Занепад села на початку 18 століття

На зменшення панщини розореним селянам вказують і інвентарні описи маєтків. Так, в с. Слубно зубожілому кметю, що залишився без робочої худоби в 1710 р. 6-денну від полудня панщину було замінено на 4-денну130. Загалом в перших двох десятиріччях XVIIІ ст. в порівнянні з кінцем XVII ст. норми панщини, за винятком потерпілих від військових розорень і стихійних лих сіл та господарств, порівняно мало зазнали змін. В той же час спостерігається подальша її регламентація. Про це свідчать норми повинностей селян Конева і Товарні, магнатів Цетнерів, за 1698 і 1718 рр. Норма панщинного дня в полі в обох випадках була однаковою: «тяглі кметі повинні орати, покладати, гакувати… на весні і восени на день по 6 лясок, а в лясці повинно бути по 8 локтів». Однакові в обох інвентарях зазначаються додаткові роботи: зажинки-обжинки, закос-обкос, зав'яз-обв'яз, заграб-обграб та шарварки. Щодо інших повинностей, то в інвентарі 1718 р. наявна значно більша конкретизація. Якщо в інвентарі 1698 р. зазначається обов'язок селян “сушити фрукти, коли вродяться”, то в інвентарі 1718 р. зазначається, що селяни зобов'язані сушити не лише фрукти, але й ярину, коли її буде багато Конопель і льону, скільки б не вродилось, за інвентарем 1698 р. селяни зобов'язані вибрати, вимочити, чесати і прясти без зарахування до панщини. В інвентарі 1718 р. вказано, що чвертьлановики повинні вибрати насінних конопель 1/2 загону без панщини, а останнє, як і в інвентарі 1698 р. За інвентарем 1698 р. сторожову повинність всі селяни зобов'язані були «відбувати по порядку», а в інвентарі 1718 р. зазначається, що чвертьлановики повинні відбувати без зарахування до панщини два рази на рік, загородники - один раз на рік. Всі ремісники, крім ткачів, зобов'язаних ткати полотно із двірської пряжі, повинні були в разі потреби «виходити на дворові услуги». В другому інвентарі зазначалося, що «кожен своїм ремеслом повинен по 4 дні на рік відробити дворові, а коли більше робитимуть, то двір повинен оплачувати». Більш детально в другому інвентарі була регламентована гужова повинність. Відмічалося, що зі Старої Солі до Торок (причалу на Сяні) сіль повинні доставляти за 4 дні, а з більш віддалених - за 5 днів (по 3 бочки). За першим інвентарем кметів зобов'язували виготовляти на рік по одній маці круп, за другим - «по одній маці ячмінних і одній маці просяних». Згідно з інвентарями кметі і загородники були зобов'язані молотити по одній копі озимини та по 70 снопів ярини131. Приведений порівняльний аналіз селянських повинностей в одних і тих же селах за 1698 і 1718 рр. свідчить не лише про дальшу їх регламентацію на початку XVIIІ ст., але і збільшення.

Однак в денних нормах регламентації повинностей спостерігаються відмінності навіть у селах одних і тих же власників. Так, у с. Вуйковичі, магнатів Корняктів, кожен чвертьлановик був зобов'язаний виорати 12 лясок, загакувати - стільки ж, заборонувати - 24, а в лясці повинно бути 4 локті132. В с. Рогізно цих же Корняктів півлановики повинні були за день виорати й загакувати 18 лясок, заборонувати - 24 (в кожній лясці 4,25 локтів)133. Неоднаковою була й гужова повинність. Якщо піддані Корняктів при доставці зерна до причалів на Сяні зобов'язані були вантажити на віз по 8 півмірків озимини, або по 10 півмірків ярини, в той час як піддані Пшеворського ключа згідно з інвентарем 1705 р. вантажили на віз по 6 корців134. Різними були і норми доставки снопів до стодоли. Якщо піддані Корняктів доставляли за день 20 кіп снопів, то піддані Пшеворського ключа - по 24 копи снопів. Наведені факти свідчать, що норми панщини в різних маєтках були різні і залежали не лише від волі землевласника, але й від особливостей місцевості.

На початку XVIIІ ст. спостерігалася заміна відробітків на грошову ренту. Так, в інвентарі с. Журавиця, цих же Корняктів, за 1706 р. вказувалося, що ті кметі, які в 1703 р. відбували по 3 дні панщини на тиждень, тепер відбувають лише по 2 дні, а за третій платять 17 зл. 10 гр. чиншу; ті, що відбували 4 дні панщини, тепер відбувають лише два, а за два платять 34 зл. 20 грошей135. Інвентарний опис цього ж села за 1713 р. засвідчує, що всі чвертьлановики відробляли до двору на тиждень по 3 дні панщини, платили по 2 зл. 15 гр. чиншу і давали пану одну гуску, одного «каплуна»(вихорошеного півня), 2 курки, 15 яєць та пряли по одній штуці ниток. Півлановики відбували 4-6 днів панщини і сплачували чинш і данини вдвічі більші136. Якщо врахувати, що кількість кметівських господарств у селі із 85 у 1703 р. зменшилася до 57 в 1713 р., то заміна панщини чиншем могла бути викликана лише обмеженням можливостей реалізації фільваркової продукції, особливо на зовнішньому ринку в період Північної війни.

Необхідно відмітити, що набір натуральних данин був надто різноманітний і залежав не тільки від потреб панського двору, але й особливостей розвитку селянського господарства, що обумовлювалися природними умовами. Наприклад, кметі с. Руди, крім 3-денної панщини, з чверті лану згідно з інвентарем 1719 р. платили 12 грошей чиншу, давали 2 курки, одного каплуна, пряли одну штуку пряжі або платили за неї 40 грошей, давали мірку гороху, копу грибів або за них платили 1 зл., 15 яєць, один півмірок букових жолудів137. Якщо селянин тримав бджіл, то давав бджільну данину, а в кого була велика пасіка, то давав 10-й вулик. Гірські села волоського права в основному платили овечу десятину. Здебільшого вони платили чинш та відбували незначну панщину так звані толоки. Загалом, якщо порівняти в грошовому співвідношенні в панщинних (передгірських) селах, то вартість панщини складала більше половини всіх селянських повинностей, в той час як грошові чинші та натуральні данини лише в межах 3-ї їх частини. В гірських селах було навпаки.

