони місцевого населення покладалася на СКВ, офіційне формування яких розпочалося після відповідного наказу Клима Савура від 8 вересня 1943 р. Основою для формування СКВ стали сільські боївки самооборони. В організаційному відношенні вони виступали адміністративною одиницею збройного підпілля, спроможною діяти самостійно. СКВ складався з декількох боївок, очолюваних районовим командиром. Коло завдань, які стояли перед самообороною запілля, включало в себе: захист українського населення від ворожих нападів; несення вартової служби; організацію підпільно-диверсійної роботи у ворожому тилу; розвідувальну роботу; здобуття зброї тощо.

До сфери обов'язків організаційно-мобілізаційних референтур запілля так само входило вирішення проблеми підготовки та забезпечення кадрового поповнення УПА. Ця ділянка роботи включала в себе виконання двох основних завдань: організація обліку і мобілізації військовозобов'язаного населення та залучення його до участі у проведенні вишкільних курсів з початкової військової підготовки.

Загальне керівництво мобілізаційним процесом здійснювалося командуванням військових округ. Безпосередньо ними визначалися періодичність проведення мобілізаційних акцій у повстанському запіллі та кількісний склад новобранців. Відповідальність за озброєння та належну амуніцію мобілізованих покладалася на оргмобів.

У роботі звертається увага на те, що керівники організаційно-мобілізаційних референтур запілля паралельно з проведенням заходів мобілізаційного характеру організовували різного роду вишколи -- санітарні, організаційні, військові. Тематика вишколів залежала від об'єктивної потреби УПА в конкретних спеціалістах.

Загалом військова діяльність повстанського запілля у другій половині 1943-на початку 1944 років, по-перше, сприяла фізичному збереженню місцевого населення, по-друге, обмежувала пограбування його матеріальних ресурсів, по-третє, готувала серйозний кадровий резерв для повстанської армії, по-четверте, активно доповнювала роботу господарського сектору в плані забезпечення УПА зброєю, військовою амуніцією тощо.

У дисертації зазначається, що у період переходу фронту та підготовки до підрадянської дійсності керівництвом оунівського підпілля та УПА було прийнято рішення про мобілізацію до лав УПА-Захід окремих категорій населення запілля. Відповідальність за стан її проведення покладалася на теренових провідників. Крім того вони мали організовувати місцеві боївки.

Поступове утвердження, починаючи з весни 1944 року, в західних областях України радянської влади супроводжувалося використанням нею найрізноманітніших методів придушення організованого націоналістичного руху Опору. Одним із таких можна вважати радянську мобілізаційну кампанію, активізація якої припадає на першу половину 1944 року. Проведення масової мобілізації чоловічого населення краю до лав Червоної армії, а допризовної молоді -- на роботу в Донбас загрожувало позбавити УПА значного кадрового резерву, підривало фізичні сили повстанського запілля. Для того, щоб зірвати мобілізаційну кампанію підпільниками директивно наказувалося різними шляхами вести боротьбу проти радянської мобілізації.

У роботі зазначається, що в 1944 році найбільш поширеними формами військової діяльності повстанського запілля були відділи та самооборонні кущі, яких на повіт припадало 3-5. Результатом діяльності таких загонів стало витіснення з окремих районів Галичини поляків та посилення боротьби з так званими українсько-більшовицькими сексотами. Надзвичайно гостро стояло завдання якщо не зупинити, то хоча б обмежити вплив радянських органів влади на теренах повстанського запілля. З цією метою широко практикувалося проведення терористичних актів. Об'єктами терору, як правило, ставали представники місцевих органів більшовицько-радянської влади, військовослужбовці, комуністи, комсомольці та ін.

Не втрачало своєї актуальності вирішення СКВ завдання фізичного захисту місцевого населення перед небезпекою репресій з боку підрозділів НКДБ, внутрішніх військ НКВС, винищувальних батальйонів, груп охорони громадського порядку та ін.

Урізноманітнення радянською стороною форм і методів боротьби з українським національно-визвольним рухом, застосування масових репресивних заходів проти мирного населення сприяло формуванню в регіоні на зламі 1944-1945 років якісно іншої політичної ситуації. Це, в свою чергу, спонукало підпільників до перегляду тактики боротьби, що супроводжувалася мілітаризацією повстанського запілля. У загальній структурі повстанського підпілля центральною мілітарною ланкою став кущ, якому підпорядковувалися підрайони.

