СРСР в 50-60 роки

Ще більш важка криза вибухнула в Угорщині, де компромісу досягти не вдалося. Сталінський ставленик, Перший секретар ЦК Угорської партії трудящих Ракоши повернувся з XX з'їзду КПРС повним рішучості відстояти сталінізм у своїй країні і дочекатися усунення Хрущова, яке, за його прогнозами, повинне було статися в найближчому майбутньому. У липні 1956 р. Ракоши був замінений на Е.Гере. Однак сліпе проходження радянської моделі десталінізації не могло задовольнити суспільство, повне рішучості отримати всі уроки з критичного аналізу сталінізму і діяльності партії. 22-24 жовтня 1956 р. угорці, натхненні польським прикладом, повстали, зажадавши встановлення демократичного режиму і виведення з Угорщини Радянської Армії. Після першого, обмеженого, втручання військ СРСР, викликаних угорським урядом, що втратив контроль над ситуацією для придушення повстання, Мікоян і Андропов (тоді посол СРСР в Будапешті) провели переговори, в результаті яких І.Надь очолив уряд, а Я.Кадар - керівництво партією. Але народний рух, який був одночасно антикомуністичним і антирадянським, швидко підпорядкував собі уряд Надя, якому не залишалося нічого іншого, як встати на чолі цієї революції. Поступившись вимогам революційних комітетів, 1 листопада уряд оголосив про відновлення політичного плюралізму, вихід Угорщини з Варшавського пакту і проголосив нейтралітет своєї країни. Підтриманий всіма країнами соціалістичного табору (в тому числі Югославією та Китаєм, з якими Хрущов провів консультації по узгодженню позиції відносно Угорщини), 4 листопада після кривавих боїв (20 тис. убитих серед повсталих) СРСР знову ввів свої війська у Будапешт. Надь, який знайшов спочатку притулок в югославському посольстві, був 21 листопада арештований і вивезений в Румунію, де радянський військовий трибунал засудив його до смерті. Генеральна Асамблея ООН засудила радянську інтервенцію, але західні держави, зайняті в той момент суецькою кризою, залишилися пасивними, їх невтручання в угорські події показало, що вони негласно визнавали розділ Європи і не бажали втягуватися до міжусобиць соціалістичного табору. Загалом трагедія, що сталася в Угорщині, дала аргументи противникам десталінізації в СРСР. Останні зробили в подальші місяці все можливе для того, щоб обмежити її масштаби і потім відкрито виступити проти тих, хто в їх очах був винен в необдуманому ініціюванні небезпечного процесу.

Після угорської кризи позиції Хрущова послабшали. Повернення Молотова в уряд свідчило про коливання радянського керівництва у визначенні політичного курсу. Молотов, якому 1 червня довелося залишити міністерство іноземних справ, вже 20 листопада був призначений міністром державного контролю. Ця посада давала йому право перевіряти діяльність будь-яких цивільних і військових організацій, які він прийнявся захищати від «нігілістської критики політично незрілих людей». У грудні 1956 р. пленум ЦК, ознайомлений із труднощами у виконанні шостої п'ятирічки, зменшив показники росту виробництва і продуктивності праці (частково задовольнивши, таким чином, робітничу середу, в якій висловлювалося невдоволення з приводу різкого збільшення норм виробітку) і схвалив створення нового плануючого органу - Державної комісії з економіки, покликаної координувати розробку найближчих планів, тоді як за Держпланом було залишено довгострокове планування. Очолена Первухіпим Комісія повинна була в двомісячний термін представити пропозиції по «вдосконаленню організації промисловості». Створення цієї Комісії вело до посилення централізації всупереч схемам Хрущова, яким заохочувалося більш децентралізоване управління. На пленумі ЦК партії, що відбувся 13-14 лютого 1957 р., Хрущов виклав свій проект децентралізації економіки, який повністю суперечив пропозиціям Комісії. Відмовляючи їй у ведучій ролі, проект Хрущова перетворював Комісію на просту передавальну ланку і, залишаючи реальне прийняття довгострокових рішень за Держпланом, передавав конкретну розробку останніх регіональним органам в особі раднаргоспів. Проект передбачав також ліквідацію промислових міністерств, скорочення і децентралізацію дуже численних центральних відомств. Лютневий пленум не наважився зробити остаточний вибір між ідеями грудня 1956 р. та хрущовськими тезами і переніс дискусію в пресу, а Перший секретар ЦК КПРС тим часом виступав в різних містах СРСР із промовами, не приховуючи наявності розбіжностей в керівництві.

10 травня 1957 р. Хрущов досяг великої перемоги: за його пропозицією Верховна Рада проголосувала за створення раднаргоспів і ліквідацію десяти промислових міністерств. 22 травня в Ленінграді їм була виголошена важлива промова, що ознаменувала початок волюнтаристської політики «кидка уперед», яка супроводжувалася подальшою децентралізацією. Економічна політика, сприйнята як безладна череда суперечливих ініціатив, об'єднаних тільки різкою антибюрократичною спрямованістю, відразу ж викликала організований опір.

Скориставшись візитом Хрущова до Фінляндії, його колеги вирішили скликати Президію. На засіданні 18 червня 1957 р. сім з одинадцяти її членів (Булганін, Ворошилов, Каганович, Маленков, Молотов, Первухін і Сабуров) зажадали відставки Хрущова. Залишившись у меншості (незважаючи на те, що чотири з п'яти кандидатів у члени Президії і секретарі ЦК, що також брали участь в засіданні, прийняли його сторону), Хрущов послався па ленінські принципи демократичного централізму і зажадав, щоб конфлікт в Президії був переданий на розгляд Центрального Комітету - вищої партійної інстанції, - із складу якого формувалася Президія. Завдяки вирішальній підтримці Жукова, який організовував доставку військовими літаками розкиданих по всій країні членів ЦК, Центральний Комітет зміг зібратися вже 22 червня. ЦК, опинившись у ролі арбітра і усвідомлюючи значущість, яку він отримав завдяки ініціативі Хрущова, був, природно, настроєний на користь Першого секретаря. Після кількох днів дебатів Центральний Комітет відмінив голосування Президії і засудив «фракційну діяльність антипартійної групи». Молотов, Каганович, Маленков і Сабуров були виключені з Президії ЦК, а Первухін переведений у кандидати. Нова Президія була розширена до 15 за рахунок переводу в члени Президії колишніх кандидатів (Жукова, Брежнєва, Шверника та Фурцевої) і секретарів ЦК (Аристова, Бєляєва), які підтримали Хрущова.

