Роль історичної науки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу: 1920-30-ті роки

Після 1991 р. українські історики отримали можливість досліджувати не характерні для радянської історіографії питання суспільної свідомості, духовного життя, ментальності, національного характеру. С. Дровозюк означив проблему духовного життя українського селянства як предмет конкретно-історичного дослідження Дровозюк С.І. Духовне життя українського селянства як предмет конкретно-історичного дослідження (20-ті роки ХХ ст.) // Укр. іст. журн. - 1994. - №5.. Оригінальні проблеми щодо культуротворчого потенціалу історії і ролі української культурної традиції у формуванні світоглядних орієнтацій молоді розглянуті в історіософських роботах В. Огнев`юка і Т. Андрущенко Огнев`юк В.О. Культуротворчий потенціал історії та виховання молоді. - Автореф. дис… канд. філософ. н. - К., 1996; Андрущенко Т.І. Українська культурна традиція та її роль у формуванні світоглядних орієнтацій сучасної молоді (соціально-філософський аналіз). - Автореф. дис. .. канд. філософ. н. - Дніпропетровськ, 1998.. Ю. Присяжнюк розглядає проблеми ментальності українського селянства в умовах трансформації суспільства Присяжнюк Ю.П. Менталітет українського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина ХІХ - поч. ХХ ст.) // Укр. істор. журн. - 1999. - №3.

Але в цілому, за оцінкою О.П. Реєнта, українські історики в переважній більшості "не наважуються вийти за межі конкретно-історичних досліджень, полишаючи царину історіософського осягнення історії людства філософам, соціологам, етнографам, економістам". Реєнт В.П. Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу // Укр. істор. журн. - 1999. - №3

Таким чином, можна констатувати, що в останнє десятиріччя значно поглибились вітчизняні дослідження проблеми функціонування історичної науки і освіти в 1920-30-х рр., намітились тенденції до аналізу їх впливу на духовну сферу життя суспільства, розвінчуються поступово колишні стереотипи ідеологізованої історичної науки, намітились перспективні напрямки дослідження політичної культури, духовності, національної свідомості українців. Поступово українська історіографія виходить із кризи, викликаної зміною філософсько-теоретичної та методологічної її основи. Дослідники підійшли до необхідності вивчення духовних цінностей, використовуючи методологічні засади аксіологічного підходу. Але на сьогодні в українській історіографії ще немає синтетичних праць подібного напрямку. Не подолані стереотипи щодо зображення морального стану суспільства в 1930-і рр., не досліджується функціонування усної, народної історії, мало висвітлюється залежність методики викладання історії від загального стану науки в 1920-30-і рр., не застосовуються методи психоісторії для з`ясування впливу історії, її пропаганди на психічній стан суспільства та ін. Нові підходи до історичної науки диктують необхідність розширення предмета історичних досліджень на основі міждисциплінарного підходу з тим, щоб показати роль історичної науки і освіти, акумулюючи результати конкретно-історичних досліджень, у формуванні духовних цінностей українського народу, використавши здобутки історіософських узагальнень щодо духовності, ментальності українців та психоісторичних - щодо національного характеру і ціннісних орієнтацій людей.

Різнопланова тема дослідження вимагає такого ж розмаїття джерел. З метою досягнення максимальної достовірності наукових результатів дослідження та вірогідності і обґрунтованості висновків необхідно дотримуватись принципів об`єктивності, комплексності та історизму в опрацюванні джерел. Специфіка теми дослідження та основні засади аксіологічного підходу диктують необхідність зважати на дві суттєві обставини: 1) джерело не є об`єктивним відображенням події, воно дає лише ту інформацію, яку в ньому шукає історик, відповідає лише на ті питання, які історик ставить перед собою. І отримані відповіді повністю залежать від поставлених питань; 2) джерело не є об`єктивним відображенням історії ще й тому, що воно передає подію через світосприйняття автора, що його створив. Те чи інше розуміння картини світу, система цінностей, що існує в свідомості творця джерела, так чи інакше діють на ті дані, які воно фіксує.