Не кожного року селяни сплачували всі чинші і данини. Так, в Тринецькому ключі, згідно з інвентарним описом 1704 р. заборгованості за чинш і оренду пустих наділів склали 457 зл., а за невибраних гусей, курей, каплунів, яєць - 30 зл.138 В селах Воютичі та Надиби заборгованості селян за не сплачені в 1712-1713 рр. чинші та данини складали 1402 зл. 1 гр.139 В 1713-1714 господарському році з 27 сіл Перемишльського староства повністю розплатилися із замком лише 4. В трьох селах (Пікуличі, Корівники та Засяння) заборгованість складала 1100 зл. 25 гр., в той час як ними було сплачено 1314 зл. 19,5 гр.140

Варто відмітити, що в ряді сіл, щоб не допустити втрати тяглих панщинних днів і подальшого розорення кметів, поміщики надавали їм під залогу робочу худобу, зерно та сільськогосподарський інвентар. Так, в с. Мислятичі, М. Ставського, в 1711 р. з п'яти чвертьланових кметів трьом двір надав худобу, а 16 зубожілим - тяглу панщину замінив на пішу, яку вони відбували як і загородники однією людиною «від полудня»141.

Таким чином, аналіз стану основної категорії господарств прикарпатського села дозволяє стверджувати, що на початку спостерігалося подальше зменшення земельних наділів кметів (понад 92% господарств Міжсянсько-Дністрянської частини складав від 1/4 до 1/8 лану - 6-3 га) при наявності великої кількості в селах пустих земель, погіршився стан забезпечення їх робочою худобою, в той же час повинності селян на користь панського двору продовжували зростати. Мали місце випадки заміни відробіткової ренти грошовою та натуральними данинами, оскільки військові події обмежили можливості доставки сільськогосподарської продукції з Галичини до Гданська та інших великих міст Польщі. До того ж селянські господарства зазнавали великих втрат як від чужих, так і від своїх військ, а також і стихійних лих. Рятуючись від феодального гніту, військових грабежів, селяни часто з Прикарпаття втікали на Поділля та в інші райони України і навіть за її рубежі в результаті чого кількість, особливо кметівських господарств, зменшувалась, а зростало число малоземельних і безземельних господарств - загородників, халупників і комірників. Характерний приклад в цьому відношенні подає інвентар села Конева, магнатів Цетнерів, за 1718 р. За державця Малиновського із села втекли 4 кметі. Серед них Дмитро Лучин покинув село через те, що адміністратор змушував його відбувати повинності за «пустку», яку той використовував раніше, але в результаті військових розорень він залишився лише з однією парою робочої худоби і не мав змоги обробляти цієї пустки, тим більше виконувати відповідні з неї повинності142. Все це дає підстави стверджувати про подальше зубожіння кметівських господарств в прикарпатському селі на початку XVIIІ ст.

2.2 Загородники

Серед селянських господарств Прикарпаття і тогочасної Речі Посполитої загалом загородники за економічною спроможністю займали друге місце після кметів. За матеріалами ревізій вони складали 34,7%, а за інвентарними описами 38,3% від загальної кількості господарств. Зустрічалися села, в яких не було зовсім кметів, а лише одні загородники і огородники, або загородники і халупники. В ревізії 1711-1713 рр. в Міжсянсько-Дністрянській частині відмічено 18 таких сіл.

Як і господарства кметів, загородники на початку XVIIІ ст. не складали однорідної групи селянських господарств. Вони відрізнялися між собою за величиною земельного наділу, кількістю робочої і продуктивної худоби, житлом та господарськими приміщеннями. Найбільша різниця полягала в тому, що частина з них, крім огородів, користувалася ще й земельним наділом, їх ще називали «загородниками на землі», інші - лише огородом, через що в джерелах поруч із за городниками виступають і огородники.

Якою була за величиною загорода та яке було її співвідношення з ланом і його частинами дати конкретну відповідь важко. Але, порівнюючи феодальні повинності загородників і кметів, а також відомості про осадження двох за городників на 1/4 лану можна припускати, що вона становила приблизно 1/8 лану. Наприклад, в с. Корняктів, магнатів Корняктів, 17 кметів чвертьлановиків відробляли панщину на тиждень по 3 дні, давали по 20 зл. чиншу та відбували «толоку» (колективні роботи при панському дворі), «шарварки» (переважно дорожні роботи). 2 кметі півчвертьлановики (1/8 лану) відбували всі названі повинності вдвічі менші. 7 загородників відбували 3 дні пішої панщини, платили 10 зл. 7 гр. чиншу, толоку і шарварок відбували як і чвертьлановики, 3 загородники - відбували ті ж самі повинності, але платили чиншу 6 зл. 28 гр, а 4 загородники відбували панщини тільки один день і платили по 3 зл. 18 гр. чиншу143. В с. Малковичі, за інвентарем 1716 р. 3 чвертьланових кметі відбували на тиждень тяглом по 3 дні панщини, платили по12 гр. чиншу, давали по 3 маці вівса, по 2 каплуни і по 5 курей, а 3 загородники із загороди робили по 3 дні панщини пішо, давали по одному каплуну та по 3 простих курки144. Подібних прикладів такого ж співвідношення між повинностями кметів і за городників можна навести безліч не лише з інвентарних описів маєтків, але й з матеріалів ревізій. Так в с.Биличі, Олександра Ліпського, 13 півчвертників, тобто з 1/8 лану, відбували по1,5 дня на тиждень панщини. Таку ж панщину відбували і 9 загородників145.

В багатьох селах ревізори повідомляють, що землеволодільці, заселяючи пусті селянські наділи, ділили одну чверть між двома загородниками. Також вказується і на зворотний процес. Так, в с. Підліски, Пакошевських, 4 загороди об'єднано і осаджено на них двох чвертників, а в описі с. Шегині вказується, що 48 четвертин становлять 12 загород146. Це дає підстави стверджувати, що загорода в переважній більшості випадків складала 1/8 лану, хоча подекуди зустрічаються відхилення від цієї норми як в бік збільшення, так і в бік зменшення. Відмічаються також випадки, коли однією загородою ділилися декілька селянських господарств. Наприклад в с. Підліски на одній загороді «сиділи» по 2-3 підданих147. Порівняно менше зустрічаються загороди, величина яких складала від 1/8 до 1/2 лану. Польський історик Є. Тжина, вивчаючи це питання на матеріалах королівщин Краківського воєводства, дійшов висновку, що біля 21,6% загородників сиділи на наділах в 1/2 лану148. Таким чином, частина загородників за величиною земельного наділу нічим не відрізнялися від малоземельних кметів.

