Еволюція суспільно–політичного устрою Римської імперії (І-ІІ ст. н.е.)

Наступником Траяна став його родич Елій Адріан (117 - 138 р. н.е.). У момент його приходу до влади положення величезної римської держави було настільки утрудненим, що Адріан вважав за краще відмовитися від більшої частини східних завоювань Траяна. Основна його увага була звернута на зміцнення існуючих меж імперії. З часу Адріана в легіони почали приймати провінційних жителів, незалежно від їх приналежності до римського громадянства. Це сприяло збільшенню контингенту новобранців, але армія провінціалізувалась і «варваризувалась».

При Адріані швидко розвивалася бюрократична система управління. Цей невтомний і владний адміністратор був завершувачем тієї системи бюрократичного управління імперією, початок якої поклав Клавдій і Доміциан. При Адріані був створений величезний чиновницький апарат, який знаходився в безпосередньому підпорядкуванні у імператора, що керував діяльністю урядовців через секретарів своєї канцелярії. Внаслідок цього значення виборних посад і сенату як центральної державної установи продовжувало падати, а на перше місце висувалася створена Адріаном імператорська рада, яка була складена з найкрупніших і утворених юристів. Від імператорської ради залежала ціла мережа департаментів, що носили різні назви: фінансовий департамент, юридичний, департамент прохань на ім'я імператора. У кожному департаменті працювала маса дрібних чиновників різних рангів і спеціальностей: писарів, рахівників, касирів і ін. Особливе місце в системі державного управління займало відомство особистого майна і особистої скарбниці імператора.

При Адріані вершники були обернуті в справжній служивий стан, з числа якого імператор набирав своїх виконавців. Урядовці розрізнялися по рангах і одержували згідно їм особливі почесні звання: світлі, чудові, високородні - і відповідні відмінності в костюмах.

Останні роки життя Адріан провів в розкішній віллі, недалеко від Риму, в 138 р. він помер. Так, як у нього не було дітей, то ще за життя він призначив своїм приймачем одного із знатних сенаторів, уродженця Галії, Тіта Аврелія Антоніна, проголошеного після смерті Адріана імператором під ім'ям Антоніна Пія (138 - 161 рр. н.е.). Це був представник вищих кругів провінційної знаті, вихідець з багатої сім'ї, що володіла великими маєтками в Галії і Італії. Час правління Антоніна вищі круги рабовласницького суспільства Риму і всього Середземномор'я вважали періодом щонайвищого підйому і розквіту Римської імперії. В період його правління були встановлені дружні відносини між імператором і сенатом, який тепер складався переважно з провінціалів. Сенат притягувався для управління провінціями і загального законодавства. Увага адміністрації особливо була звернута на подальше закріплення порядку у фінансах, на правильне функціонування судів.

Після смерті Антоніна Пія в 161 р. н.е. в Римі опинилося відразу два імператори - Марк Аврелій (161 - 180 р. н.е.) і Люций Віри - приймальні діти Антоніна. З 161 по 169 р. н.е. правління їх було сумісним.

Марк Аврелій і його співправитель зіткнулися з рядом серйозних зовнішньополітичних і внутрішніх утруднень, що перетворили весь період їх принципату на час жорстоких воєн і економічного зубожіння.

У внутрішній політиці Марк Аврелій провів незначні перетворення, що торкалися в основному другорядних галузей управління або цивільного права. Був посилений контроль над муніципіямі. Марк Аврелій слідував розпорядженню Траяна про стягнення з сенаторів частини засобів на користь італійських земельних володінь, понизивши цей внесок з 1/3 частини до 1/4. В період його правління в Римі влаштовувалися видовища для плебсу, розподілявся хліб, лунали гроші. Внутрішнє життя імперії, як ми вже бачили, було пов'язане з охороною римських меж і постійними війнами.

При сині Марка Аврелія - Коммоді (180-192г.н.э.) став виявлятися занепад центральної влади. Сам імператор майже самоусунувся від правління, надавши правити країною численним фаворитам, які і убили його в грудні 192 р. в його спальні.

Така коротка характеристика періоду правління кожного із імператорів династії, з коротким окресленням їх основних векторів діяльності. А зараз подивимось на зміни у функціонування державних структур і на відносини сенату і імператорів у ІІ ст..

В плані політичному правління Антонінів починається з реформи, яку можна охарактеризувати якщо не як правову, то як ідеологічну. Імператор оголосив сенат непідвласним юрисдикції принцепса і дав клятву самостійно не страчувати сенаторів. Правда, це обмеження влади не отримало форми закону. [39.243]

Хоч сенат, і не був не підсудний цезарю, але зате все інше населення знаходилось під його судовою владою. Але поступок все ж являє собою кордон між тиранією і монархією. «Конституційними моментами» назвав С. І. Ковальов заходи Нерви по відношенню до сенату, припускаючи, що вони ні скільки не сколихнули основи режиму, названого дослідниками «військовою монархією», яка поступово ставала і монархією бюрократичною.[22.543]

С. І. Ковальов вважав, що в період принципату Трояна сенат продовжував втрачати своє реальне значення в системі управлінні, поступаючись місцем бюрократії. Час опозиційності неначе відходив у минуле. [22.545]

ІІ століття було не тільки часом переваги сили, а і сили ідеології і пропаганди. Сенат отримав поступку від принцепса,а те, що обмеження лиш формальність, ілюзія, цей факт мав другорядне значення. Троян обіцяв підпорядкувати свою діяльність інтересам, але не волі сенату. Він всяко укріпляв імператорську владу, часто, хоч і делікатно вмішуючись в справи сенату.

