Главная
Коллекция "Otherreferats"
История и исторические личности
Системний підхід до вивчення міжнародних відносин
Системний підхід до вивчення міжнародних відносин
Типи контролю за міжнародною системою та її структура. Основні характеристики Віденської, Версальскої та Постдамської систем міжнародних відносин. Створення Ліги націй та її діяльність. Головні характеристики міжнародних відносин в повоєнний період.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | краткое изложение |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 29.09.2009 |
| Размер файла | 216,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Стан політичної напруженості між двома країнами переріс у готовність сторін використати військову силу для відстоювання своїх позицій. Уже у квітні 1965 р. сталися серйозні збройні сутички між військами Індії й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посередництва англійського уряду. ЗО червня 1965 р. була досягнута індійсько - пакистанська угода про припинення вогню, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони займали на 1 січня 1965р.
Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-пакистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джамму і Кашмірі Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень. Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів 00Н у Кашмірі з приводу порушення лінії припинення вогню і звернувся до Генерального секретаря 00Н із проханням втрутитись у справу. Власті Ісламабада, які подавали події в Кашмірі як боротьбу кашмірців проти "індійського ярма", відхилили звинувачення Індії. В середині серпня вздовж усієї лінії припинення вогню точилися запеклі бої, хоча сторони утримувались від заглиблення на територію одна одної. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі міждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної війни, оскільки у воєнних діях з обох сторін були застосовані танки, важка артилерія та авіація.
На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р. були одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 210 (1965), які закликали обидві сторони до негайного припинення вогню і відведення військ на вихідні позиції. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання припинення воєнних дій з питанням "гідного врегулювання кашмірського спору", що, звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони.20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що вимагала припинення вогню 22 вересня і подальшого відведення всіх збройних формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припинений. У відносно швидкому погашенні воєнного вогнищу на індійському субконтиненті важливе значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і США. Сконцентрувавши свої зусилля на досягненні негайного припинення вогню, вони діяли в одному напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке зіткнення з втягненням зовнішніх сил.
Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і Пакистаном провокаційно проголосило свою цілковиту підтримку останнього в боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити "другий фронт" на індійських кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведені на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р.
В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посередника в урегулюванні індійсько-пакистанського конфлікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Пакистаном і порадили їм прийняти запрошення радянського уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прийняли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л.Б. Шастрі і президента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулювання міждержавного конфлікту. Вони закінчилися підписанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема, сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації, де йдеться про відмову сторін від застосування сили та мирне врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.
Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов'язуванні з ними надії не виправдалися. На думку фахівців, головною причиною неефективності їх утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й чекали від них зовсім різних результатів.
Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка Пакистану з боку Китаю, який після 1965 р. активізував свої відносини з Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки з Пекіном як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї. Після підписання Ташкентської декларації й відведення обома сторонами своїх військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.
81. Крах мандатної системи на Близькому Сході
За пропозицією президента США В. Вільсона, до статуту Ліги Націй було введено поняття мандату, тобто повноважень на управління тією чи іншою територією від імені Ліги Націй.
Згідно з мандатною системою, усі території були поділені на три групи мандатів: "А", "В", "С".
До групи "А" входили колишні володіння Османської імперії, статус яких наближався до статусу протекторату.
Група "В" охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці
Мандати групи "С" стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого океану
До жовтня 1918 р. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії. В жовтні 1918 р. турецькі війська залишили Сирію і Ліван, але ще задовго до цього у відповідності з угодою "Сайкс-Піко" (1916) Великобританія і Франція підготували поділ арабських провінцій Османської імперії. Сирія і Ліван ввійшли до сфери впливу Франції.
У квітні 1920 р. на конференції в Сан-Ремо було прийняте рішення про передання Франції мандата на Сирію і Ліван.
Остаточний крах мандатної системи на Близькому Сході відбувся після 2-ї світової війни.
В лютому 1946 р. Сирія і Ліван винесли питання про негайну евакуацію англо-французьких військ на обговорення Ради Безпеки 00Н.
17 квітня 1946 р. всі іноземні війська покинули територію Сирії, а 31 грудня 1946р. були виведені з Лівану.
Великобританії вдалося зберегти свою військову присутність в Іраку і Йорданії. В березні 1946 р. Йорданія була проголошена незалежною державою.
82. Утворення держави Ізраєль. Арабо-ізраєльська війна 1948 рр.
До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського протистояння. В ситуації, що склалася, уряд Великобританії змушений був піти на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми. Тоді Великобританія у квітні 2947р. винесла палестинську проблему на обговорення 00Н. При цьому вона розраховувала використати механізм голосування 00Н на свою користь і продовжити мандат на Палестину.
