Перша світова війна

Тільки два додаткових армійських корпуси, створених завдяки німецькій воєнній реформі 1911-12 рр., та незвичне використання резервістських загонів у фронтових лавах надали Мольтке змогу реалізувати ідеї Шліффена та розгорнути напад в такому масштабі, що повністю заскочив Союників зненацька. Бельгійці підготувалися до німецького вторгнення, збудувавши великий фортифікаційний комплекс у Льєжі. Щоби впоратися з ним, німці використали свою головну "таємну зброю" - мобільну обложну артилерію, особливо важкі гавбиці (зроблені на австрійських заводах фірми "Шкода"), чиї снаряди пробивали сталь і цемент, та шарпали гарнізон, коти той не здався. До 17 серпня шлях було розчищено, і німці рушили далі через Бельгію. Перед себе германські армії гнали хвилю біженців. Вони загромадили дороги возами, завантаженими тим, що вдалося врятувати з особистого майна - перший струмок нескінченної багатостраждальної повені зірваних з кореня людей; повені , властивої решті воєн до самого кінця століття. Ті, хто лишися, зазнали суворого ставлення загарбників, що мало наміром попередити "народну війну" саботажу та замахів, яку французи розгорнули проти нападників у 1870 році. Саботажники та francs-tireurs ввижалися німцям за кожним рогом, тож германські війська арештували та розстріляли близько 5000 цивільних бельгійців та безладно підпалювали будинки, серед них і середньовічний університет у Лувейні.

Сильно перебільшені повідомлення про звірства поширилися в Британії, покріпивши суспільну підтримку війни, що хутко почала виглядати, як хрестовий похід проти варварського германського мілітаризму - погляд, що досягнув впливових рівнів у Сполучених Штатах. Якби навіть самого вторгнення виявилося недостатньо, щоб спровокувати Британію, способи, якими німецькі сили впроваджували окупаційний порядок, створили б майже необорний тиск втрутитися. Битва на Марні Тимчасом генерал Жозеф Жоффре, французький головнокомандуючий, почав власний наступ далі на південь - попервах в Ельзас-Лотарінгію, в немалому щоб задовольнити суспільні настрої, а за тим на північ у фланг германського нападу. Всюди французькі сили було відбито з тяжкими втратами, головним чином у сутичках з наступаючими німцями, чия важка артилерія части знищувала французькі підрозділи, задовго до того, як ті могли налаштувати свої легші гармати. Французькі армії таким чином уже почали відступати, коли німецький фланговий маневр почав набувати сили. Праве крило німецьких сил, Перша армія генерала фон Клюка, пройшла через Брюссель 20 серпня, та двома днями пізніше зустріла лівий край Союзників під промисловим містом Монс.

Тут два корпуси Британського експедиційного загону під командуванням фельмаршала сера Джона Френча притьма було введено в дію, і вони ледве встигли зайняти позиції, як їх було атаковано. Разом з французькими союзниками праворуч, їх було змушего до відступу, що тривав два спечних тижні поки нарешті, на початку вересня, план Шліффена розклеївся. Союзники контратакували; і вся німецька стратегія розвалилась. Історію так названої битви на Марні переповідали безліч різів, і кожен з учасників перебирав на себе левину частку впливу та значення. Можливо, найбільш зв'язна розповідь належить Жоффре: він пізніше сказав, що не відає, хто виграв битву, але точно знає, кого б звинуватили, якби її було програно. Коротко кажучи, сталося от що. Клюк отримав наказ вийти до рубежа на південному заході од Парижа з ціллю оточити й завершити знищення французьких армій. Але 30 серпня він вирішив, що замість проведення цієї грандіозно амбітної операції йому радше треба надати переваги утриманню контакту з армією генерала фон Бюлова на своєму лівому флангу, який було вповільнено французькими контратаками. Зі схвалення Мольтке він тож відхилився в наступі від напрямку на південний схід од Парижа. Тимчасом Жоффре використовував залізничну сітку, аби перекинути сили зі свого правого крила під Париж, де вони тепер ставали загрозою незахищеному правому флангу Клюка. 4 вересня Жоффре зупинив відступ своїх головних сил та водночас кинув цю нову армію проти Клюка. Коли Клюк розгорнув лави на зустріч, виник розрив між його лівим флангом та правим Бюлова, куди почали проникати британські та французькі сили. Фон Мольтке, на 150 миль позаду фронту в Люксембурзі отримуючи тільки уривчасті звіти від армійських командирів, стривожився. Він уже ослабив свої сили, надіславши два корпуси на Східний фронт, де становище, здавалося, складалося вкрай погане. 8 вересня він виправив голову розвідки полковника Хентша з'ясувати обстановку та наділив того необмеженими повноваженнями на втручання. Хентш знайшов обидва армійсьйські штаби у безладі й замішанні та погодився на їхні наміри відступити. Вся германська лінія відкотилася до Ени, французи та англійці обережно йшли слідом. Там німці закріпилися на позиціях, які надалі успішно захищали наступні чотири роки. Перша битва на Іпрі Мольтке, хистка натура і в найкращі часи, тепер геть занепав духом.

Його зняли з командування німецькими арміями та замінили воєнним міністром Еріхом фон Фалькенгайном. Фалькенгайн розумів не гірше за інших, як важливо досягти перемоги, поки не стало зовсім зимно. Він спішно кинув усі приступні підрозділи на порятунок плану Шліффена, наказавши обійти фланг Союзників з півночі. Жоффре відповів подібно ж, поставивши північну ділянку фронту під оруду найталановитішого з своїх підлеглих , генерала Фердинанда Фоха. Узбережжя утримували залишки бельгійської армії, які недовго чинила опір під Антверпеном за галантною хоч і несуттєвою підтримкою допоміжного англійського загону, поки 6 жовтня були змушені відступити. Британський експедиційний загін, тепер уже складаючи три корпуси, ледве встиг зайняти позиції праворуч од бельгійців на Іпрі, коли, 30 жовтня, німці пішли в наступ.

