2.5 “Радянизація” Західноукраїнських територій. Утвердження тоталітарного режиму

Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства зв'язку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю і забезпечено розподіл її більшої частини серед найбіднішого їства, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров'я. Водночас велося механічне перенесення сюди всього комплексу "казармового" соціалізму (управлінських структур, господарського механізму тощо), що робилося рахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства.

Відповідно до рішень Президії Верховної Ради СРСР від 4 рудня 1939 р. і 7 серпня 1940 р., на території Західної України, Північної Буковини і Південної Бессарабії було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську, Станіславську, Чернівецьку та Акерманську (від грудня 1940 р. - Ізмаїльську) області в складі УРСР. Після цього за радянським зразком тимчасові органи влади замінили виконкоми обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих. Причому виконкоми створювалися без самих Рад, оскільки вибори до місцевих Рад відбулись в західних областях лише в грудні 1940 р. Все це засвідчувало, що новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів.

Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили за винятком більшовицької партії. На підставі постанови ЦК ВКП (б) від 1 жовтня 1939 р. "Про створення комуністичних організацій на Західній Україні і Західній Білорусії" ЦК КП (б) У здійснив комплекс заходів щодо створення тут первинних партійних організацій і керівних партійних органів, підібрав для роботи в них тисячі комуністів, відряджених зі східних областей України і демобілізованих з військ Українського фронту. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Частина з них оголосила про свій саморозпуск.

Припинили свою діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу, в тому числі профспілки, комсомол, творчі спілки тощо, являли собою не що інше, як філію партійно-державних органів. Це означало, що політична система на західноукраїнських землях приведена в повну відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР.

Основним принципом кадрової політики режиму на західних землях України стало те, що на всі важливі посади перших керівників призначалися працівники, що прибули за скеруванням ЦК КП (б) У, всесоюзних і республіканських наркоматів. Серед прибулих "уповноважених" переважали малокомпетентні особи, освіта яких звичайно не перевищувала рівень початкової і неповної середньої школи і доповнювалася тримісячними курсами пропагандистів. Зате ці люди пройшли сувору школу сталінського виховання, навчилися беззаперечне підкорятися партійній дисципліні. Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне копіювання форм і методів ідеологічної та господарської діяльності які були прийняті в східних областях, призводило до серйозних прорахунків у роботі промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти культури.

В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка централізація, яка практично не залишала простору для самостійних рішення господарських керівників, інженерів та техніків. Як наслідок виникло відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, перетворення її у різновид найманих працівників. Ускладнювали становище і необгрунтоване усунення з роботи місцевих спеціалістів (насамперед колишніх власників підприємств), які проводилися під прапором боротьби із засміченістю підприємств "класове ворожими елементами". Лише у Львівській області з цієї причини на підприємствах промисловості та залізничного транспорту до 1 квітня 1940 р. було звільнено близько 10,9 тис. осіб.

Усе це не могло не позначитися на ефективності роботи виробничих колективів. Так, на нафтових промислах Дрогобицької області через виробки неполадки у 1940 р. було допущено 43 490 год. простоїв та 432 аварії. План буріння нафтовидобувна промисловість області за цей рік виконала на 73,8%, а по розвідувальних роботах - лише на 37,8%. На Львівській залізниці протягом 1940 р. паровозний парк використовувався не більш як на 50%. Щоб звести кінці з кінцями, залізниця одержала від держави 62 млн крб. дотації.

Доведені до трудових колективів плани часто були занижені і не відповідали виробничим потужностям. Але й за таких пільгових умов сотні підприємств їх систематично не виконували.

В основу діяльності заводів і фабрик, промислових артілей і будівельних організацій були покладені головно валові показники, тож на більшості підприємств якість продукції не лише не поліпшилася, а й суттєво погіршилася. Завдання з асортименту продукції, як правило, не виконувалися. Відомчий підхід до керівництва промисловістю і будівництвом призводив до послаблення нормальних територіальних зв'язків між підприємствами, розташованими в одному економічному районі. Ефективність роботи більшості підприємств була низькою.

