Місце держави в ринковій економічній системі

Так як фірми в умовах олігополії можуть досить швидко відповісти на зміну ціни, а також, так як промислові олігополісти володіють значними фінансовими ресурсами, на які можна підтримувати рекламу чи розвиток продукції, то фірми-олігополісти здебільшого займаються неціновою конкуренцією.

3. Макроекономічні виклики та їх вплив на ринкові перетворення в Україні

3.1 Сучасні підходи до дослідження ринкової макроекономічної нестабільності

Важливою особливістю економіки, яка спирається на ринкові відносини, є її нестабільність. Розвиток ринкової економіки протягом останніх двох століть засвідчує, що зростання виробництва періодично чергується з його падінням. У роки падіння ВВП безробіття зростає, ціни падають, а прибутковість зменшується. У роки зростання ВВП підвищується рівень зайнятості населення, зростають ціни і збільшуються прибутки. Такі коливання в економіці відбуваються не хаотично, а в формі економічних (ділових) циклів, які складаються із чотирьох фаз:

1) криза (або падіння);

2) депресія (або застій);

3) пожвавлення;

4) піднесення (або зростання).

Вихідною фазою економічного циклу слід вважати кризу, яка порушує нормальний поступальний хід економічного розвитку. Всі наступні фази відновлюють його. При цьому кожна попередня фаза створює передумови для її власного відмирання та виникнення наступної фази. Незважаючи на те, що економічні цикли складаються з одних і тих самих фаз, вони суттєво різняться за тривалістю та амплітудою коливань. Принциповим є питання про причини циклічних коливань.

До найбільш значних причин можна віднести:

1) великі технічні нововведення, які з'являються нерегулярно і зумовлюють коливання в діловій активності;

2) політичні перевороти, різка трансформація соціально-економічної системи, війна та інші випадкові події системного характеру;

3) помилкові рішення в грошово-кредитній політиці, які супроводжуються появою надмірної кількості грошей або надмірним вилученням грошей з обігу;

4) різкі зміни в зовнішніх умовах функціонування національної економіки (зростання цін на імпортні енергоносії, фінансова криза у торгових партнерів тощо).

У макроекономіці не існує єдиної теорії економічного циклу. Але безперечним є те, що в кінцевому підсумку циклічні коливання ви-кликаються суттєвими змінами в сукупному попиті або сукупній пропозиції. Економічний цикл характеризується:

1) самовідтворенням;

2) безперервністю (остання фаза попереднього циклу є початком нового);

3) хвилеподібним характером динаміки макроекономічних показників.

Сучасні економічні теорії розрізняють дво- та чотири- фазні моделі економічного циклу. Двофазні моделі містять фази піднесення і спаду та найвищу (пік) і найнижчу (дно) точки циклу. Початковою фазою економічного циклу є спад (криза). Він порушує нормальний хід економічного розвитку. Обсяг валового внутрішнього продукту та рівень зайнятості скорочуються. Безробіття зростає. Однак ціни не завжди знижуються. Під час спаду досягається найнижча критична точка (дно), після якої починається пожвавлення. Виробництво і зайнятість на дні досягають найнижчого рівня. На фазі піднесення виробництво та зайнятість зростають. Рівень цін може підвищуватися. Життєвий рівень населення також зростає. Досягається критична точка -- пік (вершина), коли в економіці спостерігається повна зайнятість і повне використання економічних потужностей. Рівень цін має тенденцію до підвищення. Зростання ділової активності припиняється. За тривалістю економічні цикли поділяють на: короткі (малі) -- коливання ділової активності 3-4 роки; середні (промислові) -- коливання ділової активності 8-10 років; великі (довгі хвилі) -- з періодичністю 48-55 років. Короткі (малі) цикли пояснюються коливаннями в обсязі товарно-матеріальних запасів та пов'язані з відновленням рівноваги на споживчому ринку. Основою малих циклів є процеси, які відбуваються у сфері грошових відносин. Малі цикли розмежовуються грошовими кризами, котрі, повторюючись, мають певні закономірності. Тривалість їх 3-4 роки. Середні (промислові) цикли зумовлюються зміною попиту на засоби виробництва. Основою середніх циклів є процеси, пов'язані з оновленням основного капіталу. Тривалість їх 8-10 років. В основі великих циклів лежить зміна базових технологій і поколінь машин. Тривалість їх 48-55 років.