Обидві сторони знали, що се може бути вирішальна битва війни. Англійці задіяли практично всю свою стару регулярну армію, чиї навички більш ніж компенсували її невеличкий розмір. Фалькенгайн атакував чотирма новоствореними армійськими корпусами, деякі підрозділи складені здебільшого з нетренованих студентів допризовного віку. Вони атакували з війдчайдушною хоробрістю, тисячі було викошено вогнем англійських рушниць та кулеметів під селищем Лангемарк. В Німеччині це отримало ім'я Kindermord, "Побиття немовлят". Але британська лінія ледве та втрималась, і 11 листопада було відбито останній німецький наступ. У Першій битві на Іпрі, як її відтоді назвали, настав кінець старої британської армії. Так само скінчилася й рухома війна на Західному фронті. Траншеї, спішно викопані у болотистих землях під Івром, стали часткою лінії від Пінічного моря до швейцарського кордону, якій судилося, як ми бачили, лишатися суттєво незмінною ще на протязі чотирьої страшних літ. Східний фронт у 1914 році На Східному фронті становище було значно заплутанішим. Політична логіка мала би напучити австрійців зосередити атаку на Сербії, першонагоді до війни, а росіян - просуватися якомога швидше на південь, аби врятувати сербів. Не так сталося, як ладналося. Обидва уряди малі різнобічні цілі. Російський уряд, звичайно, відчував сильний тиск надійти напоміч сербам, головним чином з боку націоналістів-панславістів, які п'ятдесят минулих років становили рушійну силу російської експансії на Балканах. Але наявний був і не слабший тиск на допомогу французам від ліберальної буржуазії, чиї зв'язки з Заходом було зцементовано французькими позиками та інвестиціями. Існувала також значна про-германська фракція, особливо серед дворової аристократії, яка тимчасово примовкла, але набувала дедалі більшого впливу з тим, як війна тривала. Верховне командування було розколоте політичним і фаховим суперництвом, яке цар намагався залагодити, створивши дві зовсім окремішні групи армій під умовним командуванням свого дядька Великого князя Ніколая.

Кожна група мали вести свою окрему війну: одна на північному заході Польщі та у Східній Прусії, друга на півдні Галіції проти Австро-Угорщини. З самого 1911 року, коли почалося велике збільшення лав німецької армії, французьке Верховне командування роз'яснювало росіянам необхідність швидкого наступу, аби відтягнути якомога більше німецьких сил від офензиви на заході. Північна російська армія зробила все, що могла. 15 серпня, поки укріплення Льєжа все ще утримували германські сили на заході, Перша російська армія генерала Рененкампфа загналася в Східну Пруссію зі сходу та через п'ять днів завдала німцям дошкульної поразки при Гамбіннені. В той же день Друга армія генерала Самсонова пішла в наступ з півдня, загрожуючи німецькому правому флангу. Німецьке зосередження проти Франції залишало тільки одну армію на захист східних кордонів. Її командир, генерал фон Пріттвіц, запанікував та наказав до загального відступу за Віслу.

Але Східну Пруссію, історичну батьківщину пруської монархії, не можна було так легко покинути. Пріттвіца змістили, висунувши назамін грізну пару з Пауля фон Гінденбурга та Еріха Людендорфа. Гінденбург, сутий зразок питомих прусських чеснот, служив у війгах 1866 та 1870 рр та був прикликаний з відставки у 66 літ. Людендорф, його голова штабу, професійний військовик з середніх суспільних верств, виявився шалено здібним і в незчислимих бюрократичних битвах щодо збільшення війська перед війною, і вражаючими діями на її початку, коли він проїхав у захопленому авто між зовнішніми фортами у самий Льєж, задурив голову властям та змусив їх до здачі центральної цитаделі. Прибувши до місця ті двоє прийняли план уже розроблений головою Пріттвіцевого штабу, не менш вправним полковником Максом Гоффманом: малося залишити рідку кавалерійську запону на вповільнення наступу Ренненкампфа зі сходу, а масу німецьких сил зосередити проти Самсонова.

Успіх цього маневру немалим завдячував тому, що німці наперед знали плани росіян, прослуховуючи радіоперемовини тих, ведені enclair (відкритим текстом), а ще більше - ініціативі німецького командира корпусу генерала фон Франсуа, що зневажив накази триматися в обороні та рішучо виступив, аби відрізати Самсонову відхід на південь. Триденна битва під Танненбергом (27 - 30 серпня) призвела до 50 000 росіян убитими чи пораненими, а 90 000 потрапили в полон. Це була одна з найбільших воєнних перемог усіх часів та з тої пори її вивчають у воєнних коледжах, але вплив її на результати війни був ніякий. Єдиним тривким її результатом стало те, що в Германії Гіндебурга з Людендорфом стали вважати напівбогами. У наступних боях на Мазурських озерах німці полонили ще 30 000, але втратили 100 000 своїх солдат.

