Порівняння вибраних із документів XVI-XVIII ст. даних про форми господарювання і забудову львівських передмість переконує, що спосіб використання земельних угідь, сільськогосподарське підприємництво та поселення мешканців (передміщан та інших власників передміських ґрунтів) залишалися незмінними. Протягом усього цього часу угіддя переважно використовувалися для рільництва та городництва. Де-не-де траплялися сади, збереглося обмаль виноградників. Пасовища і луки, призначені для сіножатей, свідчать про наявність тваринництва. Часто ліси висаджували спеціально (шкілки чи запусти), причиною чого було розвинене використання деревини, в першу чергу для будівництва. Для цих же потреб провадився видобуток каміння та піску. На численних потоках, з яких складається Полтва, і на самій цій ріці було немало млинів та рибних ставків. Поселення передміщан творили окремі скупчення у цьому історичному ландшафті. Домогосподарство складалося з будинку з подвір'ям та господарськими приміщеннями, до нього прилягали город, сад, поле. Така господарська одиниця творила видовжену смугу, периферія котрої часто губилася в лісі чи нетрях. Поселення називали оселями («osada»), або вулицями, чи волями. Описана картина передмість Львова є дуже близькою до історичного пейзажу тогочасного села. Різниця полягає у значній кількості передміських монастирів та фільварків.

Фільварки. Декілька міських сіл (Замарстинів, Голоско Мале, Клепарів) на етапі заснування мали соціально-економічну форму фільварків, а пізніше набули статусу сіл. Інші фільварки, що виникли одночасно з першими, продовжували розвиватися на території передмість, не міняючи своєї назви і господарсько-економічної суті. Очевидно, на передмістях впродовж усього маґдебурзького періоду виникали, розвивалися і занепадали нові фільварки. Двір (дворик) міг бути складовою частиною фільваркового господарства на міській території. Це був мурований будинок з відповідною інфраструктурою, де мешкав власник фільварку.

З опису передміського історичного ландшафту видно, що досить поширеними були неадміністративні утворення, які умовно можна поділити на площинні та лінійні.

Неадміністративні територіальні утворення характеризуються горонімами (нагромадженими з джерел XVI-XIX ст.). Якщо ці назви побутували протягом XIX-XX ст. як традиційні, не несучи жодної адміністративної функції, то такими ж традиційними вони були і в попередню епоху і незалежно від атрибутного компонента описували неадміністративні утворення, що мали просторовий характер. Утворення лінійного характеру в урбаноніміці називаються одонімами, і їм відповідає атрибутний компонент «вулиця».

«Вулиці» львівських передмість. При застосовуванні урбаноніміки як складової для студій ретроспективної топографії виникає питання: що вкладали в поняття «вулиця» («platea», «gasse» «ulica») мешканці пізньосередньовічного і ранньомодерного міста, котре функціонувало на маґдебурзьких засадах? Завдяки локалізації на мікрорівні одиниць нерухомої власності однозначно випливає, що в реєстрах XVIII ст. при згадці про «вулиці» йдеться не про лінійні вузькі неприватні (міські) частинки простору, з двох боків котрого стояла забудова, а про якісь площинні території, на яких неподалік одне від одного розкидалися домогосподарства. Група реальностей, об'єднаних назвою іншої «вулиці», могла бути відокремлена від попередньої полями, пасовищем, рікою і т. п. Така просторова структура відповідає уявленням про планування передмість.

Як і у випадку з горонімами - назвами неадміністративних утворень - урбаноніми, що вживалися з атрибутним компонентом «вулиця», переважно довго не існували. Розмаїття вживання власних назв із різними атрибутними компонентами зумовлене складною структурою функціонування передмість ранньомодерного часу. Різні атрибутні компоненти стосувалися різних підсистем цієї системи (мірничої, господарської, адміністративної, фіскальної, урбаністичної). Всупереч загальній тенденції довшого життя назв від об'єктів, котрим вони надавалися, пізньосередньовічні і ранньомодерні передміські урбаноніми зберігалися у колективній пам'яті тільки в тих випадках, коли переходили на новий атрибутний компонент, що продовжував існувати.

