Регулювання процесів ринкової трансформації системи доходів місцевого самоврядування

Друга - що розміщення облігацій місцевих позик (як і розміщення державних цінних паперів), впливає на розмір і швидкість обігу грошової маси. Тому якщо місцеві позики сягають вагомої величини, вони можуть істотно впливати на макроекономічну ситуацію в країні в цілому. Органи законодавчої й виконавчої влади, відповідальні за грошово-кредитну політику в державі, повинні враховувати цю обставину і знаходити способи контролю місцевих позик, але лише за умови, що їхні дії не будуть порушувати загальні вимоги фінансової автономії місцевого самоврядування.

Як показав виконаний аналіз зарубіжного досвіду (США, латиноамериканських та європейських країн), серед різних форм комунального кредиту провідну роль відіграють місцеві облігаційні позики. Це пов'язано з тим, що, з одного боку, такі позики є зручними для органів місцевого самоврядування, оскільки вони залучаються для фінансування об'єктів, що обслуговують населення і, як правило, можуть бути отримані під нижчі, ніж у банківській системі відсотки. З іншого боку, місцеві облігації досить привабливі для інвесторів у силу їхньої гнучкості (можливості повернути позику до настання терміну її погашення), відносно високої надійності, пільгового режиму оподаткування одержуваних процентних доходів, можливості місцевих вкладників відчувати реальні результати реалізації інвестиційних проектів.

В Україні потенціал місцевих облігаційних позик використовується ще дуже слабко. Загальний обсяг місцевих позик становить частки відсотка від суми доходів місцевих бюджетів України, що на два порядки менше, ніж у розвинутих країнах. Це обумовлено тим, що крім загальної несприятливої кон'юнктури (нестійкої макроекономічної ситуації, недостатньої надійності кредитних інститутів, хворобливої трансформації системи бухгалтерського обліку), поки ще не вдається створити досить привабливі умови розміщення облігацій для потенційних інвесторів у зв'язку з:

недостатніми гарантіями захисту їхніх прав через непрозорість і ненадійність головного джерела забезпечення - місцевих бюджетів, слабку розвиненість механізмів встановлення рейтингових оцінок, посилення й страхування позик;

пробілами в правовому регулюванні ряду питань, пов'язаних з емісією й обігом облігацій місцевої позики; існуванням нормативних обмежень, які істотно ускладнюють позикове фінансування довгострокових проектів;

усе ще невеликим досвідом використання місцевих облігацій як джерела фінансування інвестиційних витрат.

Як показало виконане дослідження, для того, щоб змінити сформовану ситуацію на краще, потрібні не просто окремі, розрізнені заходи, а виконання комплексу взаємопов'язаних дій щодо розвитку регіональних ринків цінних паперів і діючих у їхніх межах інститутів, диверсифікації застосовуваних довгострокових боргових інструментів, створення нових механізмів забезпечення позик за допомогою залучення з цією метою трансферних платежів і надання урядових гарантій, удосконалення механізму оподаткування відсоткових доходів, формування більш чіткого правового поля за рахунок законодавчого і нормативного врегулювання відкритих питань і зняття необґрунтованих обмежень.

Розділ 4. Удосконалення методів фінансового вирівнювання у механізмі узгодження економічних інтересів держави і місцевого самоврядування. Суспільні фінанси в Україні і багатьох інших країнах побудовані таким чином, що власних і прирівняних до них коштів недостатньо для належного виконання закріплених за органами місцевого самоврядування функцій. Звичайно дану проблему вирішують шляхом передачі в територіальні бюджети частини доходних джерел, контрольованих центральним урядом. Цей процес відомий як вертикальне й горизонтальне фінансове вирівнювання.

Вертикальну фінансову незбалансованість, яка власне й обумовлює необхідність відповідного вирівнювання, звичайно пояснюють тим, що вона потенційно закладена в будь-якій моделі бюджетної системи внаслідок відмінності функцій, виконуваних різними рівнями державної влади. Однак таке традиційне пояснення вертикальної незбалансованості важко визнати вичерпним. Це пов'язано з тим, що воно залишає відкритим відповідь на питання про те, а чому власне так відбувається, що розподіл обов'язків по вертикалі не відповідає розподілу джерел фінансування витрат.