Далі на південь австрійці, як і росіяни, добивалися різного водночас. Конрад фон Готцендорф, їхній командуючий, найбільше й найперше волів раз і назавжди розправитися з непевними сербами, але чотири російські армії насувалися на нього на кордонах Галіції, а з Берліну він щодня отримував послання, що спонукали стати до бою з росіянами і тим полегшити тиск на німецьку армію. З обох боків дивлячись, Конрад прийняв найгірші з можливих рішень. Його наступ на сербів було проведено абияк без підготовки. Серби були загартовані в боях бійці та погнали австрійців назад через кордон з утратами в 30 000 чоловік. Конрадова атака на північ у російську Польщу призвела до безладних зустрічних сутичок, поки зрештою російська загроза його правому флангу не змусила його відступити в Карпати, покинувши ключову фортецю Перемишль і загубивши ще 350 000 солдат. Німці відгукнулися на його дедалі відчайливе нукання про поміч, атакувавши через західний кордон Польщі у напрямку до Варшави. У листопаді, поки англійці билися на Іпрі, велетенські й безрезультатні битви точилися коло Лодзя, в яких кожен бік втратив близько 100 000 чоловік. Тоді невгамовний Конрад затіяв зимовий наступ через Карпати, щоб відібрати Перемишль назад. Кампанія розвалилася у виючих завірюхах, а Перемишль здався в наступному березні. На той час армія Габсбургів втратила більше двох мільйонів людей. Отож на кінець 1914 року коротка війна, до якої європейські армії готувалися цілих сорок років, скінчилася; але ніхто в ній не переміг.

3. 1915 рік

пруссія війна монархія балкани

Війна триває Коли б це була "обмежена війна" на штиб XVIII століття, уряди могли на цьому часі оголосили замирення та зладнати сякий-такий компромісний мир. Залишені напризволяще, найперші заколотники, Росія та Австро-Угорщина, майже напевно так би й учинили. Але ж першопричини війни натепер було майже забуто, і як почувалися ті держави не мало ніякої ваги. Їхні союзники тепер були за кермом, і не мали жодного наміру зупинятися. Німецькі армії після низки блискучих успіхів загналися глибоко у землі своїх супротивників, і були впевнені, що досягнуть перемоги на протязі наступного року. Їхній уряд у так званій Вересневій програмі уже склав начерк умовин заключення миру, умовин, які вони готувалися накласти на своїх переможених ворогів. На заході Бельгія ставала німецьким протекторатом. Францію було би змушено віддати більше земель по її східних межах, вона мала би здемілітаризувати північні території аж до гирла Сомми. На сході німецькі кордони малося просунути далеко в Польщу та поширитися по березі Балтики. Тяжкі контрибуції було би накладено на побитих Союзників, пропорційно з втратами Німеччини "кров'ю та злотом". Для Франції, зрозуміло, не стояло на мирі, поки німецька армія займала п'яту частину її найрозвиненіших і родючих земель. Щодо Британії, про замирення не могло бути й мови, поки німці тримали Бельгію та глумилися з населення, а коло мільйона добровольців, що записалися в армію на початку війни, ледве нюхнули пороху. Як не дивись, для обох сторін, особливо Англії з Германією, війна вже не була звичним збройним змаганням, але дедалі більше ставала сутичкою ідеологій. Англійським консерваторам велося про захист Британської імперії від зазіхань держави-суперниці, ліберали вбачали в ній рятунок демократії та законності від чобота пруського імперіалізму, а знущання з Бельгії наперед показувало, чого Європа мала чекати в лабетах переможної Німеччини. Офіційна пропаганда, звісна річ, посприяла демонізації Германії, але заклики її хіба що додатково роздмухували пристрасті, що вже палали самі та під впливом преси.

Ступінь народної істерії був таким, що навіть найвидніші родини з німецьким корінням вважали зручнішим переназватися: Батенберги стали Маунтбаттенами, навіть королівська династія (загальновідома як Дім Гановерів, а точніше Саксен-Кобург-Гота) перетворилася на Віндзорський Дім. Дісталося не лише родам, а й породам: німецьких вівчарок перехрестили на "ельзасців", а такси пощезали з вулиць. Музику Вагнера геть-таки заборонили. В Німеччині буяла така ж веремія. Ворожнеча знайшла вираження в популярному тоді Hassgesang Ернста Ліссауера. "Гімн Ненависті" таврував Англію самим запеклим і лихим ворогом Германії. Німецькі науковці та інтелектуали згуртувалися, аби возвеличити боротьбу Батьківщини за самобутню Kultur проти слов'янського дикунства з одного боку, а з іншого опір фрашкам і занепаду французької civilisation та грубому матеріалізмові гендлярів-англосаксонців. Kultur ця втілювалася та знаходила прихисток у воїнських чеснотах і ратній звитязі, які Захід таврував мілітаристськими. Ці-от "народні пристрасті" покріплювали рішучість продовжувати війну принаймні не менше політичних чи військових розрахунків.

Війна на морі Британський уряд попервах поділяв континентальну оману, що війна скінчиться по кількох місяцях - не з воєнного вирішення, але через крах фінансової системи, що годувала економіки воюючих країн. Всіх отож вразило, коли лорд Кітченер, новопризначений державний секретар у воєнних справах та найвизначніший з тодішніх військовиків Британії, попередив цивільних колег, аби ті готувалися до щонайменше трьох літ війни; але уроки історії не давали причини гадати, що все скінчиться швидше. Якби навіть Германія виявилася такою ж переможною на суші, як і Наполеон, війна ймовірно тривала би, скільки й у наполеонові часи; і так само ж Німеччина кінцево зазнала би поразки від англійської "влади над морями". Головним клопотом Королевської фльоти було забезпечити, аби так і сталося. Нехто не мав найменшого сумніву щодо важливості такої "влади". Звичайний флотоводський погляд, у Германії як і в Британії, стверджував - перемогу чи поразку вирішують сутички великих бойових флотів , як і попередньо в часи Нельсона.