Червнева криза 1957 р., яка завершилася важливим успіхом на шляху десталінізації, узаконила кардинальний розрив з колишньою політичною практикою. Незважаючи на тягар обвинувачень, переможені не були позбавлені пі життя, ні свободи (Маленков став директором електростанції в Сибіру, а Молотов направлений послом у Монголію). Більше того, ЦК КПРС повернув собі всю повноту влади.

Вирішальна роль, яку відіграв у врегулюванні червневої кризи 1957 р. Жуков, не могла не викликати негативної реакції у Хрущова і цивільної влади. Пам'ятаючи про те, що в 1953 р. допомога армії дозволила усунути Бе-рію і в 1955 р. забезпечила перемогу Хрущова, останній скористався візитом маршала за кордон, щоб поставити перед Президією питання про «культ особи Жукова і його схильність до авантюризму, що відкриває шлях до бонапартизму». Пленум ЦК, який зібрався наприкінці жовтня, вирішив вивести Жукова із Президії та ЦК партії. На пост міністра оборони був призначений маршал Р.Малиновський, який провів численні перестановки і нові висунення. У березні 1958 р. Хрущов усунув Булганіна і зайнявного місце на чолі держави.

Повернення Хрущова до сталінської практики 1940-1953 рр. поєднання керівництва партією та урядом поклало кінець колегіальності, незважаючи на те, що па XX з'їзді її політичні переваги були урочисто підтверджені посиланнями на ленінські традиції. Але, якщо Хрущов і виглядав як носій влади, що фактично не поступалася тій, якою зловжив Сталін, його роль, як у внутрішньополітичному, так і в міжнародному плані не означала повної спадкоємності з амбіціями і практикою свого попередника. Про це свідчила вже доля переможених ним противників і велика роль, яку відтепер став грати Центральний Комітет КПРС.

3. XXII з'їзд КПРС та його наслідки

Труднощі в економіці, яка стрясалася «реформами» та «кампаніями», посилення міжнародної напруженості сприяли активізації противників Хрущова після XXI з'їзду. Їм вдалося досягти деяких успіхів у боротьбі за обмеження децентралізації, яка посилювала позиції місцевої бюрократії та послаблювала контроль центру за господарськими керівниками на місцях, відповідальними за здійснення тих або інших хрущовських ініціатив. Найбільш виразно це проявилося у створенні в 1960 р. в кожній з найбільших республік - Росії, Україні, Казахстані - республіканських раднаргоспів. У сукупності ці три раднаргоспи контролювали 80% обласних раднаргоспів, помітно девальвуючи, таким чином, ідею децентралізації, яка лежала в основі реформи 1957 р.

З іншого боку, частина ліберальної інтелігенції все частіше почала звертатися до заборонних тем. У січні 1961 р. І.Еренбург під час вручення йому Ленінської премії скористався цим урочистим випадком, щоб знову підняти тему антисемітизму в СРСР, збереження його і в період десталінізації. Услід

за ним до тієї ж теми звернувся поет Євтушенко, опублікувавши 19 вересня 1961 р. в «Літературній газеті» велику поему «Бабин Яр», яка намалювала страшну картину знищення євреїв нацистами під Києвом. Поема викликала широку дискусію в пресі не тільки з питання антисемітизму, але й з таких гострих проблем, як націоналізм, соціалістичний реалізм, роль письменника у радянському суспільстві, «буржуазна» ідеологія та її вплив на молодь. Консервативний літературний журнал «Література й життя» звинуватив Євтушенко в тому, що «його душа так само вузька, як його брюки», - натяк на «небезпечну» моду, що прийшла із Заходу і полонила радянську молодь.

У контексті постійних економічних труднощів, фронди інтелігенції і консервативної опозиції, у верхньому ешелоні якої особливо виділялися секретарі ЦК Ф.Козлов та М.Суслов, і проходив з 17 по 31 жовтня 1961 р. XXII з'їзд КПРС. Підготовка до з'їзду прийняла форму широкої пропагандистської кампанії, яка тривала весь 1961 р. Партія оголосила про розробку нової програми і нового статуту, проекти яких були надруковані в липні і повинні були обговорюватися влітку 1961 р. Документи, що приймаються, повинні були відповідати новому етапу, в який вступила країна: переходу від соціалізму до комунізму. Порядок дня з'їзду передбачав, передусім, прийняття цих важливих документів. Однак на ділі з'їзд, зібраний з ініціативи Хрущова для розгляду перспектив на майбутнє, зайнявся обговоренням проблем минулого і увійшов в історію як з'їзд ще більш радикальної десталінізації, ніж та, яку було розпочато п'ятьма роками раніше на XX з'їзді.

Ніколи раніше з'їзди не збирали такого числа делегатів:

в 1956 р. їх було 1430, а в 1961-м - 4800, хоча чисельний склад партії збільшився лише на 28%. Збільшення чисельності делегатів більше, ніж в три рази, велика кількість нових осіб, які висунулися після смерті Сталіна, відображало прагнення до демократизації, бажання повернутися до традицій ленінських з'їздів, на яких були присутні дуже багато делегатів, і в той же час підготовку зміни складу ЦК, який обирався з делегатів з'їзду, і дійсно в результаті сильно оновленого.

Прийняття нової програми партії викликало мало дискусій. Текст програми викладав способи переходу до комунізму, що навряд чи могло стати предметом для гарячого обговорення. Згідно з програмою, для досягнення мети було потрібно двадцять років, з яких десять (1961-1971) відводилося на «створення матеріально-технічної бази комунізму» і ще десять (1971-198!) на вступ у комунізм. Успіхи економіки, засновані на «подальшому розвитку важкої індустрії», на базі якої належало «технічно переозброїти всі інші галузі народного господарства», повинні були привести до створення безкласового суспільства з єдиною формою власності па засоби виробництва, з поступовою передачею функцій держави органам самоврядування трудящих, із справжньою соціалістичною рівністю і т.д. Звільнена від тиску матеріальної необхідності, людина комуністичного суспільства, проте, представлялася відповідно до точної моделі: вона повністю розділяла всі цінності цього суспільства і працювала тому, що відчувала в цьому потребу, у світі, вільному від антагонізмів між колективом та особистістю. Таким чином, ця програма повністю слідувала канонам засновників марксизму-ленінізму.

