Формування "нового курсу" зовнішньої політики Англії (друга половина XVI - початок XVII ст.)

Непримиренність позицій обох сторін зумовила тривалість переговорного процесу, який розтягнувся на півтора десятка років. У ньому можна виділити чотири фази. Перша припала на 1561 - початок 1568 р. і характеризувалась наступальною, жорсткою манерою подачі вимог португальською стороною, аж до загрози війни. Головним аргументом португальців було звернення до папської булли про розподіл світу. Англійці ж категорично відмовлялись визнавати папські правові засади як базу англо-португальського міждержавного спілкування, наполягаючи на впровадженні в дипломатичну практику формули “фактичної окупації”. Друга фаза (весна 1568 - січень 1569 р.) позначена оформленням португало-іспанського альянсу на рівні послів. На цей раз до папського документу сторони практично вже не повертались. Португальці апелювали до загально-християнської солідарності і наполягали на відшкодуванні витрат, яких вони зазнавали при охороні Червоного моря та Перської затоки. Зацікавленість іспанців у співпраці з португальцями пояснюється вторгненням англійців і в іспанські колоніальні володіння. Англійці продовжували відстоювати принцип фактичної окупації. Переговори були припинені англо-іспанським конфліктом, куди опинилась втягнутою і Португалія, де конфіскували англійську власність. Англійці відповіли аналогічними акціями. Третя фаза (кінець 1569 - 1573 р.) розгорталась в умовах кризи відносин Англії з Іспанією. Переговори розпочались з питання про компенсацію збитків від конфіскації товарів. Головною перепоною на них стала марокканська проблема, пов'язана з постачанням в цю країну англійської зброї. Симптоматично, що тепер переговорному процесу заважали іспанці. Четверта фаза охоплювала 1574 - 1576 рр. Сторони розглядали конкретні питання ліцензування товарів, пунктів торгівлі тощо. Це дозволило підписати у 1576 р. договір про врегулювання відносин між країнами. Ініціатива і в дипломатичній сфері, і в практичних діях у колоніях належала англійцям, що дозволило їм врешті-решт визначити характер домовленості. Угода засвідчила фактичну перемогу Англії в цій першій англійській колоніальній війні та зростання її політичного впливу на міжнародній арені.

У третьому підрозділі “Західна Європа, Англія та “дипломатична революція” англійської зовнішньої політики початку 1570-х років” аналізуються нові підходи англійського політичного керівництва до питань зовнішньої політики та спроба встановлення нового співвідношення сил у Західній Європі. Стрижнем континентальної політики та її перегляду на зламі 60 - 70-х років були відносини Англії з Францією. Точкою відліку послугувала англо-французька війна 1562 - 1564 рр., в ході якої англійці спробували скористатися політичною та конфесійною нестабільністю в країні-супротивнику внаслідок виступів гугенотів. У подальшому відбулась переоцінка Лондоном військової та політичної спроможності провідних європейських держав загрожувати інтересам Англії. Особливо наочно це виявилось під час іспанського конфлікту кінця 1568 - початку 1569 рр., Північного повстання 1569 р. та зростання активності англійських приватирів. Перегляд іспанської та французької політики підкріплювався кардинальними змінами зовнішніх орієнтирів Англії впродовж 1560-х років: відмовою від територіальних надбань на континенті, акцентуацією на зовнішньоекономічну та колоніальну експансію, наданням пріоритетної ваги англо-шотландським відносинам.

Серйозним досягненням англійської дипломатії стало укладення 19 квітня 1572 р. Блуаського договору з Францією. По-перше, Англія уникла дипломатичної ізоляції. По-друге, порівняно легко розв'язувалась низка питань відносно претензій Марії Стюарт на англійську корону. По-третє, Англія отримала політичний простір і свободу маневру в Шотландії. По-четверте, реально створювався антиіспанський союз формально оборонного, а фактично наступального характеру. По-п'яте, вимальовувалась перспектива виходу із зовнішньоторговельної скрути. Інша річ, що всіма цими перевагами Англія не могла скористатись повною мірою, хоча в цілому зміни в її французькій політиці сприяли національній консолідації країни і зростанню політичної ваги в європейських міжнародних відносинах.

