Згасання козацьких автономій у підросійській Україні

Він твердить, що його послали мешканці цієї країни, доведені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої Величності - в такому випадку вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких забрали всі їхні привілеї, кинувши їх під ноги росіян...*

Варто додати, що канцлер дав на пропозицію Капніста ухильну відповідь, побоюючись провокації і не бажаючи наражатися на конфлікт з Росією. Ширшої інформації про людей, від імені яких Капніст вів згадані переговори, та про події, що їм передували, поки що в розпорядженні істориків немає.

Слобідська Україна

Григорій Сковорода у одному з листів називає Малоросію, себто Гетьманську Україну, своєю матір'ю, а Слобожанщину - тіткою. Мабуть, у цій метафорі напрочуд влучно відображена споріднена, але неоднакова доля двох козацьких ареалів - старого і нового, слобідського, який з середини - другої половини ХVІІ ст. розрісся на теренах колишнього Дикого Поля за путивльським пограниччям Московського царства. Переселенці з охоплених пожежею воєн Наддніпрянщини, Поділля та Волині прибували сюди, знімаючись з рідних місць цілими селами, а то й округами. Так, у 1652 р. близько тисячі козаків, вийшовши під проводом полковника Івана Зіньківського з-під волинського Острога цілим полком - з обозним, писарем, дев'ятьма сотниками і навіть двома попами, заклали на злитті річок Тиха Сосна і Острогощ майбутнє місто Острогозьк. Інша переселенська група в цьому самому 1652 р. заснувала м. Суми на старому Суминому городищі, а 1654 р. 37 козацьких родин поставили фортечку на Харковому городищі над р. Лопанню (невдовзі сюди прибудуть ще 587 родин, фортецю буде розширено й перебудовано, вона почне обростати передмістями і врешті перетвориться на одне з найбільших міст Слобожанщини - Харків). У 1659 р. 670 переселенців за царським дозволом осіло на давньому городищі над татарським бродом на р. Сіверський Донець, поклавши початок м. Салтову; трохи пізніше уманський полковник Микола Сененко з 200 козацькими родинами осяде на місці майбутньої Мурафи; 1663 р. отаман Яків Чернігівець займе з групою колоністів з-за Дніпра гирло р. Балаклії, започаткувавши однойменне місто і т.д. У цілому ж, за підрахунками Дмитра Багалія, у 1780-х роках тут, на доти порожніх просторах, мешкало понад 990 тис. людей, з-поміж яких абсолютну більшість становили колоністи з України, причому близько половини рахувалося вільними військовими обивателями, тобто колишніми козаками.

Більші групи переселенців, прибуваючи з-за Дніпра на свою нову батьківщину, відразу споруджували укріплення, які з допливом міського торгового та ремісничого населення перетворювалися на міста (як в Острогозьку, Охтирці, Харкові, Сумах та ін.). Менші колективи осідали у заснованих ними ж селах, а оскільки ці поселення були звільнені від податків, то за давньою українською традицією їх називали слободами, що й дало ім'я всьому розлогому регіону, який займав сучасні Курщину, Білгородщину та Вороніжчину Російської Федерації і Сумську, Харківську та Донецьку області України. Абсолютна більшість переселенців була заможними людьми, або, як висловлюються тогочасні російські джерела - семьянистыми и прожиточными, спромагаючись у нелегкій мандрівці через Дніпро і степи перевозити сільськогосподарський реманент і переганяти худобу - коней, корів, волів, свиней, овець. Не дивно, що такому статечному контингентові населення царський уряд охоче сприяв - хазяйновиті черкаси*, осідаючи на незалюднених пограниччях держави, одночасно і окультурювали їх, і витворювали живий захисний щит на татарських шляхах та бродах. Переселенці, своєю чергою, отримували власні вигоди від протекції уряду: їхні взаємини з владами на довгі роки були обмежені складанням присяги вірності царю, в той час як у черкасские обыклости, тобто внутрішнє життя козацьких громад, російська адміністрація не втручалася.

