Тайвань та політика Великобританії на Далекому Сході в 20–90-х роках ХІХ століття

Ці події розвивалися одночасно з реформуванням всієї британської торгівлі на Сході. На початку ХІХ століття питання про продовження монопольних прав англійської Ост-Індської компанії стало одним з найактуальніших. Незважаючи на активний спротив старої торгівельної аристократії, крок за кроком утверджувалися принципи «фрітреда»: у 1813 році приватні фірми отримали право торгувати в Індії, а в 1833 році компанія втратила монопольні права на торгівлю з Китаєм.

Відлунням цієї боротьби стала зміна ставлення британських підприємців до Тайваню. Саме протидіючи Ост-Індської компанії, приватні комерсанти створювали торгівельні траси на східному узбережжі Китаю, де вплив її майже не відчувався. У 1832 році компанія навіть спробувала їх ліквідувати, організувавши експедицію на ці території. Але вже через рік її монопольні права на торгівлю з Китаєм було ліквідовано, і естафета у освоєнні Тайваню, знову повернулася до приватних комерсантів.

Позбувшись конкурента, вони почали активно включатися у суспільно-політичне життя Великобританії, намагаючись реалізувати власний сценарій «відкриття» «Піднебесної». Серед іншого, вони вимагали реалізації ідеї захоплення Тайваню, що напередодні першої «опіумної» розглядалося Уайтхоллом, як одне з найважливіших завдань англійської політики в Китаї. Проте плани британського уряду відносно Формози не були реалізовані. Зіткнувшись з гострою критикою з боку «антиопіумної» опозиції, Уайтхолл був змушений заявити про свою непричетність до торгівлі опіумом на східному узбережжі Китаю та дистанціюватися від проекту захоплення Тайваню. Але вже в 50-х роках ХІХ століття, намагаючись переглянути умови Нанкінського договору (1842 р.), Лондон знову включив Формозу до списку своїх зазіхань. Проте зіткнувшись з протидією з боку США, Великобританії, на цей раз остаточно, прийшлося відмовитися від плану захоплення Тайваню та піти на компроміс зі своїми американськими конкурентами. Згідно з рішеннями нового договору з Китаєм (1858 р.), Великобританія, США а також Франція та Росія отримували право на проведення торгівлі у тайванських портах Тайвань-фу та Даньшуй. Таким чином, британським правлячим колам вдалося у 50-х роках XIX ст. добитися «відкриття» острову для англійської торгівлі.

Боротьба за Тайвань продовжувалася і протягом 60-70-х років ХІХ століття. Незважаючи на всі перешкоди, англійцям вдалося добитися встановлення свого контролю над найважливішими галузями тайванського господарства, серед яких найбільш визначними були: видобуток вугілля, нафти, деревини, виробництва чаю, камфори та цукру. Та необхідно визнати, що економічне освоєння Тайваню не виступало головним пріоритетом в британській політиці на Далекому Сході. Незважаючи на економічну значущість Тайваню, англійцям довелося від нього відмовитися. На початку 90-х років ХІХ століття у зв'язку з активізацією далекосхідної політики Росії, Німеччини та Франції, Уайтхолл був вимушений іти на зближення з Японією. Заради реалізації цього завдання англійці відмовились від своїх претензій на Тайвань, що дозволило Японії захопити острів у 1895 році. У свою чергу, британці отримали міцного союзника для боротьбі зі своїми конкурентами.

Таким чином, політика Великобританії відносно Тайваню в 20-90-х роках XIX ст. не залишалася незмінною і не була частиною постійно діючої стратегії. На відміну від Індії або, наприклад Єгипту, які виступали в цей час пріоритетними об'єктами зовнішньої політики Великобританії, Тайвань залишився на периферії британських інтересів. Уайтхоллу неодноразово доводилося змінювати свій курс, то відмовляючись, то знову повертаючись до ідеї захоплення цієї території. Нарешті острів останній раз послугував інтересам Лондону, виконавши роль «розмінної монети» у стосунках з Японією. Такі повороти були зумовлені необхідністю вирішення більш важливих, з точки зору британських правлячих кіл, завдань, ураховуючи не стільки позиції Великобританії на Далекому Сході, скільки особливості міжнародної ситуації в цілому.

У подальшому роль Тайваню залишилася багато в чому традиційною. Як колись в часи середньовіччя острів слугував сховищем для останніх представників династії Мін (які рятувалися від маньчжурів), так і пізніше, у 1949 році, він дав притулок правителям Китаю, які рятувалися від комуністів. По прикладу свого давнього пращура Коксінги, «тайванські біженці» вдалися до пошуків сильного союзника, що використали США, зацікавлені у стримуванні поширення радянського впливу. І хоча визначення наслідків подібного кроку заслуговує окремого дослідження, все ж таки є очевидним, що Тайвань залишається не стільки метою, скільки засобом реалізації політики «сторонньої сили», роль якої втратила Великобританія і отримали США.

політика європейський британський тайвань

Размещено на Allbest.ru