Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського

За «Уставою на волоки» старі виборні общинні селянські власті -- десятники, отамани -- замінювалися війтами й лавниками, які призначалися управителем маєтку і основна функція яких полягала в тому, щоб виганяти селян на роботу і наглядати за ними.

Селяни не могли залишити маєток без згоди його управителя, причому мусили перейти не будь-куди, а обов'язково на великокнязівську землю, в інший маєток великого князя.

За прикладом великого князя в ряді місць, зокрема у Володимирському і Луцькому повітах Волині, «волочну поміру» проводили і шляхтичі в своїх маєтках, підвищуючи цим прибутковість своїх володінь і погіршуючи становище селян. Отже, «волочна поміра» сприяла розвиткові великого фільваркового господарства і його зв'язкам з ринком, посилювала експлуатацію і закріпачення селян.

Юридичне оформлення кріпосного права. Литовський статут 1588 р.

Одночасно із збільшенням феодальних повинностей і особливо панщини завершувався процес прикріплення селян до землі, перетворення їх на власність феодала. На українських землях кріпосне право юридично було оформлено сеймовою постановою 1573 р. (так званими артикулами польського короля Генріха Валуа) і третім Литовським статутом 1588 р. За артикулами 1573 р. кожен пан діставав право за непокору покарати селянина на свій розсуд на горло. За третім Литовським статутом 1588 р. селяни уже не мали права самостійно виступати на суді і свідчити ні за панів, ні проти панів. Відхід селянина від пана був обумовлений такими обмеженнями, що фактично і «похожий» селянин не міг змінити місця проживання, перетворюючись на кріпака. Якщо особисто вільний, «похожий» селянин прожив 10 років у маєтку пана і захотів би відійти, то він мусив заплатити 10 кіп грошей, що становило половину вартості селянського господарства із землею, а також повернути позику, одержану при поселенні. Пан дістав право розшукувати селянина, що втік від нього, протягом 20 років. Отже, селяни юридично остаточно закріпачувалися, їхні землі і вони самі ставали власністю феодалів.

Загарбання феодалами земель на Подніпров'ї і Брацлавщині та посилення феодально-кріпосницького гноблення

Іншим, ніж у Східній Галичині та на Волині, було становище на Брацлавщині, південній Київщині, а також на Лівобережжі (Чернігівщина, Полтавщина). До середини XVI ст. тут фільварки не існували і панщини майже не було, переважала рента продуктами, на другому місці була грошова рента. У ці райони масами втікали із Східної Галичини й Волині селяни-кріпаки й міщани, тут продовжувало зростати козацтво. Селяни, міщани і козаки займалися землеробством, скотарством, бджільництвом, рибальством, мисливством, ремеслами і торгівлею. Південні і східні землі України швидко заселювалися й освоювалися саме завдяки широкій народній колонізації. Французький інженер Г. Боплан, що перебував на службі в польського уряду і багато років у першій половині XVII ст. жив і працював в Україні, у своїх мемуарах писав, що саме «місцева людність... так далеко відсунула її (держави) кордони і доклала стільки зусиль для обробітку пустинних земель... що тепер їхня надзвичайна родючість становить головне джерело доходу... держави». Про розмах народної колонізації свідчить той факт, що населення Південно-Східної України, за далеко не повними даними, з середини XVI ст. до 1625 р. зросло в 15--20 разів (з 4400 господарств до 92 тис. димів).

Та одночасно з масовою народною колонізацією після Люблінської унії 1569 р. на Київщину, Брацлавщину, а з кінця XVI ст. і на Лівобережжя посунули польські магнати й шляхтичі, які дістали право володіти землями в Україні.

Завдяки королівським наданням і прямим загарбанням польські й українські магнати й шляхтичі наприкінці XVI -- у першій половині XVII ст. присвоїли багато земель і створили величезні латифундії в Південній і Східній Україні. Так, у 1620 р. лише у володіннях князів Острозьких налічувалося 80 міст та містечок і 2760 сіл. Магнати Конецпольські в 40-х роках XVII ст. тільки у степах басейну Південного Бугу мали 170 міст і 740 сіл. Тоді ж у маєтках ополяченого українського магната князя Яреми Вишневенького на Лівобережжі (в основному на Полтавщині) було близько 40 тис. селянських та міщанських господарств і 423 млини.

