Історична наука УСРР 1920-х років: соціополітичні, науково-організаційні та концептуальні основи функціонування

Аналіз діяльності НДК свідчить, що не всі з них знайшли місце в науковому житті 1920_х рр.: одні були ліквідовані, інші не змогли підвищити свій рейтинг, чому значною мірою сприяв пресинг центральних і місцевих владних структур. У діяльності всіх кафедр було чимало прорахунків і недоліків: занадто довгий (з 1921 р. по 1924 р.) організаційний період, нераціональне їх розміщення по території УСРР (переважна більшість містилась у Києві, Харкові та Одесі), відсутність чітких стосунків із вищою школою, певна пасивність у справі національно-культурного відродження. Це, поряд з хронічним недофінансуванням, шкодило повному використанню позитивного потенціалу НДК, а у 1930 р. вони взагалі були ліквідовані. Стверджується, що створені на базі дореволюційних установ (університетських та інститутських кафедр, наукових товариств) НДК уособлювали примат тенденції спадковості, континуїтету у розвитку науки 1920_х рр.

У дисертації наголошується, що перехідний характер історичного знання УСРР 1920_х рр. обумовив наявність у його структурі різноманітних за статусом, характером і методами роботи установ, які варто об'єднати в групу "партійно-ідеологічних". Це Український інститут марксизму-ленінізму, марксистські НДК, істпарти та істмоли, історико-революційні товариства. Документально обґрунтовано тезу про те, що визначальним в їх діяльності було забезпечення потреб влади у кваліфікованих науково-педагогічних і дослідницьких кадрах, озброєних марксизмом і відданих владі; створення ідеологічного підґрунтя для політичних кампаній, боротьба з немарксистськими концепціями і вироблення радянської схеми історії України.

Стверджується, що партійно-ідеологічні заклади користувалися всілякою підтримкою влади: вони діяли поза межами радянського правового поля науки, мали привілейоване матеріально-фінансове забезпечення, підпорядковувались безпосередньо ЦК КП(б)У і виконували функцію наглядача над українською історіографією.

У дисертації зазначається, що не слід персоніфікувати об'єктивний в умовах 20_х рр. ХХ ст. процес визрівання і становлення марксистської історичної науки. Її рівень порівняно з подальшими 30_ми роками виглядав досить пристойно, а щодо інших складових історіографії 20_х - значно поступався. Констатується, що більшість партійно-ідеологічних структур ще не перетворилися у повноцінні науково-дослідні інституції. Це пояснюється недостатньою кваліфікацією кадрів і переважно намаганням партійного керівництва покращити дослідну працю суто політико-ідеологічними та адміністративно-бюрократичними заходами.

Окремі сторінки присвячено Українському інституту марксизму-ленінізму, структура якого нагадувала академічну. Це пояснюється намаганням протиставити його "буржуазно-націоналістичній" ВУАН. І хоча завдяки зусиллям М. Яворського та його однодумців формувалась українська марксистська історична наука, вона лише за допомогою репресій змогла стати пануючою.

Слід зазначити, що особливе місце в науці займали наукові товариства, які з імперських часів традиційно були складовою національної історіографії. Аналіз джерел дає підстави стверджувати, що до кінця 20_х рр. громадські об'єднання вчених були органічною та чільною складовою мережі дослідних історичних установ. При цьому важко погодитись із твердженням радянської історіографії щодо факту існування товариств як прояву курсу комуністичної партії "на співробітництво з буржуазною інтелігенцією".

Між державними та громадськими науковими інституціями об'єктивно існує певне протиріччя, що за досвідом 20_х рр. ХХ ст. є одним з імпульсів поступу науки. Сам факт участі наукових товариств у дослідженнях означав альтернативність знання, а їх ліквідація полегшила утвердження марксизму. Безумовно, що в організаційному плані їх діяльність мала недоліки та чималі резерви (зайва заполітизованість, недостатня кваліфікація значної частини членів, "хуторянський" характер окремих товариств тощо). Проте місце наукових товариств у системі історичного знання визначалось громадською активністю науковців, їх підтримкою з боку широких кіл патріотичної інтелігенції, що було каналом соціокультурної детермінації науки. Діяльність громадських об'єднань вчених-істориків відображала суспільну потребу у вивченні, критичному засвоєнні та пропаганді історичної спадщини українського народу, що можна оцінити як один із проявів суспільного замовлення в науці.

У дисертації доводиться, що незалежно від позиції вчених, діяльність товариств об'єктивно зміцнювала радянський режим, сприяла використанню владою науки в далеких від корінних інтересів народу та самої науки цілях. Режим вдало використав громадські об'єднання вчених як один із привідних пасків диктатури пролетаріату щодо науки та науковців, оскільки товариства змушені були співробітничати з владою. Інакше кажучи, в умовах 20_х рр. наслідки діяльності наукових товариств мали двоїстий характер.

