Державно-правові вчення Стародавньої Греції і Стародавнього Риму

Змішану державу, яка поєднувала б елементи монархії, аристократії і демократії, Цицерон називав найбільш життєздатною. На його думку до такої форми правління наближалась Римська республіка в добу найвищої своєї величі, коли в ній органічно поєднувались влада консулів (монархія), аристократів (сенат) і народу (демократичні збори).

Одним із перших, хто порушив традиційну для античного світу віру в державу (поліс) як засіб реалізації найвищої моральної досконалості був Сенека. На місце держави як чинного органу удосконалення людини, він поставив владу, наділену знаряддям примусу, яка покликана зробити земне життя стерпним. Негативно ставлячись до ідеї рівності громадян, Сенека запровадив ідею загальної рівності усіх людей і усіх станів, як творінь Божих. На його думку можна служити людству і не обіймаючи державної влади. Цю більшу спільноту Сенека розглядає не як державу, а як громаду, об'єднану моральними і релігійними узами, але аж ніяк не політичними чи правовими. Такою формою організації невдовзі стала незалежна християнська церква. Попередні громадянська і політична доблесті знецінювалися, натомість у суспільнім свідомості запанували чесноти милосердя і доброти, чуйність, осуд жорстокості і насилля стосовно підданих і слабких. Наступала ера феодалізму. Відповідно зазнавала змін і державно-правова думка людства.

У класичну добу римської юриспруденції II - III ст. н. є. набули поширення праці римських юристів, що були скомпоновані в Дигестах імператора Юстиніана і за його наказом видані в 533 р. У римському праворозумінні поняття «право» було узагальненим поняттям, що охоплювало право природне і право позитивне. Важливо підкреслити, що в римському праворозумінні спеціального поняття «позитивне право» в якості заперечення «природного права» не існувало. Натомість було поширене поняття «закон» - едикти магістратів, право юристів, рішення сенату, конституції імператорів тощо. Поняття «позитивне право» з'явилося в історії наступних правових вчень. Ним позначалися усі форми права, які брали свій початок із законодавчої діяльності, а законодавче джерело обов'язково мало відповідні повноваження.

Римські юристи розрізняли три основних види права: цивільне право - позитивне місцеве право, яке охоплювало звичаєве і преторське право та рішення народних зборів; право народів і природне право. Право народів і природне право збігаючись по формі, різнилися ставленням до рабства. Природне право (божественне) визнавало всіх людей від природи рівними, право народів, як право міжнародного спілкування, визнавало рабство (у римському суспільстві назагал раб не визнавався суб'єктом права. Його прирівнювали до знарядь праці, до речей).

Визнання реальності природного права, що згідно із тлумаченнями римських юристів, було невід'ємною часткою діючого права, застосовувалось виключно як теоретико-пра-вова конструкція, для обґрунтування в діючому праві обов'язковості дотримання таких моральних принципів як рівність усіх перед законом, дотримання слова, чемне поводження з людьми, заступництво за підданих, захист рабів від жорстокого поводження з ними (почасти шляхом максимального спрощення процедур їх звільнення). Вимоги і властивості природного права рівнозначно відносились як до права позитивного, так і до права народів. Таке праворозуміння пояснювалося тим, що слово «частка» в римському праві не передбачало автономності розділів права, а підкреслювало взаємопов'язаність і взаємообумовленість властивостей, теоретично виокремлених у структурі чинного права.

Отже, в римському праворозумінні природне право перш за все розумілось як право справедливості. Його приписи забороняли посягання на приватну власність, попереджали про незворотність відплати кожному за вчинене зло тощо.

Насамкінець важливо наголосити, що здобутки практичної діяльності римських юристів, особливо в добу імперії завершились створенням своєрідної правової теорії, яку остаточно розробив римський юрист Ульпіан (період домінату). В теорії вказувалося на основне джерело права. Всі форми права, згідно із вченням Ульпіана, мають своїм джерелом законодавчу діяльність політично організованого народу. Необхідною умовою в законотворчості є те, що законодавче джерело обов'язково повинне мати повноваження на видання законів. Джерелом закону можуть бути рішення народних зборів, результати голосування представників певної частини населення, наприклад зібрання плебеїв, декрети сенату або імператора, накази урядовця, уповноваженого видавати постанови.