В руках імператора був один із самих важливих елементів влади - влада над армією. Управління головною імперською казною теоретично було правом сенату, але насправді ставало не можливим. Громадянське і кримінальне право було під контролем як сенату, так і імператора. Марк Аврелій, наприклад, активно залучав сенаторів до судових справ, доручав ім. те, чим займався сам. Але в той же час, сенат виконував представницькі функції в якості вищої імператорської ради. Імператор являвся головним сенатором, тобто першим серед рівних. Під час призначення принцепса необхідно було визнання сенату. Сенат впливав на формування частини апарату службовців, завдяки тому, що імператор не призначав консулів, намісників і велику частину управлінського апарату, а брав не ці посади людей з кіл, що складались з колишніх преторів і консулів. А оскільки у виборі консулів і преторів окрім імператора брав участь і сенат, то останній не напряму впливав на вибір чиновників.

Таким чином, у сенаторів, я ми бачимо, ричагів управління виявилось не так уже і мало, але часто їм належала не влада, а видимість влади. Так, наприклад, Андріан просив вибачення у сенату за те, що не дав висловити сенатором думки про перехід до його рук влади, та к як він поспішно був проголошений військами, хоча він же різко осуджував тих імператорів, які не виказували повагу сенаторам; римським вершникам він не дозволяв судити сенаторів. Також він не допускав процесів про образу величі. Закон про образу величі не був відмінений, але його застосування для виправдання розправ, що проводились імператором стало не можливим. Крім того, Троян досить своє образно розправився з донощиками. Всі вони були посаженні на кораблі, і віддані на волю бур, мов нехай біжать від землі, яка спустіла через їх доноси. [32.247]

Ще одне важливе питання - опозиційність аристократії. Як не мене, то опозиції при Антонінах практично не існувало. Навіть того роду інакодумства яке ми спостерігаємо при Юліях - Клавдіях чи при Флавіях вже не існує, хоча певного роду невдоволення проявлялись час від часу. Імперія встановила особливі, подібні клієнтеллі, відносини між кожним класом імператором, що зводили до мінімуму опозицію. Нових правителів сенат обрав із числа тих, хто добре знав аристократичні кола і брав участь у невдоволення світського суспільства. Пліній говорив Трояну: «Ть жил, ть трепетал так же, как мь, такова бьла тогда жизнь всех честньх людей. Ть по опьту знаешь, как ненавидят дурньх цезарей; ть помнишь еще, чего ть желал, и что ть оплакивал вместе с нами». [5] Принцепсам не пропонували скоротити свою владу, чи з кимось її розділити, а навпаки, всі хотіли щоб вони зберегли її повністю для укріплення суспільного спокою. Від них вимагалось лиш, що вони проявляли свою влади в більш гуманній і м'якій формі, слухали настанови мудреців, частіше радились з сенатом, уважно відносились до суспільної думки і т. д..[39.248]

Антоніне не надавали великого значення сенатській опозиції, але їм потрібно було убезпечите себе від змов. В скорі, після вступу на престол Троян почав створювати секретну службу для захисту режиму і самого себе. Підрозділу фрументаріїв являлись поставщиками інформації. Певно преторіанців і тіло охоронців йому було не досить. Фрументарії були імператорськими кур'єрами, чиновниками високого рангу в Римі і провінціях. Першопочатково вони являлись чиновникам,що виконували контролерські функції. Будучи військовою силою, вони займались операціями по поставці зерна. При Трояні вони отримали, окрім цих, і поліцейські функції. Він реорганізував і централізував цей відділ. Спочатку це були загони, які супроводжували обози з хлібом. І крім того, вони повинні були слідкувати в легіонах за солдатами, вишукувати серед них невдоволених і підозрілих осіб. Також була сформована кінна охорона із військ союзників - провінціалів. Тим самим була засвідчена повага і визнання іноземцям, що являлось не мало важливим фактором в політиці принцепсів.

Наступне, що хочеться відмітити відносно сенату - це ріст числа і значення провінційний сенаторів. При кожному з принце псів їх число в сенаті змінювалось, а пр. останньому імператорі Антонінів воно сягнуло до 60%. [39.250]

Це є доказом розвитку тенденції яка почала розвиватись ще за часів Юліїв - Клавдіїв і Флавіїв. Причинами поповнення сенату провінціалами, яке особливо розвинулось при Трояні, були, з однієї сторони, та обставина, що сенат перетворився в своє образний орган представництва загальноімперської аристократії, а з другої сторони - необхідність користуватися в провінціях послугами осіб, що належали до сенаторського стану. Сенат антонінської імперії став відносно пропорційно представлений від провінцій. І у всякому випадку це було більш справедливе представництво ніж у І ст. до н. е. і у І ст. н. е..

Римський сенат ніколи не був виборним, але в ІІ ст. здійснюється дещо схоже на виборність, чого не було раніше. Велика частина сенаторів - провінціалів і італиків представляли місцеву знать, яка як би делегувала їх для «лобіювання» своїх інтересів. На місцях продовжувала зберігатись виборна система. За законом зайняття посади в своєму місці чи області означало надання римського громадянства, а інколи, можливо, і ранг вершника, і відповідно можливість просуватися до верхніх частин еліти. Це не могло не розширити соціальну бузу режиму. Сенат ІІ ст. менш замкнута корпорація у порівнянні з І ст.. Поповнення римського правлячого класу провінційною аристократією приводило до значного послаблення провінційних сил, і до ще більшої ієрархіризації суспільства, до невілювання юридичної і соціальної диференціації. [39.252]

В положенні сенату відбулась ше одна зміна у відношенні із вершниками і апаратом принцепса. В І ст. н. е., по крайній мірі, до Флавіїв принцес управляв в основному за допомогою сенатського апарату, поза сенатський апарат відігравав другорядну роль. При Флавіях і особливо при Трояні і Адріані, ці структури моголи взяти на себе значну частину управління, ставши серйозним конкурентом сенату. Але і не варто перебільшувати цей процес, час Антоніна і Марка Аврелія стали періодом «сенатського ренесансу», а Марк Аврелій відкрито заявляв про свою покору сенату. Криза 60 - 80 рр. ІІ ст. нанесла смертельний удар по сенатським структурам, хоча ще тривав його розкіт, і не відомо до чого він привів би, як би не криза.

