Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ-початок XVІ ст.): склад, суспільна і політична роль

Родини князів Буйницьких, Галичанських, Головнів-Острожецьких, Капуст, Кожановичів-Велицьких, Козек, Лизиносів, Сатиївських, Сенських, Смагів, Чертенських можна віднести як до Рюриковичів так і до Гедиміновичів. Традиції цих родин не зберегли пам'яті про своє походження.

Нащадками половецького хана Юрія Кончаковича могли бути князі Половці-Рожиновські чи Химські. Від кабардинських князів походили Черкаські, Темрюки-П'ятигорці. 29 князівських родин походили від ординців, переважно Чингізидів. З них найбільш відомими були Глинські - нащадки темника Мамая.

В цьому розділі розглянутоо понад 300 персоналій.

У шостому розділі - “КНЯЗІВСЬКА ВЕРСТВА І СУСПІЛЬСТВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ (Х-ХІІІ ст.)” - аналізується князівська верства домонгольського періоду, її демографія, спадкове право, шлюбна політика і династичні пов'язання, стосунки князів з іншими станами суспільства, з церквою та містами, їх вплив на розвиток військової справи і культури.

Князівська верства була найбільш замкненим станом, доступ до якого давало тільки народження. Відомий тільки один “боярський князь” - Володислав Кормильчич у Галицькій землі, але цей незвичний випадок потряс усе суспільство. Функція управління була головною функціію князів, тому, втративши право на успадкування престолу, князь ставав ізгоєм, тобто випадав із суспільства (поряд з купцем-банкрутом, сином священика, який не освоїв грамоти та звільненим рабом). До кінця Х ст. Рюриковичі відтіснили і знищили династії племінних “світлих” князів і, ставши єдиною правлячою династією на Русі, не допускали на князівські престоли представника будь-якого іншого роду. Невдачею скінчилися спроби торчеського князя Кондувдия і принців з династії Арпада та П'ястів.

Демографічна статистика перших дванадцяти поколінь Рюриковичів (497 осіб) дозволяє стверджувати, що до середини ХІІІ ст. династія була генетично сильною. Єдиний спадковий недуг, засвідчений літописами і археологічними дослідженнями, - хвороба Пертеса - не впливав на вік та розумові здібності її носіїв.

Проблеми успадкування влади завжди були одними з найважливіших для правлячої династії. Тому наївними виглядають твердження про відсутність у Київській Русі традиції, практики чи процедури успадкування князівських престолів, коли спадкове право було кодифіковане для купців (про що свідчать угоди з Візантією) чи для інших значно нижчих у соціальній ієрархії верств населення (про що свідчить “Правда Ярославичів”). Княже спадкове право не залишалося незмінним. Старший в роді Рюриковичів успадковував київський престол і сюзеренітет над Київською Руссю. На практиці це означало, що син не міг успадкувати батьківський престол, якщо живими залишались його дядьки, молодші брати померлого володаря. Але його діти зберігали перевагу перед своїми двоюрідними братами. Вже сини Володимира Святославича порушили це правило, виключивши з числа претендентів на київський престол нащадків старшого брата Ізяслава. Цей прецедент і народив практику ізгойства, за якою внук втрачав права на князівський престол, якщо його батько помер раніше за діда, що, напевно, було закріплено у т.з. “заповіті Ярослава Мудрого”.

Після реформи Володимира Святославича, ставши намісниками великих територій, родичі київського князя хотіли відчувати себе володарями, а крім того закріпити ці території за своїми спадкоємцями, більшість яких не мали надій на київський престол. В цьому вони спиралися на ще живі залишки племінного сепаратизму і настрої верхівки міст та містичів. Київська ж влада розглядала князів-намісників як своїх службовців, які отримали бенефіцій взамін за несення служби і на час її виконання. Разом з князями-ізгоями втрачали своі утримання бояри та дружинники, які не завжди могли перейти на службу до нового сюзерена. Тому вони також ставали опорою цих князів. Опір князів-ізгоїв привів до виникнення “незаконних” уділів (Дорогобузьке, Перемишльське, Теребовельське і Звенигородське князівства). У Придніпров'ї боротьба за “батьківські” території вилилася у велику війну між Всеволодовичами та Святославичами у кінці ХІ ст. Київський князь змушений був піти на компроміс, який було узаконено на снемі - з'їзді князів у Любечі в 1097 р. Визнаючи зверхність князя київського, князі-намісники отримали повний суверенітет всередині своїх володінь і спадковість цих володінь за певною гілкою роду Рюриковичів. Цей принцип і став основою для територіальних претензій на “отчину” і здійснення князівської влади над певною територією.

Всередині ж численних гілок, на які розросталася династія Рюриковичів, спадкове право залишилася незмінним, що відбилося у практиці успадкування як найвищого київського престолу, так і престолів удільних князівств. Однак, коли виникла реальна загроза розпаду деяких земель, - запроваджувано принцип, прийнятий на Любецькому снемі (у Волинській землі - у 1170 р., Чернігівській - 1206 р., Турівській - на межі ХІІ-ХІІІ ст., Полоцькій - у середині ХІІ ст.). Закріплення земель за певними гілками династії привело до практики успадкування по “кужелю” (материнській лінії) при відсутності спадкоємців “по мечу”. Очевидно церквою для таких випадків було узаконено заповіт померлого князя, за яким престол могли отримати бастарди і адаптовані діти.

Аналіз відомих 250 шлюбів перших дванадцяти поколінь Рюриковичів (з яких 248 були наслідками політичних угод) дозволяє відзначити певні традиції шлюбної політики як всередині окремих гілок династії, так і стосовно іноземних династій.