Навесні 1945 р. більшовики розгорнули нові широкомасштабні операції, спрямовані на ліквідацію національно-визвольного руху. Це спонукало керівництво повстанського підпілля здійснити реорганізацію своєї мережі у запіллі. Згідно з наказом №17 від 28.04.1945 р. за підписом в.о. командира УПА “Захід” В. Шелеста, скасовувалася організаційно-мобілізаційна референтура. Функції оргмобів передавалися командирам відповідних відтинків. Першочергове значення приділялося не стільки активізації збройного руху Опору на рівні окремих населених пунктів, скільки розгортанню масової антирадянської пропаганди серед місцевого населення, збору розвідінформації та боротьбі з ворожою агентурою.

На початку літа 1945 року українські націоналісти з метою збереження своїх кадрів змінили тактику боротьби проти радянської влади. Вони почали діяти дрібними боївками (5-10 осіб), перейшовши, головним чином, до методів терору і диверсій. Обов'язки з організації та проведення різного роду збройних акцій повністю покладалися на теренових провідників. У повстанському запіллі було розбудовано широку мережу підпільних боївок. Місцем їх дислокації слугували віддалені садиби в горах, хутори, криївки в лісах та далеких полях, а також у селянських помешканнях. З метою їх виявлення радянські каральні органи почали активно залучати агентурну мережу.

Отже, до кінця 1945 року, тобто до початку розгортання “великої блокади” 1946 р., УПА та націоналістичному підпіллю вдавалося зберігати контроль (здебільшого локального характеру) над сільською місцевістю західноукраїнського регіону. Використання збройних засобів самозахисту повстанського запілля певним чином гальмувало процес його руйнування засобами тотальної радянізації і дало змогу національно-визвольному рухові здійснити перегрупування сил для зміни тактики боротьби в 1946 році.

У розділі зазначається, що разом із формуванням Української повстанської армії та її запілля відбувався процес налагодження підпільної медичної служби у формі Українського Червоного Хреста, що від серпня 1943 року становив окрему референтуру повстанського запілля.

Найвищою структурною ланкою УЧХ виступав крайовий провід, якому підпорядковувалися обласні, обласному - окружні, окружному -- повітові, повітовому -- районні проводи.

Структура медичної служби в запіллі мала такий вигляд: санітарна служба районів та надрайонів підпорядковувалася окружному санітарному осередку, очолюваному лікарем. Керівник окружного санітарного осередку перебував у подвійному підпорядкуванні: як член ОУН -- підпорядковувався окружному провідникові, а як керівник однієї з ланок УЧХ -- обласному санітарному референтові - лікареві. Функції низових санітарних служб на території округи виконували санітарні пункти, котрі поділялися на повітові польові шпиталі, районові та місцеві санітарні пункти.

Основна мета УЧХ в запіллі полягала в організації допомоги військово-санітарній частині УПА та цивільному населенню. Відповідно до цього було сформовано декілька відділів, на кожен з яких покладалося вирішення певних завдань: медично-санітарний, фармацевтичний, суспільної опіки та вишкільний.

Оскільки процес становлення та розвитку УЧХ перебував під контролем жіночої мережі ОУН(б), то лідерки її окремих структурних одиниць (станиці, району, округи, області, краю) одночасно були керівниками відповідного відділу УЧХ.

Впродовж зимово-весняного періоду 1944 року оунівське підпілля активно працювало над розширенням та якісним поповненням мережі УЧХ від станиці до повіту. Насамперед це стосувалося добору кадрів. Розв'язання цієї проблеми здійснювалося двома шляхами: залученням до роботи професійних медичних кадрів (не завжди членів ОУН(б) і навіть українців); підготовка молодшого медичного персоналу через організацію підпільної мережі медико-санітарних курсів.

Починаючи з другої половини 1944 року, частини УЧХ чимраз частіше використовували у своїй роботі криївки та підземні шпиталики. Останні виконували роль санітарного пункту запілля, за кожним з яких закріплювалася фахова санітарка і дві помічниці.

