З наведених суджень Конфуція бачимо, що він наділив шляхетного мужа такими рисами, як справедливість, скромність, правдивість, лі (приязність, шанобливість), щирість, обачливість; уміння стримувати свої бажання, відчувати відразу до наклепників, не заспокоюватися на досягнутому, самовдосконалюватися у надії осягнути Дао (ідеал).

Утім, перелік моральних гідностей цзюнь цзи буде далеко не повним, якщо ми не висвітлимо два найважливіші поняття конфуціанства:жень і вень.

Термін жень, утворений від понять "людське начало в людині", "прихильність", "чеснота", втрачаючи решту відтінків, дедалі сповнюватиметься "людинолюбством", аж поки стане в сучасній китайській мові синонімом гуманності.

Конфуцій займався також розробленням поняття вень (духовна культура). Можна простежити чітку думку, що вень -- Це те, що людина набуває у процесі навчання, і кожна людина має прагнути опанувати духовну культуру предків. Але Досягти цього можна лише тоді, коли молода людина шанує не тільки батьків (у домашньому середовищі), а й старших (у гостях, громадських місцях, на службі), коли вона скромна й правдива; коли з любовґю ставиться до людей. У такий спосіб юнак або дівчина наближаються до людського начала жень у собі. І якщо в молодої людини ще залишаться сили, буде добре, коли вона почне вивчати вень.

Разом із тим Конфуцій застерігав від однобічного захоплення вень. "Коли в людині бере гору чжи (властивість самої натури), виходить дикунство (є); коли ж гору бере вень (освіченість), виходить одна лише освіченість (ши).

Конфуцій розумів, що нормально функціонуюче суспільство не може складатися з самих лише книгарів. Людина має вміти поєднувати в собі природні якості й набуті знання. Проте це дано не кожному, цього може досягти тільки гідна особистість. А от коли природні властивості людської натури і набуті знання в людині поєднуються, утворюється цзюнь цзи (людина високих чеснот).

Вен-Ван -- імґя фундатора династії Чжоу. В історію Китаю він увійшов як "цар освічений". Таке тлумачення імені значною мірою зумовлене розумінням ієрогліфа вень, запровадженим Конфуцієм.

Гідна особистість, представлена образом шляхетного мужа, поєднує у собі і жень, і вень, тобто все найкраще у вченні Конфуція.

Однак у вченні Конфуція є ще одна модель людини, позначена терміном сяо жень (у буквальному перекладі -- маленька людина), до того ж іноді її трактували як простолюдина, і навіть як низьку людину, або людину з маленької літери. Йдеться про сяо жень (низьку людину), котра однаковою мірою може належати до будь-якої верстви. Термін сяо жень уживають як етичну категорію для позначення людини, позбавленої чеснот.

Учитель сказав: "Шляхетний муж цзюнь цзи прагне людинолюбства і справедливості, маленька людина прагне багатства і зиску". Маленька людина нестримана, пихата, легко стає зарозумілою, вона не здатна жити у злагоді з іншими людьми. До того ж вона ще й боязкувата. Конфуцій говорив: "Той, хто напускає на себе суворий вигляд, а в душі боязкуватий, той і є маленька людина; чи не подібна вона до здирника, що вдирається у будинок через вікно або стіну?"

Конфуцій писав: "Якщо верхи полюбляють правила лі, то в народі не знайдеш жодного, хто б наважився на зневажливість; якщо верхи полюбляють справедливість, то в народі не знайдеш жодного, хто б зважився не підкоритися; якщо верхи полюбляють чесність, то в народі не знайдеш жодного, хто б насмілився бути нещирим. Якщо все буде саме так, то тоді народ із усіх чотирьох боків, тримаючи за спиною дітлахів, порине до верхів, і навіщо тоді їм самим займатися вирощуванням хліба".

У цьому просторому судженні Конфуція все зрозуміло. Обовґязок верхів, тобто цзюнь цзи, -- суворо дотримуватися введених ними правил лі, цінувати і заохочувати справедливість і чесність. Натомість вирощування злаків та овочів -- справа народу (мінь); він працьовитий і вправний у цьому.

У морально-етичному образі сяо жень закладена ще одна ідея -- людина має постійно займатися самовдосконаленням, начебто морально очищуючись від природних прагнень. Не обовґязково кожному ставати цзюнь цзи, але обовґязок кожного -- ступити на шлях морального і культурного вдосконалення, намагатися опанувати вчення Конфуція і докладати неабияких зусиль для втілення його в життя. Інакше він зупиниться в своєму розвиткові, буде відкинутий назад і зрештою перетвориться на всіма зневажуваного сяо жень.

Виклавши свої думки про різні типи людини, Конфуцій переходить до другої, не менш важливої теми, -- як навчити людей жити, як дотримуватися лі (спілкуватися один з одним).

Свій погляд на суспільство Конфуцій уже частково висловив за допомогою двох образів людини: позитивного -- шляхетного мужа і негативного -- маленької людини. Кожна людина має вчитися на цих прикладах, опановуючи в такий спосіб морально-етичні норми і правила лі.

Але цього було замало, необхідно було навчити людину правил спільного життя. Модель цих правил (щоправда, не зовсім повну) Конфуціи виклав у бесіді зі своїми найближчими учнями:

· старші мають жити у спокої;

· друзі мають бути правдивими;

· молодші мають піклуватися про старших".

Ця турбота про літніх людей, і передусім про батьків, проходить червоною ниткою крізь усі судження Конфуція про ідеальне суспільство. Він розробляє і пропагує поняття сяо (синівської шанобливості), що має відіграти вирішальну роль у розроблених ним нормах поведінки людей.

Конфуціи учив: коли батько живий -- прислухайся до його прагнень; коли батько помер -- прислухайся до його вчинків; якщо людина впродовж трьох років прямуватиме шляхом батька, про неї можна сказати, що вона виявила синівську шанобливість сяо.