Ще до приходу Рюриковичів у більшості племінних князівств сформувалося структуризоване і розділене на верстви суспільство. Як і інші ранньосередньовічні імперії, Київська Русь перебувала в динаміці росту. Тому, після перемог у Болгарії, Святослав Ігоревич був готовий перенести її центр у Переяславець на Дунаї. Ольга першою почала реформувати державу, її справу довершив внук Володимир, при якому “світлі князі” з інших династій остаточно зникли. Рюриковичі виступили ініціаторами, каталізаторами і провідниками процесів феодалізації суспільства. Протягом Х-ХІІІ ст. основним джерелом доходів з ленів залишалася земельна рента-податок, а особисті земельні володіння були незначними. Княжа скарбниця отримувала також доходи з інших видів діяльності, перш за все торгівлі (де головним експортним товаром були раби) і ремесла (князівські майстерні у домонгольський період були головними поставниками ремісничих товарів для ринку). Раби набиралися, напевно, із угро-фінських народів, масовий вивіз яких сприяв поступу слов'ян на північно-східних територіях. Раби працювали і у князівських господарствах, організованих на вільних, незайнятих общинами, землях. Коли ж з ХІ ст. база рабства сильно звузилася, князі почали садити на землю париків (різні категорії напівзалежного населення). Розширення князівського суверенітету над підвладними територіями сприяло визріванню умов для політичного роздроблення. Після 1132 р. у межах кордонів своєї території князі у повному обсязі користувалися правом інвеститури (наділення) земельних володінь своїм васалам, що сприяло розгортанню широкого процесу феодалізації, який мав певні відмінності у різних землях. Розвиток ленної системи привів до появи боярських земельних господарств. Вільних земель забракло і на територіях, де земельні володіння знаті з'явилися ще у добу племінних князівств, князі змушені були купляти землю.

Вже наприкінці першої третини ХІІ ст., по смерті Мстислава Володимировича, феодальна імперія Київська Русь фактично розділилася на 11 земель (Київська, Переяславська, Чернігівська, Волинська, Галицька, Полоцька, Турівська, Смоленська, Суздальська, Муромо-Рязанська і Новгородська). Дев'ять з них на основі Любецьких рішень були закріпленими за окремими гілками династії Рюриковичів. Причому впродовж наступних віків, не зважаючи на часті усобиці, до появи Гедиміновичів жодна гілка династії не претендувала на чужі землі. Київська земля спочатку залишалася у доменальному володінні київського князя. Його син, як правило, отримував Новгородську землю, у якій з 1136 р. князівська влада різко обмежувалася місцевою олігархією, через її виборних представників (спочатку посадника, а потім і єпископа).

Це роздроблення Київської Русі сприяло реставрації деяких старих племінних князівств, звичайно, вже у новій якості. За цей час стерлися етнічні відмінності між різними волинськими племенами чи близькими до них племенами придністровських та карпатських хорватів, до того ж розбавлених міграцією тиверців та уличів, і київськими переселенцями. Залишилися системи шляхів і давні ринки, до яких тяжіли новосформовані еліти. Через це старі князівства бужан, волинян, лучан і дулібів скоро відродилися практично на тих самих територіях вже як Белзьке, Володимирське, Луцьке та Дорогобузьке князівства в системі Волинської землі. Так само було і у інших землях.

Стрижнем міжкнязівської боротьби залишалася боротьба навколо київського престолу між нащадками Володимира Мономаха (Мономаховичами) і нащадками Олега Святославича (Ольговичами). Деякі київські князі (Ярополк Мстиславич, Ізяслав Мстиславич, Мстислав Ізяславич, Святослав Всеволодович, Роман Мстиславич) намагалися відновити повне панування над усіма землями. Але не тільки землі (”королівства”), але й князівства, на які вони роздробилися (”герцогства” чи “графства”), отримали всі ознаки середньовічних феодальних держав: сталі території, правлячі династії, адміністрацію, судочинство, систему збору податків, мит і данин, систему шляхів і регіональні ринки, військо і ополчення. Ці держави проводили свою власну політику, а їх володарі вступали в союзи і коаліції, скріпляючи дипломатичні угоди династичними шлюбами.

У суспільстві Київської Русі князь був носієм державного суверенітету і вершиною ієрархічної піраміди. Виступаючи спочатку як військові організатори суспільства, змушені рахуватися з верхівкою міст, а в окремих землях (в першу чергу Галицькій) і з місцевими елітами, князі до середини ХІІІ ст. поступово зосередили всю повноту влади у своїх руках (військову, адміністративну, законодавчу, судову і фіскальну). В ідеалі вони прагнули добитися необмеженої влади, що, звичайно, в умовах феодального суспільства було нереальним.

Боярство, з числа якого призначалися вищі посадові особи (тисяцькі, посадники, двірські, конюші і т.д.) були другою, після князів, верствою у суспільній ієрархії. Доступ до боярства був відкритий і залежав від волі князів, тільки служба сюзерену забезпечувала боярину кар'єру, майновий і соціальний стан, перехід з “менших” у “великі” або навпаки взагалі у нижчу верству. Навіть у Галицькій землі, де були найбільш сприятливі умови для розвитку спадкового боярського землеволодіння, боярство залишалося служилою військовою верствою.

Не пізніше ХІ ст. князівська дружина стала професійним лицарським станом, доступ до якого залишався відкритим, але повністю залежав від волі князя. Дружинник проходив ступені “детського”, “отрока” і “гридня”. Дружина утримувалися коштом скарбниці і спочатку жила в окремих казармах-гридницях, дістаючи певну частку військової здобичі. Відсутність вільних коштів змусила князів надавати дружинникам бенефіції, їх сім'ї отримали право успадкування майна навіть при відсутності прямих спадкоємців, але власних замків і земельних феодів дружинники не мали.

Вже на початку ХІ ст. Рюриковичі створили розгалужений адміністративний апарат на базі розвитку управління двірцевого господарства (тіуни двірцеві, ключники, ловчі, сокільничі, тіуни городові, волочські, сільські, ратайні, митники, вірники, ємці, ябетники) та міських магістратур (городничі, мостівничі, осьменики). Спочатку княжі дворяни, які займали ці уряди рекрутувалися з “милосників” - невільників, які заслужили ласку господарів. Пізніше, коли їм було передано частину княжих судових та інших функцій для управлінням певними територіями, вони набиралися з числа дружинників, які після 40-45 років або ще раніше за станом здоров'я не могли продовжувати нести ратну службу і, перейшовши у княжі дворяни, зберігали особисту свободу, заключивши угоду-ряд (що передбачалося статтею 110 Розширеної редакції “Правди”). Життя княжих тіунів захищала віра у 20 гривень, а за майновим станом вони нерідко наближалися до боярства.