Новим у вітчизняній історіографії є соціокультурний контекст аналізу діяльності наукових товариств. Численні факти свідчать, що в їх роботі доцільно виділити такі концептуальні засади: громадський характер, елементи міждисциплінарності, залучення до співпраці фахівців суміжних наук, широка взаємодія з вітчизняними та іноземними закладами. Головними напрямками їх діяльності було проведення досліджень (найбільше значення мала розробка проблем, які не могли вивчатись державними структурами), підготовка нової генерації вчених, популяризація досягнень української історичної науки, підтримка альтернативних, пошукових і евристичних досліджень, створення мережі всеукраїнських і регіональних об'єднань.

Дисертант проаналізував науково-організаційні закономірності системи в цілому. Значне місце відведено характеристиці динаміки дослідних структур. За проведеними підрахунками кількість дослідних установ зросла з 27 у 1921 р. до 66 у 1928 р., тобто у 2,5 рази. До речі, з 1929 р. почалось невпинне скорочення їх кількості - у 3,7 рази за 1929-1934 рр. У дисертації обґрунтовано тезу про те, що кількісне зростання установ мало позитивне значення. Стверджується, що кількісне зростання не змінило другорядності української науки порівняно з російською. Так, у 1928 р. в УСРР було 30 % від усіх наукових установ СРСР і 19 % радянських вчених, але питома вага витрат складала лише 16 %. В УСРР у 1928 р. на одну установу приходилось 10 співробітників при оптимальній нормі 20.

Аналіз кількісних і якісних ознак науково-організаційної системи історичного знання свідчить, що структура дослідницького потенціалу як перехідне явище поєднувала антагоністичні риси. До позитивних належать такі: збільшення частки наукових товариств (з 34 % у 1921 р. до 43 % у 1928 р.) як найбільш демократичних елементів, розвиток науково-дослідних кафедр і комісій ВУАН (найбільш послідовно поєднували спадковість щодо дореволюційних традицій зі світовими стандартами та специфікою непу), різноманітність форм і типів дослідних установ, горизонтальна та вертикальна структурованість (мережа республіканських і територіальних, комплексних і галузевих центрів), що забезпечувало конкуренцію, альтернативність, розвиток традиційних і нових напрямків та дисциплін, створювало відносно єдину, з рисами саморегуляції систему історичного знання. Негативними слід вважати відомчий поділ науки (на "вузівську" та "академічну", "столичну" та "провінційну", "історико-партійну" та "громадянську"), недостатню увагу до дослідної інфраструктури, невиправдану концентрацію установ у Харкові та Києві.

Якщо позитивні риси обумовлювались переважно дією внутрішньонаукових чинників, то негативні - зовнішніх. У міру зміцнення тоталітаризму у структурі дослідницького потенціалу набирали сили негативні для української науки тенденції, які з 1929 р. стали домінуючими.

Особливу увагу в розділі приділено питанням безпосередньої організації наукових досліджень, що була головною функцією наукових установ усіх типів і форм. В організації досліджень переплітались дві тенденції - цивілізовано-демократична і тоталітарно-бюрократична. В умовах радянського режиму перша з них була приречена, але встигла до кінця 1920_х рр. принести чимало корисного.

Виявлені в процесі дослідження джерела переконливо свідчать про те, що до 1928 р. було збережено єдність української історичної науки в УСРР і за її межами, що в політичному та соціокультурному вимірі було наслідком української революції та національно-культурного відродження. Подальший розкол такої єдності мав вкрай згубні наслідки.

Обґрунтовано положення про позитивність контактів із вченими радянських республік, перш за все Росії. Водночас доведено, що їх заполітизованість і збереження неоімперського спрямування (рубіжною подією в цьому плані стало перетворення у 1925 р. Російської АН в АН СРСР) призводило до штучного закріплення "провінційності" історичної науки УСРР і подальшого її перетворення у територіальне відгалуження радянсько-великоросійської.

Стверджується, що рівень організації досліджень сприяв прогресивному поступу науки. Водночас всебічне дослідження соціального контексту розвитку науки дозволило зробити висновок про те, що ця функція наукових установ не була самодостатньою, а визначалась соціально-політичними та соціокультурними чинниками.

Четвертий розділ - "Напрямки і школи історичних досліджень" - присвячено осмисленню специфіки концептуальних засад історичної науки УСРР 1920_х рр.

Зазначається, що на початок 1920-х рр. відбулась інституалізація української історичної науки, що обумовлювалось піднесенням національно-визвольного руху, формуванням державницької традиції громадсько-політичної думки, відокремленням української науки від російської, засвоєнням європейських наукових надбань, створенням мережі дослідних структур, виробленням концепції українського історичного процесу, появою наукових історичних шкіл тощо. Відзначається, що на цей час в українській історичній науці домінували позитивістські, народницькі постулати на фоні зародження державницького та марксистського напрямків. Українська історична наука перебувала на світовому рівні. Все це співпало у часі із гносеологічною кризою (усвідомленням обмеженості позитивізму й народництва та пошуком нових резервів осягнення істини на шляхах неокантіанства, соціологізму, державництва).