Прийняття нового статуту мало набагато більш важливі і відразу ж помітні політичні наслідки. Цей документ, який надихався ленінськими принципами революційної легальності, внутрішньою демократією, народним контролем і колективним керівництвом, підкреслював необхідність періодичного оновлення кадрів і керівних органів на всіх рівнях від первинного осередку до Президії ЦК. На кожних виборах заміні підлягала половина членів виборних органів до райкому включно, третина складу - на обласному і республіканському рівнях, чверть - в ЦК та його Президії. Це оновлення було підкріплене додатковим правилом, яке забороняло обиратися до тих самих органів більше певного числа разів. Однак, не допускаючи виключень для первинних та регіональних організацій, ці правила передбачали виключення для ЦК та Президії. Члени вищих органів партії, «авторитет яких був одностайно визнаний», могли залишатися на своїх постах більш довгий період, якщо при голосуванні три чверті голосів подавалися «за». Ці нові правила, покликані забезпечити оновлення і омолоджування партійних кадрів, досяглії лише часткового успіху. Насправді швидка ротація кадрів на нижчих рівнях приводила до ослаблення їх авторитету і ставила в ще більшу залежність від представників вищестоящих інстанцій, які міцно сиділи на своїх місцях . Що ж до ієрархів, то можливість залишатися у верхах мало не безмежний термін тільки зміцнювала їх владу. З іншого боку, щоб набрати більшість у три чверті голосів, що дозволило б зберегти свої пости, вони, будучи, природно, зацікавлені у зміцненні особистої відданості `нтипартійно номенклатури, йшли назустріч вимогам останньої.

У результаті реформа зміцнювала відносини особистої відданості і застій у верхах, одночасно ставлячи під загрозу кар'єри молодих і середніх кадрів. Вона виявилася нездібною ні покінчити з консервативним опором у верхах, ні залучити на сторону Хрущова, головного автора реформи, симпатії армії апаратників на місцях.

Після двох днів найсерйознішого обговорення з'їздом Статуту і Програми КПРС 19 жовтня Підгорний, Куусінеи, інші оратори з числа наближених Хрущова перевели дискусію на, здавалося б, забуту тему - десталінізацію, відновивши викриття злочинних сталінських спільників, у перших рядах яких фігурували члени «`нтипартійної групи» Молотов, Каганович, Маленков, Ворошилов (щойно обраний в президію з'їзду). Перед обличчям свідоцтв про злочини Сталіна та сталіністів Ворошилов був вимушений виступити з показною самокритикою в стилі публічних сповідей 30-х рр. 27 жовтня Хрущов привселюдно повторив відносно Сталіна те, що він сказав п'ятьма роками раніше за закритими дверима. Але цього разу він пішов далі проголошених у 1956 р. слів про культ особи. Тепер він у подробицях викривав сталінські злочини і недвозначно натякнув на те, що тиран убив Кірова, а головне, нагадав, що масові репресії розповсюджувалися не тільки па комуністів, але й на всіх радянських громадян. Проте, Хрущов не піддав сумніву правильність основних напрямів діяльності партії, передусім прийнятих в 1928-1930 рр. рішень і установок. Було обійдене стороною й питання про відповідальність партії загалом; довершені ж злочини приписувалися гелер не одному Сталіну, як в 1956 р., а досить вузькому колу «сталінців», яке майже співпадало з уже викритою «антипартійною» групою. У знак покаяння Хрущов запропонував спорудити пам'ятник комуністам - жертвам сталінізму. (Хіба визнання масового характеру репресій, їх спрямованості проти усього радянського народу не перетворювало цеп меморіал на пам'ятник «невідомому зеку», використовуючи вислів Солженіцина?) 30 жовтня більшість делегатів висловилося за те, щоб тіло Сталіна було винесене з Мавзолею. Стара більшовичка Лазуркіна, що пройшла сталінські табори (член партії з 1902 р.) оголосила приголомшеним делегатам з'їзду, що Ленін явився їй у сні і сказав: «Мені неприємно бути поряд із Сталіним, який стільки бід приніс партії!» Після такої заяви з'їзд проголосував за негайне перепохован-ня тіла Сталіна «за його злочини та масові репресії проти чесних радянських громадян».

Сам хід з'їзду свідчив про досить складну політичну ситуацію. Під виглядом уявної імпровізації Хрущов та його прихильники провели ретельно підготовлений наступ не тільки на Сталіна, але також і на своїх політичних ворогів. Використовуючи тему викриття «сталінців», Хрущов сподівався викликати емоційний відгук і повести за собою політично недосвідчену більшість делегатів, яка до 1953 р. знаходилася на нижчих рівнях радянської політичної системи і не була замішана в злочинах сталінізму; ця аптиконсерва-тивна сила повинна була змести опозицію Першому секретареві ЦК КПРС. У той же час обрана Хрущовим тактика відображала відому слабкість його позицій перед противниками у керівництві партії, проти яких він не насмілювався відкрито виступити, і розкривала його наміри на майбутнє.

Опір десталінізації продовжував залишатися наполегливим. Після драматичного поновлення процесу десталінізації з 27 по ЗО жовтня представлені 31 жовтня з'їзду резолюції здавалися недостатніми. Доля членів «`нтипартійної» групи була ввірена для «вивчення» Центральній контрольній комісії, хоча більшість делегатів вимагала їх негайного виключення із партії. Була згладжена резолюція, присвячена десталінізації: з неї зниклії пропозиції спорудити пам'ятник жертвам «чисток», згадки про масштаб злочинів і масових репресій сталінізму, мова йшла лише про «помилки» та «відхилення». Нарешті, всупереч підкресленій у доповіді Хрущова 27 жовтня необхідності продовжити вивчення цих питань, резолюція стверджувала, що «партія сказала народу всю правду про зловживання влади в період культу особи». Цим формулюванням резолюція ясно вказувала, на те, що справа закрита і дебати припинені.

Незавершеність нового наступу Хрущова проти спадщини сталінізму перешкодила йому змінити на свою користь баланс сил у Президії. ЦК був, звичайно, сильно оновлений (були замінені 60% з 330 його членів), однак його нові члени, хоч вони у багатьох випадках були зобов'язані своїм висуненням Хрущову, не були безумовними прихильниками десталінізації.