Дослідження показало, що головні причини розглянутого явища лежать глибше, у фундаментальних особливостях формування системи розподілу владних повноважень усередині держави. Якщо органи місцевого самоврядування, крім надання місцевих суспільних благ і організації ефективного управління місцевим господарством в інтересах мешканців, повинні виконувати також функції, що їм установлені вищими органами влади, то у цьому разі місцева влада виступає як передатна ланка між центральним урядом і жителями конкретної території, виступає як його "агент". Такий підхід також має своє економічне обґрунтування. Маються на увазі: економічна доцільність просторового наближення органа, що здійснює управління в загальнодержавних інтересах, до фактичного місця несення витрат; необхідність втручання, обумовленого поширенням границь дії деяких суспільних товарів за межі території, контрольованої даним рівнем місцевої влади; наявність широкомасштабних зовнішніх ефектів. Але, як би там не було, оскільки в рамках моделі "агента" місцеві органи влади виконують не свої власні, а делеговані повноваження, які спущено "зверху", остільки витрати, пов'язані з їх здійсненням, не можуть бути покриті за рахунок самостійно мобілізованих на місцях коштів (які призначені для фінансування власних повноважень). У результаті й виникає явище вертикальної незбалансованості. У свою чергу це означає, що усунення такого дисбалансу повинне бути прерогативою центрального уряду: якщо верхній ешелон влади є причиною виникнення фінансового розриву, то, отже, саме він зобов'язаний забезпечити його усунення шляхом передачі частки контрольованих ним грошей.

З фінансової теорії й практики окремих країн відомі кілька різних підходів до вирівнювання вертикальних фінансових дисбалансів і визначення загальних розмірів сум, що передаються нижчим рівням влади. У дисертації їх запропоновано об'єднати у дві основні групи:

перша - методи, засновані на вертикальному трансферті доходів у формі конкретних податків і деяких інших джерел (в Україні - це так звані закріплені й регулюючі доходи);

друга - методи, що реалізують вертикальний трансферт доходів у знеособленій неподатковій формі, у вигляді грантів.

Виконаний аналіз свідчить, що економічно більш досконалим є вертикальне вирівнювання шляхом передачі податків на основі дольового (відсоткового) закріплення. У порівнянні із грантами такий метод має принаймні три важливих переваги:

по-перше, органи місцевого самоврядування, що одержують дольові доходи, зацікавлені в зростанні місцевої бази відповідних податків, а також загальних сум їхніх надходжень до бюджету (чого не спостерігається у випадку грантів, оскільки умови їхнього одержання не пов'язані з обсягами тих коштів, що мобілізуються в межах даної юрисдикції);

по-друге, оскільки звичайно частки податків закріплюються за місцевими бюджетами на досить тривалий період часу (на стабільній основі), остільки такий метод вирівнювання формує зручну основу для регіонального й місцевого фінансового планування;

по-третє, треба брати до уваги, що, як правило, адміністративні витрати, пов'язані з організацією процесу розподілу конкретних податків, нижчі, ніж у випадку організації трансфертів у виді грантів.

Аналіз такого інструменту вертикального вирівнювання, як гранти, свідчить, що не існує переконливих доказів на користь безумовного вибору якого-небудь одного їхнього конкретного виду. Дослідження показало, що вони мають різну спеціалізацію і спрямовані на вирішення різних, самостійних задач: так, безумовні гранти краще забезпечують підтримку балансу між відповідальністю і фінансовими можливостями органів регіонального й місцевого самоврядування, а, наприклад, умовні пайові гранти доцільно використати з метою стимулювання обсягів і якості суспільних послуг, що надають на місцевому рівні. Тому раціонально побудована система фіскальних відносин у державі, очевидно, повинна враховувати цю обставину і спиратися на різні й взаємодоповнюючі способи трансферту доходів, адекватні особливостям даного етапу розвитку економіки й держави.