Питання про створення незалежної єврейської держави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з палестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.
Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив 25 квітня 1947 р. план її поділу, більшістю голосів прийнятий другою сесією ТА 00Н, що проходила у Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 р.29 листопада 1947 р. було прийнято резолюцію 181/П, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти - 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобританію.
У відповідності з резолюцією на колишній підмандатній території Палестини мали утворитися дві держави - єврейська (площа 14,1 тис. кв.км - 56% території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв.км - 43% території Палестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1% території Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. Отже, на території Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така перспектива задовольняла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і "плацдармом" для цього мав стати Ізраїль.
Було проголошено конституювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Тим часом арабські країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців якої були направлені в Палестину в січні 1948 р.
Уряди Єгипту, Сирії, Лівану, Йорданії, Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїль-ська (палестинська) війна.
Ізраїль спирався на підтримку світового співтовариства, яка дістала відображення в наданні йому військової допомоги, в тому числі Сполученими Штатами і СРСР.
Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених 00Н для створення арабської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були анексовані Йорданією. Сектор Таза відійшов під контроль Єгипту.
Війна завершилася в лютому-липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йорданією (3 квітня), Сирією (20 липня). .
Отже, головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення проблеми близькосхідного врегулювання - однієї з ключових проблем післявоєнних міжнародних відносин.
Внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948-1949 рр. понад 900 тис. палестинців стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії 00Н добитися хоча б часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням ГА 00Н, не мали успіху. Наприкінці 1951 р. посередницька комісія склала свої повноваження. Згідно з рішенням 00Н було створено спеціальне Агентство Об'єднаних Націй з надання допомоги біженцям та їхнього працевлаштування (ЮНРВА)
83. Суезька криза 1956 року
Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою зрошення засушних земель і спорудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн доларів за умови, що 70 млн будуть надані у вигляді "допомоги" США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики.
Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівництва життєво важливого для країни об'єкта. Престижеві президента Єгипту Г.А. Насера було завдано серйозного удару.
Г.А. Насер заявив про націоналізацію компанії Суецького каналу, термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної частини акцій компанії, і Великобританії, основного користувача каналом, розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. США, заінтересовані в підтриманні добрих відносин з арабськими країнами-експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.
Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній конференції в Лондоні 1-23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95% судноплавства каналом. Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Великоїбританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція направила свої війська на Кіпр. Обидві країни розпочали переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.
30 жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з палестинськими партизанами задали раптового удару по Єгипту. Великобританія і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ на 16 км від Суецького каналу. Єгипет відхилив ультиматум.
Уряд США розцінив у світі агресію проти Єгипту як підрив атлантичного фронту.30 жовтня 1956 р. в Раді Безпеки 00Н обговорювався американський проект резолюції, що передбачав відведення ізраїльських військ за демаркаційну лінію і невикористання сили франко-англійською стороною. Однак Великобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію.
31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії.
2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії ГА 00Н 64 країни проголосували за припинення вогню, проти висловилися 5 (Франція, Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).
Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували розгортати бойові дії. Англо-французька авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра, Александрії та міст у зоні каналу
5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саїда.
В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні наслідки. Воєнні дії були припинені.
6 листопада президент США Д. Ейзенхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій.
22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.
В ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала відносини з Великобританією і Францією.
84. Шостиденна війна та її наслідки
Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід-Захід після відносної стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР посилював політичну й військову підтримку радикальним, "антиімперіалістичним" режимам арабських країн. США Зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.
Обидві наддержави були заінтересовані в гарантованому й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.
Одним з винуватців війни на Близькому Сході виступив Ізраїль, який проголосив мету створення "Великого Ізраїлю" (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Великобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створював власну військову промисловість.
Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю займали арабські країни, які висунули гасло: "скинути Ізраїль у море".
СРСР закликав арабські країни створити спільний фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.
Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966 р., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Ємену, Лівії та Судану.
Протягом п'яти днів війська 00Н покинули Єгипет, а їхні позиції зайняли єгипетські збройні сили.22 травня президент Г.А. Насер оголосив про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80% свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.
Виведення з Сінаю військ 00Н і тимчасове закриття Акабської затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій.
Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію. Війна була короткою, майже блискавичною й дістала назву "шестиденної". Ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару по авіабазах Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові лггаки цих країн. Потім сухопутні війська Ізраїлю перейшли в наступ і окупували найважливіші стратегічні райони - Сінайський півострів на півдні, Голанські висоти на півночі, Західний берег річки Йордан на сході. її Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки 00Н 6,7 червня резолюцій про негайне припинення вогню, ізраїльська армія продовжувала бойові дії. Радянський Союз зажадав від Ізраїлю негайно припиняти воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я.10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, що в разі продовження бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними країнами вживе необхідних заходів для припинення агресії.
