Українські націоналісти перестерігали Німеччину, що вона програє війну, якщо не підтримає концепцію розвалу СРСР на національні держави. Очевидно, що вони перебільшували готовність населення Центральної і Східної України до політичної самостійності - принаймні у тих формулюваннях, які пропонував український націоналістичний рух. Як і в роки німецької окупації під час першої світової війни, український рух переживав роздвоєність між антиросійською/антирадянською орієнтацією його політичної верхівки й антинімецькими настроями більшості українського населення (виняток становили українці у Галичині, для яких радянська окупація 1939-1941 рр. принесла більш жертв і страждань, аніж німецька у 1941-1944 р.).

Це не означає, однак, що антинімецька орієнтація була абсолютно тотожна з прорадянськими настроями. Історія німецької окупації засвідчила, що після досвіду "українізації" 1920-х рр. і сталінських репресій у 1930-х рр. рівень патріотизму і національної свідомості місцевих українців був досить високим. Іншим промовистим фактом живучості національної орієнтації є те, що українські повстанські загони за своєю сумарною чисельністю не поступалися організованому Москвою радянському партизанському рухові. Щоб у повній мірі оцінити значення цього факту, треба пам'ятати про зізольованість українського повстанського руху, який вів боротьбу на два фронти і не міг, на відміну від польського, французького, югославського та ін. рухів опору, користати з матеріальної і військової допомоги західних союзників.

Західні союзники не трактували український незалежний рух серйозно вважаючи, що він немає ніяких перспектив у Радянській Україні. З літа 1941 р. Лондону і Вашингтону були звернуті на одне: як допомогти Москві здобути перемогу над Німеччиною. Українське питання могло підірвати сили СРСР, тому воно навіть не піднімалося. Думка, що встановлення самостійної української держави є цілком можливою, хоч і не легкою ціллю, прийшла надто пізно - аж після завершення війни, коли Радянський Союз з колишнього союзника знову перетворився у ворога.

Одним із парадоксів історії України періоду другої світової війни є факт, що найбільшою проукраїнською силою реально виявилася Москва. І мова йде не лише про те, що Червона армія врятувала українців від долі, яку їм підготував Гітлер. Завдяки цілеспрямованим зусиллям Сталіна Україна вийшла з другої світової війни зі сильно зміненим статусом. Її основні етнічні території, вперше на протязі декількох століть, були об'єднанні у складі одної держави. Наприкінці війни були створені республіканські військове і закордонне міністерства, а сама Україна одержала статус держави-засновниці ООН. Радянська історіографія стверджувала, що ці зміни були як би визнанням великої ролі України як чинника антигітлерівської коаліції. Пострадянська додає то цієї старої формули ще й визнання Москвою і союзниками українських державних потенцій. "Незграбні й неетичні намагання "не помітити" цього, зневажають найтрагічнішу і найбільш героїчну сторінку української історії, отож, завдають моральних збитків українському народові".

Така концепція замінює старий міф новим. Насправді, ніхто з країн антигітлерівської коаліції не спішив визнавати роль України як чинника антигітлерівської коаліції або її державні потенції. не дбав про компенсацію Україні за її втрати. Показовою з цього боку є доля головного ката України, гауляйтера Еріка Коха. Хоча його й засудили до страти за злочини, які він, як ґауляйтер Східної Прусії у 1939-1941 р. вчинив над польським населенням, вирок ніколи не був виконаний з причин його хвороби. Він помер своєю смертю у 1986 р., у віці 92 р. За повідомленнями польської "Солідарності", умови його ув'язнення були винятково гуманними: він користувався телевізором, читав журнали, які доставлялися для нього спеціально з Західної Німеччини, й одержував західні медикаменти. Ні Москва, ні Українська РСР ніколи не вимагали його видачі і суду за злочини, скоєні ним в Україні. Під час судового процесу він ставив собі за особливу заслугу те, що перешкодив планам Розенберґа утворити на окупованих землях українську державу. Очевидно, що доля Коха склалася б інакше, якщо Україна була важливим самостійним чинником антигітлерівської коаліції.

Москві йшлося зовсім не про визнання державних потенцій України, а про певне загравання з патріотичними настроями заради втримання свого контролю над українським населенням і територією. Радянське керівництво у 1944-1945 рр. не відчувало себе впевнено на відвойованій українській території. Те, що Україна була об'єктом тривоги Сталіна, підтверджує історія її зарахування до ООН. Первісно Москва прагнула надати статус членів-засновників ООН усім радянським республікам; дізнавшись про це, американський президент Рузвельт був готовий вимагати такого ж статусу для 48 американських штатів. Сталіну довелося йти на поступки, звузивши число союзних республік-засновниць ООН до України і Білорусії.

Що ж стояло за лаштунками цього рішення? Навряд чи бажання радянського керівництва збільшити своє представництво в ООН - маючи право вето у Раді Безпеки, Сталін міг не турбуватися про збільшення контрольованих ним голосів у цьому міжнародному органі. Згідно іншої інтерпретації, Москві йшлося про міжнародне визнання своїх нових західних кордонів з 1939 р. Нерозв'язаність цього питання могло стати джерелом напруги між СРСР та Англієї, оскільки остання виступала гарантом територіальної цілісності Польщі. Але Черчіль визнав лінію Керзона як новий радянсько-польський кордон на Ялтинській конвенції у лютому 1945 р. - отже, наприкінці війни не стояло питання про визнання законності радянських територіальних надбань з вересня 1939 р.

Правдоподібно, Сталіна турбувало щось інше - роль України як ахіллесової п'яти Радянського Союзу. Ця тривога прямо чи непрямо відчувалася у багатьох його виступах і висловлюваннях протягом усього часу війни. Під час німецької окупації її посилювали підозри щодо українського колабораціонізму й антирадянської зради. Уже після відвоювання української території, у приватній розмові з Рузвельтом Сталін стверджував, що його позиція в Україні є важкою і непевною. Тому голос для України є важливим для нього з точки зору збереження єдності СРСР.

Треба думати, що стосовно Білорусії - іншої радянської республіки, яка теж перебувала під німецькою окупацією і якій поруч з Україною було надано статус члена-засновника ООН - Сталін почував себе так само непевно, як і щодо України. Тут німці дотримувалися лінії Розенберґа та підтримували білоруське національне відродження. Як твердить дослідник німецької окупаційної політики у Білорусі Юрій Туронак, досягнення білоруського націоналізму в роки окупації створили історичний прецедент, якого вже не можна було обминути в умовах радянської Білорусі.

Москва виявилася більш вправною в утриманні України в своїх володіннях, аніж Берлін. Якщо Гітлер зазнав цілковитого краху у керуванні Україною, то Сталін показав себе першокласним стратегом у розігруванні "української карти". Але вивищення "українського питання" обернулося новою загрозою для московської системи - загрозою, з якою їй належало справлятися протягом декількох післявоєнних десятиліть.

Размещено на Allbest.ru