Після XXII з'їзду Хрущов спробував обійти опір консерваторів за допомогою інтелігенції, з якою він, проте, не дуже-то церемонився на з'їзді, закликаючи її ще більше згуртуватися в ім'я побудови комунізму. Восени 1962 р. він підтримав публікацію двох творів, які внесли паніку в консервативний табір: поеми Євтушенко із зухвалою назвою «Сталінські спадкоємці», надрукованої 21 жовтня в «Правді», і великої повісті «Один день Івана Денисовича» невідомого тоді автора, до того ж колишнього зека, Олександра Солжепіцина, яка з'явилася в листопадовій книжці «Нового світу». Підтримка цих публікацій, що проклали дорогу потоку творів, які піхто до цього не насмілився б надрукувати і навіть запропонувати, залишилася одиничним актом. Хрущов не коливався у виборі між ліберальною інтелігенцією, яка мала намір взяти па себе поглиблення десталінізації і по-своєму продовжувати своє «моральне відродження», не прагнучи розгадувати наміри Першого секретаря ЦК КПРС, і партійним апаратом, рішуче настроєним взяти інтелектуальне життя під свій контроль. Вже в грудні Твардовський був попереджений, що тема репресій стає «нав'язливою». Вимушений після кубинської кризи захищати свою політичну лінію взагалі, Хрущов пішов у сфері культури на деякі поступки консерваторам. Поводом для нового повороту в цій області стала реакція Хрущова під час відвідування виставки абстракціоністів 20 грудня. Хрущов доручив тоді голові Ідеологічної комісії ЦК КПРС Іллічову закликати інтелігенцію до виконання її обов'язків. Різкої критики в пресі зазнали І.Еренбург і В.Некрасов; сам Хрущов у виступі 18березия 1963 р. особисто закликав інтелігенцію керуватися у своїй творчості принципом партійності. Цей заклик поклав кінець короткому періоду останньої відлиги хрущовського правління.

У листопаді 1962 р., коли Хрущов, який починав новий наступ проти консерваторів, ще шукав підтримки у ліберальної інтелігенції, відбувся пленум ЦК. Хрущов прийняв, вірніше, примусив прийняти більшістю голосів ряд змін в організації планування і управління економікою, які йшли врозріз з колишньою політикою децентралізації. Число регіональних раднаргоспів було скорочено до 47, а їх діяльність повинен був контролювати Раднаргосп

СРСР, покликаний забезпечити виконання державного плану, оскільки функції Держплану обмежувалися розробкою основних напрямів. Трохи пізніше, в березні 1963 р., відтворення централізованої структури було завершене утворенням Вищої ради народного господарства, поставленої над усіма органами управління економікою, включаючи Держгшан, Держбуд та інші держкомітети, що замінили скасовані в 1957 р. міністерства.

Пленум провів також важливу партійну реформу, проект якої Хрущов подав у Президію ЦК 10 вересня 1962 р. Ця реформа змінила структуру партії, розділивши її надвоє: одна половина повинна була займатися промисловістю, інша - сільським господарством. Всі партійні організації, від районних до центральних, також були розділені і перетворені на органи, спеціалізовані в керівництві однієї з двох частин економіки і очолювані відповідальною особою. За своєю суттю реформа скасовувала районні партійні організації. Розв'язання всіх питань на цьому рівні переносилося у «виробничі зони», які керувалися районними відповідальними особами. Ті ж принципи були застосовані відносно комсомолу та інших громадських організацій. Представлена, як чисто технічна реорганізація, ця реформа партійної структури була новою ілюзорною спробою прийти до більш ефективного управління економікою. Вона відображала і очевидпиіі розрив з багатьма ленінськими принципами, такими, як авангардна роль партії, стирання відмінностей між містом і селом, органічна єдність комуністичного суспільства, - ідеями, зовсім недавно підтвердженими в прийнятій XXII з'їздом КПРС Програмі партії. Природно, що доктринери у партії піддали критиці і засудили замах на «союз робітників і селян» і профанацію ролі партії, зведеної до розв'язання економічних проблем. Численні недоліки у зробленій реорганізації знайшли й прагматики: ріст бюрократії, роз'єднання секторів, які мали спільні проблеми, розвал у «забутих» секторах (торгівля, охорона здоров'я, освіта, культура), загальну дезорганізацію. Невдоволення росло на всіх рівнях апарату. Члени Президії побоювалися, що їм доведеться вирішувати конкретні економічні задачі, що знизить їх престиж і разом з тим покладе відповідальність (і можливі обвинувачення) за невдачу в тому або іншому випадку. Регіональні кадри, які заправляли у всіх сферах життя у величезних місцевостях, бачили, що їх влада розділена, а діяльність зведена до контролю одного лише економічного життя. Численні ж кадри районних партійних структур через реформу виявилися під загрозою скорочення. Хрущовські почини все більше й більше ставали судорожними спробами втекти від дійсності в ілюзорній надії досягти консенсусу або всередині оновленої партії, або поза нею.

зовнішній політика хрущов відлига

4. Зовнішня політика Хрущова

Зроблені Хрущовим у 1953-1954 рр. зовнішньополітичні акції зіграли важливу роль у завоюванні ним положення керівника першого рангу. Зарубіжні візити (що поривали із сталінською звичкою майже не виїжджати з країни) маловідомого ще Першого секретаря ЦК КПРС значно укріпили позиції Хрущова у боротьбі всередині керівництва напередодні XX з'їзду КПРС. Починаючи з XX з'їзду стала очевидною тенденція радянських керівників привести свою зовнішню політику в більшу відповідність з новими реаліями сучасного світу. Наближений до Хрущова в ті роки Мікоян скаржився, що більшість радянських теоретиків задовольняються тим, що «повторюють і перефразовують старі цитати і формулювання» і не можуть запропонувати нічого нового у своїх дослідженнях сучасного світу. Відразу ж після XX з'їзду при Академії наук СРСР був створений Інститут світової економіки і міжнародних відносин (ІСЕМВ), який поклав початок новим підходам, особливо у вивченні країн третього світу, і користувався особливою прихильністю Хрущова та його оточення. У цей же період, у квітні 1956 р., був розпущений Коміпформ, який перестав бути ефективним інструментом зовнішньої політики.

У 1956-1964 рр. Хрущов різко активізував зовнішню політику, додавши їй, за пізнішим твердженням групи керівників, яка усунула його від влади, «волюнтаристський» характер. Три основні, тісно пов'язані між собою проблеми визначали зміст зовнішньополітичних зусиль хрущовського періоду: відносини із Заходом (зведеш переважно до відносин із Сполученими Штатами, які виступали привілейованим партнером), розкол всередині «соціалістичного табору», який стикнувся з подвійною кризою (внутрішньою, що почалася подіями осені 1956 р., якій радянські керівники намагалися запобігти, стараючись залучити країни Східної Європи в реформи, ідентичні тим, що проводилися в СРСР, і кризою керівництва, пов'язаною з неприйняттям китайськими комуністами змін в політиці КПРС, а потім і із запереченням ними її керівної ролі), нарешті, вихід на міжнародну арену «національно-демократичних» країн третього світу, на розвиток яких Радянський Союз намагався вплинути своїм чином. З урахуванням потужності Радянського Союзу і «соціалістичного табору» ствердження Хрущова, що прозвучало на XX з'їзді про те, що генеральною лінією зовнішньої політики СРСР повніше відтепер стати мирне співіснування, представлялося цілком реалістичним.