Вподовж зимових місяців 1945 р., окрім підтримки належного рівня медичного обслуговування повстанців та запілля, жіноча мережа виконувала завдання господарського забезпечення потреб УЧХ, який у результаті реорганізації в березні 1945 року був поділений на три головні відділи -- організаційний, медичний, фармацевтичний.

У п'ятому розділі “Політико-пропагадистська робота у повстанському запіллі” аналізуються основні завдання і напрями діяльності суспільно-політичної референтури запілля в період німецької окупації та досліджується специфіка ведення агітаційно-пропагандистської роботи в умовах функціонування радянської системи влади.

В період з другої половини 1943 до початку 1944 років у діяльності повстанського запілля вагоме місце займала політико-пропагандистська робота, зовнішньою ознакою чого стало виділення її в окрему референтуру. Даною ділянкою роботи керував референт пропаганди Проводу ОУН(б), якому підпорядковувалися крайові, обласні, окружні й повітові осередки пропаганди. Референтура пропаганди займалася організацією агітаційно-пропагандистської роботи серед населення запілля, виготовленням та розповсюдженням відповідної літератури, організацією вишколів, мітингів, лекцій, підготовкою пропагандистів. Їй підпорядковувалися підреферентури, або відділи, а саме: кадрів, суспільно-пропагандивний (така назва відповідає оригінальним документам. -- Авт.), вишкільний, шкільний, юнацтва, жіночого юнацтва. Пропагандивна мережа складалася з надрайонового, районних, підрайонних, станичних, участкових пропагандистів, однак її структура постійно змінювалася.

Для проведення агітаційно-пропагандистської роботи оунівське підпілля використовувало різноманітні форми і методи, вибір яких залежав від конкретної суспільно-політичної чи військової ситуації в регіоні. Робота низових структурних ланок суспільно-політичної референтури, як правило, чітко скеровувалася “згори”.

Основні завдання, які доводилося вирішувати пропагандистам різних рівнів, полягали в поширенні серед українського загалу програмових засад ОУН(б), викладених у постановах ІІІ НВ Збору ОУН, морально-психологічній підготовці населення до збройного протистояння з ворогами української державності, зміцненні його віри в неодмінну перемогу національно-визвольного руху, сприянні налагодженню тісного взаємозв'язку між УПА та повстанським запіллям, вихованні молоді у дусі українського патріотизму.

Авторка вважає, що перелік завдань пропагандистського апарату запілля був доволі типовим, характерним для будь-якої повстансько-політичної сили. Однак варто виділити діяльність суспільно-політичної референтури повстанського запілля у площині українського державотворення. Йдеться про практичну та суспільну значущість її роботи у сфері налагодження шкільництва, цивільної адміністрації, спільно з УЧХ -- суспільної опіки тощо.

Вибір українським підпіллям форм і методів пропагандистської роботи у повстанському запіллі в 1944-1945 рр., як і в попередні роки, значною мірою визначався особливостями тогочасної військово-політичної ситуації. Основне завдання пропагандивної референтури полягало у мобілізації українського населення на організацію самооборони у повстанському запіллі та, паралельно з цим, на боротьбу з ворогами української державності, головним чином уособленими більшовицько-радянською владою. Паралельно з посиленням радянської присутності на західноукраїнських землях відбувався процес адаптації повстанського запілля до нових умов. Ознаками її зовнішнього вияву стали зміни самого характеру пропаганди: вона стала більш жорсткою і наступальною, що дозволило сучасникам характеризувати її як “воюючу”.

Дієвою формою пропаганди, яка широко застосовувалася в період переходу фронтів, стали рейди окремих загонів УПА як на терени “Осередніх і Східних земель України”, так і на західні. Робота, проведена рейдуючими відділами, не увінчалась створенням дієвого запілля поза межами західноукраїнських земель. Проте всі пропагандистські рейди на східні та північно-східні землі України сприяли, хоча і частково, “прориву” інформаційної блокади щодо українського національно-визвольного руху, формуванню певної позитивної громадської думки про події у західній частині України. Рейдуючі відділи УПА на теренах Галичини стали демонстрацією військової сили УПА. Пропагандивні рейди мали також важливе значення з точки зору умовно територіального окреслення та своєрідної легітимізації повстанського запілля.