Суть методики, запропонованої І.С.Ульяновим, полягає у виділенні трьох основних факторів ризику макроекономічної нестійкості:

- Низький рівень рентабельності (прибутковості) одного або декількох основних секторів економіки (особливо в поєднанні з відносно високою прибутковістю яких інших секторів);

- Високе боргове навантаження на основні сектори економіки;

- Різке зниження реальної заробітної плати робітників.

Хоча для пояснення циклічного розвитку економіки використовувалися такі вихідні причинні фактори, як технічні нововведення, політичні події, накопичення грошової маси, зазвичай вважається, що безпосередньою детермінантою обсягу національного виробництва і зайнятості є обсяг загальних витрат.

В економіці, орієнтованій головним чином на ринок, підприємства виробляють товари і послуги тільки в тому випадку, якщо їх можна вигідно продати, якщо загальні витрати невеликі, багатьом підприємствам невигідно виробляти товари і послуги у великих обсягах. Звідси низький рівень виробництва, зайнятості і доходів.

Більш високий рівень загальних витрат означає, що зростання виробництва приносить прибуток, тому виробництво, зайнятість і доходи теж будуть зростати.

Коли в економіці виникає повна зайнятість, реальний обсяг продукції стає постійним, а додаткові витрати просто підвищують рівень цін.

3.2 Структура ринкових зрушень на макрорівні

Структура економіки постійно змінюється, а успішний розвиток великою мірою залежить від темпів структурних зрушень і їх пристосування до вимог ринкової економіки. Регулювання структурних зрушень у кожній державі здійснюється за допомогою так званої структурної політики. У широкому розумінні цього слова структурна політика держави -- це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення. Понятійне навантаження концепції структурної політики настільки широке, що дає змогу розуміти під нею як загальну стратегію максимізації економічного зростання, так і комплекс заходів держави, спрямованих на реалізацію пріоритетних програм і проектів.

На практиці існує два типи структурної політики: пасивна й активна. У кінцевому рахунку, вони різняться між собою ступенем втручання держави в структурні зрушення. Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси в окремих галузях. Структура змінюється внаслідок змін у нормах прибутку. Якщо в певній галузі попит перевищує пропозицію, то в цій галузі норма прибутку зростає проти інших галузей. Капітал з інших галузей вилучається власниками і вкладається в галузі з підвищеною нормою прибутку. Виробництво товарів цієї галузі збільшується і пропозиція їх поступово починає перевищувати попит. При цьому норма прибутку в цій галузі спочатку знижується до середньої величини, а потім стає менше за середню. Власники капіталів починають вилучати їх з цієї галузі і вкладати в іншу, де забезпечується норма прибутку не менша за середню. Отже, закон попиту і пропозиції поряд з іншими об'єктивними законами ринкової економіки забезпечує найвідповіднішу вимогам ринку структуру економіки, створює конкурентне середовище, підвищує ефективність суспільного виробництва. Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Концепція активної структурної політики ґрунтується на чіткому визначенні найбільш ефективних напрямків структурної трансформації економіки.

До таких можна віднести:

1) Зростання виробництва в галузях, які забезпечують значну частину експортної продукції. Паралельно з цим дуже важливим завданням є забезпечення збільшення валютних надходжень до країни і їх інвестування в розвиток високотехнологічних виробництв.

2) Зростання виробництва в галузях, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію. Передусім це стосується галузей, які виробляють споживчі товари та продукти харчування.

3) Розвиток виробництва конкурентоспроможних на світовому ринку товарів з метою захоплення ринків збуту в країнах, що розвиваються.

4) Підтримка виробництв, які впроваджують ресурсозберігаючі технології з метою скорочення попиту на дефіцитні для країни ресурси.

5) Зростання виробництва в галузях, які здатні підвищити науково-технічний рівень та якість продукції. Це стосується галузей із високотехнологічною та наукомісткою продукцією. Їх випереджаючий розвиток є запорукою підвищення ефективності інших галузей національної економіки.