До головних привілеїв слобожан належало право вільної, не оподатковуваної і не обмеженої в розмірах займанщини, тобто дозвіл розробляти цілинний ґрунт (з чого виріс головний масив тутешньої поземельної власності), а також заняття господарськими промислами. Під останні використовувалися лісові, лугові та ін. угіддя, які в ході пізніших урядових межувань записувалися за конкретним населеним пунктом вопче, тобто як землі спільного користування. З приватних займанщин належало служити військову службу, а коли вони з тих чи інших причин порожніли - місцева старшина могла передавати їх новоприбулим поселенцям або взагалі продавати на сторону (що стало одним із джерел формування великих старшинських маєтків).

До найбільш прибуткових місцевих промислів належало вільне винокуріння, затверджене багатьма царськими жалуваними грамотами як суто українська пільга, якої не знало населення внутрішніх регіонів Росії. У лісових районах чималі прибутки давало дігтярство і бджільництво, а в степових - виварювання селітри, скотарство, садівництво. До черкасских обыклостей належало і право переселенців на млинарство та безмитну торгівлю, що разом з винокурінням вважалося замінником грошового жалування за військову службу. Торгові пільги сприяли швидкому формуванню великих ярмаркових центрів у Харкові, Охтирці, Сумах. Загалом же на останню чверть ХVІІІ ст. на Слобожанщині, де сконцентрувалася велика сухопутна посередницька торгівля між купцями України, Росії, Туреччини і Польщі, функціонувало понад 270 ярмарків, через які проходила величезна маса сировини й товарів місцевого та іноземного походження.

Стабільно заможне життя мешканців Слобідської України забезпечувалась і тим, що царський уряд аж до 1760-х років не втручався у їхнє внутрішнє самоврядування, влаштоване за звичною для козацького середовища полково-сотенною схемою. П'ять слобідських територіально-адміністративних полків, які сформувалися вже в перші роки заселення краю, охоплювали Острогозьку, Харківську, Сумську, Охтирську та Ізюмську полкові округи. Кількість козацтва, яке виставлялося з них на військову потребу, бувала в різний час неоднаковою. Так, на зламі ХVІІ-ХVІІІ ст. у найбільшому Сумському полку нараховувалося 1230 боєздатних вояків, у Харківському - 850, Охтирському - 820, Острогозькому - 350, Ізюмському - 250. За ухвалою Комісії установлення Слобідських полків 1732 р., комплект боєздатних козаків Слобожанщини було визначено в 4.200 осіб - тисяча в Охтирському полку і по 800 у решті (усього ж виборного козацтва нараховувалося 22 тис., а підпомічників і підсусідків - 86 тис.).

Як і в Гетьманській Україні, уся повнота цивільної, судової і військової влади на території полку належала полковникам. Їх уряд був оточений великою повагою, оскільки свого часу саме полковники очолили переселення, а в нових умовах здійснювали постійне посередництво між козаками та царською адміністрацією. Тому досить швидко на чільне місце висунулося з десяток родин, які впродовж століття забезпечували контингент спадкового полковництва - Донці-Захаржевські, Квітки, Кондратьєви, Шидловські, Лесевицькі тощо. Варто додати, що спершу полковників обирали на старшинських радах і лише затверджували царськими жалуваними грамотами, а згодом, як і на території Гетьманату, фактично наставляли згори. Проте в зв'язку з відсутністю козацького сепаратистського руху відбувалося це без помітних конфліктів, з врахуванням думки загалу.