Поруч із загородниками в джерелах часто зустрічається така категорія селянських господарств як огородники. В. Грабовецький, досліджуючи за- городницькі і огородницькі господарства на теренах Гуцульщини, дійшов висновку, що відмінність між ними була не у величині земельного наділу, а в його розташуванні. Огородницький наділ (город) знаходився «біля хати», а за городницький - «поза огородами»149. На підставі опрацьованих нами різних видів джерел можна дійти висновку, що під терміном огородник виступає селянське господарство, земельним наділом якого виступав переважно присадибний город, хоча подекуди огородники, якщо не володіли, то орендували невеликі земельні ділянки в декілька загонів поля. Наприклад, огородники с. Торки, крім огородів, мали «по стаях поля, на яких могло вродитися по 3 копи зерна»150. Тому не дивно, що більшість огородників і частина загородників займалися ремеслом, а то й вимушені були шукати роботу на стороні. Так 4 загородники Нового села жили з того, як зазначають ревізори, що носили дрова до м. Добромиля151.

Розорені на початку XVIIІ ст. загородники в багатьох випадках, як і кметі, не мали можливості повністю обробити цілу загороду. Тому вживали лише частину і відбували з неї відповідні повинності. Наприклад, в с. Ваньковичі, Стадницьких, 6 загородників через зубожіння користувалися лише 1/2 загороди, а друга половина лежала пустою152. Пустувала й чимала кількість цілих загород, хоча на них збереглися жилі та господарські будівлі. Так, в с. Буховичі, Людвіга Держка, загородники настільки були розорені військовими контрибуціями, що лише «сиділи в хатах і жили із заробітку»153. В с. Грушевичах з 6 трьохденних загородників 3 були настільки бідними, що не взмозі були відбувати панщини, а грунти їх лежали пустими154. Наведені приклади дозволяють стверджувати, що військові контрибуції, стихійні лиха, мабуть ще в більшій мірі, ніж на кметях, відбилися на бідніших господарствах - загородниках. Велика кількість з них, позбувшись робочої худоби, не мала можливостей обробити мізерні свої земельні наділи й часто покидали старі насиджені місця, сподіваючись на нових отримати, хоча б декілька років «слобод», тобто звільнення від феодальних повинностей. Так із с. Млодовичі через військові розорення пішло 7 загородників, а їх загороди лежали пустими. В 111 селах між Сяном і Дністром за матеріалами ревізії пустими лежали 20,7% загород. З них 17,8% зовсім не використовувалися, біля 2% орендувалися селянами, а решта були приєднані до фільварків. Найбільшу кількість пустих загород відмічено в маєтках Любомирських (26,4%) та Замойських - 54,6 % від загальної кількості загородницьких господарств.

На майнову нерівність серед загородників вказує не лише забезпечення їх землею, але й робочою та продуктивною худобою. В порівнянні з кметями стан забезпеченнч загородників худобою був набагато гіршим. За матеріалами ревізії Міжсянсько-Дністрянської частини із 107 сіл, в яких зазначаються загородницькі господарства, лише троха більше 17% мали робочу худобу. Згідно з інвентарними описами 20 сіл Перемишльської землі за друге десятиріччя XVIIІ ст. «тягло» зазначається лише в понад 15% з усіх загородницьких господарств.

Крім робочої худоби, загородники утримували і продуктивну худобу, переважно корів, кіз, овець, свиней, а також і різні види домашньої птиці. Згідно з івентарними описами другого десятиріччя більшість господарств загородників утримувала 1-2 корови, ялівку, хоча в деяких селах загородникам належало 5-6 корів, не говорячи про овець, кіз, свиней та птицю155. В той же час зазначаються господарства, у яких не було ні робочої, ні продуктивної худоби, що свідчить про велику майнову диференціацію на початку XVIIІ ст. і серед загородників.

Відповідно до забезпечення загородників землею, робочою худобою відбували вони і відробітки на користь двору, лише незначна частина (переважно ремісники) платили чинш. Із 1165 усіх загородницьких господарств Міжсянсько-Дністрянської частини відбували тяглу панщину лише понад 17% (199 господарств). Із них 49,8% загородників відробляли до двору 3 дні на тиждень пішо, 32,6% - 2 дні, 14,9% - 1,5 дня і лише близько 0,3% -1 день на тиждень. Переважно відбували вони її протягом дня («з ранку до вечора»). Таким чином, більшість загородників, як і кметів, відбували на початку XVIIІ ст. 3-денну панщину до двору, різниця заключалася лише в тому, що основна маса кметів відбувала її тягло, а загородників - пішо. Варто відмітити, що згідно з матеріалами ревізії серед загородників було більше чиншовиків (2,4%), в той час як серед кметів вони складали лише 0,9% від загального числа кметівських господарств. Серед загородників була частина господарств, звільнених від відробітків через виконання ними різних дворових служб (лісника, десятника, комірника, карбовника та ін.).

Як і кметі, загородники, крім панщини, відбували до двору ряд інших відробітків (толоки, шарварки, сторожову повинність, закоси, обкоси, зажинки, обжинки та ін.), платили грошовий чинш та натуральні данини. Їх досить важко уніфікувати, оскільки на них впливали численні фактори - від природних умов і до особистих нахилів та уподобань землеволодільців. Наприклад, Верхні Ляшки, Жолинського ключа, в 1703 р. з 48 загородників 23, крім панщини, платили по 1 зл. чиншу та пряли по одній штуці панської пряжі, 25 платили тільки чинш - від 10 до 30 зл. У сусідньому с. Ляшки Долішні 9 загородників, крім 3-денної панщини, платили ще по 26 гр. чиншу і пряли по одній штуці, а 12 - відробляли один день панщини, платили по 12 гр. та пряли по одній штуці. Села Чорного, цього ж ключа, 7 загородників відробляли по 3 дні, платиди по 2 зл. 10 гр. чиншу, давали по 2 курки та пряли по одній штуці; 23 загородники відробляли по 3 дні, 11 - по 2 і платили по 1 зл. чиншу, 2 маці вівса, 2 курки та пряли по одній штуці; 10 загородників-ткачів, крім 2-3 днів панщини, платили від 16 зл. 19 гр. чиншу та пряли по одній штуці156. З 60 загородників с. Воютичі, біля Самбора, за інвентарем 1715 р., 42, крім 3-денної панщини, платили по 21 гр. чиншу, давали одного каплуна, пряли по 3 штуки; 8 загорордників платили лише чинш від 7 до 60 зл.; 4 загородники відбували панщину по 1 дню і платили від 11 до 15 зл.; 6 - були звільнені від усіх інших повинностей, оскільки використовувалися як дворові слуги157. Сім загородників с. Дубрівки за інвентарем 1710 р., крім 2-денної панщини, платили 18 гр. чиншу, давали по одній гусці, каплуну, 4 курки, 4 яйця по 1 півмірку вівса та пряли по 2 штуки158. Сім загородників с. Реплін за інвентарем 1719 р. були зобов'язані, крім панщини, платити по 1 зл.15 гр. чиншу, давати 2 каплунів, 2 курки, 5 яєць, вінець сушених грибів, мірку лісових горіхів159. 14 загородників с. Глибоке, крім панщини, платили по 6 гр. чиншу, пряли по одній штуці пряжі, або платили за неї 40 гр., давали мірку горіхів, копу грибів, півмірок букових жолудів, або за гриби й горіхи платили по 1 зл.160

Загородники-ремісники здебільшого платили чинш, хоча в деяких селах відбували й панщину. Величина чиншу залежала від розміру загороди. Наприклад, з 19 загородників-ткачів с. Крачкови в 1703 р. 7 платили по 46 зл. чиншу, 12 - по 23 зл. Крім чиншу та декількох днів на рік відробітків, вони ще обслуговували потреби двору і своїм ремеслом: зобов'язані були ткати 1-2 півсотки полотна із панської пряжі, але коли двір збільшував їм норму, то оплачував додаткову роботу161.