Починаючи з 1957 р., коли Радянський Союз завершив роботу по створенню міжконтинентальних ракет, здійснив запуск перших супутників, тим самим обігнавши Сполучені Штати (лише на час і то тільки в області балістики), оптимізм Хрущова отримав новий імпульс. Радянський керівник міг тепер дозволити собі бравірувати загрозою масованої відповіді Сполученим Штатам, якщо ті зважаться на ядерну атаку. Якщо па XX з'їзді він стверджував, що Радянський Союз досить сильний, щоб переконати імперіалізм стриматися від війни проти нього, то тепер він вважав, що Радянський Союз мас засоби спонукати Сполучені Штати відмовитися «експортувати контрреволюцію». За цих умов, і якби соціальні процеси в кожній країні розвивалися так, як це їм наказував марксистський детермінізм, перемога соціалізму в світі була б забезпечена в найближчому майбутньому. Різні чинники (передусім процес деколонізації) дозволяли говорити про безповоротність руху людства до соціалізму, який Радянський Союз був покликаний надихати і прискорювати, активізуючи свою політику в третьому світі.

У хрущовській діалектній економічне змагання та мирне співіснування йшли рука об руку, спираючись па досягнуті Радянським Союзом рубежі. Динамізм радянського суспільства, підкріплений на XXI з'їзді партії теорією переходу від соціалізму до комунізму, гарантував би мирне співіснування різних країн. У свою чергу воно повинне було забезпечити сприятливі умови для економічного розквіту Радянського Союзу, дозволивши скоротити військові витрати па деякі види звичайної зброї і направити кошти в інші сектори економіки. Все більш міцніюча економіка дозволила б надавати економічну допомогу третьому світу, зміцнюючи його незалежність і скорочуючи «сферу впливу імперіалізму».

Політика мирного співіснування, ця задумана нова форма протидії Заходу, майстерно чергуючи тиск із компромісами і не доводячи справу до війни, пояснює складне па перший погляд переплетіння суперечливих ініціатив радянської дипломатії в період 1956-1964 рр., яка поєднувала загрози з пропозиціями розрядки напруженості.

Прийнята відносно Заходу політика передбачала насамперед повне визнання їм підсумків другої світової війни і завоювання «соціалістичного табору». У цьому аспекті основною турботою радянського керівництва став Берлін, статус якого постійно ставив під сумнів положення НДР як держави. Відкрите місто, вітрина Заходу в самому серці НДР, Західний Берлін був, за висловом В.Ульбріхта, «раковою пухлиною», яка точила зсередини західний кордон «соціалістичного табору». У листопаді 1958 р. радянський уряд звернувся до західних держав з пропозицією переглянути статус Берліна, який повинен був стати вільним і демілітаризованим містом. Радянський Союз надавав Заходу шестимісячний термін для переговорів з НДР, після закінчення якого СРСР підписав би з цією країною сепаратний договір про мир. який давав йому повну владу над Східним Берліном, що поставило б Західний Берлін у скрутне становище. Для проведення переговорів з німецької проблеми Хрущов висловив побажання скликати конференцію чотирьох «великих держав». Діставши відмову від Заходу, який не побажав прийняти його пропозицію, Хрущов погодився відсунути встановлені ним терміни, сподіваючись досягти бажаної зустрічі. Принципова домовленість була досягнута після візиту Хрущова до Сполучених Штатів у вересні 1959 р.

Перший в історії візит глави Радянського Союзу в Сполучені Штати мав для Хрущова величезне значення. Візит зміцнював міжнародний престиж Радянського Союзу, до якого Сполучені Штати повинні були відтепер відноситися майже як до рівного партнера. Протягом усього турне по США Хрущов звеличував вигоди співпраці обох країн, а також ідею мирного співіснування, яке, на його думку, природним і спокійним чином повинне було привести до перемоги комунізму («Ваші онуки, - заявив він у виступі по американському телебаченню, - будуть жити при комунізмі саме завдяки мирному змаганню»).

З переговорів Хрущова з Ейзенхауером у Кемп-Девіді радянський керівник виніс враження, що американський президент готовий піти на поступки відносно Берліну. Було вирішено скликати конференцію чотирьох у травні 1960 р. в Парижі.

Менше ніж за два тижні до відкриття конференції Хрущов оголосив, що радянська ППО збила американський літак У-2, який із шпигунськими цілями вторгся у повітряний простір СРСР. Проте, Хрущов поїхав у Париж, де 16 травня, па самому початку роботи конференції, зажадав, щоб Ейзенхауер приніс публічні вибачення і негайно дав розпорядження про припинення розвідувальних польотів американських літаків. Американський президент, підтриманий де Голлем, відмовився задовольнити вимогу Хрущова. Конференція не відбулася. Американська сторона у своїх численних заявах давала зрозуміти, що Сполучені Штати не були готові піти на поступку відносно Берліну. Невдача конференції зміцнила, крім іншого, позиції Пекіна, на думку якого радянська політика розрядки напруженості ніяк не сприяла тому, щоб імперіалізм ставав більш «свідомим».

Невдачею закінчилася і зустріч Хрущова з новим американським президентом Дж.Кеннеді в червні 1961 р. у Відні. Хрущов, натхненний фіаско підтриманої американцями висадки антикастрівських сил у затоці Кочинос 17 квітня 1961 р., звернувся до Кепнеді з войовничою промовою і висунув новий ультиматум з берлінського питання, оголосивши, що СРСР укладе мирний договір з НДР до кінця року.

5 серпня 1961 р. Рада Варшавського Договору закликала НДР вжити заходів обережності проти «підривноїдіяльності» Західного Берліну (насправді, передусім проти масової еміграції східних німців). 19 серпня уряд НДР спорудив у Берліні знамениту «стіну», порушившії цим чотиристоронній Потсдамський договір, який гарантував вільне пересування по місту. Здавалося, повернулися часи «холодної війни». У вересні Радянський Союз розірвав укладену із Сполученими Штатами угоду про мораторій на ядерні випробування в атмосфері і зробив серію могутніх вибухів. На початку жовтня Сполучені Штати повідомили Радянський Союз, пред'явивши у підтвердження фотоматеріал, про встановлений ними факт наявності у СРСР значно меншої кількості ракет, ніж припускалося, і про дуже велику перевагу США в цій області. Після цього можливості Радянського Союзу «перестерігати» виявилися значно меншими. Мабуть, саме з цієї причини Хрущов спустив критичну ситуацію на гальмах, виступивши з трибуни XXїї з'їзду з публічною заявою, що встановлений для урегулювання статусу Берліна термін (31 грудня 1961 р.) не остаточний.

Між тим розбіжностям великих держав з берлінського питання належало відійти на другий план у загальній картині міжнародних відносин, оскільки назрівала нова і найбільш глибока після 1945 р. криза, ініційована розміщенням радянських ракет па Кубі. Незважаючи па запевнення Кастро про соціалістичний, а потім і «марксистсько-леніпський» характер кубинської революції, радянські керівники в 1960-1961 рр. були дуже стримані з питання щодо включення Куби в соціалістичний табір. Визнати цю маленьку і легко вразливу країну, розташовану поблизу побережжя США, соціалістичною, означало для СРСР взяти на себе нову стратегічну відповідальність, до якої він, на думку радянських керівників, ще не був готовий. У кризовій ситуації 1961 р. соціалістична Куба мала всі шанси стати найбільш хворобливою точкою соціалістичного табору, чимось на зразок «Берліну навиворіт». Тільки в квітні 1962 р. під натиском Кастро і, як завжди, у погоні за показними, навіть авантюрними ініціативами у зовнішній політиці Хрущову вдалося досягти згоди радянського керівництва визнати соціалістичний характер кубинського експерименту. Безсумнівно, саме завдяки цьому трохи пізніше було прийняте рішення про встановлення на території Куби ядерних ракет середньої дальності. Підстави, що лягли в основу цього рішення Радянського Союзу, отримали надалі різні інтерпретації та оцінки. Згідно з думкою одних (М.Татю), ракети на Кубі розміщувалися, швидше усього, з тим, щоб вирівняти стратегічний баланс між СРСР та США після того, як виявилася американська перевага. На думку інших (Ж.Левек), включення Куби в соціалістичний табір привело до необхідності активно захищати острів проти будь-якої американської інтервенції. Присутність ядерних ракет була могутнім чинником залякування, особливо якби вдалося поставити Вашингтон перед фактом, що здійснився, після того як ракети були розміщені та приготовані до дії. В обох випадках така операція за умови її швидкого здійснення могла виявитися вигідною.

22 жовтня 1962 р., через кілька днів після того, як Сполучені Штати дізналися про роботи по встановленню радянських ракет, Кепнеді оголосив морську блокаду Куби і зажадав в пайкоротші терміни демонтувати та вивезти ракети. Американська адміністрація чекала аналогічної відповіді з боку Радянського Союзу відносно так же вразливого Берліна, однак її не було.

Радянський Союз обмежився бурхливим протестом. Пересвідчившись у рішучості американців, 25 жовтня Хрущов направив Кеннеді послання, в якому повідомив про свою згоду вивести ракети під контролем ООН, якщо Сполучені Штати назавжди відмовляться від захоплення Куби. 27 жовтня Хрущов направив друге послання, яке містило додаткову вимогу до США про виведення американських ракет із Туреччини. Кеннеді вирішив прийняти умови першого послання і проігнорував друге. Радянському Союзу нічого не залишалося, як задовольнитися цим, поклавши, таким чином, кінець кризі.

Наслідки кубинської кризи були серйозними. Незважаючи на приєднання до соціалістичного табору нової держави і шумливу пропаганду заслуг Радянського Союзу в збереженні миру у всьому світі, СРСР зазнав глибокого приниження і його престиж був сильно підірваний. Впали й політичні акції Хрущова, який зіграв вирішальну роль у цій справі. Ракетна криза примусила його задуматися не тільки про небезпеку, але й про межі своїх можливостей у досягненні цілей шляхом конфронтації і загроз із сумнівних позицій сили. Ядерний паритет не був панацеєю - не менше значення мала наявність сил для інтервенції і залякування в тому або іншому регіоні. У роки після кризи Радянський Союз приклав немало зусиль, щоб розвинути цю частину збройних сил (морських, наприклад), якій досі через захоплення Хрущова «всім ядерним» виявлялася явно недостатня увага.

Загальне прагнення запобігти небезпеці тотальної війни, яка стала завдяки цій кризі очевидною, проявилося в подальші місяці в установці прямої лінії зв'язку між Кремлем та Білим домом для попередження можливих помилок тієї та іншої сторони в аналізі і трактуванні подій. Нарешті, 15 серпня 1963 р. був підписаний договір про часткову заборону ядерних випробувань, перша формальна угода по контролю над озброєннями, що була укладена «великими державами» і стала вирішальним етапом у їх відносинах і встановленні форм співіснування.

Кубинська криза завершила розкол в китайсько-радянських відносинах, який визрівав з 1956-1957 рр., коли Мао Цзедун приписав «ревізіонізму» невдачу своєї «кампанії Ста кольорів». На думку Мао, ревізіонізм, оголошений відтепер ворогом № 1, мав дві причини: внутрішню (постійний «буржуазний вплив») і зовнішню («капітуляцію» перед імперіалізмом). Ця теза стала теоретичною основою китайської опозиції радянській політиці мирного співіснування. Ця опозиція не мала па увазі, однак, негайного зіткнення, оскільки Мао сподівався вплинути на радянське керівництво шляхом переконання. На конференції комуністичних і робітничих партій, яка відбулася у Москві в листопаді - грудні 1957 р., китайський керівник витлумачив перевагу Радянського Союзу в області ракетних озброєнь як загальну перевагу соціалістичного табору над імперіалізмом і оголосив, що відтепер «вітер зі Сходу сильпіший за вітер із Заходу». Із цього слідував висновок про необхідність згуртувати ряди навколо Радянського Союзу і примусити імперіалізм відступити. На конференції Мао пояснював, що, звичайно, краще уникнути третьої світової війни, але боятися її не варто, оскільки в результаті її «багато сотень мільйонів людей перейдуть на сторону соціалізму і настане кінець імперіалізму».