Середину суспільної ієрархії займало міське бюргерство (”старці градські” і гості), земська верхівка (”житьї люди”, “нарочиті люди”, “чадь стара”). Нижче від них були “чорні люди”, тобто ремісники (майстри і уноти), посадські люди, вільні землероби (чадь молода і смерди). Частина ремісників, уникаючи міських повинностей, ставала княжими рядовичами і працювала у двірцевих майстернях. У двірцевих господарствах працювали також і наймити та закупи-челядники. Нижче від них знаходився міський люмпен, який не платив податків через власну убогість: убогі люди, гулящі люди, сироти. Смерди були вільним землеробським станом, який ніс різноманітні повинності, в т.ч. до середини ХІІІ ст. залучався до земського ополчення. Найнижчий щабель посідали різні категорії напівзалежного населення: парики (рядовичі ремісники і землероби, наймити, половники-пущеники, задушні люди, прощеники), закупи і вдачі та раби-челядники (холопи і роби). За межами цих верств знаходилися ізгої - люди, які з різних причин випали із своєї верстви і не могли вступити в іншу. Їх захищала тільки церква. Всі ці стани прямо або опосередковано залежали від князів. Тільки парики і раби залежали безпосередньо від своїх господарів, але найчастіше останніми виступали саме князі. Через інститут віча міське бюргерство, земська верхівка і, навіть, чорні люди пробували обмежити князівську владу, що певною мірою вдавалося до початку ХІІІ ст.

Спочатку Рюриковичі виступали проти християнства і пробували запровадити єдиний князівсько-дружинний культ Перуна, близький до культу Одина, або ж створити загальний пантеон племінних богів. Деякі сакральні чинники князівської влади, зокрема недоторканість княжого життя, пережили язичеську епоху. Прийнявши християнство за посередництвом Візантії, князі за її прикладом встановили контроль над церквою. Поставлення митрополита, єпископів, архімандритів та ігуменів цілком залежало від їх волі. Релігійність князів не була глибокою. Вони вважали, що для спасіння душі достатньо збудувати храм або пожертвувати щось істотне на церкву чи внести ругу на поминання душі. Тому їх не приваблювали чернецтво та церковна кар'єра. Зате вони продовжували утримувати наложниць і одружувалися з католиками, коли це було політично вигідно. Князі сприяли швидкій перемозі християнства, але церква так і не змогла добитися помітного впливу на політику князів чи істотно обмежити князівську владу.

Значне число міст, їх економічна і політична роль, змушували князів рахуватися з ними. Князі сприяли розвитку старих міст і появі нових. З другої половини ХІІ ст. значне піднесення соціальної ваги ремісничо-торговельної і фінансової верхівки міст, яка підтримала молодших князів у боротьбі за створення нових князівств та відстоювання суверенітетів своїх уділів, привело до серйозних спроб обмежити князівську владу через інститут віча. Цей інститут, древніший за саму князівську владу, зберігся у великих містах, які виникли на місці старих племінних центрів, як рудимент епохи військової демократії, а потім поширився і на інші міста. Віча були представницькими органами, які включали всі верстви вільного населення і вели свою роботу в умовах відкритості, що певною мірою урівнювало непропорційність цього зібрання на користь низів. Рюриковичі намагалися замінити віче військовою радою старшої дружини, до якої долучилася церковна верхівка (”думою”), що їм вдалося до рубежу ХІІІ-ХІV ст., а подекуди і раніше.

Військова справа була головною у житті князів. Військо, військова техніка і військова організація у різні періоди ІХ-ХІІІ ст. відповідала європейському рівню. Завдяки широким міжнародним контактам як на заході так і на сході окремі технічні новинки (конусоподібні шоломи, кольчуги з плоскими кільцями, лускоподібні і комбіновані панцири, самостріли-арбалеми) з'явилися раніше ніж у європейських країнах. З другої половини ХІІ ст. розвиток військової справи у Галицькій і Волинській землях випереджав інші землі (метальна артилерія, фортеці з кількома лініями оборони, поява донжонів і т.д.).

Ще у першій половині Х ст. Рюриковичі і їх різноетнічне, переважно скандинавського походження, оточення швидко зблизилося з місцевими елітами, змішалася з ними, але одночасно і відірвало їх від своїх родових коренів. Культура, менталітет цієї нової військової аристократії отримали поліетнічний змішаний характер. І у дальнійшому культура князівської еліти залишалася відмінною і вищою від культури інших верств населення, але вона істотно впливала на розвиток культури суспільства в цілому.

Язичесько-вікінгівський світогляд князівської еліти, який змінився православно-візантійським світоглядом, став надбанням інших верств населення через потужні заходи князівської влади. Язичество відійшло у глухі райони і трималося довше хіба серед угро-фінських племен, що опиралися слов'янській асиміляції. Язичесько-вікінгівська ідеологія, підкріплена лицарськими ідеалами, залишилася панівною серед князівського середовища і у християнську епоху. Протиріччя церковної і цієї світської ідеології стиралося ототожненням сатани і злих сил з зовнішнім ворогом, перш за все з поганами-кочовиками, які постійно загрожували мирному розвитку.

На культурі князівського середовища, завдяки змішаним шлюбам, позначилися етнічні впливи: скандинавські, візантійські, угорські, польські, половецькі, меншою мірою чеські і німецькі, аланські і грузинські. Перші покоління Рюриковичів, включаючи синів Ярослава Мудрого, володіли старошведською мовою, напевно знали цю мову Володимир Мономах і, безперечно, його син Мстислав-Гаральд. Волинські князі володіли польською мовою, угорську мову знали деякі галицькі князі, зокрема Данило Романович і, можливо, Лев Данилович. Деякі князі володіли половецькою, грецькою і латинською мовами. Всеволод Ярославич знав п'ять мов.

Візантійський стиль практично домінував у всіх жанрах і видах духовної і, навіть виробничої та військової культури. Романські впливи були незначними і торкнулися тільки Галицької і Волинської земель. Готична революція ХІІ ст. зачепила більшість земель, прояви її найпомітніші у у військовій сфері, зміни у якій повністю залежали від князів.

Значними осередками культури стали князівські двори, які поєднували функції державної канцелярії з функціями приватної резиденції правителя. У канцеляріях працювали писці, перекладачі та книжники. При дворах відбувалися прийоми посольств, проводилися лицарські турніри, полювання, бенкети та інші забави. Тут жили лікарі, звіздарі, музиканти, жонглери і скальди, які у піснях прославляли своїх володарів. Зразком творчості таких скальдів було “Слово о полку Ігоревім”. Недаремно як взірець поетичної майстерності в ньому згадується творчість Бояна, скальда, який оспівував подвиги зовсім незначного тмутараканського князя Романа Святославича, при дворі, якого, напевно, служив. Бояри, княжі дворяни, дружинники і міська верхівка переносили у свої середовища багато з побаченого у княжих дворах, а через них здобутки культури князівської еліти поширювалися на інші стани.