10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, утративши тим самим канал взаємодії з одною зі сторін конфлікту. Ввечері 10 червня бойові дії були припинені.
Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подолання економічних труднощів, викликаних війною й окупацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.
85. Кемп-девідський процес та його наслідки
З ініціативи президента Єгипту А. Садата протягом 1977 року відбулося ряд зустрічей з ізраїльськими представниками. Це було засуджено радикалами в урядах арабських країн (Алжир, Лівія, Сирія та Організація визволення Палестини навіть розірвали стосунки з Єгиптом і утворили Фронт стійкості і протидії), але поміркована більшість зайняла очікувальну позицію.
Проте це не зупинило А. Садата і 16-17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Садата і прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна, де сторони підписали два документи - "Рамки миру на Близькому Сході" і "Рамки для укладення мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем" (Президент США - формально "свідок").
"Рамки миру" передбачали розв'язання палестинської проблеми шляхом надання обмеженого самоврядування палестинцям Західного берега річки Йордан і сектора Газа. Ці території, однак, протягом п'яти років мали залишатися під управлінням ізраїльської адміністрації. Таким чином, автономія надавалася населенню, а не території. Не було вирішено питання про майбутнє Єрусалима й Голанських висот. Не згадувалася ОВП, право палестинського народу на самовизначення.
У відповідь арабські країни-члени Фронту стійкості й протидії прийняли рішення про розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти нього економічних санкцій.
26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирний договір між Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Картер знову виступив як "свідок". Договір складався з преамбули, дев'яти статей і додатків.
Договір передбачав відновлення суверенітету Єгипту над Сінайським півостровом після завершення виведення звідти ізраїльських військ, яке мало відбутися протягом трьох років. Для забезпечення виконання договору Єгипет, Ізраїль і США домовилися про розміщення на Сінайському півострові сил і спостерігачів ООН. Договір передбачав встановлення нормальних дипломатичних, економічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем.
До договору додавалися роз'яснення про його пріоритетний характер порівняно з усіма зобов'язаннями Єгипту.
Наслідки Кемп-девідського процесу:
створення прецеденту мирного договору між арабською країною та Ізраїлем;
посилення позицій Ізраїлю;
посилення позиції провідних країн Заходу, зокрема США, на Близькому Сході і відповідно послаблення позицій СРСР;
єдність арабських країн була порушена;
Єгипет певний час перебував в ізоляції.
86. Сучасна політична ситуація на Близькому Сході
Зараз на Близькому Сході склалася якісно нова політична ситуація, що відрізнялася від ситуації 70-х - 80-х pp. Її головні ознаки:
розпад СРСР, та як наслідок - припинення радянсько-американського протистояння на Близькому Сході;
нові коаліції, що виникають внаслідок війни у Перській затоці, нове перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн - членів РСАДПЗ та Сирії;
зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськими країнами на користь Ізраїлю;
зміни у ставленні Ізраїлю до проблеми близькосхідного врегулювання через зміну уряду;
поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, головним носієм яких є ісламські фундаменталістські організації та угрупування.
Процес мирних переговорів на новому етапі розпочався у жовтні - листопаді 1991 p. в Мадриді, де проводилися двосторонні переговори ізраїльської делегації з одного боку, спільної йордано-палестинської, сирійської та ліванської - з іншого.
Подальший прогрес було досягнуто в Норвегії у 1993 p. під час переговорів між представниками Ізраїлю й Організації Визволення Палестини (ОВП), де було досягнуто ряд домовленостей, зокрема введення палестинської автономії у секторі Газа та в районі міста Ієріхон.4 травня 1994 p. в Каірі Голова Виконкому ОВП Ясір Арафат та прем'єр-міністр Ізраїлю І. Рабін підписали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою "Газа - Ієріхон - спочатку". У 1993 - 1994 pp. відбувся процес нормалізації відносин між Ізраїлем та Йорданією.
За період до 1999 року мирний процес практично не рухався, було підписано лише дві угоди “Уайт Плантейшн" та “Уайт Плантейшн-2", що передбачали виведення ізраїльських військ з території Палестини та звільнення палестинських в'язнів, палестинці мали б забезпечити боротьбу з тероризмом. Однак Ізраїль не виконував своїх обов'язків.