6) Розвиток конкуренції через реструктуризацію та диверсифікацію виробництва.

7) Розвиток виробництва сировини, напівфабрикатів та комплектуючих для заміни імпортованих з метою збільшення товарності кінцевої продукції.

8) Скорочення виробництва в депресивних галузях, тобто в галузях, де спадає ефективність ресурсів чи зменшується попит на продукцію.

Перелік основних напрямків державної структурної політики постійно змінюється залежно від актуальних завдань та умов розвитку економіки. У формуванні активної структурної політики величезну роль відіграє вибір пріоритетних напрямків розвитку окремих галузей, видів виробництва, економічних районів. Так, наприклад, залежно від стадії індустріального розвитку країни за основу беруть пріоритетний розвиток трудомістких, капіталомістких або наукомістких галузей. У процесі вибору пріоритетної галузі, як правило, виходять із критеріїв пріоритетності: експортного потенціалу галузі; перспектив попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; мінімізації залежності від імпорту сировини, енергії та мінімізації ресурсомісткості виробництва в цілому; мінімізації дефіциту торговельного балансу країни, розв'язання проблем зайнятості населення, екологічних проблем та ін. Зрозуміло, що зміни, які постійно відбуваються в ході економічного розвитку, вносять зміни в перелік названих пріоритетів.

Поряд із визначенням пріоритетних напрямків розвитку економіки держава розробляє та реалізує комплекс заходів у межах активної структурної політики, який включає: заходи для стимулювання переливання капіталу в пріоритетні галузі;заходи для стимулювання розвитку галузей, які прискорюють запровадження досягнень НТП;заходи, спрямовані на захист та надання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату; заходи для згортання частини виробництв у депресивних галузях;розробку на державному рівні довгострокових планів, цільових програм, національних проектів для вирішення актуальних проблем структурної перебудови, а також програм підготовки та перепідготовки робочої сили, створення робочих місць;розв'язання завдань, пов'язаних із концентрацією капіталу в капіталомістких напрямах структурної перебудови. Держава може здійснювати структурну політику за допомогою методів прямого та непрямого регулювання. До методів прямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; використання системи державних замовлень та закупівель; методи індикативного планування тощо. До методів непрямого регулювання належать: надання податкових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами, які визнані пріоритетними; здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпорт-ної політики, у тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.Традиційний інструментарій державного регулювання в межах структурної політики в кожній країні доповнюється специфічними засобами та пріоритетами відповідно до економічної ситуації та цілей соціально-економічного розвитку.

3.3 Державна політика забезпечення макроекономічної збалансованості

Спробуємо дати характеристику основним макроекономічним викликам, які постали сьогодні перед Україною. Йдеться передусім про дестабілізацію курсу гривні, що сталася здебільшого через причини суб'єктивного характеру. Перший чинник негативного впливу на валютний курс - це вихід на міжбанківський валютний ринок державної монополії НАК „Нафтогаз України” у другій половині вересня 2008 року. Як відомо, відомство О. Дубини потребує значних доларових запасів для закупівлі газу та закачування його в газосховища на зиму. Для України подібна практика, у разі згоди Росії, може бути дуже вигідною, адже за таких умов закупівля відбудеться за старою ціною у $179,5 за 1000 кубометрів газу. З іншого боку, Нафтогаз мусить акумулювати валютні ресурси для виплати боргів, які колишнє керівництво компанії накопичило протягом останніх років. Виплати, які мав здійснити Нафтогаз у 2009 році, оцінюються в сумі близько $2 млрд. У противному разі на цю держмонополію чекають судові позови з боку кредиторів та дефолт. Отже, вихід НАК „Нафтогаз України” на міжбанківську валютну біржу пояснити нескладно, але це спричинило ажіотажний попит на вільноконвертовану валюту. Зрозуміло, що негативних наслідків можна було б уникнути, якби керівництво компанії діяло обережніше й узгоджувало свої валютні потреби з політикою Національного банку України. Другим дестабілізуючим фактором на валютному ринку стали проблеми, які виникли в одного із п'яти найбільших банків України - Промінвестбанку. Як відомо, між його менеджментом та певними групами власників існує серйозний конфлікт, що набуває дедалі гостріших форм. Національний банк України повинен негайно втрутитись у розв'язання цієї проблеми, щоб не допустити переростання внутрішніх протиріч у кризу банку. Тим паче, наша держава вже має сумний досвід, коли подібна ситуація призвела до банкрутства такого потужного системного банку, який обслуговував аграрний сектор, як банк „Україна”. Враховуючи те, що Промінвестбанк обслуговує великі промислові підприємства, зокрема машинобудівної галузі, конфлікт потрібно вирішити у максимально стислі строки.