Наведені вище приклади доказують велечезне різномаїття грошових чиншів і натуральних данин, які платили загородницькі господарства в залежності не тільки від величини загороди, але й від місця розташування села, природних умов, а також і панських уподобань. Як і кметі, так і загородники в наслідок військових розорень не завжди могли своєчасно розрахуватися зі всіма повинностями.

Таким чином, аналіз стану загородницьких господарств свідчить не тільки про велику серед них диференціацію, але й великі відмінності серед їх повинностей обумовлені не тільки величиною земельного наділу, наявністю тягла, але й умовами розвитку фільваркового господарства, зокрема реалізацією фільваркової продукції на ринках. Труднощі з її реалізацією на початку XVIIІ ст. призвели до заміни частини панщини та натуральних повинностей загородників, як і в кметів, грошовим чиншем.

2.3 Халупники і комірники

Халупники і комірники складали найбіднішу групу селян Прикарпаття. Одні їхні назви визначають їх соціальний стан. Якщо перші могли мати, крім власної хати й огорода при ній, ще й певні господарські будівлі, худобу, птицю, то останні здебільшого були позбавлені й цього і вимушені були «коморувати», знімати приміщення в більш заможних селян або жити при панському дворі, виконуючи різні види панських доручень. В джерелах зазначаються халупницькі господарства, які не мали власних хат і вимушені були винаймати житло. Наприклад, в с. Торках ревізори виявили 29 халупників, які «мали власні хати», але, крім них, були й такі, що не мали своїх хат і мешкали в чужих. Однак їх чисельність ревізорами не зазначено162. Можна догадуватися, що їх зачислили до халупників лише тому, що вони володіли невеликими участками землі, але на той час позбулися житла і фактично стали комірниками. За ревізією 1711-1713 рр. в 142 селах Міжсянсько-Дністрянської частини Перемишльщини халупники складали 17,4% від загальної кількості селянських господарств, а за інвентарями 32 сіл 1710-1719 рр. - 16,2%.

Більшість халупників займалися різними ремеслами: ткацтвом, шевством, кравецтвом, ковальською справою та ін. Частина з них разом з біднішими загородниками, не маючи змоги утримувати за рахунок власного господарства родину, змушені були найматися не тільки до панського двору, але й до заможних кметів, складаючи таким чином резерв найманої робочої сили на селі. Халупники-ремісники переважно не відробляли при дворі регулярної панщини, за винятком толок, а сплачували своєму землеволодільцю грошовий чинш. На підставі матеріалів ревізії 107 сіл Міжсянсько-Дністрянської частини видно, що із наявних там 491 господарства халупників 25 (5,1%) відробляли до двору на тиждень 3 дні пішо, 229 (46,6%) - 2 дні, 20 (4,1%) - 1,5 дня, 143 (29,2%) - 1 день, 43 (8,8%) платили чинш, а 31 господарство (6,2%) знаходились на дворовій услузі. Таким чином, більшість загородників відробляли до двору два дні на тиждень, а разом з тими, що відробляли 1 день, вони складали 75,8% загальної кількості загородницьких господарств.

Крім регулярної панщини, халупники, як і кметі та загородники, виконували цілий ряд інших відробітків - шарварки, толоки та ін. Наприклад, халупники с. Надиби, крім 2-денної пащини, відбували: зажин-обжин, закос-обкос, заграб-обграб, молотили 60 снопів озимини, 70 снопів - ярини, пряли по одній штуці, ходили з панськими листами та ін.163. Також халупники платили грошовий чинш та натуральні данини. Так, за інвентарем 1715 р. з 32 халупників с. Воютичі 26, крім одноденної панщини, платили по 2 зл. чиншу та пряли 1,5 штуки, два платили лише чинш ( один - 15 зл., другий - 6 зл.), чотири - знаходились на дворовій послузі164. Згідно з інвентарним описом 1706 р. с. Лентовні, магнатів Корняктів, халупники, крім 2-денної панщини, платили по 2 зл. 15 гр. чиншу та по дві курки «спасного» від корови і по одній курці - від ялівки, відбували шарварки і толоки, а також пряли по одній штуці165. Опрацьовані інветарні описи різних маєтків початку XVIIІ ст. дозволяють стверджувати, що грошовий чинш, крім ремісників, сплачувала незначна частина халупників, котрі відробляли панщину. Очевидно, здебільшого це було викликано не тільки труднощами в реалізації фільваркової продукції, але й зайвою кількістю робочих днів. Тому поміщики намагалися панщину замінити грошовим чиншем.

Всі халупники, як і кметі та загородники, повинні були давати, як уже зазначалось «спасне», за випас худоби на панських пасовищах, а також і на пустих селянських наділах, відбувати сторожову повинність при панському дворі та інші послуги, в тому числі й пасти фільваркову худобу.

Як і більш заможні селяни, халупники на початку XVIIІ ст., рятуючись від військових грабежів і наступу феодального гніту, покидали насиджені місця. Так, ревізори Міжсянсько-Дністрянської частини записали, що всі халупники с. Ямна, біля м. Добромиля, покинули село через військові контрибуції166. Тому в селах пустували і халупницькі господрства. Всього в 111 селах Міжсянсько-Дністровської частини ревізори відмітили пустими майже 5% халупницьких дворів.

Чималу частину сільського населення Прикарпаття на початку XVIIІ ст. складали комірники. Хоча їх назва і визначає їхнє становище, однак воно не завжди відповідало їй повністю. За свідченням джерел частина комірників мала власні хати й вела своє господарство. Загалом більшість комірників знімала кутки в більш заможних селян, переважно кметів, за відробіток або відповідну платню. Так, згідно з інвентарем Пшеворського ключа 1705 р. за кутки комірники платили від 1 до 10 зл. на рік167. В той же час в с. Буців, Медицького староства, згідно з повідомленнми ревізорів, 6 комірників мешкали у своїх хатах168. Польський історик Е. Тжина вказував, що деякі комірники мали корів, свиней, домашню птицю і навіть робочу худобу, окремі - й по декілька загонів землі169. Це дає підстави говорити про майнову нерівність навіть і серед найбіднішої групи селянських господарств.