У сьомому розділі - “КНЯЗІВСЬКА ВЕРСТВА В ДОБУ УДІЛЬНИХ КНЯЗІВСТВ (СЕРЕДИНА ХІІІ - ПОЧАТОК XVІ ст.)” - аналізуються зміни у князівському середовищі в добу удільних князівств, демографії, спадкового права, шлюбної політики і династичних пов'язань, стосунків князів з іншими верствами суспільства, з церквою та містами, вплив князів на розвиток військової справи і культури, боротьбу за збереження державності.

Демографічна статистика (1471 особи з наступних восьми поколінь Рюриковичів та 494 особи з перших восьми поколінь Гедиміновичів) дозволяє стверджувати, що покоління Рюриковичів, які жили у другій половині ХІІІ - на початку ХVІ ст., були генетично слабшими за попередні покоління. Перші покоління Гедиміновичів, навпаки, були генетично сильними. 59 осіб прожило більше 60 років, в їх числі найбільш відомі князі: Гедимін, Ольгерд Гедимінович, Кейстут Гедимінович, Любарт Гедимінович, Вітовт Кейстутович, Свидригайло Ольгердович, Зигмунт Кейстутович та ін. Число дітей у родинах Гедиміновичів було більшим ніж у Рюриковичів. Найбільше дітей (21 або 22) мав Ольгерд Гедимінович, 14 дітей було у Казиміра Ягеллончика, по 13 - у Гедиміна та Кейстута Гедиміновича, 11 дітей - у Зигмунта Старого. З XІV ст. рід Рюриковичів, а згодом і рід Гедиміновичів почали розпадатися на родини. Від обох династій походять 305 родин, з яких 11 родин невстановленого походження (від однієї або другої династії), а походження 7 родин залишається спірним. Ще 6 князівських родин походять від інших литовських династій, 4 - половецько-кабардинського походження і 29 - від Чингізидів та інших ординських родів. Цікавим демографічним феноменом залишається раптове вигаснення без видимих причин у кінці XVІ - на початку XVІІ ст. бл.40 князівських родин (в їх числі Острозьких, Олельковичів-Слуцьких, Гольшанських, Ружинських, Пронських та ін.).

Продовжувала розвиватися практика успадкування. У XІІІ ст. спроба припинити розпад дрібних уділів привела до поділу князівств на частки. Різні доходи, розділені за жеребом, збиралися окремо на кожного князя і його дружину, а політикою і обороною керували спільно. Тільки московські князі з ХІV ст. почали переходити до ординської практики прямого успадкування, яку зуміли остаточно закріпити з кінця ХV ст., і то будучи змушеними вдаватись до терору стосовно своїх родичів. Московська династія запровадила і принцип переходу до великих князів тих уділів, де не залишалося спадкоємців по прямій лінії “по мечу”, нехтуючи правами інших спадкоємців. Все це сприяло об'єднанню Московської держави. А традиційна практика успадкування, якої дотримувалися більшість князівських гілок, навпаки, сприяла подальшому роздробленню князівств. Пропоновані Романом Мстиславичем реформи переходу до майорату не були прийняті. Князівська верства Київської Русі виявилося не готовою до сприйняття цієї ідеї, а монгольська навала зробила неможливими нові спроби її втілення.

У тих князівствах, де Гедиміновичі прийшли на зміну Рюриковичів, вони намагалися закріпити угоди з місцевими елітами династичними шлюбами з Рюриківнами. У самій Литві після кількох порушень права сильнішими князями (Гедиміном, Ольгердом і Кейстутом Гедиміновичами, Ягайлом Ольгердовичем) утвердився принцип виборності великого князя. Любарт-Дмитро Гедимінович (а пізніше Свидригайло Ольгердович) змушені були вдатися до практики роздачі уділів на землях домену сюзерена. Нові власники уділів поводилися як спадкові удільні князі. Після Кревської унії великі литовські князі в окремих випадках почали практикувати заміну уділів, вигнання князів з їх земель, передачу цих земель іншим гілкам та династіям. Це привело до змін в успадкуванні престолів. З'явилася нова традиція “затвердження” спадкоємців на престолах їх батьків, запозичена із західноєвропейської традиції оммажу. Запровадили у себе подібну практику і московські князі. Але і вони до таких заходів вдавалися дуже рідко. Традиція відігрівала велике значення і з цим мусили рахуватися.

Аналіз шлюбної політики княжих династій за цей період дозволяє відзначити такі характерні особливості: до середини XV ст. шлюби підпорядковувалися інтересам династичної політики, через що зв'язки князів з нетитулованою знаттю були дуже рідкими; у землях, що знаходилися під безпосередньою зверхністю Орди, межі шлюбної політики звузилися до зв'язків з найближчими сусідами, а всі відомі шлюби з ординками були укладені з ініціативи Чингізидів; династична активність восьми перших поколінь Гедиміновичів була високою: 86 відсотків шлюбів припадає на осіб з інших династій.

Зруйнувавши Київську Русь, монголи зберегли різний вплив на окремі землі. Залежними від Золотої Орди в тій чи іншій степені були Галицько-Волинська земля - у 1241-1253, 1258-1301, 1323-1342 рр.; Київська (а з нею і Переяславська) землі - у 1240-1324, до 1331-1362, бл.1370-1390; Чернігівська - у 1239-1362, бл.1370 - до 1410 рр.; Турівська - 1258-1301 рр.; Смоленська - 1241 - до 1339 р.; Рязанська, Володимиро-Суздальська (пізніша Московська) і пов'язана з останньою Новгородська землі - 1237 - після 1480 рр. Не зазнала ординського впливу тільки Полоцька земля.

Протягом другої половини ХІІІ - першої половини ХІV ст. головним стабілізуючим і організуючим фактором на українських землях була Галицько-Волинська держава. Фактично всі інші князівства перебували під її впливом. Боротьба за збереження і відновлення ціії держави тривала і після вигаснення другої Галицької династії аж до 1387 р.

Литовська держава, яка з середини ХІІІ ст. стала потужною політичною реальністю в Центральній Європі, була привабливим союзником для тих, хто зважувався на боротьбу з ординцями, особливо після падіння Галицько-Волинської держави. Гедиміновичі, які протягом ХІІІ - початку ХІV ст. закріпилися на престолах головних білоруських князівств, легко домовлялися з місцевими елітами, були толерантними в питаннях релігії, швидко освоювали мову і культуру своїх підданих і діяли як справжні патріоти своїх нових володінь. Після перемоги Ольгерда над ординцями на Синіх Водах (1362 р.) Гедиміновичі утвердилися в головних столицях Лівобережжя. Корятовичі повністю опанували Поділля.

