Військовий есавул, так само, як кошовий отаман, суддя і писар, обирався общею радою з простих козаків низового товариства; обов'язку військового есавула були дуже складні: він спостерігав за порядком і благочиненням між козаками в мирний час у Січі, у військове в таборі; стежив за виконанням судових вироків за рішенням кошового чи всієї ради, як у самій Січі, так і у віддалених паланках війська; робив наслідку з приводу різних суперечок і злочинів у середовищі сімейних козаків запорізького поспольства; заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав хлібну і грошову платню і, за наказом кошового, розділяв його згідний посади кожного старшини; охороняв усіх запорізьких вільностей, що проїжджали по степах; захищав інтереси війська на прикордонній лінії; посилався перед війська для розвідки про ворогів; стежив за ходом битви під час бою; допомагав тій чи іншій стороні в жаркі хвилини бою. Оттого ми бачимо, що в 1681 році військовий есавул, з декількома козаками, охороняв московських послів під час нічлігу їхній на ріці Базавлуке; у 1685 році, на прохання кизикерменского бея, він зганяв з Низу Дніпра по Січі Козаків, що займалися тут відведенням татарських коней і причинявших інші «шкоди» татарам; у 1765 році він посилався від Січі до Дніпра й Орели для охорони запорізького кордону і козацьких зимовників від російської лінійної команди; у 1757, 1758, 1760 роках есавул, з великими командами, переслідував у степу «харцизів» і гайдамака. Відтого ж зрозуміло, чому військового есавула різні мемуаристи й історики називають «поручиком», правою рукою і правим оком кошового і порівнюють його посада з посадою міністра поліції, генерал-ад'ютанта при фельдмаршалі. Зовнішнім знаком влади запорізького військового осавула була дерев'яна тростина, на обох кінцях скована срібними кільцями, що він зобов'язаний був тримати під час військових збор. Життя і доходи військового осавула були такі ж, як і військового писаря; але платні він одержував 40 карбованців у рік. У помічники військовому осавулу вибирався військовий подъесаулий, а на випадок війни військової обозний, що відав артиллерією і військовим продовольством і разділявший усі праці есавула.

Усі чотири названі обличчя -- кошовий, суддя, писар і осавул -- складали запорізьку військову старшину, що відали військові, адміністративні, судові і навіть духовні справи всього запорізького низового війська; посадові обличчя, що випливали за ними, тільки допомагали головним і виконували їхню волю і накази. Не задовольняючи керуванням краю із Січі, військова старший не раз відправлялася усередину козацьких вільностей по містах, селам і зимовникам, щоб на самих місцях зробити таке чи інше розпорядження, згідно нестаткам і потребам населення: чи зрівняти повинності, чи звільнити від податей, чи розділити угіддя, чи розібрати сварки і покарати злочинців. Як відбувалися ці поїздки, видно з похідних журналів січового архіву, що збереглися до нашого часу.