Наголошується, що методологічна криза сприяла остаточній інституалізації української історичної науки, вимагаючи від науковців критичного переосмислення соціальних функцій науки у поступі суспільства, власних досягнень і прорахунків.

У літературі широко дискутуються питання про час, місце і причини виникнення, зміст і значення державницького напрямку. Дисертант обґрунтовує своє тлумачення цього питання за таким планом: спочатку подано загальну характеристику, далі виявлено прояви державництва у дослідженнях послідовників соціально-економічного, неонародницького (народницько-соціологічного) та марксистського напрямків. Це дозволило проаналізувати зазначений феномен на системному рівні, оцінити не лише здобутки і прорахунки вчених-державників, але й показати вплив ідей державництва на поступ історичного знання порівняно з іншими соціально-гуманітарними науками.

Зазначимо, що в історії суспільної думки і науки були і є випадки, коли певна ідеологія чи наукова течія охоплювала ряд наук, напрямків і шкіл, виконувала інтегративну соціокультурну функцію. В 1920_ті рр. таке сталося з державництвом. У дисертації доводиться синхронність виникнення державницького напрямку на Наддніпрянщині і Західній Україні, виявлено його порівняну зрілість та розвиненість в УСРР попри радянську специфічність. Це дозволило показати некоректність тверджень про меншовартість державницького напрямку в УСРР 1920_х рр., висвітлити специфіку реалізації ідей державництва в історичних працях порівняно з іншими суспільними науками. Зазначається доцільність використання істориками терміна "національно-державницька течія" замість "державницький напрямок", що обумовлено реаліями 1920_х рр. і дозволяє відмежувати власне історичний аналіз від політологічного чи правового.

Прихильники національно-державницької течії узагальнювали історичний досвід української державності (соціально-економічні, територіальні та етнічні аспекти), досліджували перетворення українського народу з об'єкта в суб'єкт політики, аналізували співвідношення соціального і національного в українському русі, роль різних регіонів та соціальних верств у державотворенні.

Наголошується, що національно-державницьку течію утворювали соціально-економічний, народницько-соціологічний і марксистський наукові напрямки, які відрізнялися дослідницькою проблематикою, традиціями (суспільно-політичними, теоретико-методологічними і методичними), шляхами подолання методологічної кризи. Приналежність їх до національно-державницької течії ґрунтувалась на визнанні самостійності української історії та української історичної науки, визнанні українського народу суб'єктом історії. Залежно від розуміння змісту цього буття (культурно-етнографічного, соціального, економічного тощо), від трактування функцій української державності в течії виділяються зазначені напрямки.

Хоча висновки щодо природності незалежності України робились вкрай обережно внаслідок тиску режиму і впливу народницьких традицій, органічність самостійного політичного буття українського народу логічно і прозоро витікала з ґрунтовного вивчення давності та функціонування державно-політичних, соціально-економічних і культурних традицій, висвітлення історії національно-визвольних змагань.

Разом з тим, наукові напрямки не абсолютизуються, а умовні межі між ними, що посилювались перехідним характером науки, не перетворюються в застиглі кордони. Подаються аргументи щодо об'єктивної єдності наукових напрямків у координатах як національно-державницької течії, так і історичної науки 1920_х рр. у соціокультурному вимірі.

У дисертації обґрунтовано положення про те, що у 1928-1929 р.р. зазнали принципових змін стосунки (передусім політико-ідеологічні) марксистських установ УСРР із великоросійським марксизмом, що стало рубіжною подією в історії марксистських установ історичного профілю. І якщо раніше цей напрям української історіографії в цілому зберігав свій національний характер, то у подальший період він практично втратив свою ідентичність і перетворився на суто територіальне відгалуження історико-партійної, великоросійської історіографії.

Зазначається, що при оцінці ролі партійно-ідеологічних закладів історичного профілю необхідно враховувати їх безпосередню підпорядкованість ЦК КП(б)У, теоретико-методологічну упередженість та обмеженість, низький професіоналізм співробітників тощо. Можна і навіть слід дискутувати з питань щодо оцінки доробку українських істориків-марксистів тих років. Проте ці застереження не змінюють того об'єктивного факту, що як певне соціальне явище партійно-ідеологічні інституції були складовою частиною історичної науки УСРР 20_х рр. При цьому їх реальна вага визначалась не тільки і не стільки внеском у пізнання минулого, скільки ключовими політичними позиціями у структурі науки.

У роботі наголошується, що національно-державницька течія спиралася на схему М. Грушевського не лише внаслідок її монументальності, систематичності і відповідності світовим стандартам, але й завдяки її еволюції в бік соціологізму, врахування дії політичних (державність, еліта) та психологічних факторів. Лідери соціально-економічного напрямку (М. Слабченко, О. Оглоблин) розуміли необхідність створення розробки нової схеми історії України, проте зуміли її реалізувати лише щодо ХІХ ст., сполучивши власне історичні підходи з економічними, правовими, соціологічними і політологічними.