Відомо, що окремі регіони України мають різні економічні потенціали. Їхнє вирівнювання є важливою державною задачею, однак у тому випадку, якщо воно, створюючи умови для реалізації конституційних прав громадян у всіх регіонах, за можливістю, не перешкоджає ефективному використанню обмежених ресурсів у цілому. Це означає, що держава не повинна активно втручатися у вибір бізнесом місць прикладення своїх зусиль (за винятком випадків, пов'язаних із дотриманням стратегічних національних інтересів і коректуванням провалів ринку). Більш раціональними треба визнати такі його дії, коли вона не стільки субсидує ті чи інші підприємства в даній місцевості, скільки забезпечує умови для їхньої нормальної діяльності по всій території країни. У цьому плані одним з адекватних інструментів скорочення міжрегіональних розривів можна визнати механізм вирівнювання фінансових можливостей місцевих бюджетів.

Як показало виконане дослідження, горизонтальне фінансове вирівнювання місцевих бюджетів, підтримуючи гарантований рівень забезпечення людей суспільними послугами, де б вони не мешкали, та створюючи більш однорідне середовище для функціонування бізнесу по всій території країни, є об'єктивно необхідним. Проте, воно також, за можливістю, не повинне суперечити цілям економічної ефективності. Гіпотеза Тібу, заснована на ідеї конкуренції територіальних громад, хоча й має поки що мало умов для декватного прояву в Україні, не повинна ігноруватися цілком. Принаймні є сенс ставити питання про те, аби місцеві бюджети мали можливість у більшому ступені (ніж це спостерігається сьогодні в Україні) спиратися на ласні джерела фінансування (місцеві податки й збори), а не ресурси, що виділяються у порядку централізованого перерозподілу.

Для горизонтального фінансового вирівнювання може використовуватися велика розмаїтість інструментів. Однак, як показало узагальнення досвіду країн з ефективно функціонуючим господарством, основними методами горизонтального фінансового вирівнювання, пов'язаного із трансфертом доходів від більш багатих територіальних громад до менш забезпечених (за посередництвом і допомогою бюджету центрального уряду чи без нього), є такі, що засновані на використанні спеціальних математичних алгоритмів. Це можуть бути як гранти, що виділяються з бюджетів вищого рівня чи спеціально створених фондів вирівнювання, так і дольові (shared) податки. Але в даному випадку головне полягає в тому, що як ті, так і інші розподіляються на основі твердо встановлених правил, за формулами. Зрозуміло, що формульні трансферти не є ідеальними. Вони, зокрема, досить складні у використанні, слабо враховують особливості завдань, що доводиться вирішувати тим чи іншим конкретним органам місцевого самоврядування, вимагають докладної й постійно поновлюваної інформації для розрахунків, пов'язані з істотними адміністративними витратами. Проте їхня концептуальна перевага полягає в тому, що такі методи дозволяють зробити процес горизонтального вирівнювання "прозорим" і передбачуваним. І це, безсумнівно, принципова обставина, що робить їх більш ефективним інструментом фінансової політики, ніж такий звичний для країн із перехідною економікою розподіл коштів без явно сформульованих правил, за принципом "ad hoc" (для даного випадку).

Як показало виконане дослідження, виходячи з основних принципів побудови ефективного господарства, що вимагають рівноваги повноважень, ресурсів і відповідальності, організації процесу перерозподілу фінансових ресурсів в Україні потрібно надати принципово іншу спрямованість.

По-перше, обсяги ресурсів, що перерозподіляються між адміністративно-територіальними одиницями, треба не нарощувати, а навпаки, істотно скоротити. Оскільки, виходячи з вимог фіскальної рівноваги, не менше половини всіх надходжень до місцевих бюджетів повинні складати власні й прирівняні до них джерела (насамперед місцеві податки й збори), остільки очевидно, що за допомогою процедур вирівнювання вони можуть одержувати ніяк не більш 50% своїх доходів (а не 70-75%, як в останні роки). Тобто суми коштів, що перерозподіляються за рішенням центральних органів державної влади, потрібно скоротити мінімум у 1,5 рази.

По-друге, оскільки як вертикальне, так і горизонтальне фінансове вирівнювання об'єктивно необхідні, остільки важливо правильно вибирати його методи. З огляду на негативний досвід останніх років і необхідність переходу на децентралізовані ринкові методи господарювання в Україні, доцільно:

забезпечити перевагу відкритих і точних методів вирівнювання над закритими й довільними;

починати із застосування відносно простих інструментів вирівнювання, поступово переходячи до більш досконалих, але зате й відносно складних, що потребують багаторічної кропіткої роботи з їхнього настроювання.