Мислителі Стародавньої Греції започаткували філософсько-наукове осмислення держави і права як форм суспільного життя. В період античності сформувалась загальна теорія міста-держави (полісу), в якій держава розглядалась як посередник між морально-рівними вільними громадянами (читай рівноцінними власниками), які поводяться згідно із приписами закону, живуть у злагоді і мирі, а проблеми вирішують виключно шляхом дискусії. Провідною ідеєю теорії стала ідея законності - панування справедливих законів (йдеться про всеохоплюючу космічну справедливість, яка заперечує насилля і нерівність громадян), які є підмурком політичної свободи (свободи полісу). Основним же завданням держави, її метою є забезпечення законності.

Платон, створивши вчення про загальнообов'язковість закону, його вищий авторитет, сформулював уявлення про норму права, яка є загальним принципом належної поведінки людей у особистому і громадському житті. Він заклав фундамент доктрини природного права, захищаючи загальний для всіх громадян принцип справедливості у праві (перед законом усі рівні, включаючи і правителя;. Не менш важливою заслугою мислителя є утвердження ним думки, що державою можуть управляти лише освічені громадяни, мудрі правителі.

Арістотель у загальних рисах заклав фундамент емпірично-наукового підходу до вивчення держави і права. Він розробив патріархальну теорію держави. Вперше окреслив у моральній філософії особливу сферу - політику, розглядаючи її як науку про вище благо людини і держави. Розвинув доктрину природного права з урахуванням рівності і диференціації у відносинах між людьми, свободи й необхідності, належного і допустимого. Створив власну конструкцію правового регулювання, за якою майнові, трудові, приватні, сімейні відносини держава регулює з допомогою зрівняльного права, а відносини між суспільством і людиною, державою і громадянином - з допомогою розподільного права. Цією конструкцією теоретично він заклав фундамент для поділу права на публічне і приватне, що знайшло своє практичне застосування в правовій практиці Стародавнього Риму.

Заслуга Цицерона в розвитку історії вчень про державу і право полягає в наданні ним ідеї природного права такого тлумачення, яке поширилось у Західній Європі і стало вагомим здобутком державно-правової думки людства аж до XX ст. включно. Від Цицерона це вчення перейшло до римських юристів, а згодом до отців каталицької церкви. Згідно із вченням Цицерона природне право виникло раніше (історично і логічно), ніж виникла держава і позитивний закон і є вищим істинним законом справедливості. Власне Цице-рон в систематизованому вигляді започаткував природно-правову традицію в історії розвитку вчень про державу і право.

Однак, починаючи з перших кодифікацій римських імператорів, які проводилися з метою удосконалення існуючого на той час правового матеріалу в одному правовому акті - Кодексі, право поступово звелось до команди правителя, бажання якого набирало сили закону - воля правителя набуває сили закону). Така тенденція остаточно оформилась в теорії римського юриста Ульпіана і якою започаткувалась традиція юридичного позитивізму в історії вчень про державу і право. Теорія римських юристів про поділ правової дійсності на право приватне і право публічне була визнана в середні віки тими країнами, що запозичили римське право, і укоренилася в європейському праві нового часу.

Завдання для індивідуальної роботи

Чим відрізняється східна деспотія від полісу?

Чим відрізняється сучасне розуміння громадянського суспільства від громадянського суспільства полісу? На основі порівняльного аналізу з'ясуйте сутність самої ідеї громадянського суспільства.

Хто вперше в історії вчень про державу і право сформулював ідею змішаної форми правління? У чому полягає її сутність?

Розкрити зміст патріархальної теорії держави. Хто з античних філософів був її творцем?

Кому з античних філософів належить ідея договірної держави?

Вкажіть на різницю в поглядах на державу і право Ци-церона і Сенеки, Арістотеля і Цицерона, Арістотеля і Сенеки.

Хто з античних мислителів намагався з'ясувати моральні і раціональні засади сутності держави?

Хто в історії вчень про державу і право започаткував природно-правову традицію і традицію юридичного позитивізму в осмисленні держави і права та їх ролі в суспільстві?

1. Аристотель. Никомахова зтика // Соч. в 4-х т.- М., 1983.

2. Аристотель. Политика // Соч. в 4-х т.- М., 1983.

3. Себагін Г., Торсон Т. Історія політичної думки.-К., 1997.

4. Материалисты Древней Греции.- М., 1995.

5. Мыслители Греции. От мифа к логике.- М., 1998.

6. Мыслитсли Рима. Наедине с собой.-- М., 1998.

7. Нерсесяни. В. Платон.- М., 1984.

8. Нерсесянц В. Политические учення Древней Греции.- М., 1979.

9. Нерсесянц В. Право и закон: из истории правовьіх учений.-М., 1983.

10. Утченко С. Политические учення Древнего Рима 111-1 вв. до н. з.-М., 1977.

Размещено на Allbest.ru