Церковна політика Росії в Галичині під час Першої світової війни: експансія "воєнного православ’я"

"Нужно было что-то другое, что не смущало бы совесть униатов и не угрожало бы им жестокой рассправой со стороны австрийцев за измену вере. Значит, надо было придать делу такой вид, будто бы униаты пользуются нашими священиками по крайней нужде […] Наша конечная цель при такой приткровенности нисколько не пострадала бы. И теперь, считая, что они одно с нами, а затем - привыкши к нашим священникам, униаты, в конце концов, потеряли бы всякое представление о каком-либо отличии между ними и нами, между православием и унией и, в случае присоединения Галиции к России, сразу влились бы в Православную Церковь. Цель была бы достигнута незаметно для глаза, правда - без пышных торжеств и триумфов для воссоединителей, но зато без волнений и жертв, безболезненно и прочно» Там само. С.36.

Головним помічником Протопресвітера був відомий історик, професор-протоієрей Федір Титов. До галицьких справ професор залучався ще на початку 1915 року (наприклад, 7 лютого 1915 року генерал Іванов викликав його в Ставку Верховного Головнокомандуючого для обговорення питання про влаштування біженців), однак не мав безпосереднього стосунку до діяльності Євлогія. Титов дотримувався думки, що на час військових дій православні парафії на окупованих територіях мають підпорядковуватися Протопресвітеру військового духовенства, а пізніше перейти під юрисдикцію митрополита Київського Ульяновский В. Историческая записка к 300-летию КДА и её автор Фёдор Титов// Титов Ф. Императорская Киевская Духовная Академия. 1615-1915. К., 2003. С.XCVIII-XCXIX. Офіційне призначення Титова представником протопресвітера відбулося в серпні 1916, а активна діяльність місії тривала до червня 1917 року - період, коли завдяки т.зв. Брусиловському прориву російська армія знову опанувала частину Східної Галичини та Буковини (підпорядковані Протопресвітеру священики діяли також і там, втручаючись де-факто у справи іншої автокефальної церкви). На цей раз місіонери поводилися більш обережно, не гналися за цифрами навернень. Однак в очах сучасників їхня справа пов'язувалася з діяльністю церковного управління 1914-1915 рр. Зокрема, Олександр Лотоцький, призначений представником Тимчасового уряду на Буковині, так характеризував діяльність професора-протоієрея Титова:

"Працю його, в співробітництві з архиєпископом Євлогієм, не буде золотими літерами записано на сторінках історії. Систематичне переселення галицького священства на Сибір (в політику воно не втручалося - ніяких доказів на те не було, - але було українське і не було православне), насаджування православних авантурників в рясах у звільнені таким чином уніатські парафії - се була праця, до якої доклав рук мій колишній професор" Лотоцький О. Сторінки минулого. Варшава, 1932. Ч.1. С.125.

Особливих успіхів місіонери на чолі з Шавельським та Титовим не досягли, загрузнувши у бюрократичному розборі конфліктів, котрі виникали між новими православними парафіями та надісланими священиками. Зокрема, під час зустрічі (у травні 1917) з Олександром Лотоцьким, Титов скаржився, що селяни, котрі самі просили православного священика, пізніше вигнали його. Розібравшись у паперах, Лотоцький виявив, що священика парафіяни дійсно просили: "але по кількох місяцях, як не стало у них і не давано їм свого. Ще за кілька місяців ті віруючі люди, можливо, попросили б, щоб їм дано рабина жидівського або мулу магометанського, бо без релігійного обходу не могли бути" Там само. С.126.

Діяльність управління при Протопресвітері не була, однак, останньою спробою експансії Православ'я до Галичини. Щоправда, намагання підтримати православний рух в краї здійснювалися вже за зовсім інших політичних реалій, тобто - після розпаду Російської імперії і утворення Української держави. Влітку 1918 року про свої права як екзарха Вселенського патріарха "згадав" митрополит Антоній (Храповицький). З його ініціативи на другій та третій сесіях Всеукраїнського Православного Церковного Собору обговорювалося питання, пов'язане з забезпеченням можливості Київському митрополиту відвідувати православну паству в Галичині Ульяновський В. Церква в Українській державі 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). К., 1997. С.295, 305. Собор в липні та листопаді 1918 року звертався до українського уряду з проханням виклопотати в уряду Австро-Угорщини дозвіл для відвідання Галичини самим митрополитом Антонієм або його представниками. Храповицький 5 вересня написав лист до Голови Ради Міністрів Української Держави, в якому, виклавши історію набуття ним в 1910 році прав екзарха Вселенського Патріарха, підкреслив, що він є православним архіпастирем Галичини ще й як митрополит Київський та Галицький "и таковым званием получаю вдвойне сие полномочие, имеющее девятисотлетнюю давность и пятисотлетний титул» ЦДАВОВУ. Ф.3766, оп.1, спр.157, арк.84. У зв'язку з цим митрополит вимагав надати йому можливість вільно відвідувати Галичину та Закарпаття та призначати туди священиків та місіонерів. Вимоги митрополита українськими діячами оцінювалися як «продовження церковно-урядових російських заходів часу російської окупації Галичини" Лотоцький О. Українські джерела церковного права. Варшава, 1931. С.131. Але, зважаючи на реальну ситуацію шанси на їхнє задоволення були мізерними. За церковними діячами вже не було підтримки російської державної влади, до Галичини повернувся митрополит Андрей Шептицький, а Україна була окупована німецькими та австро-угорськими військами.