“Дипломатична революція” єлизаветинських часів означала проведення політики, орієнтованої на державні інтереси Англії. Вона базувалась на розумінні необхідності стабільних мирних відносин з донедавна головним противником на континенті - Францією і бажаності спільних дій проти іспано-папського блоку. Враховуючи формально оборонну стратегію англо-французької угоди і реально заплановану наступальну нідерландську операцію, в Західній Європі утворився військово-політичний альянс, який сповідував концепцію “активної оборони”. Проте проіснував він недовго і, більш того, виявився однією з передумов трагічної Варфоломіївської ночі. Союз Англії з Францією втілив у собі новації зовнішньої політики Англії і, в свою чергу, сприяв їх розповсюдженню.

Четвертий підрозділ “Нідерландське питання” в політиці Англії 1570-х - на початку 1580-х років” присвячений з'ясуванню нідерландського курсу Англії та його ролі в її європейській політиці. Особливість формування нідерландської політики Англії полягала, з одного боку, в наявності традиційних союзних політичних та економічних відносин з нідерландськими провінціями, а з іншого - в розгортанні в Нідерландах з 1566 р. визвольної антиіспанської, антикатолицької боротьби, яка мала глибокий соціальний підтекст. Ставлення Англії до подій у провінціях пройшло складну еволюцію. В її розвитку можна виділити три стадії: перша - 1556-1572 рр.; друга - 1572 - кінець 1577 рр.; третя - 1578 - початок 1580-х років. Для першої стадії характерна дипломатично стримана і соціально обумовлена позиція Єлизавети, її лояльність щодо політики в провінціях Філіппа ІІ. Політика невтручання у нідерландські справи проводилась і після англо-іспанської кризи кінця 1568 р.

Навесні 1572 р. співпали дві події, які суттєво змінили характер нідерландської політики Англії: утворився англо-французький союз і розпочався новий етап визвольної боротьби нідерландського народу. Це обумовило обережну, але достатньо послідовну політику Англії. Влітку 1572 р. у Нідерландах намітились ознаки реалізації концепції “активної оборони”. Проте події у Франції зупинили її подальше втілення у життя та сприяли переходу Англії до політики “упереджуючої оборони”. Остання найбільш виразно окреслилась саме в нідерландському курсі Єлизавети. У дипломатичній сфері її прояви пов'язані з відмовою від спроб відігравати роль “третьої сили” між Іспанією та Францією, у підтримці формально союзницьких відносин з кожною із них та певним дистанціюванням від континентальних подій. У практичній площині перевага віддавалась методам таємної дипломатії, використанню внутрішніх суперечностей, акцентуацією на поглибленні конфліктних ситуацій, які б створювали сприятливу міжнародну обстановку для Англії. Особливістю нідерландської політики стала її значна залежність від дії соціального чинника. Тому впродовж довгого часу Єлизавета орієнтувалась на легітимну владу - Філіппа ІІ та його адміністрацію в провінціях.

Широкі можливості для реалізації політики “упереджуючої оборони” виникли на третій стадії. Позиція Англії формувалась як складова частина її континентальної політики і визначалась протиборством сил у самих провінціях. У загальноєвропейському контексті ставка робилась на перетворення Нідерландів на арену іспано-французької війни, однак досягти цього не вдалося. Внаслідок втручання французів та німців, інспірованого англійськими політиками, громадянська війна у Нідерландах розгорнулась з новою силою. В таких умовах активність англійців у Нідерландах впала.

Нідерландський курс Англії еволюціонував від формального союзу з однією із політичних сил (спочатку з короною Іспанії та її адміністрацією в провінціях, потім з дворянсько-католицькими Генеральними штатами) на фоні офіційного відмежування від повсталих протестантських північних провінцій до політики зіткнення військово-політичних інституцій у провінціях між собою. Нідерландські події сприяли формуванню в середовищі єлизаветинських політиків прибічників поміркованого та агресивного курсів.

У четвертому розділі “Участь Англії у генезисі світової системи держав”, який складається з п'яти підрозділів, аналізуються континентальний, атлантичний і азійський напрями англійської зовнішньої політики та встановлення структурних зв'язків між ними в процесі розбудови політичної системи держав.