Захоплюючи південні і східні українські землі та засновуючи тут фільваркове господарство, магнати й шляхтичі намагалися завести панщину й закріпачити місцеве населення. Але відразу досягти цього їм не вдавалося. Землі ці були порівняно малозаселені, на них сиділи досі вільні козаки й селяни -- втікачі від кріпосного гніту, які не могли примиритися з тим, що повинні знову гнути спину на панів. Вони чинили опір спробам закріпачення або переселялися далі на південь, у степи, часто аж за дніпровські пороги, куди ще не досягала влада панів.

Через це магнати й шляхтичі, щоб забезпечити свої нові володіння робочими руками, обіцяли всім, хто живе або поселиться в межах їхніх володінь, пільги («слободи») на 20--40 років. Але минали роки «слобод», і селяни мали йти на панщину й закріпачувалися.

Закріпачення селянства

Із зростанням багатств шляхти селянство біднішало. Шляхта розглядала селян тільки як дешеву робочу силу. Контролюючи політичну систему, шляхта могла як завгодно посилювати вимоги до селян. Так, у Галичині XV ст. відробіткова рента становила близько 14 днів на рік. Проте через 100 років кожний дорослий член дворища мусив працювати в маєтку свого пана два дні щотижня. Це стало статтею закону, коли у 1557 р. у Великому князівстві Литовському був прийнятий так званий «Устав на волоки», який мав за мету впровадження єдиної системи землеподілу, але одночасно став способом збільшення відробіткової ренти. Пізніше селян змусили відробляти три-чотири дні на тиждень, а інколи й більше. Маючи обмаль часу для того, щоб обробляти власні наділи, селяни не мали змоги не лише скористатися з підвищення цін на продовольство, а й навіть зберегти попередній рівень життя.

Щоб полегшити собі визиск селян, феодали систематично позбавляли їх традиційних форм самоуправління, усуваючи чи підкуповуючи сільських солтисів, нівелюючи тим Молдавське чи Німецьке право, і впроваджували безпосереднє управління селами згідно з польськими законами. Процес втручання феодалів у сільське життя і поширення їхньої влади на селі почався ще у 1457 р., коли вони отримали право судити своїх селян. Зрештою ця обставина дозволила феодалам втручатися навіть у різні сторони особистого життя селян. Деякі феодали зайшли так далеко, що вимагали від селян плату за дозвіл на шлюб. Вони також примушували селян користуватися панськими млинами та шинками, які часто здавалися в оренду євреям. З появою «Уставу на волоки» право селян на власну землю вже не визнавалося законом. Вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал.

Багато селян робили спроби скористатися своїм правом кидати землі свого феодала й шукати кращої долі деінде. Але навіть цього вибору їх поступово позбавили. Спочатку селянам дозволяли йти лише у певну пору року, найчастіше на Різдво, та й то тільки внісши за це плату й знайшовши собі заміну. В 1496 р. це право було обмежене лише одним господарством у селі на рік. Нарешті, у 1505 р. сейм остаточно заборонив селянам кидати свої села без дозволу пана. Не маючи можливості переселятися, позбавлений особистих прав, свавільно експлуатований, селянин став кріпаком, що мало чим відрізнявся від раба свого вельможного землевласника. Таким чином, у той час, коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, у Східній Європі й на Україні воно, за словами Енгельса, відроджувалося у своєму другому виданні, в особливо експлуататорській формі.

Але міра закріпачення селян на Україні була неоднаковою. У густіше заселених регіонах, як, наприклад, Галичина і Волинь, де були сильні польські впливи, кріпацтво цілком переважало й мало жорстокий характер. Проте у рідконаселених регіонах, як Карпати й особливо Придніпров'я, де бракувало робочої сили й необхідно було робити поступки селянам, кріпацтва практично не знали. До того ж українське селянство не давало поневолити себе без боротьби. У 1490-1492 рр. Молдавію, Буковину й Галичину охопили селянські повстання під проводом Мухи. Хоча повстанців налічувалось близько 10 тис., їм перешкоджали класичні недоліки всіх подібних виступів: недосвідчене керівництво, слабка організованість, брак військової виучки й замкнутість на місцевих проблемах. Унаслідок цього вони швидко зазнали поразки, підтвердивши, що без допомоги досвідченого у військових і політичних справах стану селянство неспроможне побороти монополію феодалів на владу й привілеї.

Включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило для них благодатні й стимулюючі впливи Заходу, але одночасно заклало підвалини протиріч, що існуватимуть упродовж століть між українцями і поляками. Унаслідок зернового буму економіка України, як і власне польське господарство, стала вкрай незрівноваженою, однобокою, оскільки майже вся економічна діяльність зосередилася на сільському господарстві. Водночас міста й промисловість перебували у стані застою. Поряд із порушенням економічної рівноваги спостерігалися великі й дедалі зростаючі соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої здобувало надзвичайні привілеї, в той час як умови життя селянства різко погіршувалися. Оскільки влада, багатство та привілеї в Речі Посполитій все більше асоціювалися з поляками, то серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з польською культурою, зростало невдоволення.