З часів Флавіїв відбувається спад значення ліберів в імператорському апараті, а до часу Адріана всі керівні посади в його структурі були зайняті вершниками. Як ядро поза сенатського апарату вони відігравали все більш значну роль. Вершники і сенатори не були антагоністичними силами, традиційні стереотипи відносин і зв'язку зберігались, а мрією будь якого вершника - адміністратора було отримання сенаторського рангу чи магістратури.

Авторитет принцепса у вищих колах був дуже високим. Наприклад, при виборі на посаду магістратів мала рекомендація принцепса. Рахувалось престижним отримати чин, будучи рекомендованим кандидатом пиринцепса. Але не дивлячи не це, сенат все ж зберігав певну волю при призначенні на посаду. Пліній надає великого значення прийнятому закону при Трояні про таємне голосування при виборі посадових осіб. Цей звичай не був новим, але в даний час виконувався погано. Він говорить, що до цього голосуванна прибігали як до лік проти безпорядків на виборах. "Однако, -- говорить він, -- боюсь, как бь лекарство не породило новьх болезней" [5. К ІІІ.20]

Його побоювання мали під собою серйозні основи. Він пише, що на останніх виборах на кількох табличках була написані якісь дурниці, навіть не пристойності. [5. К IV.25)

Відносна воля, дана сенату, часто переростала в зловживання. В таких випадках імператорам доводилось вмішуватися в процес виборів, в роботу сенаторів доводилось контролювати поступки посадових осіб.

В результаті слід відзначити, що сенат продовжував існувати в епоху принципату, тому, що зберігся традиційний погляд на його роль. Імператор правив не тому, що мав у своєму управлінні армію, а тому, що його у відповідності з республіканськими традиціями затверджував сенат. Імператори на сприймали свою владу як справжню, доти, доки вона не буде затверджена сенатом.

державний устрій римський суспільний

2.2 Соціальний лад Римської імперії

Соціальна структура Рима змінювалася і ускладнювалася протягом його тисячолітньої історії. Римське середземноморське суспільство I - II ст. н. е.. було суспільством рабовласницьким. Рабовласницькі відносини класичного типу, раніше панували в грецьких полісах, в деяких елліністичних центрах, в Італії, в I-II ст. н. е.. поширюються по всьому Середземномор'ю, охоплюють всю величезну Римську державу.

Одним з основних класів римського суспільства був клас рабів.

У II - I ст. до н. е.. потреба у рабах для Італії задовольнялася за рахунок поневолення завойованих римлянами народів Середземномор'я. У II ст. н. е.. Римська імперія поширилася до Атлантичного океану на заході, Пустелі Сахари на півдні, не прохідних лісів Центральної Європи на північному сході, а на сході межа римських завоювань сягнула Парфянської держави. Великі завойовницькі війни, що постачають на рабський ринок величезні маси рабів, стають все більш і більш рідкісними. Римські імператори як І так і II ст. н. е.. вели багато прикордонних війн, кілька великих військових кампаній. Природно, що ці війни поповнювали рабський ринок Імперії, тим не менш загальна кількість рабів, отримуваних з цього джерела, скоротилося в порівнянні з попереднім часом. Це відбувалося в той час, коли поширюються рабовласницькі господарства, які все більш потребували рабської силі.

Невідповідність попиту та пропозиції призвело до підвищення цін на рабів. У II-I ст. до н. е.. було вигідніше купити раба на ринку, аніж виховувати його в своєму будинку. В I - II ст. н.е. - підвищилася роль внутрішніх джерел рабства, тому зацікавлені в збільшенні числа рабів власники були змушені піти на зміну їх побутового стану: у сільських маєтках і містах збільшується кількість жінок-рабинь, рабам дозволяють створювати щось на подобі родини. Заохочення сімейних відносин серед рабів змінило колишній на пів казармовий побут. У деяких рабських сім'ях було багато дітей. Так, народжені в рабстві діти (їх називали вірним) були слухняні, навчені якому-небудь справі, прив'язані до місця проживання своїх батьків і високо цінувалися. Впровадження сімейних відносин серед рабів збільшувало кількість рабського населення Римської імперії.

У II ст. н.е. господарям було невигідно доводити експлуатацію раба до такого ступеня, щоб він швидко втрачав свої сили і здоров'я. У зв'язку з цим змінюється не тільки побутове, а й юридичне становище рабів. У римському праві утверджується думка, згідно з яким свобода людини оголошується "природним станом", властивим людині як такій, а отже, і для раба. Якщо в II - I ст. до н. е.. римський уряд не втручався у взаємини між рабами і їх панами, то у II ст. н. е.. раби розглядалися не тільки як особиста власність пана, а в деякій мірі як піддані держави, на яких поширюється влада не тільки їх панів, а й римського уряду. Імператори втручаються у взаємовідносини рабів і їх панів, намагаючись припинити випадки особливо звірячого поводження з рабами.

