У період, що розглядається, дальший розвиток одержала адво катура. 15 червня 1965 р. до Положення про адвокатуру УРСР 1962 р. були внесені зміни. Положення встановлювало, що обласні колегії адвокатів діють з метою здійснення захисту на попередньому слідстві та в суді, представництва з цивільних справ у суді та арбітражі, а також для палання іншої юридичної допомоги громадянам, підприємствам, установам, організаціям і колгоспам. Колегії адвокатів були добровільними об'єднаннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю. В Положенні визначались завдання і склад колегій, їх органів, права і обов'язки адвокатів, а також форми керівництва державних органів колегіями. 30 листопада 1979 р. прийнято Закон “Про адвокатуру СРСР”, де зазначалось, що адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян та організацій, здійсненню правосуддя, вихованню громадян у дусі дотримання трудової дисципліни, поваги до прав, честі та гідності інших осіб. Колегія адвокатів утворювалась за заявою групи засновників. Вищим органом колегії були загальні збори (конференція) членів колегії, виконавчим органом -- її президія. Загальне керівництво колегіями адвокатів здійснювали Ради народних депутатів. Міністерства юстиції СРСР і УРСР контролювали дотримання колегіями адвокатів законодавства, яке регулювало діяльність адвокатури, встановлювали порядок оплати юридичної допомоги і оплати праці адвокатів. Для організації роботи адвокатів по наданню правової допомоги в містах та інших населених пунктах утворювались юридичні консультації. Нове Положення про адвокатуру УРСР, затверджене Верховною Радою УРСР 1 жовтня 1980 р., детально регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки, розширило види юридичної допомоги громадянам.

Важливе значення в республіці мала діяльність нотаріальних органів. Нотаріатом називалася система державних органів (нотаріальних контор), до обов'язків яких входило посвідчення безспірних прав і фактів, котрі мають юридичне значення. Організація і діяльність нотаріату регулювалися законодавством, зокрема Законом СРСР від 19 липня 1973 р. “Про державний нотаріат”, а також Законом УРСР від 15 грудня 1974 р. з тією ж назвою, який набрав чинності 1 травня 1975 р.

Отже, у двадцятиріччі, що розглядається, в Україні функціонував розгалужений державний апарат, організація і діяльність якого були врегульовані законодавчими актами як союзного, так і республіканського рівня. В цих актах багато говорилося про демократів, широкі права представницьких органів, необхідність зміцнення соціалістичної законності. Проте в умовах панування командно-адміністративної системи управління ці положення у багатьох випадках залишалися лише деклараціями. Так, Верховні Ради СРСР і УРСР, а також інших союзних республік, всупереч їх статусу законодавчих органів, в основному “одностайно” голосували за пропозиції та законопроекти державно-партійного апарату. Призначення і переміщення вищих посадових осіб затверджувалися Верховними Радами без будь-якої спроби з'ясувати їх причини. Чайковський А.С. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К. - 2000. - с. 278.

Фактично ці питання заздалегідь вирішувалися у відповідних партійних структурах. Верховні Ради були передусім декларативними, ніж працюючими органами. Такими ж безправними органами виявилися й місцеві Ради всіх ступенів. їх безправ'я визначалося перш за все вкрай слабкою матеріально-фінансовою базою. У діяльності місцевих Рад головну роль відігравали виконкоми. На сесіях депутати лише “одностайно” голосували за підготовлені апаратом виконкомів рішення. Відтиснення представницьких органів державної влади управлінським апаратом на другий план призвело до того, що цей апарат сам займався підзаконною творчістю, видаючи численні інструкції та накази, які фактично мали силу закону. До речі, і практика формування представницьких органів влади спрямовувалась на підбір досить “слухняного” складу депутатів, згодних “одностайно” штампувати шляхом голосування підготовлені апаратом рішення. Практика організації виборів Рад усіх рівнів йшла таким чином, що у бюлетені для голосування стояло прізвище тільки одного кандидата в депутати. Оскільки висування кандидатів у депутати було монополізовано партійними комітетами, то фактично це були не вибори депутатів, а їх призначення.

Багато проблем існувало також в організації та діяльності правоохоронних органів. їх працівники одержували низьку зарплату, перебували в матеріальній (житло, паливо в сільській місцевості, продукти, дитячий садок, школа тощо) та іншій залежності від місцевих властей. Це призводило до того, що керівники, особливо місцеві, втручалися в роботу суду, прокуратури, міліції, що було грубим порушенням конституційних принципів незалежності суду і прокуратури.

Одержало поширення так зване “телефонне право”, завдяки якому, застосовуючи тиск на правоохоронні органи, багато правопорушників із числа “номенклатури” ухилялися від кримінальної відповідальності. Крім того, існувала інструкція ЦК КПРС, яка прямо забороняла правоохоронним органам збирати будь-який “негатив” на номенклатурщиків партійних і радянських органів. В роки застою нерідкими були заборони допитувати посадових осіб. Непідсудними були й колегіальні органи суспільних організацій (передусім КПРС). Система номенклатури формувала в країні безлику та кишенькову, цілком залежну від партапарату судову владу.