Опрацьовуючи тему відображення в свідомості людей подій історичного минулого, шукаючи відповіді на запитання, як історична наука і освіта впливали на духовність й історичну пам`ять людей, більший сенс має необхідність зрозуміти не сам факт чи явище історії як самодостатні, а їх відображення в психіці людей. Очевидно, що такий підхід дещо відрізняє методику використання історичних джерел від класичних, колись загальноприйнятих. Тому і висновки та оцінки нашого дослідження не є однозначними, категоричними, а відображають аксіологічні установки як авторів, так і носіїв інформації. Крім цього, треба зважати, що основний корпус складають історичні джерела 1920-1930-х рр., тобто періоду сталінізму, що наклав найсильніший відбиток і на документи, і на літературу, і на усні джерела. Інколи документи спеціально робили непридатними для розкриття історичної правди, приписами, замовчуваннями або відвертою фальсифікацією викривляючи істинний стан справ. Для нашої теми теж становить інтерес не стільки фактична інформація із подібних джерел, як те, чому, хто і як намагався їх спотворити. Маніпуляція суспільною свідомістю в умовах тоталітарного режиму привела до того, що думки, почуття людей 1920-1930-х рр. являли собою протиприродний компроміс між офіційними установками і тим, про що насправді думала, або розмірковувала людина, про що говорила з близькими людьми, або записувала в потаємні щоденники. Ось чому виникло роздвоєння думок як наслідок тотального контролю за поведінкою, мисленням людей, одночасно як стереотип і захисна маска, яка рятувала людей, їх психіку.

Традиційні джерела, що є в розпорядженні дослідників теми взаємодії історії і духовності, можна класифікувати за типами і видами. Як відомо, тип об`єднує джерела, які однаковим способом кодують і зберігають історичну інформацію. З цього погляду джерела можна класифікувати на письмові, етнографічні (традиції, обряди, народний календар, речові пам`ятки), усні (історичні думи, пісні, перекази, прислів`я, народні історичні знання, т.зв. "альтернативна" або усна історія), фото та фонодокументи, які рясно демонструють, наприклад, механізм зникнення з історії "ворогів народу," або штучного творення нових вождів. Нами були використані узагальнені й опубліковані етнографічні та усні джерела Українці: народні вірування, демонологія. - К.: Либідь, 1992; Вовк Хведір. Студії з української етнографії та антропології. - К.: Мистецтво, 1995; Українські приказки,прислів`я і таке інше / Уклав М. Номис. - К.: Либідь, 1993; Культура і побут населення України / Вид. 2-е. - К.: Либідь, 1993; Килимник Степан. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. - К.: Обереги, 1994; Дригалкін В.І., Дригалкін В.В. День за днем: Календар - довідник народних і релігійних свят. - К.: Стилос, 1999., що дало можливість скласти вірогідне уявлення про побутування такого феномену, як історична самосвідомість українського народу, національні особливості сприйняття історії, способи її фіксації, причини шанобливого ставлення до предків, духовні ціннісні орієнтації українців, тощо. Із писемних джерел виділяються такі види:

1. Законодавчі акти (документи партії і уряду про школу, установи історичної науки, підручники з історії, кадрове забезпечення та ін.);

2. Діловодна документація (протоколи Наркомосу, педагогічних рад шкіл, довідки органів, що контролювали ідеологічний стан шкіл, методику викладання історії та ін.);

3. Періодична преса (журнали, газети як партійні, так і для вчителів історії);

4. Документи особистого походження (мемуари, щоденники, спогади, листи, автобіографії, особові справи);

5. Літературні пам`ятки (наприклад, самвидатівські вірші як реакція на вбивство С. Петлюри);

6. Публіцистика і політичні твори.

7. Наукові праці 1920-1930-х рр. з методики історії, педагогіки, розвитку історичної науки.