Посада курінних отаманів, називаних просто «отамання», числом 38, по числу куренів у Запорізькій Січі , як і інші, була виборна; у курінні обиралася людина розторопний, хоробрий, рішучий, іноді з колишньої військової старшини, а більшею частиною з простих козаків; вибір курінного отамана відомого куреня складав частку справа тільки цього куреня і виключав утручання козаків іншого куреня. Курінні отамани насамперед виконували роль інтендантів у Січі; прямою їх обов'язком були доставка провізії і дров для власного куреня і збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці; відтого в курінного отамана завжди знаходилися ключі від скарбниць, що у його відсутність ніхто не смів брати, якщо на те не було дозволу від курінного. Курінні отамани піклувалися про козаків свого куреня, як батьки про власних дітей і, у випадку яких-небудь провин з боку козаків, винних карали тілесно, не просячи на те ні в кого дозволу. Улюблених курінних отаманів запорізькі козаки слухалися іноді більше, ніж кошового чи суддю, і тому часто через курінних отаманів кошовий отаман у важких і небезпечних чи питаннях випадках діяв і на настрій усього війська; у такий спосіб курінні отамани служили як би посередниками між значною старшиною і простим товариством, а іноді і знаряддям у руках кошового, особливо в тих випадках, коли яка-небудь справа вимагала негайного рішення усього війська, а військо, у цілому складі, чи ухилялося дати своя швидка відповідь, чи ж зовсім не було згідно на пропозицію кошового. Віддаючи повну данину поваги курінним отаманам, запорізькі козаки навряд чи вважали посаду курінного необхідною умовою для одержання посади кошового; принаймні, історичних даних на те не мається; можна лише думати, що це було в більшості випадків, але не складало неодмінної умови. Крім прямих обов'язків, курінні отамани в числі 17 чоловік щорічно відправлялися із Січі в столицю за одержанням царської грошової і хлібної платні; у воєнний час вони завжди залишалися при своїх куренях «на господарстве», і замість них йшли, наказні курінні отамани, що виступали завжди на чолі своїх куренів і показували приклад хоробрості і безстрашності для простих козаків; під час походу всякий курінь мав свою корогву, і козак, що носив цю корогву, називався хорунжим. Головним доходом курінних отаманів була царська платня-- по 27 карбованців на кожний, крім тих 17 отаманів, що щорічно відправлялися в столицю за платнею і за те понад визначені йому 27 одержували по 18 карбованців на людину; крім того, курінні отамани одержували від козаків, що їздили на видобутки «по ласці», що кожний захоче дати; гроші ж, що вони збирали за крамниці і хати на базарах, що віддавалися в наймання шинкарям і Крамарям, також збір від казанів і курінних дубів, що віддавалися в наймання, чи човнів, вони звертали на потребі куренів, щоб вони ні в чому не бідували. Звання курінних отаманів, як можна думати, йде з тих пір, коли встановлене був розподіл усього війська на курені.

Після військовий старшини і курінних отаманів випливали так називані «батьки» чи «старі», «сивоусі діди», «знатні радці», тобто колишні військові запорізькі старшини, чи свої посади, що залишили, по старості років і через хворобу, чи попуст ку їхній іншої після військової ради. Досвідченість, прославлена відвага, запекле молодіцтво в молоді роки -- давали їм право на величезний моральний авторитет у середовищі запорізького війська. Це були «стовпи» усього низового війська, носії всіх його переказів і строгих виконавців козацьких звичаїв: вони протвережували і втихомирювали не знали ніякої вузди, при повній рівності товариства, молодих козаків; вони навіть часто йшли проти волі «власної» старшини, не крім самого пана кошового, коли бачили в чому-небудь порушення з його боку предковічних порядків запорізької громади. На радній площі «сивоусі діди» займали місце негайно після військовий старшини; у нарадах по негайно послу курінних отаманів; під час війни управляли над окремими загонами і навіть іноді над самими полковниками; при відправленні «аркушів» від січового товариства приписувалися негайно після імені кошового отамана, а після смерті користалися такою честю, що, при їхньому похованні, один раз палили з гармат, «а з дрібної рушниці більш, ніж по іншим простим козакам».

За війсковою старшиною випливали військові служителі -- довбуш, пушкар, товмач, кантаржей, шафар, канцеляристи і шкільні отамани.

Військовий довбуш, «добош», политаврщик, відав військовими литаврами, якими він призивали козаків на ради, загальні і частки, 1 січня кожного нового року, 1 жовтня, на Покрив пресвятої богородиці, у відомі дні чи березня квітня, на свято Воскресіння Христова, нарешті у виді походів на чи ворогів під час прийому важливих осіб до Січі. Крім цього прямого обов'язку, військовий довбуш іноді виконував обов'язки інших чинів, особливо поліцейських: так, він знімав із засуджених злочинців плаття і приковував їх до ганебного стовпа на площі, був присутній при виконанні судових вироків, спонукував посполитих до якнайшвидшої сплати податей і негайному приїзду, у виді походів, із зимовників у Січ, нарешті, стягував на користь війська мита і перевози через ріки. За виконання своїх обов'язків довбушу давався «особлива велика всякий рік плата», але, не більше трьох карбованців у рік. У допомогу військовому довбушу давався виборний піддовбуш.