Безнадійно хворих рабів раніше їх власники вивозили на острів Ескулапа (на річці Тибр) і кидали їх там напризволяще. Якщо такий раб випадково видужував, він повертався до колишнього господаря. Імператор Клавдій видав закон, за яким "викинуті" раби в разі їх одужання отримували свободу.

Адріан заборонив безпричинне убивство рабів і карав тих, хто намагалася порушити цей закон. Антонін Пій прирівняв вбивство паном свого раба до вбивства чужоземця і надав рабам право у разі жорстокого поводження шукати притулку перед статуями імператорів. Справа такого раба, який удався до захисту, потім має було розглянута міською владою, і, якщо факт жорстокого поводження пана підтверджувався, раб продавався іншому. Законодавство імператорів про рабів відображало загальну зміну поглядів на рабів в римському суспільстві.

Новими правовими нормами імператори прагнули пом'якшити взаємовідносини рабів і їх господарів, знизити ступінь їхньої напруженості. Одночасно влада пильно стежили за поведінкою рабів і прагнули у самому зародку погасити можливе невдоволення. Деяка зміна побутового і юридичного положення рабів аж ніяк не означало, що рабство змінило свою природу, клас рабів як і раніше залишався знедоленим і пригнобленим. Розподіл всіх людей на вільних і рабів приймалося як цілком закономірне явище, жоден римлянин у II ст. н.е. не мислив собі суспільства без рабської праці.

Деяке поліпшення становища рабів у II ст. н. е.. диктувалося необхідністю зацікавити їх в результатах своєї праці, підняти її продуктивність, пом'якшити природну соціальну напруженість, але це зовсім не означало зменшення ступеня експлуатації рабів. Відчуваючи хоча б якийсь захист, позбавлений від жорстокого поводження, маючи сім'ю і деяке господарство - раб працював краще, ефективніше, що в кінцевому рахунку було вигідно його власнику.

Вільне селянство ніколи не зникало навіть в Італії, в країні найбільш зрілих рабовласницьких відносин. У західних, дунайських і африканських провінціях, які в момент приєднання до Римської імперії переживали розкладання общинних порядків, роль дрібних землеробів-общинників була досить висока. Землеробське населення Імперії постійно поповнювалася за рахунок поселення в різних провінціях ветеранів військової служби. Селяни - римські громадяни - були власниками невеликих земельних наділів і, обробляючи їх, застосовували іноді працю одного або кількох рабів, вели в ряді випадків свого роду на пів рабовласницьке господарство. Існували досить багато господарства і без рабів. Подорожчання і зменшення припливу рабів перш за все вдарили по таких малопотужних на пів рабовласницьких господарствах, і приводили до їх руйнування, перетворення в замкнутий світ, в якому селянин і його сім'я з ледве зводили кінці з кінцями.

Для II ст. н. е.. характерне досить активне впровадження орендних відносин і поширення колонату. Якщо в попередньому столітті колонат тільки зароджувався і починав поширюватись, то в даний час відбувається його остаточне утвердження. Колон став настільки ж помітною фігурою середземноморської села, як і раб, і вільний селянин. Юридично колон - вільна людина, що має право піти від землевласника після закінчення терміну договору, який зазвичай укладається на 5 років. Однак, як правило, колона за п'ятирічний термін настільки пов'язували різними борговими та іншими зобов'язаннями, що він практично не міг залишити своє місце і продовжував обробляти орендовану ділянку довгі роки. У багатьох маєтках колони жили протягом кількох поколінь і перетворилися на довічних орендарів. Це було вигідно землевласнику, оскільки забезпечувало обробку його земель і рятувало від необхідності шукати нових орендарів. Колон міцно був прив'язаний до власника маєтку, а землевласник перетворювався на його пана: він давав йому земельну ділянку, деякі знаряддя праці, купував його продукцію, розбирав суперечки колонів між собою, їх скарги на помісну адміністрацію. Панська вілла поступово замінила колоннну, і імператорську адміністрацію, і з людини вільної і рівноправної з землевласником колон перетворився на залежного від його волі.

Хто орендував землю і перетворювався в колона? Ним міг бути вільний селянин, котрий втратив свою землю, і колишній поденник, і вольновідпущенник, і міський плебей, що повернувся в село. Перетворення цих людей на орендарів-колонів призводило зрештою до поступового зниження їх соціального статусу, втрати деяких прав вільної особи і до перетворення в юридично залежну від волі землевласника людину.[28.52]

Колонами ставали і посаджені на землю раби. Така практика відома з часів Васпасіана. Як вже говорилося, землевласники були змушені в ряді випадків давати рабам в пекулій землю, худобу, будинок. Положення такого раба, що живе окремим господарством, обробляє клаптик землі і вносить певну плату за неї панові, фактично мало чим відрізнялося від положення вільного орендаря-колона. Іноді таких посаджених на землю рабів називали квазіколонами, тобто майже колонами. Вони вже не змішувалися з іншими рабами, що живуть на віллі, їх не вносили в інвентарні книги маєтку, не передавали за заповітом, тобто посаджені на землю раби займали більш високе положення, ніж інші раби. Одним з джерел колонату були поселення полонених варварів в прикордонних провінціях, особливо в північних і північно-західних. Багаті області прикордонних провінцій були спустошені багаточисельними набігами варварів. Для того щоб ввести їх в сільськогосподарський оборот, римські імператори селили тут переможені племена за умово невелику плату за користування землею. Формування колонату як спеціального інституту було тісно пов'язане з поширенням величезних латифундій другого типу (тобто латифундій з колонами) і занепадом рабовласницьких вілл. У наступні століття колони перетворяться на основну масу сільських працівників, у той час як роль рабської праці все більш і більш буде знижується.