Вивчений і опрацьований значний масив неопублікованих джерел. Найбільшу кількість документів було залучено з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО). Особлива увага була звернена на фонди, де концентрувалась основна маса документів щодо керівництва з боку держави історичною наукою і освітою. Це, перш за все, фонди Наркомату освіти (ф. 166), його Методологічного кабінету, що фактично виконував роль методичного і розпорядчо-контрольного органу, Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН) (ф.1249), Науково-дослідного інституту педагогіки УСРР (ф. 5127), Інституту червоної професури при ВУЦВК (ф. 1267), Агітаційно-інструкційного поїзду ім. Леніна, Сталіна, ІІІ Інтернаціоналу, Червоної України (ф. 182), Головного управління з охорони державних таємниць (ф. 4605), Комітету в справах друку (ф. 555), Державного видавничого об`єднання України (ф. 177), Всеукраїнського інституту підвищення кваліфікації педагогів (ф. 503). Повна, завершена система командно-адміністративного управління освітою і духовного тиску на молодь постає в результаті залучення архівних документів із фондів загальноосвітніх шкіл, підпорядкованих Наркомату освіти. Інколи скептичне ставлення до шкільних архівів розвіюється, коли знайомишся із чіткою, військовою дисципліною і порядком їх ведення. В школах, як у фокусі, концентрувався весь багатоповерховий механізм управління освітою. Зібрані копії і оригінали документів центральних партійних органів, радянських, освітніх, громадських організацій дублювались їх низовими територіальними органами і доводились директивно до виконання керівництвом школи, вчителем. Використані численні документи Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДО), зокрема ф. 306 - відділу народної освіти виконкому окружної ради депутатів, ф. 439 - міськвно, ф. 2904 - обласного комітету поліпшення побуту учнів, ф. 2900 - 10-ї трудової школи (17 справ), ф. 2903 - фабрично-заводської школи №28 (284 справи), зокрема справа 64 - про викладання історії та ін. Використані також матеріали архіву СБУ у Дніпропетровській області, зокрема справи П-7782 (слідча справа №817 по звинуваченню С.Н. Крупка, зав. відділом облнаросвіти, у належності до "антирадянської націоналістичної організації на Україні"), П-20734 (викладача металургійного інституту А.Т. Ведерко) та ін. Певну інформацію несуть у собі речові джерела, зосереджені в Дніпропетровському історичному музеї (ДІМ), наприклад деякі особисті речі вчителя історії Є.А. Перев`язко (К-192; п-2) - грамоти, книги, дипломи, свідоцтва, орденські книжки, розрахункові листи із зарплати, що дають можливість судити про соціальний статус вчителя в українському суспільстві 1920-1930-х рр. Використані архівні матеріали Держархівів Миколаївської (ф. 216 - про "українізацію" шкіл, ф. 5547 - "обіжчики" (огляди) Міносвіти УНР про викладання історії та ін.) та Харківського університету (ф. 1427) та ін.

Із опублікованих джерел були використані збірки документів про культурне будівництво в Україні у 1917-1927 рр., розвиток науки в Україні за 40 років (1917-1957 рр.), національні процеси в Україні, колективізацію та селянський опір в Україні, справи СВУ та ін. Культурне будівництво в Українській РСР: 1917-1927 / Зб. докум. і матер. - К.: Наук.думка, 1979; Розвиток науки в Українській РСР за 40 років. - К.: АН УРСР, 1957; Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2-ч. / За ред. В. Панібудьласки. - К., 1997; Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 - березень 1930 рр.) - Вінниця, 1997; Пристайко В.І., Шаповал Ю.І. Справа "Спілки визволення України": невідомі документи і факти. - К.: Інтел, 1995.

В 1995 р. завдяки зусиллям В.В. Іваненка, А.І. Голуба, В.В. Ченцова було опубліковано збірку "Повернення з небуття" про жертви сталінського свавілля у Дніпропетровському університеті. Повернення з небуття. - Дніпропетровськ: Промінь, 1995. Велике значення для наукової обробки матеріалів архівів СБУ мають джерелознавчі роботи С. Білоконя, В. Ченцова, Р. Подкура Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр): Джерелознавче дослідження. - К., 1999; Ченцов В.В. Документы органов гос. безопасности как источник по соц.-политич. истории Украины в 1991-25 гг. - Автореф. дис…. канд. ист. н., Дн-ск, 1992; Подкур Р.Ю. Документи радянських спецслужб як джерело до вивчення політичних, соц.-економ., культурн. процесів в Україні (20-30-ті рр. ХХ ст.). - Автор. дис. … канд. іст. н. - Дн-ськ, 1999..

