Основи ґрунтознавства

6. Іригаційний тип. Створюється при додатковому зволоженні ґрунти зрошувальними водами. При зрошенні в різні періоди виявляються різні типи водяного режиму. У період полива формується промивної тип, що заміняється потім непромивним і навіть випотним, унаслідок чого в ґрунті створюються спадні і висхідні токи води.

Контрольні питання

Які категорії води виділяють у ґрунтів; які їхня тривкість зв'язку з твердою фазою ґрунту і доступність рослинам?

Охарактеризуйте водяні властивості ґрунтів. Яке їхнє значення?

Який вплив на водяні властивості роблять механічний склад, гумусовий і структурний стан. Склад поглинених катіонів ґрунтів?

Що називається вологістю зав'ядання і як її обчисляють?

Що розуміють під водяним режимом, які виділяють типи водяного режиму?

Література

Дюшофур Ф. Основы почвоведения. - М.: Прогресс, 1970.

Почвоведение. Под ред. И.С. Кауричева. - М.: Агропромиздат, 1989.

Роде А.А. Основы учения о почвенной влаге. т.I и II. Л.:Гидрометеоиздат, 1965-1969.

4. Роде А.А., Смирнов В.Н. Почвоведение. - М.: Высшая школа, 1972

Тема 9. Ґрунтове повітря і повітряний режим ґрунтів

Ґрунтове повітря або газова фаза найважливіша складова частина ґрунту, що знаходиться в тісній взаємодії з твердою, рідкою і живою фазами ґрунту.

Ґрунтовим повітрям називається суміш газів і летучих органічних сполук, що заповнюють пори ґрунту, вільні від води. Наявність достатньої кількості повітря, його сприятливий склад не менш важливі в житті ґрунту і формуванні рослин, ніж забезпеченість ґрунтів водою і живильними речовинами.

Головні джерела газової фази ґрунту атмосферне повітря і гази, що утворюються в самому ґрунті. З атмосферним повітрям у ґрунт надходить кисень, необхідний для дихання коренів рослин, ґрунтової фауни й аеробних мікроорганізмів. У процесі дихання кисень споживається з виділенням вуглекислого газу.

Більшість рослин не може існувати без постійного припливу кисню до коренів і виводу вуглекислого газу з ґрунту. Якщо ґрунт цілком ізолювати від атмосфери, то кисень у ньому витратиться цілком через декілька діб. Отже, ґрунтове повітря забезпечує живі організми киснем тільки за умови постійного обміну з атмосферним повітрям. Процес обміну ґрунтового повітря з атмосферним називають газообміном або аерацією..

Аерація ґрунту найважливіший чинник, що визначає продуктивність ґрунту.

Стан ґрунтового повітря

Ґрунтове повітря знаходиться в ґрунті в трьох станах: вільному, адсорбованому і розчиненому.

Вільне ґрунтове повітря розміщається в некапілярних і капілярних порах ґрунту, має рухливість, здатне вільно переміщатися в ґрунті й обмінюватися з атмосферним. Найбільше значення в аерації ґрунтів має повітря некапілярних пір, практично завжди вільних від води.

У суглинкових і глинистих ґрунтах частина вільного ґрунтового повітря при зволоженні ізолюється пробками води і втрачає суцільність. Таке повітря називають защемленим, його значення в аерації невелике.

Адсорбоване ґрунтове повітря гази, які сорбовані поверхнею твердої фази ґрунту. Адсорбція газів сильніше проявляється в ґрунтах важкого механічного складу, багатих органічною речовиною. Гази адсорбуються в залежності від будови їхніх молекул, дипольного моменту в такій послідовності: N₂ < O₂ < CO₂ < NH₃.

Найбільша кількість адсорбованого повітря характерна для сухих ґрунтів, тому що тверді частки ґрунту активніше поглинають пари води, ніж гази.

Розчинене ґрунтове повітря гази, розчинені в ґрунтовій воді. Розчинність газів у ґрунтовій воді зростає з підвищенням їхньої концентрації у вільному ґрунтовому повітрі, а також із зниженням температури ґрунту. Добре розчиняються у воді NН₃, Н₂S, СО₂. Розчинність О₂ порівняно невелика.

Розчинені гази виявляють високу активність. З насиченням ґрунтового розчину СО₂ підвищується розчинність карбонатів, гіпсу й інших мінеральних сполук. Розчинений кисень підтримує окисні властивості ґрунтового розчину.

Склад вільного ґрунтового повітря

Вільне ґрунтове повітря, незважаючи на його постійний зв'язок з атмосферним, характеризується рядом особливостей.

Склад атмосферного повітря досить постійний, і вміст його основних компонентів змінюється незначно. В атмосферному повітрі міститься в об'ємних відсотках: 78,08 азоту (N₂), 20,95 кисню (О₂), 0,93 аргону (Аr), 0,03 вуглекислого газу (СО₂).

Ґрунтове повітря відрізняється динамічністю. Найбільше динамічні в ґрунтовому повітрі О₂ і СО₂. Їхній вміст в ґрунтах сильно коливається відповідно до інтенсивності споживання кисню і продукції вуглекислого газу, а також швидкості газообміну між ґрунтом і атмосферою. У ґрунтовому повітрі може утримуватися СО₂ у десятки і сотні разів більше, ніж в атмосферному повітрі, а концентрація кисню може знизиться з 20,9 до 15-10% і нижче.

У ґрунтах, які мають гарну аерацію і сприятливі фізичні властивості, вміст СО₂ у ґрунтовому повітрі не перевищує 1-2%, а вміст О₂ не буває нижче 18%. За умов перезволоження в ґрунтах важкого механічного складу вміст СО₂ може досягти 4-6% і більш, а О₂ падає до 17-15% і нижче. У заболочених ґрунтах спостерігаються ще більш високі концентрації СО₂ і низькі О₂.

Азот ґрунтового повітря мало відрізняється від атмосферного. Деякі зміни в утриманні азоту відбуваються в результаті зв'язування його бульбочковими бактеріями, прояву денітрифікації. У ґрунтовому повітрі виявляється й інший характерний продукт денітрифікації закис азоту (N₂О).

У ґрунтовому повітрі в невеликій кількості (10^-9 - 10^-12%) постійно присутні леткі органічні сполуки різноманітної природи (етилен, метан і ін.). З погіршенням аерації ґрунтів у ґрунтовому повітрі етилен накопичується в концентраціях, що перевищують рівень токсичності для коренів рослин (0,001%). У ґрунтовому повітрі заболочених і болотних ґрунтів можуть знаходиться в помітних кількостях аміак, водень, метан.

Ґрунтове повітря неоднорідне за складом і рухливістю, що обумовлюється різноманітністю розмірів пір в ґрунтах. У більш великих порах повітря більш рухливе, менше збагачене СО₂, більше містить О₂.