Процвітання багатьох ремесел у всіх провінціях Римської імперії призвело до підвищення питомої ваги ремісників у соціальному житті римського суспільства. Хоча в більшості випадків реміснича діяльність була організована в середніх або великих майстернях, в яких основними працівниками були раби, проте існували також численні майстерні, де працював сам майстер-господар, члени його сім'ї і один-два раба. У I ст. почастішали випадки виділення в пекулій рабам невеликої майстерні, частина доходу від якої йшла пану. Багато рабів, які отримали такий пекулій, згодом купували собі волю, ставали вже власниками майстерні. Значна частина ремісничих майстерень і крамниць у римських містах II ст. н. е.. належала таким вільновідпущеникам або їх нащадкам. Ці люди, зобов'язані досягнутим становищем своїй праці, забезпечили процвітання багатьох видів римського ремесла.

Поряд з ремісниками і торговцями в містах жили люди, яких називали люмпен-пролетарями. Особливо багато їх було у великих центрах Імперії. Римський люмпен-пролетаріат являв собою паразитичний прошарок: люмпени ніде не працювали і жили за рахунок подачок держави, міської влади і приватних осіб. Для розваги цього неспокійного і буйного натовпу, який представляв певну політичну силу, влаштовувалися гладіаторські бої і цькування звірів, потішні морські битви, перегони колісниць. Ця декласована маса, що вимагала "хліба і видовищ", була готова підтримати будь-якого імператора або авантюриста, який би підгодовував і розважав її. Якщо з яких-небудь причин постачання плебсу опинялося під загрозою, починалися хвилювання і погроми, які становили небезпеку для влади. Тому всі імператори дбайливо охороняли привілеї цього прошарку населення.

Римська імператорська армія була не тільки військовою силою, найважливішою частиною державної організації, але й особливим соціальним прошарком. Досить різнорідна ще в I ст., армія у II ст. переживає консолідацію, в ній зміцнюються корпоративні зв'язки і поступово зростає її соціально-політична роль в житті Імперії.

Римська армія після її реорганізацій за Августа складалася з трьох різних за своїм становищем частин. Перш за все - це привілейована преторіанська гвардія, що поповнювалася з римських громадян італійського походження, одержувала в 3,5 рази більшу плату, ніж легіонери, а також численні подарунки. Преторіанці служили лише 16 років і, після почесної відставки мали солідне майном і грошовий запас, що дозволяло їм влитися в круги панівного класу Імперії.

Основний кістяк армії - легіони. Частини комплектувалися за принципом добровільного набору з римських громадян, головним чином провінційного походження. Служба в легіонах непогано на ті часи оплачувалася, легіонери, як правило, із залишків своєї регулярної плати, після Доміціана - вони отримували плату у розмірі 300 динаріїв на рік, з подарунків, видобуткової та розрахункової суми при виході у відставку становили певний стан, отримували ділянку землі і, повернувшись до рідного міста, вливалися до лав місцевої міської еліти, обиралися в члени ради, керуючої містом, ставали декуріонами, заводили невелике рабовласницьке господарство.

Третя частина римської імперської армії складалася з так званих допоміжних частин, комплектувався з провінціалів, які мають римське громадянство, - перегринів. Ці частини не входили до складу легіонів, мали власну організацію, навіть національне озброєння і екіпіровку. Допоміжні частини за своєю чисельністю не поступалися легіонам і в II ст. н. е.. налічували понад 200 тис. чоловік. Їх службове становище в загальній структурі римської армії було набагато нижче, ніж легіонерів: дисципліна суворіша, покарання суворіше, плата нижча (100 динаріїв в рік), термін обов'язкової служби вище (25 років). Проте жителі римських провінцій охоче йшли і на такі умови. За час військової служби вони все-таки могли зібрати деякі засоби, а саме головне - після виходу у відставку вони отримували права латинського і римського громадянства, що відразу ж ставило їх у привілейоване становище в рідному місті. Численність допоміжних військ, а отже, масова роздача прав громадянства при демобілізації слугувала могутнім каналом широкого поширення прав римського громадянства у всіх провінціях величезної держави. Новоспечені римські громадяни, які засвоїли латинську мови, були долучені до більш високої культури, ставали вірними захисниками імперського соціального і політичного порядку. Процес поширення римського громадянства в Імперії у II ст. н. е.. поступово вів до стирання бар'єрів між легіонами та допоміжними частинами, сприяв консолідації римської армії, створював умови для збільшення її політичної ролі в майбутньому. [28.60]

Панівний клас Імперії не був однорідним і монолітним. До його складу входили сенаторський і вершницький стан, муніципальна верхівка, що складалась із заможних громадян міст, власників рабовласницьких вілл, власників великих майстерень. Якщо в I ст. до н. е.. - I ст. н. е.. населення Імперії юридично поділялося на жителів Італії, які володіють правами римського громадянства, і більш численних, але безправних провінціалів, то після громадянської війни 68 - 69 рр.. н. е.. становище змінилося: багато провінціали і навіть цілі громади отримали права римського громадянства. В епоху Антонінів число не громадян ще більше скорочується. Таким чином, провінційне населення придбало всі ті права і переваги, що й жителі Італії. Римська імперія в II ст. перетворилася в державу всіх заможних жителів Середземномор'я, і тому останні настільки ревно підтримували римську імператорську владу.