В першому підрозділі “Експансія Англії у Новий світ” відтворюється формування урядової політики Англії з колоніального питання на тлі активних позадержавних дій різних верств англійського населення в боротьбі з монополією Іспанії і Португалії на землі Африки, Америки і Азії. Наприкінці XV ст. англійська корона слідом за іншими європейськими країнами почала торувати шлях до нових земель, але після появи папських булл відмовилась від колоніальних загарбань. У подальшому ініціативу в цьому питанні перебрали на себе приватні особи. Найбільший інтерес виявило купецтво, що дало підстави для появи припущення про створення в Англії “приватирської індустрії”. Найбільшого розвитку вона отримала з 1560-х років за умов державного сприяння. Джерела свідчать про особисту зацікавленість членів Таємної ради і особисто Єлизавети в організації приватирських рейдів. Найбільшу активність виявляли ті таємні радники, які входили до так званої “партії війни” на чолі з графом Лестером та сером Уолсінгемом. Саме це здебільшого й визначало їх орієнтацію на наступальну, агресивну зовнішньополітичну програму. На той час існувала єдина реальна можливість одержувати стабільні прибутки - поєднання торгівлі з контрабандою та піратством. Сприяння держави відкривало дорогу до формування “тіньових колоніальних структур” - симбіозу приватного та державного інтересу. Головними учасниками цих структур була найбільш заповзятлива частина купецтва, джентрі, аристократії та королівських урядовців.

Починаючи з кінця 60-х років, у Англії почали розглядатись плани загарбання територій у Новому світі. Практичні кроки до заснування колоніальних поселень були зроблені тільки в середині 80-х років, але вони не принесли бажаних результатів. Прибутки від приватирства виявились більшими, ніж непевність колонізаційних проектів. У воєнні часи відбувалась легалізація приватирських капіталів, а саме приватирство ставало державною і водночас народною справою. Війна між Англією та Іспанією була неминучою, оскільки іспанська колоніальна монополія заважала інтересам реальних конкурентів в особі представників різних соціальних верств англійського суспільства.

Серед причин англо-іспанської війни кінця XVI ст. боротьба за Новий світ була ледь не головною. Перші ознаки конфронтації виявились ще наприкінці 60-х років у зв'язку з розбійницькими діями Д.Хокінза в Сан-Хуан-де-Улоа. Справжня криза вибухнула у 1580 р., коли завершилось навколосвітнє плавання Ф.Дрейка. Війни вдалося уникнути лише тому, що Іспанія надто загрузла в нідерландських та португальських справах. Фактично це була перша в історії сучасної Європи антимонопольна війна, пов'язана з колоніальним світом. У відносинах з Іспанією англійський уряд керувався, як раніше у відносинах з Португалією, принципом “фактичної окупації”. Він став поряд із атлантичними уподобаннями підґрунтям наступального характеру англійської військово-політичної тактики та урядової ідеології у питаннях зовнішньої політики стосовно Нового світу.

У другому підрозділі “Ескалація антиіспанської політики Англії та військова експедиція до Нідерландів” увага зосереджена на подіях другої половини 80-х років, коли почалась англо-іспанська війна. Середина 80-х років характеризувалась переходом Англії від тактики “упереджуючої оборони” до тактики “активного втручання”. Її передумови пов'язані зі змінами на європейській політичній арені та поширенням англійської експансії в Новому світі. Спроби Єлизавети перетворити нідерландське повстання на загальноєвропейський конфлікт, втягнувши в нього Францію, Шотландію, Данію та німецьких протестантських князів, не увінчались успіхом. Альтернативою послугувало рішення про самостійне втручання Англії в боротьбу на континенті на боці Сполучених Провінцій. Його наслідком став договір, укладений між Англією та Сполученими провінціями в Нонсуічі в 1585 р., за яким вже восени до Нідерландів вирушила експедиція під проводом графа Лестера. Одночасно у Карибське море відплила ескадра Ф.Дрейка, а до іспанського узбережжя - кораблі У.Релі. Проте похід на континент закінчився невдачею: граф Лестер виявився нездатним до розв'язання завдань такого масштабу, а Єлизавета намагалась за його спиною домовитись з Філіппом ІІ. Ескалація антиіспанської політики на цей раз призвела до відкритої конфронтації з Іспанією та до рейду іспанського флоту до берегів Англії у 1588 р. Події другої половини 80-х років були зумовлені еволюційним розвитком нового курсу англійської зовнішньої політики. В уявленнях англійців сформувався новий стереотип національного ворога: французів змінили іспанці. Англо-іспанські суперечності попередніх десятиліть завершились відкритою війною.