Третій фактор, що зумовив здешевлення національної валюти, - поширення спекулятивних операцій на валютному ринку України. Не є таємницею, що на цьому ринку оперують групи валютних ділків, які зацікавленні в послабленні курсу гривні до 7 грн. за $1.

Серйозним макроекономічним викликом для України є стагнація низки галузей економіки та погіршення інвестиційного клімату. Вже говорили про кризу будівельної галузі, галузі будівельних матеріалів та ринку житла. Але сьогодні до цього додалося й істотне зниження активності інвестиційних компаній та брак нових інвестиційних проектів.

Висновки

Ринкова економіка-це складний механізм координації людей, різних видів діяльності і виробництв допомогою системи цін та ринків; це засіб комунікації для об'єднання знань і дій мільярдів окремих людей. У ринковій економіці жодна людина або організація не несуть відповідальність за виробництво, споживання, розподіл і ціни.

Ринок потрібно вважати механізмом, за допомогою якого покупці та продавці можуть визначати ціни і обмінюватися товарами і послугами. Існують ринки, на яких продається все, від творів мистецтва до сміття (або вторсировини, як його тепер називають). Ринок може бути централізованим, як наприклад ринок цінних паперів, і децентралізованим, як наприклад ринки нерухомості або праці. Або він може існувати тільки в електронному вигляді - як у випадку багатьох фінансових активів і послуг, які продають за допомогою комп'ютера. Важливою характеристикою ринку є те, що він зводить разом покупців і продавців для встановлення цін і кількостей товарів і послуг. Механізм державного регулювання економіки всіх рівнів є складним, багатогранним і проявляється посиленням або послабленням державного втручання в економічні процеси. Посилення державного регулювання не означає прямого втручання в економіку. Держава як регуляторна інституція покликана забезпечувати оптимальне поєднання інтересів суспільства, колективів та окремої особи. Вона повинна здійснювати координацію при збереженні саморегулювання та саморозвитку суспільства.

Сучасні світові тенденції в економіці справляють відчутний вплив на світове господарство й економіку окремих країн. Найчіткіше прослідковуються три головні тенденції: глобалізація, регіоналізація та гомогенізація світового господарства, які зумовлюють кардинальні зміни у механізмах регулювання національної економіки. Завдання економічної науки полягає в тому, щоб гармонійно поєднати риночні відносини і державне регулювання на території певної країни таким чином, щоб максимальні вигоди, які надає ринок виробникам і споживачам не наносили шкоди незахищеним верствам населення і природі. Сучасний стан державного регулювання економіки в Україні характеризується повільними темпами реформування, недосконалими методами і механізмами впливу держави на субґєкти господарювання, відсутністю чітко сформульованої концепції розвитку економіки, недостатністю захисту внутрішнього ринку і вітчизняного виробника, слабкою соціальною політикою.

Наближення економіки України до світових та європейських господарських процесів вимагає поглиблення ринкових реформ, здійснення масштабних структурних перетворень, прискорення інституційних змін, легалізації тіньового сектора економіки, проведення економічної політики, спрямованої на модернізацію та раціоналізацію господарських процесів. Водночас, на прикладах, розглянутих в даній роботі, ми бачимо, шо державне регулювання економіки в Україні повинно бути спрямовано на уникнення таких явищ, як монополія і монопсонія, олігополія. На всебічне використання перемог досконалої конкуренції.

Размещено на Allbest.ru