Поскільки комірники складали досить нестабільну групу сільського населення, то, очевидно, через те не завжди вівся точний їх облік. Нерідко в джерелах зустрічаються записи «скільки би їх не було». Більшість комірників відбували до двору одноденну панщину протягом літа та пряли по одній штуці панської пряжі. Так, в інвентарі с. Честковичі від 1714 р. читаємо: «Комірники, скільки би їх не було, повинні робити по одному дню від Св. Яна до Св. Мартина і прясти по одній штуці»170.

В цілому аналіз стану селянських господарств Прикарпаття на початку XVIIІ ст. дозволяє зробити наступні висновки:

1. Збільшення державних поборів на утриманнч армії, безперервні переходи та постої як чужих, так і своїх військ, стихійні лиха значно поглибили збідніння селянських господарств, що послужило причиною їх втечі від поміщиків і переселення в більш спокійні і сприятливі для розвитку селянського господарства місця, в найбільшій мірі на Поділля та в Закарпаття.

2. Ті з селян, що залишалися на старих місцях, в наслідок грабежів не лише чужих, але й своїх військ часто позбувалися робочої худоби сільськогосподарського реманенту і не в стані були обробити закріплених за ними земельних наділів, що вело до подальшого збільшення в селах малоземельних і безземельних селянських господарств при наявності досить значної кількості пустих земель, які заростали чагарниками й лісом. В найбільшій мірі потерпіли порівняно заможні господарства - кметі, кількість яких замітно скоротилася. Майже 43% їхніх земельних наділів уже в першій половині другого десятиріччя лежали пустими. Незначну частину пустих земель використовував двір, частіше він орендував пустки селянам за грошовий чинш, оскільки в умовах війн, в які була втягнута Річ Посполита, доставка фільваркової продукції, на ринок, особливо зовнішній, була майже не можлива, тому феодалу вигідніше було замість відробіткової ренти отримувати від селянина грошовий чинш, що також негативно впливало на переважну більшість селянських господарств. Найбільше постраждали селяни королівщин, які складали майже третю частину сільських мешканців Перемишльщини.

3. Порівняння стану всіх категорій селянських господарств (кметів, загородників, халупників і комірників) свідчить про велику майнову диференціацію не лише між названими групами, але й внутрі кожної з них як за земельним наділом, так за забезпеченням робочою і продуктивною худобою, реманентом, що перш за все впливало на форми і величину селянських повинностей. Найбільш поширеною була панщина, яка залежала в основному від величини земельного наділу (переважно 3 дні на тиждень з чвертьланового господарства кметів). В перші два десятиріччя XVIIІ ст. у зв'язку із зубожінням селянських господарств і неможливістю ними обробити півланових та чвертьланових наділів через недостатню кількість робочої худоби спостерігалось зменшення кількості тяглих панщинних днів і заміна їх на піші, здебільшого частково, а подекуди й повністю на чинш, що інколи в цих умовах ще більше погіршувало становище селян.

3. Фільваркові господарства

Відсутність описів фільварків усіх типів феодального землеволодіння не дозволяє дати всебічної оціки стану фільваркового господарства Перемишльщини на початку XVIIІ ст. Оскільки виявлені в архівах докумети переважно стосуються маєтків великих власників - королівщин і магнатів, тому на їх підставі можна отримати більш повну картину стану фільварків лише цього типу господарств.

Безпосередніх відомостей про величину фільваркової ріллі ні матеріали ревізій, ні опрацьовані нами інвентарні описи не подають. Їх довелося визначити на підставі відомостей про фільваркові посіви, використавши методику польського дослідника А. Вичанського, згідно з якою на одному морзі землі висівали 135 літрів жита, 125 - пшениці, 140 - ячменю, 180 літрів - вівса171. Маючи відомості про кількість висіяного зерна, можна установити площу використану під посіви зарнових. Поскільки при пануючій на той час трипільній системі сівозмін посіви складали приблизно 2/3 усієї фільваркової ріллі, то вся рілля була не менше як на третину більша, якщо не приймати до уваги овочеві культури. На підставі таких обчислень фільваркова рілля в Горлічинському фільварку, Пшеворського ключа, магнатів Любомирських, складала не менше 7,5 лану, в Мірочинському - 7,3 лану172. В Бакунчицькому фільварку, Перемишльського староства, - понад 6 ланів, а в Дев'ятицькому, цього ж староства, - понад 4 лана173. На підставі цих даних можна дійти висновку, що в маєтках магнатів під фільварок відводили більше землі, ніж в королівських.

Звичайно, що фільварки середньої та дрібної шляхти не могли мати таких посівних площ. Адже переважна більшість дрібної шляхти володіла лише частиною села. Наприклад, фільваркова рілля шляхтича Дрогойовського, який тримав частину с. Білини, становила 1/2 лану174.

Якщо порівняти кількість сіл, закріплених за фільварками Пшеворського ключа і Перемишльського староства, то в Пшеворському ключі на 6 фільварків припадало 8 сіл, тобто по 1,3 села на один фільварок, а в Перемишльському старостві на 4 фільварки припадало 13 сіл, тобто 3,2 села на один фільварок. До того ж під час жнив у цих фільварках працювали піддані 14 королівських сіл Стар'явської країни, то й не дивно, що норми панщини в королівських маєтках були порівняно менші, ніж в приватних.

Поскільки у фільварках використовувалася не тільки тягла панщина, але й піша, то в багатьох із них, зокрема приватних, утримувалася робоча худоба й необхідний сільськогосподарський інвентар. Так, в с. Надиби, магнатів Стадницьких, у фільварку було 8 голів робочої худоби (4 воли і 4 коні), а в с. Воютичах - 8 волів, 10 кобил і 7 голів річного молодняку, 2 плуги та 3 борони175. Велика кількість робочої худоби та сільськогосподарський реманент у с. Воютичах, очевидно, пояснюється наявністю в ньому великої кількості загородницьких і халупницьких господарств, що відбували до двору пішу панщину. Якщо в інвентарному описі села не зазначено, що вони користуються фільварковою робочою худобою та інвентарем, то при описі ревізорами с. Сілець вказується, що 8 загородників «пішо ходять до панських плугів»176, тобто відбувають панщину панським тяглом і реманентом.