Реконструкція духовно-ціннісних орієнтацій населення України в 1920-30-х рр., морального стану суспільства має свою специфіку і потребує нетрадиційних джерел і нетрадиційних підходів до їх використання. Дуже складно зануритись у внутрішній світ людей, зважаючи на явище когнітивного дисонансу, що характерне людям епохи тоталітаризму. Необхідно залучити методи психоаналізу (психоісторії), щоб зрозуміти мотиви поведінки людей. Судити про справжні почуття, настрої українців у той час можна лише через побічні джерела. Нетрадиційними джерелами, що залучались для даного дослідження, є чутки (зафіксовані, приміром, у щоденниках В. Вернадського і С. Єфремова Вернадский В.И. Дневники: 1917-1921. - В 2-х ч. - К.: Наук. думка, 1994, 1997; Єфремов С. Щоденники: 1923-1929. - К.: Рада, 1997.), численні анекдоти, частівки, колядки, пісні, травестії відомих пісень та ін., які теж зафіксовані і видані Дожилася Україна…: Нар. творчість часів голодомору і колективізації на Україні. Зібр. і прокомент. І. Бугаєвич. - К.: Укр. письменник, 1993; Борев Ю. Краткий курс истории ХХ в. в анекдотах, частушках, байках, мемуарах и т.д. - М., 1995.. Значну цінність мають листи громадян до газет, керівників держави, де вони відверто говорили про справжнє, а не ілюзорне життя, пропаговане партією Див: Удод О. Про цінності справжні й декларовані… (Життя укр. народу 1920-30-х рр. в листах селян) // Бористен. - 1999. - №12. - с. 15-16.. Серед джерел особистого походження значний інтерес мають мемуари і щоденники. Їх суб`єктивність, на нашу думку, є перевагою, а не недоліком. Бо це не безстороння фіксація фактів, а осмислення, олюднення, наповнення духовністю історичного минулого, це доведення до нащадків історії у власному аксіологічному вимірі. Мемуари, спогади, щоденники, листування, усна традиція трактування подій відображають суть спотворення інформації, позбавлення права людей на неї в умовах тоталітаризму. Можна погодитись із Р. Медвєдєвим, який говорив, що наша вітчизняна історія менше відображена в документах, ніж в умах людей. Історичним джерелом для відтворення духовного життя служать не тільки мемуари і спогади видних людей (М. Грушевського, Н. Махна, П. Скоропадського, В. Винниченка, Л. Кагановича, В. Затонського, Н. Полонської-Василенко, К. Гуслистого), а й їх біографії, життя і діяльність. "На прикладі, що представляє особисту долю автора та його оточення, - писав О. Романів у передмові до спогадів Л. Окіншевича, - показано поетапно "технологію" нищення вільної думки…" Окіншевич Л. Моя академічна праця в Україні. - Львів, 1995. - с. 6.

Наявний корпус історичних джерел при умові комплексного підходу на засадах послідовного історизму й гуманізму, постійного порівняльного аналізу документів та використання методу історичної симптоматології і введення в науковий обіг нетрадиційних джерел (приміром, результатів польових досліджень Нолл В.Трансформація громадянського суспільства: Усна історія української селянської культури 1920-30-х років. - К.: Родовід,1999.) дають можливість адекватно відтворити картину духовного життя українського суспільства в 1920-30-х рр., реалізувати дослідницькі завдання.