На думку авторки, одне з найголовніших завдань УПА та оунівського підпілля в 1944-1945 роках полягало в утриманні під своїм політико-ідеологічним впливом селянства -- рушійну силу національно-визвольного руху. Домінуючим напрямом агітаційно-пропагандистської роботи у селянському середовищі було питання земельної власності, а саме: розгортання антиколгоспної агітаційної кампанії.

В період підрадянської дійсності (1944-1945 рр.) сільське населення, яке в масі своїй складало соціальну основу українського руху Опору, виступало об'єктом інформаційно-пропагандивного впливу не тільки націоналістичного підпілля, але й радянської агітаційно-пропагандистської машини. Маючи незрівнянно більші можливості, партійно-ідеологічний апарат розпочав масовану кампанію обробки свідомості людей і цькування членів ОУН та вояків УПА ще до повного визволення регіону від нацистських окупантів. У цій ситуації перед політичною референтурою стояло завдання якомога ширше проводити інформаційно-роз'яснювальну роботу серед населення повстанського запілля, аби втримати його в орбіті свого впливу. Не маючи широкого доступу до технічних засобів масової інформації, повстанське підпілля основний акцент ставило на використанні різних форм усної пропаганди. Методика її проведення, а особливо, зміст пропагандивних матеріалів регламентувалися значною кількістю офіційних документів інструктивного характеру.

Одним з найбільш дієвих засобів ідеологічної боротьби проти радянсько-більшовицької системи повстанське підпілля небезпідставно вважало друковане слово. Вироблення єдиної ідейно-політичної лінії пропагандивної і видавничої роботи було покладено на Головний осередок пропаганди й інформаційної служби (ГОПІС), очолюваний з 1944 р. П. Федуном. Керівництво повстанського руху в рамках повстанського запілля встановило свого роду монополію на політико-ідеологічне висвітлення та оцінку тогочасних подій міжнародного і внутрішнього характеру, оскільки рішення та інструктивні вказівки ГОПІС були обов'язковими як для пропагандивних осередків ОУН(б), так і для політвиховних структур УПА.

З другої половини 1945 року в структурі повстанського підпілля залишилися функціонувати три референтури: організаційна, пропаганди і СБ. У той період чи не найголовніше завдання бандерівського підпілля і УПА полягало в збереженні свого запілля. Втрата його, причому не тільки у матеріально-фізичному, але й морально-психологічному розумінні, не лише створювала небезпеку вимивання сутнісного змісту національно-визвольного руху, а й перетворення його на банальну боротьбу окремої політичної сили за владу. Вирішення проблеми зумовлювало як налагодження правильної пропаганди ідей національного визволення, так і вмілої організації контрпропаганди.

Наслідком масованої пропаганди, поєднаної із застосуванням репресивних заходів проти місцевого населення, стало поступове “розмивання” повстанського запілля, більше того, виникнення ознак “ерозії суспільної свідомості”, що проявлялося, насамперед, у появі значної кількості провокаторів, зрадників і донощиків.

У розділі зазначається, що нова політична дійсність спонукала українське підпілля до коригування змісту пропагандивних матеріалів. Причиною цього стало кількісне збільшення об'єктів пропаганди. Якщо раніше в основному це було місцеве населення, члени та симпатики ОУН(б), то тепер пропагандистам під час проведення різноманітних акцій рекомендувалося концентрувати увагу на пропагандивному охопленні робітників і службовців, направлених для роботи у західні області України, а також молодь.

Крім організації масових зборів громадянства, гутірок (невимушених бесід. -- Авт.), індивідуальних розмов в період підрадянської дійсності політмасова робота серед населення запілля проводилася засобами поширення різноманітних гасел. Значна роль у діяльності пропагандивної референтури відводилася так званій “шептаній пропаганді”, під якою розумілось “масове поширення вісток в індивідуальних розмовах не подаючи їх в публічних виступах”. Підсилювані збройною боротьбою, такі форми антирадянського руху Опору, як лозунгова та “шептана пропаганда” у 1945 році допомогли оунівському підпіллю на певний час зберегти за собою контроль над повстанським запіллям.

