Для здійснення ринкових перетворень було використано інституціональну модель ліберального ринку Ї найбільш віддалену від економічних і соціокультурних умов країни, таку, що не узгоджувалася з вітчизняними базовими інститутами. Це призвело до дивергенції впроваджуваних ринкових інститутів та норм, що діяли у вітчизняному інституціональному просторі, зумовило появу "інституціональних пасток", що блокують дію конкурентних механізмів регулювання економіки й соціального сходження індивідів, та тривалу соціальну аномію з відповідним ефектом широкомасштабної маргіналізації населення. Доводиться, що становлення ліберально-ринкового капіталізму на тлі номенклатурної приватизації не сприяло утворенню масових верств середніх і дрібних власників, зумовило "відлучення" широких верств населення від процесів контролю й володіння власністю, можливостей її накопичення. Відсутність повноцінного конкурентного середовища економіки і нині унеможливлює ефективний перерозподіл прав власності і протидіє формуванню незалежних від держави середніх і великих приватних власників.

Автором виявлено і досліджено ті особливості формування ринку праці, що суттєво позначилися на визріванні класів в Україні та відносинах між ними: деформалізацію норм і правил у соціально-трудовій сфері, здешевлення робочої сили, брак належно оплачуваних робочих місць і зниження соціального захисту працівників, поширення опортуністичної поведінки економічних агентів (передусім, роботодавців) й високі трансакційні витрати при захисті й контролі виконання трудових угод. Автором обґрунтовано, що нерівноправне становище суб'єктів трудових відносин в Україні породжує економічну владу, яка дозволяє роботодавцю змусити найманого працівника нести нееквівалентні витрати заради створення доходу для роботодавця. При цьому вагома нерівність різних соціально-економічних груп населення щодо присвоєння додаткового продукту (що, зокрема, втілюється у низьких стандартах оплати найманої праці), протидіє розв'язанню протиріч між основними економічними класами, формуванню їх взаємної зацікавленості у накопиченні людського капіталу й у поглибленні трансформаційних процесів.

Доведено, що вади інституціонального середовища формування соціально-економічної структури в Україні зумовили появу класових утворень у населенні, що якісно відмінні від "західних аналогів": за ступенем економічної самостійності й незалежності, сталістю й надійністю забезпечення основних прав, специфікою виконуваних соціально-економічних функцій, продуктивністю зайнятості, характером праці тощо.

Дослідження кількісних параметрів і структурних характеристик класу роботодавців показало, що, попри порівняну нечисленність і незрілість, він мобілізував у свої ряди активних, як правило, освічених і професійно спроможних осіб, переважно чоловіків. При цьому тип підприємця-ринкового дільця, який здійснює торговельно-посередницькі операції, в країні домінує над підприємцем промислового типу, який продуктивно використовує капітал у виробництві. Переважання у складі підприємців-роботодавців власників малого торговельно-посередницького бізнесу слід визнати несприятливим як щодо розширення інвестиційно-інноваційного попиту, необхідної концентрації власності й підвищення ефективності її функціонування, так і щодо забезпечення сталості позицій роботодавців у соціально-економічній структурі населення, розширення можливостей їх висхідної соціальної мобільності.

Встановлено, що соціально-класова група самозайнятих за своєю чисельністю значно перевищує роботодавців, однак поступається їм за низкою якісних характеристик Ї рівнем освіти, професійним складом, секторально-галузевим розподілом. Переважаючою в Україні є самозайнятість традиційно-консервативного характеру у торгівлі та в аграрному секторі. У сучасному ж соціумі унікальні можливості щодо досягнення високого соціально-економічної статусу й творчої самореалізації надає інноваційна самозайнятість професіоналів (архітектори, лікарі, програмісти, юристи та ін.), що слабко розвинута у нашій країні через низький платоспроможний попит населення, інституціонально-організаційні перепони, неврегульованість питань соціального захисту самозайнятих осіб. Переливу робочої сили із групи самозайнятих до лав роботодавців перешкоджають ресурсні обмеження як щодо наявності основного й обігового капіталу, так і стосовно освітньо-професійної підготовки, необхідної для укрупнення бізнесу й організації сумісної діяльності людей. Скороченню обсягів традиційної самозайнятості "на користь" сфери найманої праці протидіє насамперед дефіцит робочих місць з прийнятними умовами найму й оплати праці.

Автором доведено, що у складі сукупності найманих працівників з аналітичною метою доцільно виділяти мезокласові утворення та окремі фракції за професійно-посадовою ознакою, секторально-галузевою належністю, формою власності чи ж комбінацією цих ознак. Здійснено порівняльний аналіз статусних груп "працюючі за наймом" та "члени колективних підприємств, кооперативів", досліджено комбіновані розподіли найманих працівників за такими класифікаційними ознаками як форма власності, вид економічної діяльності, рівень заробітної плати. На цій основі встановлено, що структуру зайнятості населення України вирізняє підвищена частка зайнятих у трудомістких та низькопродуктивних галузях первинного і вторинного секторів економіки та значно нижча питома вага працюючих у високотехнологічних галузях, галузях, які надають ринкові послуги, в інформаційному секторі. Недостатньою у структурі зайнятості є частка галузей, що виробляють продукцію кінцевого споживання і в яких накопичується інвестиційний потенціал економіки. В останні роки відбувається скорочення частки зайнятих у галузях-товаровиробниках, дещо збільшується внесок у структуру зайнятості тих галузей інституціонального сектора нефінансових корпорацій, які надають послуги, та працівників галузі фінансових трансакцій. Обґрунтовано, що провідними чинниками прискорення перебудови макроструктури зайнятості населення мають стати: підвищення продуктивності праці; розвиток ринкової інфраструктури, середньо-і високотехнологічного сегментів економіки, формування інституціональних передумов для розвитку інноваційного виробництва, підвищення рівня доходів населення, насамперед, оплати праці.