На якісно новий рівень переговори вийшли лише у 1999 році після приходу до влади прем'єр-міністра Ехуда Барака, лідера блоку “Єдиний Ізраїль”, перемігши ізраїльського “залізного прем'єра" Біньяміна Нетаніягу, що фактично заморозив мирний процес на Близькому Сході. Розпочалися активні переговори між ОВП та Ізраїлем, зараз навіть мова йде про укладання остаточної мирної угоди. Крім того здійснюється виведення ізраїльської армії з Лівану. Продемонструвала свою готовність вести переговори і Сирія.
Певну протидію Ізраїлю здійснює Алжир, який вимагає створення палестинської держави зі столицею в Єрусалимі, чого не може допустити Барак.
Але найбільшу загрозу мирному процесу на Близькому Сході становлять екстремістські елементи як з боку Ізраїлю (ізраїльські радикали, від рук яких загинув Іцхак Рабін), так і арабських країн (наприклад, ліванська організація “Хезболлах", лідер якої закликає не піддаватися на “брехливі обіцянки миру” збоку Ізраїлю, а вдатися до рішучих дій).
Проте, незважаючи на це, події на Близькому Сході свідчать про те, що цикл насильства поступово замінюється на цикл мирного розвитку.
87. Ірано-Іракська війна
Причини:
суперечки з прикордонних питань;
розбіжності політичного, релігійного й національного характеру;
внутрішньополітичні, економічні й соціальні проблеми Ірану та Іраку;
співвідношення сил на Близькому та Середньому Сході.
Витоки відчуження між Іраком та Іраном походять з середньовіччя, з часів, коли їх прикордонні райони стали об'єктом боротьби між Османською та Персидською імперіями.
У березні 1975 p. було підписано так звану "Алжирську угоду" у формі спільного комюніке. Вона передбачала остаточне врегулювання усіх проблем, включаючи демаркацію сухопутних кордонів на підставі Константинопольского протоколу 1913 p.13 червня 1975 p. в Багдаді було укладено Договір про державні кордони та добросусідські відносини. Він торкався проблем демаркації сухопутних й демілітаризації річкових кордонів, забезпечення безпеки на ірано-іракських кордонах.
У другій половині 70-х pp., й особливо після революції в Ірані у 1979 p. відносини між двома країнами значно погіршилися. Ірак, скориставшись революційними подіями у Ірані, вирішив повернути собі спірні території, які він віддав у 1975 p.
17 вересня Ірак проголосив, що він анулює "Алжирську угоду" та Договір 1975 p., a 22 вересня розпочав воєнні дії на іранській території. Конфлікт переріс у війну, що тривала вісім років (1980-1988). Обидві сторони зазнали значних матеріальних збитків.
Ірано-іракська війна негативно вплинула на ситуацію на Близькому й Середньому Сході. Ескалація військових дій, "танкерна війна" у Затоці, значне нарощування там іноземної військової присутності призвело до загрозливої інтернаціоналізації конфлікту.
Численні спроби врегулювання конфлікту здійснювалися ООН, Рухом неприєднання, Організацією Ісламська Конференція, Лігою арабських держав.
Нарешті, коли ситуація на фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився взяти резолюцію Ради Безпеки ООН № 598 за основу мирного врегулювання.
У вересні 1990 p., у зв'язку з необхідністю передислокації військ з ірано-іракського кордону на територію Кувейту, Ірак погодився на врегулювання усіх спірних питань з Іраном, прийнявши його умови.
88. Проблема безпеки Перської затоки в МВ
У 70-ті - 80-ті pp. район Перської затоки формується як самостійний економічний, політичний, воєнно-стратегічний субрегіон, як самостійна частка близькосхідної регіональної системи. Це - один з найважливіших у економічному та стратегічному відношенні районів світу, де розташовано близько 60% світових розвіданих запасів нафти, та який задовольняє близько чверті світових потреб у рідкому палеві. Саме тому безпека Перської затоки є актуальною для світового співтовариства.
Проблеми безпеки Перської затоки доречно розглядати як систему трьох рівнів:
1) національний;
2) регіональний;
3) глобальний або міжнародний.
На сучасному етапі для країн Перської затоки особливе значення має як перший, так й другий рівень. Зумовлено це рядом важливих обставин:
1) наявністю внутрішніх загроз для існуючих там режимів
2) неврегульованими територіальними суперечками між країнами,
3) відсутністю балансу воєнно-політичних сил в регіоні,
4) історичною традицією вирішення суперечок воєнним шляхом.
Яскравим прикладом цього є ірано-іракська війна, загарбання Іраком Кувейта у 1990 p., що й спричинило кувейтську кризу.
Найпомітнішою спробою забезпечити безпеку в регіоні Перської затоки стало створення Ради співробіництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ).