У третьому підрозділі “Європейська політика Англії кінця XVI - початку XVII ст. та “союз гарантів” 1608 - 1609 рр.” висвітлюється процес формування англо-франко-голландського союзу та його вплив на європейське міжнародне життя. Англо-іспанська війна поступово переросла на загальноєвропейський конфлікт, який вичерпав себе тільки на початку XVII ст. Він точився головним чином довкола встановлення контролю над ситуацією у Франції. Англійські загони брали участь у військових операціях на її території, а військово-морські сили діяли спільно з голландським флотом. Військово-політичне співробітництво завершилось формуванням у 1596 р. Троїстого альянсу Англії, Франції та Сполучених Провінцій. Перехід англійської корони до Джеймса І означав певні зміни у зовнішній політиці країни: підписання мирного договору з Іспанією та перехід до “політики балансування” між Іспанією та Францією. Проте Англія не могла залишитись осторонь розв'язання одного з найбільш тривалих європейських конфліктів - нідерландської боротьби за незалежність, і тому англійська дипломатія взяла активну участь у переговорах, розпочатих у Гаазі у 1607 р. Це був перший загальноєвропейський мирний конгрес нового часу. В ході переговорів англійська дипломатія еволюціонувала від прихованого неприйняття миру до активної підтримки виробленої за її участю мирної угоди. Головним фактором зацікавленості Англії стало колоніальне питання. В ході переговорів було досягнуто домовленості про надання Сполученим Провінціям, Англії і Франції права торгівлі з районами, не зайнятими іспанцями, тобто переміг принцип “фактичної окупації”. У 1608 р. Англія і Сполучені Провінції уклали союзну угоду про гарантію майбутнього миру та застосування сили в разі його порушення. У 1609 р. оформився англо-франко-голландський “союз гарантів”, який базувався, насамперед, на спільній зацікавленості в експансії у Новий світ. Міжнародні угоди 1608 - 1609 рр. призвели до нового політичного розподілу сил у західноєвропейському просторі, сприяли певному відходу Англії від політики відсторонення, ознаменували початок нового етапу колоніальної політики, позначеного фактичною ліквідацією монополії Іспанії на Новий світ. Незважаючи на суб'єктивне небажання Джеймса І йти на конфронтацію з Іспанією, участь Англії в договорі про Дванадцятирічне перемир'я та оформлення “союзу гарантів” означали продовження єлизаветинського “нового курсу”.

В четвертому розділі “Англія, Османська імперія та українські землі в процесі формування європейської політичної системи” з'ясовуються місце українських земель в англійській зовнішній політиці та їх роль в англо-турецьких відносинах. Складності англо-іспанських стосунків обумовили закритість для Англії середземноморського шляху до Османської імперії. Тому англійці прийшли у Стамбул через Річ Посполиту та українські землі тільки наприкінці 70 - на початку 80-х років. Відтоді з'явились перші відомості про українські землі в англійських дипломатичних джерелах. Піднесення українських земель до рівня системотворчого чинника зумовлювалось широкомасштабними походами козацтва на турецькі володіння наприкінці 80-х років. Їх наслідком став турецько-польський конфлікт, який швидко переріс регіональні рамки і виявився пов'язаним із зовнішньою політикою більшості європейських країн. В Стамбулі розгорнулась дипломатична боротьба довкола перспективи розв'язання конфлікту. Активна посередницька позиція англійського представника Е.Бартона багато в чому сприяла досягненню домовленості між турками та поляками щодо припинення протистояння. Політичні акції Англії, як і деяких європейських країн, засвідчили залежність їх інтересів від того чи іншого варіанту врегулювання турецько-польського конфлікту. Від вибору тієї чи іншої альтернативи залежав і розподіл балансу сил в Європі. Опосередкований українськими подіями зиск для Англії в рамках європейського балансу сил виявився цілком реальним. Так проявився механізм системного зв'язку, поштовх якому надали виступи українських козаків. Включення периферійних територій, подібних Англії та українським землям, у трансконтинентальні взаємовідносини означало їх перетворення на елементи системи європейських держав.

У п'ятому підрозділі “Секуляризація єлизаветинської зовнішньої політики” досліджується формування світського світогляду на місце і характер міжнародних відносин, притаманний Англії в останній третини XVI ст. Аналіз зовнішньополітичних акцій Єлизавети, які мали антикатолицьку спрямованість, у європейському міжнародному просторі, на національних теренах європейських країн та на землях Нового світу, свідчить про активне використання протестантизму насамперед у державних інтересах Англії, а не навпаки. Союз із протестантськими силами забезпечував втручання у справи різних країн з метою створення вигідної для Англії міжнародної ситуації і був нічим іншим, як формою застосування релігійного фактору з метою забезпечення національної безпеки Англії. Навіть у найбільш показовому в конфесійному плані ставленні Англії до нідерландських подій, що розвивались під прапором кальвінізму, політика Єлизавети продемонструвала перевагу державних і соціальних пріоритетів у процесі її формування та реалізації. Англія не стала ні ініціатором утворення союзу протестантських країн, ні активною прибічницею цього процесу, а її втручання у справи інших країн на боці протестантських сил мало на меті відстоювання власних інтересів. Отже, зовнішньополітичний курс Англії в його характерних рисах виявляв ознаки секуляризаційного процесу.