Ні гетьманського правління, ні інституту наближеної до гетьмана Генеральної ради Слобожанщина не знала. Життя полків замикалося на власній полковій старшині, яку складали (окрім полковника) обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі - один для військових, другий для цивільних справ. У військових питаннях полковники підлягали бєлгородському воєводі - головнокомандувачу так званого Бєлгородського полку, до якого були приписані слобідські козацькі формування. Що ж до цивільної сфери, зокрема - прав і вольностей, то для кожного окремого полку вона регулювалась власною жалуваною грамотою, у той час як вищою апеляційною інстанцією виступали центральні органи - спершу Розрядний, а далі Великоросійський прикази. З часом згаданий обсяг автономного самоврядування тут, як і в Гетьманській Україні, почав поволі звужуватися. Зокрема, після перепису населення 1732 р., згідно з рішеннями згаданої Комісії установлення Слобідських полків, козацькі збройні сили стали підлягати загальноармійській регламентації; з 1735 р. було заборонене вільне переміщення населення за межі Слобожанщини; з 1748 р. козаків прикріпили до полкових територій, утруднивши перехід з одного полку до іншого.

Остаточна ліквідація полкового устрою збіглася з відміною гетьманства в сусідній Гетьманській Україні. Згідно з маніфестом Катерини ІІ від 28 липня [8 серпня н.ст.] 1765 р., замість п'яти полкових адміністративних округ створювалася Слобідсько-Українська губернія з загальноімперськими органами управління. Тут віднині належало формувати п'ять гусарських полків, до яких на добровільних засадах могли записуватися колишні козаки, а нині військові обивателі Російської імперії. Той з них, хто не ніс збройної служби безпосередньо, зобов'язувався до сплати грошового подушного окладу від кожної особи чоловічої статі будь-якого віку. Старшина ж, подібно до старшини Гетьманату, отримувала табельні чини. На їх підставі після 1785 р. вона теж почне клопотатися про підтвердження російського дворянства, однак кількість родин, яким пощастило його досягти, була незначною - ледь більше 60. Судячи з наказів слобідської знаті депутатам згаданої вище Комісії Нового Уложення, вона, на відміну від гетьманської шляхти, політичних амбіцій не плекала.

Запорозька Січ

Згасання впродовж ХVІІІ ст. козацьких автономій не може бути докладно з'ясоване без погляду на започаткований Петром І наступ Російської імперії на мусульманський південь. Його підсумували російсько-турецькі війни 1768-1774 і 1787-1791 рр., котрі, як прийнято звично твердити, "звільнили від багатовікового турецько-татарського панування питомо східнослов'янські(?!) землі Північного Причорномор'я". У перекладі з мови пропаганди на мову фактів це означало загарбання території Кримського ханату та його степових сателітів-ногайців, які на ті часи вже не складали жодної загрози імперії. "Останньому бастіонові кочовиків", над яким нависло громаддя Росії, йшлося хіба про власний порятунок. Втім, не все гаразд і з "кочовиками". Безпосередньо на території Кримського півострова кочовий спосіб життя давно відійшов в область історичних спогадів: за переписом 1740 р. тут нараховувалось 48 адміністративно-судових округів (кадаликів), що охоплювали 9 міст і 1399 сіл. Що ж до мешканців степу в Східному (від р. Берди до Дніпра) і Західному (від Бугу до Дністра) Ногаях та в Буджаку (між Дністром і Дунаєм), то вони в другій половині ХVІІІ ст. теж вели вже напівосілий спосіб життя, вирощуючи на своїх зимовищах ячмінь, просо і гречку на продаж та розводячи худобу, а їхні прикордонні сутички з молдаванами чи слов'янським населенням перетворилися з грізних степових набігів на звичайні сусідські конфлікти. Втім, Росії йшлося не тільки про прагматичний вихід до Чорного й Азовського морів: її рух на Південь мав ще й ідейне обҐрунтування месіанського походу до Святої Землі заради опіки над усіма християнськими народами Грецького обряду, своєрідне відновлення Візантії після Візантії. Не випадково в оточенні Катерини ІІ навіть народився проект створити на руїнах переможеної Туреччини Грецьку державу, корона якої призначалася б онукові імператриці Костянтину Павловичу. Власне в ці часи моральне право Росії на владу над тюрксько-мусульманським півднем, обҐрунтоване в маніфестах просвіченої імператриці та історієписаннях її царедворців, увійшло в плоть і кров російського світовідчуття на довгі (коли не дотеперішні) часи.