Розроблено адаптовану до вітчизняної статистичної бази методику оцінки класового складу населення за схемою Дж. Голдторпа, яка, на нашу думку, є найбільш прийнятною для відображення соціально-економічних відмінностей, зумовлених як відносинами власності, так і місцем індивідів у системі соціально-трудових відносин. При виокремленні класів, що відповідають цій схемі ("службового", "проміжного" й "робітничого") застосовано комбінування розподілів зайнятого населення за статусом зайнятості та професійно-посадовою позицією. Згідно зі здійсненою оцінкою, представники "службового" класу (професіонали, державні службовці різного рівня, менеджери і власники підприємств) становлять у населенні України 22,6%; "проміжного" класу (працівники рутинної нефізичної праці; дрібні власники, самозайняті, фермери; технічні працівники і керівники нижчого рівня у сфері фізичної праці) Ї 21,9%; частка ж "робітничого" класу (кваліфіковані й некваліфіковані робітники фізичної праці, у т. ч. й сільськогосподарські) Ї 55,5%.

За результатами проведених автором міжнародних порівнянь встановлено, що Україна на тлі розвинутих країн вирізняється вищою часткою кваліфікованих індустріальних робітників і некваліфікованих сільськогосподарських робітників, меншою часткою дрібних і середніх власників, а також працівників як висококваліфікованої, так і рутинної розумової праці. Соціально-економічна структура населення переобтяжена мезокласовими групами, пов'язаними із паліативними економічними й технологічними укладами і характеризується нижчою часткою мезокласів, які утворюють соціальну основу сучасного суспільства й "локомотив" його економічного розвитку Ї середній клас Ї як старий, так і новий.

У четвертому розділі "Освітньо-професійний вимір соціально-економічної структури населення" проаналізовано тенденції розвитку інститутів освіти й науки та їх вплив на формування соціально-економічної структури й стратифікації населення, виокремлено й досліджено освітньо-професійні страти у складі населення України, охарактеризовано специфіку інтелектуального капіталу і його складових, позиції носіїв інтелектуального капіталу у соціально-економічній структурі та проблеми його відтворення у нашій країні.

Інституціональною базою формування соціально-економічних груп населення, які виступають рушійними силами суспільно-економічного розвитку на зрілих стадіях індустріалізму та при переході до постіндустріального суспільства виступають соціальні інститути освіти (зокрема, вищої), науки та професійні інститути. Серед функцій, виконуваних цими інститутами, найважливішими щодо формування соціально-економічної структури населення є професійна, селективна й стратифікаційна та інноваційна.

Дослідженням встановлено, що у трансформаційний період в країні під впливом економічних чинників та інституціональних й функціональних змін у системі освіти позначились тенденції навчальної активності й освітнього рівня населення, що не позбавлені протиріч. Підвищення охоплення молоді освітою університетського рівня і збільшення чисельності аспірантів й докторантів поєднувалось зі скороченням прийому до ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації, зменшенням контингенту учнів ПТНЗ й збільшенням чисельності молоді, яка не здобуває і повну загальну освіту. Посилилась диференціація молоді за рівнем освіти, тенденції освітньої інфраструктури й навчальної активності не сприяли підтягуванню нижньої частини освітньо-професійної піраміди населення до стандартів соціальної середини. Становлення інституту другої вищої освіти та збільшення числа осіб, які отримують додаткову освіту, не дозволяє, однак, констатувати суттєве просування у вирішенні проблеми формування системи безперервної освіти в Україні. Населення припиняє підвищувати свій освітній рівень після 35 років, недостатніми лишаються обсяги й якість перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, відсутня законодавчо-нормативна база освіти дорослих, не розвинуті професійні інститути як складова механізму формування систем професійного розвитку.

Доведено, що у період ринкових трансформацій значно загострились проблеми забезпечення рівного доступу різних верств населення України до якісної освіти. Належній реалізації інститутами освіти й науки селективної й стратифікаційної функцій перешкоджають інституціональні пастки в освітньо-професійній царині, що втілюються у поширенні практик використання "блату", у моделях взаємовідносин з приводу "купівлі" вступу до престижних ВНЗ, кваліфікаційних робіт, "доплат" за успішне складання іспитів, вдале працевлаштування, кар'єрне просування тощо. У роботі охарактеризовано фундаментальні, організаційні й соціетальні чинники формування даних неефективних інститутів та механізми, що забезпечують їх сталість і базуються на дії ефектів навчання, сполучення, координації та культурної інерції. Обґрунтовано, що у подоланні таких інституціональних пасток, крім рестриктивних механізмів (контролю, санкцій), важливу роль має відіграти задіяння механізмів підтримання високої репутації (ВНЗ, наукової установи, фірми), визріванню яких має сприяти стабілізація соціально-економічної ситуації та інституціональної системи.

У ході дослідження встановлено, що за освітнім критерієм до вищих і середніх верств в Україні мало б належати близько половини зайнятого населення. Найбільш освіченими у складі зайнятого населення є жінки-городянки (найменш освіченими Ї сільські чоловіки). У складі ж знаннєвої еліти населення (осіб з науковими ступенями) переважають чоловіки й особливо гостро стоїть проблема постаріння.