Основними споживачами кисню в ґрунті є корені рослин, аеробні мікроорганізми і ґрунтова фауна і лише незначна частина його витрачається на чисто хімічні процеси.

В умовах гарної аерації ґрунтів при поглинанні кисню виділяється еквівалентна або декілька менша кількість СО₂ і коефіцієнт дихання (відношення СО₂, що виділився, до поглиненого О₂) близький до одиниці. Для ґрунтів з утрудненим газообміном коефіцієнт дихання більше одиниці, тому що в таких ґрунтах виникає велика кількість анаеробних мікрозон, де продукується СО₂ без поглинання кисню.

Кількість кисню, споживаного рослинами, залежить від їхніх біологічних особливостей, фази розвитку, умов середовища (t, вологість, живильні речовини і т.ін.). При збільшенні температури ґрунту з 5 до 30°С інтенсивність поглинання О₂ і виділення СО₂ зростає в 10 разів. Влітку ґрунти поглинають і виділяють СО₂ у декілька разів більше, ніж провесною і пізньої восени.

Кисень надходить у ґрунт з атмосфери дифузіонно, з осадками і зрошувальною водою, по повітряноносних тканинах рослин. Прямий вплив кисню на рослини виявляється в актах дихання. При відсутності вільного кисню в ґрунті розвиток рослин припиняється.

Непрямий вплив кисню на продуктивність рослин виражається в його впливі на ґрунт. При нестачі О₂ у ґрунті розвиваються анаеробні процеси з утворенням токсичних для рослин сполук, знижується вміст доступних живильних речовин, погіршуються фізичні властивості, все це в сукупності впливає на ріст рослин. Анаеробні процеси починають розвиватися при вмісті кисню менше 2,5-5%. При низькій температурі (0-4°С) або низькій вологості (близької до вологості зав'ядання), коли біологічні процеси сильно пригнічені, розвиток аеробних процесів можливий навіть при вмісті О₂ 0,5%.

Вуглекислий газ з'являється в ґрунті головним чином завдяки біологічним процесам. Частково він може надходити в ґрунтове повітря з ґрунтових вод, а також у результаті його десорбції з твердої і рідкої фаз Ґрунту. Деяка кількість СО₂ може виникати при перетворенні бікарбонатів у карбонати під час випаровуванні ґрунтових розчинів і в процесі впливу кислот на карбонати ґрунту, а також хімічного окислювання органічної речовини.

Висока концентрація СО₂ у ґрунтовому повітрі (більш 2-3%) пригнічує розвиток рослин.

Виділення СО₂ із ґрунту в приземний прошарок атмосфери прийнято називати диханням ґрунту. СО₂, який надходить із ґрунту, споживається рослинами в процесі фотосинтезу. Інтенсивність дихання ґрунту залежить від його властивостей, гідротермічних умов, характеру рослинності й ін. Виділення СО₂ ґрунтом посилюється при його окультуренні в зв'язку з активізацією біологічних процесів і поліпшенням умов аерації. Таким чином, інтенсивність дихання важлива характеристика газообміну й активності біологічних процесів у ґрунті.

Газообмін ґрунтового повітря з атмосферним. Повітряні властивості ґрунтів

Газообмін, або аерація, здійснюється через повітроносними порами ґрунту, які сполучені між собою і з атмосферою. До чинників газообміну відносяться: дифузія, надходження вологи в ґрунт з осадками або при зрошенні, зміна температури ґрунту й атмосферного тиску, вплив вітру, зміна рівня ґрунтових вод або верховодки.

Дифузія переміщення газів відповідно до їхнього парціального тиску. Оскільки в ґрунтовому повітрі О₂ менше, а СО₂ більше, ніж в атмосфері, то під впливом дифузії створюються умови для безупинного надходження О₂ у ґрунт і виділення СО₂ в атмосферу.

Надходження вологи в ґрунт з осадами викликає стиск ґрунтового повітря, його виштовхування наверх і засмоктування атмосферного повітря. Зміна температури ґрунту й атмосферного тиску, вітру і рівня ґрунтових вод також викликає об'ємні зміни повітря в ґрунті і, як слідство, загальний потік його з ґрунту або в ґрунт.

Всі розглянуті чинники газообміну діють у природних умовах спільно, проте основним варто визнати дифузію.

Дифузія газів через ґрунт йде повільніше, ніж у вільному повітрі. Коефіцієнт дифузії дорівнює кількості речовини, що дифундує через 1см³ із градіентом концентрації рівному одиниці. Коефіцієнт дифузії СО₂ менше 0,009 см²/с межа нормальної аерації (Люндегорф). При меншому його значенні газообмін утруднений.

Стан газообміну визначається повітряними властивостями ґрунтів. До повітряних властивостей ґрунтів відносяться повітропроникність і повітроємність.

Повітропроникність здатність ґрунту пропускати через себе повітря. Вона вимірюється кількістю повітря в мл, що проходе під визначеним тиском в одиницю часу через переріз ґрунту 1 см² при товщині прошарку 1см чим повніше виражена повітропроникність, тим краще газообмін, тим більше в ґрунтовому повітрі О₂ і менше СО₂.

Повітропроникність залежить від механічного складу ґрунту, його щільності, вологості, структури. Повітря в ґрунті пересувається по порах, не заповнених водою і не ізольованих одна від одного. Чим крупніші пори аерації, тим краще повітропроникність. У структурних ґрунтах, де поряд із капілярними порами є достатня кількість значних некапілярних пір, створюються найбільше сприятливі умови для повітропроникності.

Повітроємність характеризує вміст повітря в ґрунті в об'ємних відсотках. Кількість повітря в ґрунті залежить від вологості і пористості ґрунту. Чим вище пористість і менше вологість, тим більше повітря утримується в ґрунті.

Максимальна повітроємність характерна для сухих ґрунтів і дорівнює загальної пористості. Проте в природних умовах ґрунти завжди містить ту або іншу кількість води, тому розмір повітроємністі дуже динамічний.

У повітряно-сухому стані повітроємність ґрунту дорівнює різниці між загальною пористості й обсягом гігроскопічної води. Особливе значення має повітроємність ґрунту, що відповідає найменшої вологоємності і є аналогом некапілярної пористості.

Оптимальні умови для газообміну створюється при вмісті повітря в мінеральних ґрунтах 20-25%, а в торф'яних 30-40%.

Повітряний режим ґрунтів і його регулювання

Повітряним режимом ґрунтів називають сукупність усіх явищ надходження повітря в ґрунт, пересування його в профілі ґрунту, зміни складу і фізичного стана при взаємодії з твердою, рідкою і живою фазами ґрунту, а також газообмін ґрунтового повітря з атмосферним.