У висновках узагальнено основні результати проведеного дослідження:

Аналіз історіографічних досліджень з проблем національно-визвольного руху (як у вітчизняному, так і світовому контексті), а також широкої джерельної бази дає підстави трактувати українське повстанське запілля як контрольовану УПА територію, на якій вибудовувалася структурована система воєнно-господарського комплексу базисних і похідних функцій місцевого населення як суб'єкта українського повстанського руху. Ядром, керівною політичною силою запілля виступало підпілля, представлене організаційною мережею ОУН(б). Величезний матеріальний та моральний внесок повстанського запілля у забезпечення якісного функціонування українського руху Опору дає підстави вважати його важливим структурним елементом останнього.

Процес становлення та функціонування повстанського запілля можна умовно поділити на два періоди: перший -- серпень 1943-початок 1944 років -- локалізований в основному у північно-західній частині України; другий -- початок 1944-початок 1946 років -- більшої мірою стосується західноукраїнського регіону.

Головна Команда УПА в якості органу найвищої військової влади на території ПЗУЗ упродовж другої половини 1943 року розглядала повстанське запілля як територію своєрідної української державності. Державотворчі зусилля її керівництва реалізовувалися у двох паралельних площинах: встановлення у регіонах, контрольованих УПА, української цивільної адміністрації та формування мережі оунівського підпілля як реальної військово-політичної влади на місцевому рівні. У 1944 р. з метою легітимізації управлінських структур створюється УГВР, яка розглядалася сучасниками потенційно верховним органом української влади на території повстанського запілля. Проте в режимі реального часу керівництво усіма ділянками роботи в запіллі здійснювалося Проводом ОУН(б) та ГК УПА.

Однією з найбільш ефективних форм функціонування запілля виступали так звані “повстанські республіки”. Їх локалізація характеризувалася як територіальним, так і часовим виміром. Особливо високий ступінь їх функціональної активності спостерігався у 1943 році на території північно-західної України. Починаючи з 1944 року, повстанські республіки створюються у Галичині і лісових масивах Прикарпаття. Поступове згортання їх діяльності у 1945 р., а декотрих і раніше -- у 1944 році, було зумовлено активізацією процесу відновлення радянської влади в краї та посиленням репресивного тиску на місцеве населення.

Діяльність повстанського запілля носила поліфункціональний характер, одним із найважливіших завдань якого виступала військово-мобілізаційна функція. В її реалізації виразно виділялося два основних напрями -- забезпечення самооборони сільських населених пунктів краю та проведення мобілізації до лав УПА.

Зусиллям керівництва УЧХ у рамках повстанського запілля було організовано медико-санітарну ділянку роботи: відкрито медичні пункти (шпиталики), проводилися курси з підготовки молодшого медичного персоналу, налагоджено збір і постачання медичних препаратів та перев'язочного матеріалу для потреб УПА.

У загальній структурі національно-визвольного руху повстанське запілля розглядалося основним чинником матеріально-продовольчого та кадрового забезпечення УПА. Ефективність його діяльності підвищувалася завдяки створенню та постійному вдосконаленню відповідних структур господарчого апарату запілля.

Заходи більшовицько-радянської влади, здійснювані в 1944 - на початку 1946 років у західних областях України, були спрямовані на те, щоб засобами руйнування економічної основи українського села (нищення хутірської системи, обкладення одноосібних господарств непосильними податками, створення колгоспів тощо) позбавити УПА її головної опори -- повстанського запілля. Така політика державної влади в економічній сфері стала однією з детермінант гострого збройного протистояння у західних областях України в досліджуваний період.

Важливе місце в структурі повстанського запілля займала політико-пропагандистська сфера, зовнішньою ознакою чого було виділення її в окрему референтуру. Вибір форм і методів пропагандистської діяльності значною мірою визначався особливостями тогочасної військово-політичної ситуації, тобто присутністю на західноукраїнських землях спочатку німецьких окупантів, а потім -- радянської влади.

Основними функціями політико-пропагандистської складової у різні періоди діяльності повстанського запілля були: налагодження роботи шкільництва та культурно-освітніх закладів на селі; видавнича діяльність; організація масових агітаційно-пропагандистських заходів тощо. Специфіка даної сфери діяльності полягала в тому, що об'єкт її спрямування (головним чином, населення краю) водночас виступав “споживачем” політико-ідеологічного продукту ворожої сторони. Саме тому не менш важливе завдання, що покладалося на працівників політико-пропагандивної референтури підпілля, полягало у максимальному обмеженні чи нейтралізації впливу ворожої пропаганди на суспільну свідомість повстанського запілля.