А саме: розподіл конкретних податків кращий від розподілу знеособлених грантів, а формульні методи розрахунку краще довільних, що виходять із потреб поточного моменту. З огляду ж на те, що за допомогою окремих інструментів вирішують різні завдання, це означає, що як головний метод вертикального фінансового вирівнювання доцільно використовувати дольові податки, а горизонтального - безумовні формульні та умовні пайові гранти.

По-третє, важливо враховувати окремі потреби у фінансових ресурсах не тільки областей як єдиного територіального цілого, але й усіх основних ланцюжків бюджетної вертикалі. А тому при використанні для вирівнювання дольових податків, що розподіляються за критерієм місця походження (так званих закріплених джерел, на роль яких добре підходить, зокрема, прибутковий податок з громадян), доцільно встановлювати, що частки закріплюються для кожного рівня самоврядування, який формує автономний бюджет. Але передумовою реалізації цієї пропозиції є проведення адміністративно-територіальної реформи, що сформує в Україні більш великі й економічно сильні територіальні громади.

По-четверте, важливо законодавчо гарантувати стабільність (мінімум на 3 роки) і однаковий розмір частки податків для всіх адміністративно-територіальних одиниць даного рівня. Для цього потрібно або закріпити основні пропорції розподілу податків у Конституції (за прикладом Німеччини), або ж, що набагато простіше (але зате менш надійно) - установити частки податків в основоположному Законі про бюджетну систему, одночасно передбачивши, що вони не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами, у тому числі про державний бюджет України на відповідний рік.

По-п'яте, здійснюючи процес горизонтального фінансового вирівнювання за допомогою безумовних формульних грантів, починати доцільно з технічно більш простого й прозорого механізму підтягування відстаючих територій за критерієм доходів. При цьому, з огляду на вимоги теорії та досвід Російської Федерації, бажано виходити не просто з досягнутих показників (із використанням статистичних даних про доходи за минулі роки), а з оцінки нормативного податкового потенціалу. У будь-якому випадку ресурси, отримані додатково завдяки особливим податковим зусиллям даного органа місцевої влади, повинні бути виведені за рамки розрахунку регулюючих трансфертів. В міру накопиченого досвіду й формування нормативної бази мінімальної бюджетної забезпеченості з урахуванням особливостей окремих регіонів можна буде переходити до широкого використання критерію витрат чи застосування комбінованих методів (вирівнювання доходів і витрат одночасно).

По-шосте, поряд із традиційними для України безумовними грантами (але тепер уже переведеними на формульну основу) важливо використовувати також такі інструменти фінансового вирівнювання, що формують зацікавленість органів місцевого самоврядування у зростанні обсягів і якості наданих на місцевому рівні послуг. Для цього доцільно принаймні частину фінансових ресурсів відсталим територіям надавати за допомогою пайових грантів, що виділяються на основі спеціальних критеріїв за окремими напрямками витрат.

Розділ 5. Економіко-математичне моделювання механізму фінансового забезпечення місцевого самоврядування. З метою виявлення залежностей між ступенем і способами зрівняльного перерозподілу ресурсів через фонди фінансового вирівнювання, з одного боку, і факторами, що визначають темпи економічного розвитку території, з іншого, була розроблена спеціальна економіко-математична модель. У найбільш загальному виді її постановку можна описати таким чином.

Є деяка множина територіальних громад одного рівня Ci (i=1-n), кожна з яких на протязі ряду років заданого періоду T виконує функції по наданню суспільних і змішаних благ, сфери вигід яких збігаються з межами відповідних юрисдикцій. Послуги, що надаються в межах даної юрисдикції, поширюються тільки на жителів відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Вони ж одночасно є платниками податків, які становлять єдине джерело фінансування витрат.

При цьому припускається, що:

територіальні громади є гомогенними - тобто всі мешканці даної юрисдикції мають ідентичні економічні уподобання;

точним виразником економічних інтересів населення є уповноважений ним виборний орган самоврядування;

кількісний склад кожної з територіальних громад залишається незмінним і процес "голосування ногами" ("voting with feet") відсутній.