Встановлено, що найістотнішою диспропорцією освітньо-професійної структури населення України є зосередження, попри доволі високий освітній рівень зайнятих, значної їх частини у межах занять переважно фізичної праці, у т. ч. некваліфікованої. Виокремлено й охарактеризовано страти "напівкваліфікованої" й "некваліфікованої" праці, оцінено співвідношення між ними та перспективи їх динаміки.

Зайняті переважно розумовою працею в Україні становлять дещо менше 2/5 зі значною міжпоселенською диференціацією Ї у городян їх частка більш ніж вдвічі вища, ніж у селян, які відзначаються особливо високою концентрацією у "найпростіших професіях". При цьому більше чверті зайнятих найпростішими професіями городян і близько шостої частини сільських жителів мали явно незатребувану вищу освіту. Немала частина осіб працездатного віку з вищою професійною освітою (як-от: технічного, фізико-математичного, медико-біологічного профілю та ін.) зайнята на посадах, що потребують нижчого освітньо-кваліфікаційного рівня, здебільшого Ї у сфері обслуговування й торгівлі. Внесок у соціально-економічний склад населення осіб, які належать до групи занять "професіонали", а також ступінь їх соціального престижу і впливу слід визнати недостатніми. Обґрунтовано, що консервація праценадлишково-орієнтованої соціально-професійної структури зайнятості населення за відсутності у ній суттєвих зрушень на користь більш кваліфікованих видів розумової праці (як це має місце в Україні) гальмує перехід до інноваційної моделі економічного розвитку.

За сукупністю освітньо-професійних критеріїв (вища освіта, висококваліфікована розумова праця, певна автономія трудової діяльності) у зайнятому населенні країни виокремлено перспективну соціально-економічну верству Ї "новий клас"Ї покликаний і здатний (за певних інституціональних передумов) стати провідною соціальною силою інноваційної переорієнтації економіки й постіндустріальної трансформації суспільства. "Новий клас" вбудовується у простір традиційного вищого і середнього класів (насамперед, його "верхнього шару") і становить близько 1/5 зайнятого населення. Це соціальне утворення в Україні є значною мірою потенційним й відзначається низьким рівнем соціальної інтеграції окремих прошарків у своєму складі.

Проаналізовано основні макроекономічні й інституціональні чинники, які протидіють формуванню повноцінної соціальної бази інноваційно-постіндустріальних перетворень, розширеному відтворенню інтелектуального капіталу в Україні. Ринкові перетворення в країні не призвели до техніко-технологічної модернізації її економіки, відсутні сприятливі інституціональні умови для розвитку інноваційної підприємницької діяльності, має місце брак робочих місць високої освітньої ємності, стійкою виявилася традиція недооцінки складної висококваліфікованої праці. Незважаючи на наявність прямо пропорційної залежності між рівнем освіти індивідів і величиною їх доходів, все ще значна частина високоосвічених осіб в Україні не дотягує й до середньодоходних груп населення, переважно балансуючи на межі між бідністю і середнім рівнем доходів: наприклад, у 2005 р. це майже 1/4 осіб з повною вищою освітою, які відносяться до протосередніх верств (а ще 1/10 Ї до бідних і злиденних). Ще слабкою лишається залежність міжгалузевої диференціації заробітної плати від рівня освіти працівників: коефіцієнт рангової кореляції Спірмена між рівнем середньої заробітної плати та часткою осіб з вищою освітою за видами економічної діяльності дорівнює 0,33 (за крит. знач.0,53), що дає підстави вважати відповідний зв'язок неістотним. Обґрунтовано, що досягнення збалансованості ланцюга "освіта?професія?доход" потребує розстановки нових акцентів у політиці регулювання заробітної плати, що забезпечували б подолання малозабезпеченості та низькодоходності високоосвічених і професійно спроможних верств працюючого населення, сприяючи, тим самим, збереженню й підвищенню якості робочої сили, стимулюванню сукупного попиту й економічного зростання в Україні.

Реалізація значного накопиченого інтелектуального потенціалу населення країни "замикається" на вирішенні двох взаємозалежних груп проблем: пов'язаних з оновленням-примноженням інтелектуальних ресурсів та з їх ефективним використанням. Проблеми першої групи особливо актуалізуються в умовах старіння населення (що позначається на його освітньо-професійній гнучкості) і їх розв'язання ускладнюється через відсутність системи безперервної освіти протягом життя, традицій самоосвітньої діяльності економічно активного населення та стимулів до неї. Продуктивне ж використання інтелектуального капіталу та безперебійність його відтворення потребують реструктуризації попиту на робочу силу та зростання інвестицій в інтелектуальний капітал (на усіх рівнях і етапах його відтворення).

Доводиться, що у ході суспільно-економічного прогресу відбувається перерозподіл владних функцій, впливу й економічних ресурсів на користь носіїв інтелектуального капіталу. Висота інтелектуальної і пов'язаної з нею економічної стратифікації у часовому вимірі підвладна флуктуаціям. Однак попри наявність протиріч формування нової структури за меритократичним принципом, є підстави сподіватися у перспективі на становлення менш егалітарного суспільства з більш гармонійною соціально-економічною структурою населення.

У п'ятому розділі "Демографічні наслідки трансформації соціально-економічної структури населення в Україні" теоретично обґрунтовано механізми впливу соціоструктурних зрушень на перебіг демографічних процесів, розроблено й реалізовано методичні підходи до аналізу й оцінки соціальної диференціації народжуваності й смертності, проаналізовано перспективи демографічної динаміки у контексті подальшої трансформації соціально-економічної структури населення.