Повітряний режим ґрунтів зазнає добової, сезонної, річної і багаторічної мінливості і знаходиться в прямої залежності від властивостей ґрунтів (фізичних, хімічних, фізико-хімічних і біологічних), погодних умов, характеру рослинності й ін.

Найбільше сприятливий повітряний режим створюється в структурних ґрунтах, які мають пухку будову, здатних швидко проводити і перерозподіляти повітря і воду, які надходять.

Регулюють повітряний режим за допомогою агротехнічних і меліоративних заходів.

Інтенсивність дихання ґрунту характерний показник повітряного режиму. Розмір дихання ґрунту коливається в широких межах у залежності від властивостей ґрунтів, гідротермічних умов, характеру рослинності.

Добова динаміка СО₂ і О₂ поширюється до глибини 30-50 см відповідно до коливань температури. Відновлення складу ґрунтового повітря можливо на 10-15%.

У річному циклі динаміки СО₂ і О₂ у ґрунтовому повітрі максимальний вміст О₂ і мінімальний СО₂ припадає на літній період. Протягом вегетаційного періоду склад ґрунтового повітря значно змінюється в залежності від погодних умов. При оптимальній вологості з підвищенням температури ґрунту вміст СО₂ у ґрунтовому повітрі збільшується, а О₂ зменшується. При високій температурі і низькій вологості (близької до вологості зав'ядання) склад ґрунтового повітря мало відрізняється від атмосферного.

Контрольні питання

Які особливості ґрунтового повітря в порівнянні з атмосферним?

У чому полягає значення ґрунтового повітря в житті ґрунтів і продуктивності рослин?

Що таке газообмін, від яких чинників він залежить?

Охарактеризуйте повітряні властивості. Які оптимальні умови аерації ґрунтів?

Що розуміють під повітряним режимом, які його показники?

Література

Дюшофур Ф. Основы почвоведения. - М.: Прогресс, 1970.

Ковда В.А. Основы учения о почве, кн.I и II. - М.: Наука. 1973.

Почвоведение. Под ред. И.С. Кауричева. - М.: Агропромиздат, 1989.

4. Роде А.А., Смирнов В.Н. Почвоведение. - М.: Высшая школа, 1972

Тема 10. Родючість ґрунту

Поняття родючості грунту

Під родючістю грунту варто розуміти спроможність грунтів задовольняти потреби рослин в елементах харчування, воді, забезпечувати їхні кореневі системи достатньою кількістю повітря, тепла і сприятливого фізико-хімічного середовища для нормального росту і розвитки.

Родючість істотна якісна властивість грунту, що відрізнять її від гірської породи. Поняття грунту і її родючість нерозривні. Родючість результат розвитку природного грунтоутворюючого процесу.

Розрізняють чинники й умови грунтової родючості. До чинників ставляться:

елементи азотного харчування;

елементи зольного харчування;

повітря; тепло.

Умови грунтової родючості сукупність властивостей т режимів, складна взаємодія яких визначає можливість обеспечивания рослин зеленими чинниками (фізичні і фізико-хімічні властивості, наявність токсичних речовин і ін.).

Найважливішими параметрами, від яких залежить рівень родючості, є конкретні показники грунтових режимів: температурний, водно-повітряний, живильний, фізико-хімічний, біохімічний, сольової й окисно-відбудовний.

Параметри режимів, у свою чергу, визначаються кліматичними умовами, агрофізичними властивостями грунтів, їх механічним, мінералогічним і хімічним складом, потенційним запасом елементів харчування, а також утриманням їхніх рухливих форм, утриманням, складом і запасом гумусу, інтенсивністю мікробіологічних процесів, реакцією й іншими фізико-хімічними властивостями (мал.1).

Геохімічні і геологічні процеси можуть також впливати на формування грунтової родючості (притока жорстких або м'яких, прісних або мінералізованих грунтових вод, відкладення родючих, ерозійний знос гумусових обріїв і т.д.).

Для характеристики теплових умов використовують суму температур вище 10°С у грунті на глибині 0-20 см, тривалість вегетаційного періоду (із t вище 10°С на тієї ж глибині), а також глибину і тривалість промерзання грунтів. Відповідно до цих параметрів виділяють грунти: теплі, помірковано теплі, помірні, помірковано холодні, мерзлотні і сезоно-промерзаючі довгостроково.

Оптимальним рівнем водно-повітряного режиму є сполучення оптимального утримання вологи (біля 60% ПВ) і наявність необхідного для життя рослин кількості кисню в складі грунтового повітря (біля 20%). Водно-повітряний режим залежить від наявності агрономічно цінної структури, порозності грунтів, її водно-фізичних властивостей. Цей комплекс фізичних властивостей, у свою чергу, тісно пов'язаний з утриманням у грунті гумусу, механічним складом і фізико-хімічними властивостями.

Оптимальний фізико-хімічний режим формується в залежності від реакції грунтів, складу і кількості обмінних катіонів, буферних властивостей грунту.

Біохімічний режим грунтів визначається складним комплексом процесів надходження органічних залишків (переважно вищих рослин) і їхньою трансформацією, що протікає під впливом різноманітних груп мікроорганізмів, що обуславливают процеси гуміфікації і мінералізації органічної речовини і мобілізацію елементів харчування рослин у доступної для них формі.

Живильний режим грунтів залежить від валового утримання в грунті всіх необхідних елементів харчування і кількості їхніх доступних форм, від інтенсивності процесів біологічної акумуляції і біологічного круговороту речовин, а також властивостей грунту, що впливають на перетворення в них елементів харчування рослин (аерації, реакції й ін.).

Встановлено, що на розвиток рослин шкідливо впливає утримання водорозчинних солей у токсичних кількостях.

Родючість виявляється як результат складної взаємодії і взаємовпливи властивостей і режимів грунту; показники властивостей і режимів можуть бути оцінені кількісно; різноманітні рослини пред'являють неоднакові вимоги до властивостей і режимів грунтів; властивості і режими динамічні, тобто змінюються в часу.

Режими й окремі властивості грунту формуються в тісній взаємодії і взаємозалежності. Наприклад, живильний режим грунтів є результатом складного перетворення її мінеральних з'єднань, процесів мінералізації і гуміфікації органічної речовини, активності різноманітних груп мікроорганізмів і грунтової фауни, впливи лужно-кислотних умов грунтового середовища, динаміки окисно-відбудовних процесів, водно-повітряного і температурного режимів і т.п.

У свою чергу, окисно-відбудовний режим залежить від утримання і форм органічної речовини, фізичних властивостей грунтів, що визначають умови аерації, гідротермічних умов розвитку мікробіологічних процесів і т.п.

Структура як найважливіша властивість грунту, із яких пов'язані водно-повітряні, окисно-відбудовний режими, агрофізичні показники грунту, у свою чергу, залежить від утримання гумусу, його якісного складу, механічного і мінералогічного складу, фізико-хімічних властивостей, розвитки окисно-відбудовних процесів і т.п.