У дисертації аналізується роль і функції наукових історичних шкіл 1920-х рр., подано оригінальне тлумачення категорії "наукова школа". Так, аналіз діяльності шкіл М. Грушевського, Д. Багалія, М. Яворського, М. Слабченка і М. Василенка (осібне становище останньої обумовлено належністю одночасно до власне історії та історії держави і права) переконує в необхідності широкого трактування цієї дефініції і в принциповій відмові від "абсолютного визначення" з огляду на унікальність кожної з них і перехідний характер самої науки. Проте це не перетворює наукові школи на фантоми, оскільки вони реально існували, виконували конкретні функції та відіграли вирішальну роль у перетворенні 1920_х років у "золоту добу" історичної науки. історичний наука радянський школа

Так, структурно наукові школи мали лідера-засновника, колектив учнів і співробітників, науково-організаційне (дослідницькі та педагогічні структури) та матеріально-фінансове підґрунтя, традиції (суспільно-політичні, теоретичні, методичні, тематичні), періодичний орган, наукове середовище, визнане місце в науці, відповідну самосвідомість членів. Вони виконували дослідницькі, організаційні, педагогічні та просвітницькі завдання у певному просторі і часі.

Специфічні умови 20_х рр. і недостатній час існування шкіл не дали можливості їм набути всіх рис "ідеальної" школи. Тому частина дослідників веде мову не про "школи, що склалися, а школи, що формувалися". Оскільки жодна з відомих науці шкіл не мала і не може мати абсолютно всіх ознак, варто вести мову про їх критичну масу, що дозволяє або не дозволяє виконувати притаманні науковій школі функції.

Вирішальне значення у створенні та функціонуванні шкіл мав суб'єктивний фактор (наявність авторитетного лідера, пристосування до існуючих реалій, використання дореволюційного потенціалу). Наголошується, що особливості наукових історичних шкіл не перешкоджали їм виконувати провідні соціокультурні функції - забезпечення континуїтету у розвитку науки і творення національно-державницької течії.

Провідне положення займали школи М. Грушевського та Д. Багалія, які прагнули не стільки створити власне школу, скільки об'єднати еліту українських вчених-істориків. У дисертації наголошується, що в літературі нерідко штучно перебільшується протистояння М. Грушевського і Д. Багалія, яке має другорядне значення. Кожен із них робив своє і по-своєму. Підходи М. Грушевського і Д. Багалія до створення наукової школи були принципово однопорядкові, взаємодоповнюючі, а їх конкуренція стимулювала умови для піднесення науки. В умовах 1920_х рр. це означало творити національно-державницьку течію (традицію).

Це завдання найкраще усвідомив і реалізував М. Грушевський шляхом планового прирощення знання, використання соціопсихологічних підходів, успішної підготовки молоді, об'єднання зусиль старшої, середньої та молодшої генерацій, перетворення "України" у провідний всеукраїнський часопис, продовжуючи традиції В. Антоновича. М. Грушевський робив це свідомо, а власне його школа та Історична секція ВУАН були засобом утілення ідеї наукової школи в широкому сенсі, подібно до "Анналів". Д. Багалій зібрав під "дахом" своєї загальної, комплексної школи всіх талановитих негрушев'янців, патронував формування соціально-економічного напрямку, нових шкіл (М. Слабченка) та осередків (О. Оглоблина).

Отже, серед наукових історичних шкіл 1920_х рр. для кращого розуміння специфіки доби доцільно вирізняти два типи - загальні, комплексні, неординарні (Д. Багалія і М. Грушевського) і звичайні (власне київська М. Грушевського і харківська Д. Багалія, М. Слабченка, М. Яворського, М. Василенка). Перші були активними суб'єктами історіографічного процесу в соціально-політичному, соціокультурному і наукознавчому вимірах, творили національно-державницьку традицію, визначали шляхи подолання методологічної кризи та відігравали знакову роль в науці 1920_х рр. Головними функціями "вузького" типу шкіл були підготовка наукової молоді та розробка певного кола проблем у координатах національно-державницької течії.

Наголошується, що в соціокультурному та соціополітичному плані можна розглядати всю українську історичну науку як своєрідну єдину школу, яка займає особливе місце порівняно з попередніми і подальшими часами. За свідченням Г. Костюка, саме таке уявлення про національну історичну науку на чолі з М. Грушевським (до неї залучали і істориків-марксистів М. Яворського) мала громадськість. Такі оцінки були реальним фактом суспільної свідомості, обумовлювались спільними зусиллями різних шкіл щодо формування національно-державницької традиції, спільною обороною українства. З плином часу такий погляд набуває все більшого сенсу, дозволяє виявити особливості досліджуваного етапу.