Потім, коли спроби Хрущова знайти форми співіснування з імперіалізмом стали очевидними, радянсько-китайські відносини почали гіршати. На думку китайських керівників, розрядка напруженості в радянсько-американських відносинах могла принести китайським інтересам тільки шкоду. За кілька днів до від'їзду Хрущова до Сполучених Штатів між Індією та Китаєм вибухнула гостра прикордонна криза. Радянський Союз виступив із декларацією, в якій висловлював жаль з приводу конфлікту між двома дружніми йому країнами. Для Китаю ця декларація була рівнозначна заяві про нейтралітет в конфлікті між соціалістичною державою і буржуазною, і свідчила про розрив із принципами пролетарського інтернаціоналізму. Відразу після свого візиту до Сполучених Штатів Хрущов попрямував у Пекін на зустріч з Мао, під час якої відкрито захищав вигоди розрядки напруженості, аж до тверджень про дійсну зацікавленість Ейзенхауера в мирі. Кількома місяцями пізніше, у квітні 1960 р., Мао відповів на доводи Хрущова публікацією величезної передовиці з нагоди 90-річчя від дня народження Леніна, яку він назвав «Хай живе ленінізм!». Під маскою критики ревізіонізму в Югославії стаття викривала принциповий відхід всієї зовнішньої політики СРСР від марк-сизму-ленінізму, пролетарського інтернаціоналізму і революції, і схиляння її в ревізіонізм. Тим часом Хрущов повідомив китайським керівникам, що спільні роботи по створенню атомної бомби будуть припинені. Влітку 1960 р. Москва несподівано відкликала тисячі радянських експертів і фахівців, які допомагали Китаю у створенні його промислової бази, перервавши здійснення багатьох проектів. Були також скорочені або затримані постачання сировини, обладнання та запасних частин. Пізніше Радянський Союз зажадав повернення кредитів, наданих починаючи з 1950 р.

Разом з тим міжнародна конференція, що пройшла з 10 листопада по З грудня 1957 р. у Москві, в якій взяли участь представники 81 партії, показала падіння авторитету Радянського Союзу в комуністичному світі. Партії ряду країн (Албанії, Північної Кореї, Індонезії) перейшли на сторону Китаю. Хрущову все ж вдалося провести па конференції радянські тези; китайці ж, бажаючи зберегти міф про єдність соціалістичного табору, погодилися підписати заключний документ, з багатьма пунктами якого вони були незгідні. Кубинська криза прискорила розрив. Радянсько-американська угода про виведення була оцінена китайцями як повторення мюнхенської змови. У лютому і березні 1963 р. китайська преса виступила з чотирма статтями, які викривали «капітулянтство» Хрущова, а також «нерівні договори», нав'язані царською Росією Китаю. За статтями пішла нота з 25 пунктів, передана в радянське посольство у Пекіні в червні 1963 р. Це був вичерпний і провокаційний звинувачувальний документ, направлений проти усіх основних установок радянської політики. СРСР відповів на неї в липні в тому ж тоні. Китайські дипломати були вислані з Москви за антирадянську пропаганду. Після цих інцидентів пленум ЦК КПРС, що відбувся в лютому 1964 р. схвалив доповідь М.Суслова, який звинуватив Пекін в імперіалістичних спрямуваннях, прихованих за його політикою допомоги народам, що борються проти колоніалізму. Зі свого боку китайське керівництво у все більш категоричній формі наполягало на своїх територіальних домаганнях. У липні 1964 р. Мао заявив, що висунуті японцями претензії відносно Курильських островів цілком «справедливі» і що Радянський Союз повинен повернути Китаю захоплені у нього території.

Одночасно з цим головним конфліктом в серці соціалістичного табору в 1963-1964 рр. затвердилося протистояння між СРСР та Румунією. Його безпосередньою причиною став радянський план кооперації національних економік країн Східної Свропп в рамках Ради Економічної Взаємодопомоги. Аж до смерті Сталіна існування цієї організації мало у великій мірі формальний характер. Якщо вслід за Радянським Союзом НДР і Чехословаччина висловилися наприкінці 50-х рр. за прискорення і поглиблення процесу економічної спеціалізації, то Румунія, яка побоювалася, що їй буде запропоновано зосередитися переважно на сільському господарстві, була проти. Рішучість радянського уряду форсувати економічну інтеграцію східноєвропейських країн, що проявилася саме в 1961-1962 рр., не в останню чергу була визначена кризою у радянсько-китайських відносинах і «відступництвом» Албанії. Економічна інтеграція стала одним із засобів боротьби проти відцентрових політичних тенденцій. Плани радянських і румунських керівників прийшли в непримиренну суперечність, оскільки румуни були рішуче настроєні па продовження політики індустріалізації, яка, здавалося, вже принесла деякі результати. Опинившись під тиском радянської сторони, румунське керівництво пом'якшило свою критику на адресу Китаю та Албанії. Зрозумівши, що продовження тиску па Румунію на руку китайцям, Хрущов переглянув свої позиції, і на сесії РЕВ 24-26 липня 1963 р. в Москві вимоги Румунії були задоволені.

Проте, в квітні 1964 р., коли напруженість у радянсько-китайських відносинах піднялася па повий рівень, Румунія дала зрозуміти, що не буде брати участь у жодній міжнародній конференції, на якій буде відсутнім Китай. Румунське дисидентство з економічної сфери переходило в політику і, зверх того, ставало відкритим. Розуміючи посилення відцентрових тенденцій, Хрущов у липні 1964 р. вирішив провести міжнародну конференцію всіх комуністичних і робітничих партій 15 грудня, в ході якої передбачалося засудити китайський, албанський і румунський ухили. Задуманій конференції не призначено було відбутися, оскільки Хрущов був знятий зі своїх постів. Однією з найважливіших причин відставки Хрущова в жовтні 1964 р., безумовно, стало його керівництво соціалістичним табором, який знаходився в стані розпаду і дезорганізації.

Радянська політика відносно третього світу також не принесла до 1964 р. очікуваних результатів. Разом з тим вона сприяла розробці Інститутом світової економіки та міжнародних відносин нових політичних підходів, які відображали тенденції до більшої помірності і поступовості відносно поставлених цілей. Міжнародна конференція комуністичних і робітничих партій (листопад - грудень 1960 р.) схвалила запропоноване радянською стороною поняття «держава народної демократії». Віднесеним до цього типу незалежним державам третього світу відводилася вирішальна роль в період «третьої фази загальної кризи капіталістичної системи». Згідно з журналом «Комуніст», тільки п'ять держав відповідали встановленим критеріям (захист економічної та політичної незалежності, аграрна реформа та економічний розвиток, який виключає яке б то не було проникнення іноземного капіталу, політичне керівництво з боку «прогресивних сил»): Куба, Гвінея, Гана, Малі та Індонезія. І дійсно, незважаючи на всі зусилля радянської дипломатії, ні Об'єднана Арабська Республіка (яка отримала від СРСР кредит в 100 млн. долл. на будівництво Асуанської дамби і в той же час продовжувала переслідувати комуністів), ні Ірак (де революція 1958 р. покінчила з британським впливом, не привівши, однак, до встановлення радянського), ні Конго (на захист цілісності якого Хрущов виступив в ООН у вересні 1960 р., викликавши скандал тим, що під час виступу стукнув черевиком по столу) не увійшли в клан держав «народної демократії». Хрущовський волюнтаризм, не здатний запропонувати цим країнам привабливу модель розвитку, вів їх у глухий кут.