Обґрунтовано, що в умовах суспільно-економічних трансформацій зростає вплив інституціональних і пов'язаних з ними соціально-групових змін у населенні на рівень і динаміку демографічних процесів. Розкрито специфіку дії факторів інституціонального характеру (у т. ч. неформальних інститутів), показано, що істотний вплив на перебіг процесів природного руху населення України у трансформаційний період справили інституціональні зміни у соціально-трудовому середовищі та у функціонуванні інститутів шлюбу, сім'ї, освіти й охорони здоров'я.

Інтенсивність та структурні риси народжуваності, смертності, шлюбності мають відмінності у різних соціально-економічних групах населення. Встановлено, що в основі соціальної диференціації демографічних процесів лежать відмінності у структурі потреб, демографічних установок і мотивацій відповідних соціально-економічних груп населення. Вважаємо, що у механізмах передачі впливу соціально-економічної нерівності на дітородну активність, стан здоров'я і тривалість життя важливу роль відіграє суб'єтивне сприйняття індивідами (й їх групами) свого соціально-економічного статусу та його складових (професійно-посадової позиції, матеріального становища тощо). Відтак зміни у соціально-груповому складі на користь тих чи інших класів, верств населення з притаманними їм особливостями демографічної поведінки неодмінно позначаються на перебігу демографічних процесів.

Показано, що значну частину демографічної "собівартості" ринкових перетворень в Україні становили втрати від падіння народжуваності, зумовленого загостренням проблем зайнятості, деформалізацією норм і правил на ринку праці, здешевленням робочої сили, низхідною соціальною мобільністю, зниженням рівня доходів і соціального захисту сімей, материнства і дитинства. Під дією цих факторів неоднозначних змін зазнали інститути шлюбу й сім'ї, що теж спричиняє пролонгований вплив на дітородну активність населення. Доведено, що певне підвищення народжуваності в країні у 2002?2005 рр., яке в основному торкнулося міського населення, стало результатом реалізації переважно народжень первістків, відкладених у найтяжчі кризові роки. Аналіз структури народжень за черговостями дозволяє стверджувати, що приріст народжень міг бути більшим, якби плоди економічного зростання відчутніше вплинули на рівень життя сільського населення, яке відзначається поширеністю орієнтацій принаймні на дводітну сім'ю. Обґрунтовано, що відмінності у репродуктивних настановах селян і городян пов'язані як зі специфікою неформальних інститутів (традицій, неписаних норм, особливостей способу життя), так і з дією соціогрупового чинника, а саме Ї переважанням у складі сільських жителів тих соціально-економічних груп населення, які мають більшу потребу у дітях і вирізняються вищими репродуктивними установками.

Для оцінки впливу соціоструктурних факторів на демографічні параметри запропоновано регресійну модель зі структурними змінними виду:

Х_ij = + _,

де m Ї кількість факторів;

p_i - кількість груп за Я-м фактором;.

У дисертації з використанням цієї моделі здійснено оцінку впливу двох факторів Ї рівня освіти та віку Ї на рівень дітності жінок Середнє число дітей у розрахунку на одну жінку з числа тих, які народжували дітей (розраховано за даними, які надає перший Всеукраїнський перепис населення) . Вихідне групування жінок за вказаними ознаками було стандартизовано методом найменших квадратів, оцінено параметри отриманої моделі, а на їх основі Ї стандартизовані середні Х_ij та центровані ефекти . Останні характеризують чистий, елімінований від взаємодії всередині моделі ефект впливу кожного фактора.

Результати моделювання засвідчують, зокрема, що незалежно від віку дітність жінок з вищою освітою на 23% нижча за середній рівень; жінки із загальною середньою освітою мають рівень дітності на 6% вищий, ніж середній за сукупністю; відсутність середньої освіти, за інших рівних умов, підвищує рівень дітності жінок на 46%. Порівняння оцінок параметрів моделей для міських і сільських жінок показало, що вплив освітнього фактора на дітність є більш вагомим у жінок-городянок.

Здійснено аналіз диференціації рівня дітності жінок й групами занять (рис.2).

Примітка: розрахунки автора за даними Всеукраїнського перепису населення

Рис. 2. Середня фактична дітність жінок України за професійними групами.

Найнижчим рівнем дітності вирізняються жінки-професіонали. На противагу цьому особи, зайняті переважно фізичною працею, працюючі у сільському господарстві мають вищі рівні дітності. З огляду на те, що інноваційна переорієнтація економіки супроводжується зростанням у населенні частки нового середнього класу, представників якого вирізняють низькі репродуктивні установки, зроблено висновок, що розраховувати на суттєве й довготривале підвищення народжуваності за сприятливих економічних і технологічних зрушень в Україні немає підстав. Водночас економічна стабілізація, підвищення рівня життя широких верств населення й виважена соціально-демографічна політика з пронаталістською орієнтацією здатні стимулювати дітородну активність.

Встановлено, що серед деморуйнівних наслідків ринкових перетворень в Україні найбільш серйозними й довготривалими є медико-демографічні, які втілюються у негативних тенденціях смертності дорослого населення, низькій тривалості життя за значної чоловічої надсмертності, в "омолодженні" смертності й інвалідності за рядом причин, переважно несприятливій динаміці захворюваності, накопиченні населенням тягаря хронічних хвороб. Виявлені особливості динаміки й структури смертності, захворюваності та інвалідності населення свідчать, що саме соціоструктурні фактори, пов'язані із зрушеннями у трудовій сфері, низхідною соціальною мобільністю й розширенням поля соціальної ексклюзії, а також зниження доступності якісного медичного обслуговування для багатьох соціально-економічних верств стали каталізаторами негативних змін у стані здоров'я й життєздатності населення у період трансформацій.