У другому розділі - "Одержавлення та ідеологізація історичної науки в Україні у 1920-30-х рр." - охарактеризовано основні засади й напрямки політики компартії у сфері історичної науки, в результаті реалізації якої історія стала найполітичнішою наукою, а в деякій мірі навіть виконувала функції політики, будучи безпосередньо засобом класової боротьби. Компартія і радянська влада не визнавали існування в Україні будь-яких інших історіософських течій і шкіл, крім марксистської. Звідси - непримиренність і невпинна боротьба з "чужою" методологією й історією. На довгі десятиріччя однією з пріоритетних тем стає "боротьба з буржуазною фальсифікацією історії". Критично-викривальний, брутально-лайливий стиль історичних робіт стає домінуючим на шкоду позитивно-конструктивному. Класичні методи історичних досліджень - аналіз, синтез - підмінялись відвертою апологетикою компартійних рішень. В результаті цитатництва та кон`юнктурщини історична наука перестала бути власне наукою. Об`єктивна історична наука для радянської влади була не тільки непотрібною, а й небезпечною, шкідливою. Існуючий в дореволюційній історіографії принцип аксіологічного (ціннісного) підходу (М. Грушевський, О. Гартвіг) був замінений штучно видуманим і адміністративно нав`язаним принципом більшовицької партійності. Політика компартії призвела до ізоляції вітчизняної історичної науки від світової. Гуманістичний потенціал історичної науки було вихолощено, вона відійшла від дослідження людського життя, особистісної орієнтації. Духовні цінності українського народу з огляду на ідеологічні інтереси компартійного керівництва зневажались, нав`язувалось нігілістичне ставлення до всієї духовної спадщини. Одним із напрямків політики влади в сфері історичної науки було заперечення права на самостійне функціонування національних історій. В результаті історична наука в Україні у 1920-30 рр. перетворилась на периферійну, провінційну, містечкову і переорієнтувалась, в основному, на краєзнавство та охоронно-пам`ятникову діяльність.

В 1920-30-х рр. в Україні, у відповідності з політикою союзного керівництва, було здійснено процес одержавлення і політизації історичної науки через створення системи установ історичного профілю. Всі вони адміністративно підпорядковувались одній ідеології - марксистсько-ленінській. В угоду режиму фальсифікувалась і міфологізувалась історія нашого народу, що призвело до значної деформації власне історичної думки в Україні. Очевидним було прагнення комуністичних ідеологів вихолостити історичну пам`ять українського народу, йшов наступ на його традиційні духовні цінності (працелюбність, шанобливе ставлення до трудової власності, індивідуалізм, повага до сім`ї, родинних традицій, мови, патріотизм та ін.). До світогляду українців через пропаганду історичних знань нав`язувались риси нової суспільної свідомості - безликий інтернаціоналізм (космополітизм), бездуховність (войовничий атеїзм) та ін. Провадилась послідовна лінія на позбавлення українців самосвідомої історії і підпорядкування історичного процесу в Україні загальноросійському.

В розділі через призму аксіологічного підходу розглянута проблема взаємодії пропагандистського механізму (форми і методи пропаганди історичних знань) та традиційних духовних цінностей українського народу, що крилась в логічному ланцюжку: тоталітаризм - ідеологія - історична свідомість - пропаганда - духовний світ людини - ціннісні орієнтації і установки. Було створено систему пропаганди історичних знань, що включала в себе принципи державної політики в сфері історії (класовий підхід, партійність, ідеологічний контроль), мережу установ для реалізації змісту пропаганди і агітації (від найвищих партійних органів до культосвітніх громадських організацій та товариств), важелі впливу на масову свідомість (засоби масової інформації, освіта, мистецтво, ювілеї, масові заходи, виставки та ін.), декларовані цінності нового суспільства та шаблонні, стереотипні прийоми ставлення до історичного минулого (нігілізм, висміювання патріархальщини, зневажливе ставлення до етнографізму, відмежування від "пережитків минулого", антирелігійний цинізм та ін.)

Репресії проти істориків, підкреслюється у висновках до розділу, розривали спадкоємність поколінь, зв`язок історичних часів. Терор позбавив історичну наука, вчених-істориків таких якостей як свобода слова, думки, творчості, незалежності, почуття гідності. Знецінилась історична освіта взагалі, престиж історії України. Вивчення і викладання історії стало небезпечною справою.