За господарською структурою, не залежно від форми власності, фільваркові господарства Перемишльщини були багатогалузевими. Поруч із рільництвом, культивувалось і тваринництво, садівництво, городництво, бджолярство, рибальство та різні промисли по переробці сільсько-господарської сировини - мукомельний, сукновальний та ін. Чи не найбільш розвинене було виготовлення різних напоїв - горілки, пива, меду. Яку частину прибутків приносив кожний із промислів свідчать сумарії маєтків. Наприклад, річний прибуток трьох фільварків Ланцутського ключа у 1705 рю складав 14094 зл. 2 гр., з яких 5240 зл.(37,1%) було отримано за реалізацію зерна, 735 зл. (5,2%) за продаж виробленого селянами полотна, а решту від різних оренд, селянських чиншів та натуральних данин177. Із 14359 зл. річного прибутку Пшеворського ключа 1707 р. 3611 зл.( троха більше 25%) отримали за реалізацію зерна, 1000 зл. (біля 7%) - за реалізацію продукції тваринництва, 80 зл. (більше 0,5%) з огороду, а останню частину - від оренд і чиншів178. В с. Гаї, магнатів Цетнерів, в 1718 р. сума річного прибутку склала 3533 зл. 3,5 гр., в тому числі 1000 зл.(28,3%) за оренду броварні, 66 зл. 20 гр.(троха більше 1,8%) з двох ставків179.

Наведені вище відомості про структуру річних прибутків фільварків свідчать, що основну їх частину фільварок отримував від реалізації зерна, а всі інші галузі господарювання, за винятком оренди корчм і броварів, давали незначну частину прибутку. Це не дивно, оскільки основна частина зерна не тільки сплавлялася Сяном, Західним Бугом та Віслою до Гданська, але й перероблялася і реалізувалася на місці, особливо у вигляді горілки, пива, а тваринницька - у вигляді молока, масла, сиру та ін. Порівняно незначну долю в прибутках фільварків складала продукція городництва та садівництва. Про збір і основні види витрат зерна фільварками свідчать приведені нижче таблиці 10 і 11.

Таблиця 10 Валовий збір і основні види витрат зерна (в півмірках)

Таблиця 11 Продаж зерна фільварками Пшеворського ключа в 1702 і 1703 рр. на місцевому ринку (М) і в Гданьську (Г) (півмірків)

Таблиця 10 свідчить, що в приватних маєтках на ринку реалізувалося більше половини вирощеного в фільварках зерна, в той час як із фільварків Перемишльського староства на ринок потрапляла незначна частина зерна. Як свідчить таблиця 11 основна частина (майже 2/3) зернової продукції фільварків Пшеворського ключа, незважаючи на їх розташування поблизу Сяну, на початку XVIIІ ст. потрапляла на місцевий ринок, а лише 1/3 сплавлялася до Гданська. Серед реалізованого на ринку зерна 40,6% припадало на жито, 20,5% - на ячмінь, 18,7% - на овес, троха більше 11% - на пшеницю, 6,7% - на гречку, біля 2% - на горох і 0,5% - на просо. До Гданьська найбільше сплавляли жита і пшениці, а на внутрішньому ринку найбільше збували ячменю та вівса.

Для сплаву зерна по Сяну-Віслі до Гданьська землеволодільці на Сяні та його судноплавних притоках утримували пристані та різні річкові судна, серед яких переважали шкути та дубаси, а то й просто плоти. Найбільше шкут і дубасів зазначається на пристані у Тринчі, Пшеворського ключа, магнатів Любомирських, в с. Урку - Харчевських, в Торках - Потоцьких, в м. Ярославі та Сеняві - Сенявських, в Крешові - Замойських та в інших місцях. На пристанях були побудовані склади, в яких зберігалося зерно та інші товари, призначені для сплаву. На пристані доставлялася продукція як з близьких, так і віддалених маєтків. Наприклад, на Сенявську пристань Сенявськими звозилася продукція не лише Сенявського та Олешицького ключів, але й з наддністрянських і надбузьких маєтків180. Тут вона вантажилася на судна і сплавлялася до Гданська. На рубежі XVII - XVIIІ ст. з Сеняви відправляли в різні роки від 2 до 11 суден завантажених різними товарами181.

Сплавом займалися добре обізнані з можливостями і технікою сплаву по Сяну та Віслі річники. Для них спав був основним видом занять і засобом до існування. В описі с. Баронч ревізорами говориться, що в селі проживали 30 господарів, котрі жили із заробітку від сплаву182. З Перемишльщини до Гданьська сплав тривав приблизно 12-15 днів183. За свою роботу сплавщики отримували платню грошима і натурою, забезпечувалися продуктами на час сплаву. Шляхта, яка не мала власних пристаней, вимушена була орендувати їх в інших. На пристань товар, перш за все зерно, доставляи селяни, відбуваючи гужову повинність. На місцевих ринках найбільше зерна збувалося в Ярославі, Добромилі, Перемишлі. З південно-східної частини землі, з районів Стрия, Дрогобича, зерно здебільшого доставляли до Львова. Так в загальному виглядала доставка зерна з Перемишльщини до Гданьська та на ринки Прикарпаття на рубежі XVII - XVIIІ ст.

Однак наведені вище факти реалізації зернової продукції на зовнішніх і внутрішніх ринках в основному відносяться до володінь магнатів та великої шляхти. Дрібна та частково й середня шляхта, очевидно, основну частину вирощеного у фільварку зерна реалізувала шляхом переробки на місці на горілку та пиво і через корчму примушувала своїх підданих їх купувати. Цей висновок підтверджується великою кількістю броварів і корчм відмічених ревізорами у селах Міжсянсько-Дністрянської частини Перемишльщини (187 діючих і 21 розорених броварі, не кажучи про корчми). В багатьох селах, що належали декільком дрібним шляхтичам, майже кожен з ниж мав свій бровар і корчму(див. додаток).

Тваринництво в порівнянні із рільництвом, не дивлячись на досить сприятливі природні умови його розведення в Прикарпатті, не стало такою ж прибутковою статею фільваркового господарства. Пояснюється це не лише меншим попитом на його продукцію на зовнішньому, але й на місцевому ринку. Адже більшість населення містечок мала біля своїх хат городи, випасала худобу на громадських пасовищах, тому на продукцію тваринництва та городину попит був порівняно незначний. Фільваркові обори були малочисельними. Про їх стан на початку XVIIІ ст. можна зробити висновки на підставі таблиці 12.