На півдорозі між Росією і теренами її месіанських прямувань лежала Україна - плацдарм для розміщення збройних сил і основне джерело постачання армії продовольством, фуражем, транспортними засобами тощо. Використавши козацьке населення в ході воєн за Причорномор'я і досягнувши своєї мети, царський уряд рано чи пізно мав би ліквідувати непотрібний уже буфер. Тож не дивно, що на Слобожанщині перша хвиля змін припала на часи російсько-турецької війни 1735-1739 рр., а друга і тут, і на Гетьманщині збіглася з переможним завершенням війни 1768-1774 рр. Ці самі обставини вирішили долю і Запорозької Січі.

Про Січ ми востаннє згадували в зв'язку з петровськими репресіями проти прибічників Івана Мазепи, коли 1709 р. січові укріплення на Чортомлику були зруйновані, а запорожці, яким пощастило врятуватися, спершу осіли на р. Кам'янці, а далі (1712) переселились на територію Кримського ханату, заклавши кіш в Олешках [нині м. Цюрюпинськ Херсонської обл.], нижче впадіння в Дніпро р. Інгульця. Життя під ханською протекцією не складалося добре. Запорожці бідували матеріально, оскільки російський кордон відрізав їх від теренів збуту своїх традиційних товарів - солі, риби та худоби. Водночас Кіш обкладали поборами на користь ханської скарбниці, примушували до участі в далеких походах з військом хана і навіть до земляних робіт по укріпленню Перекопської лінії, що відділяла Кримський півострів від материка (останнє сприймалося як болісне приниження вояцької гідності). Відтак товариство почало помалу танути, бо козаки поодинці поверталися в Гетьманат (наприклад, лише 1714 р. в Глухові й Конотопі було прийнято на поселення 350 січовиків-імігрантів). У травні 1728 р., коли на відновлене гетьманство був обраний авторитетний у козацьких колах Апостол, в Олешківській Січі відбувся своєрідний збройний переворот. Партія прихильників російського протекторату розгромила курені опонентів, скинула з кошівства мазепинця Костя Гордієнка і, забравши військові клейноди, рушила на човнах угору по Дніпру. Проте на Чортомлик, куди вони прямували, їх допущено не було. Тож довелося ще кілька років мешкати на ханській території, при впадінні в Дніпро р. Кам'янки [біля сучасного с. Мілове Бериславського р-ну Херсонської обл.], де кошовим знову став непримиренний ворог Москви Гордієнко.

Після його смерті (1733) проросійські настрої вдруге зміцніли, і в серпні 1733 р., після відповідних переговорів, запорожцям було надіслано жалувану грамоту імператриці Анни Іоанівни з дозволом на повернення. У березні 1734 р. вони заклали так звану Нову Січ на півострові, утворюваному р. Підпільною і Дніпром*, за 5-7 км від Чортомлика, а влітку 1734 р. у Лубнах, на переговорах з київським генерал-губернатором Йоганом Вейсбахом, були вироблені умови проживання під протекторатом Росії. За Січчю визнавалося право на споконвічну козацьку територію, котра їй весьма принадлежит - від верхів'їв р. Самари до р. Бугу зі сходу на захід і від річок Тясмина й Орелі до Ногайських володінь - з півночі на південь. На цих землях, які офіційно стали називатися Вольності Війська Запорозького, зберігалося козацьке самоврядування. Як військова одиниця, Січ отримувала щорічне грошове жалування і підпорядковувалась разом з рештою козацьких формувань Гетьманської України російському командуванню (в часи правління Розумовського - гетьманові).