Шлях батька -- це не тільки його життєвий шлях, а й погляди, поведінка, навіть риси характеру. Виконання прижиттєвих бажань батька, беззастережне проходження його шляхом упродовж тривалого часу аж до смерті сина мало зміцнювати звґязок між генераціями, із традиціями предків і насамперед духовною. Ідея наступності генерацій, поваги до традицій своєї сімґї, а через неї -- і до культурних традицій усього китайського етносу (Хуа ся) -- головна функціональна значущість поняття сяо.

Один з улюблених учнів Конфуція Цзи Ю запитав, що таке синівська шанобливість сяо? Конфуціи відповів: "Нині дехто називає синівською шанобливістю те, що діти годують своїх батьків. А втім, собак і коней теж годують. Якщо це робиться без глибокої пошани до батьків, тоді у чому ж тут різниця?".

Конфуціи стверджує, що однієї турботи про утримання батьків недостатньо, треба постійно виявляти почуття глибокої поваги і терплячої любові: "У поводженні з батьком і матірґю виявляй мґякість і поштивість. Коли бачиш, що твої бажання противні їм, все одно виявляй шанобливість і не пручайся їхній волі, і хоча ти втомився, й гадки не май гніватися (на них)".

Концепція сяо (шанобливість) не була вигадана Конфуці-єм, він переніс норми поведінки, що й досі збереглися в деяких великих рродинах і патроніміях, по-новому осмислив, узагальнив і поширив їх на все суспільство.

Таким чином, він заручився підтримкою потужної на той час соціальної верстви -- фу лао (батьків-старійшин), котрі очолювали громади. Батькі-старійшини були зацікавлені у зміцненні своєї влади над синами -- молодшими братами (цзиді), молоддю громад. Молодші брати, перебуваючи в сімґї, мають виказувати синівську шанобливість, за її межами -- почуття любові до старших братів.

Намагаючись підсилити етико-моральну вагомість принципів синівської шанобливості (сяо) і любові до старших братів, Конфуціи уводить їх у проповідуваний ним принцип жень (людинолюбство), що становить підмурок усього його вчення. Цзи Ю висловив це прагнення напрочуд лаконічно: "Синівська шанобливість і любов до старших братів -- підґрунтя людинолюбства (жень)".

Як бачимо, уявлення Конфуція про устрій суспільства почасти базувалися на моральних категоріях і принципах, поширених колись у китайській громаді. Проте він вніс і чимало якісно нового, наприклад культ освіченості, культ знань, культ лі.

Кожен член суспільства, стверджував Конфуціи, зобовґязаний прагнути знань, і насамперед знання історії своєї країни. Саме тому старожитність і все, що з нею повґязане (головним чином славнозвісні діяння видатних правителів минувшини -- як міфічних, так і реальних), були обґєктом вивчення Конфуція. Негативне ставлення Конфуція до багатства, засудження користолюбства, заклики до скромності в одязі та харчуванні, дотримання правил лі -- все це сприяло духовному збагаченню сімґї й держави.

Значення лі вельми осяжне; воно охоплює жень (людинолюбство і передовсім любов до родичів і земляків) і сяо (синівську шанобливість до прабатьків і предків, повагу до старших і підкорення їм; чесність і щирість; постійне прагнення внутрішнього самовдосконалення; ввічливість тощо).

Конфуцій вважав, що поступливість жан, особливо для людей, які виконують державні функції, є обовґязковим елементом у справах управління. Вчитель казав: "Чи можна управляти державою за допомогою правил лі і поступливості жан? Чи не виникнуть ускладнення? Але якщо не дотримуватися правил лі та поступливості жан в управлінні державою, як тоді бути з Правилами?"

У розумінні Конфуція правила лі -- це не тільки наявність доброго смаку, а й уміння добре поводитися в будь-якій ситуації. На цій підставі він доходить висновку, ніби сутністю лі є не сліпа прихильність правилам етикету, а щира переконаність у необхідності їх: лі -- це щось на зразок середнього шляху, що веде до суспільно необхідної, правильної поведінки. Але однією з основних умов функціонування лі є беззастережне сприйняття правил етикету і неухильне виконання їх. Якоюсь категорією людей вони могли сприйматися свідомо, одначе від більшості, насамперед від представників простого люду, вимагали сліпого дотримання лі. У голосі Конфуція лунають грізні нотки, коли він говорить, як треба ставитися до правил лі й утілювати їх у життя: "Не можна дивитися на те, що суперечить лі, не можна слухати те, що суперечить лі, не можна говорити те, що суперечить лі".

Ідеальне минуле, за задумом Конфуція, мало передвіщати ідеальне майбутнє. Тому все найкраще, що було повґязане з лі, -- це лише віддзеркалення тих лі, що вже були у давнину.

Цзи Чжан запитав у Конфуція: "Яка система правління затвердиться через десять поколінь?" Учитель відповів: "Держава Інь вспадкувала лі (держави) Ся; відомо також, які правила вона скасувала, а які запровадила наново. Держава Чжоу вспадкувала лі (держави) Інь; відомо також, які правила вона скасувала, а які запровадила наново. Тому можна заздалегідь дізнатися, яка система правління затвердиться за наступників чжоуських правителів, нехай навіть змінять одне одного сто поколінь".

Конфуцій також розкриває власне уявлення про шляхетного чиновника, адміністратора. От як, наприклад, він відгукується про Цзи Чана: "Він має чотири вияви Дао шляхетного мужа: у своїх учинках він виявляє почуття самоповаги, перебуваючи на службі у можновладців, він виявляє почуття відповідальності; виховуючи народ, він виявляє почуття доброти; керуючи народом, він виявляє почуття справедливості".

Розмірковуючи про "чотири вияви Дао (якості)", властиві цзюнь цзи (шляхетному мужу), Конфуцій виокремлює чотири шляхи, чотири головні сфери діяльності людини, котра претендує на звання цзюнь цзи:

· її власне виконання лі;

· її службова діяльність, грунтована на обовґязку (і);

· її діяльність у царині виховання в народу вірності сінь і шанобливості сяо;

· її позиція стосовно того, як слід використовувати народ, тобто якими методами управляти ним.

Як треба поводитися сановникові, якщо він мріє здобути високий титул? Конфуцій починає із самого здобувача почесного титулу: він не має ставати зарозумілим; не підлещуватися, а триматися завжди з гідністю; шанувати самого себе як особистість.