Можливі кількісні оцінки родючості грунту економічні і біологічні.

Економічна кількісна оцінка родючості заснована на відносної його оцінки в балах по кількісних показниках властивостей грунтів, що корелірують із продуктивністю ценозів (або врожайність сільськогосподарських культур), а також кліматичних умов. Така оцінка одержала назву бонитіровки грунтів.

Біологічна кількісна оцінка родючості заснована на визначенні показників середньорічної біологічної продуктивності рослин на даному грунті, що характеризує спроможність грунту забезпечувати продуктивність фотосинтезу.

Види родючості

Розрізняють такі види родючості: природне (природне); штучне; ефективне (економічне). Виділяють також поняття потенційної родючості.

Природна родючість визначається складною взаємодією властивостей і режимів грунтів, обумовлених розвитком природного грунтоутворюючого процесу, не порушеного людиною. У чистому виді воно властиво цілинним грунтам і характеризується продуктивністю ценозів, що произрастают на грунті.

Землеробське освоєння грунтів вносить істотні зміни в природному розвитку грунтових процесів і режимів, у властивостях грунтів. Ці зміни обумовлені опрацюванням, внесенням добрив, різноманітними меліораціями і т.п. якісні і кількісні зміни у властивостях і режимах грунтів, викликані впливом людини, характеризують їхню штучну родючість. У чистому виді воно виникає при створенні субстратів для вирощування рослин у теплицях, парниках і т.п.

При сільськогосподарському використанні грунтів штучна родючість у сукупності з природним виявляється як ефективна або економічна родючість. Воно реалізується у врожаї сільськогосподарських культур.

Грунт має визначені запаси елементів харчування (запасний фонд), що реалізуються при створенні врожаю рослин шляхом часткової його витрати (обмінний фонд). З цього уявлення випливає поняття про потенційну родючість.

Потенційна родючість характеризується загальними запасами елементів харчування рослин, формами їхніх з'єднань і складної взаємодії всіх інших властивостей, що визначають спроможність грунту в сприятливих умовах забезпечення рослин іншими земними чинниками (водою, теплом) тривалий час мобілізувати в необхідних для рослин кількостях елементи харчування і підтримувати високий рівень ефективної родючості. Високою потенційною родючістю володіють чорноземні грунти, низьким підзолисті.

Відтворення грунтової родючості

Родючість, так само як і грунтоутворення, тісно пов'язано з процесами перетворення, акумуляції і передачі речовини, що є причиною кількісних і якісних змін чинників і умов родючості. Ці зміни можуть протікати в сприятливому напрямку для розвитку родючості і призводити до його підвищення (накопичення елементів харчування, перехід їх у більш доступні форми, поліпшення структури і т.д.) або в несприятливому, приводячи до зниження родючості (винос елементів харчування, закріплення їх у важкодоступних формах, руйнація структури і т.д.). зміни властивостей грунту протягом якогось періоду можуть призвести також і до щодо вихідному рівню родючості.

Отже, за визначений період часу (вегетаційний період і т.д.) зміна родючості може виявлятися у виді неповного, простого і розширеного його відтворення.

Формування родючості грунту нижче початкового рівня означає неповне відтворення грунтової родючості. Повернення грунтової родючості до вихідного рівня означає просте відтворення родючості. Створення грунтової родючості вище вихідного рівня являє собою розширене відтворення родючості. Відтворення грунтової родючості є об'єктивний закон грунтоутворення, властивим усім формам його прояви. При розвитку природного процесу грунтоутворення відтворення родючості по неповному, простому або розширеному типі визначається розвитком конкретних грунтоутворюючих процесів або їхнього сполучення.

Під впливом природних і антропогенних чинників розвивається культурний грунтоутворюючий процес. При розвитку культурного грунтоутвоюючого процесу змінюються ємність, інтенсивність і характер біологічного круговороту речовин і в цілому обмін речовин і енергії. Найважливіша особливість круговороту речовин при розвитку культурного процесу грунтоутворення відчуженість із врожаєм частини створеного рослинами органічної речовини і заключних у ньому живильних елементів.

Контрольні питання

Що така родючість грунту? Дайте поняття про основні види родючості.

Назвіть групи властивостей грунтів, що визначають формування родючості.

Родючість як результат складної взаємодії і взаємовпливи складу, властивостей і режимів грунтів.

Що таке відтворення родючості?

Що таке культурний грунтоутворюючий процес?

Література

Дюшофур Ф. Основы почвоведения. - М.: Прогресс, 1970.

Почвоведение. Под ред. И.С. Кауричева. - М.: Агропромиздат, 1989.

Почвоведение. Под ред. А.С.Фатьянова и С.Н.Тайчинова. - М.: Колос, 1972.

4. Роде А.А., Смирнов В.Н. Почвоведение. - М.: Высшая школа, 1972

Тема 11. Генезис, класифікація та географія ґрунтів України

Ґрунти України як природні тіла та об'єкт людськоїї діяльності доситьт різноманітні . Це зумовлено явищами ґрунтоутворювального процесу і різних за інтенсивністю антропогенних впливів на нього . В Україні виділяється понад 1200 ґрунтових видів. Внаслідок господарської діяльності властивості ґрунтів і напрям ґрунтоутворювального процесу змінюються - утворюються відмінні від природних аналогів ґрунти ( окультурені абож вторинно засолені, вторинно лучні , вторинно солонцюваті та інші ) . В Україні серед ґрунтових зон виділяють : Полісся, Лісостеп, Сухий степ, а також Карпатську і Кримську гірські області, з властивими для кожної з них типами структури ґрунтового покриву.

Зона Полісся

Займає близько 11,3 млн. га ( 19% території України ). Ґрунтовий покрив досить строкатий . В структурі ґрунтового покриву є такі групи ґрунтів ( у % від загальної площі ріллі цієї зони ) : дерново-підзолисті - 50, дерново-підзолисті оглеєні - 17, сірі лісові - 9, темно-сірі лісові й чорноземи опідзолені - 12, дерново-карбонатні - 2, дерново-оглеєні, лучні - 9, болотні - 1. Дерново-підзолисті ґрунти за механічниим складом переважно піщані, глинисто--піщані та піщано-суглинисті, характеризуються підвищеною щільністю, низькою вологоємністю, слабкою вологоутримуючою здатністю, високою водопроникністю, досить низькими гігроскопічністю та ємністю поглинання, бідністю на увібрані основи і поживні речовини. На лесових островах на Поліссі трапляються сірі і темно-сірі лісові ґрунти та чорноземи опідзолені. Це найродючіші ґрунти даної зони . До таких належать дерново-карбонатні ґрунти на крейді. Дерново-оглеєні ґрунти поширені у знижених елементах рельєфу вододілів і терас річок, де неглибоко залягають ґрунтові води. Вони перезволожені і при сільськогосподарському використанні потребують осушення земель з наступним застосуванням агротехнічних заходів. Болотні ґрунти поширені в усіх зонах України, але найбільше їх на Поліссі. Агроналічні якості цих ґрунтів визначаються насамперед відсутністю або наявністю органогенного шару і тим , яка потужність останнього. Вони поділяються на : болотні, мінеральні, муловато-глейові, торф'яно-глейові ( потужність органогенного шару до 30 см ), торфові неглибокі ( 50-100 см ), торфові середньоглибокі ( 100-200 см ), торфові глибокі ( 200-400 ) і тофові надглибокі ( > 400 см ). Серед них трапляються карбонатні, засолені, солонцюваті види.