Життям мешканців запорозьких теренів і в мирний, і у військовий час відав кошовий отаман, якого товариство обирало строком на один рік, з'їжджаючись 1-го січня в Січ на загальну Військову раду. Збереглися колоритні описи цієї процедури, яка, слід гадати, спиралася на архаїчні ритуали вояцького братства Дніпрового Низу, усталені щонайменше з ХVІ ст. Після служби Божої старшина виходила з Покровської січової церкви (опікункою Війська Запорозького вважалася Богородиця) і, несучи відзнаки своїх урядів, ставала в коло на січовому майдані, довкруг якого товпилось рядове товариство. Спочатку кидали жереб між куренями на промислові угіддя, а далі, вигукуючи кандидатури, приступали до виборів старшини: кошового, судді, писаря, осавула, обозного, булавничого, хорунжого та ін. Миром обходилось рідко, бо кандидат, запропонований від котроїсь із груп, міг пройти лише методом загальної згоди, якої в підсумку вдавалося досягти хіба кулаками. Втім, той факт, що в останній період існування Січі з року в рік обиралися одні й ті самі особи*, свідчить про поступове зведення ролі ради до традиційної формальності, оскільки наслідки її бували наперед визначені значним, себто заможним і впливовим козацьким елементом, як правило - старшиною давніших строків обрання. Що ж до кошового, то обсяг його повноважень був величезним: він очолював військо, адміністрацію, фінанси, суд, а також репрезентував Січ у зносинах з російськими та сусідними закордонними (кримськими, польськими, молдавськими) владами.

Власне Січ являла собою фортецю, оточену ровом і дерево-земляним валом. Всередині неї знаходились житлові помешкання, військова канцелярія, школа, церква*, пушкарня тощо; за фортечною стіною лежало торгово-ремісниче передмістя, або Крамний Базар з ятками, шинками, майстернями та ін. Центром внутрішньої частини фортеці був майдан, довкола якого стояло 38 вкритих очеретом довгих будівель - куренів, що, власне, і звалося Кошем. У кожному з них мешкало по кілька сотень чоловік, проте значення куренів не зводилося лише до ролі житла. Курінь вважався головною військовою і адміністративно-господарською одиницею Війська Запорозького, сформованою ще в давнину за принципом земляцтва (про це свідчать назви куренів- Канівський, Полтавський тощо). В часи Нової Січі територіальне групування вже втратило значення, але кожний запорожець - чи він мешкав на Коші, чи покинув його через старість - був записаний товаришем до компуту певного куреня, своєрідної комуни зі спільним майном. Останнє нагромаджувалося зі здобичі, яка завжди складалася докупи, з прибутків від промислових угідь та яток на січовому передмісті тощо, використовуючись на харчування, одяг і зброю. На чолі куреня стояв виборний курінний отаман, який у межах курінного товариства мав абсолютну владу.

Запорожці, серед яких боєздатного елемента впродовж ХVІІІ ст. нараховувалося близько 20 тис. чоловік, або мешкали на Коші, відбуваючи сторожову службу, лагодячи фортецю, випасаючи худобу тощо, або, одружуючись, виходили в паланки. Територія Вольностей Війська Запорозького була поділена на вісім паланок ·округів,: на правому березі Дніпра - Бугогардівську, Інгульську і Кодацьку, на лівому - Протовчанську, Орельську, Самарську і Кальміуську, вздовж Дніпрового гирла - Прогноїнську. На прикордонні кожної з них, на суміжжях запорозьких земель з Ханатом, ногайцями, Річчю Посполитою, Гетьманатом, Слобідською Україною та Областю Війська Донського, існували сторожові поселення, де розташовувались невеликі бойові залоги і мешкала паланкова старшина - полковник, писар, отамани слобід.

У віданні паланкової старшини перебували козацькі зимівники ·хутори,, які, подібно до зимовищ сусідів-ногайців, закладалися на певний строк з господарською метою - для розведення худоби, пасічництва, вирощування зернових (сіяли довкола зимівника доти, доки Ґрунт не виснажувався, а далі переміщувалися на нове місце). За даними 1766 р., лише крупніших зимівників на запорозькій території нараховувалося до 4 тис., не беручи до уваги малих хутірців, де будівель не ставили, а тільки викопували землянку і загороджували обору дла худоби. Як видно з переліків майна, зафіксованих у тогочасних документах, на зимівниках навіть середньозаможних козаків зосереджувалися тисячні отари овець, а череди великої рогатої худоби і кінські табуни могли сягати сотень голів.