Конфуцій наголошує також, аби сановник зміг дістати титул Вень, йому необхідно володіти трьома якостями: мати живий розум і бути активним, не задовольнятися досягнутим і постійно самовдосконалюватися, присвячуючи дозвілля навчанню, і нарешті, ніколи не ставати зарозумілим і в процесі роботи не вважати для себе "негожим запитувати підлеглих". Нижні чини позначені терміном ся (ті, хто внизу). Тут може йтися і про нижчих за рангом чиновників, а в ширшому тлумаченні поняття ся охоплює і народ. Ідея зворотного звґязку зводилася до знання настрою пересічних людей, їхньої думки стосовно вчинків вищих чиновників, а вищі чиновники мають Досягти такого становища, коли народ довірятиме їм.

Ян Чжу, який жив за сто років після Конфуція, вирізняє вже чотири основні прагнення людини: "Перше -- прагнення довголіття, друге -- слави, третє -- становища у суспільстві, четверте -- багатства. Той, хто має всі ці чотири речі, боїться покарання".

У класичному творі "Лі-цзі" йшлося про вияв різних людських емоцій: "Радість, гнів, сум, страх, любов, ненависть, бажання -- от сім природних виявів людського серця. Батько має бути милостивим, а син -- шанобливим; старший брат має бути лагідним, а молодший -- слухняним, муж має бути вірним, а дружина покірливою; старший має бути поблажливим, а молодший -- слухняним; государ має бути людяним, а чиновник -- відданим. От десять різновидів справедливості".

Китаєць легко піддається веселому настрою, очі його сяють від кожного жарту. Закладений у його натурі гумор рятує його од відчаю і зберігає в ньому доброту, попри чмсленні життєві негаразди.

Згодом у Китаї на перший план виходить новий рух -- су, так би мовити, неоконфуціанство, презентоване двома напрямами -- лісюе (вчення про лі, тобто про етикет) і сіньсюе (вчення про дух). Перше очолили Чен Хао, Чен І та Чжу Сі, друге -- Лу Цзююань і Ван Ян-Мінь (Ван Шоу-жень).

Школи лісюе та сіньсюе в питанні щодо відносин між принципом етикету лі та матерією (ці) обстоювали примат форми над матерією (змістом), стверджуючи, що поза духом немає речей, відверто проголошували рабську мораль, оскільки вважали, що піддані підступні і варті покарання, а володар, посланий небом, є втіленням мудрості.

Визнаний глава сунського неоконфуціанства Чжу Сі поєднав концепцію великої межі (тайцзи) із поняттям етикету (лі), обґрунтовуючи роль матеріального начала. Останнє є вторинним, проте саме воно дає змогу пояснити розмаїття всього сущого в людині -- добра і зла.

Саме тому, що принцип лі випливає з матеріального начала, він не може бути втілений остаточно і цілковито. Людський принцип лі Чжу Сі порівнював із перлиною у каламутній воді егоїстичних бажань. Шлях до внутрішньої свободи і просвітління подібний очищенню перлини від бруду. Оскільки принцип лі поєднує людину з цілим Всесвітом (усі істоти і речі), людина, осягаючи речі та принципи їх (лі), пізнає саму себе і позбувається егоїстичних бажань.

Неодмінно привертає інтерес давньокитайський філософ-неоконфуціанець Чен І, котрий описує структуру і ритм розвитку особистості, де ці (матеріальне, внутрішнє) виступає втіленням зовнішнього лі (етикету) як форми церемоніального. Положення Мен-цзи про те, що людина за своєю природою добра, Чен І інтепретує у тому плані, що людському лі притаманне затвердження добра, але ці, різне в усіх людей, заважає вияву споконвічної доброти. Він критикує буддизм за заклик до втечі від страждань, відхід від головних людських обовґязків у родині й суспільстві, тобто за проповідь егоїзму.

Цай Чань був ініціатором едикту про введення форменого одягу для чиновників, за яким кожен чиновник мав носити одяг, призначений йому за рангом та лі.



4. Етикет Японії

Японська культура поведінки насамперед вирізняє норми гірі (етикету) --- це й зобовґязання, й ритуал його виконання, й обовґязок вдячності. В широкому сенсі гірі виявляється у відповідному спілкуванні вищого за рангом із нижчим за рангом, у контактах між рівними, у ритуалах спілкування між сусідами тощо.

Норми гірі невіддільні від ніндає (людинолюбства). Гірі -- це оправа, а ніндає -- коштовний камінь у цій оправі. Ті, хто відступають від норм гірі, втрачають обличчя.

Людяність (дайн) -- це милосердя до всього живого: всі мають щадити живих істот, дбати про них, мґяко поводитися з ними. Людяність -- це конфуціанське ай-суру (любити радісно) і буддійське доіхі (любити зі смутком).

Головним елементом людинолюбства вважається слухняність дітей батькам. Звідси (гі) -- почуття обовґязку, тобто поведінка згідно з нормами належного. Саме з належним повґязана сталість (рі) -- ґречність, що означає повагу і шанування вищих і поблажливість до нижчих. За рі ніхто не має пишатися, звеличувати, виславляти власні заслуги, кожен має бути делікатним. Одна з пґяти чеснот (ті) -- мудрість -- передбачає добро і справедливість. Вірність (сін) -- це шлях щирості, відкритий і прямий.

Названі "пґять сталостей" описують пґять видів ставлень, тобто пґять видів людських звґязків: між батьками та дітьми, між паном та слугою, між подружжям, між братами, між друзями.

Г.Востоков відзначає у японців стриманість у виявленні почуттів. Так, виявляти при чужих нестриману радість, сум або страх вважається у них непристойним.

Дослідник японського етикету Лафкадіо Херн у трактаті "Японська посмішка" розповідає, як молода японська служниця, яку найняли в американську родину, пробувши без дозволу хазяйки кілька днів у себе вдома, повернулася до неї і з посмішкою повідомила, що поховала чоловіка. Американка запитала, чому ж тоді вона посміхається. Служниця нічого не змогла відповісти. Американка не збагнула, що посмішка -- це знак ввічливості й делікатності в японців, котрих із дитинства привчають не обтяжувати своїми особистими тугами інших людей.

