Міжнародні аспекти проголошення та розвитку Української держави (1917—1920-й роки)

Українська визвольна боротьба на Буковині тривала короткий час. Великим недоліком буковинських та галицьких політиків був їхній провінціалізм, невміння передбачити хід подій і заздалегідь підготуватися до нових обставин. Навіть оприлюднення 16 жовтня 1918 року маніфесту імператора Карла І про перетворення імперії у федеративну державу був для них значною мірою несподіваним. Якби українці Габсбурзької імперії мали висококваліфікованих політичних діячів, то на жовтень 1918 року було би вже чимало зроблено для реалізації таємної угоди між Австро-Угорщиною та Центральною Радою від 27 січня (9 лютого) 1918 року про об'єднання Східної Галичини та північної частини Буковини в єдиний коронний край. Наявність такого вогнища державності значно полегшило би подальший розвиток подій для українського населення Галичини та Буковини. Але українські політичні кола з самого початку втратили ініціативу, чим одразу скористалися провідники румунського населення. Вже 19 жовтня депутати від румунського населення краю висловили претензії на володіння Чернівцями, і в цьому їх підтримали депутати від німецькомовного населення Буковини. Необхідні були рішучі і негайні дії з українського боку, але вони не проводилися.

Як зазначалось вище, делегати Буковини взяли участь 18-19 жовтня 1918 року у створенні у Львові УНРади. Лише 25 жовтня українські політичні представники створили на зборах в Чернівцях Український Крайовий Комітет у кількості понад ЗО осіб, своєрідний парламент, що вважався за буковинську делегатуру УНРади. На першому засіданні 25 жовтня його головою було обрано відомого українського педагогічного й громадського діяча Омеляна Поповича.

Тим часом лідери румунської громади Буковини на чолі з великим землевласником із Сторожинця Янку Флондором провели 2 7 жовтня в Чернівцях збори Румунської національної ради, оголосили її «конституантою», а усю територію Буковини -- «румунською землею», яка повинна об'єднатися з Банатом і Трансільванією в одну румунську область. Звичайно, це викликало протест буковинських українців, але час гаявся на дискусії, тоді як справу могли врятувати лише рішучі дії. Тільки 3 листопада було скликано у Чернівцях Буковинське Народне Віче за участю 10 тис. осіб від усіх міст, містечок і сіл української частини Буковини, яке висловило бажання прилучити західноукраїнські землі до України і запропонувало поділити територію краю між українцями і румунами за етнографічною ознакою. Нагадаємо, що віче відбулося вже після того, як розпалась Австро-Угорщина і про свій вихід з імперії оголосили чехи, а також словенці, хорвати і серби, коли у Львові йшли бої між українцями та поляками за контроль над головним містом Галичини.

Навіть після того, як віче дало українським політикам всі підстави для рішучих дій, зволікання продовжувалися. Хоча домовленість з частиною румунських буковинців у них існувала, і Аурел Ончул разом із Омеляном Поповичем вступили в управління краєм, все ж нічого не було зроблено для нейтралізації тих румунських політиків Буковини, які виступали за однобічне вирішення державної приналежності Буковини без врахування інтересів її українського населення.

Головна помилка нової української влади в Чернівцях - це недостатня увага до оборони краю. З виїздом переважної більшості Січових стрільців до Львова українська частина Буковини лишилася беззахисною, чим і скористалася королівська Румунія. Маючи хоч і послаблену військовими поразками, але все-таки боєздатну армію, вона відправила на Буковину свою 8-му дивізію. 11 листопада 1918 року вона зайняла Чернівці, а згодом, незважаючи на опір населення, і решту Північної Буковини. Після цього спішно скликаний румунами «Генеральний Конгрес Буковини» проголосив 28 листопада 1918 року злуку Буковини з Румунією. На Паризькій мирній конференції за Сен-Жерменським та Севрським договорами визнано анексію Румунією всієї Буковини, включно з Чернівцями та північними землями з переважно українським населенням.

На Закарпатті ситуація була ще складнішою. Окрім територіальних претензій сусідніх Угорщини й ЧСР, українські позиції у Закарпатті послаблювалися існуванням серед «русинів» Закарпаття та в еміграції ще двох досить впливових і підтримуваних з-за кордону політичних орієнтацій: проугорської та прочехословацької. Вимога приєднання Закарпаття до ЧСР з'явилася в територіальній програмі Томаша Масарика відразу після більшовицького перевороту в Петрограді. До того часу він був переконаний, що Закарпаття має належати Росії для встановлення спільного кордону між нею та ЧСР. Паралельно активну роль у визначенні долі своєї батьківщини зіграла закарпатська еміграція в США. 16 жовтня 1918 року голова американського Національного комітету угорських русинів Г.Жаткович підписав з Т.Масариком угоду, за якою Закарпаттю гарантувалася автономія в разі приєднання до ЧСР. У листопаді закарпатські емігранти у США двома третинами голосів схвалили це рішення на спеціально проведеному плебісциті. Проте на самому Закарпатті всенародні збори «угорських українців» у Хусті 21 січня 1919 року заявили про бажання об'єднатися з соборною Україною.

Зрештою, все вирішила військова сила. Наприкінці січня чехословацькі війська, спираючись на угоду Жатковича-Ма-сарика, захопили більшу частину Закарпаття. А наприкінці лютого Паризька мирна конференція затвердила цей факт, ухваливши рішення про приєднання Закарпаття до ЧСР. Прага підтвердила зобов'язання надати Закарпаттю політичну й культурну автономію. Протягом лютого в складі чехословацької делегації участь у роботі конференції в Парижі брала карпаторуська делегація. Так Закарпаття, єдине серед українських земель, було офіційно представлене на Паризькій мирній конференції. 8 травня була скликана в Ужгороді Центральна руська народна рада, яка визнала рішення американських «угорських русинів» і також висловилася за утворення закарпатської автономії у складі ЧСР. Внаслідок перемоги чехословацьких і румунських військ над армією революційної Угорщини влітку 1919 року все Закарпаття перейшло під контроль ЧСР. Цей факт був зафіксований у Сен-Жерменському мирному договорі з Австрією від 10 вересня 1919 року, а також у Тріанонському мирному договорі з Угорщиною від 4 червня 1920 року.

Размещено на Allbest.ru