РСАДПЗ було створено у 1981 p. у складі Бахрейну, Катару, Кувейту, ОАЕ, Саудівської Аравії, Оману (тобто усіх країн Перської затоки, крім Ірану та Іраку). Причини: Ірано-іракська війна (1980-1988), що продемонструвала неефективність існуючої тут системи безпеки, а також загроза поширення ідей ісламського фундаменталізму з боку Ірану.
Спільні цілі й головні форми діяльності організації: - інтеграція, координація й взаємодія на шляху до повної єдності; - поширення й зміцнення зв'язків; - уніфікація структур у різних сферах.
Головні напрями та принципи зовнішньополітичної діяльності:
безпека й стабільність у регіоні забезпечується самими державами. Відмова від будь-якого іноземного втручання. Необхідно врегулювати міжнародні конфлікти у регіоні, запобігати присутності іноземних військово-морських флотів та іноземних військових баз;
стабільність у регіоні пов'язана з встановленням миру на Близькому Сході та справедливим вирішенням палестинської проблеми;
держави-члени РСАДПЗ підтверджують свою солідарність з Лігою арабських держав (ЛАД) та Організацією Ісламська Конференція (ОІК);
держави-члени РСАДПЗ поділяють принципи руху неприєднання та ООН.
Після кувейтської кризи, в Перській затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин.
У нових умовах можливі декілька варіантів забезпечення регіональної безпеки:
перегляд концепції РСАДПЗ (Рада співробітництва арабських держав Перської затоки), розширення її за рахунок інших арабських країн, зокрема Єгипту та Сирії;
залучення до забезпечення безпеки в районі Перської затоки інших мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану;
залучення могутніх учасників системи безпеки ззовні, перш за все Сполучених Штатів, що передбачає збереження в Затоці значних ВМС США та будівництво відповідної військової інфраструктури;
відмова від субрегіональної формули безпеки, розробка замість неї системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гарантом якої стала б ООН.
Кувейтська криза: коротка довідка
2 серпня 1990 p. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її іракською провінцією.
Ця криза була однією з найбільш серйозних з часів 2-ї світової війни. Її передумови закладалися ще під час холодної війни. Це криза існуючої у регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи міжнародних відносин у тій її частині, яка стосується Перської затоки.
Слід відокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну ситуацію.
Перший торкається безпосередньо Кувейту й пов'язаний з нападом Іраку та анексією цієї суверенної арабської країни, що й привело до кризи, а також її наслідками для Кувейту.
Другий - регіональний, пов'язаний із впливом конфлікту на ситуацію на Близькому Сході, в зоні Перської затоки.
Третій аспект - це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому.
Ця криза співпала з початком нового етапу розвитку міжнародних відносин, одночасно відбулася низка подій: завершення конфронтації Схід-Захід, перетворення Заходу на системоутворююче ядро нового світового порядку, висунення на перший план протиріч по лінії Північ-Південь, вихід на міжнародну арену нових регіональних "центрів сили", які претендують на нову роль у міжнародних відносинах. Перська криза продемонструвала, що регіональні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.
Історичні коріння та причини кризи в Перській затоці.
Кувейт з 1914 p. знаходився під протекторатом Великобританії. У 1961 p. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності. Проте Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі "історичних" та "спадкоємних" прав, що спричинило кувейтську кризу 1961 p.
Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт було прийнято до Ліги Арабських Держав, а у 1963 p. - до ООН. У жовтні 1963 p. в Багдаді було укладено Договір між Державою Кувейт та Республікою Ірак про визнання Кувейту як незалежної держави та кордони.
У 70-ті - 80-ті pp., отримавши значні прибутки від нафти, Ірак визначається як регіональний "центр сили". Ситуація була сприятлива - Єгипет виявився тимчасово ізольованим в арабському світі після підписання у 1979 p. мирного договору з Ізраїлем, а можливості Саудівської Аравії були обмежені.
Саддам Хусейн планував активно використовувати "нафтовий фактор" для досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав можливість додати до своїх 10% світових розвіданих запасів нафти ще 10% Кувейту, до того ж мав би можливість контролювати ще 25% світових розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.
Утворення антиіракської коаліції.
Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізнялася ступенем її інтернаціоналізації.
Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. Загальна чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол., з них американський контингент - 430 тис., Туреччини - близько 100 тис., Саудівської Аравії - 118 тис., Великобританії - 35 тис., Франції - 10,5 тис., Єгипту - 19 тис., Сирії - 15 тис., ОАЕ - 40 тис., Оману - 25,5 тис., Марокко й Пакистану - по 5 тис. чол.
Туреччина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронту проти Іраку на своїй території.
Німеччина та Японія обмежили свою участь у конфлікті фінансовою допомогою.