Фінансування повноважень органів місцевого самоврядування здійснюється за рахунок і в межах коштів, представлених сукупністю податків rj (j=1-m). Кожний з них може частково:

закріплюватися на місці походження (rijl);

направлятися у фонд фінансового вирівнювання (rije), кошти якого перерозподіляються між територіальними громадами по заздалегідь установлених правилах (на формульній основі);

надходити в розпорядження вищих рівнів влади (rijc).

Це означає, що

rij = rijc + rije + rijl = rij?ajc + rij?aje + rij?ajl

ajc + aje + ajl = 1,

де ajc, aje, ajl - стабільні для всієї тривалості розрахункового періоду T частки розподілу дохідного джерела j відповідно між централізованими потребами, завданнями фінансового вирівнювання й закріпленням на місці.

Таким чином, усього в межах регіону в складі територіальних бюджетів, з урахуванням коштів, що перерозподіляються через створюваний фонд вирівнювання, у кожному році t залишається деяка сума L

,

яка використовується для фінансування різних видів місцевих витрат Ek (k=1-q).

Величина витрат поточного року (що визначає рівень видатків на утримання й розвиток інфраструктури та людського капіталу), а також частка закріплених джерел у їхній загальній величині (що формує зацікавленість органів влади в мобілізації резервів зростання), визначають суму доходів наступного періоду

.

Потрібно, змінюючи частку коштів, що направляються для формування фонду фінансового вирівнювання (aje = 0?1), забезпечити екстремальне значення цільової функції при обмеженні

,

де - Epikt захищені статті витрат (k=1?h; h?q) територіальної громади i у році t.

Як цільову функцію прийнято: перший варіант - середня для всього регіону забезпеченість суспільними послугами в розрахунку на душу населення у вартісному вираженні (модифікація критерію Дж. Бентама)

max,

де pi - населення громади i;

другий варіант - міжтериторіальна варіація значень забезпеченості суспільними послугами в розрахунку на душу населення, вимірювана за допомогою показника стандартного відхилення (модифікація критерію Дж. Роулза)

min,

.

Розроблену економіко-математичну модель реалізовано у виді програми для ПЕОМ із використанням середовища програмування Delphi. Вона передбачає можливість вводу вхідної інформації, вибору критеріїв оптимізації та коефіцієнтів, що визначають параметри експериментів, виконання розрахунків і перегляду їхніх результатів у табличній та графічній формі. Крім того, результати можуть бути надруковані на принтері, чи експортовані у табличний процесор Excel.

Виконані за допомогою моделі обчислювальні експерименти з використанням фактичних даних по містах Донецької області за 1999 рік показали, що процес фінансового вирівнювання, що обумовлює скорочення міжтериторіальних диспропорцій у забезпеченості комунальними послугами, як правило, супроводжується втраченими можливостями зростання доходів, обумовленими послабленням зацікавленості місцевих органів влади в пошуку додаткових ресурсів розвитку та найбільш раціональному використанні наявних коштів. А це означає, що на практиці можливе виникнення неприємної дилеми - або проводити політику, спрямовану на швидке скорочення міжтериторіальних диспропорцій, усвідомлюючи, що при цьому темпи зростання сумарного ВВП, вироблюваного в межах усього регіону, будуть відносно невеликими, або ж віддавати пріоритет загальному соціально-економічному зростанню, але при тій умові, що істотну підтримку відстаючим у своєму розвитку адміністративно-територіальним одиницям надати буде непросто.

У зв'язку з наявністю зазначеної вище дилеми принципове значення має, насамперед, вибір критерію оцінки ефективності процесу фінансового вирівнювання. Розрахунки показали: якщо вважати його метою підвищення добробуту найбільшого числа громадян, що мешкають у межах регіону, то раціональними є такі дії, коли розмір створюваного фонду обмежений порівняно невеликими обсягами (стосовно загальної суми наявних ресурсів). І навпаки, якщо домагатися того, аби жителі кожної адміністративно-територіальної одиниці підвищили якість свого життя і була забезпечена відносна однорідність соціально-економічних показників у межах усього регіону, буде потрібно створювати досить великий фонд вирівнювання. При цьому, однак, треба враховувати, що в останньому випадку існує потенційна небезпека не тільки відносного скорочення доходів у порівнянні з їх потенційним рівнем, але також виникнення чи загострення соціально-економічних проблем у тих територіальних громад, що з тих чи інших причин не можуть претендувати на одержання частини ресурсів фонду.