Міць Імперії II ст. н. е.. пояснюється тим, що її соціальна опора значно розширилася в порівнянні з попереднім часом.

Нагорі соціальної піраміди римського суспільства перебував сенаторський стан, що складався в епоху Антонінів вже не тільки з нащадків древнього нобілітету або італійської знаті, але і з представників провінційної аристократії. Особливо збільшується число уродженців східних провінцій: до кінця правління Антонінів вони становили третину римського сенату. Імператори охоче вводили в сенат провінційну знать, так як для потреб управління було необхідне знання місцевих звичаїв, мови, а вищі верстви провінційного населення як раз і підходили для цієї мети.

До складу римського сенату включалися і нащадки повалених римлянами місцевих династій. Найменшим цензом для сенаторів був, як і колись, 1 млн. сестерціїв. Вони займали вищі посади в центральному урядовому апараті і армії, керували провінціями. Основою економічного добробуту сенаторів було велике латифундіальне землеволодіння як в Італії, так і в провінціях, з численними рибами і колонами, власними ремісничими майстернями. Сенатори мали дуже високі доходи-до 600 тис. сестерціїв на рік - і носили почесний титул "найсвітлішого", "найдосконалішого".

Оскільки імператорська влада в Римі переходила не від батька до сина, а за вибором імператора і, як правило, з сенатської аристократії, то кожен сенатор міг зрештою виявитися імператором. Коли імператор відчував себе невпевнено на троні, він розглядав сенаторів як своїх суперників і проводив по відношенню до найбільш впливових з них політику переслідувань і репресій. Антоніни зберігали добрі відносини з сенаторським станом, а той в свою чергу підтримував правлячу династію та її політику. Сенаторський стан в цілому був найбільш міцною опорою імператорської влади.

Вершники становили другий після сенаторів стан римського суспільства. Багаті провінційні землевласники, середня командна ланка армії та імперської бюрократії прагнули потрапити у вершницький стан. У II ст. н. е.. вершники перетворились на служивий стан, вершники займали вищі місця в імперських канцеляріях, в центральній і провінційній адміністрації армії. Особливо багато вершників було на посадах, пов'язаних зі стягненням податків, з орендою імператорських сальтусів і рудовищ. Вищими посадами, доступними вершникам, були посади командувача преторіанською гвардією (префект преторія) і намісника єгипетської провінції (префект Єгипту). З вершників поповнювався сенаторський стан. Вершники, що служили в імператорському апараті, отримували велику платню - 100-300 тис. сестерціїв - і носили почесне звання "видатних". Вершники володіли майном від 400 тис. сестерціїв до мільйона.

Сенатори і вершники належали до вищих станів римського суспільства. Більш численними в суспільстві були, однак, не вони, а муніципальна верхівка, тобто заможні жителі римських міст (муніципій). Вони володіли середніми рабовласницькими маєтками і ремісничими майстернями, займалися сільським господарством, ремеслом і торгівлею. З них обиралися посадові особи до органів міського самоврядування. До муніципальної верхівці належали люди зі статком у 100 тис. сестерціїв і вище. В умовах економічного підйому II ст. н. е.. господарства муніципальних власників процвітали і приносили пристойний прибуток. Їх представники ревно підтримували імператорську владу, яка забезпечувала мир і порядок, можливість нормального економічного життя. Муніципальна еліта була міцною соціальною опорою Римської держави.

Поряд з міською знаттю помітну частину населення римських міст становили власники ремісничих майстерень, судновласники й торговці. Серед них було багато відпущених на волю або викуплених рабів. Для I-II ст. н. е.. характерне поширення такого явища, як вільновідпущенство. Відпущеник, здобувай свободу, не поривав з будинком свого колишнього пана: він, ставав клієнтом, а колишній пан - патроном. Відпущеники приносили подарунки патрону, допомагали при матеріальних труднощах. Іноді вони вели господарство маєтків або майстерень своїх панів. Тим не менш відпущеники сколочували не великий статок, відкривали власну ремісничу майстерню або лавку, купували маєток і завдяки своїй працьовитості та енергії перетворювали їх на прибуткове підприємство. Як правило, це були люди середнього достатку, і основними сферами їх діяльності були ремесло торгівля, фінансові операції.

Можна зробити висновок, що в епоху Антонінів Імперія досягло великого економічного підйому, проте він досягався ціною жорстокої і добре організованої експлуатації нижчих класів. Основним протиріччям епохи було протиріччя між рабами і їх власниками. Незважаючи на те що імператори не дозволяли виявляти зайву жорстокість по відношенню до рабів і багато рабовласників демонмтрували більш м'яке поводження з рабами, створювали деякі стимули до праці, в суспільстві вважалося загальновизнаним, що раб - це природний противник.

В імперському суспільстві існували не тільки протиріччя між рабовласниками і рабами. Досить гострими були відносини між дрібними виробниками, зокрема колонами, і землевласниками.

Існуючі гострі соціальні суперечки і різні форми їх прояву були природним проявом в настільки складному соціально розчленованому суспільстві якою була Імперія I-II ст. І майстерність загальної соціальної політики Імперії полягало в тому, що центральний уряд вміло і твердо підтримував соціальний консенсус, запобігав загостренню наявних напруженостей, попереджав перехід їх в руйнівні повстання або кровопролитні громадянські війни, як це було наприкінці Республіки.

Висновки

Таким чином, при розгляді розвитку суспільства та держави у давньому Римі, ми можемо прийти до висновку, що суспільний та політичний розвиток взаємопов'язані між собою та створюють систему складних збалансованих взаємовідносин.