Як підсумок, відзначається, що в історичній науці УСРР 1920_х рр. відбувався процес формування і визначення функцій наукових історичних шкіл. Їх наявність свідчить про високий потенціал науки. Школи забезпечили континуїтет національної історіографії у перехідну добу, успішно долали методологічну кризу і творили національно-державницьку течію.

У висновках викладено підсумки роботи. Наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення проблеми соціально-політичних, соціокультурних, науково-організаційних і концептуальних закономірностей розвитку історичної науки УСРР 1920_х рр. Це виявляється, насамперед, у боротьбі більшовицької та національної схем поступу науки, тенденцій цивілізованого континуїтету та революційного розриву спадковості.

Проведене в дисертації комплексне дослідження соціально-політичних, соціокультурних, науково-організаційних та концептуальних основ еволюції історичної науки УСРР 1920_х рр. дозволило сформулювати такі узагальнюючі положення:

- для дослідження проблеми автор розробив і використав специфічний методологічний інструментарій - комплекс методів загальнонаукових, соціального знання і власне історичних - на засадах плюралізму, додатковості та міждисциплінарності;

- соціально-політичні й соціокультурні умови поступу науки в умовах перехідного періоду мали неоднозначний характер. Це створювало об'єктивні можливості для альтернативності у розвитку науки, що плідно використав соціум науковців;

- сприятливі й несприятливі зовнішні чинники діяли на науку опосередковано, передусім через наукову політику влади і механізм партійно-державно керівництва наукою. Поступово роль правових, економічних, моральних та інших цивілізованих важелів знецінювалась, боротьба демократичних і адміністративно-бюрократичних тенденцій скінчилась на кінець 20-х років перемогою радянської моделі, створенням механізму політично-адміністративного контролю над вченими і "радянізацією" науки;

- нищівні наслідки мала ліквідація автономії дослідних структур і свободи наукової творчості, що на фоні злиденного матеріального становища і докорінної зміни соціального статусу вчених призводило до зникнення наукової інтелігенції як суб'єкта еволюції науки;

- органічно притаманні науковцям соціально-політичні та соціокультурні риси (ментальність, культура, громадсько-політичні орієнтири) перебували в антагоністичному протиріччі з радянськими реаліями. Прищепити історикам нові цінності не вдалося, їх нав'язували у насильницький спосіб. Знищувались системоутворюючі принципи існування і функціонування наукового соціуму, почалась ерозія науки, набирали силу процеси її десоціалізації та деінституалізації;

- внаслідок до кінця 1920_х рр. у науці склалась перехідна модель. У ній домінував континуїтет зі світовими і дореволюційними традиціями при поступовому посиленні рис радянської моделі, і їх протиборство обумовлювало стан нестійкої рівноваги у системі "наука-суспільство";

- у 1920-ті рр. наукове співтовариство не було стороннім спостерігачем цих процесів, добре розуміючи реальну мету влади і в різний спосіб протидіючи їй. Найбільш вагомою відповіддю вчених стала творчість, у координатах якої слід оцінювати громадсько-політичну позицію науковців. "Золота доба" української історичної науки була наслідком втілення традиційних соціокультурних рис науки і науковців;

- кадровий потенціал історичного знання зберіг дореволюційні риси попри часткові позитивні та негативні зміни. Проте в цілому кількісні та якісні параметри спільноти дослідників кореспондувались з об'єктивними вимогами поступу історичної науки. Традиційно для перехідних часів вирішальну роль відіграв суб'єктивний фактор. Завдяки авторитету, досвіду, професіоналізму і патріотизму вчених старої формації, їх жертовній праці було мінімізовано негативні наслідки зовнішніх і внутрішніх впливів та реалізовано конструктивний потенціал науки;

- установи історичного профілю ВУАН використовували різноманітні форми організації наукової діяльності. Виправдав себе курс на створення постійних дослідних комісій як провідної академічної структури, заснування НДК для підготовки аспірантів, зосередження організаційної роботи в комітетах, об'єднання споріднених установ у секції, асоціації, академічні кафедри;

- НДК стали унікальним явищем в історії вітчизняної науки. Ці самостійні дослідні установи академічного типу подолали згубний штучний бар'єр між наукою і вищою школою. Створені з ініціативи вчених на базі дореволюційних структур, вони забезпечили спадковість, вдало вписались в умови непу, стали науково-організаційним підґрунтям для виникнення альтернативних шкіл і напрямків;

- уособленням радянської моделі науки стали партійно-ідеологічні установи (Український інститут марксизму-ленінізму, марксистські НДК, істпарти), які виявили наукову неспроможність у конкуренції з українською історіографією. Зусиллями М. Яворського та його однодумців було створено марксистську школу в українській історичній науці, що свідчить про доцільність оцінки діяльності українських істориків-марксистів не лише у когнітивному, але й у соціально-політичному та соціокультурному вимірах;