Локалізація деяких об'єктів господарювання. З розмаїття видів нерухомої власності (земельних наділів, житлової і господарської забудови, сакральних споруд, промислових будівель) досить стабільними, що протягом тривалого часу стояли на одному і тому ж місці, є млини. Млини належали до різних форм власності. При застосуванні в процесі дослідження ретроспективної методики локалізації нерухомої власності віднайдені на мікро - та мезорівні місця розташування млинів передмість Галицького (Раєцький, Мартина Тлустого, водяний для виготовлення пороху, Вороблячий, млин без назви) і Краківського (Зимноводський, Богдана Донаковича, Пекарський, Штехера і млин на лані костелу Марії Сніжної).

Сьомий розділ «Риси відносин власності» присвячений відображенню залежності «ланів», осель, «вулиць», інших об'єктів передмість Львова маґдебурзького періоду від відносин власності. Виникнення, система і характерні риси просторових утворень передмість є наслідком природних, історичних, політичних, економічних і соціальних причин.

Що стосується «ланів», то деякі з них перебували у приватній власності, інші належали безпосередньо місту в особі маґістрату. До різної форми власності належали і різноманітні угіддя. Реліктова приналежність одиниць нерухомої власності до безпосередньо міської власності зафіксована в списках Йосифінської метрики для львівських передмість. Приватна власність у фіскальних та інвентаризаційних документах XVI-XVIII ст. віддзеркалюється через різні форми власних назв, що походять від іменника «воля», і в згадках про юридики. При застосуванні урбаністичного критерію будь-яка Воля - це оселя, що не відрізняється від інших. Використовуючи критерій, що відбиває відносини власності, можна дійти висновку, що поселення, в назві яких зустрічається слово «воля», були засновані фізичними або юридичними особами на особливих засадах, які передбачали звільнення мешканців на певний період від сплати чиншу власникові землі, на якій засновувалася Воля. У містах, локованих на німецькому (маґдебурзькому) праві на теренах Центрально-Східної Європи, починаючи з середини XIII ст., однією з найбільш вживаних була власна назва поселення зі складовим «воля» (wola, lhota, swoboda, liberta villa, Hollunge, слобода).

Юридики ? це земельні володіння шляхти і духовенства, які були органічно вплетені в господарський організм міста, але не підпорядковувалися йому ні юридично, ні економічно. Первісно термін «юридика» означав, що ділянка землі належала певній фізичній або юридичній особі, не підпорядкованій маґістратові. Певна розкиданість (кластерність) юридик могла означати неодночасність формування нерухомої власності, тобто будь-який власник (чи його спадкоємці) при нагоді докуповував землю незалежно від того, прилягала вона чи ні до його території. На підставі здійсненої ретроспективної локалізації юридик можна зробити висновок, що це була територіально об'єднана група домогосподарств чиншівників, котра на підставі приватної власності належала шляхтичам, міщанам, церкві, монастирям.

Переважна більшість юридик, зафіксована в масових документах XVIII ст., належала духовним юридичним особам. найменування юридик були нетривалими і могли змінюватися при зміні їхнього власника. Цей факт частково тлумачить відсутність тотожності між земельною власністю, зафіксованою документами XVI-XVII ст. та XVIII ст. У період складання Йосифінської метрики на території Старостинської юридики і на львівських передмістях, підпорядкованих маґістратові, переважна кількість юридик належала духовним юридичним особам (різним монастирям, шпиталям). Власниками нерухомості були насамперед ті духовні заклади, сакральні споруди яких розташовувалися саме в даній частині передмістя, а також деякі монастирі з середмістя (єзуїтів, тринітаріїв) та з інших частин передмість. Численними були і світські власники; наприкінці XVIII ст. нерухомість, що винаймалася чиншівникам, можна поділити на шляхетську та міщанську. В часи Речі Посполитої переважали шляхтичі ? власники юридик. Жодна з кас (міська, королівська, раєцька) міста Львова не отримувала чиншу від названої нерухомої власності шляхти та кліру. Так само не приносили прибутку сорок парцель, зайнятих райцями. Не оподатковувалися також землі, що знаходилися у безпосередній міській власності, і тимчасово звільнені від чиншу парцелі та неужитки.