Висновки

Підсумовуючи наведене про стан держави і права України в другій половині 60-х -- на початку 80-х рр., можна зробити такі висновки. Політичне життя України відбувалося під знаком незавершеності, половинчастості, непослідовності та суперечливості, відставання у розв'язанні об'єктивно назрілих завдань, відсутності конче необхідних змін. Значною мірою це було зумовлено тим, що бюрократична партійно-державна правляча верхівка СРСР намагалась зберегти командно-адміністративний метод управління, який отримав свій найбільший розвиток у 30-ті роки за умов культу особи Сталіна, -- жорстко вольовий, що спирався на бюрократичний апарат, а не на народну ініціативу, з пріоритетом ідеї, а не потреб і сподівань людей. Його лише очистили з урахуванням “хрущовської відлиги” (і то не повністю) від найбільш одіозних прийомів, перш за все пов'язаних з масовими репресіями, але сам стиль управління -- авторитарно-патерналістський, антидемократичний -- залишився майже без змін. Тоталітарний лад цього періоду став “золотим віком” партократії.

УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену Конституцією суверенність, залишалася економічно, політично та ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократичного центру. Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов життя. Щонайменше пробудження його національної свідомості таврувалося як прояв так званого буржуазного націоналізму і жорстоко придушувалося.

Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою законності, прав і свобод громадян. До середини 80-х років стала особливо помітною економічна, соціальна, політична криза радянського суспільства. Суспільство потребувало радикального оновлення.

Для другої половини 60-х -- першої половини 80-х років характерною була абсолютна монополія комуністичної партії на владу. Неототалітарний режим прикривався докттриного “загальнонародної держави”, яка формувалась в контексті ідеології переходу до комуністичного суспільства. Вона передбачало суттєву трансформацію соціальної бази радянського суспільства, розмиття граней між різними класами і прошарками, між містом і селом. Припускалось розширення колегіальних і демократичних засад в державному управлінні з наступним перетворенням його в "Народне громадське самоврядування”. Технократична тенденція, яка проглядалась в керівництві економікою і державою, прийшла в зіткнення з ідеологічною доктриною партійності.

Головною тенденцією розвитку держави і права була жорстка централізація дгржавного механізму, правоохоронних органів, правової системи.

Бюрократична партійно-державна номенклатура намагалася уберегти командно-адміністративний стиль управління. Панування бюрократичної номенклатури призводило до порушення владою законності, прав і свобод громадян.

Таким чином, суспільно-політичне і правове життя України розвивалося в умовах наростання гострої кризи неототалітарного режиму. На черзі дня стало питання про саму можливість його існування.

Список використаних джерел

1. Брайчевський М. Конспект історії України. К., 1993. -- 278 с.

2. Гончаренко В.Г. Історія держави і права України: Курс лекцій. - К. - 1996. - 456 с.

3. Грушевський М. Історія України-Руси XIV-XVII віків. Видавн. “Наукова думка”, Київ-1995. - 389 с.

4. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К.: “Атіка”. - 2003. - 416 с.

5. Історія України / Керівник Ю. Зайцев. - Львів. - 1996. - 436 с.

6. История государства и права Украинской ССР / Отв. ред. Б.М. Бабий. К., 1976. - 342 с.

7. Історія української РСР: У 8-ми т. - К. - 1996 - 389 с.

8. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина.- К., 1996. - Ч.2. - 423 с.

9. Історія держави і права України: у 2-х ч. / За ред. Ак. Рогожина А. Й. -- Харків, 1993. - 419 с.

10. История государства и права Украинской ССР: В 3-хт. -- К., 1987. - 317 с.

11. Історія України: Нове бачення: У 2-х т. / Під загал. ред. В. А. Смолія. - К., 1996. - 478 с.

12. Історія України: Хрестоматія. -- К., 1996. - 376 с.

13. Конституція (Основний Закон) Союзу Радянських Соціалістичних Республік. К., 1977. -- 45 с.

14. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки. К, 1978. -- 56 с.

15. Котюк В.О. Основи держави і права. Київ-1994 р. - 267 с.

16. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К. - 2000. - 413 с.

17. Кульчицький В., Настюк М., Тищик Я. З історії української державності. -- Львів, 1992. - 367 с.

18. Кульчицький В.С. Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. -- Львів, 1996. - 318 с.

19. Михайленко О.Р. Основи держави і права. Львів-1994 р. - 345 с.

20. Музиченко П. Історія держави і права України. -К., 1999. - 568 с.

21. Настюк М.І. Основи держави і права. Львів-1994 р. - 296 с.

22. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. - К. - 1996. - 499 с.

23. Орест Субтельний. Україна. Історія. Видавн. "Либідь", Київ-1993 р. 456 с.

24. Чайковський А.С. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К. - 2000. - 389 с.

25. Український історичний журнал. - №1. - 1998 р. - січень-лютий. Видавн. “Наукова думка”. С. 69-76.