Водночас японці по-справжньому полюбляють радіти, сміятися, посміхатися. Вони вважають, що боги, яким вклоняються люди, теж посміхаються і навіть сміються.

Легенди твердять, що саме на звук сміху богиня сонця Аматерасу вийшла зі своєї печери, де вона перебувала у кепському настрої, і зґявилася Японія, і засяяло Сонце над нею.

Через надто розвинене почуття власної гідності японці дуже стережуться, побоюються бути сміховиськом. Із раннього дитинства японська дитина знає про це: "Якщо ти вчиниш погано, люди візьмуть тебе на книпи". В Японії сміхом або посмішкою висловлюють різні почуття: приятельське ставлення, стриманість, потайність, ніяковість, зумовлену скрутним становищем. Розрізняють кілька типів посмішок: сумна (після поховання); гордовита, невизначена; "соціальна посмішка"; із метою дотримання благопристойності; професійна (лікар посміхається пацієнтові); задоволена (літньої людини); посмішка бізнесмена на бенкеті.

Ясна річ, кожна посмішка (сміх) щось означає. Є просто посмішка (эгао) -- обличчя, осяяне посмішкою, щаслива посмішка; є гучний, буйний сміх (оварай) -- людина регоче; сміх (такаварай) -- сміх у піднесеному настрої. Японці розрізняють види сміху за звуками, що відповідають пґяти голосним абетки складів:

· (а) -- ва-ха-ха: (оварай) тільки для чоловіків;

· (і) -- і-хі-хі: (хіхікання) або смішок злісного радіння;

· (у) -- у-ху-ху: (сінобіварай) сміх придушений, прихований сміх як у чоловіків, так і у жінок;

· (є) -- е-хе-хе: (тереварай, або осадзіварай) -- удаваний сміх, спричинений збентеженням, або улесливий сміх;

· (о) -- о-хо-хо: (такаварай) -- сміх жінки, що може бути щирим або просто добропристойним.

Проте трапляються моменти, коли й японці, перебуваючи в невимушеному стані (бурейко), не зважають на правила етикету. Вони "скидають" маски і несамовито радіють разом зі своїми друзями, дають волю почуттям.

Під час взаємного спілкування неабиякого значення набуває культура жестів. Жести і рухи тіла японців майже непомітні, ледве відчутні. В Японії вважається похвальною помірність і стриманість у рухах. Поквапливість сприймається негативно. Постава, поза, манера жестикуляції мають свій національний колорит.

У процесі спілкування співрозмовники часто кивають головами. У Японії, згідно з етикетом, вертикальний швидкий рух головою означає не "я згоден з вами", а радше "я уважно слухаю вас".

Японець, щоб підізвати кого-небудь до себе, простягає руку вперед долонею вниз і ледь зігнутими пальцями робить рух "до мене". Таксист також реагує на цей жест. Якщо ж руку підведено до рівня плеча, це означає "до побачення". Щойно ктось у юрбі скористається жестом, що імітує припинений поперед себе різкий удар, як люди розступаються і дають цій людині дорогу. При цьому навіть машини гальмують ба й зупиняються⁶.

Кулак із мізинцем, що стовбичить, означає "жінка" або "кохана". Кулак з відігнутим великим пальцем означає "чоловік" або "коханий". Якщо при цьому мізинець і великий палець торкаються одне одного, це означає любовну сцену. Коли ж стикаються кінчики великого і вказівного пальців, а решта залишаються витягнутими, це означає "гроші". А якщо при цьому вказівний палець згинають, та ще й ворушать ним, вам належить міцніше тримати свій гаманець, позаяк поблизу зґявився злодій.

Якщо хтось щосили всією рукою почухує голову, це значить, що людина потрапила в скрутне становище. Потирання брови кінчиком середнього пальця, іноді змоченого язиком, сприймається як обман або крутійство. Такий жест з боку іноземця може поставити японця в незграбне становище. Побачивши цей жест, японець припиняє обговорення проблеми, а іноземець дивується: "Що сталося?";.

Ще один приклад незвичної поведінки: відкриваються двері ліфта, іноземець опиняється перед стіною японців. Усі дивляться кудись повз того, хто ввійшов. Той, хто ввійшов, ніяковіє перед цими порожніми поглядами. І такі погляди повсюдно: у переповнених потягах, у парках, на ділових нарадах. Японський етикет не передбачає фамільярності, що виявляється в небайдужості до незнайомця.

За японським етикетом рукостискання не прийняті. Японці вважають цей жест чужим. Він взагалі неприпустимий, на їхню думку, для жінок. І якщо вони помічають жінок, котрі стискають руки, в них виникають негативні почуття. Це пояснюється тим, що японці уникають пильного прямого погляду, неуникненного при рукостисканні, і їм не імпонує манера торкатися один одного.

Повсякденна звичайна поза японця -- уклінна -- перетворилася на культурну і соціальну цінність. Ця поза регламентує поведінку японця. Розуміти значення тієї чи тієї пози -- означає правильно сприймати японця. Європеєць найчастіше виставляє вперед підборіддя, натомість японець підгинає підборіддя, через це його поза стає уклінною (тейсісей). Навіщо це робиться? Щоб стати як всі, не вирізнятися із загальної маси.

Згідно з етикетом, японець приймає уклінну позу при ходьбі, стоячи, сидячи. В Японії не прийнято підводитися, коли входять інші люди, навіть старші за віком. У свідомості японця сидіння -- це поступливість, тому він і не підводиться. Якщо входить старший, японець, не підводячись, схиляється в його бік і чемно вклоняється. Сидячи, японець виявляє покірливість нахилом попереку. Вислів "косі га хікую" (зігнути поперек) означає скромну людину.

Уклінна поза в японців не обовґязково має відтінок плазування, навпаки, схилена поза робить людину чемнішою і уважнішою. Люди, що "випростовують поперек", вважаються в Японії пихатими й зарозумілими. Випрямлення спини спричинює напруженість, тоді як японці прагнуть розслаблення мґязів. За японським етикетом, японці ніколи не дозволяється сидіти зі схрещеними перед собою ногами, навіть якщо вона у штанях.

Взаємовідносини в Японії обставлені численними умовностями і традиційними приписами. Відомо, що манера дивитися в очі в процесі спілкування в різних країнах відмінна. Є нації, що "витріщаються", тут співрозмовники прямо дивляться один на одного (Франція, Італія, Близький Схід, Південна Америка), такі, що "менше витріщаються" (США, Скандинавія, Східна Європа), і "соромґязливі" (Японія, Китай, Пів-денно-Східна Азія). Проте в Японії самурай, вийшовши з будинку, пильно вдивлявся у перехожих, неначе відшукуючи серед них ворогів. Давній японський вислів твердить: "Коли самурай виходить на вулицю, він має зустріти сім ворогів". Від цього його обличчя ставало напруженим, а погляд "лякаючим". Відведення очей убік становить одну з особливостей контактного спілкування в Японії.

Японці дуже дивуються, якщо, сякаючись у носовичок, іноземець повертається в їхній бік, та ще й широко розплю-щює очі. Японці роблять це, відвертаючись, соромґязливо вибачаючись. Партнер, що визирається на співрозмовника, сприймається в Японії як нетактовна людина.

За звичаєм, той, хто ввійшов, завжди починає розмову з традиційних вигуків стосовно ікебани. Розглядаючи її, гість заразом визначає настрій хазяїв: за тоном голосів, жестами, ходою тощо.

Жінка, котра звикла до специфічного японського етикету, ще сутужніше переносить сторонні погляди. Навіть коли японку запрошено у справі до офіційної особи, вона намагається прийти з кимось удвох. У цьому разі японка керується не почуттям сторожкості, а потребою розподілити на двох "навантаження чужого погляду".

Доброчесна японська жінка завжди мовчить і опускає очі долу. Пильний погляд жінки на чужинця сприймається як заклик до інтимності. Утім, подібно до решти жінок світу, японка не могла одвічно залишатися німотною. Отже, виникла мова ікебани.

Спілкування в Японії супроводжується численними правилами етикету.

При зверненні японців один до одного зазвичай вживають слово "сан", що означає "пан", а також слово "сенсей" (раніше народжений) або "вчитель". Обидва слова вимовляють після прізвища (наприклад, Сато-сан), проте "сенсей" вживається і самостійно.

В Японії усі вітання супроводжуються уклінами. Уклін (одзігі) віддзеркалює соціальні відносини. Наведемо кілька правил гірі (етикету), що дають змогу зрозуміти, хто, кому і як вклоняється: старший є вищим для молодшого (брат для сестри, старший брат для молодшого тощо, нісан -- старший брат); чоловік -- вища особа стосовно жінки, батько -- стосовно матері; учитель -- завжди вища особа, незалежно від його віку та інших обставин. І якщо одного разу трапиться так, що учень стане премґєр-міністром і несподівано зустріне свого колишнього вчителя, він вклонятиметься йому так само низько; гість сприймається хазяїном як вища особа; цього правила дотримується також персонал готелів; продавець низько вклоняється покупцеві, крамар -- клієнтові, боржник -- позикодавцеві. Чим більше одержуваних благодіянь, тим нижче уклони; у школах, клубах і організаціях, де ранги зафіксовані, людина нижчого рангу вклоняється колезі, що має вищий ранг.

Існує три види уклонів:

· сайкейрей, ординарний (церемоніальний) уклін. Слово "сайкейрей" означає вищу форму привітання -- уклін, що здійснюють повільно, глибоко, він виражає цілковиту повагу;

· легкий уклін. У цьому разі здійснюють незначний нахил корпуса і голови, що триває одну секунду. Руки при цьому тримають уздовж тулуба або навколішках;

· глибокий уклін у приміщеннях, на вулиці менш глибокий. Раніше при зустрічі зі старшим, якщо молодший їхав на велосипеді, слід було зійти з велосипеда і вклонитися, якщо молодший ішов у пальто -- зняти пальто, а вже потім привітатися. Зараз при зустрічі зі старшим молодший має зупинитися і вклонитися першим. У японців увійшло у звичку, йдучи, казати "я йду", а повертаючись -- "я повернувся".

Ритуал зобовґязує японських жінок суворо дотримуватися правил зустрічі гостей, розважання їх, частування тощо. У відповідь на запрошення ввійти у дім гість обовґязково відповідає: "Дякую Вам, із задоволенням". Якщо приходить гість, господиня сама проводжає його у дім, при цьому вона відкриває і закриває двері, стаючи навколішки.

У нарисі про сучасну Японію, національну своєрідність її культури В.Овчинников розповідає про японський етикет привітання: "Японець, який побачив знайомого, завмирає на місці, навіть перебуваючи на середині вулиці... Потім він неначе переламується в попереку, а долоні його витягнутих рук сковзають долу колінами. Завмерши на кілька секунд зігнувшись, він обережно піднімає вгору одні лише очі. Японці, що кланяються, пильно стежать один за одним, позаяк випрямлятися першим неввічливо. З боку ця сцена справляє враження, нібито обох хватив простріл і вони не в змозі розігнутися. Якщо зважити на те, що кожен службовець щодня таких офіційних уклонів відважує у середньому 36, агент торгової фірми -- 123, дівчина біля ескалатора в універмазі 2660 тощо, можна собі уявити, наскільки глибоко ця норма національного японського етикету ввійшла у побут".

У японському будинку найпочеснішим місцем вважають місце біля токонома, потім біля книжкової полиці та зигзагоподібної полиці тайгандама. Місце біля входу -- менш почесне, і гість спершу має зайняти саме його, якщо йому одразу не запропонували інше. Якщо це місце зайняте, тоді можна сідати й на інші місця, за винятком місця біля токонома, яке займають тільки на запрошення господарів. Раніше в японців було прийнято пригощати гостя обідом, хоч би коли він приходив. Після війни у звичай увійшло пропонувати гостеві чай. Якщо гість прийшов у дім уперше, він перебуває тут не довше півгодини. За першої-ліпшої нагоди він має сказати: "Я довго турбую вас, вибачте, будь ласка". Якщо господарі й далі затримують його, гість зобовґязаний сказати: "Дякую, але, будь ласка, дозвольте мені відкланятися". Прощаючись, гість вклоняється і прямує до виходу. Знявши домашні капці, він ставить їх носками всередину кімнати. Біля входу гість знову кланяється, дякує за гостинність, бере пальто і йде. Дехто з японців, попри наполегливе прохання хазяїв, не вдягатимуть пальто, аж поки не вийдуть за браму.

Стародавній японський звичай обдаровувати кожного гостя потрохи відмирає. Японці розуміють, що людина, знаючи, що для неї доведеться купувати подарунок, може і не завітати. Згідно з етикетом, подарунок не розгортають у присутності того, хто його вручив. Проте в наш час дедалі більше японців починають дотримуватися західних звичаїв, коли вважається природним цікавитися подарунком при його врученні.

Будь-який подарунок у Японії загортають у білий папір і перевґязують паперовою стрічкою. В офіційних випадках використовують спеціальний папір. На пакунку обовґязково роблять напис. Зміст і саме оформлення напису залежить від того, з якої нагоди підносять подарунок. Якщо це повґязано з радісною подією, то бажають щастя, якщо з сумною, висловлюють співчуття (о-сембецу, прощальний подарунок).

В Японії поширилися і неухильно дотримуються правила поведінки за столом. Особливістю японської трапези є навдивовижу чемна поведінка. Головний принцип полягає в тому, щоб робити приємне сусідові. Японці насамперед намагаються налити чарку тому, хто сидить поряд, присунути до нього різноманітні страви, одне слово, зробити так, щоб сусідові було зручно. "Роблячи якнайбільше приємного людині, -- кажуть японці, -- ми самі дістаємо від цього величезне задоволення".

Гостей при вході в національний японський ресторан уклінно зустрічає господиня закладу і висловлює радість з приводу цієї події. Господиня приймає взуття гостей, пропонує їм пантофлі й проводжає до відведеного їм кабінету. Гості лишають пантофлі біля дверей кабінету й у шкарпетках ступають на татямі. Там вони сідають по-японському за низькі столики і, дотримуючись ритуалу, віддають себе в розпорядження обслуги. Гостям приносять гарячі духмяні рушники, щоб вони могли витерти обличчя і руки, і одразу починають обслуговувати. По завершенні трапези знову приносять гарячі рушники і подають рахунок, до якого включено всі послуги.

Чайові в Японії не поширені. Проводжати гостей кидаються з усіх ніг. їм допомагають взутися і вдягти верхній одяг, подають речі, причому роблять це із щирою дружелюбністю і пошаною.

Японський етикет зі своїми численними правилами сьогодні сприймається японцями як вельми обтяжлива процедура, тому він усіляко спрощується. Поступово зі сфери спілкування ідуть найскладніші прийоми уклонів, привітань і відповідей на привітання. Але незмінним у японському етикеті залишається принцип: "робити приємне іншому". Доволі педантичним моментом в японському етикеті є торкання співрозмовника при спілкуванні.

На токійських вокзалах заснована спеціальна посада штовхачів. У вагоні не можна повернутися: відірвані ґудзики, зламані підбори, загублене взуття і, звісно, віддавлені ноги. Але жодної брутальної лайки чи образи. В японської стриманості є рідна сестра -- ввічливість. Молодший за віком не скаже грубості старшому. Майстер (начальник, керівник) не кричатиме на підлеглого.

Японська ввічливість багатопланова, вона передбачає поштивість у поводженні з відвідувачами, гостями і просто людиною з вулиці. Будь-який японець, нехай навіть надто зайнятий, розтлумачить вам, як пройти або проїхати за потрібною вам адресою. До цього його зобовґязує етикет, правила гарного тону, вироблені століттями і суворо дотримувані й досі.

За японським етикетом, завжди і скрізь слід дбати про "збереження" свого обличчя. Тому й пґяна лайка на вулиці -- дивина.

Б.Чехонін за багато років свого перебування в Японії не бачив жодної людини, яка б лежала, спала, валялася на тротуарі, напившись, як то кажуть, наче свиня.

А знаменитий на цілий світ японський сервіс -- своєрідна форма оплачуваної ввічливості. Придбані у крамниці дрібнички набувають вигляду гарного (вагомого) подарунка -- охайна коробка, яскравий обгортковий папір і золота стрічка. В Японії існує 37 засобів перевґязувати покупки. Система сервісу сягнула найвищого рівня.

Один із аспектів сервісу -- довіра до покупця. Покупець може придбати будь-яку річ, пообіцявши заплатити за неї після доставки додому. Звісно, магазин піддає себе ризику: клієнт може передумати, не взяти товар, коли його привезуть. На довірі до покупця ґрунтується вся система сервісу -- від дрібниць до промислового обслуговування підприємств-замовників, над удосконаленням сервісу працюють завзято і вдумливо.

Спробуйте на Новий рік не привітати когось із свого оточення, і вас вважатимуть невігласом.

Водій машини у білосніжній сорочці очікує керівника (начальника). Зґявляється той, кого очікують. Водій кидається до дверцят машини, мить --і, зігнувшися в уклоні, він допомагає начальникові сісти в авто. Поруч у такому самому положенні застигла дружина. Етикет зобовґязує її проводжати чоловіка до самої машини, і вона свято дотримується цих приписів.

Замкненість, відлюдкуватість -- ці якості японського характеру відзначає Б.Чехонін, котрий пґять років поспіль запрошував на чашку кави сусідів і завжди чув від них подяку за запрошення. Проте вони так і не завітали. Зґясувалося, що в них не прийнято ходити один до одного в гості.

На стеклах авто (таксі) написано: "Ви найкращий водій", "Посміхайтеся!", а на задньому склі приватної машини можна прочитати: "Не цілуйте мою машину!". І справді, щоб не зіпсувати собі настрій, люди навколо посміхаються і не наїжджають один на одного.