Найменування юридик відносяться до категорії назв, що віддзеркалюють відносини власності. Таке смислове навантаження несе, зокрема, форма «Старостинська юридика», за допомогою якої історики традиційно описують прилеглу до середмістя територію, що не підлягала юрисдикції львівського маґістрату. В простудійованих фіскальних документах XVIII ст. такого формулювання не виявлено, за винятком запису у формі заголовка в Йосифінській метриці. На цій, не підвладній маґістратові території, в останній третині XVIII ст. існували анклави юридик інших власників, що засвідчують записи відповідної частини Йосифінської метрики. В документах львівського маґістрату XVI-XVII ст. немає і бути не може даних, що стосуються Старостинської юридики - королівщини, котра не підпорядковувалася Раді міста. Тільки в прикінцевій частині «Книг меж» 1607 р. вжита власна назва «Підзамче», а поняття «Замкова юридика» зафіксоване в люстрації Львівського староства від 1570 р. у контексті окремішності цієї території щодо маґдебурзьких передмість.

Взаємозв'язки між територіальними утвореннями та стосунками власності. Організація міського простору в маґдебурзький період визначалася кількома критеріями, взаємозалежними і переплетеними. Цей факт і для тогочасних користувачів, і для сучасних дослідників створював і створює труднощі, провокуючи при описі системи передмість на вписання до неї таких одиниць міського простору, що не відповідають критерію, обраному для конкретних студій. Такий підхід ілюструє систематизація «ланів» Р. Зубиком виключно на підставі критерію права власності, і пояснюється нехтуванням засадами господарювання та мірничим критерієм.

Розмитість декількох основних понять, характерних для опису функціонування передмість («передмістя», «лан», «вулиця»), нестабільність власних назв, пов'язаних з відносинами власності, застосування одного атрибутного компонента до різних об'єктів ускладнюють описові поелементні студії складного комплексу (системи) такого утворення, яким було передмістя маґдебурзького періоду. Для прикладу, при розгляді історичного ландшафту передмість були використані критерії способу господарювання і способу забудови. Але деякі з його елементів визначаються, крім вказаних критеріїв, ще й за допомогою інших. Зокрема, такий об'єкт як фільварок одночасно характеризується кількома критеріями: способом просторової організації, формою господарювання. Не менший вплив на функціонування фільварку мали й відносини власності (фільварки, що безпосередньо належали місту, приватним особам - і міщанам, і шляхтичам, юридичним особам, включаючи монастирі і шпиталі), що в свою чергу впливало на спосіб господарювання і забудови фільварків.

Оскільки спосіб господарювання і забудови важко відокремити від відносин власності в дослідженні застосовано елементи системного аналізу, зокрема, таку суттєву засаду аналітичного підходу, що полягає у поділі цілого на компоненти. (при цьому слід враховувати, що втрачаються не лише суттєві властивості системи, а й зникають суттєві властивості частин системи; аналітичний метод доцільний, якщо можна ціле розділити на взаємонезалежні частини).

Щоб уникнути втрати суттєвих властивостей частин системи при поділі цілого на компоненти в дослідженні при аналізі системи передмість всі реально існуючі утворення названо об'єктами нерухомої власності, а усі їхні власники - суб'єктами нерухомої власності.

