Історичний розвиток України в межах Росії

14. Наростання селянського руху в другій чверті XIX ст.

Після придушення повстання декабристів у 1825 р. з посиленням жорстокої миколаївської реакції у другій чверті XIX ст. становище народних, передусім селянських мас дедалі погіршувалося. У відповідь наростала боротьба селянства, яке настійно вимагало ліквідації кріпацтва й передачі йому поміщицьких земель. Серед темних і забитих селян, які вірили в доброго царя, ходили чутки про звільнення, при цьому вони були настільки поширеними, що Микола 1 змушений був у травні 1826 р. оголосити спеціальний маніфест, у якому спростовував чутки про звільнення і зобов'язував селян бути в повній волі своїх поміщиків, а «ослушникам» погрожував суворою карою. Поряд з чутками про звільнення, на Правобережній Україні в народних масах бродила думка про нову Коліївщину, про наступне винищення панів. В Уманському повіті Київщини з двору в двір передавалася звістка про появу сина Ґонти, який начебто розіслав панам указ із розпорядженням віддати селянам усі землі, а самим, якщо вони не хочуть бути винищеними, негайно відправитися до Варшави. Селяни хвилювалися, відмовлялися відробляти панщину, платити податки, погрожували панам «різаниною». За умов такого збудження селян з'явився ватажок, яким став солдат-росіянин, походженням з с. Хмелева Орловської губернії Олексій Семенов. Повертаючись з дому з відпустки у свій Дніпровський полк, який стояв у містечку Соколівці на Уманщині, Семенов оголосив себе царським флігель-ад'ютантом, що начебто має доручення царя арештувати всіх поміщиків Київщини і відправити до Петербурга, а селян зробити вільними. Селяни з радістю підтримали Семенова і на початку квітня 1826 р. в ряді сіл Уманського повіту -- Іванках, Романівці, Мошурові, Тальному стали арештовувати своїх панів і економів, карати їх, захоплювати поміщицьке майно. На придушення повстання царські власті кинули військові команди. Семенов і 150 селян були арештовані. Семенова було засуджено до смертної кари, заміненої 50 ударами різок і засланням на каторжні роботи. Найбільш активних учасників повстання було покарано канчуками і відправлено в Сибір на каторгу. У 1829 р. в тодішній Слобідсько-Українській губерній розгорнулося повстання селян, предки яких ще у XVIII cт. були переселені з Центральної Росії. Воно охопило кілька сіл і слобід із центром у слободі Шебелинці (тепер містечко Балаклій Мого району Харківської області). Селяни виступили проти перетворення їх на військових поселенців. Вони перестали коритися поселенському начальству, громили приміщення ескадронних комітетів (управлінь), обирали своїх отаманів. За кілька днів у Шебелинці зібралося близько 3 тис. чол. Під проводом селян С. Дьоміна і К- Ведерникова повстанці відбили наступ уланів. Але коли власті кинули на повстанців цілу дивізію уланів і вдалися до гарматного обстрілу Шебелинки, повстання було придушено. Загинуло 109 повстанців, 143 чол. було арештовано і віддано до військового суду, а ватажки повстання С Дьомін і К. Ведерников відправлені на довічну каторгу. На Правобережжі, після придушення селянських повстань 1825--1826 pp., нова хвиля селянських рухів прокотилася під час польського повстання 1830--1831 pp. Тільки в Київській губернії історики нарахували близько 50 великих маєтків, охоплених у той час селянськими виступами. При цьому селяни громили не тільки польських, а й українських та російських поміщиків.

У 1832--1833 pp. у зв'язку з неврожаем і голодуванням селян, у багатьох селах активізувалися селянські виступи на Харківщині, Чернігівщині й Херсонщині.

У 1835 р. спалахнуло повстання серед лівобережних козаків. Воно було викликане тим, що того року за рахунок самих козаків було створено 10 козацьких полків, а потім надійшло розпорядження перетворити козаків на солдатів. Козаки запротестували. Повстання було придушене військовою5 силою.

15. Селянські виступи під проводом Устима Кармалюка

Яскравою сторінкою в історії антикріпосницької боротьби на Україні були селянські рухи, пов'язані з іменем Устима Якимовича Кармалюка. Центром їх стало Поділля, але час від часу вони перекидалися й на Волинь та Київщину. Народився Кармалюк 27 лютого 1787 р. у с. Головчинцях Літинського повіту Подільської губернії (тепер с. Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) в родині Якима й Олени Кармалюків, що були кріпаками поміщика Пігловського. Тяжка виснажлива праця на пана, безпросвітні злидні, жахливе знущання й безмежне свавілля поміщика. Такою була доля кріпака. Особливо надивився Кармалюк на горе, страждання й образи, що їх зазнавали селяни від пана, та й сам їх натерпівся, під час п'ятирічної служби при панському дворі, куди його було забрано вісімнадцяти літ, як тільки він одружився з Марією Щербою, такою ж кріпачкою, як і він сам. Високий, ставний, фізично дужий, з русявим волоссям і вусами, справедливої і вразливої вдачі, Кармалюк з юних років пройнявся жагучою ненавистю до панів і швидко дістав ім'я бунтаря. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав Кармалюка в солдати. Він потрапив до 4-го уланського полку, який стояв у м. Кам'янець-Подільському. Але недовго Кармалюк терпів солдатську муштру. Незабаром, разом з своїм свояком Данилом Хроном, селянином с. Овсяники, він утік із полку і на початку 1813 р. з'явився у рідних місцях. У народній пісні сказано:

Не захотів Кармалюк

Цареві служити,

Та й пішов у темні ліси

Хлопцями рядити.

Кармалюк спільно з Данилом Хроном створив невеликий селянський загін і почав нещадну боротьбу проти поміщиків, сільських багатіїв, шинкарів, купців, урядовців та інших гнобителів. Діючи партизанськими методами, повстанці зненацька нападали на поміщицькі маєтки, хутори й двори селян-багатіїв, на шинки, громили їх, спалювали, розправлялися з експлуататорами, відбирали в них майно та гроші і віддавали їх бідним та знедоленим. Це яскраво відображено в народній пісні:

Зовуть мене розбійником,

Кажуть -- убиваю;

Ой, нікого ще не вбив я,

Бо й сам душу маю.