Риболовні та лісові угіддя розподілялися між куренями жеребкуванням, і прибутки від промислових занять ішли на загальні потреби Коша. Натомість степовими обширами, на яких осаджувано зимівники, кожний запорожець міг користуватися без обмежень, взявши білет Коша, сплачуючи димове і закладаючи власне господарство, де йому забажається і де є вільне місце. Окультуривши поле і звівши на ньому будівлі, власник міг надалі свій хутір продати, заставити, подарувати, передати спадком і т.д. З другої половини ХVІІІ ст. це стало вельми актуальним, оскільки чимало зимівників перетворилося на добре влаштовані господарства, зорієнтовані не на задоволення внутрішніх потреб, а на ринок - на продаж худоби, вовни, олії, збіжжя, тютюну. масла тощо.

Своєрідність соціальних навичок Запоріжжя як братерства рівних виплекала ідеал презирливого ставлення до нагромадження матеріальних цінностей. Згідно з каноном поведінки справжнього запорожця, усе здобуте мусило бути щедро викинуте, прогуляне в громаді, на людях. Такий стереотип закріплений і в народнопісенній традиції:

Ой Січ-мати, ой Січ-мати,/ А Великий Луг батько.

Гей, що в Лузі добре заробити,/ Те у Січі пропити...

Козацькая здобиченька/ Марне пропадає:

Тиждень козак заробляє,/ За один день пропиває.

Проте опоетизований запорожець-гультяй не вповні узгоджується зі своїм прототипом. Як влучно висловився один з найкращих знавців економічного життя України ХVІІІ ст. Михайло Слабченко, в січових слободах "вже не гриміли постріли, не ляскали шаблі, зате чути було рипіння торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші". І дійсно, запорозькі терени часів Нової Січі (1734-1775), на яких мешкало біля 200 тис. чоловік, небезпідставно вважають краєм квітучої економіки завдяки господарському освоєнню степів на засадах вільного підприємництва, широкому використанню найманої праці, бурхливому товарообміну і чималому грошовому обігу. Цьому значною мірою сприяв притік селян (посполитих), які, мешкаючи в слободах, вважалися підданими Війська Запорозького, сплачували оклад і виконували певні повинності, проте зберігали повну свободу переміщення, що й забезпечувало прибуття основної робочої сили в зимівниках. Географічне ж розташування паланок на шляхах зі сходу й півдня до центральних регіонів України та Росії давало великі митні прибутки поряд з вигодами традиційної запорозької торгівлі кримською сіллю та коштами від утримання корчем, шинків, заїжджих дворів, льодовень тощо. Відтак запорожця-нетягу щодалі дужче витісняв запорожець грошовитий і підприємливий. Однак царському урядові виявився непотрібним ні той, ні другий.

В державі, жорстко стиснутій обов'язками підданих, незалежне населення Січі дратувало ще Петра І, котрий називав Запоріжжя коренем усякого зла. За наступників царя-реформатора влада терпіла присутність цього острівця вольностей на околицях "добре керованої" імперії доти, доки запорожці ще були потрібні в ролі вартового південних кордонів. Проте й тоді кільце довкола Вольностей Війська Запорозького невблаганно стискалося. Так, уже в 1735 р., відразу після заснування Нової Січі, на відстані 2-3 км від неї було споруджено Ново-Січенський ретраншемент, де постійно дислокувався відділ регулярної армії, а комендант, згідно з інструкцією, мусив пильно стежити за настроями козаків. Згодом довкола Січі з'являться й інші ретраншементи - Усть-Самарський, Новобогородицький, Биркутський тощо; тоді ж буде запроваджена паспортизація населення запорозьких теренів. Прокладена в 1731-1733 рр. Українська лінія - ланцюг фортифікацій від Дніпра до Сіверського Дінця протяжністю близько 285 км - перетнула територію Орельської паланки. З 1751 р. розпочалася так звана сербська колонізація, коли вихідці з турецько-австрійського прикордоння отримали дозвіл селитися у верхів'ях Інгулу та Інгульця (1754 р. тут збудовано фортецю св. Єлисавети [нині Кіровоград], яка стала центром новоутвореної провінції Нова Сербія, викроєної з земель Бугогардівської та Інгульської паланок). Ще одна хвиля колоністів, вихідців з Молдови, невдовзі утворила Новослобідський козацький полк, просунувшись ще південніше Нової Сербії, а з 1753 р. на лівому березі Дніпра, впритул до найсхідніших запорізьких околиць, започаткувалася друга округа сербських колоністів - Слов'яно-Сербія. У 1764 р. всі новозаселені терени були об'єднані в спеціальну одиницю - Новоросійську губернію, адміністрація якої трактувала запорозькі володіння як "порожні", і ні офіційні клопотання перед урядом, ні спроби силою зупинити розбір січових земель не давали бажаних наслідків. Це добре бачила й сама січова старшина. Як писав ще в 1755 р. писар Романовський, уже Військо до лантуха взято, лише не знайшли способу, як того лантуха зав'язати.