Оцінки соціальної диференціації середньої тривалості життя, отримані за основі побудованих автором демометричних моделей смертності, диференційованих за соціально-економічними ознаками (зайнятість, характер праці, рівень освіти) З використанням наявних даних за роки, суміжні з датами проведення попередніх переписів населення, підтверджують, що вищий рівень освіти та якості зайнятості сприяє зниженню смертності через формування здорового способу життя й раціональної вітальної поведінки населення, а отже, прогресивні зміни у його складі на користь високоосвічених, забезпечених та професійно спроможних верств є важливим фактором-резервом поліпшення стану здоров'я населення й подовження тривалості життя в Україні. Обґрунтовано також, що різним соціально-професійним групам притаманні свої специфічні фактори ризику щодо здоров'я, при цьому диференціація смертності та її зворотній зв'язок із "висотою" соціально-економічного статусу у нашій країні стосується не стільки загального рівня смертності, скільки смертності від певних причин.

Структура передчасної смертності населення України за причинами (табл.1), в якій чільні місця посідають причини смерті, найбільш поширені у нижчих соціальних верствах населення (туберкульоз, нещасні випадки, зумовлені зловживанням алкоголем) або у маргінальних вищих прошарках (як-от: убивства у кримінальному світі або пов'язані з бізнесом тощо), і нині відбиває деформації соціально-економічної структури населення, пов'язані з надмірним посиленням соціальної нерівності і, зокрема, майнового розшарування, з маргіналізацією населення, нечисленністю й незрілістю його середніх верств.

Таблиця 1

Ієрархія основних причин смерті чоловіків і жінок у вікових групах між 15 і 60 роками в Україні у 2005 р.

Зменшення соціально-класових відмінностей у стані здоров'я і тривалості життя населення України залежить від досягнення сталої посткризової соціально-економічної стабілізації, прогресивних змін у соціально-економічній структурі, способі життя населення та від розвитку загальнодоступної якісної медичної допомоги.

У шостому розділі "Соціально-демографічна політика щодо регулювання трансформацій структури населення та їх наслідків" визначено зміст, стратегічну й тактичну мету соціально-демографічної політики, розроблено характеристики й відповідні їм показники якості соціально-економічної структури населення й здійснено її оцінку для нашої країни, обґрунтовано базові принципи та основні напрями політики щодо поліпшення якості соціально-економічної структури населення та відтворення людського потенціалу в Україні.

Зміст сучасної соціально-демографічної політики в Україні полягає у координації зусиль індивідів та соціально-економічних груп у прискоренні трансформаційних процесів. Її стратегічні орієнтири пов'язані з формуванням інноваційних соціальних ресурсів, закладених в освіті, інтелектуальних активах суспільства, у відтворенні людського капіталу й нарощуванні діяльнісного потенціалу населення. Тактична мета політики полягає у подоланні гострих протиріч інституціонального устрою й усуненні деформацій соціально-економічного складу населення та у поліпшенні демографічної ситуації в Україні.

Обґрунтовано, що у відповідності з виділенням двох проекцій соціально-економічної структури населення й специфікою їх супідрядності, оцінка якості соціально-економічної структури населення й ефективності регулюючого впливу на неї має здійснюватися за двома групами характеристик: якості інституціональної системи та якості класово-групового складу населення (рис.3).

Рис. 3. Схема оцінки якості соціально-економічної структури населення.

Аналіз якості інституціональної системи в Україні вказує на певні недоліки її функціонування, що виявляються за всіма запропонованими характеристиками, а особливо Ї у неефективності державного й суспільного контролю за дотриманням як формальних, так і неформальних норм; у невідповідності масових соціально-економічних практик населення правовим нормам; розколі інституціонального простору на легальну й тіньову частини; у розриві між невеликим інноваційним і масштабним консервативним сегментами економіки й у поляризації відповідних груп населення (за освітньо-професійним рівнем, ринковою культурою, пасіонарністю тощо).

Автором визначено соціально-економічні показники для оцінки якості класово-групового складу населення, що відповідають різним його зрізам (власницько-трудовому, освітньо-професійному, матеріально-доходному). Так, наприклад, ступінь залежності соціально-економічного статусу індивіда від демографічних ознак пропонується "діагностувати" за часткою осіб, вразливих за цими ознаками (жінок, літніх осіб або молоді, інвалідів тощо) у вищих та середніх верствах населення. На неконсистентність ознак середнього класу вказує, зокрема, зайнятість високоосвічених осіб на посадах, що такої освіти не потребують або приналежність їх до бідних чи низькодоходних груп населення. У поле соціальної ексклюзії потрапляють: тривало безробітні (понад 1 рік), зневірені, нелегальні трудові мігранти (трудовий вимір), дорослі особи без повної середньої освіти, зайняті найбільш некваліфікованою працею (освітньо-професійний вимір), злиденні верстви населення (доходний вимір).

З позицій інституціонального підходу автором обґрунтовано такі базові принципи соціально-демографічної політики в Україні:

§ підбору (для імпорту) компліментарних інститутів виходячи з їх узгодженості із наявним економічним і соціокультурним середовищем та наближеності їх до базових інститутів відповідних сфер (трудової, освітньо-професійної, сімейної тощо);

§ активної регулюючої ролі держави за поступового налагодження міжінституційної взаємодії та перерозподілу функцій у реалізації соціально-демографічної політики на користь інститутів громадянського суспільства;

§ поєднання лібералізму і соціальних гарантій;

§ сприяння формуванню нової ціннісної основи економічної й демографічної поведінки населення;

§ переміщення "центра ваги" з напрямів соціальної політики, пов'язаних зі зміною кількісних параметрів соціально-економічного складу населення та демовідтворення, на поліпшення якості соціально-економічної структури й демографічної ситуації.