Паралельно з секуляризаційною практикою йшов непростий, часто суперечливий процес становлення секуляризаційного світосприйняття міжнародних відносин. Зовнішні справи складали прерогативу світських осіб: посольські місії доручались майже виключно мирянам. Англійці відмовились від латини в оформленні дипломатичних документів. Політичне та народне сприйняття нового бачення ролі влади і політики, яке поширювалось в Англії не без впливу Н.Макіавеллі, сприяло переосмисленню місця і питомої ваги міжнародних відносин у суспільному житті. Для політичної еліти секуляризація вилилась у теорію “божественного права”, яка, у свою чергу, прокладала дорогу концепції національного інтересу. Окремим її проявом, з точки зору секуляризації, стала меркантилістська політика. Підґрунтям секуляризаційного сприйняття міжнародних відносин слугувало поширення світської за характером “чуттєвої культури” в англійському дворянському і купецькому середовищі та наявність атлантичних уподобань у різних соціальних верствах країни - від політичної еліти до простого люду. Секуляризація призвела до того, що старі уявлення про європейські держави, як про щось структурно цілісне і функціонально єдине під владою папи чи імператора, де вся діяльність підпорядкована служінню вищим неземним цілям, в очах англійських політиків розвалилися. Секуляризація відкидала будь-які конструкції, в тому числі й політичні, віддаючи перевагу автономістичному шляху. Для міжнародних відносин це означало відмову від бачення європейського суспільства в якості єдиної, керованої загальними законами організації. Секуляризація стимулювала формування “нового курсу” англійського політичного керівництва і одночасно сама була його відображенням. У цьому, можливо, приховувалась відгадка відстороняння Єлизавети І і Джеймса І від континентальних подій, їх намагання не втручатись безпосередньо в першу-ліпшу політичну комбінацію, прагнення обрати самостійний шлях.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено основні результати дисертаційного дослідження. Вони зводяться до наступних положень.

Проведене комплексне дослідження становлення та еволюції “нового курсу” зовнішньої політики Англії другої половини XVI - початку XVII ст. дозволяє говорити про його особливу історичну значимість. Ті суттєві зміни, які відбулися в політичному становищі Англії та в її ролі на європейській міжнародній арені обумовили у подальшому входження країни до числа провідних держав світу і визначили розвиток Англії аж до ХХ ст.

У європейській політиці другої половини 50-х рр. XVI ст. Англія сприймалась як другорядна держава. Її зовнішньополітичний курс здебільшого визначався позицією Іспанії, внаслідок чого Англія вступила у війну з Францією та Шотландією. Перехід корони до Єлизавети І викликав в англійському суспільстві сподівання на зміни до кращого. Като-Камбрезійський договір означав для Англії, насамперед, легітимізацію єлизаветинського правління та сприяв проведенню ряду внутрішніх реформ, створив умови для розбудови власного курсу зовнішньої політики. Останнє визначалось периферійним становищем Англії відносно Іспанії та Франції і рівноправним характером відносин двох сусідніх периферійних країн - Англії та Шотландії. Ознаки зовнішньополітичної самостійності виявились вже під час конфлікту з Шотландією у 1560 р., який сприяв перерозподілу балансу сил на Британських островах на користь Англії. На подальші стосунки з Шотландією значний вплив здійснював гендерний компонент. Перипетії шлюбного життя Марії Стюарт призвели до того, що відносини з Францією Єлизавета змогла планувати, не озираючись на позицію Шотландії, а шотландську політику координувати з Францією.

Зовнішня політика Англії 1560-х рр. характеризувалась появою нових тенденцій, які суттєво відрізнялись від попередньої практики. Вже під час англо-нідерландського конфлікту політичне керівництво країни заявило про державницький та національний підхід до питань зовнішньої політики. Інші новації зафіксували англо-португальські стосунки. Послідовна реалізація принципу “фактичної окупації” показала зростання політичної ваги Англії в Європі, продемонструвала наступальний ініціативний характер англійської дипломатії. Зате спроби втрутитись у справи Франції призвели до поразки у війні 1562 - 1564 рр., що сприяло переосмисленню у Лондоні власних зовнішньополітичних можливостей. У англо-іспанських відносинах найважливішу роль відіграв конфлікт, який розпочався на зламі 1568 -1569 рр., а не поява іспанських військ у Нідерландах. На початку 1570-х років відбулась переоцінка вірогідності конфліктів Англії з Францією та Шотландією та змінились зовнішньополітичні орієнтири країни, пов'язані з відмовою від територіальної експансії на континенті та акцентуацією на експансію у Новий світ. Блуаський договір 1572 р. з Францією започаткував політичний альянс, який сповідував концепцію “активної оборони” та встановив нове співвідношення сил у Західній Європі.