Свідченням крайнього вияву жорстокості збройного протистояння на теренах повстанського запілля, особливо з другої половини 1944 року, стали акти терору проти цивільного населення, організовані як радянською стороною, так і націоналістичним підпіллям. Їх широке застосування, особливо у поєднанні з політико-ідеологічним пресингом, приводило до деформації суспільної моралі, що виявилася у масовому поширенні такого негативного явища, як “сексотництво”.

Всебічне вивчення та аналіз джерельної та історіографічної бази з історії національного руху Опору періоду Другої світової війни та повоєнних років дає підстави трактувати українське повстанське запілля одним з базових чинників системного функціонування Української повстанської армії. У структурній конфігурації українського національно-визвольного руху кінця 40-х років ХХ століття інтегративним елементом між УПА і запіллям виступало націоналістичне підпілля, яке, водночас, виконувало роль своєрідного каталізатора повстанської боротьби.

Основні публікації

1. Українське повстанське запілля (друга половина 1943-початок 1946 років). -- Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. -- 527 с.

2. Рецензія: Ухач В. Стародубець Г. Українське повстанське запілля (друга половина 1943 - початок 1946 років). -- Монографія. -- Тернопіль, 2006. -- 527 с. // Мандрівець. -- Тернопіль, 2006. -- Вип. 3(62). -- С. 79-80.

3. Український повстанський рух на Волині на зламі 1943-1944 рр. (політико-виховний аспект) // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. -- К., 2003.-- Вип. 7. -- С. 65-73.

4. ОУН(Б) як суб'єкт українсько-польського конфлікту на Волині в 1943 р. // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. -- Тернопіль, 2003. -- Вип. 3: Національно-державне відродження слов'янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя. -- С. 96-99.

5. До питання про суть внутрішньополітичного конфлікту у середовищі українського націоналістичного руху в роки Другої світової війни // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. -- К., 2004. -- Вип. 8. -- С. 72-82.

6. Організація самооборони українського повстанського запілля в другій половині 1943-першій половині 1944 рр. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. Зб. наук. праць. -- Вінниця, 2004. -- Випуск 7. -- С. 61-66.

7. Основні чинники формування суспільно-політичного клімату Галичини в кінці 1943-1944 рр. // Сторінки історії: Збірник наук. праць. -- К.: ІВЦ “Видавництво “Політехніка””, 2004. -- Вип. 20. -- С. 148-158.

8. Основні засади етнонаціональної політики ОУН(б) та УПА в другій половині 1943 - 1944 рр. // Сторінки історії: Збірник наукових праць. -- К.: ІВЦ “Видавництво “Політехніка””, 2004. -- Вип. 19. -- С. 232-244.

9. Діяльність організаційно-мобілізаційної референтури запілля УПА на зламі 1943-1944 рр. // Питання історії України: Зб. наук. статей. -- Чернівці, 2004.-- Т. 7. -- С. 73-78;

10. Господарська діяльність повстанського запілля в 1944 році // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного університету ім. Л. Українки. -- Луцьк, 2004. -- Вип. 9. -- С. 70-75.

11. Організація господарської діяльності повстанського запілля у другій половині 1943 року // Галичина. -- 2004. -- № 10. -- С. 142-148.

12. Спроба встановлення цивільної української адміністрації у повстанському запіллі восени 1943 року // Література та культура Полісся. Сторінки історії і культури Полісся та України в сучасному висвітлені. -- Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2005. -- Вип. 28. -- С. 167-172.

13. Вплив радянської присутності на економічне становище повстанського запілля в першій половині 1945 року // Мандрівець. -- Тернопіль, 2005.-- Вип. 1 (54). -- С. 19-24.

14. Роль українського повстанського підпілля в організації опору мобілізаційним заходам радянської влади у західних областях України в 1944 році // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. -- Тернопіль, 2005. -- Вип. 1 -- С. 293-299 (співавт. -- Твердоступ Р.).

15. Організація медико-санітарної служби у повстанському запіллі (друга половина 1943-1944 рр.) // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. -- Переяслав-Хмельницький, 2005. -- Вип.17. -- С. 199-204.