В Україні Полісся є основним районом виробництва товарної картоплі, льону-довгунця; ґрунтово-кліматичні умови сприятливі й для вирощування цукрових буряків, хмелю, а також зернових культур, люпину, гречки та ін.

Зона Лісостепу

Займає 20,2 млн. га ( 34% від площі країни ). Ґрунтовий покрив досить різноманітний. Це зумовлено неоднорідністю природних умов ґрунтоутворення. В структурі ґрунтового покриву ( у % від загальної площі орних угідь зони ) сірі лісові ґрунти займають - 10, темно-сірі лісові і чорноземи опідзолені - 21, реградовані ґрунти ( сірі і темно-сірі, чорноземи) - 10, чорноземи типові - 51, чорноземи солонцюваті і лучно-чорноземні солонцюваті - 2, чорноземи на щільних пордах і глинах - 3.

Сірі лісові ґрунти

Умови ґрунтоутворення сірих лісових ґрунтів

Клімат. Сприятливий для росту і розвитку природної дерев'янистої та трав'янистої рослинності. Характерна особливість - приблизно однакове співвідношення опадів та випаровуваності.

Рельєф і ґрунтоутворюючі породи. Рельєф хвилястий, сильно і глибоко розчленований ерозією. Перважаючими породами яввляються леси та лесовидні суглинки.

Рослинність. Цілинна рослинність зони представлена трав'янистими лісами, які чергуються з безлісними ділянками лучних степів. Переважають букові, буково-грабові, дубово-грабові ліси.

Структура профілю та генезіс сірих лісових ґрунтів

За сукупністю морфологічних ознак та властивостей займають проміжне положення від дерново-підзолистих до чорноземних ґрунтів.

В залежності від інтенсивності гумусування і розвитку ознак опідзолення тип сірих лісових ґрунтів підрозділяють на 3 підтипи - світло-сірі, сірі та темно-сірі.

Тип сірих лісових ґрунтів характеризується слідуючою будовою профілю. Цілинні ґрунти з поверхні мають горизонт лісової підстилки ( А₀ ) або дернини ( А_д ). У верхній частині виділяється гумусовий шар, забарвлення якого змінюється від світло-сірого до темно-сірого, в залежності від вмісту гумусу. Гумусовий шар помітно розподілений на 2 горизонти - верхня частина з найбільш інтенсивним забарвленням ( гор. А₁ ) і нижня частина - гумусово-опідзолений ( гор. А₁А₂ ), який має білясту присипку ( ознака опідзоленості ). Далі слідує перехідний горизонт А₂В. Нижче залягає ілювіальний горизонт В, який поступово переходить в породу С. В.В.Докучаєв розглядав сірі лісові ґрунти як самостійний зональний тип, зформований під трав'янистими широколистними лісами в умовах лісостепової зони. У формуванні профілю сірих лісових ґрунтів, крім процесу опідзолення, беруть участь також поцеси лесиважу та внутрішньоґрунтового вивітрювання.

Склад і властивості сірих лісових ґрунтів

Механічний та мінералогічний склад. Верхні горизонти збіднілі на мулисту фракцію, що пов'язано з поцесами опідзолення та лесиважу. Мінералогічний склад мулистої фракції представлений аморфними сполуками SiO₂ , R₂O₃ та глинистими мінералами ( гідрослюдами, вермикулітом, монтморилонітом, хлоритом ).

Хімічний склад та фізико-хімічні властивості. Верхні горизонти збіднілі на півтораоксиди, але збагачені кремнійкислотою. Вміст гумусу коливається від 3-4 до 6-8 % ( сірі лісові ) і від 3,5-4 до 8-9% ( темно-сірі ). У складі гумусу гумінові кислоти переважають над фульвовими. Підтип сірі лісові ґрунти характеризується кислою реакцією. Ємність поглинання коливається в межах 18-30 м-екв.

Більш сприятливі фізико-хімічні властивості у темно-сірих ґрунтів. Ємність поглинання - до 45 м-екв. Вони мають вищу насиченість основами ( V=80-90% ). Реакція витяжки частіше всього слабокисла.

Фізичні та водно-фізичні властивості. Щільність твердої фази ґрунтів зростає вниз по профілю. Характеризується високою щільністю ілювіальних горизонтів. Загальна пористість змінюється від 50-60% у верхніх горизонтах до 40-45% в ілювіальних і породах. Темно-сірі ґрунти характеризуються більшою вологоємністю та більшим вмістом доступної для рослин вологи.

Зона Степу

Займає близько 23млн.га ( 38% території ). Ґрунтовий покрив відносно однорідний і педставлений головним чином чорноземами. За ґрунтовокліматичними умовами Степ підрозділяється на 2 підзони - північну і південну, а також на дві фації - теплу субконтинентальну південноєвропейську та помірно теплу континентальну східноєвропейську. До першої фації належать Задністров'я і південний степ Кримської області, до другої - решта території. В структурі ґрунтового покриву ( у % від площі ріллі в зоні ) чорноземи звичайні займають - 64, чорноземи південні - 23, чорноземи на нелесових породах - 6, лучно-чорноземні, лучні ґрунти та їх солонцюваті види - 6.

Чорноземні ґрунти

Умови ґрунтоутворення чорноземних ґрунтів

Клімат. Характеризується теплим літом та помірно холодною зимою. По мірі просування з заходу на схід зростає континентальність клімату. Більш м'який клімат в лісостепу. Кількість опадів зменшується з півночі на південь. Характеризується недостатнім зволоженням.

Рельєф. Територія переважно рівнинна або слабохвиляста, в різній мірі розчленована річковими долинами та байрако-балковою сіткою. Серед плоских вододілів часто зустрічаються усілякі зниження.

Ґрунтоутворюючі породи. Основні породи - леси та лесовидні суглинки різного механічного складу ( від легких до важких суглинків ). Особливість ґрунтоутворюючих порід - їх карбонатність.