Зміни на континенті були тісно пов'язані з подіями в інших геополітичних регіонах - на Британських островах і в Новому світі. Успіхи і поразки англійців в Ірландії та Шотландії довели їх тісну взаємозалежність як між собою, так і з континентальною політикою. Відмова Англії визнавати монополію Португалії, а згодом і Іспанії на Новий світ сприяла оформленню “тіньових колоніальних структур” і розквіту приватирства. В їх діяльності виявились зацікавленими широкі суспільні кола країни, в тому числі Єлизавета та політична і купецько-підприємницька еліта.

Варфоломіївська ніч змінила ситуацію у франко-англійських відносинах і означала для Англії відмову від політики “активної оборони” і перехід до “упереджуючої оборони”. Найбільш яскраво остання окреслилась у ставленні Англії до подій визвольної боротьби в Нідерландах. Нідерландський курс не повною мірою відповідав національним інтересам Англії, але не суперечив державним пріоритетам країни. Він був досить далеким від захисту загальнопротестантської справи, проте англійські політики демонстрували усвідомлення важливості ролі Нідерландів у європейському просторі. Хоча англійці не спромоглися перетворити нідерландські провінції на арену іспано-французької війни з метою відволікання Іспанії від Англії, вони успішно діяли у напрямку поглиблення і поширення визвольної та громадянської війни у Нідерландах, спрямовуючи її на ту само ціль.

На середину 1580-х років зовнішньополітичне і зовнішньоекономічне становище Англії склалось не на її користь. Спроби змінити його за допомогою інших країн не увінчались успіхом і підштовхнули Лондон до проведення більш активної політики у формі “прямого втручання”. Її обриси окреслились у військових експедиціях до Нідерландів, до берегів Іспанії та у Новий світ. Але й тут Єлизавета намагалась створити простір для дипломатичного маневру. Втім, невдача англійського керування провінціями лише наблизила час походу іспанської Армади.

В умовах реалізації “нового курсу” посилилась зовнішньополітична експансія Англії, яка охопила Західну та Східну Європу і Новий світ. Військово-політичний епіцентр Європи змістився у Францію. У “невідомій війні”, складовою частиною якої була англо-іспанська війна, брали участь майже всі ті країни, що й під час попереднього європейського конфлікту - Італійських війн. Проте розклад сил на цей раз був іншим. Військова присутність Англії на континенті в рамках концепції “прямого втручання” сприяла утворенню у 1596 р. оборонного і наступального союзу Франції, Англії і Сполучених Провінцій - об'єднання однієї католицької та двох протестантських країн.

З переходом англійської корони до Джеймса І основою зовнішньої політики Англії стала “політика балансування”. Проте невдовзі Джеймс І повернувся до політики “нового курсу”, пішов на утворення у 1609 р. “союзу гарантів” у складі Франції, Сполучених Провінцій, Англії. Гаазько-Антверпенські переговори та угоди 1608 - 1609 рр. виявились важливою віхою в історії світових міжнародних відносин. Вони фактично легалізували боротьбу європейських країн за колонії, заклали міжнародно-правові підвалини європейської та світової системи держав. У річищі цих процесів розвивались взаємини Англії з країнами Східної Європи і насамперед з Османською імперією. Шлях до Стамбулу, у зв'язку з блокадою Середземного моря, простягся через Балтійське море, Річ Посполиту та українські землі. Загроза нового іспанського наступу після поразки Армади спонукала Лондон добиватись спільних з Портою дій проти Філіппа ІІ і співпала у часі із загостренням турецько-польських відносин внаслідок широкомасштабних походів українських козаків на турецькі володіння у 1589 р. Втручання англійських дипломатів у конфлікт пояснюється їх бажанням схилити баланс європейських сил на користь Англії. Події у Північному Причорномор'ї та довкола них засвідчили втягнення європейської периферії - Англії та українських земель - у процес творення європейської системи держав. Вони означали встановлення структурних міжнародних взаємовідносин вже в рамках геополітичної Європи.