Таблиця 12. Обора фільварків Пшеворського ключа в 1705 р.184

Матеріали таблиці свідчать, що серед худоби переважала велика рогата худоба (179 голів) в 6 фільварках Пшеворського ключа. На наш погляд, її продукція могла повністю задовільняти потреби фільварків і частково реалізуватися на ринку, в той час як продукція птахівництва, очевидно, призначалася лише для власних потреб. Правда, якщо врахувати, що, крім фільваркової птиці, феодал отримував ще птицю від селян, то можна допускати, що фільварки могли продавати на ринках і птицю. Цей висновок напрошується із книг річних прибутків Болозівського ключа, магнатів Потоцьких, за 1686 р. В них зазначається, що частина курей і гусей була відправлена адміністратором до столу власника маєтку, а друга - реалізована на ринку разом із селянськими, що поступили до фільварку у вигляді натуральних данин185.

У багатьох фільварках Перемишльщини, особливо передгірської частини утримували бджіл з метою не тільки задоволення власних потреб, але й реалізації меду на ринках. До того ж кількість вуликів подекуди перевищувала півсотні. Наприклад, у 1710 р. в с. Слубно числилося 37 вуликів з бджолами і 18 - пустих186.

Військові події та стихійні лиха початку XVIIІ ст. негативно відбилися на фільварковому господарстві не тільки через розорення селянських господарств і зменшення кількості панщинних днів, але й безпосередньо через розорення самих фільварків. Як і в селян, так і в фільварках війська (не тільки чужі, але й часто свої) забирали зерно, худобу, домашні речі, особливо шукали дорогоцінностей, нищили будівлі і т.д. Наприклад, в маєтках шляхтичів Волосянських в с. Вітошинцях в 1708 р. рейтарська хоругва Белзького каштеляна, яка відбувала постої в Мединицькому старостві, «забрала 3 коней, 11 волів, 9 корів, 9 ялівок, 4 баранів, 15 поросят, 100 курей, гусей та індиків, вибрала декілька пнів пасіки, а останні підпалила187. В Білобоцькому фільварку хоругва Любомирського в 1713 р. взяла 6 коней і 5 возів, побила адміністратора Цикоського та вбила одного селянина188. В Болозівському фільварку саксонські війська в 1716 р. розбили комору і забрали на 120 зл. зерна, рогатої худоби з фільваркової обори взяли і “забили” 15 голів (85 зл.), 5 свиней (75 зл.); солдати пограбували в замку «скарбець» і забрали все, що там було, навіть грамоти попалили189. У Бакунчицькому фільварку, Перемишльського староства, ці ж війська розібрали старий будинок і спалили, як в старому, так і новому будинку вибили вікна, спричинивши шкоди на 40 зл. Сала взяли 6 полців (120 зл.), масла - 4 фаски (60 зл.), поросят - 40 штук (80 зл.), гусей - 30 штук (39 зл), курей - 28 штук (14 зл.), каплунів - 12 (14 зл. 12 гр.) та різне домашнє начиння190. Подібних відомостей про пограбування військами фільварків із занесених до гродських книг скарг можна привести безліч. Всі вони переконують у тому, що постої та переходи військ розоряли не лише селян, але й фільваркові господарства. Так в 1710 р. в с. Усове не тільки було побито підстаросту, але й село було настільки пограбоване, що селяни не змогли відробляти панщину до двору, через що не було засіяно фільваркової ріллі191. «Нічого більше, крім гречки» не було засіяно через військові розорення і в с. Немисловичі192. В інвентарі с. Високе за 1716 р. вказується, що фільваркові поля лежали частково пустими «вже декілька років»193. Прийнявши до уваги той факт, що двір завжди більше турбувався про фільварок, ніж про селянські господарства, то можна повністю погодитися з висновками відомого польського історика Я. Рутковського, що від військових грабежів фільварки терпіли менше, ніж селяни.

Військові розорення доповнювалися різноманітними стихійними лихами. Так, в с. Рудне в 1712 р. буря зруйнувала майже всі фільваркові будівлі, а град вибив зерно так, що з нього не було «жодної користі», особливо з ярих культур. Пошкоджена була і вся городина194.В цьому ж році в Павлоселі град дощенту вибив лан озимого жита, лан гречки і лан ярої пшениці, а один лан озимого жита пошкодила сарана. Вона ж з'їла на 10 кіп проса, 80 кіп гречки і на 30 кіп вівса, сіножатей на 15 возів195.

Негативно впливала на стан фільварків оренда маєтків. Орендатори переважно намагалися за час оренди отримати якомога більші прибутки, через що часто вдавалися до збільшення панщини, грошових і натуральних поборів. Тому стають зрозумілими скарги селян власникам маєтків на орендаторів та більш часті згадки про втечі селян із маєтків, котрі перебували в оренді. Наприклад, в інвентарях сіл Конева та Товарні зазначається, що за орендатора Чаплинського багато селян через «непосильні роботи» залишилися без худоби196. З сіл Гаї Верхні та Нижні магнатів Цетнерів за 7 років застави шляхтича Галевського втекло 20 кметів з родинами. Деякі з них покинули село не тільки з робочою, але й продуктивною худобою197. Разом із зазначеними вище чинниками все це спричиняло справжнє запустіння фільварків. Доказом цього може служити стан фільварку в с. Молодич в 1713 р.: “дворовий будинок при фільварку, де жив підстароста, прийшов у повну непридатність, а двір спалений; пекарня, стайня, обора - пусті, «немає жодної худобини»; пустий свинарник, два обороги, а в двох залишилося лише по трохи гречки; в одній стодолі залишилася лише верства жита в снопах; в броварі немає жодного начиня; біля бровара пустий свинарник для відгодівлі свиней; криниця, при якій немає жолоба для води; напроти бровара пуста стайня; корчма дуже «знищена»; льох пустий; один став в заставі з 1710 р. (на ньому млин, з якого дві мірки йде до оренди, а 3-я мельникові); другий став пустий - зірваний; пусті й три саджавки; посіви озимини, за даними громади, складають 66 півмірків, а на весну немає жодного зерна для посіву, за винятком гречки…”198

Хоча опис стану фільварку в с. Молодич не можна поширити на всі тогочасні фільварки, однак він дає можливість стверджувати, що перелічені вище чинники відбилися негативно не лише на селянських, але й фільваркових господарствах. Такий висновок напрошується і при порівнянні річних зборів зерна на початку XVIIІ ст. у фільварках Пшеворського ключа (таблиця 13).