При побудові ієрархії об'єктів нерухомої власності об'єктом першого рівня визначено територію передмість, другого рівня - угіддя, підприємства та поселення. Поселення в свою чергу поділяються на об'єкти третього (оселя, вулиця, воля, фільварок, монастир) та четвертого (домогосподарство, двір) рівнів. На нижчому (четвертому) рівні щодо угідь та підприємств знаходяться відповідно рілля, город, сад, пасовище, лука, ліс та млин, цегельня, став, пасіка, кар'єр. Аналогічно побудовано ієрархію суб'єктів нерухомої власності передмість, в якій на першому рівні є три рівнозначні суб'єкти (маґістрату, держави і церкви). На другому рівні розташовано їхні фізичні та юридичні особи. Нижче (на третьому рівні) від юридичної особи маґістрату знаходяться лава і рада, а від фізичної особи маґістрату - особа з міським правом і особа без міського права, яких на четвертому рівні відповідно можна поділити на патриція, міщанина та передміщанина, селянина. Також на четвертому рівні щодо суб'єкта держави знаходяться староста, маґнат, шляхтич і щодо суб'єкта церкви - монастир, шпиталь, церква, костел, єпископ, священик. Зв'язки (операції) між об'єктами та суб'єктами нерухомої власності зведено до власного господарювання, оренди (власне оренда, емфітевтична, нечинщівна) і заповітів. Суміщення обидвох їєрархій в одному графі дозволяє простежити множину всіх зв'язків (операцій), що відбувалися між об'єктами та суб'єктами нерухомої власності на передмістях Львова маґдебурзького періоду.

Висновки

Історичну топографію урбаністичного об'єкта можна ототожнити із «вступом до соціотопографії». Соціотопографія передбачає дослідження зв'язків між суспільними структурами і простором міста, тобто накладання результатів студій соціальної, етнічної, культурної історії на історичну топографічну підоснову міста.

Методика відтворення історичної топографії урбаністичних об'єктів Галичини базується на ретроспективному порівнянні низки серійних достатистичних джерел і співставленні отриманих даних з більш-менш синхронними історичними картами. Для створення гіпотетичних планів міст та містечок стосовно ранньоновітнього та пізньосередньовічного періодів у Галичині треба використовувати сучасні топогеодезичні підоснови та всі відомі історичні мапи, застосовуючи в ретроспекції картографічний метод дослідження. Методика локалізації домогосподарств та ідентифікації інших об'єктів на мікрорівні є дещо різною для міст і містечок.

Винятково цінне значення для відтворення історичної топографії міських об'єктів мають і використані як історичне джерело урбаноніми (гороніми і одоніми). Гороніми фактично не несуть інформації про офіційний адміністративний поділ, а віддзеркалюють традиційно вживані назви. Винятком є назви міських сіл, котрі донині збереглися як міські гороніми. У Львові назви юридик не вплинули на генезу традиційних назв «вулиць», деякі з них були штучно і свідомо відтворені після 1871 р. Назви ж «ланів» (кожна з яких стосувалася землевласника і характеризувала великий земельний наділ) мали безпосередній зв'язок із назвами «вулиць» ранньомодерного часу, хоча переважна кількість тогочасних традиційних назв «вулиць» мали напрямковий характер.

Локалізація топонімів у просторі не залежить від смислового навантаження атрибутного компонента. Тому використовувати як історичні джерела необхідно власні назви без їхніх атрибутних компонентів, оскільки останні (передмістя, лан, «вулиця») часто є нестабільними щодо власних назв. Крім того, атрибутні компоненти нерідко характеризуються розмитістю, тобто описують різні поняття. Так, «вулиця» переважно описує площинне утворення і є тотожною поняттю «оселя». «Лан» перетворився з характеристики одиниці площі у поняття земельної власності одного господаря. Поняття «лану» в жодному з двох названих вище варіантів (ні як одиниці площі, ні як характеристика земельного наділу) не зустрічається вже протягом XVIII ст.