З багатого хоч я візьму,

Убогому даю;

А так гроші розділивши,--

Гріха я не маю.

Асесори, ісправники

За мною ганяють,--

Більше ж вони людей вбили,

Як я грошей маю...

За Кармалюком ішли не тільки селяни, а й солдати-рекрути, що втікали з царської армії, містечкова біднота і навіть частина збіднілої, так званої загонової шляхти, якій загрожувало повне розорення. Кармалюк і його товариші користувалися безмежною повагою й довір'ям селян г всіх бідних, простих людей, завжди знаходили в них притулок і всіляку підтримку.

Після кількох нападів на панські маєтки, зокрема спалення ґуральні Пігловського, і двори сільських багатіїв у 1814 р. Кармалюк і Хрон були схоплені. За вироком війського суду їм було дано по 500 ударів шпіцрутенами й відправлено у військову частину в Крим. Але по дорозі вони знову втекли й повернулися на Поділля. Знову запалали поміщицькі маєтки й затремтіли пани. На початку 1817 р. їх знову схопили. Цього разу військовий суд засудив їх до смертної кари. Але вище начальство пом'якшило вирок. Кармалюкові і Хронові дали по 25 ударів батогом, затаврували обличчя «указними знаками» і заслали в Іркутську губернію на 10-річну каторгу. Однак Кармалюк і Хрон дійшли тільки до Вятської губернії і звідти з етапної тюрми втекли, наприкінці 1818 р. повернулись на Поділля й знову продовжували боротьбу.

Чотири рази Кармалюка засуджували до каторжних робіт. Але щоразу, завдяки своїй стійкості, мужності, витривалості, розуму й відданості народній справі, він втікав, повертався на Поділля й очолював селянську боротьбу проти кріпацтва -- 15 тис. верст пройшов він пішки, повертаючись із каторги. Ні на які вмовляння припинити боротьбу й стати до селянської праці Кармалюк не піддавався. «Доки пан панує, Кармалюк не візьме плуга, не покине зброї», -- відповідав він на умовляння.

За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів панам та іншим експлуататорам народу. Галузинецька комісія, що вела слідство у справі Кармалюка й учасників його загонів, нарахувала понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки і притягла до суду понад 2700 чол. За її підрахунками, протягом 23 років за Кармалюком стало на боротьбу проти панів близько 20 тис. чол.

Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. у с Шляхові Коричинці на 48 році життя. Похований у містечку Летичеві.

У пам'яті народній Кармалюк залишився як народний герой, народний месник, борець за щастя народне. Шевченко називав його «славним лицарем».

16. Селянські рухи на Правобережжі у зв'язку з інвентарною реформою

40-і роки XIX ст. в міру посилення кріпосницького гніту приносять дальше наростання селянських рухів. Офіційні, далеко неповні, дані свідчать, що у 30-х роках у Росії відбулося 138 селянських виступів, а в 40-х -- 345. У губерніях України в 30-х роках налічено 19 значних селянських виступів, а в 40-х -- 79. Найбільш масовими й упертими у 40-х роках в Україні були селянські виступи на Правобережжі, які виникли у зв'язку з проведенням там інвентарної реформи 1847-- 1848 pp. Як відомо, введення нових інвентарів, яким царський уряд прагнув послабити селянський рух і залучити на свій бік українських селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху, не ліквідувало поміщицького землеволодіння і кріпацтва. Воно лише номінально мало певною мірою регулювати відносини між поміщиками й селянами. При повній безконтрольності з боку царських властей, поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян. Глибоко розчаровані у своїх сподіваннях, збуджені чутками про звільнення й наділення землею, що поширювалися під впливом революційних подій 1848 р. у Західній Європі, селяни багатьох сіл Правобережної України відмовлялися працювати на панщині, не брали панщинних, так званих «робочих книжок», у які за інвентарними правилами мали записувати відбуті повинності, вимагали звільнення від кріпацтва. «Бийте нас, віддавайте в солдати, засилайте в Сибір, -- говорили селяни села Дубечного Володимирського повіту (Волинь) земському справникові,-- але ми панщини робити не будемо і знати не хочемо». У багатьох місцях селяни чинили опір поміщикам, управителям, вступали в сутички з військовими загонами, які посилалися на придушення повстань. Найбільш гострі і масові селянські виступи у 1848 р. відбулися на Київщині у селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт) і Жаботині (Черкаський повіт) і на Волині в селах Кримному й Дубечному (Володимирський повіт).

У цілому протягом 1848 р. на Правобережжі відбулося близько 330 селянських виступів. Тоді на Правобережжі царським властям у боротьбі проти селянських виступів довелося застосовувати поліцейські й військові сили більше як у 200 випадках.

Отже, в другій чверті XIX ст. селянський рух продовжував наростати. У порівнянні з попереднім часом селянські виступи були більш численними й масовими. Селяни більш гостро, вперто й наполегливо боролися проти кріпацтва, за звільнення, за одержання землі й волі.

17. Передумови і підготовка до скасування кріпосного права

Криза самодержавно кріпосницької системи

У першій половині XIX ст. у Російській державі, в тому числі в Україні, відбувався швидкий розклад феодально-кріпосницької системи і формувався новий, більш прогресивний капіталістичний уклад. Поміщицьке, кріпосне господарство, що ґрунтувалося на особистій залежності селян і примусовій кріпацькій праці, на середину XIX ст. переживало стан глибокої кризи. Розвиток капіталізму гальмувався наявністю кріпацтва, за якого через прикріплення селян до землі й позаекономічний примус вільного притоку робочих рук на промислові підприємства не було, кріпацька праця залишалася низькопродуктивною, невигідною, внутрішній ринок вузьким, а техніка відсталою, рутинною, бо через темноту, забитість і незацікавленість робітника-кріпака застосовувати нові машини було неможливо. Весь хід економічного розвитку, інтереси суспільного прогресу настійно вимагали ліквідації кріпосного права. Наприкінці 50-х -- на початку 60-х років (1859--1861) у Росії в цілому, а, отже, і в Україні склалася гостра криза самодержавно-кріпосницької системи, яку радянські історики, йдучи за В. Леніним, називають революційною ситуацією, що могла перерости в революцію. Як відомо, В. Ленін називав три головні ознаки революційної ситуації: «1) Неможливість для пануючих класів зберегти в незміненому вигляді своє панування; та чи інша криза «верхів», криза політики пануючого класу, що створює розколину, в яку проривається невдоволення й обурення пригноблених класів. Для настання революції звичайно буває не досить, щоб «низи не хотіли», а потрібно ще, щоб «верхи не могли» жити по-старому. 2) Загострення, вище від звичайного, злиднів і бідувань пригноблених класів. 3) Значне підвищення, внаслідок зазначених причин, активності мас, які в «мирну» епоху дають себе грабувати спокійно, а в бурхливі часи приводяться, як усією обстановкою кризи, так і самими «верхами», до самостійного історичного виступу». Нездатність і неспроможність царського уряду організувати військове виробництво й забезпечити успішні дії армії, що яскраво виявилися в час Кримської війни 1853--1856 pp., поразки на фронтах і втрата зовнішньополітичного престижу, господарська й політична відсталість країни, неможливість старими методами усунути кризу кріпосницького господарства і наростання боротьби народних мас, «низів» викликали загальне незадоволення в суспільстві, свідчили про те, що «верхи» уже не могли правити по-старому. Боячись нової «пугачовщини», найбільш далекоглядні представники поміщицького класу стали заявляти про необхідність скасування кріпосного права.

18. Погіршення становища народних мас і посилення селянського руху

Кримська війна, що вимагала великої кількості людських і матеріальних ресурсів, різко погіршила становище народних мас усієї країни. При цьому, в 50-х роках XIX ст. оскільки Україна була найближчим тилом і базою постачання російської армії, особливо тяжкий тягар припав на селянство України. Погіршення становища народних мас привело до загострення суспільних суперечностей і посилення передусім селянських рухів. Протягом 50-х років незадоволення селянства дуже швидко наростало і збільшувалася кількість селянських виступів. Якщо в 1850--1854 pp., за неповними офіційними даними, в Росії стався 141 селянський виступ, то за 1855--1861 pp. їх спалахнуло 333. Разом же за останнє передреформене десятиріччя (1851--1861 pp.), за підрахунками істориків, у Росії відбувся 591 селянський виступ, що становить 41 % загального числа виступів, які відомі за попередні шістдесят років (1801--1861 pp.).

19. «Київська козаччина» (1855 р.)

Особливо сильними були селянські рухи, викликані погіршенням становища народних мас у період Кримської війни 1853--1856 pp. Одним із найбільш масових селянських рухів 50-х років був рух 1855 p., який охопив величезну територію від Чорного моря до Нижньої Волги, від України до Уралу, і розповсюдився на 16 губерній як великоруських, так і українських (Воронезьку, Саратовську, Самарську, Казанську, Київську, Чернігівську та ін.). В Україні ширші і найгостріші селянські виступи в 1855 р. сталися в Київській губернії. Вони дістали назву «Київської козаччини». Безпосереднім приводом до них послужило опублікування царського маніфесту від 29 січня 1855 р. про створення рухомого державного ополчення. Маніфест закликав людей усіх станів формувати ополчення й вирушати на війну для боротьби проти ворога. Цей маніфест читали своїм прихожанам у церквах священики. У багатьох селах Київщини, де були ще свіжі згадки про запорізьке козацтво, стали швидко поширювати чутки, що цар у своєму «указі», який приховують поміщики й попи, закликав усіх селян записуватися в козаки. Після запису в козаки, думали селяни, вони за службу вітчизні будуть звільнені від кріпацтва, одержать поміщицькі землі й майно, стануть вільними хліборобами. «Записати нас, -- говорили священикам селяни, -- всіх у вільні козаки, присягнути, що ми вже не панські, що поля й луки -- наші, і все, що є у панів -- наше. Воно і є так, бо ми й наші предки за все це уже відробили». Селяни примушували попів або інших письменних людей складати списки вільних козаків, а, записавшись у ці списки, вважали себе вільними, переставали відбувати панщину, виконувати розпорядження поміщиків і урядовців, створювали свої власні виборні органи самоврядування-- «сільські громади», які чинили суд, порядкували в селах, починали відбирати в поміщиків землі і майно. Найбільш активну участь у виступах брали селяни «піші», мало заможні. Селяни висували своїх ватажків, таких, як Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський, Михайло Гайденко, Корній Зарченко та ін. У русі брали участь також безстрочновідпускні солдати, представники міської бідноти, сільського духівництва, різночинної інтелігенції. Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух у вільні козаки в березні-квітні охопив 8 із 12 повітів Київської губернії -- Таращанський, Васильківський, Київський, Звенигородський, Черкаський, Уманський, Сквирський, Канівський (понад 500 сіл). Непослух селян поміщикам набув масового характеру, й пани змушені були з багатьох сіл утікати. На придушення «козаччини» в Київську губернію царський уряд послав 16 ескадронів кінноти, дві роти саперів, дивізіон піхоти, резервний батальйон. У ряді сіл селяни вступали в бій з військами. Найбільш гострими, з жертвами, були сутички між селянами й військами та поліцією у селах Виковій Греблі (Васильківський повіт), Березні (Сквирський повіт), Корсуні і містечку Таганчі (Канівський повіт). За неповними даними, в ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасників руху.

20. «Похід селян у Таврію за волею» (1856 р.)

Але й після придушення київ «Київська козаччина» селянський рух не припинився. Уже незабаром після закінчення Кримської війни, у квітні 1856 p., почався новий його спалах, що дістав назву «похід селян у Таврію за волею». Приводом до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму стали вперті чутки, які з швидкістю блискавки поширювалися по селах, про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані в час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю, допомогу і високу поденну плату за казенні роботи. Так, в Ізюмському повіті на Харківщині котилася чутка, що десь за Дніпром, в Херсонських степах на горі сидить цар і роздає волю. А в Катеринославській і Херсонській губерніях також розносилася чутка, що на Перекопі в золотій шапці сидить цар і всім, хто приходить, роздає волю, а ті, хто не з'явиться або спізниться, залишаться по-старому в панській неволі. Під впливом цих чуток селяни масами, інколи цілими селами почали зніматися з насиджених місць, забирати все своє, а інколи й панське майно, й рухатися на південь, у «Таврію за волею». Найбільш масовим цей рух був на Катеринославщині й Херсонщині, зокрема у Катеринославському, Верхньодніпровському, Херсонському, Бобринецькому, Олександрівському і Єлисаветградському повітах. Про розмах цього руху можна судити з того, що тільки з Верхньодніпровського повіту піднялося в похід понад 15 тис. чол.-- більше третини всіх кріпаків. Йшли селяни у «Таврію за волею», хоч і в меншій кількості, і з інших губерній -- з Харківської, Полтавської, Чернігівської, а також з Орловської і Курської.

Щоб припинити рух селян у Крим, царський уряд кинув значну кількість військових команд і численні загони поліції, поставив військові пости на Перекопі і переправах через Дніпро. У ряді місць відбулися збройні сутички між військовими командами й селянами, у ході яких були вбиті й поранені.

Отже, в середині і другій половині 50-х років XIX ст. селянський рух на Україні, як і по всій країні, залишаючись за своїм характером стихійним і неорганізованим, ставав дедалі ширшим, масовішим і набував усе більш гострих форм. Селянські маси, вкрай збіднілі, гноблені й експлуатовані, не хотіли жити по-старому й вели посилену класову боротьбу проти поміщиків, за звільнення від кріпацтва, за волю. Селянський рух підривав підвалини феодально-кріпосницької системи взагалі й царизму зокрема і був одним з найважливіших чинників, які змусили царизм приступити до скасування кріпосного права згори, щоб не допустити його ліквідації знизу.

21. Суспільно-політичний рух

Прогресуючий розклад феодально-кріпосницької системи, формування в її надрах нового, капіталістичного укладу, антикріпосницька боротьба селянства, вплив повстання декабристів, поширення прогресивних ідей і революції в Західній Європі, жорстока миколаївська реакція, за допомогою якої царизм намагався зберегти непорушним самодержавний кріпосницький режим у Росії, -- все це зумовлювало в 40-х і 50-х роках XIX ст. посилення суспільно-політичного, визвольного руху. У рух включалося дедалі більше різночинної молоді -- вихідців із міщан, купців, селян, дрібних чиновників, інтелігенції, духівництва та ін. З демократизацією складу учасників суспільного руху поступово змінювалося їх ставлення до народу. Якщо декабристи розраховували досягти перемоги над царизмом без народу, то нове покоління революціонерів, яке почало виступати на арену визвольної боротьби з 40-х років,-- стало мріяти про залучення народних, передусім селянських мас до революції. Так у 40--50-х роках зароджувалася й розвивалася нова, радикальна течія суспільно-політичного руху. Головним питанням усього суспільного руху у той час була ліквідація кріпосного права й необмеженого самодержавства, що гальмували розвиток країни. Основним борцем проти кріпосного права виступало селянство. Виразниками інтересів багатомільйонних селянських мас і ставали діячі радикального напряму, яких радянські історики називали революційними демократами. Вони закликали народ до революційного знищення кріпосництва й царизму.

Одночасно з цим у суспільному русі того часу, поряд із радикальною революційною течією, формувалася й течія ліберальна (від латинського--liber -- вільний), яка відображала незадоволення всевладдям у країні поміщиків-кріпосників, широких прогресивних кіл тодішнього суспільства. Проте ліберали, картаючи кріпосне право й необмежене самодержавство, у той же час були противниками революції, кріпосне право й інші феодальні залишки планували ліквідувати шляхом реформ, що мав проводити сам царський уряд, поміщики. Антикріпосницька боротьба селянства збуджувала Й посилювала рух різночинної інтелігенції, яка в 50-х -- на початку 60-х років приходила на зміну Дворянським революціонерам. Ідейними вождями революційно-демократичного руху тоді виступали М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Некрасов, Т. Шевченко, а за кордоном О. Герцен і М. Огарьов. Їхні революційні ідеї знаходили поширення і відгук в передових колах інтелігенції України.

У 1856 р. серед студентів Харківського університету створилася одна з найбільш ранніх радикальних організацій, відома як Харківське, а потім, з 1858 р. Харківсько-Київське таємне товариство. Організаторами його були студенти Я. Бекман, М. Муравський, П. Завадський, П. Єфименко. Крім них, до товариства входили А. Савельев, В. Івков, О. Тищинський, К. Хлопов, В. Португалов, І. Марков, всього на осінь 1856 р. -- 10 чол. Одночасно існував ще один таємний гурток під назвою «Комітет пасквілістів» або «Пасквільний комітет», що ставив своєю метою в рукописних творах (пасквілях) висміювати, викривати дії губернських властей і університетської адміністрації. До цього гуртка входили студенти брати Микола і Віктор Раєвські, Олексій і Євген Маркови, Микола Абаза. У листопаді 1856 р. на спільних зборах обох гуртків було створено єдине таємне товариство (12-- 13 чол.).

У цьому об'єднаному товаристві переважали радикальні, революційні настрої. Як говорив у своїй «Записці» Петро Завадський, метою таємного товариства було «здійснити загальний переворот у Росії, почавши з визволення селян». Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація самодержавства, створення республіканського правління з 50 виборних від усієї імперії, по одному від кожної губернії, не виключалася можливість і винищення царя та його сім'ї.

Основним шляхом підготовки повстання члени товариства вважали пропаганду революційних ідей, зокрема розповсюдження революційних творів серед селян, солдатів, Інтелігенції. Вони діставали та поширювали нелегальні видання Герцена й навіть установили з ним безпосередній зв'язок. Крім того, члени товариства написали і розповсюдили кілька цікавих відозв -- пародію на маніфест царя Олександра II до закінчення Кримської війни (1856 p.), пародію на царський маніфест, присвячений народженню великого князя Сергія Олександровича (1857 р.) та ін. У цих листівках автори викривали деспотизм самодержавства, бездарність, користолюбство і зловживання генералів та чиновників, закликали до «визволення Росії від Батиєвих спадкоємців», до «перемоги світла свободи над мороком самодержавства». Випускався також рукописний журнал «Свободне слово».

Члени таємного товариства брали активну участь у студентських виступах проти сваволі адміністрації, які спалахнули в Харківському університеті в січні 1857 р. і квітні 1858 р. Близько 40 учасників квітневого (1858 р.) виступу, і серед них керівники таємного товариства Я. Бекман, П. Завадський і М. Муравський, були виключені з університету.

Частина виключених, в тому числі Бекман і Муравський, перейшли до Київського університету, створили таємний гурток, що почав випускати нелегальний рукописний журнал «Гласность». Члени харківської і київської груп таємного товариства продовжували розповсюджувати революційні твори, вести пропаганду серед студентів, брали участь у створенні недільних шкіл. Вони ввійшли у зв'язки з нелегальним гуртком «вертепників», що існував у Московському університеті, та з гуртками студентів Петербурга, Казані, Катеринослава й інших міст.

На початку 1860 р. 22 членів Харківсько-Київського товариства заарештували й віддали до суду. Більшість з них було відправлено на заслання.

Для поширення й наростання суспільно-політичного руху велике значення мала творчість і діяльність Т. Шевченка. Звільнений у липні 1857 р. із заслання, він у 1858 р. приїхав до Петербурга, де познайомився з Чернишевським та його однодумцями. Шевченко захищав інтереси народних мас, кликав їх до боротьби проти самодержавства й поміщиків. Провіщаючи загибель царизму, в поемі «Неофіти» (8 грудня 1857 р.) Шевченко писав:

Не громом праведним, святим

Тебе заріжуть, мов собаку,

Тебе уб'ють.

Ножем тупим

Уб'ють обухом.

У вірші «Я не нездужаю, нівроку» (22 листопада 1858 р.) Шевченко роз'яснював народові, що царю вірити не можна, що «волю» здобувати треба боротьбою. Він писав:

Добра не жди,

Не жди сподіваної волі --

Вона заснула: цар Микола

її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру --

Та й заходиться вже будить.

Загальна криза феодально-кріпосницької системи, яка особливо яскраво виявилася у поразці царського уряду у Кримській війні, наростання селянських рухів і радикальних настроїв серед частини інтелігенції впливали на поширення опозиційних настроїв у суспільстві. У вищих сферах, у тому числі і в урядових колах посилювалися думки про необхідність проведення економічних і політичних перетворень, зокрема скасування кріпосного права. Так, серед поміщиків України розповсюджувався написаний ще в 1855 р. проект ліберального професора К. Кавеліна, в якому він пропонував поступово звільняти селян від кріпосної залежності з збереженням за ними земельних наділів з правом їх викупу разом з особистою свободою. В адресі, посланому цареві Олександру II в жовтні 1859 p., харківські, тверські і ярославські дворяни теж висували пропозиції «дарувати селянам повну свободу, з наділенням їх землею у власність, шляхом негайного викупу». За скасування кріпосного права з наділенням селян землею при обов'язковому викупі її й особи виступали в Україні цукрозаводчик граф Бобринський, харківські поміщики Д. Хрущов і ІІІретер, чернігівські -- М. Судіенко та І. Миклашевський, київський -- Нейман та деякі інші.

Дедалі ширша і гостріша антикріпосницька боротьба селянства, зумовлена безперервним погіршенням його становища, наростання суспільно-політичного руху, безсилля й неспроможність самодержавства та пануючого класу дворянства управляти країною по-старому, вимоги проведення політичних реформ, що звучали все сильніше в суспільстві,-- свідчили про наростання загальної суспільної кризи, про складання революційної ситуації і змушували царизм приступити до підготовки скасування кріпосного права.

Отже, на кінець 50-х -- на початку 60-х років наростала криза самодержавно-кріпосницької системи, зокрема була в наявності «криза верхів», бідування народних мас досягло високого рівня, посилювалися і їхні антикріпосницькі виступи. Але ці виступи залишалися стихійними, неорганізованими, локальними, і тому можна вважати, що, хоча становлення революційної ситуації безумовно відбувалося, але навряд чи є достатні підстави говорити про те, що вона повністю склалася. У таких умовах цар і поміщики-кріпосники вимушені були приступити до підготовки реформи, що тривала майже п'ять років.

Підготовка реформи і боротьба навколо неї

Уперше цар Олександр II про необхідність звільнити селян «згори» сказав 30 березня 1856 р. у Москві на прийомі предводителів московського дворянства. З січня 1857 р. почав засідати Таємний комітет «для обговорення заходів по влаштуванню побуту поміщицьких селян», який складався з міністрів та інших сановників-кріпосників і в якому головував цар. Після того як дворяни литовських, Петербурзької та інших губерній за підказкою царя «виявили» бажання почати вироблення умов скасування кріпосного права, за царськими рескриптами протягом 1858 р. в губерніях Європейської Росії, в тому числі й в Україні, були створені губернські дворянські комітети.

Загальне керівництво підготовкою реформи здійснював Головний комітет у селянській справі, на який 8 січня 1858 р. був перейменований Таємний комітет. При ньому у березні 1859 р. почали працювати дві редакційні комісії, що мали зібрати матеріали губернських комітетів і виробити проекти документів для проведення реформи.

Серед дворянства взагалі і в губернських комітетах зокрема в питанні про характер реформи не було повної єдності. Більшість поміщиків, передусім чорноземних губерній, -- відверті кріпосники -- намагалися залишити в своїх руках усю землю й зберегти право на селянську працю. Інші, ліберальні поміщики, переважно нечорноземних місцевостей, погоджувалися на звільнення селян із землею, але при обов'язковій сплаті викупу як за земельні наділи, так і за особисту волю селян. Але всі поміщики сходилися на тому, щоб реформа проводилася без ущемлення їх інтересів, за рахунок селянства.

Як і в усій чорноземній смузі Росії, поміщики України намагалися звільнити селян або зовсім без землі або надати їм якомога менші земельні наділи найгіршої якості, зберігши в своїх руках максимальну кількість землі. Типовим був проект багатого полтавського поміщика М. Позена, схвалений Полтавським губернським комітетом. Він передбачав наділення селян лише маленькими садибними ділянками, а вся інша земля мала залишатися в руках поміщиків. І тільки протягом перехідного періоду селяни могли користуватися невеликими наділами польової землі не більше 1,5 дес. на ревізьку душу, за що мусили відбувати повинності. За поміщиками зберігалася вотчинна влада над селянами, останні повинні були сплатити викуп як за садиби, так і за будівлі. Отже, полтавські поміщики, намагаючись обезземелити селян і, в той же час, прив'язати їх ;»о садиб, планували забезпечити себе дешевою робочою силою по вільному найму або за оренду землі.

Чернігівські поміщики здебільшого стояли тільки за юридичне розкріпачення селян. Селянські ж наділи мали залишатися власністю поміщиків, за що вони зберігали право на селянську працю, на панщину.

Обезземелити селян повністю або частково хотіли багато поміщиків Правобережної України. Цього ж в значній мірі домагалися й поміщики степової України. Але боячись залишитися без робочих рук, вони пропонували встановити так званий тимчасово зобов'язаний стан, тобто зберегти на 10--12 років панщину, а потім відпустити селян без землі.

Розбіжності поглядів у поміщиків під час підготовки реформи не були боротьбою двох протилежних таборів -- кріпосників і лібералів, як це зображували деякі історики, що всіляко прикрашали проекти лібералів.

Головний вододіл боротьби проходив не між кріпосниками й лібералами, а між поміщиками й селянами. Селяни виступали за революційне знищення поміщицького землеволодіння, за «всю землю» і «всю волю», що об'єктивно означало боротьбу за більш прогресивний, так званий американський або фермерський шлях розвитку капіталізму. Поміщики ж і царизм намагалися шляхом реформ, при збереженні дворянського землеволодіння спрямувати село по так званому прусському латифундіальному шляху розвитку капіталізму. Отже, перед Росією, а в її складі й перед Україною, стояла альтернатива: яким способом буде ліквідовано кріпосництво -- революцією народних мас чи реформами, що проводитимуться згори, царизмом?

Але через те що селяни тоді не могли піднятися на широку, відкриту, свідому боротьбу за революційне знищення кріпосного права, царизмові і поміщикам удалося провести реформу, виходячи з власних інтересів.

Після того як проекти, вироблені губернськими комітетами, надійшли до редакційних комісій, ці комісії працювали над проектами до 10 жовтня 1860 р. Підготовлені редакційними комісіями документи після схвалення їх Головним комітетом у селянській справі з 28 січня по 17 лютого 1861 р. розглядалися Державною радою. 19 лютого 1861 р. маніфест та Положення про скасування кріпосного права підписав цар Олександр II. Опубліковані вони були 5 березня.

22. Скасування кріпосного права. Реформи 60--70-х років

Маніфест і Положення19 лютого 1861 р. Місцеві Положення на Україні.

Царський маніфест 19 лютого 1861 p., Загальне Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності, і Положення про викуп селянами їх садиб та польових угідь визначали основні принципи реформи по всій країні. Крім того, були опубліковані різні «Додаткові правила» і чотири Положення для окремих місцевостей:

1) для великоросійських, новоросійських і білоруських губерній (так зване Великоросійське положення);

2) для губерній «малоросійських» -- Чернігівської, Полтавської і частини Харківської;

3) для південно-західних губерній -- Київської, Подільської і Волинської;

4) для північно-західних губерній -- Віленської, Ковенської, Гродненської, Мінської і частини Вітебської. Отже, України стосувалися перші три місцеві Положення, у яких забезпечувалися специфічні інтереси поміщиків різних її районів.

Маніфест і Положення вирішували основні питання, пов'язані із скасуванням кріпосного права:

1) ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і створення органів селянського управління;

2) наділення селян землею і визначення за неї повинностей;

3) викуп селянських наділів.

Особисте звільнення селян і створення органів селянського управління.

У ст. 1 Загального Положення говорилося, що «кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди...».

Це був серйозний крок по буржуазному шляху. Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика і ставали «вільними сільськими обивателями». Вони могли провадити вільну торгівлю, відкривати промислові і ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати, володіти і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Однак селяни, стаючи юридично особисто вільними, виходячи з-під залежності від свого поміщика, залишалися під владою феодально-кріпосницької держави.

За реформою запроваджувалися нові органи управління селянами. Сільське громадське управління складалося з сільського сходу, на який збиралися селяни-домохазяї, і старости, який обирався сходом. До волосного управління належали волосний сход із представників від сіл, волосне правління на чолі з волосним старшиною і писарем, волосний селянський суд. Сільські й волосні органи селянського управління розподіляли податки і повинності між селянами, контролювали їх виконання, стежили за утриманням шляхів, мостів, перевозів, лікарень, шкіл, відали рекрутським набором, збиранням недоїмок, мали забезпечувати порядок і затримувати злочинців, тобто здійснювати поліцейські функції, і т. п. Над селянським управлінням стояв мировий посередник, якого обирали місцеві дворяни і затверджував Правительствуючий Сенат. Мировий посередник сприяв укладанню уставних грамот, розв'язував суперечки між поміщиками й селянами, затверджував або скасовував вибори волосних старшин і всіх службових осіб сільського й волосного управлінь, міг штрафувати їх, арештовувати і т. д. Мирові посередники повіту разом становили повітовий мировий з'їзд, у якому головував повітовий предводитель дворянства. У губернії створювалося губернське в селянських справах присутствіє на чолі з губернатором. Отже, сільські й волосні органи селянського управління мали поліцейсько-фіскальний характер і підпорядковувалися царській адміністрації. Селяни не були повністю урівняні в правах з іншими станами, вони залишалися нижчим, податним станом, мусили платити подушну подать, відбувати рекрутську повинність, зазнавали тілесних покарань, не могли вільно залишити село, бо зберігалася община і кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей. Поміщик вважався попечителем сільської громади, розпоряджався вотчинною поліцією, міг вимагати заміни невгодних йому службових осіб, а також зберіг право на працю тимчасово зобов'язаних селян.

23. Наділення селян землею і визначення повинностей

Усі землі, які належали поміщикам, були визнані їх власністю. Проте поміщики за встановлені повинності -- роботою або грішми -- мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і певний наділ польової землі та інших угідь. Розміри наділів і повинності визначалися в уставних грамотах, які складалися поміщиками і підписувалися селянами. При цьому уставні грамоти укладалися не з окремим селянином, а з сільською громадою, яка за принципом кругової поруки відповідала й за виконання повинностей. На підготовку і введення уставних грамот в дію відводилося два роки, протягом яких, говорилося в маніфесті царя, «селянам і дворовим людям, як і раніше, коритися поміщикам і беззаперечно виконувати давнішні свої обов'язки».

Одержавши за уставною грамотою садибу й польовий наділ, селяни ставили тимчасово зобов'язаними й мусили платити поміщикові оброк або відробляти панщину. їх розміри в різних місцевостях були неоднаковими. Так, за Великоросійським положенням, за вищий або указний наділ селяни мусили відробляти 40 днів чоловічих і 30 жіночих на рік, в оброчних маєтках платили 8--12 крб. оброку. Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ -- тільки за згодою поміщика. Ось чому вони мали бути тимчасово зобов'язаними невизначений час. Це залежало від волі поміщика. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Селяни, що оформили угоду про викуп своїх наділів, ставали селянами-власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові. Оскільки в Україні були родючі землі, то під час проведення реформи царський уряд, ідучи назустріч домаганням поміщиків, прагнув зберегти в їх руках максимальну кількість землі, а селянам надати якомога менші й найгіршої якості наділи.

Великоросійське положення на Україні застосовувалося в трьох степових губерніях -- Катеринославській, Херсонській, Таврійській і в південній частині Харківської губернії, де переважало общинне землекористування. Для степових губерній була встановлена одна указна надільна норма на ревізьку душу. У різних місцевостях вона становила від 3 до 6,5 дес. Для чорноземної смуги, до якої належала ця частина Харківської губернії, визначалися два розміри наділів на душу: вищий і нижчий. Нижчий душовий наділ становив третину вищого. Для Харківщини вищий наділ було встановлено у розмірі від 3 до 4,5 дес. Якщо вищі або указні наділи були більші за дореформені, то поміщик міг відрізати лишок. Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи і в тому разі, якщо в нього в чорноземній смузі, тобто в даному разі на Харківщині, залишалося після наділення селян менше однієї третини всіх його угідь, а в степовій смузі -- менше половини. Крім того, за згодою селянин міг одержати безплатно і так званий дарчий наділ розміром в одну чверть вищого або указного наділу. Внаслідок такого наділення селян у степових губерніях України їх землекористування зменшилося. Відрізки становили: у Катеринославській губернії -- 199 тис. дес. (понад 37 %), у Таврійській -- близько 25 тис. (понад 23 %), у Херсонській -- понад 71 тис. десятин (близько 14 %).

На території лівобережних губерній -- Чернігівської, Полтавської і тієї частини Харківської, яка не йшла за Великоросійським положенням, застосовувалося Малоросійське положення. У цих місцевостях переважало подвірно-сімейне землекористування. Земля тут відводилася всій громаді, а потім розподілялася між селянами у спадкове сімейне користування. Були вищі й нижчі наділи, нижчий наділ -- одна третина вищої норми, за згодою селянин міг одержати й дарчий наділ. Якщо після наділення селянам у поміщика залишалося менше однієї третини загальної, кількості належних йому земель, то він мав право вдержати в себе до однієї третини всієї кількості придатних земель. Розмір вищого наділу для різних місцевостей коливався від 2,75 до 4,5 десятини.

У лівобережних губерніях «відрізки» були найбільшими: у Полтавській -- 301 тис. дес. (понад 37 %), у Харківській -- понад 181 тис. (понад 28 %), у Чернігівській -- близько 208 тис. десятин (близько 22 %).

На Правобережжі -- в Київській, Волинській і Подільській губерніях, де пануючим було подвірно-сімейне землекористування, земля виділялася на сільську громаду («мирська земля») і закріплялася за селянами в спадкове подвірне землекористування. Спочатку тут реформа проводилася приблизно так, як і на Лівобережжі, але в зв'язку з польським повстанням 1863 р. царський уряд, щоб залучити на свій бік українських правобережних селян проти місцевих польських поміщиків, 30 липня 1863 р. видав новий закон, який змушував поміщиків припинити тимчасові зобов'язання селян і перевести їх у розряд власників до 1 вересня 1863 р. Вводився обов'язковий викуп селянських наділів, а викупні платежі зменшувалися на 20%.

Одночасно з цим селянські наділи мали зберігатися в такому розмірі, який визначався інвентарними правилами 1847--1848 pp. Оскільки поміщики зменшували селянські наділи, то тепер у багатьох випадках вони змушені були їх збільшити, хоча це й зроблено не скрізь. У цілому на Правобережжі селянам було прирізано землі 1365 тис. дес. (46,6%). Однак і після цього на Правобережжі малоземелля селян залишалося найбільше. Якщо на Півдні малоземельні селяни, які на ревізьку душу мали від 1 до 3 дес. землі, на 1877 p. становили близько 28 % загальної кількості, на Лівобережжі -- 43, то на Правобережжі -- близько 70 %.

Як і в цілому по Росії, в Україні внаслідок реформи поміщики пограбували селян. У селян Лівобережжя й Півдня було відрізано близько 1 млн. дес, або близько 28 % загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. душ (з сім'ями 440 тис. чол.) було обезземелено зовсім, близько 100 тис. чол. одержали наділи до 1 дес. на ревізьку душу, понад 1600 тис -- від 1 до 3 дес, 742 тис.-- понад 3 дес. Лише 150 тис. (або 6 %) ревізьких душ одержали наділи 5 і більше десятин на душу. Отже, 94 % ревізьких душ одержали наділи менше 5 дес, тобто менше прожиткового мінімуму.

Крім того, поміщики залишили собі найкращі землі, селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших конче потрібних угідь, крім того, розмежували землі так, що селянські наділи були розташовані далеко від сіл, складалися з багатьох смужок, з незручними під'їздами і т. ін.

24. Викуп селянських наділів

Викупна операція, яку проводив царський уряд, також відповідала інтересам поміщиків. В основному для визначення викупної суми селянського наділу бралася не ринкова вартість землі, а грошовий оброк, призначений з селян на користь поміщика за уставною грамотою за надані селянам у постійне користування садибний і польовий наділи. Селянин, отже, мусив викуповувати, причому за дуже високими цінами, не лише землю, а й особисту волю. Для визначення викупної суми річний оброк капіталізувався з 6 %, тобто множився на 162/з або множився на 100 і ділився на 6, що й давало викупну суму. Оскільки селяни не могли одразу заплатити цю суму, то царський уряд надавав їм позику і видавав поміщикам у розмірі 80 % викупної суми, якщо селяни купували повний наділ, і 75 %, якщо вони брали неповний наділ, 5-процентні банківські білети або викупні свідоцтва. Решту 20--25 % викупної суми селяни мусили заплатити безпосередньо поміщикові. Якщо викуп проводився з волі поміщика, то селяни могли недоплачувати вказаної суми. За надану урядом позику селяни мали протягом 49 років вносити в казну викупні платежі -т- щорічно 6% загальної суми. Загальний принцип було встановлено такий, щоб поміщик щорічно одержував у банку з викупної суми такі проценти, які дорівнювали прибутку в тому розмірі, що він його одержував від селянина до реформи.

В цілому селяни повинні були внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами одержана поміщицькими селянами земля коштувала 128 млн. крб., викупна її сума була встановлена в 166,8 млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб. До 1 січня 1907 p., коли під натиском революції царизм змушений був припинити стягнення викупних платежів, селяни України сплатили 382 млн. крб.

Звільнення кріпосних робітників і дворових

Дворові селяни й кріпаки-робітники поміщицьких підприємств за реформою 1861 р. ставали особисто вільними, але перші мусили протягом двох років служити своїм власникам або платити оброк, а другі -- переводилися на оброк до переходу на викуп, а на підприємствах могли працювати по вільному найму. Але й дворові і кріпосні робітники одержували лише ті землі (садиби, покоси, польові наділи), якими користувалися до реформи. Оскільки більшість із них не мали польових земель, то були звільнені без землі і стали одним із джерел поповнення робітничого класу.

Зміни в становищі державних селян.

Велику групу в Україні -- близько 50 % усього селянства (2,2 млн. ревізьких душ) -- становили державні селяни, які сиділи на державній землі й виконували на користь держави певні повинності або платили оброк. 24 листопада 1866 р. царський уряд видав закон про основи поземельного устрою державних селян у 36 губерніях, в тому числі й у південних та лівобережних губерніях України. Усі землі та угіддя, якими користувалися селяни, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне користування. За ці наділи селяни мусили вносити в казну щорічно державний оброчний податок. Його розмір, як і розмір наділу, визначався у власницьких записах. Зберігалася община, а де її не було -- вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. У селах державних селян заводилося таке саме адміністративне управління, як і для колишніх поміщицьких селян.

На Правобережжі -- у Київській, Волинській і Подільській губерніях, як і в решті західних губерніях Росії, зачеплених польським визвольним рухом, в цілому реформа державних селян проводилася так само, як і в інших місцевостях, але тут вводився обов'язковий викуп селянами земельних наділів.

Для державних селян умови реформи були сприятливішими, оскільки вони одержали майже вдвоє більші, ніж селяни поміщицькі, земельні наділи, а викупні платежі вносили менші.

Якщо середній наділ поміщицьких селян на ревізьку душу становив 2,8 дес., то у державних селян -- 4,9 дес. Однак і з 2,2 млн. ревізьких душ державних селян, наділених землею, 1,3 млн. душ (понад 58%) одержали наділи менше 5 дес., тобто менше прожиткового мінімуму.

Хоча викупні платежі, що їх мали сплатити державні селяни, були меншими, ніж у поміщицьких селян, але вони також перевищували ринкову вартість одержаної землі.

Реформу 1861 р. проводили кріпосники в інтересах поміщиків-кріпосників, за рахунок пограбування селян, і в цьому розумінні вона була кріпосницькою.

Але разом з тим ця кріпосницька реформа за своїм соціально-економічним змістом була реформою буржуазною, оскільки вона відкривала шлях для розвитку капіталізму.

25. Реформи 60--70-х років

Скасування кріпосного права поклало початок буржуазним перетворенням і, в свою чергу, викликало необхідність змін в усій політичній (державній і правовій) системі. Не маючи можливості «управляти по-старому», царський уряд, щоб пристосувати старий самодержавно-поліцейський лад Росії до вимог капіталістичного розвитку, протягом 60--70-х років провів ряд буржуазних реформ, які охопили всі головні сторони життя країни: земську, міську, судову, військову, фінансову, шкільну, цензурну.

Відповідно до Положення про губернські і повітові земські установи від 1 січня 1864 р. проводилася земська реформа.

Як органи місцевого самоврядування створювалися земські установи: губернські й повітові земські збори та губернські й повітові земські управи. Повітові земські збори складалися з членів, які називалися гласними, що обиралися на 3 роки по трьох куріях від усіх станів:

1) землевласників повіту;

2) міських громад;

3) сільських громад.

Гласних губернських зборів обирали на повітових земських зборах. Виборча система, за якою проводилися вибори, забезпечувала перевагу дворянам. Головою земських зборів був предводитель дворянства: у повіті -- повітовий, у губернії -- губернський. Земські збори обирали земські управи, які й були постійно діючими виконавчими органами земств.

Земства не мали справжньої влади. їх функції обмежувалися завідуванням справами, що стосувалися «місцевих господарських вигод і потреб». Вони піклувалися про місцеву торгівлю й промисловість, про школи, лікарні, тюрми, арештні будинки, страхування, статистику, ремонт шляхів місцевого значення, притулки і т. п. У цьому відношенні вони провели певну корисну роботу.

Уся діяльність земств була поставлена під контроль царської адміністрації. Голову губернської земської управи затверджував міністр внутрішніх справ, повітової -- губернатор. Вони ж мали право на свій розсуд припиняти виконання або скасовувати будь-яке рішення земських зборів.

У перші роки після видання Положення земські установи були введені в 33 губерніях Росії, в тому числі й в Україні, крім Правобережжя. У правобережних губерніях, так само як і в Польщі, Білорусі, Литві, де було багато польських поміщиків, що брали участь у польському ч національному русі, земська реформа не проводилася. На Правобережжі земства були введені лише в 1911 р.