Спільна загроза від агресії прибалтійських хрестоносців, а також невдала спроба польсько-угорської унії підштовхнули еліти Польщі та Литви до співпраці, яка завершилася Кревською уніію (1385 р.). Кревська унія вирішила долю Галицької землі, яка була окупована у 1387 р. польсько-литовськими військами. Почалася цілеспрямована політика ліквідації удільних князівств і створення унітарної держави. Була підпорядкована Волинь; у ході війни 1392-1393 рр. по частинах розбита коаліція київського, сіверського, вітебського і подільського князів та анексоване Подільське князівство; на престолах інших князівств сіли послушні намісники. Подальша політика литовського уряду, спрямована на ліквідацію удільних князівств, шляхом зрівнювання прав боярства та рядової шляхти з правами князів і злиття уділів з іншими приватними земельними володіннями, призвела до розриву польсько-литовської унії за великого князя Свидригайла Ольгердовича. Його підтримали майже всі удільні князі. Діяльність цього князя сприяла відновленню незалежності Волині і ліквідованого Київського князівства (1440 р.) і продовжила існування більшості удільних князівств ще майже на півстоліття.

Литовський уряд ліквідовував князівств правовим шляхом, піднімаючи інші лицарські верстви до рівня князів (Віленський привілей 1387 р., Гродненський привілей 1432 р., Троцький привілей 1434 р., Віленські привілеї 1447 р. та 1492 р.). Досягти цього вдалося тільки після ліквідації Волинського та Київського князівств. Більшість удільних князів, чиї володіння межували з Московською державою, прийняли її протекторат. Ці князівства були ліквідовані у часи великого князя Василя Івановича (1505-1533). Московська держава ліквідовувала уділи, опускаючи князів до рівня рядового боярства.

Адміністративна структура князівств впродовж всього періоду їх існування зазнала незначних змін. Віче було замінено думою чи органом званим “пани-рада”, куди ввійшли церковні ієрархи, князі-васали і старші бояри (воєводи та старости). Пани-рада удільних князівств пережили саму удільну епоху і збереглися при дворах князів-магнатів (Острозьких, Вишневецьких і т.д.) навіть у ХVІІ ст. Втрата уділів привела до до розшарування князівської верстви на князів-господарів і князів-слуг. Але навіть коли князі своїм майновим станом опускалися до рівня рядової шляхти, вони завжди займали перші місця у раді та при дворах своїх нових сюзеренів. І після офіційної ліквідації державницького статусу князівський титул не втратив свого значення, про що свідчить намагання майже 250 шляхетських родин приписати собі князівське походження (ХVІ-XVІІ ст.). Переходячи на державну службу, удільні князі отримували у приватну власність та пожиттєве держання земельні володіння, які своїми розмірами значно перевищували розміри уділів, які ще збереглися. У нових володіннях князі вели себе як і в удільних князівствах: роздавали землі васалам, утримували військо і двір. Цей процес закінчився спалахом князівської потужності в останній третині XVІ - першій половині XVІІ ст., що було логічним відродженням державницьких традицій, які завжди були характерні для князівської верстви.

Розвиток феодальних відносин і зростання ролі земельних ленів привели до значних змін у станах бояр, дружинників та княжих дворян. Ріст земельних володінь привів до різкого скорочення ролі княжого скарбу у ремісничому виробництві та торгівлі. “Бояри великі”, отримавши земельні лени, перетворилися у “панів” та “земян”. Всі категорії дружинників злилися в одну, яка у Литві отримала назву “бояри”, у значенні “бояр малих”, а у Московській державі - “дітей боярських”. Старі категорії княжих службовців трансформувалися у бояр путних, які поєднували службу військову з службою двірцевою, окремі галузі якої називалися путями (почтові, ловчі, бобровні та інші). Одні уряди (городничого, мостівничого, осьменика) збереглися, інші (в т.ч. тіуни) поступово зникли. Збереглися тільки тіуни по колишніх князівських (пізніше королівських) селах. Зник уряд тисяцького, зменшилося значення соцьких і десяцьких. Посадники стали ділитися на воєвод та старост. З'явилися нові уряди суддів, підсудків, дяків-писарів. Пошуки шляхів збільшення війська привели до появи перехідної категорії між лицарськими станами і тяглим землеробським населенням - звільнені від повинностей землероби: панцирні і замкові слуги, сторожі, пушкарі, ловчі, осочники. З середини XІV ст. до них приєдналися і ординські слуги. Всі інші категорії населення не відчували істотних змін. Падало число невільників, поступово зростала чисельність париків, чому сприяли як наскоки ординців так і часті міжусобні війни, які розоряли землеробів.

Розвиток суспільства продовжувався на основі інституцій періоду Київської Русі, перейнятих Литвою. Тільки окремі поодинокі інституції чи уряди були запозичені з Польщі, Чехії та Золотої Орди. Інкорпорація земель і князівств у Литовську державу майже не супроводжувалася змінами. Окремі удільні князівства в її складі проіснували до кінця XVІІІ ст. Воєводський поділ був спочатку запроваджений на землях, які відійшли до корони (Руське, Подільське і Белзьке воєводства), а після Люблінської унії - у решті земель.

Шукаючи допомоги проти монголів у західного світу окремі князі мусили звернутися до католицької церкви. Рівночасно Орда, яка толерантно відносилася до чужих релігій, сприяла піднесенню митрополитів, цим самим послаблюючи світську князівську владу і протиставляючи її церковній. Ці два фактори зумовили перенесення церковного центру з Києва у Володимир на Клязьмі. Але церква не зуміла взяти у свої руки об'єднання князівств. Спроби відриву від ординського впливу сприяли появі окремої Галицької митрополії, а пізніше і поділу київської митрополії на власне київську і московську. Галицький митрополит Петро Ратенський, поставлений і київським митрополитом, який зовсім випадково помер у Москві, сприяв піднесенню останньої і перенесенню туди церковного центру. Незабаром тамтешні митрополити стали послушними слугами місцевих князів, подібно до того як їх попередники були слугами князів київських.