Військовий пушкар управляв усією війсковою запоріжскою артилерією, тобто пушками, мортирами, порохом, дробом, свинцем, ядрами і кулями; крім того, він виконував посаду доглядача військової в'язниці, тому що під його наглядом знаходилися злочинці, що очікували судна і тимчасово містилися при військовий пушкарник, чи засуджені і присуджені до тюремного ув'язнення; нарешті, військовий пушкар щорічно виїжджав із Січі, звичайно навесні, для прийому провіанту, свинцю і пороху, що присылались з Москви в Січ. Зміст військовому пушкарю, як і довбушу, давалося з царської платні -- «особлива велика плата», як видно з документів 1768 року, три карбованці в рік. У допомогу військовому пушкарю вибирався військовий підпушкарь і кілька людей гармашей чи канонірів, митецьких у стрілянині з гармат і рушниць.

Військовий товмач виконував посаду військового перекладача і зобов'язаний був знати іноземні мови знаходився у відношенні з запорізькими козаками проїжджали через їхню землю народів, які: поляки, турки, татари, греки, вірмени, молдавані й ін.; товмач візував їхні види, пред'являв їм вимоги від запорізького Коша, служив посередником між ними і запорізькими козаками; читав, що надсилалися в Січ грамоти іноземних государів; як людина, що знає різні мови, військовий товмач нерідко посилався секретно Кошем для розвідування справ на границі запорізьких вільностей і навіть у ворожий стан.

Військовий кантаржей (від турецького «кантар»-- ваги, у поляків kantorzy, kantorzysta--приказчик) був хоронителем військових ваг і мір, що служили нормою для ваг і мір усіх торговців, що жили в Січі, і продавців. Маючи при собі військові ваги і міри, кантаржей разом з цим зобов'язаний був збирати доходи на користь війська з приможливих у Січ товарів, продуктів, різної бакалії, горілки, провина і поділяти їх на товариство, старшину і церкву. Таким чином, посада військового кантаржея можна порівняти з міністром державних майні якого-небудь невеликого західноєвропейського князівства наших часів; він жив в особливому приміщенні на базарній площі.

Військові шафари (від польського zsafarz--эконом, ключник, келар, домоправитель), числом чотири, іноді і більше, з підшафаріями, зобов'язані були збирати доходи на користь війська, але не в Січі, а на головних через Дніпро, Буг і Самару перевозах -- Кодацькім, Микитинськім, Бугогардовськім, Самарськім і ін.; з купців, що проїжджали, дрібних торговців і промисловців усякого звання і народностей; вони вели прихіднорозхідні книги, містили при собі козацькі команди, іноді мали команди прикордонних комісарів, і строго стежили за порядком при русі вантажів через переправи.

Військові канцеляристи, що розділялися на старших і молодших, інакше власне канцеляристів і підканцеляристов, писарів і підписарієв, складали, очевидно, цілий штат, що доходив іноді до 20 чоловік і колишній, звичайно, у безпосереднім підпорядкуванні від військового писаря.

Військові шкільні отамани, числом два, один для школярів старшого, інший для школярів молодшого віку; обоє вони вибиралися і скидалися самими ж школярами, обоє зберігали на руках шкільну суму і піклувалися про продовольство і життєві зручності свого юного і дитячого товариства.

До військового «служителям» належали ще булавничий, бунчужний і хорунжий. На руках першого знаходилася булава кошового, на руках другого -- військові бунчуки, а на руках третього -- корогва, чи військовий прапор, що він носив на війну. Крім військового хорунжого, минулого і курінних хорунжих 38 чоловік, по числу куренів у Січі.

Самий нижчий ступінь чинів у ранзі Запорізького низового війська складали громадские отамани, що спостерігали за порядком і благочиненням між запорізьким посольством по падалицях у слободах і зимовниках,

Безпосередньо за січовий старшиною випливала похідна старшина і паланочная; вона вище стояла військових служителів, але діяла поза Січчю і тому повинна бути розглянута після них. Похідну старшину складали -- полковник, що називався інакше сердюком, осавул і писар; вони чи діяли у воєнний час, при сухопутних і морських походах, чи в мирне при пійманні гайдамака і харцизів чи розбійників, особливо ж у передовій варті, що виставлялася на границях запорізьких вільностей; у всіх випадках полковник був начальником відомої частини війська, розташовував декількома загонами запорізьких козаків, неодмінно з осавулом і писарем.