- наукові товариства як громадські установи були найефективнішою ланкою механізму соціально-політичної та соціокультурної детермінації науки. Вони виконували ряд специфічних функцій та створювали альтернативну державній науково-організаційній підсистемі історичного знання. Це забезпечувало творчий плюралізм, активізувало соціум вчених, істотно посилювало риси самоврядування та саморегуляції науки;

- науково-організаційна система завдяки позитивним рисам (гнучкість, виважене поєднання стабільності та мобільності, здатність використовувати позитивні й гасити негативні зовнішні впливи, узгодження індивідуальної та колективної творчості, плюралізм форм організації досліджень) зміцнювала інституалізацію української історичної науки і стимулювала її прогресивний розвиток. Як перехідне явище, вона механічно поєднувала конструктивне та деструктивне, причому останнє набирало силу в міру зміцнення радянського режиму;

- на початок 1920_х рр. українська історіографія набула всіх визначальних рис науки як соціального феномену і перебувала на європейському рівні. Це створювало достатнє підґрунтя для її подальшого прогресивного поступу декількома напрямками і школами;

- історична наука 1920_х рр. розвивалась відповідно до державницьких традицій. Тому слід вважати національно-державницьку течію інтегруючим показником, що зумовлювалось необхідністю усвідомлення уроків української революції і фактом існування української радянської державності. Історики прагнули проаналізувати історичний досвід державного буття українського народу, соціальні функції української державності, з урахуванням тогочасної ситуації доводили історичну обґрунтованість (соціально-економічну, державно-правову, культурну) тривалості національних державних традицій;

- національно-державницька течія складалась із соціально-економічного, народницько-соціологічного та марксистського напрямків. Це зумовлювалося різними шляхами подолання методологічної кризи, перехідним характером науки і багатомірністю самої течії. Всі вони (зі зрозумілими з огляду на ситуацію застереженнями) визнавали самостійність історії України та української науки, доводили тривалість українських державних традицій, використовували схему М. Грушевського. Тому в межах соціально-політичного й соціокультурного аналізу науки не варто абсолютизувати окремі напрямки. Доречніше вести мову про акценти і наголоси;

- національна державницька течія досягла видатних успіхів у дослідженні історії України шляхом сполучення різноманітних підходів у річищі подолання методологічної кризи, що доповнила схему М. Грушевського новим соціально-економічним і державно-політичним змістом та створила елементи схеми історії України ХІХ ст.;

- закономірним проявом альтернативності науки, її розвиненості як соціального та наукового феномену стала діяльність наукових шкіл М. Грушевського, Д. Багалія, М. Слабченка, М. Василенка і М. Яворського;

- вони через специфіку виникнення і функціонування та недовгий час існування в соціально-політичному та соціокультурному плані становили по суті єдину (загальну, комплексну) школу. За винятком школи М. Яворського, вони виконували тотожні соціальні функції, діяли в межах однієї схеми і течії, спільно протистояли більшовицьким і великодержавним концепціям, уособлювали національно-культурне відродження. Вони забезпечували спадковість у поступі науки, успішно долали методологічну кризу, готували наукові кадри, взаємодіяли і конкурували між собою, нарощували знання, прагнули створити власні концепції;

- такий погляд з часом набуває все більшого сенсу, дозволяючи відмежувати історичну науку 1920_х рр. від попереднього і наступного етапів. Водночас, з позицій мікроісторії та історіографічного вивчення цілком виправданим є аналіз історіографічного процесу за певними школами.

Для реалізації набутого у 1920-ті рр. досвіду взаємодії в системі "наука - суспільство" доцільно вирішити такі проблеми: 1) державним установам відмовитись від адміністрування та політики невтручання, а зважено та цілеспрямовано, за допомогою виправданих цивілізованих важелів вирішувати проблеми соціального статусу науки і вченого; 2) усвідомити, що системні перетворення та кризові явища в суспільстві самі по собі не є перешкодою для поступу науки. Аналогічно методологічна криза, історіософська переорієнтація не тотожні кризі науки; 3) визначити основним елементом науки дієздатний соціум вчених. Владі і вченим необхідно здійснити комплекс заходів (соціально-політичних, організаційно-правових, економічних) щодо забезпечення його реального самодіяльного функціонування. Після цього слід удосконалювати інші складові науки; 4) необхідно подолати штучну відокремленість науки від вищої школи у рамках традиційної для України європейської моделі організації фундаментальних досліджень: створити мережу науково-педагогічних закладів академічного типу, зменшити навчальне навантаження викладачам вузів; 5) на конкурсній основі надати підтримку провідним науковим товариствам для їх перетворення у дослідні інституції. На добровільних засадах створити асоціацію наукових товариств історичного профілю, розширити їх роль у формуванні суспільної історичної свідомості; 6) стимулювати становлення ряду наукових шкіл; 7) створити міжвідомчу комісію з розробки спадщини 1920_х рр. для експертизи і доведення до логічного завершення тогочасних дослідницьких та археографічних проектів, підготовки довідкових покажчиків, видання чи перевидання праць, вшанування пам'яті тощо.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Нариси історії історичної науки УСРР 1920-х років. - Київ-Херсон: Ін-т історії України НАН України, 1998. - 171 с.