Рослинність. Лісові ділянки розташовані по вододілах, балках, річковим терасам і представлені широколистними породами ( дубом ). На піщаних терасах зустрічаються соснові бори. Рослинність лучних степів представляють ковил, типчак, степові вівси, келерія, шалфей, лядвенець, дзвоник. Рослинність степової зони представляє собою різнотравно-ковильні та типчаково-ковильні степи. В нинішній час основні масиви чорноземів розорані. Природна рослинність збереглася тільки на окремих ділянках.

Генезіс чорноземів.

Чорноземні ґрунти розвиваються під степовою і різнотравно-степовою трав'янистою рослинністю. Особливість біологічного круговороту під трав'яними сполученнями чорноземів заключається в тому, що гідротермічні умови зони сприяють розкладу багатого на основи та азот опаду по типу гуміфікації з виникненням складних висококонденсованих перегнійних сполук типу гумінових кислот, закріпленню яких в ґрунті сприяє безперервне утворення в середовищі біогенного кальцію і формування карбонатного ілювіального горизонту.

Класифікація чорноземів

В нинішній час прийнятий слідуючий розподіл чорноземів на підтипи і роди (табл. 12.1).

Нижче дається опис основних родів чорноземів.

Звичайні - виділяються в усих підтипах; ознаки і властивості відповідають основним характеристикам підтипу.

Слабо диференційовані - розвинені на супіщаних та піщаних породах, типові ознаки чорноземів виражені слабо.

Глибокоскипаючі - скипають більш глибоко у зв'язку з більш вираженим промивним режимом за рахунок полегшенного механічного складу або умов рельєфу. Вирізняються серед типових, звичайних і південних чорноземів.

Безкарбонатні - розвинені на породах, бідних на силікатний кальцій, скипання і виділення карбонатів відсутні; зустрічаються серед типових, вилужених і опідзолених підтипів.

Таблиця 12.1 - Класифікація чорноземів

Підтипи	Роди	Підтипи	Роди
Опідзолені Вилужені	Звичайні, слабо диференційовані Глибокоскипаючі, безкарбонатні	Типові Звичайні Південні	Карбонатні, солонцюваті Осолоділі, глибинно-глеєваті Злиті, неповністю розвинені

Карбонатні - характеризуються скипанням по усьому профілю. Серед вилужених і опідзолених не вирізняються.

Солонцюваті - в межах гумусового шару мають ущільнений солонцюватий горизонт з вмістом обмінного натрію більше 5% ; вирізняють серед звичайних і південних чорноземів.

Осолоділі - характеризуються наявністю білястої присипки в гумусовому шарі, патьочністю гумусового забарвлення ; розповсюджені серед типових, звичайних і південних чорноземів.

Глибинно-глеєваті - розвинені на двочленних і складних породах, а також в умовах тривалого збереження глибинної зимової мерзлоти.

Злиті - розвинені на мулово - глинистих породах в теплих фаціях. характеризуються високою щільністю ( злитістю ) горизонту В. Вирізняються серед чорноземів лісостепу.

Неповністю розвинені - мають слаборозвинений ( неповний ) профіль у зв'язку з їх молодістю або формуванням на сильноскелетних або щебнистих породах.

На види всі чорноземи діляться за слідуючими ознаками :

- за потужністю гумусового шару - надпотужні ( >120 см ), потужні ( 120 -80 см ), середньопотужні ( 80 - 40 см ), малопотужні і дуже малопотужні ( <25 см );

- за вмістом гумусу - тучні ( > 9% ), середньогумусові ( 9 - 6% ), малогумусові ( 6 -4% ) і слабогумусові ( <4% ).

Крім того, чорноземи ділять на види по мірі вираження супровідного процесу ( слабо-, середньо-, сильновилужені; слабо-, середньо-, сильносолонцюваті і т.д.).

Зона чорноземних ґрунтів з півночі на південь підрозділяється на слідуючі підзони : чорноземів опідзолених, чорноземів вилужених, чорноземів типових, чорноземів звичайних, чорноземів південних.

Чорноземи опідзолені. У гумусовому шарі мають залишкові ознаки впливу підзолистого процесу у виді білястої присипки ( відмінна морфологічна ознака підтипу ). Гумусовий профіль сірого, рідше темно-сірого забарвлення в горизонті А і помітно світліший в горизонті В₁. Біляста присипка знаходиться в горизонті В₁, але при сильній опідзоленості білястий наліт буває і в горизонті А.

Карбонати залягають на глибині 1,3 - 1,5 м.

Розподіляються на роди : звичайні, слабо диференційовані, злиті, безкарбонатні. При класифікації на види підрозділяються і по мірі опідзоленності на слабоопідзолені та середньоопідзолені.

Чорноземи вилужені. Горизонт А темно-сірого або чорного забарвлення, пухкого складу. Потужність від 30-35 до 40-45 см. Нижня межа горизонту В₁ залягає в середньому на глибині 70-80 см, але іноді може проходити і нижче ( 90-100 см ).

Характерна особливість - наявність під горизонтом В₁ вилуженого від карбонатів горизонту В₂. Цей горизонт має буровате забарвлення, гумусові затьоки. Перехід до слідуючого горизонту ВС або С - звичайно чіткий, і межа вирізняється по скупченню карбонатів у виді вапнякової плісняви, прожилок.

Основні роди - звичайні, слабо диференційовані, безкарбонатні, глибинно-глейові, злиті.

На види розподіляються також і по мірі вилуженості ( слабо-, середньоі сильновилужені ).

Розподіл вилужених чорноземів пов'язаний з умовами рельєфу і механічним складом порід.

Чорноземи типові. Мають глибокий гумусовий профіль ( 90-120 см і більше ) і містять карбонати в гумусовому шарі у виді міцелію або вапнякових трубочок. Карбонати з'являються частіше з глибини 60-70 см. Нижче горизонту А вирізняються два перехідних по гумусовому забарвленню горизонти АВ₁ і В₁. Горизонт АВ₁ темно-сірий з слабим буроватим відтінком донизу, а В₁ відрізняється чітким бурим відтінком. В горизонті В₁ видно вицвіти карбонатів. Горизонт В₂ ( ВС ) і порода містять карбонати у формі міцелію, вапнякових трубочок.

Розподіляються на роди : звичайні, безкарбонатні, глибокоскипаючі, карбонатні, осолоділі.

Чорноземи звичайні. Горизонт А темно-сірий або чорний, потужністю 30-40 см. Поступово переходить в горизонт В₁ - темно-сірий з ясним буроватим відтінком. Частіше всього потужність гумусового шару складає 65-80 см.

Нижче залягає горизонт гумусових затьоків В₂, який часто співпадає з карбонатним ілювіальним горизонтом або дуже швидко переходить в нього (В_к ). Карбонати у формі білозірки. Це відмінна ознака підтипу. Ділиться на роди : звичайні карбонатні, солонцюваті, глибокоскипаючі, слабо диференційовані і осолоділі.