Державний устрій і суспільний лад Римської імперії розвивається швидкими темпами, що згодом привело до занепаду держави. І згодом Рим припиняє своє існування. Тобто всі ті цивілізаційні закони, стали як великим прогресом Риму, так і поштовхом до його падіння. Держава як така почала перш за все знищувати себе з середини. Однак Римській імперії потрібно віддати належне, бо основами тієї системи користуються багато європейських держав і на сучасному етапі.

Можна зробити висновок, що наприкінці епохи Антонінів римське Середземномор'ї досягло великого підйому. Вдається підтримувати рівень сільського господарства, ремесла, процвітає торгівля. Виникають нові міста, вони забудовуються житловими будинками, прекрасними громадськими будівлями, їхні вулиці і площі покриваються каменем. Населення римських міст живе інтенсивна життям: займається землеробством, трудиться в ремісничих майстерень, веде торгівлю і фінансові операції, відвідує амфітеатри і цирки, театри і терми. Щороку під час виборчих кампаній по виборах міських посадовців розгортається жвава передвиборна боротьба різних кандидатів. Деякі вчені, спостерігаючи економічний підйом Середземномор'я, малюють II століття н. е.. як століття підйому і процвітання всіх верств населення, як епоху загального благоденства.

Дійсно, римське Середземномор'ї переживало в цей час економічний підйом, однак він досягався ціною високої і добре організованої експлуатації нижчих класів. Пишність римських міст, площ, будівель, добробут вищих і середніх верств населення - все це було результатом ефективної праці римських рабів, дрібних землевласників і ремісників, інтенсивної їх експлуатації.

Творці блискучою римської цивілізації мало користувалися її плодами. Основним і гострим протиріччям епохи було протиріччя між рабами і їх власниками. Незважаючи на те що імператори не дозволяли виявляти зайву жорстокість по відношенню до рабів і багато рабовласників рекламували більш м'яке поводження з рабами, створювали деякі стимули до праці, в суспільстві вважалося загальновизнаним, що раб - це природний противник. Вбивства панів і кримінальні злочини стали настільки частими, що римські юристи передбачають і розробляють особливі покарання для рабів - злочинців.

Римські філософи та письменники, визнаючи деякий людську гідність рабів, особливо підкреслювали, що раб повинен ревно служити своєму панові і покірливо переносити свою долю. Хорошим імператором вважався той, який вмів тримати рабів у покорі. Антоніни задовольняли ці вимогам; вони в зародку придушували найменші ознаки рабської невдоволення. Перед лицем пильного імператора, його величезної армій і численного чиновництва постійно існуюче невдоволення рабів у I-П століттях не могло концентруватися в такі грізні повстання, як повстання Спартака або сицилійських рабів.

В імперському суспільстві існували не тільки протиріччя між рабовласниками і рабами. Досить гострими були відносини між дрібними виробниками, зокрема колонами, і землевласниками. Останні довільно збільшували орендну плату і кількість відробіткові днів. У відповідь колони розтягували і продавали майно, звертаючись зі скаргами до імператора, залишали свої орендовані ділянки. Центральний уряд, намагався дещо послабити невдоволення колонів і бідних землевласників, підтверджуючи встановлені норми орендної плати, однак ці витримані розпорядження далеко не завжди досягали мети.

Одним з проявів невдоволення народних мас - рабів, відпущеників, бідняків - було широке поширення по всій Імперії нових релігійних вчень, в тому числі і християнства. Задавлені важкою працею і злиднями, не маючи сил до відкритого спротиву в реальному житті, пригноблені маси Імперії мріяли про перемогу над своїми гнобителями хоча б в небесній сфері. Уряд розглядав східні культи як опозиційні релігії, з тривогою стежила за їх проникненням у маси населення. За релігійними колегіями та громадами було встановлено суворий нагляд.

Існуючі гострі соціальні суперечності і різні форми їх прояву були природним проявом в настільки складному соціально розчленованому суспільстві якою була Середземноморська імперія I-II ст. І майстерність загальної соціальної політики Імперії полягало в тому, що центральний уряд вміло і твердо підтримувало відомий соціальний консенсус, запобігало загострення наявних напруженостей, попереджала перехід їх в руйнівні повстання або кровопролитні громадянські війни, як це було наприкінці Республіки.

У цілому населення Середземномор'я користувалося в I-II ст. відомим соціальним спокоєм, що дозволяла вести цивілізований спосіб життя, займатися активною і прибуткової господарською діяльністю, використовувати досягнення високої античної культури.

В держаному устрої також відбулись зміни. Значно розширився склад сенату, до нього почали залучати представників провінційної знаті. На пості імператора опинились ті ж вихідці із провінційної знаті. І розширення сенату за рахунок провінціалів допомогло принцепсам заручитись підтримкою сенату. Це сприяло утвердження монархію і зменшенню конфліктів між сенатом і імператором. Відбулося в цей час розширення поза сенатського апарату, що став основою бюрократичного апарату, на який спирався імператор і своїй політиці. Особливе місце в ньому посідали вільновідпущеники.

Для зменшення протиріч між класами було розроблені спеціальні закони, які мали не однозначний ефект. Будучи покликані захищати нижчі стани населення, вони насправді мали лише поверхневий і тимчасовий ефект.

Справді, період І - ІІ ст.. н е. це період трансформації і еволюції Римської імперії, період переходу від Республіки до Імперії. Це час найбільшого розквіту Риму.

Список використаних джерел та літератури:

Джерела:

1. Август. Дияние божественного Августа.