Переможець по тому був здатен заморити голодом суперника та змусити його до капітуляції, чи принаймні розбурити торгівлю, аби економіка його завалилась і той не зміг би далі воювати. Не зважаючи на Тірпітцову програму розбудови, німецька Фльота відкритого моря і дотепер була неспроможна кинути виклик британській Великий фльоті; але англійці надто зважали на вбивчу силу мін і торпед аби заскочити німецькі кораблі на базах в Північному морі чи встановити щільну блокаду німецьких берегів. Їхня обережність виявилася обґрунтованою: 22 вересня 1914р. німецький підводний човен потопив три англійські крейсери у Ла-Манші. Людські втрати сягнули 1500 чоловік.

Таким чином Велика фльота лишалася в гавані Скапа Флоу на крайній півночі Шотландії, але напоготові на випадок, якщо німецька фльота спробує вилазку. Їхні суперники в Германській фльоті відкритого моря діяли подібно ж, поки Королевська фльота очищала моря від німецьких суден. Нечисленні німецькі рейдери, що полювали на торгівельні кораблі, було швидко знешкоджено. Правда, ескадра адмірала Графа фон Шпее встигла 1 листопада 1914р. розтрощити британський загін при Коронелі у берегів Чілі - але й сама загинула наступного місяця в битві за Фолклендські острови. Взимку 1914-15рр. німецькі крейсери обстрілювали англійські прибережні местечка, в січні сталася сутичка на мілині Доггер, але здебільшого обидві фльоти лишалися бездіяльними. По двох роках новому німецькому командуючому, адміралу Шееру, нарешті увірвався терпець. 31 травня 1916р. він вивів Фльоту відкритого моря у північноморські води, щоб змусити Велику фльоту до бою. Британці прийняли виклик і дві фльоти зійшлися у датських берегів. В англійській воєнній історії це отримало назву Битви при Ютландії , в німецькій - при Скаґґераку. Через безприкладний характер сутички та розрив сигнальних звяків битві забракло однозначної розв'язки. Німці потопили 14 англійських кораблів загального тоннажу в 110 000 тон, при тому самі втратили 11 кораблів загального тоннажу в 62 000 тон, тож могли правдоподібно вважати, що отримали тактичну перемогу. Але в плані стратегічному геть нічого не змінилося. Британські кораблі й надалі панували на океанах світу, а Германська фльота відкритого моря гнила в гавані до самого кінця війни. Колоніальна колотнеча "Влада над морями" значила ще й те, що Германію було відрізано від її колоній, але тих було замало, аби мати значення. Для французів-от у XVIII ст. колонії становили одне з основних джерел прибутку, яке би потрапило до рук їхнім покорителям. Німці ж натомість надбали заморські колонії хіба заради престижу, аби покріпити свою претензію на статус Weltmacht; але ті набутки хіба що тільки висмоктували гроші з економіки. Їхні острови в центральному тихоокеанському регіоні - Маршаллові, Маріанські, Каролінські архіпелаги - хутко захопили японці, союзники Англії, так само й базу Ціньтао в Китаї на материку. Південно-тихоокеанські Самоа, Папуа, Соломонові острови, архіпелаг Бісмарка забрали Австралія з Новою Зеландією. Кумедно, хоча у Другу світову за них точилися відчайдушні бої, у Перші вони лишилися далеко за лаштунками. У Західній Африці французькі й англійські колоніальні війська сумісно очистили Того та німецький Камерун. Південноафриканські сили, складені головне з бурів, які воювіали проти битанців п'ятнадцятьма роками раніше, захопили німецьку Південно-західну Африку (нинішню Намібію), але ж Східна Африка (нині Танзанія) виявилася заміцним горішком.

Командир гарнізону Пауль фон Леттоу-Ворбек зразу відбив висадку англо-індійських військ у Танга, а тоді виснажив експедиційний загін, виряджений під орудою Яна Крістіана Сматса, воєнна зоря якого зійшла у Бурську війну. Леттоу-Ворбек ухилявся та шарпав супротивників, що важили його знищити, розгорнувши партизанську кампанію, настільки успішну, що тривала навіть по тому, як війна в Європі закінчилася в 1918р. Леттоу-Ворбек блискучо підніс честь німецької зброї, але вплив його на результати війни був зовсім мізерний. З перших днів було ясно, що доля світу вирішиться на європейських бойовищах. Хоча англійці попередні тридцять літ складали плани на "захист Імперії", в них велося не стільки про оборону заморських земель, скільки про імперське фінансування Королівської фльоти та злиття канадських, австралійських та новозеландських сил з військами Об'єднаного королівства. Британська влада над морями дозволяла переправити тамті сили до Європи, деякі під охороною японських бойових кораблів. Все то були добровольці. Багато хто з них - емігранти в першому поколінні чи їхні діти, для кого Англія ще правила за "рідну домівку", а причетність до Британської імперії була джерелом гордості. Крім того, замирення з Росією звільнило загони Індійської армії для служби деінде, хоча зима 1914 року, яку бідолахи провели в напівзатоплених траншеях Західного фронту, з'ясувала, що з їхніх сил скористалися не найкращим чином.