Справа вирішилася раптово. 4 (15 н.ст.) червня 1775 р., повертаючись додому з театру російсько-турецької війни, генерал Петро Текелій з великими збройними силами у 10 піхотних, 8 кавалерійських і 13 донських козачих полків, пройшовши швидким маршем через паланки, оточив січову фортецю і оголосив запорожцям, що волею імператриці Січ ліквідується. Перевага сил царської армії була настільки очевидною, що оточені здалися без бою (більшість цієї ж ночі зуміла на човнах вийти з оточення, спустившись Дніпром у ханські володіння, а звідти - на Дунай, під протекцію Туреччини). Січові укріплення і всі споруди на території фортеці були розібрані, архів і військова скарбниця з регаліями та коштовностями вивезені, старшину заарештовано. За вироком Катерини ІІ, кошового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу заслали до Сибіру (перший помер 1790 р. в Туруханському, а другий 1795 р. у Тобольському монастирях). Останнього кошового отамана, 85-літнього Петра Калнишевського, ув'язнили в одиночній келії Соловецького монастиря, де він просидів до 1801 р., аж доки не був звільнений молодим імператором-лібералом Олександром І. Вже глухий і сліпий, соловецький в'язень помер там же 1803 р.; похований на монастирському цвинтарі з епітафією:

Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, сосланного в сию обитель по высочайшему же повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 110 лет от роду, смертию благочестивою, доброю.

Через два місяці після зруйнування Січі, 3 серпня 1775 р., було оголошено відповідний імператорський маніфест - один з яскравих взірців демагогії, характерної для Петербурга часів просвіченої імператриці. В ньому малороссийским козакам як полезным гражданам протиставлялося сонмище... людей всякого сброда, всякого языка и всякой веры - Запорозька Січ, що живе з грабунків, в совершенной праздности, гнуснейшем пьянстве и презрительном невежестве. Далі, як протиріччя до сказаного, запрожці звинувачуються в тому, що заволоділи багатьма землями для влаштування на них собственного хлебопашества, в чем довольно уже и преуспели, а що найголовніше - задумали составить из себя посреди Отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением. Тож знищення Січі - це виконання монаршого обов'язку пред Богом, пред Империею Нашею и пред самим вообще человечеством. Запорозькі ж землі віднині, як пише маніфест, належатимуть Отечеству полезным жителям.

Останніх не забракло - на колишніх Вольностях Війська Запорозького фаворити і наближені імператриці отримали величезні пожалування: Григорій Потьомкін - близько 150 тис. десятин, кн.В'яземський 200 тис., Кирило Розумовський 35 тис. і т.д. Загалом же до 1784 р. тут було роздано понад 4 млн. десятин, але й це ще не вичерпало земельного фонду Запоріжжя. Відтак з другої половини 1780-х започатковується інтенсивна колонізація Новоросії іноземними переселенцями - болгарами, молдаванами, німцями, росіянами-розкольниками. Переплавлення в одному казані цього строкатого етнічного конгломерату, який за кілька поколінь теж стане часткою українського народу, лежить уже за хронологічними рамками нашого нарису.