Ядром відтворення соціально-економічної структури населення є сфера праці та суміжна з нею царина освіти, важливими ланками Ї сім'я та середовище функціонування інститутів охорони здоров'я, соціального захисту тощо. У роботі визначено пріоритетні напрями соціально-демографічної політики у цих сферах, пов'язані із впливом на соціально-класові відносини й відтворення людського потенціалу. Обґрунтовано, що регулювання зайнятості та ринку праці в Україні на сучасному етапі має поєднувати економічну й соціальну функції. Щодо першої постають завдання, пов'язані з підвищенням інвестиційної активності, спрямованої на створення і модернізацію робочих місць, і завдання, спрямовані на підтримку підприємництва. У межах другої розширення і вдосконалення потребує реалізація завдань щодо соціальної субсідиарності (зокрема, у частині підвищення кваліфікації робочої сили, підтримки активної поведінки індивідів на ринку праці), розвитку соціального діалогу та щодо виховання підприємницької етики й підтримки соціально орієнтованої діяльності бізнесу. У контексті формування модернізованої соціально-економічної структури населення особливого значення набуває становлення конкурентного й стимулюючого ринку праці, прискорення розвитку його інтелектуального сегмента.

Обґрунтовано необхідність орієнтації в освітній політиці на поєднання процесів реформування освіти згідно з європейськими тенденціями у розвитку даної сфери зі збереженням накопиченого у ній потенціалу та соціокультурної самобутності. Найважливішою щодо прогресивних змін у соціально-економічній структурі населення є реалізація таких освітніх пріоритетів як забезпечення доступності якісної освіти та розвиток безперервної освіти протягом життя. Реформування освіти має бути спрямоване на підвищення її конкурентоспроможності і передбачати досягнення як високої академічної якості, так і мобільності, включаючи її просторовий, часовий і програмний аспекти. Невід'ємними елементами освітньої політики в Україні має бути контроль рівності доступу до якісної освіти усіх достатньо здібних кандидатів та непрямий контроль якості освітніх послуг.

У сімейній й пронаталістській політиці необхідне поєднання підходів, спрямованих на стимулювання самозабезпечення сімей, із зміцненням системи соціального захисту сім'ї, материнства і дитинства; задіяння фінансових і нефінансових важелів, а також ринкових механізмів впливу. Центральним принципом політики має бути підтримання на належному рівні умов життя усіх сімей за пріоритетності надання необхідних ресурсних можливостей сім'ям з дітьми. Обґрунтовано необхідність вдосконалення системи сімейних допомог, податкових пільг, створення умов для поєднання матерями професійної діяльності з вихованням дітей, активізації важелів впливу на соціально-психологічну мотивацію дітонародження.

Поліпшення стану здоров'я й життєздатності населення як складової відтворення людського потенціалу в Україні має базуватися на створенні економічних умов для збереження й поліпшення здоров'я, сприянні формуванню у населення раціональної самозбережувальної поведінки, принципів пріоритетності здорового способу життя, на вдосконаленні й розвитку системи санітарно-епідеміологічної, екологічної, виробничої і побутової безпеки, а також на реструктуризації й підвищенні ефективності діяльності системи охорони здоров'я. Ініціатором інституціональних перетворень у цій системі має виступити держава, а у ході їх реалізації особливо важливим є досягнення балансу між ефективністю функціонування охорони здоров'я і доступністю медичних послуг для різних соціальних верств населення.

Висновки

Дисертантом на основі здійснених досліджень запропоновано нове вирішення наукової проблеми Ї розробки теоретико-методологічних засад трансформації соціально-економічної структури населення у контексті її впливу на демографічні процеси та визначення базових принципів й пріоритетних напрямів даної трансформації у системі завдань соціально-демографічної політики в Україні. За результатами дисертаційного дослідження сформульовано такі висновки:

1) Прогресивний напрям соціоструктурної динаміки втілюється у переході від домінування демографічних чинників стратифікації та владно-політичних факторів до переважання економічних чинників, а відтак Ї до посилення ролі нерівностей, зумовлених факторами особистісного, індивідуально-досяжного характеру. Суспільний розвиток йде шляхами функціонального збагачення й ускладнення економічної діяльності, що виявляється у збільшенні багатомірності соціально-економічної структури, переплетенні різних стратифікаційних решіток, підвищенні ролі функціонального аспекту організації соціально-економічних структур та циклічних коливаннях висоти соціальної стратифікації населення. Внаслідок прискорення економіко-технологічних змін наростають процеси оновлення соціально-економічної структури населення, посилюється роль нерівноважних та динамічних факторів, які стимулюють запуск механізмів її трансформації.

2) Складовими соціально-економічної структури населення виступають не лише класи й соціально-економічні верстви, а й інститути, які "зчіплюють" між собою класово-групові елементи, організують-упорядковують їх взаємодію і об'єднують їх у структуру. Інститути відіграють ключову роль у трансформаціях соціально-економічної структури: принципові зміни кількісних і якісних параметрів класово-групового складу населення відбуваються під впливом перетворень основних економічних і соціальних інститутів макрорівня.