Але ж тут ловко відкрився для них зручніший театр воєнних дій, коли наприкінці жовтня, Оттоманська імперія вступила в війну на боці Германії. Дарданельська та Салонікійська кампанії В склад головних діючих осіб на Європейській арені входила й Оттоманська імперія (чи коротше 'Туреччина'), чию роль ми ще не розглянули. Після ста літ занепаду, поразок і приниження, де вона вижила переважно тому, що європейські держави вважали її існування необхідним, аби зберегти баланс у Східній Європі, в 1908р. владу в Туреччині захопила група молодих офіцерів (так звані "Турченята"). Вони важили на модернізацію архаїчного державного і економічного устрою та відновлення національного престижу. Вони відвернулися від мусульманських традицій Оттоманської імперії, відмовились од її неозорих меж в Африці й Аравії на користь компактної етнічно однорідної Туреччини, що виключило б іноземні елементи - грецький, вірменський - на своїй власній землі, та дозволило б спонсорувати пантюркістський рух. Рух, який звільнив би й об'єднав тридцять мільйонів етнічних турків Кавказу, жителів півдня Росії та Центральної Азії під єдиною владою. Росіяни спостерігали появу цього нового режиму із зрозумілою тривогою, тим більше загостреною, що в Німеччині він знайшов раду підтримку. Німецькі капітали затопили країну, як повінь, особливо охоче гроші давали на розвиток залізниць. Німецькі дипломати заправляли в Константинополі, що років сто тому був Британською вотчиною, німецькі офіцери допомагали навчати і переозброїти турецьку армію - хоча й не встигли вберегти її від принизливої поразки в Першій балканській війні 1912р. У Турецькому воєнно-історичному музеї в Стамбулі ще й досі стоїть осібна часовня, споруджена на честь німецьких наставників. Британців це ніяк не турбувало.

Закріпившись в Єгипті в 1880-х, вони облишили невдячну справу підпирати турків, як бар'єр проти російської експансії. Вони попервах навіть убачали в німецькій присутності корисну противагу Росії. Коли остання стала союзницею, протоки, що зв'язують Середземне море з Чорним (через них проходила третина всього російського експорту), набули нової стратегічної ваги. Але ж і тоді вважалося, що англo-французького контролю в Середземномор'ї вистачить, щоб гарантувати безпечне проходження суден. Крім того, якщо німці заправляли турецькою армією, англійці були подібно впливові в турецькій фльоті. Два сучасні лінійні кораблі будували для неї на англійських верфах, і в серпні 1914р. вони були готові до спуску на воду. Але з початком війни британський уряд втрутився та перекупив судна для себе, чим і відчужив своїх прибічників у Константинополі. Звісна річ, турки тоді тільки-но уклали з Німеччиною угоду, направлену проти Росії, так що не могло бути ніякої гарантії, що кораблі не потраплять до рук німцям. Інцидент можливо, було би забуто, якби в самі перші дні війни двом німецьким військовим кораблям Goeben і Breslau не вдалося уникнути англійських переслідувачів в Середземному морі. 12 серпня вони стали на якір у Константинополі. Їх похмура присутність, сукупно з приголомшуючими успіхами германських армій на всіх фронтах, напоумила турецький уряд оголосити війну Росії - і 29 жовтня німецькі судна, відтепер під турецьким прапором, обстріляли Одесу, порт на Чорному морі. Тоді ж турки перейшли в наступ проти росіян, атакувавши на Кавказі, іісторичній арені турецько-російських змагань. Нерозсудливо було робити це на початку зими, що явно засвідчили турецькі втрати - 80 000 загиблих у наступні три місяці.

В Англії дипломатична поразка не зчинила ляменту. Цілком можливо, що британські політики свідомо такого й прагнули. Ветха Оттоманська імперія була їм корисніша як жертва, ніж як залежна союзниця. Департамент колоніальних справ та Індійський відділ здавна бачили в азіатських володіннях Турції законну здобич для Британської імперії. Королевська фльота, недавно почавши перехід од вугілля до нафти, накинула оком на нафтоочисні заводи Басри на краю Персидської затоки. Замавши Туреччину ворогом, Британія могла тепер узаконити сумнівну окупацію Єгипту, перетворивши її на повний протекторат. Лондон почувався настільки самовпевненим, що пообіцяв віддати Константинополь (який протягом 100 минулих років слугував бастіоном британської безпеки) росіянам, своїм новоспеченим союзникам. Все ще вважалося, що Туреччина, чиє політичне життя було зосереджено в Константинополі, легко піддалася би тиску британських морських сил. Для цього потрібно було тільки опанувати прохід через Дарданели - задачу ніхто не вважав заважкою; і на початку 1915р. до цього повним ходом велася практична підготовка. Дарданельська кампанія розпочалася в січні 1915р. за проханням росіян. На них важко насідали, і Росія зажадала демонстрації сили проти Константинополя, щоб полегшити турецький тиск на Кавказі. У Вайтхолі ііснували впливові сили, що завжди сумнівалися, чи мудро втручувати англійську армію в сухопутні кампанії в Західній Європі замість використати морську силу Британії на блокаду ворога, а фінансову міць - на підтримку континентальних союзників.

Саме така стратегія добре прислужилася їм в Наполеонівських війнах. Тепер-то якраз їм трапилася слушна нагода - особливо тому, що армії не вдалося забезпечити розв'язку на Західному фронті, чого від неї так упевнено чекали. Уїнстон Черчіль, молодий Перший лорд Адміралтейства, закликав до Дарданельського походу, розсипаючи перли незрівнянного красномовства. Його колега з Департаменту воєнних справ, лорд Кітченер, солдат імперії, що ледь не все життя провів на Близькому Сході, теж схилявся до того. З одного боку, це відновило би шляхи в Росію, звільняючи ту до експорту пшениці, що становила життєву частку її економіки. З іншого, відкривалися 'бічні двері' через Балкани на поміч сербам, які все ще успішно опиралися австрійським атакам; а Болгарію та Грацію, колишніх союзників Сербії по Балканських війнах, можливо було б спробувати переконать також надати допомогу. Надії на Болгарію, звісна річ, були вилами по воді писані. Зазвичай неприязна до Сербії, у Другій балканській війні вона ще й поступилася тій землями в Македонії, які вважала справедливою нагородою за свою борню в Першій війні і жадала перебрати їх назад.