Таблиця 13 Збір зерна у 6 фільварках Пшеворського ключа в 1702-1705 рр.199

І хоча за 4 роки у вирощенні і зборах основних зернових культур в 6 фільварках Пшеворського ключа не спостерігається разючих змін, однак чітко простежується тенденція до скорочення зборів зернових, особливо жита та пшениці, яким належало провідне місце в експорті. Зато збільшилися збори ячменю та вівса, котрі здебільшого реалізувалися на місцевому ринку. Про розладнання сплаву зерна з Перемишльщини до Гданська свідчить наявний у річному звіті за 1703 р. запис, що відправлене з Пшеворського ключа зерно досягло лише Варшави, де 980 півмірків жита конфіскували саксонські та російські війська, а 141 півмірок гречки затонули у Віслі. Якщо прийняти до уваги запис за 1704 р., що «різні війська випасли на полі і скосили на 500 кіп вівса, забрали з поля та стодоли на 200 кіп жита і на 60 кіп ячменю»200, то можна допускати, що на стані збору зернових у фільварках безпосередньо відбилися і військові знищення.

Про те, що через затруднення сплаву зерна до Гданська, фільварки Прикарпаття стали більше орієнтуватися на місцевий ринок свідчить реалізація зерна Пшеворського ключа в 1704 р. Жита було продано 530 півмірків пшеворським пекарям, на різних торгах продали ще 161 півмірок, пшениці продали 350 півмірків, ячменю - 800 півмірків, гречки - 200, вівса - 200, гороху для цехів - 100 півмірків, ячмінних круп для них же - 30 півмірків. Разом продали 2371 півмірок зерна 201. Не на багато менше продали фільварки Пшеворського ключа на місцевому ринку і в наступному році: цим же пшеворським пекарям 360 півмірків жита, на торгах - 206 півмірків жита і 168 - пшениці; шинкарям продали 230 півмірків ячменю, а на різних ярмарках - 570 півмірків ячменю, 484 - вівса, 83 - гречки. Місцевим цехам продали 58 півмірків гороху, 15 півмірків ячмінних круп. Разом на місцевих ринках фільварки в 1705 р. продали 2174 півмірки зерна та круп202.

Якщо співставити продані в 1702 і 1703 рр. жито і пшеницю, ячмінь і овес з цими ж видами зерна, проданого в 1704 і 1705 рр., то в першому випадку із 5102 півмірків жита і пшениці продали 2547 півмірків, або 51,3% від загальної кількості проданого, а ячменю і вівса 2004 півмірки, тобто 39,2%. В другому випадку із 4545 півмірків жито і пшениця складали лише 1775 півмірків (38,8%), а ячмінь і овес 2284 півмірка (50,2%). Таким чином, в 1704 і 1705 рр. не тільки скорочується загальна кількість проданого фільварками зерна в порівнянні з 1702 і 1703 рр. але й скорочується кількість жита і пшениці, які переважно йшли на експорт, зате зростає кількість проданого ячменю й вівса, які переважно збувалися на місцевому ринку.

Приведені вище відомості про загальну кількість проданого зерна фільварками Пшеворського ключа та співвідношення між окремими культурами лише за перше десятиріччя XVIIІ ст. недостатньо переконливі відносно скорочення виробництва зерна фільварками. Порівняно більше переконують нас в цьому посіви зернових культур у фільварках с. Рожанець в 1711, 1712, 1713 рр. (таблиця 14) і Перемишльського староства за 1698, 1705 і 1714 рр. (таблиця 15).

Таблиця 14. Посіви зерна в с. Рожанці (в півмірках)203

Таблиця 15. Посіви зерна в Перемишльському старостві (в півмірках)204

Матеріали таблиць свідчать про скорочення посівів зернових на початку XVIIІ ст. В першому випадку на 35,7%, в другому - на 33,8%. Однак, якщо порівняти стан фільварків із станом селянських господарств, то останні постраждали значно більше. Поруч з тим, що фільварки інколи розширяли свою ріллю за рахунок селянської, про що йшлося вище, вони ще й надавали позики селянам, зокрема зерном на посів. Так, в 1713 р. адміністрація Рожанецького фільварку позичила селянам на посів 8,5 півмірків зерна205. Всіма фільварками Перемишльського староства у 1714 р. на посів селянам було позичено 142,75 півмірка зерна, зокрема 132,75 півмірка жита, 6,5 півмірка ячменю, 3,5 півмірка гречки206. За свідченням джерел селяни, залишившись часто після військових грабежів без зерна, змушені були позичати його не лише на посів, але й для харчування. При наявності грошей селяни купували зерно як на посів, так і для харчування на місцевому ринку, що послужило причиною різкого росту цін на зерно в Прикарпатті, особливо в другому десятиріччі XVIIІ ст. Переконливо про це свідчать матеріали таблиці 16, складеної за даними річних звітів фільварків Пшеворського ключа та села Рожанець.

Таблиця 16. Ціни на зерно в Перемишльській землі на початку XVIIІ ст.(в злотих)207

Матеріали таблиці свідчать про різкий стрибок цін на зерно на початку другого десятиріччя XVIIІ ст. Загалом за десять років ціни на зерно зросли в залежності від попиту у 8 - 14 разів. Найбільше виросла ціна на гречку (на 1400%) і ячмінь (1850%), найменше - на горох - на 800%. Майже подвоєння цін на зерно в 1713 р. в порівнянні з 1712 р. пояснюється засушливим літом 1713 р. У річному звіті 1714 р. Перемишльського староства зазначається, що до Гданьська було відправлено всього лише один дубас із зерном208.

На підставі річних звітів окремих маєтків напрошується висновок, що ситуація на зерновому ринку Перемишльщини після неврожайних 1713-1714 рр. мінялася дуже повільно. Якщо в Конівському і Болозівському фільварках, магнатів Потоцьких, у 1686 р було висіяно 664,12 півмірка зерна, то в 1718 р. тільки 489 півмірків209, тобто 73,6% посіяного наприкінці XVII ст.

Таким чином, аналіз стану фільваркових господарств свідчить, що на початку XVIIІ ст. вони продовжували відігравати роль основних продуцентів зерна як на внутрішньому, так і зовнішньому ринку. Однак розорення селянських господарств, на панщинній праці яких в основному трималося фільваркове господарство, а також і самих фільварків в результаті війн, в які була втягнута Польща, і зв'язаних з ними та стихійних лих негативно позначилося, перш за все, на виробництві зерна - основної продукції фільварків. Як свідчать річні звіти фільварків в середині другого десятиріччя XVIIІ ст. посіви зернових в порівнянні з останніми роками XVII ст. скоротилися не менше як на 1/3, в наслідок чого виросли ціни на зерно на місцевому ринку у 8-14 разів, хоча доставка зерна з Прикарпаття до Гданська майже припинилася. Запустіли фільваркові ставки і пасіки, в руїнах лежала велика кількість млинів, броварів і корчм. Загальні прибутки фільварків значно скоротилися. В той же час надання фільварками допомоги селянам тяглом і зерном дає підстави стверджувати, що більшість фільварків постраждали порівняно менше, ніж селянські господарства.