3) Трансформаційний період являє собою етап руйнації старої й становлення нової соціально-економічної структури населення, протягом якого на зміну закритій соціальній системі зі сталими протиріччями, спрощеною структурою й домінуванням владно-політичного фактора стратифікації приходять перехідні структури з нестійкою основою, формуються нові соціоструктурні утворення. У регулюванні становлення нової соціально-економічної структури слід орієнтуватися на: формування структурного устрою з численністю соціально-економічних верств, ускладненням соціальної організації, посиленням стимулюючої функції соціальної нерівності; перетворення інститутів влади і власності на відносно незалежні основи соціального сходження індивідів і забезпечення сумірної участі економічних, політичних, соціально-культурних ресурсів у формуванні соціально-економічного статусу; заохочення соціальної мобільності, розвиток конкурентних механізмів сходження індивідів, активізацію горизонтальної і вертикальної взаємодії соціально-економічних груп.

4) Обґрунтовано поєднання в аналізі трансформацій соціально-економічної структури і їх демографічних наслідків традиційної для демографічних й економічних досліджень оцінки соціально-економічного складу населення із вивченням інституціональної складової формування соціально-економічної структури. Доведено, що парадигма інституціонального аналізу, взята за основу теоретико-методологічної бази дослідження, є найбільш прийнятною для вивчення трансформацій соціально-економічної структури населення й перспективною щодо пошуку інституціональних резервів економіки, соціальних стимуляторів її розвитку, шляхів активізації продуктивних ефектів взаємодії економічних і соціально-демографічних факторів.

5) Розроблена методологія комплексного дослідження трансформацій соціально-економічної структури і їх демографічних наслідків, що базується на застосуванні класового й стратифікаційного підходів як взаємодоповнюючих і передбачає поєднання послідовних стадій аналізу: демографічних передумов формування соціально-економічної структури населення, інституціональних основ її становлення, класово-групового складу населення, якості соціально-економічної структури та впливу її трансформацій на демографічні процеси й відтворення людського потенціалу.

6) Доробком автора є обґрунтування методичних підходів до аналізу соціально-економічної структури, що базуються на виділенні емерджентних властивостей населення, які породжуються функціональною взаємодією індивідів і їх груп, характеризують спосіб їх поєднання та відносини між ними. До емерджентних властивостей відносяться й економічні інститути. Критерію емерджентності відповідають показники чисельності, складу населення, частоти взаємодій між соціально-економічними групами. Розроблені автором методичні процедури дали змогу виокремити класові утворення та соціально-економічні страти у населенні на базі даних вітчизняної статистики та проаналізувати їх соціально-демографічні особливості.

7) Для транзитивної соціально-економічної структури населення України характерна актуалізація соціальних відмінностей, пов'язаних з демографічними ознаками. У граничних вікових контингентах (наймолодшого працездатного й старшого віку) особливо чітко простежується поляризація населення за соціально-економічним статусом (рівнем освіти, професійно-посадовою позицією, доходами). Актуальною лишається проблема нерівності шансів і можливостей чоловіків і жінок у сфері економічного відтворення, що насамперед виявляється у гендерних диспропорціях професійно-посадового складу, секторально-галузевого розподілу населення й неадекватних відмінностях щодо рівня доходів і заробітної плати.

8) Встановлено, що нечисленність найбільш перспективних класово-групових спільностей в Україні, їх ізоморфність й принципові якісні відмінності від західних "взірців" зумовлюються деформаціями інституціональної бази формування відповідних соціально-економічних груп населення, що насамперед стосується становлення інститутів приватної власності і ринку праці в країні. Визрівання інституціональних основ сучасної соціально-економічної структури населення постає як проблема формування "прозорої" економіки, передумов для ефективного функціонування усіх форм власності, розвитку прогресивних форм організації й регулювання трудових відносин.

9) Аналіз освітньо-професійної структури засвідчив збереження праценадлишково-орієнтованої соціально-професійної структури зайнятого населення України, численність страт напівкваліфікованої й некваліфікованої праці, наявність інституціональних пасток в освітньо-професійній сфері, проблем з інвестуванням в інтелектуальний капітал, його оновленням і продуктивним використанням. Для інтеграції перспективних соціальних прошарків освіченого населення у "новий середній клас" особливо важливим є створення матеріальних умов для розширеного відтворення якісної робочої сили в країні. Якщо становлення цивілізованих ринкових відносин потребує налагодження ефективної взаємодії наділених інноваційними якостями підприємців, то інноваційна переорієнтація економіки, постіндустріальний прорив залежать від реалізації синергетичного ефекту цілеспрямованої участі управлінців й професіоналів у продукуванні нових знань, ідей, впровадженні інновацій.

10) Як під час ринкових трансформацій, так і у перспективі вагомим лишатиметься вплив соціоструктурних зрушень на перебіг демографічних процесів в Україні. Автором обґрунтовано специфіку дії інституціональних та соціогрупових змін на демографічну динаміку, проаналізовано відмінності результативних демографічних показників для соціально-економічних груп населення країни. Доведено, що прогресивні соціоструктурні зрушення на користь "старого" й особливо "нового" середнього класу слугуватимуть позитивним фактором динаміки смертності й тривалості життя населення, але не сприятимуть підвищенню його дітородної активності в доступній для огляду перспективі. З огляду на це, а також специфіку медико-демографічної ситуації, необхідне як підтримання пронаталістського вектора у соціально-демографічній політиці, так і особливо Ї посилення її напрямів, пов'язаних з поліпшенням стану здоров'я та нарощуванням інтелектуального потенціалу населення.