Політика СРСР.
Що стосується позиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці.
Перший етап - з початку іракської агресії 2 серпня 1990 p. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 p. резолюції № 678. Дипломатичне врегулювання, контакти з усіма сторонами конфлікту, в тому числі Іраком.
Другий етап - після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і до початку воєнних дій у січні 1991 p. Активізація зусиль щодо політичного врегулювання конфлікту.
Третій етап - січень - лютий 1991 p. (від початку війни до сухопутних воєнних дій). План врегулювання під назвою "план Горбачова", місію Є.М. Примакова, радянсько-іракські переговори. Результати відсутні.
Роль ООН у врегулюванні кризи.
Вирішення Перської кризи свідчить про значення розвитку превентивного механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів.
Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання.
2 серпня 1990р. резолюція № 660 засудила агресію й поставила Іраку вимогу негайно вивести війська з Кувейту.
6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо економічних санкцій проти Іраку.
Резолюція № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною.
29 листопада 1990 p. ухвалена резолюція № 678 про використання сили в разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції.
17 січня почалися воєнні дії в повітрі, а 24 лютого - наступ на суші.
28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.
89. Об'єднання Німеччини
У 1949 p. було створено дві держави ФНР та НДР і протягом повоєнних років Німеччина була розколотою на дві частини.
Висувалося декілька ініціатив щодо об'єднання двох частин, але наприкінці 60-х pp. керівництво НДР відмовилося від тези про існування єдиної німецької нації, відкинуло можливість об'єднання навіть у історичній перспективі.
Восени 1987 p. ситуація в НДР різко погіршилася. Державна заборгованість становила більш ніж 20 млрд. дол. Катастрофічного масштабу набула еміграція кваліфікованих кадрів та молоді. Країну з населенням 20 млн. чол. залишило близько 3 млн. чол.
В країні розпочалися періодичні масові демонстрації, почалося створення нових політичних та суспільних організацій.
7 листопада уряд НДР подав у відставку, а 8 листопада пішло у відставку керівництво компартії.9 листопада було вирішено відкрити кордони, зруйнувати Берлінський мур.
Сесія Народної палати НДР 2 грудня виключила з Конституції статтю про провідну роль робітничого класу та його партії в житті суспільства. Комуністична партія втратила монополію на владу.
20-21 грудня 1989 p. відбувся візит до НДР канцлера ФРН Г. Колля. Були досягнуті угоди щодо створення комісії з економічного співробітництва. Він запропонував провести в НДР вибори, після чого перейти до створення валютного, економічного та соціального союзів.
18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу здобула зональна ХДС, що очолила "Альянс за Німеччину", створений за участю Г. Колля й матеріальної підтримки ФРН.
Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН.1 липня 1990 p. було здійснено економічну та соціальну унію НДР з ФРН.
Врегулювання міжнародно-правових аспектів об'єднання. Питання об'єднання Німеччини було пов'язане з інтересами 4-х держав антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великобританія, Франція). У березні 1990 р. були проведені переговори за формулою "4+2" керівників та міністрів закордонних справ для врегулювання зовнішніх аспектів німецької єдності. Було проведено 4 зустрічі міністрів закордонних справ у Бонні, Берліні, Парижі та Москві. У результаті було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності.
Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір складався з преамбули та 10 статей.
У статті 1 встановлювалися кордони об'єднаної Німеччини, які складалися з кордонів НДР та ФРН, й підтверджувався остаточний характер цих кордонів. Об'єднана Німеччина відмовилася від будь-яких територіальних претензій.
У статті 2 уряди НДР та ФРН підтвердили свої виключно мирні наміри.
У статті 3 проголошувалась відмова від виробництва, володіння та застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї.
Згідно статті 4 радянські війська мають бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 p.
Згідно статті 5, протягом цього строку на території колишньої НДР та Берліну перебуватимуть лише німецькі формування територіальної оборони, не включені до структури НАТО.
Стаття 6 передбачає право Німеччини на участь у союзах.
Згідно Статті 7, з об'єднанням Німеччини мають бути вичерпані права й відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини в цілому.
Статті 8-10 регулювали умови ратифікації та набуття чинності договору.
У жовтні - листопаді 1990 p. було укладено низку радянсько-німецьких угод. Зокрема, Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво, Договір про розвиток широкомасштабного співробітництва в галузі економіки, промисловості, науки і техніки, Договір про умови перебування та планомірного виводу радянських військ з території Німеччини, Угода про деякі перехідні заходи.
Міжнародні наслідки об'єднання Німеччини: поява нової економічно могутньої держави з населенням 87 млн. чол.
90. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору
Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так І у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.
4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією.