Фактор розмитості деяких основних понять, пов'язаних з відносинами власності, поряд з нестабільністю власних назв спонукає до застосування системно-критерійного підходу для вивчення просторової організації великого міста, заснованого на маґдебурзьких засадах, яким був Львів ранньомодерного часу. Щоб уникнути труднощів описової студії такої складної системи, якою була міська територія маґдебурзького періоду, застосовані такі критерії для розгляду відповідних елементів (чи підсистем) львівських передмість:

- просторово-адміністративний - для визначення меж адміністративних одиниць, що входили в склад маґдебурзького міста;

- просторово-територіальний - для аналізу міської території;

- способів господарювання і способів забудови - для історичного ландшафту з врахуванням критерію права власності.

Застосування методики ретроспективної локалізації нерухомої власності поряд із системно-критерійним підходом до аналізованого матеріалу дозволяє зробити декілька конкретних висновків щодо історико-територіальної організації простору Львова. Загальна територія міста розглядається на рівні лінії (загальні межі міста, межі між передмістями і міськими селами, внутрішні межі передмість), площини (просторова організація передмість і міських сіл), об'єму (історичний ландшафт).

Адміністративно-просторові частини міста («місто в мурах», передмістя та міські села) розмежовувалися між собою і з територією іншої юрисдикції (прилеглими «чужими» селами та Старостинською юридикою) усталеними границями (межами). Визначені внаслідок просторової локації у XIV ст. зовнішні межі львівських передмість залишалися незмінними до першої третини XX ст. Між Клепаровом і Краківським передмістям міської юрисдикції розпливчасте визначення лінії межі пояснюється тим, що саме там були розташовані присілки Поріччя і Волиця, які мали нечіткий юридичний статус.

Початки формування міської території відповідно до засад просторової локації міст на німецькому праві відносяться до 70-х років XIII ст. - часу правління князя Лева Даниловича. Первинними локованими об'єктами стали млин війта Бертольда Штехера та лан костелу Марії Сніжної. Млин Штехера стояв на Полтві за сучасною адресою вул. Лемківська, 13 - там де ріка, розгалужуючись, творила петлю. Змінюючи назви (Штехера - Каноніків (прелатів) - Капітульний), млин проіснував до кінця XVIII ст. Від млина вздовж одного з рукавів Полтви (нині вул. Жовківська) в північно-східному напрямі тягнувся лан Діви Марії, що після завершення локації міста на маґдебурзьких засадах розділяв Старостинську юридику та міське село Замарстинів.

Просторова локація міста після повторного надання маґдебурзького права у 1356 р. тривала майже століття. Формування загальної міської території відбувалося у декілька етапів. За першої донацією (1356 р.) до складу сімдесяти ланів були зараховані майбутні чотири тракти Галицького передмістя, Краківське передмістя з присілками Волицею та Поріччям, територія майбутнього села Клепарів та існуючий на той час один лан костелу Діви Марії. Друга донація (1372 р.) включала до площі ста ланів (крім переліченого вище) терени майбутніх сіл Голоско Мале, Голоско Велике і Замарстинів. За третьою донацією (1415 р.) до міської території ввійшли неміряні терени (обшари) майбутніх сіл Кульпарків та Білогоща, а четверта (1444 р.) принесла теж неміряні обшари майбутнього села Брюховичі. Від 1489 р. внаслідок складних операцій купівлі-продажу та обміну село Малехів перейшло у власність львівського шпиталя Св. Лазаря. Від 1507 р. особливого статусу раєцьких сіл набули Зубря і Сихів. Завершилося формування загальної міської території в 1607 р., коли шпиталь Св. Духа отримав за борги село Скнилівок (Скнилів Малий).

Територіальна організація простору Львова маґдебурзького періоду пережила свою епоху більш як на століття. Її консерватизм зберігався у межах між львівськими передмістями і міськими та іншими прилеглими селами; деякі гороніми традиційно функціонують донині.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях