Естетичні виміри філософсько-антропологічних вчень ХХ століття

Для герменевтики Г. Гадамера та П. Рікера людські спроможності розуміння світу і його історії стають невід'ємною частиною інтерпретації творів мистецтва, творчості та свободи художника. До категоріальної структури естетики як герменевтики входять поняття “гра”, “стихія мови”, “текст”, “герменевтичне коло”, “естетична необов'язковість”. Герменевтика виступає методологічною основою гуманітарного знання, визначає “мову” - носієм культури та “домівкою буття”. У герменевтичних розвідках як частині естетичної теорії істина виступає не як характеристика пізнання, а як таке тлумачення буття, що надає йому нового сенсу, антропологізує, співвідносить з людською історією. Відповідно змінюється уявлення про традиції. У мистецтві та в художній культурі герменевтика відшукує підвалини модерну та постмодерну кінця ХХ століття. Власне, у спробах поєднання феноменології з лінгвістичним аналізом, герменевтики з аналітичною філософією, у переході від аналізу фрагментів художньо-естетичного досвіду до аналізу текстів культури зосередилась одна з основних перспектив для естетичної науки.

В підрозділі 3.2. - ”Естетичні проблеми неотомізму та персоналізму /Ж. Марітен, Е. Жильсон, Е. Муньє, М. Недонсель/” - розглядається філософська антропологія неотомізму, яка полягає в розумінні людини як складної субстанції, яку характеризують, з одного боку, єдність і взаємопідпорядкованість душі та тіла, а з другого - універсальність і смисл існування відповідно до божественного блага. Основна ідея неотомістської доктрини спрямована на особистість, що поєднує в собі інтелектуальні, моральні, теологічні доброчинності. Однак усі вони завдячують творчому духу в людині, естетичному началу і прагненню до досконалості. Джерелом таких інтенцій є ідеал божественного Абсолюту. Щоправда, для сучасного неотомізму стало очевидним, що у ХХ столітті питання творчої активності індивіда виводиться не з площини чистої трансценденції, а залучається до історико-культурного процесу, в якому місце провіденціально-есхатологічних прогнозів заступають ціннісно-нормативні принципи людського співіснування.

В дисертації зазначається, що французький персоналізм оголосив духовний світ людини трансцендентним і здійснив розгляд людської діяльності як рух від внутрішнього змісту до зовнішнього самовираження. Виступивши проти відчуження особистості, проголосивши метою мистецтва гуманізацію суспільства, персоналізм не вийшов за межі індивідуалізму, однак, можливо, саме це дало йому змогу гостро відчути ситуацію, що склалась на межі сторіч. Людина, занурена в стан тотальної техноінформації, почала втрачати здатність задовільняти свою почуттєвість шляхом уявлення чи “безпосереднього” бачення істини. Сила абстракції, знаків, шифрів перекрила інтелектуалізовану сферу життя. Персоналізм, не вказуючи конкретно на розв'язання життєвих колізій, не проповідуючи відверто ідеї безсмертя, чи не найбільш органічно серед філософсько-антропологічних вчень усе ж наблизився до вирішення проблем досконалості. Власне, шлях до самоздійснення та самовдосконалення людини представлено творчістю Е. Муньє та М. Недонселя на теренах естетики.

Неотомісти та персоналісти надають діяльності людини не стільки раціоналістичного, скільки естетично-поетичного характеру, відводячи мистецтву статус “магічної мови”. Ж. Марітен, Е. Жильсон, Е. Муньє, М. Недонсель розвивають проблему досконалого в європейській естетиці ХХ століття. Продовжуючи традиції Philosophia perenis- сходження від мінливих обставин існування до вічного буття, неотомісти зосереджуються на інтуїтивістській сутності мистецтва. На їх думку, це перш за все підстава для досконалого пізнання Бога. Естетична онтологія пов'язується у дослідників з місією художника. Його свобода та відповідальність є умовами для духовно-морального оновлення суспільства. Мистецтво виступає як “універсальна інтелектуальна доброчинність”, в якій співвідноситься раціональне та емоційне. Персоналісти вводять в естетичний обіг діалектично пов'язані поняття: екстеріоризація самоздійснення людини для зовнішнього світу, інтеріоризація вдосконалення внутрішнього духовного світу людини та трансценденція, в якій поєднуються дві попередні властивості для досягнення істини, краси, блага. В персоналістській естетиці спостерігається внутрішня еволюція, в якій на зміну центральній категорії “досконалого” як “божественного” приходить її конкретизація через поняття “особистість”, “творчість”, “комунікація”, “культура”.

Розділ четвертий присвячено поглибленому вивченню такої проблеми як ”Онтологія естетичного в неомарксизмі”. Неомарксистська естетика формує свої постулати на основі класичного марксизму та його посткласичних напрямів. У той же час відбувається зміна пріоритетів, яка зумовлена зміною поколінь та домінуючим інтересом до соціальності. Естетика представників “західного марксизму” Д. Лукача, К. Корша, А. Грамші, Г.Маркузе, Т. Адорно вибудовується на засадах “аутентичного марксизму”.

В підрозділі 4.1. предметом дослідження виступають ”Філософсько-антропологічні тенденції неомарксизму /Д.Лукач, Г.Маркузе, Т. Адорно/.” Філософська антропологія марксизму в силу об'єктивних причин відрізняється особливою своєрідністю. Річ у тім, що вона не лише розвивалась в контексті всіх перипетій перехідного періоду від класики до посткласичного осмислення феномену людини, а й була постійно причетною до революційних потрясінь ХХ ст. Тому справжній сенс антропологічного знання в межах західного марксизму та його ортодоксальних і неортодоксальних розгалужень стає можливим для прочитання та усвідомлення лише з врахуванням політичної історії Європи.

Так, наприклад, Д. Лукач зумів глибоко відчути, виявити, що суб'єктивність мистецтва виросла з самосвідомості людства, що цей зв'язок вказує на нерозривність художнього відображення і художньої рефлексії з соціальним життям. На думку автора, в творах мистецтва, історизм об'єктивної реальності через суб'єктивний мистецький образ з необхідністю приводить до світоглядних проблем, а отже до визнання вагомої ролі мистецтва, якою виступає акт людинотворення.

В дисертації наділяється окремою увагою та дається відповідна оцінка творчості франкфуртської школи, діяльність якої на протязі багатьох років була спрямована на роз'яснення з критичних позицій як суперечностей, так і заповітів класичної філософії та її спадкоємців. Визначальним є те, що культура та мистецтво в неомарксистській позиції франкфуртців виступають не лише як ознака духовної активності людей, а як єдність їх духовної та матеріальної діяльності, що надає можливість зайняти позицію „аутсайдерства” в соціумі.

За аналогією екзистенціалістської апріорності в тлумаченні особливого роду внутрішнього буття - "стану-буття", Маркузе виділяє в сферу унікальності індивіда його здатність до особливого роду свободи /Liberаting toleranсe/. Філософ пропонує бінарну модель у підході до людини: феноменологічну - "одновимірну" людину, яка реально існує та онтологічну - "перебудовчу" спробу сучасного типу цивілізації. Свою концепцію автор постійно обґрунтовує з врахуванням психологічних і соціологічних факторів, запозичуючи у Фрейда настанову про динаміку інстинктів та наперед задану репресивність культури. Переводячи, таким чином, свою критичну теорію суспільства на філософсько-антропологічну мову фрейдомарксистських категорій, Маркузе протягом всієї своєї творчості намагається дати відповідь на одне й те ж запитання: яким чином можлива революція в "пізньокапіталістичному суспільстві", яке створило у своїх функціонерів цілком відповідну їм - "одновимірну" структуру потягів.

Творчий процес ХХ ст., згідно Адорно, найбільш адекватно персоніфікується з іменами митців, які відстоюють специфічну „незрозумілість” художніх творів нового мистецтва, їх феноменологічний виклик суспільству. Серед таких він наділяє особливою увагою Ф.Кафку, С.Беккета, Е.Іонеску. Суб'єктивний зміст сучасного мистецтва, на думку естетика, досягається запереченням класичних форм та прийомів, а на перший план в ньому виступає те, що викликає „крик” - образ-символ пригніченості індивіда та особистості. Відповідно, гострота такого антропологічного відчаю, не уподібнюється до тієї „пісні страждання”, яка була притаманна творам романтиків, чи ірраціоналістів, і не склалась в чітку завершену художньо-виразну структуру. Автор виходить з того, що визначає філософію як діалектику, але не традиційного типу раціональності, а конгломерат мімесису і раціо, безпосереднього і раціонального, природного і понятійного.

Зрештою, варто погодитись з думкою тієї частини дослідників, котрі вважають, що Адорно проводив безкомпромісну утопічну і водночас глибоко песимістичну марксистську критику новітнього суспільства. Однак здійснював він це своїм, оригінальним способом, залучаючи цілий „ансамбль модальних засобів”, вдаючись до аналізу через „невизначену визначеність”, „неметодичний метод”, „непонятійне поняття”, тобто орієнтуючись на “негативну логіку” модерністської естетики. Через модерністську творчість він робить спроби критикувати суспільні інституції, висувати їм ортодоксальні альтернативи. Модернове мистецтво, на його думку, прагне зірвати маску з „несправжнього” суб'єкта, який є уречевлений в умовах розвинутого капіталізму, а творення та дезінтеграція - це сторони єдиного процесу. Дати вірну оцінку всім цим явищам може лише антропологічно налаштований критик, естетик широкого діапазону, яким і виявився Теодор Адорно.

Неомарксистська антропологія знайшла своє продовження в творчій спадщині Л.Коллетті, Л.Альтюссера, Ю.Габермаса, Е.Фромма та багатьох інших представників західної інтелігенції. Вже в 70-х роках, які позначені розпадом Франкфуртської школи, а також після офіційного завершення її діяльності, естетичні ідеї неомарксизму стали невід'ємною частиною антропологічного процесу.

Підрозділ 4.2. спрямовано на дослідження ”Філософсько-антропологічної та естетичної концепцій Дйордя Лукача.” Створення Лукачем власної антропологічної моделі філософії на основі естетики пов'язується мислителем з феноменом естетичного як „своєрідного”, особливого, специфічного. Мистецтво виступає не лише як інформація про незалежний від людини світ, але й як самосвідомість людства, його самовираження.

Вся науково-теоретична еволюція Д. Лукача проходить в контексті проблеми “відчуження”, розпочинаючи ранніми творами і завершуючи цілком зрілими, пізніми працями та розробками. На думку Лукача, завдання людства загалом і окремо взятої людини конкретно - позбавлення відчужених суспільних відносин. Для опису цього процесу Лукач, поряд з поняттям людини, особистості (індивідуальності) і суб'єктивного фактора, вводить термін “справжня людина”. Не заглиблюючись у політичні питання, Лукач не вважав можливим говорити про “людину взагалі”, як це роблять Гайдеггер і Сартр. На його думку, суспільство повинно простувати вперед, до ліквідації відчуження, а людина повинна наближатись до “справжньої людини”. Таким виявляється подвоєний діалектичний суперечливий процес, що веде до корінної зміни умов життя існування людини в суспільстві.

Вказуючи на нерозривний зв'язок художнього відображення і художньої рефлексії з соціальним життям, Лукач в своїй еволюції досягає ще однієї вершини гуманістичного світогляду: справжня творчість майже повністю направлена на вдосконалення соціальної функції людини. Лукач приступає до масштабного пласта соціальної проблематики, пов'язаної з соціологічною роллю мистецтва.

Основний зміст п'ятого розділу - ”Динаміка естетичних процесів у ситуації Постмодерну” - зосереджений на аналізі основних тенденцій естетичних процесів за умов переходу від структуралізму до постструктуралізму та визначення стратегії естетичних вимірів культури в ситуації постмодерну.

Підрозділ 5.1. - ”Структуралістський підхід та естетичні концепти постструктуралізму /К.Леві-Стросс, М.Фуко, Ж.Лакан, Р.Барт, Ю. Крістєва, Ж. Дерріда/” - дає підстави для розуміння наступного: якщо виходити з того, що постмодерністські мислителі та філософи прагнуть поставити себе по якийсь один бік модерно-постмодерної вісі, діяти за принципом кіркегорівського „або-або”, то модернізм є водночас і джерелом постмодернізму і тим, від чого сам постмодернізм рішуче відмежувався.

Структуралізм почасти називають „Французькою революцією” в методології аналізу. Він розвинувся з лінгвістики /де Сосюр, Якобсон/ та математичної філософії /Бурбакі, Лаутман/ у першій половині ХХ ст. і, перекинувшись на міфоаналіз, антропологію /Дюмезель, Леві-Стросс/ та соціологію, досягнув своєї кульмінації протягом 1960-70-хх років. У внутрішньо складній та суперечливій інтелектуальній еволюції структуралізм склав ряд напрямів соціогуманітарного пізнання, пов'язаного із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Характерно, що пошук цей відбувається в царині культури та мистецтва. Для структуралізму притаманним є перехід від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівня дослідження, основу якого власне становить структурний метод, моделювання.

Так в своїй структурній антропології Леві-Стросс наділяє лінгвістичні структури здатністю утримувати в собі неусвідомлену соціалізацію людського буття. Відмінностям і відносним властивостям він надає особливої значущості, подібно до того як, наприклад, „текст” стає культурним фактом, а „читання” тексту, його мікроаналіз, інтерпретація, розшифровка та кінцеве моделювання складають основні етапи структурно-естетичного дослідження. Глибинні рівні антропологічної культури позначаються Леві-Строссом як „ментальні структури”.

„Естетика існування” Фуко в сучасному розумінні - це мораль „евентуальності” /події, конкретного вчинку/, це також постструктуралістське тлумачення свободи, інтелектуальної гідності. Творчі особистості виступають в концепції Фуко як „ідеальні інтелектуали”, аутсайдери, здатні здійснити деконструкцію. В системі постмодерністського мислення майже всі філософи розпочинають і завершують свої дискурси проблемою „іншості”, особою Іншого. Такий персонаж присутній і у філософських сюжетах Фуко. Через відношення людини до божевільного як до „неподібного”, Іншого, призводить до створення шкали вимірів, що існує поза та всередині самої людини.

Параметри естетичного виміру у ситуації Постмодерну визначаються постійним проблемно-пошуковим методом, перебувають в стані експерименту. Процедура переходу від структуралізму до постструктуралізму найбільш яскраво продемонстрована в практиці французького психоаналітика Жака Лакана /1801-1981/. Наукова кар'єра мислителя була позначена сміливими відкриттями в галузі „структурного психоаналізу”, який виступив базовою методологією естетики та мистецтвознавства.

До арсеналу методологічної новизни Лакана можна віднести його естетичні спостереження за метафоричністю та метаномічністю, які лежать в основі двох стилів - символічного та реалістичного. В них, на думку автора, зосереджується художня правда, а завдання мистецтва полягає в символічній самоідентифікації творця. Недоліком лаканової системи можна вважати те, що він не знаходить аргументів для наукових критеріїв, за якими слід розрізняти мистецтво та мову, він надто покладається на фрейдівське позасвідоме, як єдино визначальне. В працях 70-х років критик остаточно переходить до позицій та аргументів постструктуралізму і займається питаннями текстуальності. Він працює в полі нової проблематики, такої як: тема „смерті автора”; можливість повторної концептуалізації тексту; визначення статусу термінів-знаків, що не піддаються жодній смисловій дефініції; тлумачення та розуміння текстів пов'язаних із виховною діяльністю.

Для Р.Барта „наука про літературу” не є тотожною способу функціонування такого символічного феномену як „літературний твір”. Вчеиий визнає його здатність „варіювати”, „комбінувати”, бути оригінальним, але не „безпосереднім” чи „спонтанним”, як це відбувалось в модерні. Визначати змістові ознаки, наявність „жанровості”, техніки стилю, „літературності”, на думку дослідника, повинна така естетична експертиза як „критика”. В своїх постструктуралістських вимірах та висновках Барт уникав будь-якої банальності /за його ж словами/, тому прийшов до іншої крайності - екстравагантності. Хоча для постмодерну, дана позиція часто виступала запорукою „діалогу” з читачем.

В працях Ю. Крістєвої поляризується термінологія кількох різновидів структуралізму, а широкий діапазон творчості охоплює не лише проблематику семіотичного аналізу та літературних структур, а й питання жіночої особистості, гендеру, фемінізму. Окрема увага приділяється вже традиційній для постмодернізму темі, - стосункам між суб'єктом та Іншим, де автор виголошує дуалістичну сутність структури суб'єктифізації.

Виходячи з того, що постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має спільної програми, його представники працювали з естетичним матеріалом як чимось середнім між теорією та вимислом, філософією і літературою, лінгвістикою і риторикою. Не оминула така учать і Жака Дерріда, який намагається уникнути мислення протилежностями /на зразок ідеальний/реальний/, а пропонує застосувати особливі властивості мови, названі ним „розрізнюванням”.

Аналогічно тому, як Барт виокремлює „саморефлектуюче письмо”, у Дерріди „письмо” виступає незалежним від автора та читача і створює відкритий контекст, власне текстуальне поле. Користуючись своїм методом „деконструкції” Дерріда здійснює розчленування тексту /об'єктів гуманітарної культури/. Текст наділяється гетерогенністю, насичений культурно-мовними кодами, які зберігають соціальну пам'ять людства, несуть ознаки таких проявів, як діалог, конфліктність, агресія, асиміляція та ін. Текст, таким чином складає культурно-антропологічну полісемію, а Дерріда виводить формулу: „Позатекстової реальності взагалі не існує”.

В людині та культурі Дерріда відшукує „інакше всезагальне”, яке знаходиться на „інших рівнях” колективного та індивідуального, аніж раціональне мислення в його традиційному сенсі. Він працює з поняттями „інакшість”, „відмінність”, „розрізнення” /diffйrаnce/, „блукання без мети” /destinerrance/. Це те, що не може бути представлене у формі образу, репрезентації, показу наявного та того, що все ж присутнє, це також і не рівність та двоосновність одного та іншого, тобто „такого” та „іншого”. Їхня „відмінність” - це те, що вказує на різницю між тим, що саме так і не інакше „розуміється” і тим, що саме так і не інакше „описується”. Дерріда проявляє етичну стурбованість щодо ставлення до Іншого, та щодо привласнення якоїсь частки від тієї іншості. В своїх працях він вводить множинність кодів та застосування певних гібридних слів, таких як: археписьмо, археслід, фармаком, гімен, додаток, парергон, тощо, створюючи „квазі”-трансцендентну ситуацію для критиків та дослідників власних творів.

У підрозділі 5.2. - ”Антропологізація позасвідомого в структурному психоаналізі (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ж.Ф. Ліотар)” - на емпіричному матеріалі характеризується те, що можна назвати „постмодерністською чутливістю” як свідчення нового типу теоретичної рефлексії у постструктуралізмі. Він вибудував свої естетичні виміри та підходи співвідносно до прийомів художньо-літературного мислення. До речі, будь-яка наука, навіть негуманітарна вважалась ним діяльністю, яка породжує „художні” тексти. Така ознака як „художність”, згідно сучасного постструктуралізму виступає не лише властивістю мистецького твору, а й принципом людського мислення в цілому, яке не може бути зведене до суто логічних операцій. Таким чином, формується об'єктивне підґрунтя для активізації окремого розділу прикладної естетики - художньої антропології. Одним із чинників еволюції постмодернізму виступив структурний психоаналіз, який в естетичному плані розгортався як „вільна гра активної інтерпретації”, намагаючись зарекомендувати свої прийоми аналізу в якості гнучких та відкритих, здатних розкрити резерви спонтанного відображення, інтуїції, позасвідомого.

В дисертації виявлено, що мистецтво, на думку постмодерністів, покликане надати єдності світовому хаосу, уподібнитись до контінуума театральних, кінематографічних, музичних форм та варіацій шизопотоку. Естетична свідомість, як культурна форма традиції, не знаходить гідного застосування, вона складає „бездіяльнісну силу” і виноситься „на околиці” життя особистості та суспільства. Свого роду панацеєю виступила книга „Різома. Вступ” /1976/, в якій Дельоз та Гваттарі зробили спробу скласти „картографію” новітньої естетики, основаної на нелінійних, хаотичних, позаструктурних, антиієрархічних, множинних зв'язках. Метою різоматики виступило бажання вчених здійснити перетворення світового хаосу в естетичний космос. Для цього була розроблена ціла система особливого типу художньої культури, побудованої на протиставленні класичної естетики /”кореня”/ та постмодерністської естетики /”кореневища”/. Генеалогічне дерево історії та теорії естетики піддається специфічному картографуванню, головним естетичним виміром в якому залишається категорія „прекрасного”, однак із видозміненим у відповідності до свого часу змістом.

Таким чином, естетичні виміри філософських вчень постмодерну не підпадають під чітко визначену шкалу інтерпретацій, герменевтичні спроби консолідації ідей та аргументів не покидають плацдарм множинності та плюралізму. Існує також думка про те, що мистецький постмодернізм, який розвинувся після другої світової війни і триває по сьогоднішній день, сформував не стільки новий тип художньої свідомості, скільки запровадив її Інший вимір, який не вкладається у відомі „поетичні формули”, бо веде свою „гру мертвими формами” і, відпрацьовуючи адекватний художньо-естетичний образ епохи, прагне побороти апокаліпсичну психологію соціуму.

В дисертації проведено аналіз творчості одного з тих, хто відкрито називав себе просвітником ситуації Постмодерну. Французький філософ, письменник, інтелектуал Жан-Франсуа Ліотар головну увагу приділив кризі легітимізації, оголосивши свого роду війну „великим наративам” та пропонуючи політично-естетичну філософію, яка здатна протистояти узагальненості та однозначності в сучасній культурі.

В роботі підсумовується, що феномен постмодернізму надзвичайно неоднорідний як на практиці, так і в теорії, тому остаточні висновки про це явище доцільніше не доводити до єдиного судження. За своєю природою, постмодернізм є антиутопічним. Якщо в 60-70-х р.р. ХХ ст. в ньому переважають концептуалізм, пародія, відчуженість, вторинність, безособовість, невизначеність, фрагментарність, деканонізація, непрезентабельність, іронія, гібридизація і т. п., то у 80-90-х р.р. ми зустрічаємо в постмодерні посилення „ферменту чуттєвості”, появу „нової сентиментальності”, культ тілесності та постійне тяжіння до художнього „фристайлу” як норми сучасного стану культури.

Постмодерністські пошуки проблемно і фактологічно розширили не лише предметне поле філософування, а й фундаментально зрушили такий незамінний спосіб освоєння світу, яким є художня творчість; створили передумови для вирішення питань не лише людської свободи, а й відповідальності перед нею. Великий синтез, куди увійшли трансцендентальна феноменологія, постантропологічна персонологія, синергетика, семіодинаміка та багато інших новоутворень викликають необхідність пост-культурної конвергенції та пост-адеквації. В рамках постмодерністського „мультикультуралізму” та „полістилізму” формується новий тип естетики - Мета-естетика.

Висновки

У Висновках підбито підсумки дослідження, формулюються положення, які мають перспективне значення для подальшої теоретико-методологічної та науково-практичної розробок.

Запропоноване дисертаційне дослідження є однією з перших спроб у вітчизняній естетиці узагальнити філософсько-антропологічний досвід у сучасній естетичній традиції, відтворити теоретичні пошуки київської естетичної та філософської школи, визначити метаантропологічні межі естетичних вимірів. Теоретико-методологічний аналіз естетичних вимірів філософсько-антропологічних ідей, що скеровували фундаментальні дослідження про людину, проведено з позицій плюралізму та толерантності. Стосовно концептуальної самостійності теоретичної естетики, то в її генезі прослідковується не лише тісний зв'язок із власною історією, а й певна послідовність, неперервність та спадкоємність з культурним розвитком людства. Відповідно, “антропологічний поворот” у своєму філософсько-естетичному контексті мав виключно важливе значення для вияснення суті образу людини.

Фактично, “антропологічний поворот” був заявлений в той момент, коли наступив крах попереднього образу людини, залежного від своєї “природи” чи “ідеї”. Людина виступає не лише істотою, яка є розумною і пізнає світ, а й здатною до переживання та духовно-тілесних проявів. Способом теоретичного впорядкування такої хаотичної картини виступила естетична редукція та загальні методологічні принципи цієї процедури. Перший підхід стосується можливості отримати розуміння повноти та сенсу людського буття, завдяки залученню поняття шелерівського ”духу”, центральною частиною якого виступають не аффективні переживання, а чисті ідеї. Вони складають певну проблему для емпіричної людини, бо знаходяться в конфліктному відношенні з життям; з одного боку,- це самоздійснення „духу в собі”, з іншого, - спокуса, пов'язана з життєвими позивами-пориваннями / за означенням М.Шелера - Drang/. Другий важливий методологічний принцип вказує на те, що в своїй повсякденній діяльності, в духовній творчості, в художньо-мистецькій царині, людина покликана компенсувати незавершеність та зовнішню алогічність буття. Цей принцип практично-діяльнісної людської об'єктивації в адекватно-культурних формах конституює всі концептуальні антропологічні побудови / за термінологією О.Больнова -„органон-принцип”/.

Філософсько-антропологічна рефлексія на проблему буття склала основний компонент дисертаційного дослідження, адже для побудови методологічних засад сучасної естетичної онтології необхідною умовою є розуміння онтології як однієї з фундаментальних частин філософської антропології. Дослідження покладається на „тріаду” /Кант, Гуссерль, Гайдеггер/ трансценденталістських перетворень класичної метафізики платонівсько-арістотелівського типу.

За таких обставин, естетичні виміри виходять з того яке місце належить не лише Homo sapiens, а й Homo sensus, формуючи нову величину - Homo aestheticus. Естетичну /формотворчу/ діяльність слід розглядати як родову ознаку людини, а принцип практичної /діяльнісної/ природи людської істоти, -іманентну умову для розуміння естетичного. Серед інших гуманітарних наук, естетика пройшла ряд етапів, які були зосереджені навколо еволюціонізму /генеза/, позитивізму /функція/, семіотики та структуралізму /структура/, окремих культурних форм, і, насамперед, теорії та практики мистецтва. В своїх основних тенденціях, естетика ХХ ст. не піддається класифікації на порівняно чітко спеціалізовані школи, напрями, течії. Аналогічно тому, як це відбувалось в галузі природничих і соціальних наук, коли найвизначніші успіхи досягались „на межі” різновекторних чи заздалегідь сформованих підходів, набрав поширення розвиток „прикладних” та „програмних” розділів естетики, відбулось її зближення з інтелектуальною орієнтацією. Почуття та емоції людини презентуються в таких поняттях як „розумні емоції”, „сублімація”, „мудре око”, „візуальне мислення”, „продуктивне сприйняття” тощо. Особливо, це стало відчутним в класичному мистецтві, яке розвивалось в цілому як споріднене до класичної науки явище, і намагалось в духовному розвитку європейської людини компенсувати впливи сциєнтизму, утримуючи в полі зору єдиний моноліт: істина - добро - краса.

В модерному та постмодерному контексті відкриваються значні перспективи для дослідження таких естетичних феноменів як карнавальність, стилізація, соціальний театр. Таким чином, мистецтво, виступаючи пластом концентрації художніх досягнень людства, виявляється найдосконалішим втіленням у специфічній формі його самосвідомості та життєвої сили. Через „естетичне” здійснюється антропологічний вимір феномену людини, фіксується ідея людської цілісності, наповнюються новим сенсом та розширюються межі теорії чуттєвості.

Вся система емоційного світу людини, ментальності, поведінки, спілкування складають той естетико-евристичний потенціал, який гуманітарним пізнанням ще не розкритий. Сучасна естетика співпадає з „естетикою життєвого світу” /сукупність всіх можливих та дійсних горизонтів досвіду людського життя/, вона здійснює естетичне “прочитання” тексту культури, її фундаментальним об'єктом дослідження виступає еволюція естетичних форм самореалізації людини. Своєрідний інтегратор філософії культури, історичної та соціальної антропології, „естетичне” виявляється метамовою культури, його можна позначити „живим тілом” цивілізації, яка в свою чергу перманентно переживає стани антропологічної кризи.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях

1. Скальська Д.М. Естетичні виміри філософсько-антропологічних вчень ХХ століття. - Івано-Франківськ: Вид-во Факел, 2003. -231с. - 14,6 др.арк.

2. Скальська Д.М. Д. Лукач: філософсько-естетична еволюція (110 років від дня народження). // Філософська і соціологічна думка. Український науково-теоретичний часопис. Інститут філософії НАН України. К.,- 1995, №11-12 - С. 60-69. - 0,5 др. арк.

3. Скальська Д.М. Соціальне буття в рамках сучасної онтології: східно-європейський досвід. // Теоретичні проблеми художньої культури. Зб. наук. статей Переяслав-Хмельницький. - 1995. Вип.1, С.49-52. - 0,5 др. арк.

4. Скальська Д.М. Альтернативні аспекти духовності в рамках європейської сучасної культури. // Збірка наукових праць „Актуальні проблеми духовності” Вип. ІІ. Київ-Кривий Ріг - КДПІ. - 1997. - С. 41-48. - 0,5 др. арк.

5. Скальська Д.М., Когут Л.Ф. Про подолання „відчуження” в східноєвропейській культурі початку ХХ століття. // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Зб. наукових праць: У 2-х частинах. Ч.І. - К.:ДАКККіМ. - 1998. - С.41-48. - 0,5 др. арк.

6. Скальська Д.М. Співтворчість - фундамент філософсько-гуманітарної освіти. // Гуманітарна освіта: досвід і проблеми. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції „Трансформація гуманітарної освіти” - Ужгород: Вид. МПП „Іраджа”, 1998. С. 483-486. - 0,5 др. арк.

7. Скальська Д.М. Філософсько-антропологічна характеристика техногенності в інформаційному суспільстві. // Зб. наукових праць. Наукові записки: Культурологія. Філософія. Релігієзнавство. - К.: Нац. педаг. у-т ім. М. Драгоманова, 1999. - С. 36-44. - 0,5 др. арк.

8. Скальська Д.М. Людинотворча функція мистецтва у філософсько-антропологічних уявленнях Д.Лукача. /Переклад та редагування статті Д.Лукача/. // „Філософсько-антропологічні читання'98”. К.: Стилос, 1999. - С. 272-291. - 1 др. арк.

9. Скальська Д.М. Естетична теорія в контексті антропологічного повороту філософії ХХ століття // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Зб. наукових праць - К.: Вид. Центр КДЛУ, 1999. - С.39-51. - 1 др. арк.

10. Скальська Д.М. Філософсько-антропологічний зміст сучасності: культурологічний аспект. // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Зб. наукових праць: У 2-х частинах. Ч.І. Вип.ІІІ - К.:ДАКККіМ, 1999. - С.47-59. - 0,5 др. арк.

11. Скальська Д.М. Проблемы западно-европейской эстетики на пороге ХХІ века. // Теоретический журнал “Credo”. Оренбург /Россия/. - Изд.: ОГУ, 2000. - С. 33-42.- 0,5 др. арк.

12. Скальська Д.М. Феноменологічний проект проблем „естетичного”. // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Зб. наукових праць: У 2-х частинах. Ч.І. Вип.ІV-V. - К.:ДАКККіМ, 2000. - С.10-29. - 1 др. арк.

13. Скальська Д.М. Эстетические аспекты философско-антропологической традиции. // Междисциплинарный научно-практический журнал социальных и гуманитарных наук „Личность. Культура. Общество”. Т.3, Вып.1. М.: - Изд. Инст. соц.-политич. исследов. РАН, 2001. - С.166-175. - 0,5 др. арк.

14. Скальська Д.М. Філософсько-антропологічні засади онтології мистецтва Мартіна Хайдеггера. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Зб. наукових праць - К.: Вид. Центр КДЛУ, 2001. - С.130-136. - 0,5 др. арк.

15. Скальська Д.М. Екзистенція та трансценденція в естетичних вимірах К.Ясперса та Ж.-П. Сартра. // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Зб. наукових праць: У 2-х частинах. Ч.І. Вип.VІ. - К.:ДАКККіМ, 2001. - С.109-119. - 0,5 др. арк.

16. Скальська Д.М. „Естетика бунту” Альбера Камю. // Наукові записки: Культурологія. Філософія. Релігієзнавство. Зб. наукових праць. Випуск 6. - К.: Нац. педаг. у-т ім. М. Драгоманова, 2001.- С. 79-86. - 0,5 др. арк.

17. Скальська Д.М. Неотомістське уявлення про естетичний вид буття // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна „Філософські перипетії” №531. Серія: філософія. - Харків, 2001. - С.193-198. - 0,5 др. арк.

18. Скальська Д.М. Феноменологія мистецтва П.Рікера. // Наукові записки: Культурологія. Філософія. Релігієзнавство. Зб. наукових праць. Випуск 9. - К.: Нац. педаг. у-т ім. М. Драгоманова, 2001.- С. 114-119. - 0,5 др. арк.

19. Скальська Д.М. Герменевтичні розробки естетичних концептів. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Зб. наукових праць - К.: Вид. Центр КДЛУ, 2002. - С.143-152. - 0,5 др. арк.

20. Скальська Д.М. Естетичні проблеми сучасної філософської антропології. // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Зб. наукових праць: Ч.І. Вип.VІІІ. - К.:ДАКККіМ, 2002. - С.68-83. - 1 др. арк.

21. Скальська Д.М. До питання про структурування філософсько-антропологічних вчень модерної доби. // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Зб. наукових праць: Вип.Х. - К.:ДАКККіМ. - 2003. - С.48-52. - 1 др. арк.

22. Скальська Д.М. Природа естетичного в персоналістських концепціях Е.Муньє та М.Недонселя // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. Випуск IV. - Івано-Франківськ, „Плай”, 2003. - С.118-123. - 0,5 др. арк.

23. Скальська Д.М. Соціонормативна функція естетичного у філософсько-антропологічній концепції буття Д.Лукача // Мультиверсум: Філософський альманах. Вип.41. - К.: Укр. Центр духовної культури, 2004. - С. 51-60. - 0,5 др. арк.

24. Скальська Д.М. Філософська парадигма в контексті сучасного світогляду науковця // Розвідка і розробка нафтових і газових родовищ. Державний міжвідомчий науково-технічний збірник. Випуск 37. Івано-Франківськ: ІФНТУНГ, 2000. - С.170-176. - 0,5 др. арк.

25. Скальська Д.М. Філософи Києво-Могилянської доби про соціальну сутність творчої людини // Матеріали 4-ї Міжнар. наук.- практ. конф. „Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень та навчання” - К.: НУТУ „КПІ”, 1997- С. 109-110 - 0,1 др. арк.

26. Скальська Д.М. Теорія „своєрідного” в естетичному процесі // Матеріали наук.-теорет. конф. „Етика та естетика в структурі сучасного гуманітарного знання”. - К.: Вид. Центр „Київський ун-т”, 1997. - С. 80-82. - 0,2 др. арк.

27. Скальська Д.М. Філософські основи дослідження для підвищення творчого потенціалу фахівців // Матеріали конференції „Вплив наукових досліджень на підвищення якості підготовки фахівців” - Івано-Франківськ: ІФНТУНГ, 1998. - С. 49-50. - 0,1 др. арк.

28. Скальська Д.М. Теоретичні проблеми людського соціуму: класика-сучасність. // Тези науково-практичної конференції професорсько-викладацького складу університету. -Івано-Франківськ: ІФНТУНГ, 1998. - С. 106-108. - 0,1 др. арк.

29. Скальська Д.М. Естетичне знання ХХ ст. в антропологічній перспективі. // Матеріали Міжнародної наукової конференції „Людина. Світ. Культура”. Актуальні проблеми філософських, політологічних, релігієзнавчих досліджень. - К.: КНУ ім. Т.Шевченка, 2004. - С. 300-301 - 0,2 др. арк.

Анотація

Скальська Д.М. Естетичні виміри філософсько-антропологічних вчень ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.08 - естетика. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005.

Сутність дисертаційного дослідження полягає у всебічному розгляді особливостей естетичних вимірів філософсько-антропологічних вчень ХХ століття, теоретичному аналізі естетичних ідей, що виникають в межах філософської антропології та суттєво коригують класичну естетичну теорію. В дисертації обгрунтовується значення та роль антропологічного повороту в європейській філософії ХХ століття, який означав для естетичної теорії відкриття принципово нових аспектів у розумінні природи людини, її життя, творчості, духовних вимірів.

Вирішення поставленої в дисертації наукової проблеми здійснювалось на основі переосмислення класичної філософсько-антропологічної думки та естетичних концептів феноменологічно-екзистенціальної традиції, герменевтики, “негативної діалектики”, структурного психоаналізу.

Проведене дослідження показує, що естетичні концепції основних напрямків філософської антропології: феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, неотомізм, персоналізм, неомарксизм, постструктуралізм створюють сучасну парадигму філософсько-естетичного мислення.

Ключові слова: філософська антропологія, антропологічний поворот, філософсько-естетичний дискурс, естетика, мистецтво, онтологія мистецтва, філософія культури, естетична метаметодологія, естетична антропологія, Київська світоглядно-антропологічна школа.

Аннотация

Скальская Д.Н. Эстетические измерения философско-антропологических учений ХХ века.- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности - 09.00.08. - эстетика. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2005.

Предметом исследования диссертации являются эстетические концепты и художественный дискурс как проблематика философской антропологии западноевропейской философии ХХ века. В диссертации исследуются особенности эстетических измерений философско-антропологических учений ХХ века, осуществляется теоретический анализ эстетических идей, которые возникают в пределах философской антропологии и существенно коррегируют классическую эстетическую теорию. В исследовании обосновывается значение и роль антропологического поворота в европейской философии ХХ века, который обозначал для эстетической теории открытие принципиально новых аспектов в понимании природы человека, его жизни, творчества, духовных измерений. Проведенное исследование показывает, что эстетические концепции основных направлений философской антропологии: феноменология, экзистенциализм, герменевтика, неотомизм, персонализм, неомарксизм, постструктурализм составляют современную парадигму философско-эстетического мышления.

Выдвинутая автором концепция раскрывает актуальность исследования, которое обусловлено динамическими процессами в развитии эстетических теорий ХХ века, их самоопределением, культурологическими и аксиологическими особенностями в современной духовной ситуации, сложностью поиска в решении человековедческих проблем. Расширение и переосмысление содержания многих традиционных категорий, и в первую очередь, категории “эстетические измерения”, поиск целостных подходов к анализу философско-антропологического мироотношения, потребность всестороннего осмысления возростания роли эстетических теорий как достояния посттрадиционной методологии, которая характеризирует состояние современной эстетики, обусловили выработку диссертантом теоретических основ настоящего исследования.

В диссертации всесторонне осмыслены эстетические идеи, которые с античных времен всегда были существенной частью какого-либо философского дискурса и представлены в философской антропологии ХХ века наиболее ярко. Это связано с тем, что рождение философской антропологии было стимулировано стремлением синтезировать накопленные в истории философии представления о человеке. Это с необходимостью привело к пересмотру базовых для эстетики проблем: природы человеческой чувственности, человеческого творчества, духовности и искусства, взаимосвязи человека и культуры, человеческой индивидуальности. Решение поставленной в диссертации научной проблемы осуществлялось на основе переосмысления классической философско-антропологической мысли и естетических концептов феноменологически-экзистенциальной традиции, герменевтики, “негативной диалектики”, структурного психоанализа. В результате осмысления сложности, неоднозначности, нелинейности эстетических процессов и их отражения в эстетической теории, в диссертации произведена разработка основополагающих принципов для современного комплексного исследования гуманитарного знания.

Ключевые слова: философская антропология, антропологический поворот, философско-эстетический дискурс, эстетика, искусство, онтология искусства, эстетическая метаметодология, эстетическая антропология, философия культуры, Киевская мировоззренческо-антропологическая школа.

Summary

Skalska D. Aesthetic measurements of philosophic-anthropological studies of XX-th century.- Manuscript.

A doctoral dissertation in speciality 09.00.08 Aesthetics. - Taras Shevchenko Kyiv National University, Kyiv, 2005.

Thesis deals with a comprehensive view of aesthetic measurements of philosophic-anthropological studies of the XX-th century, a theoretical analysis of the aesthetic ideas risen within philosophic anthropology, and which correct the classical theory of aesthetic to a great extent. The main research effort was to justify the significance and place of the anthropological turning-point in the European philosophy of the XX-th century that gave way to a new outlook on crucially new aspects in comprehension of the human nature, life, creative work, spiritual values.

Solution for the raised scientific problem was based on rethinking of classic philosophic-anthropological thought and esthetic concept phenolog-existencial traditions, hermeneutics, `negative dialectics', structural psychoanalysis.

The research traces such aesthetic principles of philosophic anthropology as: phenomenology, existentialism, hermeneutics, neothomism, personalism, new-Marxism, poststructuralism, which generate the modern paradigm of the philosophic-aesthetic studies.

Key words: philosophic anthropology, anthropological turning point, philosophic-aesthetic discourse, aesthetic, art, ontology of art, aesthetic metamethodology, aesthetic anthropology, philosophy of culture, Kyiv philosophic-anthropological school

Размещено на Allbest.ru