Союзники сподівалися компенсувати їй за рахунок Австро-Угорщини, але Центральні держави стояли значно вигідніше для залицяння до Болгаріїї, як дипломатично, так і збройно. Ніхто тому й не здивувався, коли в жовтні 1915р. Болгарія вступила в війну на боці Центральних держав. Зовсім інша річ - Греція. Вона виступала союзницею Сербії в обох Балканських війнах. Її ділки та торговці були виразними англофілами.. Армія і суд навпаки трималися по німецьку руку - і не дивно, зважаючи, що король був Кайзеру зятем (більшість нових Балканських держав базарювала собі князя-королевича саме в Німеччині). Прем'єр-міністр, крітянин Елевтеріос Венізелос, був-то сильний прихильник Союзників, але за грецьку підтримку виставляв високу ціну - Константинополь, який, на жаль, вже було обіцяно росіянам. Проте сербські перемоги над австрійцями взимку 1914 року та союзницькі висадки в Дарданелах наступного березня дали Венізелосу досить козирів, щоби на союзницьке прохання (яке в значній мірі надихнули французи) спромогтись згоди на висадку невеличкої армії в Салоніках, щоб надати пряму допомогу сербам. Цей загін висадився в жовтні 1915 року. На той час багато чого сталося. Дарданельський похід провалився.

Його військові цілі від самого початку були плутані. Королевській фльоті було наказано просто обстріляти й захопити Галліпольський півострів, з виходом на Константинополь у перспективі'. Але коли вона атакувала в березні 1915р., Союзницькі (англо-французькі) військово-морські сили завернули назад, натрапивши на ворожі мінні поля, та прикликали на поміч піхоту. Війська вроздріб було кинуто на Галліпольський півострів, вони зазнали важких втрат під час висадки, та були здатні хіба зачепитися на вузьких берегових плацдармах, прострілюваних міцною турецькою обороною. Головний англійський наступ у серпні в бухті Сулва захлинувся з вини нетямкуватих командирів.

До жовтня стало ясно, що з операції вийшов повний пшик. Від довічної ганьби врятували тільки мужність і витримка солдатів, особливо прибулих з Австралії та Нової Зеландії, що билися до останнього, та хіба й те, що наприкінці року вдалося успішно забратися з півострова. В результаті Союзники геть-таки втратили авторитет у східному Середземномор'ї. У Греції батькували й ганили Венізелоса, що стидко осоромився; а коли Союзницький загін врешті-решт висадився в Салоніках, новообраний грецький уряд гірко скаржився на порушення нейтралітету. Особливо дошкульним це було для британських лібералів, які проголошували, що борються за права малих народів. Аби ще на додачу втерти маку, Центральні держави пішли в наступ на Балканах і з набагато більшим успіхом. У листопаді 1915р. австрійські та німецькі сили під німецьким командуванням, при участі болгар вторглися в Сербію з трьох боків, попередивши Союзницький підхід від Салоніків на допомогу. Сербію було зім'ято й окуповано, залишки її розбитої армії проволочилися через над Чорногорські перевали в середині зими, щоб втекти через порти Адріатики. Ті, хто вижив, приєдналися до Союзницького загону в Салоніках, що лишився майже комічно безсилим. Відтак австрійці мали тепер змогу зосередити сили на улюблених недругах своїх, італійцях.

Італія вступає в війну Італія, як ми вже бачили, оголосила нейтралітет, коли вибухнула війна. Їй анітрохи не кортіло втручатися до бою: скарбницю вже спорожнила війна проти турків, а промисловість було паралізувано страйками. Церква та більшість аристократії співчувала змаганням католицької Австрії проти ліберального Заходу. Але прагнення загалу до Risorgimento (остаточного об'єднання італійської нації) надали Союзницькій справі велику народну підтримку, яку Центральні держави могли укоськати тільки поступившись італомовними землями, які все ще утримувала Австрія. Німці тяжко тиснули на австрійських союзників, аби ті погодилися, але Відень, ясна річ, опирався. Врешті-решт, вони воювали за збереження Монархії, а не її демонтаж. Італійців загально не любили, крім того ті були єдиним супротивником, якого австрійці були впевнені, що переможуть. Проте, в травні 1915р. Відень неохоче піддався на німецькі вмовляння. Але запізно: 26 квітня італійці вже потайки підписали Лондонську угоду з Союзниками. В документі їм пообіцяли всі італомовні регіони на південь від Альпів разом з просторими областями Словенії та Далмації, де італійці становили певну етнічну меншину - не кажучи вже про смачну частку Турецької Анатолії, де взагалі не знайшлося б жодного італійця. Італія оголосила війну 23 травня 1915р., та наступні два роки її головнокомандуючий, генерал Луїджі Кадорна, провів, влаштовуючи самогубні напади в горах за Ізонцо. В результаті його авантюр загинуло майже мільйон чоловік. Австрійська армія боролася проти них з захватом, якого не виявила на жодному іншому фронті. Ймовірно, вступ Італії до війни підняв моральний стан австрійської армії більше, ніж решта їхніх перемог під німецьким старшим поводирством - над сербами та росіянами в ході 1915 року. Звісно вже, що це ніяк не відшкодувало Союзникам втрату Балканів та поразку, зазнану від турків.