2. Аврелий Виктор. О ЦЕЗАРЯХ (http://ancientrome.ru/antlitr/aur-vict/caesar-f.htm(

3. Аппіан. Римська історія.

4. Гай Светоний Транквилл. Жизнь двенадцати цезарей. - К.: «Україна»., 1996. 236 с.

5. Письма Плиния Младшего: Кн. I--Х / Изд. подгот. Сергеенко М. Е., Доватур А. И. -- 1-е изд. 1950 г.; 2-е изд., перераб. 1982. -- 407 с. (http://krotov.info/acts/02/01/pliniy.html )

6. Публій Корнелій Тацит. Аннали

7. Публій Корнелій Тацит. Історія

8. Римская история. Веллея Патеркула / Немировский А.И., Дашкова М.Ф. -- Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1985. -- 211 с.

9. Тит Ливий. История Рима от основания Города

Монографічні дослідження:

10. Барри А. Калигула. - М., 2000.

11. Батыр К.И. Всеобщая история государства и права. - М., «Юрист»,1999.

12. Бокщанин А. Г. Древняя Греция и древний Рим. М., 1952.

13. Бокщанин А. Г. Источниковедение древнего Рима. - М., 1981.

14. Брандт М.Ю. Всеобщая история. - М., «Владос», 1994. С. 26 - 27.

15. Виппер П. Очерки по истории Римской империи. - М.: Феникс, 1995. -456с.

16. Виппер Р. Ю. Рим. - Ростов на Дону, 1995.

17. Всеобщая история государства и права. Под редакцией З.М. Черниловского, - М.: “Юрист”, 1995.

18. История древнего мира / Под ред. В. Дьякова и С. Ковалева. - М., 1956.

19. История древнего Рима / Под ред. В. И. Кузищина. - М., 1999.

20. История древнего Рима / Сост. К. В. Паневин. - СПб., 1998.

21. Кнабе Г. С. Древний Рим - история и повседневность: Очерки. - М., 1986.

22. Ковалев С.И. История Рима / Под ред. 9.Д. Фролова, изд. 2, Л., 1986. С. 543.)

23. Кузищин В.И. История Древнего Рима. - М., «Высшая школа», 1993.

24. Машкин Н. А. История древнего Рима. - М., 1956.

25. Новицкий И.Б. Римское право - М.: "ТЕИС", 1996. -214с.

26. Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002 - С.191

27. Сергеев В.С. Очерки по истории древнего Рима. Ч. I. М. - 1998. - С.234

28. Суверов Е.В.. Римское право : учебное пособие. - Барнаул: Барнаульский юридический институт МВД России. - 146 с., 2009

Наукові статті і публікації:

29. Балова Н.Н. О формах зависимости в сельском хозяйстве римской Галлии I--III вв. // ВДИ. - 1970. - № 1.

30. Белова Н.Н. Социальньїе движения в Галлии в І--II вв. // ВДИ. - 1952. - № 4.

31. Вольноотпущенники в системе бюрократического аппарата Клавдия. Рузин П.А. // Мнемон: Исследования и публикации по истории античного мира. 2008. № 7. С. 235-244.

32. Вулих Н. В. Овидий и Август // ВДИ. - 1968. - № 1.

33. ЕГОРОВ А.Б. Флавии и трансформация Римской империи в 60-90-е гг. I в. // Мнемон: Исследования и публикации по истории античного мира. - 1987.

34. ЕРЕМИН А.В. Сенатская оппозиция при Сулле: вымысел или реальность? // Мнемон: Исследования и публикации по истории античного мира. - 2002.

35. Императорская власть и римское общество в I в. н. э.: проблема взаимоотношений. Маркин А.Н. // Вестник Удмуртского университета. 2006. № 7. С. 163-168.

36. Колосовская Ю. К. К вопросу о социальной структуре римского общества I - III вв. н. э. // ВДИ. - 1969. - № 4.

37. Межерицкий Я. Ю.Принципат Юлиев-Клавдиев в произведениях Сенеки.// Из истории античного общества. Межвузовский сборник. Горький, 1979. С. 95--109.

38. О причинах стабильности принципата в епоху Антонинов. Дрязгунов К.В.// Актуальные проблемы гуманитарных и естественных наук. 2010. № 1. С. 23-26.

39. Политическая элита эпохи Антонинов. Сердюкова С.Г. // Мнемон: Исследования и публикации по истории античного мира. 2003. № 2. С. 241-256.

40. Проблема социальных конфликтов в эпоху Антонинов. Сердюкова С.Г. // Мнемон: Исследования и публикации по истории античного мира. 2004. № 3. С. 323-332.

41. Сенатская политика Веспасиана. Смирнова Е.Л. // Мнемон: Исследования и публикации по истории античного мира. 2008. № 7. С. 261-276.

42. Смирнова Е. Л. Рождение принципата Флавиев. // Мнемон: Исследования и публикации по истории античного мира. - 2002.

43. Собития 41 года в истории Принципата. Циркин Ю.Б. // Мнемон: Исследования и публикации по истории античного мира. 2008. № 7. С. 211-234.

44. Тираны Древности(психологические портреты): Тиберий, Калигула, Нерон. Каплан А.Б. // Культурология. 2002. № 4. С. 118-140.

45. Утченко С. Л. Становление Римской империи и проблема социальной революции // ВДИ. - 1964. № 7.

46. Флавиви и трансформация Римской империи в 60 - 90 - е гг. I в.. А. Б. Егоров. // Город и государство в античном мире. Проблемы исторического розвития. Межвузовский сборник. - Ленинград. 1987. 137 - 151 с.

Размещено на www.allbest.