Що стосується способів розподілу сконцентрованих у фонді коштів (при заданому його розмірі), то моделювання підтвердило, що різні підходи до фінансового вирівнювання (за принципом доходів чи видатків) впливають на кінцеві результати господарських процесів і мають деякі особливості.

Так, у випадку вирівнювання за принципом доходів, яке технічно організувати більш просто, не виключене виникнення колізії між громадами-одержувачами коштів із фонду і його донорами (за умови досить тривалого часу застосування тих самих правил розподілу ресурсів фонду). Останні, незважаючи на відносно високі доходи в розрахунку на душу населення, зрештою можуть виявитися в гіршому положенні - при його оцінці з позицій реальної забезпеченості суспільними послугами. При цьому виявляється, що збереження на тривалий період того самого твердо встановленого критерію розподілу коштів централізованого фонду за принципом доходів може, починаючи з деякого моменту, вступати в протиріччя з цілями вирівнювання витрат. І пов'язане це з тим, що, по-перше, цей принцип не враховує уже досягнутий рівень забезпеченості суспільними послугами. І, по-друге, потрібно брати до уваги, що доходи адміністративно-територіальних одиниць, з одного боку, та їхні витрати, з іншого, можуть мати різну динаміку. Справа у тому, що вирівнювання доходів дає можливість містам, які відстають за цим критерієм, збільшувати обсяги послуг для мешканців. При цьому оскільки такі населені пункти, як правило, мають також невисокі питомі витрати, то спочатку дисперсія цього показника в регіоні в цілому зменшується. У наступному вони, як і раніше, будуть мати можливість нарощувати витрати за рахунок знову й знову отримуваних коштів із фонду вирівнювання (оскільки власна дохідна база цих міст змінюється відносно повільно, це дає їм можливість претендувати на одержання фінансової допомоги). У результаті настає момент, коли адміністративні одиниці, що вже досягли високого рівня забезпечення суспільними послугами, але так і не встигли підтягти свою дохідну базу на адекватний рівень, будуть підвищувати показник стандартного відхилення витрат у регіоні. Особливо добре це явище помітне, якщо встановлено високий відсоток централізованого перерозподілу коштів і досить велику тривалість розрахункового періоду.

Відносно ж вирівнювання за принципом витрат, яке організувати технічно набагато складніше, то тут не існує впевненості, що виділені кошти будуть використані одержувачем саме в межах того напрямку діяльності, по якому спостерігається відставання (з урахуванням чого вони, власне, й видаються). Крім того, як це не парадоксально на перший погляд, але розрахунки свідчать, що міжтериторіальна варіація видатків при такому підході може скорочуватися навіть повільніше, ніж у випадку вирівнювання, організованого за принципом доходів. І справа тут у тому, що, по-перше, на її величину впливає фактор структурних зрушень, так що навіть значне скорочення дисперсії по напрямку, який займає невелику частку в загальній сумі витрат, не буде чинити вагомого впливу на скорочення загальної дисперсії витрат. А, по-друге, коли кошти виділяються з фонду вирівнювання за критерієм витрат, то їх доцільно спочатку розподілити між окремими напрямками видатків і тільки потім уже надавати у розпорядження конкретних адміністративно-територіальних одиниць. Тому очевидно, що такий спосіб дій може виявитися відносно консервативним стосовно вже сформованої господарської структури.

З вищевказаного випливає, що зробити однозначний висновок про явні переваги того чи іншого способу дій, очевидно, не можна. А тому на практиці можливий той варіант, що уже використовується рядом європейських країн - поєднання в тій чи іншій пропорції різних методів розподілу коштів фондів фінансового вирівнювання. Зрозуміло, що цю рекомендацію не слід розцінювати як щось обов'язкове чи деякий імператив, оскільки на практиці більше значення може мати врахування вже накопиченого в Україні досвіду побудови системи міжбюджетних відносин, її соціально-політичних, інституціональних та інших особливостей.