Підсумовуючи стислий огляд згасання козацьких порядків, народжених Хмельниччиною, варто зазначити, що реакція на це в трьох осередках започаткованих нею автономій була неоднаковою. Зокрема, глибоко символічним здається те, що втрату вольностей Гетьманської України підсумувала "Історія Русів", тоді як на Слобожанщині цей своєрідний завершальний акорд можна пов'язати з особою Григорія Сковороди (1722-1794), козацького сина з с.Чорнухи Лубенського полку, чиє дивне життя мандрівного філософа впродовж 24 останніх років протікало саме тут. Автор "Історії Русів", нащадок старшини, яка дорогою ціною і здобувала, і втрачала незалежність, гордо доводячи, що - всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу, з пафосом запитує сучасників: яке доправлення належиться за кров народу Руського, пролиту від крові Гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?*

Натомість Сковорода, який ще наприкінці 1750-х, живучи в Гетьманаті, писав:"Будь славен вов к, о муже избранне, вольносты отче, герою Богдане", після глибокої кризи, персоніфікованої у його знаменитому сні 1758 р. з видінням различных охот жития человеческого, знаходить духовний притулок у Слобожанщині, оселившись тут з 1770 р. і остаточно обравши шлях мандрівного старчика, сповненого чувствия любви, благонадежности, спокойствия, вечности. Села і хутори Слобідської України, яка ніколи не знала катаклізмів, пережитих Гетьманатом, стануть його Аркадією поза часом і простором. До її мешканців звернені слова філософа:

Залиш печалі світу, марнотність всіх діянь,

Щоб в небо возлетіти, на хвилю чистим стань...

Кинь світ оцей закутий. Він завше темний ад.

Паде хай ворог лютий; линь в гори, світлий град...

(Переклав Валерій Шевчук)

Саме їх, своїх вдячних слухачів-слобожан, далеких від політичних амбіцій гетьманської старшини, Соворода закликає:

Да не равняем нас со превзошедшими нас!.. Всяк жребіем своим да будет доволен!.. Всяк им ет свое зло и добро, и всякому свое дано...*

Так наприкінці ХVІІІ ст. інтелектуальне українство ніби роздвоюється на енергійно-діяльну парость і прекраснодушно-замріяну, котра втікає від реалій життя у сховок тихого хутірного раю "милої серцю Малоросії". Втім, однаково свій край люблять усі. Так, дочка відважного Василя Капніста у спогадах про батька, якого в товариському колі жартома називали Ваською Пугачовим, писала:"Мій батько пристрасно любив свою батьківщину і готовий був пожертвувати всім своїм маєтком дла добра Малоросії..." Під зорею такої самої любові живуть дуже різні люди - від блискучих царедворців (як канцлер Олександр Безбородько, один з гіпотетичних авторів "Історії Русів") до пересічних провінційних поміщиків, синів козацької старшини, в маєтках якої вже підростають Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Микола Гоголь.

Падіння Запорозької Січі, котрій завжди належали головні симпатії простолюду, приєднало до візії минулого ще й простонародний струмінь, який перетворить ліквідацію низової козаччини на пронизливий символ загальнонаціональної втрати, занапащення степу широкого, краю веселого:

"Гей ви, запорожці, гей ви, молодці.

Та де ж ваші рушниці?"

"Ой наші рушниці у пана в світлиці,

Самі ми в темниці".

Такі, значною мірою ще імпульсивні, переживання і душевні порухи вже невдовзі здобудуться на завершене оформлення, злившись в національній ідеї, яка поєднає міф запорозької героїки з науковим дослідженням історії козацтва, любов до "милої Малоросії" - з усвідомленою потребою культивувати її мову, звичаї, самобутність, врешті - служити їй. Але робитимуть це вже онуки і правнуки тих людей, на очах яких зникала Козацька Україна.