Поділ київської митрополії, невиразні постаті на митрополичому престолі, де після Григорія Цамблака та Ісидора не було жодної особистості, ще менш значні і випадкові особи на єпископських кафедрах, привели до поступового падіння авторитету церкви. З часів Владислава Ягайла католицька церква отримала можливість проведення відкритої пропаганди на всіх землях, що перебували під впливом Польщі та Литви. При наданні урядів перевагу отримували католики. Гедиміновичі, які з політичних міркувань приймали православ'я, так само легко стали переходити у католицьку віру. За ними пішли і Рюриковичі, чому сприяли також змішані шлюби. Незначна частина князів пробувала шукати виходу у протестантських конфесіях. Інші емігрували у Московську державу, де зберегли вірність православ'ю, але зрусифікувалися. Коли організувалася греко-католицька церква, вона вже не мала кого закликати у свої ряди.

Боротьба міст за обмеження князівської влади отримала новий напрямок. Для відбудови знищених ординцями міст, князі почали залучати іноземних колоністів, які занесли різновиди міського права, яке вибороли європейські міста. Князі оцінили вигоди і почали надавати магдебурзьке право спочатку колоністам, а потім і решти населенню. Правда, князі залишили за собою контроль за міськими громадами, головна міська магістратура - війт - призначався, а не обирався, намагалися впливати і на інші сторони міського життя, виступати посередниками у суперечках міст з їх служебниками. Ці зміни у розвитку міст, які віддаляли міста від князів, проходили повільно. Навіть у середині XV ст. Свидригайло Ольгердович, який підтримував збереження дрібних князівств, отримав повну підтримку головних українських і білоруських міст.

Довгочасні контакти з Тевтонським Орденом, однією з найбільш мілітарних європейських держав, та Золотою Ордою сприяли високому рівню князівських військ у ХІІІ-ХІV ст. Тільки з XV ст., і то на територіях, які перебували під впливом Московської держави, стало помітно відставання у галузі фортефікації, артилерії і організації військової справи. Військова справа залишилася основною у князівському середовищі навіть втративши статус володарів.

Князівсько-дружинна ідеологія залишилася панівною аж до середини XVІІ ст., від неї треба шукати витоки сарматизму, а також козацької ідеології, які були її органічним продовженням вже на більш широкому фоні із залученням інших верств суспільства. Ця ідеологія висунула свої ідеали - лицарів без страху і докору, переважно князів. Навіть у козацькому середовищі до Богдана Хмельницького цими ідеалами були князі - козацькі вожді Дмитро Байда-Вишневецький і Богданко Ружинський. У князівському середовищі набув поширення християнсько-католицький світогляд, що стало вирішальним фактором у полонізації князівської верстви. Гедиміновичі, принаймні перші покоління, знали рідну литовську мову. З ХV ст., напевно, більшість князів у межах впливу Польщі і Литви, володіли латинською і польською мовами. Зрозуміло, що всі досягнення загальнолюдського прогресу ставали надбанням князівської верстви у першу чергу, тому вона продовжувала залишатися елітою суспільства.

Розвиток актового документу, перехід у західних землях на використання загальноприйнятої у європейській дипломатії латинської мови, запозичення у східних землях досягнень ординської дипломатики, яка використовувала уйгурську та китайську традиції, зумовили досить високий рівень офіційного діловодства князівських канцелярій у різних землях. При канцеляріях формувалися архіви, редагувалися літописи і переписувалися книги. Фрагменти городенського, пінського чи степанського літописання, за якими відчуваються князівські постаті, відомості про діяльність окремих князів типу Володимира Васильковича, маргіналії на рукописних книгах - свідчення, що вплив культури князівської еліти на решту суспільства залишався вирішальним аж до кінця XV ст.

Князівська верства до першої половини ХVІ ст. залишалася носієм і виразником державницьких традицій. До Кревської унії більшість князівств на українських і білоруських землях зуміли відстояти свій суверенітет, навіть якщо і визнавали зверхність Орди чи великих князів литовських. З 1385 р. і до 1492 р. тривала боротьба за збереження уділів. Вершиною ціії боротьби була підтримка Свидригайла Ольгердовича у 1430-1435 рр. аж до відновлення Київського князівства. У цій боротьбі взяли участь майже усі князі. Втративши князівську верству, українські та білоруські землі почали втрачати державність, носієм якої вона виступала.

ВИСНОВКИ

князівський династія політика шлюбний

В ході дослідження ми дійшли таких висновків:

1. Князівська верства була правлячим і найбільш замкненим станом, який впливав на всі сторони розвитку суспільства і був носієм державницьких традицій.

2. Перші дванадцяти поколінь Рюриковичів були генетично міцними, наступні вісім поколінь були значно слабшими. Генетично міцними було і перших вісім поколінь Гедиміновичів. Кожен п'ятий мужчина князівського роду загинув. У князівських родинах було в середньому від одного до п'яти дітей, число шлюбів рідко сягало трьох, розлучення були рідкими і носили політичний характер. До кінця ХІІІ ст. кожна гілка надавала перевагу певним іменам.

3. Встановлено князівське походження 344 родин, з яких 39 втратили князівське достоїнство.

4. У Рюриковичів існувала система успадкування князівських престолів, яка змінювалося і вдосконалювалося з часом, як в цілому так і в окремих гілках. Гедиміновичі, займаючи престоли, які раніше займали Рюриковичі, намагалися закріпити угоди з місцевими елітами династичними шлюбами і не змінювати спадкового права. У Великому Князівстві Литовському запанував принцип виборності великого князя. Намагання ліквідувати князівства значною мірою відбилося на змінах спадкового права.

5. До середини XV ст. шлюби служили інтересам династичної політики, напрямки якої легко вловимі. Зв'язки з представниками нетитулованої знаті були рідкими.

6. У Х ст. склалася система бенефіцій, при якій князі отримували частку від податків, які збиралися на підвладних їм територіях. Період між 1097-1132 рр. можна умовно віднести до переходу до панування відносин на основі феодів (спадкових надань). Процес феодалізації, при якому головного значення набували не доходи з певних територій, а земельні володіння, тривав до політичної ліквідації князівств у кінці XV - на початку XVІ ст.