Висновки

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення актуальної наукової проблеми регулювання процесів ринкової трансформації системи доходів місцевого самоврядування. Воно спирається на такі результати й положення, що винесені на захист:

економічне обґрунтування особливої ролі місцевого самоврядування, що сприяє досягненню Парето ефективного розподілу ресурсів і доповнює механізм ринкового саморегулювання приватних товарів шляхом надання об'єктивно необхідних місцевих суспільних і змішаних благ;

доказ того, що фіскальний федералізм - це не політична, а економічна концепція і що з метою досягнення ефективності суспільного сектора господарства принципи фіскального федералізму повинні застосовуватися не тільки у федеративних, але й в унітарних державах, у тому числі Україні;

засновані на положеннях фіскального федералізму принципи місцевого оподаткування (принципи податкової автономії, відповідності і заробленого доходу) та пропозиції щодо розподілу податкових повноважень та окремих податків між різними рівнями влади;

пропозиції щодо поновлення суспільного контролю над витратами природних монополій, розробки й затвердження натуральних лімітів використання матеріальних і трудових ресурсів на виробництво одиниці продукції заданої якості з метою створення довгострокових програмних орі-

єнтирів для діяльності суб'єктів господарювання у сфері ЖКГ;

принциповий підхід до ціноутворення на комунальні послуги, згідно з яким компенсувати суспільно виправдані (нормативні) економічні витрати їх постачальників повинні ті, хто ними користується, а не просто місцеві чи державний бюджети, де акумулюються знеособлені кошти, отримані від усього населення;

обґрунтування специфіки комунального кредиту як особливого виду суспільних позик, а також того, що місцеві довгострокові боргові зобов'язання, тягар обслуговування й погашення яких перекладається на майбутнє, доцільно використовувати не на поточне споживання, а для фінансування таких об'єктів місцевого господарства, корисний ефект від використання яких також відсунутий у часі;

комплекс взаємопов'язаних заходів для розвитку регіональних ринків цінних паперів і діючих у їхніх межах інститутів, який включає: диверсифікацію довгострокових боргових інструментів, створення нових механізмів забезпечення позик шляхом залучення трансфертних платежів і надання державних гарантій, удосконалення порядку оподаткування процентних доходів;

уточнена класифікація, визначені переваги й недоліки окремих методів вертикального й горизонтального фінансового вирівнювання, встановлені пріоритети у їх практичному застосуванні;

засноване на принципах фіскального федералізму обґрунтування того, що обсяги грошових потоків, які перерозподіляються державою між адміністративно-територіальними одиницями з метою зменшення вертикальної і горизонтальної фінансової незбалансованості, потрібно не нарощувати, а навпаки, істотно скоротити - мінімум у 1,5 рази;

принципи побудови економіко-математичної моделі механізму фінансового забезпечення місцевого самоврядування та інтерпретація результатів виконаних за її допомогою обчислювальних експериментів;

обґрунтування того, що вирівнювання міжтериторіальних диспропорцій у забезпеченні суспільними послугами за рахунок перерозподілу коштів сполучено з утраченими можливостями зростання доходів, обумовленими послабленням зацікавленості місцевих органів влади в пошуку додаткових ресурсів розвитку та найбільш раціональному використанні наявних коштів;

практичні рекомендації щодо удосконалення процесу централізованого перерозподілу фінансових ресурсів між територіями з урахуванням вимог транспарентності, щодо створення фондів фінансового вирівнювання, порядку формування й розподілу їх коштів.

Сукупність результатів виконаного дослідження створює науковий фундамент для удосконалення системи розподілу повноважень і ресурсів між різними рівнями влади, підвищення ефективності інституту місцевого самоврядування і формування прозорого механізму міжбюджетних відносин.

самоврядування економіка трансформація

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Рыбак В.В. Рыночная трансформация системы доходов местного самоуправления: теория и практика. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 2000. - 280с.

2. Рыбак В.В., Стешенко С.Г. Экономико-математическое моделирование механизма финансового обеспечения местного самоуправления. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 2000. - 70 с.

Особистий внесок: розроблено економічну постановку моделі, виконано інтерпретацію результатів розрахунків.

3. Вишневский В.П., Рыбак В.В. Проблемы развития местных налогов // ВишневскийВ.П. Налоги Украины: теория и практика. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1997. - С. 148-164.