2. Академік Михайло Єлисейович Слабченко. Нарис життя та творчості. - Київ-Херсон: Ін-т археографії та джерелознавства НАН України, 1998. - 156 с.

Статті у наукових фахових виданнях

3. Нові матеріали про науково-дослідну кафедру історії України у Харкові // Архіви України. - 1989. - № 4. - С. 67-71 (У співавторстві з Л. Савенок. Особисто С. Водотиці належить 0,3 др. арк.)

4. Творча спадщина визначного українознавця. До 100-річчя з дня народження О. Гермайзе // Київська старовина. - 1992. - № 6. - С. 104-112 (У співавторстві з І. Мазуром. Особисто С. Водотиці належить 0,7 др. арк.).

5. Рік 1925. ЦК КП(б)У проти ВУАН (з документів колишнього республіканського партархіву) // Вісник Академії наук України. - 1992. - № 8. - С. 78-86 (У співавторстві з Л. Савенок. Особисто С. Водотиці належить 0,5 др. арк.).

6. Осип Гермайзе // Український історичний журнал. - 1992. - № 12. - С. 80-91 (У співавторстві з В. Кондрашовим. Особисто С. Водотиці належить 0,8 др. арк.).

7. Створення академіком АН України М.Є. Слабченком осередку українознавства в Одесі // Вісник Академії наук України. - 1993. - № 2. - С. 45-48.

8. Академік М.Є.Слабченко // Український історичний журнал. - 1993. - № 11, 12. - С. 92-109 (У співавторстві з І. Курасом. Особисто С. Водотиці належить 1,5 др. арк.).

9. Трагічна доля академіка ВУАН М.Є. Слабченка // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. - К.: Ін-т історії України НАН України, 1994. - Вип. 3. - С. 76-84.

10. Документи архівосховищ України про життєвий і творчий шлях Н.Д. Полонської-Василенко // Архіви України. - 1994. - № 4/6. - С. 45-51 (У співавторстві з І. Вербою. Особисто С. Водотиці належить 0,5 др. арк.).

11. Слідами перерваного зв'язку. До 70-річчя заснування Товариства дослідників української історії, письменства та мови у Ленінграді // Віче. - 1994. - № 10. - С. 90-100.

12. Громадські об'єднання вчених в системі суспільствознавчих досліджень України в 1920-і роки // Історія і теорія історичної науки та освіти: Історіографіч. зб. - Харків: ХДУ, 1995. -Вип. 1. - С. 33-43.

13. Портрети українських істориків 1920-х років. В. Романовський, М. Петров, В. Данилевич // Український історичний календар на 1996 р. - К.: Пам'ять століть, 1995. - С. 188-189, 193-194, 330-331.

14. Справа СВУ: гортаючи сторінки допитів академіка Михайла Слабченка // Південний архів. - Херсон, 1995. - № 5. - С. 6-19.

15. Філія Всеукраїнської Академії наук у Ленінграді // Київська старовина. - 1996. - № 1. - С. 85-92.

16. Охоронець старожитностей: М. Макаренко // Історичний календар на 1997 р. - К.: Пам'ять століть, 1997. - С. 44-45.

17. Невтомний краєзнавець // Пам'ять століть. - 1997. - № 5. - С. 95-107.

18. Формування історичних шкіл в Україні // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - К.: Ін-т історії України, 1998. - Вип. 4. - С. 254-266.

19. Віктор Гошкевич // Південний архів. - Херсон, 1998. - № 6. - С. 65-87.

20. "Соціальне замовлення" історичній науці УСРР (1920-х - 1930-х років) // Україна ХХ століття: Культура, ідеологія, політика: Зб. наук. ст. - К.: Ін-т історії НАН України, 2000. - Вип. 4. - С. 195-208.

21. Соціально-політична детермінація поступу історичного знання УСРР 1920-х - початку 1930-х років // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - Запоріжжя: ЗДУ; ЗОІВВ; Запорізька обл. держ. адміністрація, 2000. - Вип. 6. - С. 43-47.

22. До питання про історіософію вітчизняної історичної науки початку ХХ століття // Культура народов Причерноморья. - Симферополь: Крымский научный центр НАН Украины, 2000. - октябрь (№ 13). - С. 71-77.

23. Методологічна складова української історіографії початку ХХ століття // Вісник Харківської державної академії культури. - Харків: ХДАК, 2001. - Вип. 4. - С. 200-205.

Статті у наукових виданнях

24. Н.Д. Полонська-Василенко як історик Запорожжя // Шляхи розвитку слов'янських народів: Актуальні проблеми історії. - К.: Київ. держ. пед. ін-т, 1992. - Вип. 2-3. - С. 219-229 (У співавторстві з І. Мазуром. Особисто С. Водотиці належить 0,6 др. арк.).