Чорноземи південні. Горизонт А потужністю 25-40 см має темно-сіре або темно-буре забарвлення. Горизонт В₁ характеризується ясним коричнево-бурим забарвленням. Загальна потужність гумусового шару 45-60 см.

В ілювіальному карбонатному горизонті звичайно чітко виражена білозірка. Лінія скипання розташована в нижній частині горизонту В₁ або на межі гумусового шару.

В нижніх горизонтах на глибині 1,5-2 м і глибше часто містять гіпс у виді дрібних кристалів, іноді на цій глибині спостерігається підвищений вміст легкорозчинних солей.

Підрозділяються на слідуючі роди : звичайні, солонцюваті, карбонатні, глибокоскипаючі, слабо диференційовані та осолоділі.

Склад і властивості чорноземів

Механічний та мінералогічний склад. Досить різноманітні за механічним складом ( від супіщаних до глинистих різновидів ), що визначається складом ґрунтоутворюючих порід. Загальна особливість - відсутність помітних змін механічного складу в прцесі ґрунтоутворення. В мінералогічному складі переважають первинні мінерали. З вторинних зустрічаються мінерали монтморилонітової та гідрослюдної груп. Високодисперсні мінерали розподілені по профілю рівномірно.

Хімічний склад. Чорноземи багаті на гумус, характерні особливості: акумуляція в гумусовому профілі елементів живлення ( N,P,K,S, мікроелементи ), відносна однорідність валового складу по профілю, ілювіальний характер розподілення карбонатів і вилуженість ґрунтів від легкорозчинних солей.

Гумус відрізняється переважанням гумінових кислот ( С_гк : С_фк >1,5 ), домінуванням фракцій, з'єднанних з кальцієм.

Валовий вміст кремнійкислоти і півтораоксидів рівномірно по профілю. Розподіл карбонатів носить ілювіальний характер.

Фізико - хімічні властивості. Характеризуються високою ємністю поглинання ( 30-70 м-екв ), насиченістю поглинаючого комплексу основами, близькою до нейтральної реакції верхніх горизонтів і високою буферністю.У складі обмінних катіонів переважає кальцій.

Фізичні і водно - фізичні властивості. Характеризуються сприятливими фізичними і водно - фізичними властивостями : пухким складом в гумусовому шарі, високою вологоємністю і хорошою водопроникністю.

Лучно - чорноземні ґрунти

Серед чорноземних ґрунтів у кожній підзоні розвинені їх напівгідроморфні аналоги - лучно-чорноземні ґрунти. Вони формуються в умовах підвищенного зволоження за рахунок тимчасового скупчення вод поверхневого стоку при глибоких ґрунтових водах ( лучновато-чорноземні ґрунти або за рахунок відносно неглибоких ґрунтових вод ( лучно-чорноземні ґрунти ).

Профіль морфологічно близький до профілю чорноземів. Проте є ряд особливостей : більш інтенсивне ( звичайно чорне ) забарвлення верхнього гумусового горизонту, розтягнення гумусового шару та глеєватість нижніх горизонтів. Профіль ділиться на слідуючі горизонти : А₁( А_n ), В₁, В₂, С.

Тип лучно-чорноземних ґрунтів ділиться на 2 підтипи : лучновато-чорноземні та лучно-чорноземні. Кожний з підтипів ділитьсч на роди : звичайні, опідзолені, вилужені, солонцюваті, солончакуваті, осолоділі, карбонатні.

Розподіл на види в межах роду пов'язаний з мірою вираженості родових ознак, з потужністю гумусового горизонту і гумусністю.

Зона Сухого Степу

Близько 3% території країни. В ґрунтовому покриві її темно-каштанові солонцюваті ґрунти займають 78% орних земель усієї зони, каштанові солонцюваті - 14%, решта - лучно-каштанові солонцюваті, а також комплекс подових ґрунтів, солонців та ін.

Каштанові ґрунти

Умови ґрунтоутворення каштанових ґрунтів

Клімат. Формуються в суховому континентальному кліматі з теплим засушливим довгим літом і холодною зимою з незначним сніжним покривом. Коефіцієнт зволоженням від 0,25 - 0,30 до 0,30 - 0,35. Часті суховії.

Рельєф і ґрунтоутворюючі породи. Значна територія рівнинна або рівнинно-слабохвиляста з чітко вираженим мікрорельєфом. Ґрунти розвинені переважно на лесовидних карбонатних суглинках, рідше на лесах. У Причорноморській низовині формуються в основному на важких лесовидних суглинках.

Рослинність. Для рослинного покриву характерні низькорослість, комлексність, зрідженність. У підзоні темно-каштанових ґрунтів рослинність представлена типчаково-ковильними степами з домішками різнотрав'я; в підзоні каштанових ґрунтів переважають полинно-типчакові та полинно-типчаково-ковильні степи; в підзоні свіьло-каштанових - типчаково-полинні і полинно-типчакові степи зі значними домішками.

Генезіс каштанових ґрунтів

Формуються під рослинністю сухих степів в умовах засушливого клімату. Особливості природних умов зони, зокрема більш зріджений рослинний покрив, і як наслідок, меньше надходження до ґрунту рослинних залишків і меньш сприятливі умови їх гуміфікації, визначають послаблений розвиток тут дернового процесу у порівнянні з чорноземною зоною. Міра вираженності цього процесу тісно пов'язана з умовами зволоження у зв'язку з зональними і провінціальними, а також з конкретними умовами рельєфу.

Класифікація каштанових ґрунтів.

Діляться на три підтипи: темно-каштанові з вмістом гумусу 4-5 %, каштанові з вмістом гумусу 3-4 %, світло-каштанові з вмістом гумусу 2-3 %. Усередині підтипів виділяються роди: звичайні, солонцюваті, солонцювато-солончакуваті, залишково-солонцюваті, солонцювато-осолоділі, карбонатні, карбонатно-солонцюваті, глибокоскипаючі і неповністю розвинені.

Темно-каштанові ґрунти

Для них характерне темно-сіре з коричневим відтінком забарвлення. Потужність гумусового горизонту А+В₁ 35-45 см,скипання на глибині 45-50 см, гіпс і легкорозчінні солі - до 2м.

Підрозділяють на слідуючі роди: звичайні , солонцюваті, солончакуваті, солонцювато-осолоділі, карбонатні, карбонатно-солонцюваті, залишково-солонцюваті, глибокоскипаючі, злиті, неповністю розвинені.

Каштанові ґрунти

Мають меншу потужність гумусового шару ( А+В₁ - 30-40 см ). Скипання на глибині 40-45 см. Максимальне скупчення карбонатів на глибині 50-55 см, гіпсу - 150-170 см, легкорозчинних солей - до 2 м. Діагностичні показники родових ознак аналогічні темно-каштановим.