Литовський статут - 1529 р.

Ще на початку XVI століття держава Литовська не мала кодифікованого законодавства, а правувалася, окрім краєвих установ і привілеїв, за своїми місцевими звичаями. Князівський уряд мав намір звести докупи всі "права", але здійснення його відкладалося. З ініціативою кодифікації виступило шляхетство, яке саме набирало сили. Кого представники на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб дав писані права та закони. На сеймі 1522 року справу було порушено знову. Проект статуту складався юристами великокняжої канцелярії. При цьому враховувалися норми звичаєвого права, Судебника Казиміра 1468 року, а також привілеї 1447, 1492 та інших років, римське, польське та германське право.

Дослідники цього статуту вбачають також його зв'язок зі старим руським правом, особливо з "Руською правдою". Більшість вчених зійшлися на тому, що саме Литовська Русь, себто Білорусь і Україна, найбільше зберегла й розвинула староруські правові норми. Підкреслюючи надзвичайну схожість між "Руською правдою" й Литовським правом, професори Максимейко та Ясинський пояснювали цю схожість тим, що "Руська правда" виникла саме на тім ґрунті, де пізніше виник і Литовський статут, тобто на Київській Русі.

Обміркований на кількох сеймах, статут був ухвалений восени 1529 року. Він не друкувався, а для практичного вжитку переписувався. Через те в списках, що збереглися й дійшли до нашого часу, зустрічаються різні неузгодження, поправки, додатки. Характерною рисою статуту є те, що писаний він білоруською мовою.

У Великому князівстві Литовському кодифікаційні тенденції проявились у 1501 році, коли у Волинському привілеї великий князь Олександр декларував, що він буде діяти "пока права Статута в отчизне нашей вставим". Справжня кодифікація права в князівстві розпочалася в 1514 році. Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, остаточний текст його було затверджено на віденському сеймі лише в 1529 році. Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовсько-Руської держави незалежно від їхнього стану. Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми Руської правди, а також римське канонічне право.

У Статуті 1529 року було 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані, в основному, норми конституційного права та принципіальні положення інших галузей права, в четвертому та п'ятому -- шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому -- процесуальне, в сьомому -- кримінальне, у восьмому -- земельне, в дев'ятому -- лісне та мисливське, в десятому -- цивільне, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому -- кримінальне та процесуальне право.

У Статуті були юридично закріплені основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління.

Така повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 року зводом законів на основі кодифікації місцевого права, викладеному на мові староруській, зрозумілій для більшості населення Литовсько-Руської держави. Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий -- про "земську оборону", себто про організацію військової служби. Третій -- про шляхетські вольності. Четвертий -- про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення сулу воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей[6, c. 102-104].

Литовський статут - 1566 р

У 30-40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулись значні соціально-політичні зміни. Зміцнилось правове становище шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не задовольняв Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти новий статут була волинська шляхта. На Віденському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов'язався "с порадою панов-рад своих" створити для виправлення діючого Статуту комісію з п'яти католиків і п'яти православних.

Статут 1566 року був правовою системою незалежної держави, зв'язаної з Польщею тільки спільним правителем. На черзі дня стояла більш тісна унія двох держав. її підтримували повітові сеймики, які бажали шляхетського судочинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що пов'язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів.

Статут було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинності тільки з 1566 року. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 року перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів.

Якщо порівняти І та II Статути, то в останньому бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу. Розділи перший, другий і третій тут регулюють норми державного права, розділ четвертий присвячено судоустрою, розділи з п'ятого по десятий -- приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють кримінальне та процесуальне право.

II Статут називають ще Волинським, і це, мабуть, тому, що найбільшого поширення він набув на Волині, проте діяв також у Київському та Брацлавському воєводствах.

Процес збільшення шляхетських прав і привілеїв, бажання шляхти закріпити ці права у кодексі привели до схвалення сеймом нової редакції -- так званого "Волинського" статуту 1566 року. Цей другий статут мав вже 14 розділів і 366 артикулів. Система й розподіл лишилися ті самі, але значно розширено розділ про шляхетські права й карні злочини. Особливу увагу привертає судовий розділ[2, c. 97-98].