17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт).
11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану "резолюцію Ванденберга". В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту.
4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).
У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО.
Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька США”).
Первісними засновниками-членами НАТО були:
(2 північно-американські країни) США, Канада,
(3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,
(3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,
(3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,
(1 країна Південної Європи) Португалія.
У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. - ФРН, у 1982 p. - Іспанія.
СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 - 1948 pp. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.
91. НАТО як один з найголовн. компонентів біполярної системи МВ (50-80 рр.)
4 квітня 1949 р. у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Північноатлантичного пакту, Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО)
У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога не надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО.
Статут НАТО підписали представники Бельг, Ісланд, Дан, Кан, Люкс, Нідерл, Норв, Порт, Іт, Велик, Фр. та США. Надалі кількість членів НАТО збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. - ФРН, У 1982р. - Іспанія.
21.02.1966 Фр виходить з НАТО з метою "відновлення суверенітету Фр на своїй території".7.03 Фр поставила вимогу евакуювати з її території всі штаби НАТО, амер. війська та іноземні військ. бази. Щтаб-квартиру НАТО переведено з Парижа до Брюсселя. Літаки НАТО мали одержувати спец. дозвіл для перельоту над тер. Фр.
В 60х рр і на поч 70х осн. перешкоди для розвязання проблеми європейської безпеки становили продовження гонки озброєнь, поширення в світовій порлітиці силових рішень. У Євр. перебували атомна авіація й ракети НАТО сер. радіусу дії, 1959-61 СРСР розмістив аналогічні ракети на своєму Сході.
США й Вел. вирішують створити багатосторонні ядерни сили в НАТО. 1964р ФРН висуває свій план цього. Згідно з ним кораблі з ядерною зброєю на борту мали комплектуватися змішаною командою, що склад. б на 1\3 з амер, на 2\3 - з військослужбовців інших країн НАТО. Не було реалізовано. ФРН тільки стала членом створених нових органів НАТО - з питань ядерної оборони і з питань ядерного планування. Планам створення багатосторонніх сил було покладено край підписанням в 1968 р. Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Протилежні блоки Європи продожвжували ставити на воєнну силу, ядерну зброю як головні засоби зміцнення безпеки. У 1966р в Бухаресті країни ОВД ухвалили декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення напруження в Євр., в т. ч. висловилися за одночасний розпуск ОВД і НАТО, за визнання існуючих кордонів. Знов пропонувалося скликати загальноєвроп. нараду для обговорення питань безпеки і співробітництва в Європі, погодились на участьСША, Канади, запропон. обговорити проблему скорочення збройних сил на території європ. держав і питання розвитку культ. зв'язків. В грудні 1967р НАТО - "Доповідь Армеля" (мзс Бельгії), яка передбачала концентрацію зусиль НАТО на підвищенні стабільності в МВ, необхідної для тривалого миру, пропозиція переговорів з ОВД про скороч. збройних сил. Сесія Ради НАТО в Брюсселі 9-10.12.1971 - можливий зміст НБСЄ: безпека, зокрема принципи відносин між державами та деякі військові аспекти безпеки; вільне переміщення людей, вільне розповсюдження інформ, ідей, культ. зв'язки; співробітництво в галузі ек-ки, прикладних наук і техніки, теоретичних наук; співробітництво в галузі охорони навк. середовища. НБСЄ - 3 етапи: 3-7.07.1973, 1974-75рр; 30.07-1.08.1975 в Гельсінкі, Заключний Акт ("Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах", включала цілий ряд найважливіших принципів. Серед них: суверенна рівність, незастосування сили чи загрози силою, недоторканість кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повага прав людини та основних свобод, рівність та право народів розпоряджатися власною долею, співробітництво між державами й сумлінне виконання зобов'язань згідно з МП. Акт передбачав безперервність процесу зустрічей та переговорів в межах Загальноєвропейського, чи Гельсінського, процесу. Заключний акт у Гельсінкі затвердив статус-кво й став важливим гарантом миру на європейському континенті.
92. Трансформація стран НАТО наприкінці 80х-90х рр.
До кінця 80-х років баланс сил між країнами НАТО та країнами східного блоку (Організація Варшавського договору лише декілька років потому) підтримував рівновагу у світі. Однак із початком розвалу соціалістичного табору, цей баланс повністю порушується.
Лондонський самміт 1990 року офіційно визнає, що з боку Радянського Союзу більше не існує загрози, Східний блок існує лише формально, і настав час конструктивного діалогу із колишніми противниками.