Особистий внесок: розроблено пропозиції щодо розширення податкових повноважень органів місцевого самоврядування.

4. Рибак В. Проблеми розвитку бюджетного федералізму в Україні у світлі світового досвіду // Схід. - 1997. - № 1. - С. 17-20.

5. Рибак В. До ефективної економіки через децентралізацію управління// Схід. - 1998. - № 1-2. - С. 13-17.

6. Рибак В. Деякі аспекти бюджетно-податкової політики України // Схід. - 1998. - № 4. - С. 8-10.

7. Иванов А.Г., Рыбак В.В. Интересы городов и регионов: новое качество // Менеджер. - 1998. - № 1. - С. 29-33.

Особистий внесок: запропоновано варіанти реформування системи міжбюджетних відносин в Україні.

8. Рибак В.В. Перспективи розвитку місцевих цінних паперів // Економіка: проблеми теорії і практики. - Дніпропетровськ. - 1999. - Вип. 16. -

С. 66-75.

9. Кутыркин А.Н., Рыбак В.В. Муниципальные ценные бумаги как фактор становления бюджетного федерализма // Економіка: проблеми теорії і практики. - Дніпропетровськ. - 1999. - Вип. 2. - С. 42-52.

Особистий внесок: визначено перспективи розвитку ринку муніципальних цінних паперів у Донбасі.

10. Рыбак В.В. Некоторые проблемы ценообразования в жилищно-коммунальном хозяйстве // Социально-экономические аспекты промышленной политики. - Донецк: ИЭП НАН Украины. - 1999. - С. 295-305.

11. Рыбак В.В., Кутыркин А.Н. Государственное регулирование фондового рынка США // Економіка промисловості. - 1999. - № 3. - С. 17-21.

Особистий внесок: виконано аналіз особливостей законодавчого регулювання фондового ринку у США.

12. Рыбак В. Государственное регулирование рынка ценных бумаг в США // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. - Донецк: Донецкий государственный университет. - 2000. - С. 12-13.

13. Рыбак В. К вопросу реформирования налоговой системы Украины // Все. - 2000. - № 2. - С. 14-17.

14. Кутыркин А.Н., Рыбак В.В., Савинова О.М. Депозитарные расписки как инструмент совершенствования инвестиционной политики предприятия // Економіка промисловості. - 2000. - № 2. - С. 92-96.

Особистий внесок: визначено перспективи розвитку ринку депозитарних розписок на акції українських емітентів.

15. Рыбак В. Пути рыночной трансформации системы доходов местного самоуправления // Регион, город, предприятие в условиях переходной экономики. - Донецк: ИЭПИ НАН Украины. - 2000. - С. 3-8.

16. Рибак В.В. Економічні проблеми горизонтального фінансового вирівнювання регіонів // Вісник Донецького Національного університету / Серія В. Економіка і право. - 2000. - № 2. - С. 7-15.

17. Рибак В. Місцеве самоврядування та фіскальний федералізм: теоретичний аспект // Схід. - 2000. - № 6. - С. 3-6.

18. Рыбак В.В. Становление института коммунального кредита // Економіка: проблеми теорії і практики. - Дніпропетровськ, 2000. - Вип. 18. -

С. 3-16.

19. Рыбак В.В. Проблемы местных финансов на современном этапе // Финансы, учет, банки. - Донецк: ДонНУ, УкрНТЭК, 2000. - С.10-18

20. Рыбак В.В. Пути развития местного самоуправления в рыночной экономике // Менеджер. - 2000. - №12. - С. 8-12.

21. Рыбак В.В. Современная финансовая политика и местные ценные бумаги // Вісник Донецького державного університету економіки і торгівлі. - 2000. - № 8. - С. 11-17.

22. Рыбак В. Методологические основания развития системы доходов местного самоуправления в рыночном хозяйстве // Економіка промисловості.- 2000. - №3. - С. 15-21.

23. Рыбак В.В. Развитие жилищно-коммунальной сферы городского хозяйства // Социально-экономические аспекты промышленной политики.- Донецк: ИЭП НАН Украины. - 2000. - С. 56-68.

Размещено на Allbest.ru