Різновекторна зовнішня політика Англії врешті-решт визначалась глибинними процесами в англійському суспільстві і багато в чому була спричинена розвитком секуляризаційних процесів. Світське сприйняття місця і характеру міжнародних відносин, властиве Англії в останній третині XVI ст., призвело до певного скасування конфесійних уявлень про європейські держави як єдиний політичний світ під владою папи чи імператора. Секуляризація відкидала конфесійну систему, надавала перевагу автономістському шляху, висувала на першій план міжнародні цінності, пов'язані з індивідуальною людською діяльністю і реаліями епохи Відродження, сприяла поширенню атлантичних уподобань. Автономізм, атлантизм, секуляризація зовнішньої політики виявились тим ідейним і соціально-політичним підґрунтям, на якому відтворювалась активна, дійова державницька політика Англії. З цим пов'язувалось відстороняння Єлизавети І та Джеймса І від континентальних подій, їх намагання не втручатись у політичне життя Європи, прагнення обрати самостійний шлях. Насамкінець суть “нового курсу” зовнішньої політики Англії полягала у відмові від традиційної політики маневрування між двома тогочасними західноєвропейськими гегемонами - Францією та Іспанією, і у відтворенні окремої, орієнтованої на задоволення власних державних інтересів зовнішньої політики. Вона характеризувалась державницькими і, в цьому розумінні, національними уподобаннями.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1.Дьомін О.Б. Біля витоків англійського атлантизму. Зовнішня політика Англії кінця 50 - кінця 80-х років XVI ст. - Одеса: Астропринт, 2001. - 360 с.; Рец.: Лещенко Л.О. Нові орієнтири зовнішньої політики королеви Єлизавети І // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - Вип. 5. - К., 2001. - С.344 - 346.

2.Дёмин О.Б. Походы казаков в Северное Причерноморье и турецко-польский конфликт 1589 - 1590 гг. // Северное Причерноморье и Поволжье во взаимоотношениях Востока и Запада в ХІІ - XVI веках. - Ростов-на-Дону, 1989. - С.129 - 135.

3. Дёмин О.Б. Из истории экспедиции графа Лестера в Нидерланды // Вопросы новой и новейшей истории. - Вып.38. - К.,1992. - С.133 - 141.

4. Дёмин О.Б. К истории первых торговых войн нового времени // Питання нової та новітньої історії країн Європи і Північної Америки. - Вип.2. - Ч.1. - Чернівці,1993. - С.5 - 15.

5.Дьомін О.Б. Українські козаки в міжнародних відносинах Чорноморського регіону останньої третини ХVІ ст. // Проблеми поширення досвіду викладання та вивчення історії України в технічних вищих навчальних закладах. - К.,1993. - С.36 - 39.

6. Дьомін О.Б. Зовнішня політика єлизаветинської Англії в історіографії новітнього часу // Питання нової та новітньої історії. - Вип.4. - Ч.2. - Чернівці,1995. - С.184 - 193.

7. Дьомін О.Б. Англо-іспанські відносини першої половини 70-х років ХVІ ст. // Питання нової та новітньої історії. - Вип.41. - К.,1995. - С.11-22.

8.Дьомін О.Б. “Нідерландське питання” в європейській політиці Англії (1576 - 1585 рр.) // Записки історичного факультету Одеського державного університету. - Вип.3. - Одеса,1996. - С.113-131.

9. Дьомін О.Б. До питання про “конфесійний” характер зовнішньої політики єлизаветинської Англії // Питання історії міжнародних відносин. - Одеса,1996. - С.58 - 63.

10.Дьомін О.Б. Англо-французькі відносини та “дипломатична революція” зовнішньої політики Єлизавети І Тюдор // Питання нової та новітньої історії. - Вип. 42. - К.,1996. - С.3 - 11.

11.Дьомін О.Б. Англо-португальські відносини третьої чверті ХVІ століття та позиція Іспанії // Записки історичного факультету Одеського державного університету. - Вип. 4. - Одеса,1997. - С.202 - 210.

12.Дьомін О.Б. Зовнішня політика Англії початку ХVІІ ст.: до історії формування франко-англо-нідерландського союзу // Записки історичного факультету Одеського державного університету. - Вип.5. - Одеса,1997. - С.241-247.

13.Андрєєва К.О., Дьомін О.Б. Політика Англії і “португальське питання” кінця 70-х рр. ХVІ ст. в світі іспанських дипломатичних джерел // Записки історичного факультету Одеського державного університету. - Вип.5. - Одеса,1997. - С.210 - 216.