Третій розділ - "Роль історії як навчального предмету у формуванні духовних цінностей молоді" - присвячено аналізу впливу історичної освіти на трансформацію, викривлення мотиваційної сфери та ціннісних орієнтацій учнівської молоді. Зроблено висновок, що засобами історичної освіти молоді нав`язувався неприкритий, однобічний, антиісторичний тип мислення. Навчальний матеріал з історії сприймався на віру, бездоказово, на основі упереджених політичних схем і конструкцій. Психологічним фундаментом догматичного сприйняття історії стало сліпе довір`я авторитету Сталіна та інших "вождів", а також інертність, атрофія волі, консервативне слідування колись засвоєним канонам, формулам, стереотипам. Догматизм в історичній науці та освіті мав також і соціальні корені - сформувався корпоративний егоїзм, влада всіляко заохочувала пролетарське "комчванство", стверджувала псевдогегемонію пролетаріату в суспільстві. Догматизм мав корені і в політичній сфері, бо уособлював сформований в Україні авторитаризм, монополію на світогляд у формі державної ідеології, волюнтаризм у вирішенні масштабних соціальних проблем.

У розділі розвінчуються деякі стереотипи, що довго побутували в радянській історіографії, наприклад, щодо комплексних програм "ГУСа". Їх можна охарактеризувати як системний підхід до впровадження ідеології марксизму в усі галузі знань, що вивчались у школі. Зроблено аналіз ідейного змісту підручників з історії 1930-х рр. та виділено такі їх ідеологічні засади: марксизм-ленінізм у його сталінському варіанті; політизація, ідеологізація і соціологізація громадянської історії; примат історії партії (комуністичної) над громадянською історією; дегуманізація історії; заперечення загальнолюдських моральних цінностей, нехтування аксіологічним підходом в історії; нав`язування однобокого пролетарського світогляду (відчуження від власності, роду, сім`ї, батьківщини; псевдоінтернаціоналізм); концепція соціалістичного реалізму; контрпропагандистська спрямованість; виховний ідеал в образі "радянського патріотизму" і заперечення українського патріотизму.

Корінне реформування системи історичної освіти в Україні у 1931-1938 рр., проведене за більшовицьким сценарієм, радикально змінило також і форми та методи викладання історії: застосування методів навчання, що мають на меті розвиток особистої ініціативи учня і вільний дух творчості (креативність), неможливе в умовах тоталітарного режиму в Україні. В період т.зв. "методичного прожектерства" було дискредитовано кращий досвід західноєвропейської дидактики. Радянська освітня система була закритою й ізольованою, встановлення тоталітарного режиму в суспільстві привело до утвердження авторитарної педагогіки в школі. Методика викладання історії була зорієнтована на сцієнтизм, із змісту історичної світи вилучається духовність народу. Було сформовано ідеологічно агресивне покоління вчителів історії, що звело в цілому цікавий предмет історії до пропагандистського атрибуту. Класичний дидактичний принцип історичної освіти - зв`язок із сучасністю - набув у 1930-і рр. гротескного характеру. Історичні знання в структурі комплексних програм "ГУСа" перетворились у псевдосучасне маніпулювання політичними лозунгами, профанацію участі молоді в життєвих справах дорослих.

Підсумовуючи розділ, автор робить висновок, що експеримент більшовиків щодо використання історичної освіти для руйнування традиційних ціннісних орієнтирів і формування штучних духовних цінностей не вдався. Адже не можна ніякими волюнтаристськими зусиллями зупинити дію закономірностей "історичного засвоєння" (К. Ясперс). "…Ворожнеча до минулого, - писав Карл Ясперс, - відноситься до родових мук нового змісту історичності. Вона повертається проти історизму як несправжньої історичності, постільки він став справжнім сурогатом освіти… Лише спогад як засвоєння створює дійсність самобуття людини…" Ясперс Карл. Смысл и назначение истории. - М.: Политиздат, 1991. - с. 361-362.