16. Особливості агітаційно-пропагандистської роботи у повстанському запіллі в період з другої пол. 1943 до 1944 рр. // Сторінки історії: Збірник наукових праць. -- К.: ІВЦ “Видавництво “Політехніка””, 2005. -- Вип. 21. -- С. 178-194.

17. “Повстанські республіки” як одна із форм українського повстанського запілля (1943-1945 рр.) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. Зб. наук. праць. -- Вінниця, 2005. -- Вип.9. -- С. 181-186.

18. Діяльність Українського Червоного Хреста в контексті функціонування повстанського запілля в 1944 році // Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. -- Рівне: Рівненський державний гуманітарний університет, 2005. -- Вип. 5. -- С. 50-56.

19. Лозунгова агітація та “шептана пропаганда” як форми антирадянського руху опору у 1945 рр. // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. -- Тернопіль, 2005. -- Вип. 2 -- С. 224-229.

20. Селянство як соціальна база українського повстанського запілля (друга половина 1943-1945 рр. // Український селянин: Зб. наук. Праць. -- Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2005. -- Вип. 9. -- С. 224-228.

21. Самооборона як одна з важливих функцій у діяльності повстанського запілля (1944--перша половина 1945 рр.) // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. -- К., 2005. -- Вип. 9. -- Част. 2. -- С. 478-488.

22. Українське повстанське запілля як об'єкт інтересів військово-політичних чинників кінця 1943-1944 рр. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. -- Запоріжжя: Просвіта, 2005. -- Вип. ХІХ. -- С. 288-294.

23. Прояви сексотництва у повстанському запіллі в 1944-1945 рр. // Мандрівець. -- Тернопіль, 2006. -- Вип. 1(60). -- С. 19-22.

24. Українське повстанське запілля (історіографія проблеми // Сторінки історії: Зб. наук. праць. -- К.: ІВЦ “Видавництво “Політехніка””, 2006. -- Вип. 23 -- С. 169-181.

25. Українське повстанське запілля (друга половина 1943-початок 1946 рр.) // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. -- Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”, 2006. -- № 572. Держава та армія. -- С. 82-87.

26. Феномен українського повстанського запілля // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. -- К., 2006. -- Вип. 10. -- Част. 2. -- С. 115-124.

27. Державотворча діяльність бандерівської ОУН у 1941-1943 рр. (соціально-економічний аспект) // Вісник Тернопільської академії народного господарства. -- 2002. -- № 2. -- С. 133-137.

28. Український національно-визвольний рух на Волині в роки Другої світової війни (1942-1943 роки) // Українська Повстанська Армія -- феномен національної історії: Збірник наукових статей / Прикарпатський університет ім. В. Стефаника. -- Івано-Франківськ: Плай, 2003. -- С. 70-79.

29. Проблема виховання та навчання підростаючого покоління в теорії та практиці українського націоналістичного підпілля періоду Другої світової війни (1943-1944 рр.) // Освіта як фактор забезпечення стабільності сучасного суспільства. Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції 26 березня 2004 р. -- Тернопіль, 2004. -- С. 194-196.

30. Українське повстанське запілля як об'єкт збройного протистояння радянської влади та ОУН(б) і УПА (осінь 1944-початок 1945 років // Національні рухи опору в Східній і Центральній Європі кінця 1930-х-середини 1950-х років: Матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції. -- К.: КМПУ імені Б.Д. Грінченка, 2005. -- С. 150-156.

31. Основні завдання та форми пропагандистської роботи у повстанському запіллі в першій половині 1944 року // Матеріали V Буковинської історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 130-річчю заснування Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. -- 29 вересня 2005р., Чернівці. У двох томах. -- Чернівці: Книги - ХХІ, 2005. -- Т. 1. Історія України. Краєзнавство. -- С. 237-243.

32. Сексотництво як один із проявів колаборації населення повстанського запілля в 1944-1945 роках // Шлях України: колізії новітнього поступу. Матеріали Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. 27 січня 2006 р. -- Тернопіль, 2006. -- С. 166-170.

33. Релігійне питання у теорії і практиці ОУН(Б) в період Другої світової війни // Українське християнство: історія трагедій та уроки сьогодення (1596-1686-1946). Матеріали Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. 3 листопада 2006 р. -- Тернопіль, 2006. -- С. 72-77 (співавт. -- Стародубець В., особистий внесок дисертантки -- 60%).

Размещено на Allbest.ru