14.Дьомін О.Б. Запорозьке козацтво в європейських міжнародних відносинах кінця 1580-х років у висвітленні англійських дипломатичних джерел // Запорозьке козацтво в пам'ятках історії та культури. - Запоріжжя,1997. - С.140 - 145.

15.Барабанов Ю.М., Дьомін О.Б. До передісторії першого військово-політичного союзу в Європі на початку ХVІІ ст. // Український історичний журнал. - 1997. - № 6. - С.35 - 45.

16.Дьомін О.Б. Середземномор'є у зовнішній політиці Єлизавети Тюдор // Древнее Причерноморье. ІV Чтения памяти профессора П.О.Карышковского. - Одесса,1998. - С.57 - 61.

17.Дьомін О.Б. Англо-шотландські взаємовідносини першої половини 1560-х років // Записки історичного факультету Одеського державного університету. - Вип.9. - Одеса,1999. - С.228 - 233.

18.Дьомін О.Б. Протестантизм та зовнішня політика Англії у другій половині ХVІ ст. // Вісник Одеського державного університету. - Т.4. - Вип. 2. - Одеса, 1999. - С.15-19.

19.Дьомін О.Б. Проблеми початку формування європейської та світової системи держав та її висвітлення у шкільних та вузівських підручниках // Розвиток історичного мислення як засіб формування особистості, її інтелекту та творчих здібностей. - Одеса,1999. - С.129 - 135.

20.Дьомін О.Б. “Ірландське питання” в британській політиці королеви Єлизавети у 60-і роки ХVІ ст. // Записки історичного факультету Одеського державного університету. - Вип.10. - Одеса, 2000. - С.202 - 207.

21.Дьомін О.Б. Англія та Османська імперія в європейських міжнародних відносинах 70-80-х років ХVІ століття // Середньовічна Європа: погляд з кінця ХХ ст. - Чернівці, 2000. - С.108 - 112.

22.Дьомін О.Б. Крах англійської “політики втручання” у нідерландські справи (друга половина 80-х років XVI ст.) // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - Вип. 4. - К., 2000. - С.255 - 267.

23.Дьомін О.Б. Зовнішня політика королеви Єлизавети і англо-французька війна початку 60-х років XVI століття // Записки історичного факультету Одеського національного університету . - Вип.11. - Одеса, 2001. - С.307 - 313.

24.Дьомін О.Б. Като-Камбрезійський договір і конфесійна політика Єлизавети І Тюдор // Історико-політичні проблеми сучасного світу. - Т.8. - Чернівці, 2001. - С.101 - 109.

25. Дьомін О.Б. Входження України в модерну Європу: історія та сучасність // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - Вип. 5. - К., 2001. - С. 284 - 289.

26. Дьомін О.Б. Історія міжнародних відносин раннього нового часу в сучасній українській історіографії // Українська історична наука на порозі XXI століття. - Т. 1. - Чернівці, 2001. - С. 78 - 81.

27. Дьомін О.Б. Соціально-політична парадигма Англії другої половини XVI ст. // Наукові записки Києво-Могилянської академії. Історичні науки. - Т. 19. - К., 2001. - С. 33 - 38.

28.Дёмин О.Б. Нидерландская политика Англии первой половины

80-х гг. XVI в. // Международные связи в средневековой Европе. - Запорожье, 1988. - С.25 - 26.

29.Дёмин О.Б. Английская внешняя политика в период ранних буржуазных революций в Нидерландах и во Франции // Великая французская буржуазная революция: история и современность. - Одесса, 1989. - С.10-13.

30.Дёмин О.Б. Проблемы внешней политики предреволюционной и революционной Англии первой половины XVII в. в советской историографии. // Ранние буржуазные революции и современная историческая мысль. - Казань,1990. - С.15 - 16.

31.Дьомін О.Б. Історія міжнародних відносин ХVІ століття в науковій спадщині Ф.І.Успенського // Одесі - 200. - Одеса,1994. - С.120 - 122.

32.Дьомін О.Б. Балкани та Англія у другій половині ХVІ століття // Древнее Причерноморье. Ш чтения памяти профессора Петра Осиповича Карышковского. - Одесса,1996. - С.43 - 45.

33.Дьомін О.Б. Річ Посполита та Англія у останній третині ХVІ ст. // Матеріали міжнародної наукової Кирило-Мефодіївської конференції. - Одеса,1996. - С.14.

34.Дьомін О.Б. Англійські джерела про вплив походів українського козацтва на міжнародні відносини кінця ХVІ століття // Третя академія пам'яті професора Володимира Антоновича. - К.,1996. - С.329 - 330.

Размещено на Allbest.ru