25. Традиції українознавства в м. Ніжині: до історії Ніжинської науково-дослідної кафедри історії, культури та мови 1922-1930 рр. // Сторінки політичної історії: 3б. статей. - К.: Київ. політ. ін-т, 1993. - Вип. 4. - С. 3-11 (У співавторстві з Л. Савенок. Особисто С. Водотиці належить 0,4 др. арк.).

26. Методологические основы историографии истории Украины // Гуманизация и гуманитаризация высшего образования: Сб. науч. трудов. - Николаев: Николаев. корабл. ин-т, 1993 .- С. 63-67.

27. Портрети українських істориків 1920-х років: Віктор Романовський // Питання гуманітарних наук: Зб. наук. праць. - Миколаїв: Укр. держ. морський техн. ун-т, 1994. - С. 53-59.

28. 3 досвіду організації українознавчих студій в 1920-і роки // Україна між двома світовими війнами: 36. наук. статей. - Тернопіль: Терноп. акад. народ. госп-ва, 1994. - С. 3-11.

29. Методологія та методика викладання історіографічних сюжетів у курсі історії України // Проблеми вищої школи: Наук.-метод. зб-к. - К., 1994. - Вип. 84. - С. 41-45 (У співавторстві з О. Харитоновим. Особисто С. Водотиці належить 0,4 др. арк.).

30. Культурне будівництво в Україні в 1920-ті роки // Сучасні аспекти педагогічного процесу: Зб. наук. ст. - Херсон: ХДПУ, 1995. - Вип. 1. - С. 11-14.

31. Життя і творча спадщина академіка М. Слабченка в сучасній українській історіографії // Академік М.Є. Слабчеко: Наукова спадщина і життєвий шлях: Зб. стат. - Одеса: Одеськ. держ. ун-т, 1996. - С. 9-15.

32. Роль научно-исследовательских кафедр 1920-х годов в системе исторического знания Украины // Отечественная культура и историческая наука ХVІІІ - XX веков: Сб. статей. - Брянск: Брянск. гос. пед. ин-т, 1996. - С. 117-128.

33. Історики 1920-х років про причини ліквідації Запорозької Січі // Музей ХХІ сторіччя: Зб. наук. праць. - Херсон: АЙЛАНТ, 2000. - С. 47-50.

Матеріали наукових конференцій, конгресів і симпозіумів, що мають пріоритетне значення

34. Вивчення проблеми української державності в перше післяжовтневе десятиліття // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. - К.: Ін-т історії АНУРСР, 1991. - Вип. 1 - С. 137-145 (У співавторстві з Л. Савенок. Особисто С. Водотиці належить 0,6 др. арк.).

35. Эволюция политических взглядов гуманитарной научной интеллигенции Украины в первой трети ХХ ст. // Интеллигенция в политической истории ХХ ст.: Тезисы докладов междунар. науч.-практ. конф. - Иваново: ИГУ, 1992. - С. 112-114.

36. Традиції вивчення єврейської історії та культури в установках АН України і сучасність // Пам'ятати заради життя: Матеріали "Круглого столу". Київ, серпень 1992 р. - К.: Ін-т нац. відносин і політології НАН України, 1993. - С. 110-118.

37. Юридична історія Гетьманщини в дослідженнях Комісії по вивченню історії західноруського та українського права ВУАН // Українська козацька держава: витоки та шляхи істор. розвитку: Мат-ли 3-х Всеукр. істор. читань. - Черкаси, 1993. - С. 41-44.

38. Наукове життя Одеси 1920-х років. Структура та взаємодія дослідних установ гуманітарного профілю // Одесі - 200: Мат-ли міжнар. конф., присвяч. 200-річчю міста. - Одеса: ОДУ, 1994. - С. 111-113.

39. Механізм реалізації політичної влади в Гетьманщині протягом другої пол. ХVІІ ст. в оцінці Л.О. Окиншевича // Українська козацька держава: витоки та шляхи розвитку: Мат-ли 4-х Всеукр. істор. читань. - Київ-Черкаси: Ін-т історії України НАН України, 1994. - С. 158-162.

40. Взаємодія наукових шкіл української історіографії 1920-х років // Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи. - Харків-Київ: Ін-т історії України НАН України, 1995. - С. 116-121.

41. Михайло Грушевський і українська археографія 1920-х років // Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи. - К.: Головне архівне управл., 1997. - Ч. І. - С. 173-177.

42. Археографічна діяльність наукових товариств 1920-х років // Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археограф. комісії. - К.: Ін-т археології та джерелознавства НАН України, 1997. - С. 94-103.

43. Шляхи оновлення методології української історіографії на сучасному етапі // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. - Одеса; К.; Львів, 1999. - Ч. 2: ХХ ст. - С. 39-43.

Размещено на Allbest.ru