В Японії вважають, що поняття "культурна людина" визначає не лише те, скільки вона прочитала книжок, як знає правила гарного тону, а й те, як вона ставиться до свого харчування, чи вміє приборкати свій апетит. Суворий контроль за вагою має не тільки морально-естетичний бік: "Хто ретельно стежить за своєю вагою, той довше живе!"

Дін Бернанд, який вивчав правила етикету Японії у повсякденному житті, стверджує, що японці живуть доволі ізольовано одне від одного. Так, із 120 досліджуваних японців, зазначає він, кілька десятків людей змогли пригадати рідкісні випадки, коли самі торкалися кого-небудь при спілкуванні або коли співрозмовник торкався їх самих. Були й такі, хто взагалі не зміг назвати жодного випадку взаємного дотику. Ці висновки видаються нам занадто категоричними. З численних джерел відомо, що цього правила суворо дотримуються лише стосовно іноземців, а між собою японці нерідко поводяться так само, як і люди на Заході, звісно, виявляючи властиву їм стриманість, особливо стосовно старшого.

Люди, спілкуючись, так чи інакше розкриваються перед співрозмовником. Представники одних національностей роблять це вільно, навіть при перших зустрічах із незнайомими людьми, інших -- дещо стриманіше. Для японців притаманне останнє. Це відповідає загальній тенденції спілкування в Японії -- японці не відкривають душу перед першим-ліпшим перехожим. Звідси й певна специфіка у виборі тематики бесід.

Можна дійти висновку, що японці в процесі спілкування залюбки розмовляють про смаки, телевізійні передачі, книжки, роботу і політику. Конфіденційність під час спілкування виникає саме за такої послідовності бесіди. Тому спроби співрозмовника, обминаючи загальні питання, одразу повести розмову з питань особистісного порядку викликають негативну реакцію. Щоб у японця склалася думка, що цій людині можна довіряти, знадобиться кілька зустрічей, бесід, спільне перебування деінде. Одначе, вдаючись до особистісної тематики, чужинець ще не може вважати своє завдання виконаним. На нього чатують нові підводні камені -- це мовні барґєри.

В усному спілкуванні японці часто відчувають боязкість, незручність і зніяковілість, коли розмовляють з іноземцями. Тому може скластися враження, наче японці ухильні, пасивні, не володіють даром мовлення. Чи справді це так?

Якщо звернути увагу на те, як уважно японці слухають співрозмовника, як обмірковують відповіді на питання, як ведуть полеміку, то можна завважити, що вони просто не вважають чеснотою "наступальну" манеру спілкування:

· патякати для японця -- не чеснота;

· стриманість -- норма японського етикету;

· дітей навчають не говорити забагато, не переривати того, хто говорить;

· дітей навчають не розмовляти під час їжі, не вступати в бесіду з незнайомими людьми, якщо в цьому нема особливої потреби;

· японці постійно дбають про свою репутацію і тому уникають усього, що може поставити їх у незручне становище.

В Японії багато хто вважає, що мовчун має більше шансів домогтися успіху у справах, ніж балакучий. Жінки в Японії віддають перевагу мовчазному кандидатові, обираючи майбутнього чоловіка. Японці, котрі вважають себе красномовними, залюбки стали б мовчазливішими. "Мовчанка -- золото!" Доведеться визнати, що японці менш балакучі, ніж, скажімо, американці. Але вони не мовчуни.

Японці не прагнуть зайвих балачок, здебільшого уникають частих висловлювань. Більшість японців відчуває навіть страх перед усним виступом. Порівняно з американцями японці пасивніші в усіх видах мовного спілкування. Можна виокремити такі основні характеристики мовного спілкування японців:

· у більшості соціальних ситуацій японець не керує перебігом бесіди й не намагається підтримувати її. У розмові він не силкується панувати або стверджуватися. Японець зазвичай робить стислі зауваження й не виголошує довгих тирад. Типовим для японця є почуття відповідальності за свої слова;

· японець не схильний першим починати розмову, він надає можливість зробити це іншим. Говорить він обережно, не дозволяє собі вільних висловлень, проте в компанії із друзями і добрими знайомими розмовляє охоче;

· японцю не властива швидкість мови, у розмові він часто робить паузи. Японець вважає це хибою під час привселюдних виступів;

· японці виявляють неабияку вибірковість щодо співрозмовника, для них важлива група, до якої той належить. Японці нерідко абсолютно байдужі до того, чи прислухаються до їхньої думки;

· японці цінують доброзичливий тон спілкування. Вони не завжди заперечуватимуть співрозмовнику, навіть якщо він висловлює протилежну точку зору. Розмова японця не конкретна.

Будова фрази в японській мові вможливлює змінення смислу висловленого одним завершальним словом. Це зумовлює надлишок некатегоричних форм висловлень і зрештою -- неконкретність, розпливчастість мови. "У нас закладено звичку побоюватися чітких форм висловлення", -- зазначає японський лінгвіст Е.Івабуті.

Етикет мовного спілкування в Японії вимагає, щоб при зверненні промовець чітко визначив свою соціальну позицію: підлегле становище він посідає чи, навпаки, має перевагу стосовно співрозмовника. Це робиться за допомогою спеціальних суфіксів, префіксів, певних слів. Раніше займенник "я" мав право вживати тільки імператор.

Багатюща синоніміка розмовної мови (є девґять слів для позначення поняття "батько", одинадцять -- "дружина", сім -- "син", девґять -- "донька", сім -- "чоловік") дає японцям змогу особливим чином будувати бесіду, а також тактовно заторкувати делікатні теми.

Коли розмова точиться "коло та навколо", люди західної культури зазвичай намагаються якомога скоріше збагнути, в чому полягає сутність справи, і поставити крапки над "і". Натомість японців дратує така прямолінійна манера. Довести справу до цілковитого розвґязання в ході бесіди означає зробити так, щоб найгостріші кути виявилися згладженими. "Кодога тореру" (обходити, згладжувати гострі кути) -- кажуть японці.