Причиною активності Антонія було не стільки бажання реально допомогти православним галичанам (зрештою, йому навіть не було достеменно відомо яка кількість їх залишилася в краї після військових пертурбацій 1915-1917 рр.), скільки "зарезервувати" на майбутнє право підтримувати православний рух на Галичині. Певною мірою митрополиту вдалося знайти підтримку в представників адміністрації Гетьмана Скоропадського, проте на заваді втіленню в життя згаданих планів стала зміна влади в Україні. Директорія УНР, основу військову силу якої становили українські січові стрільці (тобто - галичани), одним з перших своїх розпоряджень по здобуттю Києва постановила арештувати архієпископа Євлогія. Хоча офіційно це не було оголошено, однак безпосередні виконавці особливо не приховували, що основною причиною таких дій є "помста" за акції по наверненню на Православ'я у 1914-1915 рр РДІА. Ф.796, оп.445, спр.784, арк.45-49.. Через день після арешту архієпископа Євлогія було арештовано й митрополита Антонія, котрий вважав, що репресії інспіровані Андреєм Шептицьким У Міністерстві ісповідань //Слово. 1918. № 67.С.4; Митрополита Антонія та архієпископа Євлогія було інтерновано до Галичини. Навесні 1919 року митрополит Андрей приймав у Львові згаданих православних ієрархів, причому архієпископ Євлогій вважав за необхідне повідомити Шептицького про свою непричетність до рішення арештувати митрополита у вересні 1914 року. Див.: Евлогий (Георгиевский), митрополит. Путь моей жизни. С.278.

Таким чином, протягом 1914-1918 рр. у боротьбі за Галичину релігійний фактор брався до уваги представниками австро-угорського та російського військового командування й цивільної адміністрації. Австрійський уряд протягом 1914-1917 рр. змушений був здійснювати контрзаходи проти "експансії військового православ'я", які зводилися майже виключно до каральних акцій щодо всіх, запідозрених у москвофільстві. Створення концтабору Талергоф, частина в'язнів якого була утримувана там тільки за приналежність до православної церкви, було однією з найбільш неадекватних акцій австрійського уряду. Протягом І Світової війни Відню не вдалося віднайти ефективної моделі, яка б запобігала зміні конфесійної ситуації в Галичині, однак виключала б безпосереднє використання силового тиску.

Для російської сторони питання утвердження православ'я в краї було важливим з огляду на наступні чинники:

а) бажання усунути перепони для приєднання Галичини до імперії. Згідно з російськими планами, в разі військової перемоги мало йтися не просто про анексію, а про "возз'єднання" не лише з Російською державою, але й Православною Церквою.

б) полегшення процесу русифікації місцевого українського населення. Перехід на православ'я був одним з елементів широкої русифікаторської програми, до якої входило також переведення системи шкільної освіти, преси та книговидавництво на використання виключно російської мови.

в) знищення опори для українського національного руху, одним з очільників якого був митрополит Андрей Шептицький. За умови приєднання Галичини до Російської імперії існування легальних структур греко-католицької церкви ускладнювало б боротьбу з "украинским сепаратизмом" по всій Україні.

Однак конкретні спроби використання релігійного фактору для закріплення присутності на заселених українцями територія Австро-Угорщини, виявилися невдалими. Головними причинами провального фіналу операції по "возз'єднанню" галичан з Православною Церквою були неприхована заполітизованість православних місіонерів та неадекватні уявлення про нібито загальне бажання греко-католиків зректися унії. Чи не найбільш відчутним наслідком діяльності церковних управлінь, очолюваних архієпископом Євлогієм (Георгієвським) та протопресвітером Георгієм Шавельським стала дискредитація москвофільського руху і зменшення кількості (у порівнянні з ситуацією на першу половину 1914 року) православних в Галичині.