Окрім судів державних та статутових, серед українського й білоруського населення утворювався народний (громадський) суд, відомий під назвою "копи". Копний суд стояв у тісному зв'язку зі старим вічевим зібранням. Населення певної території складало певного роду союз для охорони себе від злочинних елементів і боротьби з ними. Коли хтось помічав злочин або сам ставав його жертвою, то скликав "копу", себто віче всіх правоспроможних осіб своєї округи, які мусили з'являтися самі або присилати заступників, щоб учинити слідство й суд. Звичайно, перші копні збори, що мали завдання провести слідство по гарячому сліду, складались з ближчих сусідів і носили назву "гарачої копи". Потім вже сходилась велика копа, де збиралися всі члени округу в урочистій обстановці, додержуючись певних обрядів і формальностей відбувався судовий процес, виносився присуд (на словах або письмово), котра виконувала присуд.

Компетенція копного суду була широка: до неї належали майже карні й цивільні справи, які могли виникнути серед населення. До копного суду могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд передавав справу як до вищої інстанції -- до суду громадського туди ж можна було й апелювати на його вироки.

Люблінська унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення польської та литовської систем права. Під польським впливом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для виправлення Статуту, які "Статут польський мають покласти перед собою, узгодити з ним, наскільки це можливо, литовські закони, щоб у всій нашійдержаві, яквєдиній Речі Посполитій, могло відправлятись єдине і негайне правосуддя".

Але до уніфікації права не дійшло. Шляхта Великого князівства Литовського вперто захищала автономію своєї правової системи, в якій вона не без підстав вбачала основу політичної автономії Литви у федеративній Речі Посполитій.

Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Відкриває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок - це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіяльного поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське - з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське -- з Луцьким, Володимирським і Крем'янецьким судовими повітами; Брацлавське - з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом) Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки.

Литовський статут - 1588 р.

Робота над III Статутом зробила можливим подальший розвиток правової системи Великого князівства Литовського. В комісію, створену для доповнення Статуту, король призначив двох радних панів (одного -- єпископа, другого -- світського, "секретаря нашого -- доктора Августина" (віденський війт, доктор права Віттенберзького університету Августин Ротундус. -- П. М.) і дев'ять представників шляхти (по одному від воєводства). Серед них були католики і православні. Більшість дослідників відносить початок копного права до часів "Руської правди", себто до XI--XII століть, і взагалі підкреслює тісний внутрішній зв'язок між копкими судами й громадськими вічевими судами старої Русі

Кодифікаційний процес Великого князівства Литовського продовжувався У 1588 році затверджено нову, найбільш розроблену редакцію статуту, відомий під назвою "Новий". В ньому найбільш проглядається врегулювання феодальних відносин. Зокрема формування кріпацького прошарку населення Кримінальні норми спрямовані на захват рухомої й нерухомої власності. Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти.

Цей статут в протилежність акт Люблінської унії 1569 року закріпив державно-політичну самостійність Великого князівства Литовського.

При розробці III Статуту головну роль відіграли депутати воєводства. Це свідчило про зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з'їздах в 1582 і 1584 pp. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та підканцлери: Микола Радзивілл, Остафій Волович і Лев Сапега.

ІІІ Статут був затверджений у відповідності з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і набрав чинності.

У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян.

III Статут, як і два попередні, було підготовлено староруською мовою. Підканцлер Лев Сапега вирішив видати Статут на мові рукописного оригіналу, підкреслюючи при цьому, що "не обчим яким язиком, але своїм власним права списание маєм".

Правова система за Статутом 1588 року -- це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що III Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої.

Статут 1588 року складався з 14 розділів, які нараховували 488 статей.

Розглянемо головні положення статутів за галузями права, хоча такого підрозділу в Статутах не було. Це сталось пізніше, з виникненням буржуазного права. Право кожного періоду відповідає в основному економічним, політичним та соціальним відносинам, які його породили. Основу правової системи даного періоду складав поділ права на публічне та приватне. Кримінальні норми зливались як з публічним, так і з приватним правом. Майнові відносини розглядались як відносини людей з речами. Порушення приватного права породжувало обов'язки, виникнення, дія та припинення яких регулювали зобов'язувальним правом. Наприклад, годовщина як штраф за вбитого була одним із видів зобов'язань. Тільки визначивши співвідношення публічного, приватного і зобов'язувального права та межу їхньої дії, право даного періоду можна умовно розділити за галузевим принципом.

Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької області) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом - французькою, латинською та ін. мовами.

Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян.

Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.

За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 - які не досягли 14 років, а починаючи з 1580-не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть.

Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.

Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецедиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців.

Размещено на Allbest.ru