Розпливчастість японської мови найсильніше відчувається в манері казати "ні". В Японії рідко вживають категоричне заперечення. Вважається, що безумовне "ні" доречне у родинному колі або, принаймні, у спілкуванні з близькими друзями. Російському "ні" в японській мові відповідає "іє", японці намагаються не вживати цього слова, щоб уникнути неввічливості.

За японським етикетом відмовити намагаються в мґякій формі, не принижуючи почуття власної гідності прохача, тоді він легше сприйме відмову. Японці вводять мґякі обороти -- заперечення, що не відштовхують співрозмовника, а залишають йому надію на продовження контакту.

Така манера спілкування є зовнішнім виявом однієї з основних рис японського національного характеру -- ввічливості.

Мовчання теж може означати "ні". Мовчання -- це не вакуум спілкування, а стан, коли співрозмовник мусить утриматися від зовнішнього вияву власних думок і переживань. Коли японець хоче сказати "ні" у відповідь на якесь прохання або питання, він використовує такий вид заперечення, як контрпитання. Так, на пропозицію пообідати в ресторані японець може сказати: "А чому ви про це запитуєте мене?" Після контрпитання, за японським етикетом, наполягати на запрошенні просто нетактовно.

Іноді, щоб уникнути категоричного "іє" (ні), японці переводять розмову на іншу тему. Цим японець дає зрозуміти, що його реакція на питання негативна і він очікує, що співрозмовник виявить такт, припинивши подальше розпитування. Коли він бачить, що його партнер не розуміє натяків, він може залишити співрозмовника без жодних пояснень.

Якщо японець має намір відповісти негативно, але не має вагомих аргументів, він посилається на погане самопочуття, раніше дані обіцянки або зайнятість тощо. Той, хто запитує, найчастіше сприймає ці пояснення як заперечення, як еквівалент "іє".

Коли японець відчуває, що не зможе виконати якесь прохання, він може сказати, що докладе для цього всіх зусиль, спробує зробити все можливе, проте якщо його старання виявляться марними, він заздалегідь просить вибачити йому. Це справжнісінька відмова. Словосполучення "так, але..." також означає відмову в Японії, хоча й виглядає як формальна згода: "Я зроблю це, проте не певен, чи зможу я це зробити". Такий прийом звичайно застосовують, коли до японця звертаються з проханням, не давши змоги обміркувати ситуацію.

На різко і прямо поставлене запитання нерідко відповідають "кангаете окімас" (треба подумати). Це теж означає відмову. Утім, судити про сенс такої фрази можна тільки з огляду на низку супутніх чинників: виразу обличчя, тону, ситуації загалом. Літні люди розуміють фразу "треба подумати" як заперечення, молодь -- у буквальному її значенні.

Увічливість надзвичайно характерна для всіх японців. Японський професор Рімпей Маруяма пише, що "чемні обороти мови і соціальні висловлення поштивості або власної меншовартості можна знайти майже в усіх мовах світу, одначе японська мова у цьому плані безумовно передує". Свого часу Чемберлен записав, що "немає в світі іншої такої мови, яка б містила таку величезну кількість правил і звернень чемної мови, як японська".

Ввічливості в Японії навчають ціле життя. На роботі, в установі й на підприємстві ввічливість стає вимогою службового етикету, правилом поведінки. На великих підприємствах для керівного складу проводять спеціальні семінари з етикету службових взаємин. Завдання цих семінарів -- навчити керівників чемного, тактовного поводження з підлеглими.

В Японії видано книжку "Про постановку сервісу в їдальнях" (для офіціанток). У ній можна знайти такі настановлення: "Ти презентуєш свій ресторан"; "Знайомство відвідувача з рестораном починається з тебе"; "Будь завжди стрункою, модною, охайною"; "Намагайся працювати артистично"; "Вмій дати клієнтові пораду стосовно страв"; "Удосконалюйся не лише у власній вправності, вивчай кулінарне мистецтво"; "Керуйся принципом: "клієнта, в якого в кишені 100 ієн (карбованців, доларів), слід обслуговувати так, начебто їх кілька тисяч". Японський етикет зобовґязує офіціанток памґятати, що "клієнт завжди правий", а "інтереси клієнта -- понад усе". Аналогічні вимоги висувають до працівників їдалень, універмагів, на транспорті, на підприємстві, в установі тощо. Чи принужує це чиюсь гідність? Ні. Офіціантка знає: якщо їй доведеться завтра прийти в універмаг, установу тощо, її обслуговуватимуть так само уважно, як вона обслуговує сьогодні. Це сервіс. Непрестижних професій немає. Важливо лише, як працює людина.



Список використаної літератури

1. Ботавина Р. Н. Этика деловых отношений: Учебное пособие для студентов обучающихся по экономическим специальностям. М.: “Финансы и статистика”, 2010. 208 с.

2. Гах Й. М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. К.: Центр навчальної літератури, 2012. 160 с.

3. Герасимчук А. А., Тимошенко О. І. Етика та етикет. К.: ЄУ. 2011. 350 с.

4. Герчикова И. Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. Пособие. М.: Консалтбанкир, 2012.576 с.

5. Дерлоу Дес. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. К.: Наукова думка, 2011. 242 с.

6. Зусін В. Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник. 2-е вид., перероб. і доп. К.: Центр навчальної літератури, 2012. 224 с.

7. Кубрак О. В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. Суми: ВДТ “Університетська книга”, 2010. 288 с.

8. Малахов В. Г. Етика: Курс лекцій. К.: Либідь, 2010. 304 с.

9. Мартыненко Н. М. Основы менеджмента: Учебник. К.: Каравелла, 2013. 496 с.

10. Палеха Ю. І. Ділова етика: Навчально-методичний посібник. К.: ЄУФІМБ, 2012. 250 с.

11. Палеха Ю. І. Етика ділових відносин: Навч. Посібник. К.: Кондор, 2010. 356 с.

12. Сердюк О. Д. Теорія та практика менеджменту: Навч. посібник. К.: Професіонал, 2014. 432 с.

13. Статінова Н. П., Радченко С. Г. Етика бізнесу: Навч. посібник. К.: КНТЕУ, 2010. 280 с.

Размещено на Allbest.ru