Зміст четвертого розділу - "Місце і роль історичної науки та освіти в трансформації духовних цінностей українського народу" - розкриває негативне ставлення офіційної радянської історичної науки до української дореволюційної історіографічної спадщини та методи її дискредитації у свідомості й ціннісних орієнтаціях людей. На прикладах, в тім числі і власних т. зв. польових досліджень автора (маніпулювання режимом біографією М. Сліпка - школяра з Магдалинівщини Дніпропетровської області як продовжувача "справи" П. Морозова), розкрито механізм міфологізації історичної свідомості і викривлення змісту духовних цінностей української молоді. Зіткнення комуністичної доктрини і традиційного укладу життя українців закономірно випливало з національних рис нашого народу. Опір комунізації в Україні був досить значним. "В Україні, де опір тоталітаризму був найдужчим, - на думку С.В. Кульчицького, - соціальна ціна модернізації виявилась найбільшою". Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя… - с. 7. Реакція людей на грубий тиск з боку ідеологізованої історичної науки і освіти була оригінальною і своєрідною. Чутки, на думку автора, були і залишаються одним із засобів передачі соціально важливої інформації, історичних народних знань. У суспільстві, де функціонує офіційна історична наука і альтернативна їй усна, народна історія, чутки (історичні) вступають у протиріччя, призводять до роздвоєння моралі, викривлення духовних цінностей, соціальної мімікрії. Опір у духовній сфері, незгода з офіційними постулатами пропаганди й історичної науки проявилися у відстоюванні власної точки зору і критиці фальшованої історії та брехливої дійсності. Підкреслюється в розділі, що в листах, заявах українських селян відчувається вільне володіння простими людьми історичними термінами, постійним посиланням на аналогії в історії. Робиться висновок, що в багатому на історичну тематику українському фольклорі відображене аксіологічне (ціннісне) ставлення як до історії, так і до дійсності. Саме фольклор, на відміну від інших, особливо офіційних джерел, доказує, що населення України не сприймало всерйоз ленінсько-сталінський план кооперування села, воно забуло про нього, чи й зовсім не знало його. У народних частівках переплітались історична самосвідомість (народ виділяв себе як націю, нагадував ненависній владі про свою бойову героїчну історію) і різко негативне засудження колективізації, конфіскацій, несприйняття революцій. В піснях кобзарів 1920-30-х рр. вбачається історичність українського народу, його ностальгія за славними історичними діяннями, мрія про державне самоствердження. Своєрідними формами опору ("особистісного" за А. Епштейном) у духовній сфері були багаточисельні історичні й політичні анекдоти, афористичні оцінки, загадки, лозунги.

У висновках до розділу увага акцентується на суб`єктивності й аксіологічності оцінок, що можуть змінитися з часом чи із зміною світоглядної позиції, що є нормальним явищем в сучасній історіографії. Населення України в 1930-хрр., на думку автора, під тиском чужої ідеології більшовизму переживало глибоку моральну кризу, поширилась бездуховність, злочинність, побутова деградація (аскетизм, відмова від благ, стримування органічних потреб, негативні тенденції в сім`ї, пияцтво, самогубства і т.п.), розмивались традиції народу, влада форсувала деукраїнізацію, частина людей втратила національні риси ("російськомовні українці"). Українське суспільство деінтелектуалізувалось, національна еліта (інтелігенція) опинилась на задвірках суспільного життя, народ був охоплений пролетарською, люмпенською руйнівною психологією, масовими стали явища конформізму і пристосуванства.