Світло-каштанові ґрунти

Відрізняються невеликою потужністю гумусового шару ( А+В₁ 25-35 см ); він безструктукрний. Карбонатний горизонт залягає близько до поверхні. Гіпсовий горизонт на глибині 110-120 см. Відрізняються більш високим скупченням солей.

Склад і властивості каштанових ґрунтів

Механічний і мінералогічний склад. Характерний рівномірний розподіл мулистої фракції по усьому профілю. В мулистій фракції переважають мінерали монтморилонітової групм та гідрослюди в різних поєднаннях. Вторинні мінерали коалінітової групи зустрічаються рідко. У великих фракціях - переважно кварц, польові шпати, слюди і рогові обманки.

Хімічний склад і фізико-хімічні властивості. Валовий вміст кремнійкислоти по усьому профілю однаковий. Вміст півтораоксидів визначається мірою солонцюватості та осолодіння. Ємність поглинання 15-25 м-екв. У складі поглинених основ переважають іони кальцію і магнію, міститься також обмінний натрій. Реакція водяної витяжки слаболужна. Непромивний водяний режим призводить до акумуляції на різній глибині карбонатів, гіпсу, легкорозчинних солей.

Водно-фізичні властивості. Харктеризуються задовільними фізичними властивостями. Легкі каштанові ґрунти характеризуються кращою водопроникністю. Найменша вологоємність у верхніх горизонтах.

Лучно-каштанові ґрунти

Зустрічаються на степових зниженнях, надзаплавних терасах і т.д. У профілі виділяються такі ж генетичні горизонти, що і в каштанових ґрунтах - Аg, А, В₁, В₂, В_к, С. Характеризуються підвищеною потужністю гумусових горзонтів ( 45-55см ) і більшим вмістом поживних елементів, ніж каштанові ґрунти.

Підрозділяються на роди як і каштанові ґрунти. Додатково виділяється рід лучно-каштанових оглеєних ґрунтів. Розподіл на види базується на потужності гумучових горизонтів, вмістові гумусу, мірі солонцюватості, солончакуватості, карбонатності, осолодіння та оглеєння.

Солончаки

До солончаків відносяться ґрунти, які містять велику кількість водорозчинних солей з самої поверхні і у профілі. Солі у верхньому горизонті складають від 0,6-0,7 до 2-3% і більше.

Генезіс солончаків

Накопичення солей у ґрунтах складає суть солончакового процесу. Солончаки утворюються при близькому заляганні ґрунтових мінералізованих вод в умовах випотного типу водяного режиму; при випаровуванні води верхні горизонти збагачуються водорозчинними солями. Ці ґрунти утворюються і на засолених ґрунтоутворюючих породах. У приморських областях і в районах поширення соляних озер можуть утворюватися і в результаті приносу солей вітром. Нерідно виникають і при неправильному зрошуванні, а також із-за перерозподілу солей усередині ґрунтів у зв'язку зі змінами рельєфу. Рослинний покрив визначається характером засолення і вмістом солей. На солончаки з дуже високою мірою забруднення зустрічаються солонець, курай і ін., з меншою концентрацією солей - кермек, подорожник, айстра солончакова. Профіль солончаків слабо диференційований на генетичні горизонти. В ньому виділяють гумусовий горизонт А, перехідний В і ґрунтоутворюючу породу С.

Класифікація і діагностика солончаків

Солончаки підрозділяють на два типи - гідроморфні і автоморфні.

Гідроморфні розвиваються в умовах близького залягання мінералізованих ґрунтових вод. Поділяють на підтипи: типові гідроморфні, лучні, болотні, шори, приморські, мерзлотні, вторинні, сазові, отакирені пустельні.

Автоморфні солончаки поділяють на літогенні, залишкові та еолово-бугристі. Формуються на засолених ґрунтоутворюючих породах при глибокому заляганні рівня ґрунтових вод.

Склад і властивості солончаків

Характерна особливість - рівномірний розподіл мулистих частинок, кремнію, півтораоксидів. Наявність легкорозчинних солей зумовлює слабу диференціацію профілю. Вміст гумусу у верхнух горизонтах коливається від 0,5 до 5-8%. У складі гумусу переважають фульвокислоти. В солончаках мало азоту і зольних поживних речовин. Ємність поглинання низька - 10-20 м-екв. В складі обмінних основ переважають кальцій, магній і натрій.

Реакція слаболужна і содові солончаки відрізняються підвищеною лужністю ( рH = 9-11 ). Мають з самої поверхні карбонати.

Високий вміст солей - характерна особливість. Із-за високої гігроскопічності солей зменшується кількість доступної для рослин вологи.

Характеризуються низькою природною родючістю.

Солонці

Солонцями називають ґрунти, які містять у поглиненному стані велику кількість обмінного натрію, а іноді і магнію в ілювіальному горизонті.

Будова профілю і основні ознаки солонців

Профіль солонцю поділяється на ряд чітко виражених горизонтів: гумусово-елювіальний ( надсолонцьовий ) А₁, солонцьовий (або ілювіальний) В₁, підсолонцьовий В₂, ґрунтоутворюючу породу С.

Потужність гумусового горизонту від 2-3 до 20-25 см. Колір цього горизонту у солонців сухостепової зони світло-бурий, бурий або буровато-сірий, а у солонців степової і лісостепової зон - темно-сірий, а іноді чорний. Солонцьовий горизонт більш темного забарвлення - темно-бурий або бурий з коричневим відтінком. Його потужність від 7-12 до 25 см і більше.

Підсолонцюватий горизонт більш світлого забарвлення. Містить гіпс і карбонати.

Під солонцьовим процесом розуміють упровадження в поглинаючий комплекс іону натрію і, як наслідок, різьке підвищення дисперсності органічної та мінеральної частини, зниження стійкості колоїдів по відношенню до води і виникнення лужної реакції ґрунту.

Класифікація і діагностика солонців

Солонці ділять нп 3 типи: слонці автоморфні, напівгідроморфні та гідроморфні. Автоморфні формуються в умовах глибокого залягання ґрунтових вод; утворення їх пов'язане з виходом засолених ґрунтоутворюючих порід. Напівгідроморфні формуються на першій і другій надзаплавних терасах, в приозерних зниженнях в умовах додаткового або змішанного зволоження; ґрунтові води залягають на глибині 3-6 м. Гідроморфні формуються в заплавах річок і депресіях під луговою солонцьовою рослинністю.

Властивості солонців

Механічний і мінералогічний склад. Характерна особливість - різка диференціація по профілю мулистої фракції. Ілювіальний горизонт збагачений мулом і тому завжди важчий. Перважаючими мінералами мулистої фракції являються мінерали монтморилоніто-гідрослюдистої групи з домішками аморфних речовин.