Східний фронт в 1915 році Не краще повелося Союзникам і на своіх головних фронтах. Стратегічну ініціативу все ще тримав Берлін - особливо Еріх фон Фалькенгайн, надзвичайно тямущий новий голова Генерального штабу. Фалькенгайн чітко відріжняв головне від другорядного. Він зрозумів, що найнебезпечніші вороги - на Заході. Поки Франції та, ще важливіше, Британії не завдано поразки, Союзники можуть провадити війну безкінечно - не стільки через силу своїх військ, як через панування на морі. Ця необорна вищість дозволяє їм спертися на економічні ресурси Нового Світу та загородити ті від Німеччини. Росія більше не становила безпосередньої загрози, а неосяжні обшири східного театру дій, не дозволяли досягти рішучої перемоги на цьому фронті.

Коли б йому дали повну волю, Фалькенгайн повернувся б до шліффенової стратегії: виділив щонайменшу дрібку до утримання росіян, зосередивши все, аби забезпечити рішучу перемогу на заході. Але його не полишили на самоті. Для німецького загалу великими героями війни були тоді переможці Танненбергу: Гіндебург і Людендорф. Ця грізна парочка аж ніяк не мала наміру дозволити своєму театру воєнних дій занепасти нінащо, і вони тепер набули достатнього політичного впливу, аби гарантувати, що того не стане. Крім того, австрійці наприкінці тяжкої зимової кампанії були на грані краху. Вже до кінця 1914 року вони втратили мільйон з четвертю людей. До березня в них не стало ще 800 000. Ті втрати включали більшість кадрових військовиків, що тримали разом багатонаціональну армію, і слов'янські підрозділи - чеські, румунські, і русинські - почали масово тікати з фронту. Конрад і сам почав зважати про сепаратний мир з Росією, хоч би для того, щоб ефективніше впоратися з італійцями. Тому ж бо, Фалькенгайн вимушено погодився, що на часі йому доведеться стояти в обороні на заході та вести напад на сході достатньо сильно, щоб врятувати австрійських союзників та завдати достатньо збитків росіянам, щоб покріпити впливові кола в Санкт-Петербурзі, які вже закликали до замирення. Для цього він створив нова австро-німецьку армійську групу під командою генерала Августа фон Макензена, з полковником Гансом фон Зіктом на посаді начальника штабу, призначивши їм атакувати російські позиції в Галіції в регіоні Горлиці-Тарнова.

В цій наступальній операції вперше було вжито методів, що стали характерними для середніх років війни: ретельно сплановані піхотні атаки під прикриттям тривалого і концентрованого артилерійського вогню. Стратегія мала повний успіх: 100 000 було взято в полон і вдалося прорвати російські лінії на глибину до вісімдесяти миль. Саме по собі це не було вирішальним, але для Фалькенгайна не на тому стояло. Він поступово починав розуміти природу нової війни. Велося не стільки про перемогу на бойовищі, як про винищення. Німецька стратегія відтак була - змусити супротивників вичерпати ресурси, докладаючи якомога менше власних. Гіндебург і Людендорф були не згодні. Вони все ще уявляти собі далекосяжну стратегію - оточити та спіймати в пастку всю російську армію, як Шліффен був сподівався оточити французів у "битві без надії на завтра". Фалькенгайн не зважав. У серпні він призначив наступ на північній ділянці фронту, але обмежив задачу - витіснити росіян з Польщі та встановити захисну лінію з півночі на південь, що проходить через Брест-Литовськ. Операція мала такий успіх, що він тоді дозволив Людендорфу здійснювати наступ на півночі, щоб узяти Вільно; але, знову ж таки, німецька армія добилася блискучої тактичної перемоги, яка не мала жодного стратегічного наслідку.

На кінець 1915р. спис німецьких досягнень на Східному фронті складався виключно з успіхів, за які пожали лаври Гіндебург і Людендорф. Але блискучі перемоги над значно більшими силами не багато чим завдячували вмілому командуванню. Їх було отримано радше через міцну організованість, неперевершену логістику, ліпше навчання, і кращу розвідку (багато чого вдавалося дізнатися електронним шляхом, дослухаючись до російських перемовин, що йшли по радіо enclair, відкритим текстом). Перелічені риси йшли на користь високоосвіченому і працелюбному народові, чий розвиток все ще далеко випереджав Російську імперію. Істотно, проте, відзначити жорстокість, з якою ця кампанія проводилася з обох боків.

Число біженців оцінювалося від трьох до десяти мільйонів. Німців страждання людей аж ніяк не обходили. Вони наступали не тільки завойовниками але й колонізаторами: це були території, які Людендорф планував анексувати, як частину великого Рейху, аби заселити землі переважно німцями. Місцевість цю кликали просто Обер Ост, за назвою військової керівної структури, поставленої там владувати. Німецькі посадовці вважали місцевих жителів дикунами без прав і гідності. У цьому, як і багато в чому іншому, німецькі дії та ставлення в Першій Світовій війні похмуро провіщали їх учинки в Другій. Західний фронт в 1915 році На Західному фронті німці трималися в обороні на протязі 1915р., і так само успішно. Вони атакували тільки раз, під Іпром у квітні, не маючи значних стратегічних задач, аби хіба тільки випробувати нову зброю, хлоріновий отруйний газ. Попервах це було дуже дійовим: війська Союзників, проти яких застосували гази, геть заскочені зненацька, тимчасово покинули ділянку фронту в 8000 ярдів завдовжки (7,3 км).