15 жовтня 1964 р. опубліковане в радянських газетах коротке комюніке повідомило, що «пленум ЦК, який відбувся напередодні, задовольнив прохання т.Хрущова М.С. про звільнення його від обов'язків Першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР у зв'язку з похилим віком та погіршенням стану здоров'я». Через два дні «Правда» виступила з критикою «чужих партії прожектерства, скороспілих висновків і поспішних, відірваних від реальності і дій, хвастощів і просторікування, захоплення адмініструванням, небажання рахуватися з тим, що вже виробили наука й практичний досвід». Хоча імені Хрущова не згадувалося, всім було ясно, про кого йде мова.

Відставка Хрущова була результатом змови за всіма правилами. ЗО вересня, послухавшись поради своїх колег по керівництву країною, Хрущов, який провів протягом 1964 р. 135 днів в офіційних зарубіжних поїздках, відправився в Сочі на відпочинок. Скориставшись його відсутністю, колеги Хрущова скликали 12 жовтня засідання Президії, а 13-го - пленум ЦК КПРС. Після повернення 13 жовтня до Москви Хрущов відразу ж з'явився перед Президією, від імені якої з вимогою відставки Першого секретаря ЦК КПРС виступив Суслов. Хрущов, можливо, ще сподівався відновити своє положення через Центральний Комітет, як це було в червні 1957 р., але ЦК вже засідав, і його рішенням стало усунення Хрущова прямо з наступного дня з усіх посад, які були негайно передані людям: Брежнєв зайняв пост Першого секретаря ЦК КПРС, а Косигін очолив уряд. Вперше питання спадкоємності влади були заздалегідь і ретельно продумані. Це було успадкування підготовлене та узаконене, яке до того ж спиралося па очевидні правила, схвалені внаслідок змови у вищих партійних інстанціях, коротше кажучи, успадкування «по праву», факт якого показував радикальні зміни, які відбулися завдяки Хрущову після 1953 р. в політичній практиці.

Відставка Хрущова завершила дворічний період, протягом якого його авторитет і політика, що проводилася ним у все більшій мірі виявлялися під питанням. Престиж Хрущова помітно похитнувся після кубинської кризи, коли його колеги стали вже відкрито виступати проти нього з критикою. У червні 1963 р. Хрущову довелося погодитися па створення Комісії з реорганізації промисловості. У липні 1964 р. Брежнєв поступився місцем Голови Верховної Ради Мікояну, щоб повністю зосередитися на роботі в Секретаріаті. Основна увага була приділена контролю й керівництву за діяльністю вищих партійних кадрів, що складало головну задачу і привілей Першого секретаря і чим Хрущов, захопившись міжнародним турне, став нехтувати. У жовтні 1964 р. якщо він ще й вважався номінально відповідальним за Секретаріат, то насправді цей орган був уже в руках Брежнєва. Суспільство ж, -як інтелігенція, так і «простий народ» - зустріло відхід Хрущова на пенсію байдуже, а багато хто і з радістю.

Ліберальна інтелігенція ніколи не приховувала своє зневажливе відношення до цього «неотесаного українського мужлана», яким був у її очах Хрущов. Так, вона вітала викриття, зроблені на XX та XXII з'їздах КПРС, як і роль Хрущова в публікації «Одного дня Івана Денисовича», однак після «заморозків» у сфері культури, що почалися весною 1963 р., вже не спокушалася діями Першого секретаря ЦК КПРС. Віруючі побоювалися нових антирелігійних кампаній, а національна еліта - наслідків заяв Хрущова про «зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР», про те, що розвиток національних мов «повинен вести не до посилення національних перегородок, а до зближення націй». Більшість же населення країни бачила, що умови життя з початку 60-х рр. стали помітно погіршуватися: зниження темпу житлового будівництва, підвищення цін на продукти харчування, ріст податків, обмеження розмірів присадибних дільниць (у селян), проект введення робітничих паспортів (для робітників), з очевидною метою обмежити свободу руху робочої сили в промисловості, що викликало тривогу - всі ці непопулярні заходи щодня вступали в суперечність з обіцянками «райдужного комуністичного майбутнього» і фанфарами «кукурудзівника», який регулярно закликав «наздогнати та перегнати Америку». Проте, в Радянському Союзі зростання соціального невдоволення не могло привести до відставки керівника. Не враховуючи змови спів товаришів Хрущова, вирішальною причиною його відставки стала опозиція частини партійно-господарських кадрів, стурбованих його нескінченними реформами, які постійно загрожували їх кар'єрі, стабільності положення та привілеям.

Лише на початку апарат підтримував діяльність Хрущова по проведенню реформ та десталіпізації, що поклала кінець періодичним чисткам, встановила більш або менш стабільну - у зв'язку з відмовою від репресій - систему, досить відкриту для можливого сходження по її рівнях без страху за своє життя. Однак реформи, що пішли незабаром одна за одною, зруйнували цю ідеальну схему. Розпочата в 1957 р. реформа радпаргоспів торкнулася вищих кіл і відправила тисячі московських службовців у провінцію. Реформи 1961 і 1962 рр. посилили невдоволення, яке охопило й дуже багатьох членів ЦК, які займали ключові пости секретарів обласних і республіканських комітетів партії і опинилися перед загрозою позбавитися їх. Наштовхнувшись на фронду партійної номенклатури, що відвернулася від нього, Хрущов, починаючи з 1961-1962 рр. все більше й більше став звертатися до «технократів» економічного апарату, яким він дозволив брати участь у прийнятті рішень, запрошуючи на «розширені пленуми» ЦК. І в цій сфері хрущовські реформи породили незадоволених, - особливо в середовищі плановиків, основною задачею і прагненням яких був розподіл матеріальних і фінансових ресурсів між представниками регіонів. Проте, неозорі почини Хрущова відновили проти нього й екопомістів-реформаторів, серед яких найвідомішим тоді теоретиком був Ліберман. Хрущовські ініціативи викликали також невдоволення численних місцевих кадрів, господарських керівників, які через неможливість практично «наздогнати та перегнати Америку» повинні були подавати шпору «теоретично» встановлені та зафіксовані в планах результати, що вело до нагромадження обману і приписок. Нарешті, цілий ряд кроків Першого секретаря ЦК КПРС настроїв проти нього і частину військових. Вирішальну роль в цьому зіграли немилість Жукова (1957 р.) і різке скорочення армії. Воно відбувалося відповідно до ідей Хрущова про «всеядерне» майбутнє, зворотною стороною якого було скорочення звичайних збройних сил.