Паланочную старшину («до паланки») складали -- полковник, чи сердюк, есавул, писар, підесаулий і підписарій, тобто «три пани і три підпанка»; відтого в полковників існувала формула підписів на папері: «Полковник NN з старшиною». У паланочну старшину вибиралися люди заслужені, щорічно, однак, що змінювалися після військової ради; спочатку їх було п'ять, потім вісім чи десять, по числу паланок в усьому Запорожжя; кожний з них мав у своїй дистанції особливу команду над козаками, що жили по слободах і зимовникам, посилав роз'їзди на прикордонні лінії для розвідування про положення справ у ворогів і про усьому повідомляв точні і докладні зведення в Січ; крім того, один з них щорічно відправлявся в столицю, чи Москву Петербург, за одержанням царської грошової і хлібної платні. Влада паланочного полковника була в його області дуже велика: він заміняв у своєму районі особу кошового отамана і тому нерідко, як і кошовий, карав і навіть страчував смертю злочинців. Його влада простиралася і на облич, що проїжджали, через паланку: він дозволяв їм в'їзд у вільності запорізьких козаків і для безпеки давав їм особливий знак, що називався перначем. Зовнішнім знаком достоїнства паланочного полковника був носиться їм за поясом металевий пернач, яким він іноді «бив смертним боєм по голові провиненого в чому-небудь козака». На зміст усього «паланочного панства» йшла «особлива велика плата всякий рік».

Висновок

Як у виборі військовий старшини і розділі земель, так і в судах, покараннях і стратах запорожці керувалися не писаними законами, а «старожитнім військовим звичаєм», словесним правом і здоровим глуздом. У той час, як малоросійські козаки, навіть з часу гетьмана Богдана Хмельницького, відокремивши від Польщі, робили суд і розправу, через брак власного законодавчого статуту, по польських законах, тобто по литовському статуті і по німецькому магдебурзькому праву, запорожці не визнали цих законів, як не згодних з духом малоросійського народу, і замінили писані польські закони «здоровим міркуванням і введеними звичаями». Але писаних законів від запорожців не можна було й очікувати насамперед тому, що громада козаків занадто мало мала за собою минулого, щоб виробити ті чи інші закони, привести їх у систему і виразити на папері; потім писаних законів у запорізьких козаків не могло бути ще і тому, що все історичне життя їхній була наповнена майже безперервними війнами, що не дозволяли їм багато зупинятися на пристрої внутрішніх порядків власного життя; нарешті, писаних законів запорізькі козаки навіть намагалися уникати, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх вільностей. Відтого покарання і страти в запорізьких козаків усього більше стосувалися карних і майнових злочинів. Це --загальне правило для всіх народів, що стояли і коштують на перших ступінях суспільного розвитку: насамперед людині потрібно відгородити свою особистість і своє майно, а потім уже думати про інші більш складних сполученнях громадського життя. Звичай, замість писаних законів, визнавався, як гарантія міцних порядків у Запорожжя, і росіянином урядом, починаючи з часу пануючи Олексія Михайловича і кінчаючи часом імператриці Катерини II, тобто від початку і до кінця історичного життя Запорожжя під державою Росії.

Не можна сказати при цьому, однак, щоб запорізькі судді, у своїй практиці винятково звичаєм, дозволяли собі сваволя і допускали тяганину справ: і незначне число запорізького товариства і чисто народний пристрій його, і цілковита приступність усякого члена козацької громади до вищих начальників робили суд у Запорожжя простим, швидким і правої в повному і точному змісті цих слів; скривджений і кривдник словесно викладали перед суддями сутність своєї справи, словесно вислухували рішення їхній і відразу припиняли свої звади і непорозуміння, причому, перед суддями були однаково рівні -- і простий козак і знатний товариш. Прості козаки і старшина вважалися рівними, але насправді останні домагалися для себе вигідних рішень кошового чи паланочних судів. Формальна рівноправність не відповідала фактичної нерівності бідних і багатих козаків у суді.