Повною мірою встигло відчути на собі прес командно-адміністративної системи і селянство. Партійні органи практично всі свої зусилля спрямували на здійснення колективізації одноосібних господарств, хоч ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для цього не було. Вже на початку 1940 р. в селах Західної України почали створюватися перші колгоспи. До червня 1941 р. на території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Ізмаїльської областей було створено 2867 колгоспів, які об'єднали 204,1 тис. селянських господарств.

Ідею колективізації підтримала лише частина найбіднішого селянства, тоді як основна маса сільського населення не виявляла бажання вступати в колгоспи. За таких умов з метою форсування колективізації принцип добровільності Широко підмінявся адміністративними заходами, грубим тиском. В окремих районах прийняття селян у колгоспи здійснювалося огульно. Щоб прискорити колективізацію, одноосібників обклали великими податками. Після цього значна щетина селян відвернулася від нового режиму.

Поспіх в одержавленні засобів виробництва і торгівлі, коли незважаючи на політичну та економічну недоцільність було націоналізовано сотні дрібних, фактично ремісничих підприємств, магазинчиків, кіосків, а також демонтаж розгалуженої системи західноукраїнської кооперації, надмірне скорочення приватної торговельної мережі, бюрократична неповороткість нових управлінських структур у сфері виробництва і обслуговування призвели до значних перебоїв у постачанні населення товарами першої необхідності. Дефіцитом стали білий хліб, м'ясо і м'ясопродукти, а в окремих районах навіть сіль і мило. За порівняно незначний час небачене виросли черги в магазинах, різко стрибнули вверх базарні ціни, розцвіла спекуляція. Ці та інші упущення, що негативно вплинули на матеріальне становище населення, не могли не викликати, а в багатьох випадках і зміцнити політичні сумніви значної частини західноукраїнського суспільства.

Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань тоталітарний режим вважав культуру. Тому незважаючи на внутрішні проблеми, на потреби культурного будівництва в західних областях були виділені значні кошти, які спрямовувались передусім на розширення мережі шкіл, культурно-освітніх закладів, подолання неписьменності, що знаходило схвалення місцевого населення. Режим поставив собі на службу науку, освіту. Підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю сі культурно-освітні, мистецькі і наукові інституції, радянська влада відразу знаходилася їх розбудовувати у потрібному напрямі.

У найстисліші строки в західних областях на радянських засадах було уніфіковано систему освіти та виховання. З січня 1940 р. усі школи Західної

України перейшли на навчальні плани, програми, підручники радянської школи а з початку 1940/41 навч. р. радянська система почала вводитися Акерманській і Чернівецькій областях. Поряд з рідною в усіх школах обов'язково вивчалась і російська. У вищих навчальних закладах відповідно до загальносоюзної структури утвердилася курсова система навчання, екзаменаційні сесії, обов'язкове відвідування лекцій, у всіх вузах були створ кафедри марксизму-ленінізму, яким відводилася пріоритетна роль.

Унаслідок проведених реорганізацій музеїв, бібліотек, клубів і товари більша частина їх взагалі припинила свою діяльність, а нові часто функціонували малоефективно. На Львівщині замість 22 різних музеїв, існували тут до початку другої світової війни, навесні 1940 р. залишилось з яких лише 2 розпочали свою роботу. Всупереч волі науковців було ліквідовано. Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність "Просвіт "Рідна школа", інші національні громадсько-просвітницькі організації.

Створені у Львові за радянськими зразками обласні організації республіканських творчих спілок: письменників, художників, композиторів стали зручним засобом партійного контролю за літературно-мистецьким процесом і управління ним.

Підтримку властей одержало лише обмежене к авторів, які прийняли "радянську платформу" і намагалися працювати в руслі канонів "соціалістичного реалізму". Перед ними в першу чергу відкривали можливість друкувати свої твори в республіканських і всесоюзних газет журналах, видавництвах, експонуватись на виставках.

Система політичної цензури стала на західноукраїнських землях всеохоплюючою. Випуск газетної і книжково-журнальної продукції без попередньої цензури був заборонений.

З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церкви навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації,; майно - конфіскації.

Вже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархія, духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі греко-католицькі церкви).

Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, близько ста змушені були протягом 1939-1940 рр. покинути свої парафії переслідування з боку влади. Утисків зазнали також і представники конфесій.

Усе це викликало в суспільстві напруженість і невдоволення.

Висновки