7. Князі були носіями державного суверенітету, організаторами державних та адміністративних структур. Навіть найдрібніші князівства мали всі ознаки середньовічних феодальних держав. Виступаючи спочатку як військові організатори суспільства, до середини ХІІІ ст. князі поступово зосередили у своїх руках всю повноту влади: законодавчу, військову, адміністративну, судову і фіскальну. Будучи відкритими, всі верстви суспільства залежали від князів. Тільки парики і раби залежали безпосередньо від своїх господарів, якими переважно були князі. Перехід з одного стану в інший був наслідком виявлення княжої волі. Надання земельних ленів лицарським станам привело до їх піднесення над іншими станами. Добиваючись ліквідації князівств, уряд Великого Князівства Литовського підніс лицарські стани до рівня князів. У Московській державі, навпаки, князі були опущені до рівня інших служилих станів. Розшарування князівської верстви на князів-господарів і князів-слуг, не привело до втрати значення князівського титулу.

8. Князі сприяли утвердженню і перемозі християнства, але вони взяли під контроль діяльність церкви через призначення церковної ієрархії та патронат над головними монастирями і храмами. Православна церква так і не зуміла добитися належного впливу на князів та обмеження їх влади.

9. Спираючися на підтримку ремісничо-торговельної і фінансової верхівки містичів, князі створювали нові уділи і обороняли їх суверенітет. Рівночасно вони добивалися ліквідації інституту віча, через який міська верхівка намагалася обмежити їх владу. Пошуки поповнення скарбниці змусили їх почати практику надання містам магдебурзького права, що закінчилося послабленням впливу князів на міське середовище.

10. Будучи організаторами війська, керуючи розвитком військової справи, часто виступаючи безпосередніми ініціаторами і авторами технічних нововведень, князі забезпечили відповідний європейському рівень всіх цих напрямків. Певне відставання, переважно в галузі фортефікації, деяких видів озброєння і організації військової справи з ХV ст. стало помітним тільки у сфері впливу Московської держави.

11. Культура княжого стану вирізнялася і була вищою від культури інших верств та істотно впливала на них, що позначилося у зміні світогляду, ідеології, підсиленій лицарськими ідеалами, пануванням певних стилів у архітектурі та мистецтві, іноземних впливах. Значними осередками культури були князівські двори, які впливали на розвиток писемності і книжної культури, права, канцелярської і політичної практики, звичаїв і традицій, а також науки, літератури, поезії і музики.

12. Протягом кінця ІХ - першої половини ХVІ ст. князівська верства була носієм і виразником державницьких традицій, боролася за створення і збереження державних структур. Втративши князівську верству, українські та білоруські землі почали втрачати державність, носієм і оборонцем якої вона виступала.

Основні положення дисертації викладені у публікаціях

1. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ - початок ХVІ ст.). Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. Львів: Інститут українознавства НАНУ, 2000 - 649 с.

Рец.: Народознавчі зошити (Львів). - 2000. - № 4 Biuletyn ukrainoznawczy / Poludniowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyњlu. - 2000. - N 5; За Вільну Україну (Львів). - 2001. - 11-12 травня

2. Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ-XVІ ст. Історико-генеалогічне дослідження. Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1996 - 256 с. Рец.: Lіthuanіa. - 1997. - N 3

3. Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ-XVІ ст. Таблиці. Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1996 - 80 с. [50 табл.]

4. Войтович Л.В. Генеалогія династій Рюриковичів і Гедиміновичів. Відповідальний редактор член-кор. АНУ Я.Д.Ісаєвич. Київ: “Таурус ЛТД”, 1992. - 199 с. Рец.: Срібна земля (Ужгород). - 1993. - № 36 (49) Независимость (Киев). - 1993. - 8 декабря

5. Войтович Л.В. Генеалогія династії Рюриковичів. Відповідальний редактор Я.Д.Ісаєвич. Київ: АН УРСР. Археографічна комісія. Інститут історії. Інститут суспільних наук, 1990. - 227 с. Рец.: Каменяр (Львів). - 1992. - 12 лютого

6. Войтович Л.В. “Teraturgema” Афанасія Кальнофойського як джерело з генеалогії князівських родин. Львів: Інститут українознавства НАНУ, 2000. - 40 с.

7. Войтович Л.В. Волинська земля князівських часів (Х-ХІІ ст.) // Проблеми історичної географії України. - Київ: Інститут історії України АН УРСР, 1991. - С.10-22

8. Lev Vojtіvіch. The role of Gedіmіnovіchs іn the struggle for savіngs uf the Ukraіnіan prіncіpalіtіes іn the 14th-15th centurіes // ІV Іnternatіonal conference “The Great Duchy of Luthuanіa and іts herіtage”. Trakaі (Lіthuanіa), 1994, september 11-14. - Vіlnіus. - 1995. - С.21-24

9. Войтович Л.В. Удільні князівства на українських землях у другій половині ХІІ - ХV ст. // Україна: культурна спадщина. національна свідомість, державність. Вип.2 / Відповідальний редактор Я.Ісаєвич - Львів: Інститут українознавства НАНУ. - 1995. - С.33-43

10. Войтович Л. Родина князів Острозьких // Записки Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. - Т.ССХХХІ (231). - Львів. - 1996. - С.355-367

11. Войтович Л. Етапи політичної історії Волині XІV-XV ст. Державність. Васалітет. Інкорпорація // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.5. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Я.Д.Ісаєвича. - Львів. - 1998. - С.153-168

12. Войтович Л. Етнотериторіальна підоснова формування удільних князівств Волинської землі // Волино-Подільські археологічні студії. Т.1. Пам'яті І.К.Свєшнікова (1915-1995). - Львів: Інститут археології НАНУ. Львівський історичний музей. - 1998. - С.286-294

13. Войтович Л. Князівська верства в Галицькій землі // Четвертий Міжнародний конгрес україністів. Історія. Ч.1. Одеса; Київ; Львів: МАУ, НАНУ. - 1999. - С.79-86

14. Войтович Л. Князівства карпатських хорватів // Етногенез та рання історія слов'ян: нові наукові концепції на зламі тисячоліть. Матеріали Міжнародної наукової археологічної конференції. 30-31.03.2001 р. - Львів: Львівський державний національний університет ім.І.Франка. Інститут археології НАНУ. - 2001. - С.195-210

15. Войтович Л. “Черв'яни” у працях І.Крип'якевича (До питання про початки державності) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.8. Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. - Львів: Інститут українознавства НАНУ - 2001. - С.153-157

16. Войтович Л. “Білі хорвати” чи “карпатські хорвати” // Миколаївщинаю Т.1 . Відповю редактор Л.Войтович. - Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1998. - С.49-79

17. Войтович Л. Битва під Перемишлем у 1099 р. // Український альманах. 1999 р./ Відповідальний редактор проф.С.Заброварний. - Варшава. - 1999. - С.105-110

