Меценатство в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Епізодична фінансова допомога надходила на усіх стадіях національного відродження. З кінця ХІХ ст. значний вплив на розвиток українського національного руху і відродження української нації зробили видатні українські суспільно-політичні та національно-культурні діячі Г. Ґалаган, Є. Милорадович, В. Симиренко, В. Тарновський, Є. Чикаленко.

Автор констатує, що з перших десятиріч ХХ ст., коли “українське питання” постало в центрі суспільного життя і виникла потреба в україномовній періодичній пресі, Є.Х. Чикаленко клопотав перед владою про видання в Києві на малоросійській мові щомісячного політико-економічного і літературно-наукового журналу “Нове життя” і щоденної газети “Громадська думка” (потім “Рада”). Дефіцит видання “Громадської думки” був відшкодований його зусиллями і коштами інших свідомих українців (М. Аркаса, В. Леонтовича, В. Симиренка). Наскільки широко простягалися інтереси Є.Чикаленка, наскільки він мав активну життєву позицію, сильний і бадьорий дух, свідчить епістолярна спадщина цього мецената, його листування з М.М. Коцюбинським, І.Ю. Рєпіним, Д.І. Яворницьким та іншими діячами культури й національно-визвольного руху. Автор звертає увагу, що в долі талановитого українського письменника М. Коцюбинського брали участь В. Симиренко та Є. Чикаленко.

У розділі проаналізовано, як до підтримки українського національного відродження через відомих громадських діячів В. Антоновича, М. Грушевського, О. Кониського та інших залучалися меценати і прості співчутливі громадяни. Видатні люди та події національно-визвольного руху (творчість Шевченка, діяльність Громад, “Киевская старина”, НТШ тощо) тісно перепліталися з благодійними фундаціями окремих підприємців й поміщиків (І. Череватенко, Я. Шульгін).

Автор виділяє когорту науковців, громадських діячів національного відродження, що складали заповіти, спрямовані на утримання народно-просвітніх установ, передачу власних бібліотек, колекцій суспільству, на організацію стипендіальних фондів та ін.

Аналіз джерел свідчить, що в осередку українських діячів були значні соціальні розходження. Автор відзначає неприйняття українською інтелігенцією результатів діяльності Терещенків та Харитоненків. Йдеться не лише про конфлікт поколінь, а й двох ступенів меценатства: благодійно-просвітницького, який символізував культурницький період в українському національному відродженні та соціально-політичного, який відповідав політичному етапу українського національно-визвольного руху. Українська інтелігенція надавала велику роль моральності в походженні багатства меценатів. Репрезентувати український національний рух належало високоморальним особистостям (про що свідчать коливання щодо кандидатур Г. Галагана та Н. Терещенка під час призначення голови Південно-Західного відділу Російського географічного товариства).

Автором доведено, що процеси соціального розшарування та вищеозначені непорозуміння між різними представниками українського національного руху не сприяли консолідації української нації, та послідовне пробудження нації як раз і полягало у мобілізації національних сил з метою компенсувати брак соціальної і культурної неповноцінності. Водночас, вихід на історичну арену різних типів меценатів, можна вважати частиною українського національного відродження як націотворчого процесу становлення української нації, перетворення етнічно мовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту.

Обґрунтовано, що діяльність В. Симиренка та Є. Чикаленка стала взірцем і символом відродження щирої благодійності й меценатства в Україні на сучасному етапі.

У висновках підбито підсумки та узагальнено результати дисертаційного дослідження, які виносяться на захист:

- Аналіз введених до наукового обігу архівних документів і матеріалів, критичний огляд досліджень попередників, використання новітньої літератури, свідчать, що соціально-економічні перетворення, викликані відміною кріпацтва в Російській імперії, розвитком ринкових відносин, загальною лібералізацією життя імперій об'єктивно призвели до активізації громадсько-культурної діяльності, легальною формою якої поставало меценатство та благодійність. Практичний аналіз структурно-функціональних ланок меценатства дозволив виділити традиційні форми художнього меценатства: замовлення митцям (причому в різних жанрах, від портретного до побутового), оплата закордонних творчих поїздок художників, купівля творів мистецтва з виставок, широкий спектр колекціонерських інтересів (від археологічних збірок до картин передвижників). Велику роль в становленні й розвитку інституту меценатства на Україні відіграло так зване садибне меценатство, яке набуло ознак відпочивально-рекреаційного комплексу.