У висновках підбито основні підсумки дослідження та зроблено рекомендації стосовно можливостей використання його результатів. Застосовуючи аксіологічний підхід як принцип і, одночасно, як метод історичного пізнання, в поєднанні з іншими сучасними методологічними підходами (психоісторія, історія повсякденності, історична симптоматологія), ми намагались по-новому осягнути, очевидно, найскладніший період вітчизняної історії - 1920-30-і рр., становлення і утвердження комуністичного тоталітаризму - через заглиблення в одну із тем - долі історії як науки і частини системи духовного життя та її роль у формування духовних цінностей українського народу. Комплексний, всебічний підхід до предмета дослідження підвів нас до достовірних результатів і таких висновків:

1. Історична наука в Україні у 1920-30-і рр. зазнала деформуючого впливу тоталітарної держави. Адміністративно змінилось розуміння предмету і функцій історичної науки. Вона перетворилась на безпосередній засіб класової боротьби, стала вузькопартійною, апологетичною. Офіційно існуючою в таких умовах могла бути тільки марксистська історіографія, а тому українська історія, що базувалась на національній історіографічній спадщині, перестала функціонувати в Україні. На довгі роки наша історична наука опинилась в ізоляції від світової.

Гуманістичний потенціал історичної науки був підмінений її політизацією. Предмет історії був звужений - духовні цінності народу, менталітет, національний характер стали забороненими темами. Виховні функції історії звелись до формування класового (пролетарського) світогляду, відриву молоді від традицій свого народу, його ціннісних орієнтирів.

2. Історична наука в Україні, як частина пропагандистського апарату, була спрямована на деформування історичної самосвідомості українців. Історичні концепції одержавленої науки народжувались не в творчих лабораторіях істориків, а в політичних документах партії. Праця істориків зводилась до "обґрунтування" партійних постулатів. Маніпулювання історичною свідомістю стало офіційною політикою влади.

3. На кінець 1930-х рр. українська історична наука фактично перестала існувати. Правлячий режим репресував два покоління істориків - дореволюційних і тих, що сформувались на хвилі "українізації" в 1920-х рр. Історія України як наука і предмет викладання була дискредитована.

4. Відповідно до програмних установок компартійної влади на "повторний штурм комунізму", порушуючи всякі закономірності функціонування духовної сфери, була створена система історичної освіти з характерними ідеологізованим змістом, авторитарною педагогікою і відповідною їй методикою викладання, ідейно "перевихованими" вчителями та розгалуженою мережею контролю за "ідеологічним станом шкіл". За формулою боротьби з "пережитками минулого" приховувалась політика влади на розмивання духовних цінностей українського народу засобами історичної науки і освіти. Духовно молодь ставала бідною, що полегшувало владі маніпулювати її свідомістю і зробити широкою соціальною базою для тоталітарного режиму.

5. Зусилля комуністичної влади привели до утвердження її економічної моделі, політичного всевладдя (диктатури), ідеологічного всесилля. Але витравити в українців їх історичну пам`ять не вдалось. Український народ зберіг свою духовність, гуманістичні ціннісні орієнтири завдяки глибоко вкоріненим народним традиціям.

Достовірність результатів і вірогідність висновків підтверджується можливістю їх практичного використання:

- отримані висновки щодо необхідності деполітизації, департизації і зменшення впливу ідеологій на історичну науку знаходять підтвердження при розробці нових навчальних курсів, підручників;

- спецкурс за темою дослідження сприяє виробленню у студентів розуміння методологічної переорієнтації науки, відходу від однозначності і одностайності в трактуванні історії, вміння робити оцінки явищ і фактів минулого, виходячи із загальнолюдських гуманістичних цінностей;

- є всі підстави для актуалізації в сучасній історіографії аксіологічного (ціннісного) підходу. Він повинен зайняти своє законне місце в методології історії поруч з принципами об`єктивності та історизму і замінити надуманий принцип "партійності" історії. Аксіологічний підхід знімає упереджені звинувачення істориків в кон`юнктурщині, надмірному суб`єктивізмі, переписуванні історії;

- прийоми, розроблені на основі аксіологічного підходу, можуть бути використані в системі Міносвіти при аналізі програм, рукописів підручників;

- висновки дослідження можуть бути використані у завершенні роботи над концепцією історичної освіти в Україні, розробці держстандартів з історії та програми виховання молоді в національній системі освіти.

Основні положення дисертаційного дослідження викладені в наступних публікаціях автора