18. Войтович Л. Роман Мстиславич і утворення Галицько-Волинського князівства // Історичні та культурологічні студії. Вип.1. Галичина та Волинь у добу середньовіччя. До 800-річчя утворення Галицько-Волинської держави. Львів: Інститут українознавства НАНУ, 2001. - С.103-114

19. Войтович Л. Волинська держава у XІV-XV ст. // Матеріали Міжнародної наукової конференції у Кременці 19-20.05.1995. - Тернопіль. - 1995. - С.31-45

20. Войтович Л. Юрій Львович і його політика // Історичні та культурологічні студії. Вип.1. Галичина та Волинь у добу середньовіччя. До 800-річчя утворення Галицько-Волинської держави. Львів: Інститут українознавства НАНУ, 2001. - С.173-177

21. Документи російських архівів з історії України. т.1. Упорядники Леонтій Войтович, Лев Заборовський, Ярослав Ісаєвич, Френк Сисин, Аркадій Турилов, Борис Флоря. Львів: Канадський інститут українських студій. Центр українських історичних досліджень ім.П.Яцика. Інститут українознавства НАНУ. Інститут слов'янознавства і балканістики РАН, 1998. 441 с. [Л.Войтович: коментарі - с.266-334; покажчики - с.412-441]

22. Юліан Євген Рабій. Княжий город Самбір. Львів; Самбір; Ютика: Національний музей у Львові, 1999. - 422 с. [Войтович Л. Коментар історика С.277-307]

23. Миколаївщина. Збірник наукових праць. Т.1 / Відповідальний редактор Л.Войтович. Львів: Інститут українознавста НАНУ, 1998. - 337 с.

24. Пришляк Я. Видатні особистості Миколаївщини / Відповідальний редактор Л.Войтович. Миколаїв; Монреаль; Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1998. - 186 с. [Войтович Л. Від редактора - С.3-10

25. Миколаївське Придністров'я. Навчальний посібник / Відповідальний редактор Л.Войтович. Львів: “Основа”, 1993. - 163 с. Співавтори Я.М.Івашків, К.В.Івашків, М.С.Грибик, д.і.н. Л.Г.Мацкевий, к.і.н. Р.В.Сколоздра.

АННОТАЦІЯ

Войтович Леонтій Вікторович. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ - початок XVІ ст.): склад, суспільна і політична роль. Монографія.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія України. Інститут українознавства ім.І.Крип'якевича НАН України. - Львів, 2001

Досліджено правлячу еліту Східної Європи кінця ІX - початку XVІ ст.: князів з династії Рюриковичів і Гедиміновичів, а також іншого походження, їх персональний склад, роль у розвитку суспільства та політичних подіях. Показано взаємини всередині князівської верстви, аналізуються питання демографії, спадкового права і шлюбної політики, стосунки з іншими верствами суспільства, церквою, містами, вплив князівської верстви на розвиток війська і військової справи, культури, розвиток і збереження державних інституцій і самої державності. Значну частину дослідження становлять вичерпні генеалогічні таблиці.

Ключові слова: князі, династії, Рюриковичі, Гедиміновичі, державність

АННОТАЦИЯ

Войтович Леонтий Викторович. Княжеские династии Восточной Европы (конец IХ - начало XVI вв.): состав, общественная и политическая роль. Монография.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. Институт украиноведения им.И.Крипякевича НАН Украины. - Львов, 2001

Исследовано правящую элиту Восточной Европы конца IX - начала XVI вв.: князей из династии Рюриковичей и Гедиминовичей, а также другого происхождения, их персональный состав, роль в развитии общества и политических событиях. При определении персонального состава княжеского сословия в следствие расширения источниковедческой базы, в частности предварительной расшифровки синодиков (Любецкого, Холмского, Киево-Печерского, Супральского), семейных родословных, внесенных в родословные книги, и древнейших гербовников, сопоставления и согласования информации летописей, хроник, грамот и актов княжеских канцелярий, имущественных и судебных дел, материалов Литовской, Мазовецкой и Коронной метрик, нарративных памятников, в частности “Тератургема” А.Кальнофойского, работ Ф.Сафоновича, Ш.Старовольского, и использование надписей на надгробиях, рукописях, эпитафий, граффити, монет и печатей, а также пересмотра многих ранее принятых гипотез и догадок значительно расширено известный количественный состав княжеских семей (более сотни имен), уточнены даты крестильные и монашеские имена. В исследовании охвачено более четырех тысяч личностей. Прослежено происхождение от Рюриковичей 246 семей, от Гедиминовичей - 40 семей, 6 семей от других литовских династий, 4 семьи половецко-кабардинского происхождения и 29 семей - от Чингизидов и других ордынских родов. Происхождение 11 княжеских семей установить не удалось. Твердо установлено происхождение князей Острожских от Романа Даниловича, князей Четвертинских - от удельных туровских князей, князей Осовицких - от Михаила Романовича, князей Несвицких и Вишневецких - от Корибута-Дмитрия Ольгердовича, а князей Сангушков - от волынского князя Федора Любартовича. На основании достижений украинской и зарубежной историографии уточнены и проверены родословные других ветвей Рюриковичей и Гедиминовичей. Показано взаимоотношения внутри княжеской среды, анализируются вопросы демографии, наследственного права и брачной политики, отношения с другими слоями общества, церковью, городами, влияние княжеской среды на развитие войска и военного дела, культуры, создание и сохранение государственных институций и самой государственности. Значительную часть исследования составляют исчерпывающие генеалогические таблицы.

Ключевые слова: князья, династии, Рюриковичи, Гедиминовичи, государственность

SUMMARY

Vojtovicz Leontij V. Princely dynasties of Eastern Europe (late ninth - early sixteenth centuries): their composition and role in social and political life. A Study in Historical Genealogi. Monograph.

Thesis for a doctor's degree by speciality 07.00.01 - the history of Ukraine. The I.Krrypiakevych Institute of Ukrainian Studies National Academy of Sciences of Ukraine, L'viv, 2001.

This study is devoted to the ruling elite of the Eastern Europe from the end of the ninth to the beginning of the sixteenth century, focusing on the princes of the Rurykid and Gedyminas dynasties. Analyzing their composition and role in cocial and political developments, the workexamines mutual relations among princes, problems of demography, and hereditary right. Among the topics discussed, are matrimonial policies, relations with other social groups, including clergy and burghers, as well as the influence of the princes on the development of military affairs, and state institutions. Comprehensive genealogical tables of the princely lies are included.