- В вертикальній площині піраміда меценатства в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. увінчувалася колом осіб зі стійкими джерелами прибутків. Їхня меценатська діяльність була необхідною частиною повсякденного життя, вимагаючи постійних витрат для задоволення естетичних потреб. На нижчому рівні знаходилися більш широкі верстви привілейованого населення, які віддавали перевагу благодійництву, оскільки останнє передбачало як випадкові пожертви, так і деяку відчуженість від остаточного призначення пожертви.

- Меценатство та благодійництво надавало українцям можливість увійти в коло імперської еліти. За допомогою щедрих благодійних внесків можливою була демонстрація своєї лояльності до влади, привернення уваги необхідних канцелярських чиновників, імператора. Водночас, широка громадська благодійність українських меценатів була першим кроком до становлення професійної системи соціального обслуговування населення.

- Якщо меценати на західноукраїнських землях віддавали перевагу створенню іменних філантропічних фондів, покликаних сприяти матеріальній підтримці окремих закладів за національною ознакою, то наддніпрянські благодійники діяли в руслі фінансування будівництва корпусів, запровадження іменних стипендій, головування в опікунських радах. Об'єднуючим чинником поставала активна приватна ініціатива.

- Меценатство в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. формувалося відповідно до загальносвітової “моделі” підтримки мистецтва, узагальнюючи в собі якості суспільної психології та колективної поведінки. Розвиваючись на окремо взятій території, в межах тогочасної Російської та Австро-Угорської імперій, українське меценатство набуло свої відмінні особливості, а саме: переважання купецького меценатства, індивідуальної пожертви над колективною, особливо у вигляді духовного заповіту, міцні родинні традиції добродійності на базі релігійних норм, перетворення окремих маєтків знаті на локальні художні та освітянські центри, певна доля єврейського меценатства.

- Враховуючи бездержавність української нації в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., на українських меценатах лежав обов'язок підтримки самобутніх форм національної культури. Меценатство в Україні, як і українська культура, в досліджуваний період не може бути охарактеризоване в абстракції від загальноімперського стану. Тільки з перших років ХХ ст. розпочався якісно новий етап в розвитку саме українського меценатства, який репрезентований в першу чергу іменами В.Симиренка та Є.Чикаленка. Але, на погляд авторки, у визначені феномену меценатства не слід обмежуватися національно-територіальними межами, оскільки здобутки культури несуть інтегральні ознаки.

- В дослідженні спростовані наслідки народницько-соціалістичної ідеології, яка бачила в усіх багатіях тільки соціальних експлуататорів, прибутки яких складалися з надмірної виснажливої праці народу, а радянська влада була тим благодійником, який дарував народу культурні заклади й просвітні установи.

Виходячи з досвіду культурно-художнього та громадського життя України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., в дисертації сформульовано низку практичних рекомендацій, серед яких:

Законодавчій гілці влади прискорити прийняття Закону України “Про меценатство” та удосконалювати механізм реалізації Закону України “Про благодійництво та благодійні організації”.

Органам державної влади і місцевого самоврядування розробити перспективні плани увіковічення пам'яті відомих українських меценатів. Міністерству освіти і науки України запропонувати внести довідки про українських меценатів в підручники для загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, гімназій.

Засобам масової інформації, особливо на так суспільно-необхідному телеканалі “Культура”, треба створити програму про відродження сімейних традицій добродійництва, популяризацію надбань суспільної благодійності, пропагування досвіду сучасних меценатів; ЗМІ ввести рубрику “до уваги благодійників”, в якій подавати інформацію про об'єкти соціальної та культурної галузі, що потребують піклування.

Недержавним неприбутковим громадським організаціям налагодити кооперацію суспільної та приватної ініціативи, ефективне використання спонсорської допомоги. Сучасним спонсорам використовувати кошти, насамперед, на збереження та відновлення вже існуючої мистецько-культурної спадщини.

Основні положення дисертації викладені автором у таких публікаціях