20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада північно-атлатничного співробітництва, до якої можуть увійти не лише країни НАТО, але й країни, які не є її членами. Ця структура носила чисто консультативний характер. Відмічалося, що членство у Раді північно-атлантичного співробтництва не є гарантією повноправного членства у НАТО. Між Центрально - та Східноєвропейськими країнами та країнами НАТО виникла деяка напруженість. Перші вимагали реальних дій. Такий крок НАТО зробило у січні 1994року
10-11 січня 1994 року на Брюссельському самміті НАТО офіційно було проголошено програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Керівництво НАТО закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цієї програми. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомога з боку НАТО у реорганізації збройних сил тощо.
Україна приєдналася до цієї програми 4 лютого 1994 року, підписавши презентаційний договір. Згодом до ПЗМ приєдналося багато країн. Станом на минулий рік загальна кількість членів ПЗМ становила 27, а з квітня 1999 - 24.
До кінця 1993 року зовнішня політика Росії будувалася на засадах конструктивного підходу до відносин з країнами Заходу. Але наприкінці 1993 року Росія зайняла діаметральну позицію, вирішивши розвивати свій статус великої держави поза НАТО.
З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу.
У 1995 році НАТО прийняло рішення: про розширення “номенклатури" своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році була запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн - Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.
В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.
8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року. У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща, та Чехія (26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.
93. Розширення НАТО на схід
З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. Воно було опубліковано у всіх натівських виданнях. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чезія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави) Зараз уряд у Словаччині змінився і вона може потенційно увійти до НАТО..
5-6 грудня 1995 року документ “Дослідження про розширення НАТО” було схвалено на черговому Брюссельському самміті як “документ практичної дії". У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення “номенклатури" своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році ула запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн - Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.
Подобные документы
Дослідження міжнародних проблем існування Республіки Техас (1836-1845 рр.), процесу її міжнародного визнання та інкорпорації в систему міжнародних відносин першої половини ХІХ століття. Встановлення легітимності Техасу в правових умовах тієї доби.
статья [25,7 K], добавлен 11.09.2017Становлення російсько-британських відносин. Причини, хід, наслідки британо-російських протиріч у 1856-1871 pp. Вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Росії та Великобританії. Місце російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин.
магистерская работа [654,3 K], добавлен 08.11.2011Становлення російсько-британських відносин. Причини, хід і наслідки британо-російських протиріч 1885-1897 рр. Вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Росії та Великобританії. Роль російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин.
магистерская работа [172,0 K], добавлен 14.08.2014Ліга Націй як міжнародна організація держав, що існувала в період з 1919 по 1939 р. Історія створення міжнародної організації з питань світу. Характеристика структури Ліги Націй, аналіз правового режиму даної організації. Практична діяльність Ліги.
реферат [37,3 K], добавлен 16.12.2013Характеристика визначальних чинників еволюції сирійсько-турецьких міждержавних відносин по завершенні холодної війни. Ознайомлення з важливою безпековою проблемою в сирійсько-турецьких взаєминах. Аналіз нормалізації двосторонніх міждержавних відносин.
статья [32,3 K], добавлен 19.09.2017Утворення Троїстого союзу. Політика США та європейських держав щодо Японії кінець 19 - початок 20 ст. Польське повстання 1863 року та його міжнародне значення. Вихід Росії на міжнародну арену в 18 столітті. Російсько-французькі відносини після Тільзиту.
шпаргалка [227,4 K], добавлен 01.12.2008"Справедливий курс" Г. Трумена. США у період "консервативної згоди" (1952-1960 рр.). "Нові рубежі" Кеннеді та "велике суспільство" Л. Джонсона. Неоконсервативна хвиля 80-х р. "Революція 1992 р." У.Д. Клінтона. США в період розрядки міжнародних відносин.
реферат [67,1 K], добавлен 26.06.2014Огляд історії міжнародних відносин у ХІХ столітті, підписання Паризького трактату, роботи Лондонської конференції. Характеристика причин, ходу та наслідків російсько-британських протиріч. Аналіз впливу внутрішніх та зовнішніх факторів на політику країн.
магистерская работа [653,9 K], добавлен 30.12.2011Основні риси римської дипломатії та форми міжнародних зв'язків в Римі. Дипломатичні органи, римська дипломатія в період Республіки, розширення міжнародних зв'язків Рима в III-II рр. до н.е. Внутрішня дипломатія, організація дипломатичного апарату.
контрольная работа [30,5 K], добавлен 20.02.2011Основні напрями радянської зовнішньої політики. Боротьба проти "соціал-фашизму" і "загострення капіталістичних протиріч". Радянська дипломатія і "колективна безпека". Ера радянсько-німецького пакту та його наслідки. Нова концепція міжнародних відносин.
курсовая работа [56,2 K], добавлен 09.02.2011