Однак Союзники швидко вдалися до нашвидкуруч доступних засобів протиотрути та й собі ввели зброю до арсеналів, що на додачу поскладнило перебіг війни та зробило її ще нелюдянішою. Оскільки це "жахіття" тільки додалося до реєстру німецьких варварств та стало одним із коштовних мотивів Союзної пропаганди і під час війни і після тої; більше, певно, було втрачено, ніж набуто цією новацією. Решту часу німецькі армії вдосконалювали свої оборонні позиції, місце для яких звичайно їм і припадало вибирати - копали мережі окопів з глибокими і часто зручними землянками, заставлені загорожами з колючого дроту та прикриті не лише заздалегідь пристріляною артилерією, а ще й кулеметами, що відтепер набували осібної сили в оборонних боях, які не сподівалася була вести жодна з європейських армій. Ці-от захисні рубежі й були змушені атакувати Союзні армії. По-перше, ті пролягали глибоко на французькій території, і для французів принаймні було нестерпним лишити їх у спокої.

По-друге, через катастрофи на Східному фронті видавалося необхідним тиснути далі на заході, аби хоч так взагалі втримати росіян у війні. Стратегічний напрямок був усе ще здебільшого в руках французів, англійці ж хіба підпомагали. В британському Кабінеті міністрів досі існував відчутний тиск на користь обмеження англійського внеску на Західному фронті. Натомість вважалося бажаним дошукуватися більш звичної морської стратегії - і сам Кітченер вельми схилявся до тої думки. Навіть найревніші "західняки", як їх охрестили, вважали, що радше було би відкласти будь-який наступ до 1916р., коли, вони сподівалися, нові армії буде гідно навчено та устатковано. Але ж провал Дарданельської кампанії, тиск з боку союзників, а над усе вага суспільної думки, що жадала зіткнутися з німцями, призвели до того, що англійці неухильно пристали до "західної" стратегії та їм нетерпеливилося наступного року втрутитися в бої. Отож на протязі 1915р. у низці дедалі запекліших атак французька та британська армії дуже тяжкою ціною навчилися прийомів ведення нової війни. Їхні перші напади в березні було легко відбито. Стало ясно: ключ до успішного наступу - істотна артилерійська підтримка, але Союзницькі армії ще не мали чи достатньо гармат такого калібру, чи індустрії, здатної їх виробити; гарматам же які в них були бракувало набоїв потрібного типу.

До 1914р. гарматні набої становила головним чином шрапнель, чиї повітряні вибухи були ефективні в рухомих боях. Але ж тепер знадобилася міцна вибухівка, доста сильно діюча, аби руйнувати захисні споруди, обплетені колючим дротом, нищити ворожу піхоту в окопах, заскочити резервні сили супротивника, коли ті висуваються на поміч оборонцям та знешкодити ворожу артилерію батарейним вогнем. Крім того, піхотні атаки мали бути ретельно супряжені з артилерійською підтримкою, що вимагало не тільки першокласної штабної роботи, але надійного зв'язку; а єдиним наявним засобом, за відсутністю пересувних радіостанцій, були бігуни-посильні, поштові голуби та телефонні лінії, що звично ставали першими жертвами ворожого контр-вогню. Нарешті, навіть якщо атака початково мала успіх, рідко коли вдавалося зануритися далі першої лінії німецької системи окопів, а там піхота лишалася вразливою для артобстрілу та контратаки з флангів. Подальше просування на додачу гальмувалося необхідністю артилерії перевизначити цілі.

На цьому етапі війни каноніри мусили робити "калібруючий постріл", аби забезпечити прицільність перед початком артобстрілу. Це займало час і знищувало несподіванку. Пізніше (як ми побачимо) вони розробили техніку "попередньої пристрілки", що зняло таку потребу. І на кінець, складнощі зв'язку між атакуючими силами та резервами, необхідними для завершення прориву, робили командування та контроль за бойовищем практично неможливими. Для англійців проблема додатково ускладнювалася тим, що сили складалися з майже не тренованих добровольців під командою офіцерів, яких просунули далеко за межу компетентності;але треба зазначити, що французам, підготовленим до геть інакших бойових дій, велося не краще. Проте на початок вересня безнадійне становище росіян вимагало масштабної дії на Заході, отож Союзники розпочали велику спільну наступальну операцію, що, як обіцяв Жоффре, "змусить німців відступити до Мейзе та, ймовірно, покладе кінець війні".

Британська ділянка зосереджувалася на гірничому районі Лоос. Атака розпочалася масованим артобстрілом, в якому тепер приймали участь важкі гармати разом з польовими, і газ було вперше застосовано проти його винахідників. Англійці і справді прорвали німецьку лінію фрону на 5 миль завширшки і на 2 милі вглиб, але й німці теж були на уроках не били байдики та спорудили повну другу захисну лінію поза першою. З англійського боку слабка штабна робота, командне замішання та неминучий рейвах війни призвели, що не виявилося резервів, аби використати прорив. Операція волочилася ще з місяць, на кінець чого обидва боки втратили близько 200 000 солдат. Попри це Союзники вважали, що тепер-то надибали формулу перемоги: більше гармат, довші попередні артобстріли, кращі комунікації та ліпша штабна робота. Все це вони сподівалися використати в 1916р. у великому спільному наступі зі сходу й заходу, у листопаді планованому союзницькими Верховним командуванням у французькій штаб-квартирі в Шантільї. Жофре міцно тримався в сідлі головнокомандуючого найсильнішої союзницької армії на заході, але Британія ставала дедалі важливішим партнером з тим, що розміри Британського експедиційного загону роздулися від початкових шести до 56 дивізій, у шести арміях. Загально - і правильно - вважалося, що командир загону сер Джон Френч був уже не знатен впоратися з роботою, та його дії в Лоосі це довели. Його замінили на суворого мовчазного сера Дугласа Хейга, людину сталевої волі; і розпочалася підготовка до битві на Соммі.

Размещено на Allbest.ru