11) Запропоновано здійснювати оцінку якості соціально-економічної структури за двома групами характеристик: якості інституціональної системи й якості класового групового складу населення. Проведена оцінка якості інституціональної системи в Україні засвідчує неефективність дії інституціональних регуляторів економічної діяльності й необхідність посилення адаптаційної, інтеграційної, інноваційної й стабілізуючої функцій цієї системи. Нечисленність середніх верств, неконсистентність їх ознак та брак соціального впливу, "тяжіння" вагомої частини населення до підніжжя стратифікаційної піраміди, надмірна висота стратифікації за відносної закритості соціальної верхівки вказують на вади класового-групового складу населення.

12) З орієнтацією на спектр проблем, що пов'язані зі становленням нової соціально-економічної структури населення й відтворенням людського потенціалу, та з врахуванням необхідності прогресивних інституціональних перетворень у відповідних сферах суспільно-економічного життя, сформульовано базові принципи та основні напрями соціально-демографічної політики в Україні, які охоплюють регулюючі впливи у соціально-трудовій сфері, у царині освіти, щодо розвитку сім'ї й стимулювання дітородної активності, а також щодо поліпшення стану здоров'я й подовження середньої тривалості життя.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографії

1. Курило І.О. Соціально-економічна структура населення: еволюція, сучасність, трансформації: Монографія. К.: ДУ "Інститут економіки та прогнозування" НАН України, 2006. 472 с.

2. Соціально-демографічна ситуація у м. Києві в умовах переходу до ринкової економіки / Кулик О., Стешенко В., Курило І., Чуйко Л. та ін. К.: Ін. - т економіки НАН України, КМДА, 2000. - 115 с. (Автору належать підрозділи 1.4, 2.4).

3. Демографічна криза в Україні. Проблеми дослідження, витоки, складові, напрями протидії / Стешенко В.С., Піскунов В.П., Курило І.О., Чуйко Л.В. та ін. К.: Ін-т економіки НАН України, 2001. - 560 с. (Автору належать підрозділи 4.1, 4.2, 4.3).

4. Перший Всеукраїнський перепис населення: історичні, методологічні, соціальні, економічні, етнічні аспекти / Власенко Н.С., Лібанова Е.М., Курило І.О., Осауленко О.Г. та ін. - К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, Держкомстат України, 2004. - 558 с. (Автору належить підрозділ 4.8).

5. Соціальна безпека: теорія та українська практика / Гнибіденко І.Ф., Колот А. М, Новікова О.Ф., Курило І.О. та ін. - К.: КНЕУ, 2006. - 292 с. (Автору належить параграф 2.2.6).

Статті у наукових фахових виданнях

6. Курило І.О. Сучасні медико-демографічні проблеми працездатного населення України // Україна: аспекти праці. - 1996. - №1. - С.47-52.

7. Курило І.О., Рудницький О.П. Смертність від нещасних випадків і зовнішніх дій та її вплив на тривалість життя в Україні // Демографічні дослідження: Зб. наук. пр. К: Ін-т економіки НАН України, 1996. - Вип.18. С.117-128. Особистий внесок: проаналізовано структуру смертності від неприродних причин та охарактеризовано соціоструктурні детермінанти несприятливої динаміки смертності населення від різних видів нещасних випадків і зовнішніх дій.

8. Курило І.О. Про демоекономічну оцінку трудового потенціалу населення та деякі проблеми його відтворення в сучасних умовах // Зайнятість та ринок праці: Зб. наук. пр. - К.: РВПС, 1998. - Вип.7. - С.99-105.

9. Курило І.О. Економічно активне населення України: соціально-демографічний портрет // Україна: аспекти праці. - 1999. - № 4. - С.30-35.

10. Курило І.О. Про чинники сучасного зниження народжуваності в Україні // Демографічні дослідження: Зб. наук. пр. - К.: Ін-т економіки НАН України, 2001. - Вип.23. - С.7-21.

11. Курило І.О. Про медико-демографічні чинники формування і відтворення трудового потенціалу населення України // Україна: аспекти праці. - 2001. - №8. - С.35-42.

12. Курило І.О. Про специфіку сучасних трудових відносин в Україні та проблеми становлення соціально-економічного складу населення нового типу // Демографічні дослідження: Зб. наук. пр. - К.: Ін-т економіки НАН України, 2002. - Вип.24. - С.7-31.

13. Курило І.О. Деякі демографічні передумови формування економічної активності та соціальної стратифікації населення України // Україна: аспекти праці. - 2003. - № 8. - С. 19-25.

14. Курило І.О. Зайнятість української молоді як основний чинник формування її сучасного соціально-економічного складу // Демографічні дослідження: Зб. наук. пр. Ї К.: Ін. - т економіки НАН України, 2003. Ї Вип.25. Ї С.116136.

15. Курило І.О. Зміни у соціально-трудових відносинах та соціально-економічному складі населення України: регіональні особливості // Регіональні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил України: Зб. наук. пр. - Тернопіль, 2004. - Вип.9. - С.213-216.

16. Курило І.О. Соціально-економічна структура населення України: освітньо-професійний вимір // Демографія та соціальна економіка. - 2004. - №1. - С.136-148.

17. Курило І.О. Підприємці-роботодавці у соціально-економічній структурі населення України // Україна: аспекти праці. - 2004. - № 6. - С.36-42.

18. Курило І.О. Вплив матеріального добробуту на якість споживання і здоров'я членів сімей із дітьми // Реалізація цілей розвитку тисячоліття ООН в Україні: подолання бідності та підвищення життєвого рівня населення: Зб. наук. пр. - К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2004. - С.130-134.

19. Курило І.О. Трансформації зайнятості та соціально-економічного складу населення України у контексті людського розвитку // Социально-экономические аспекты промышленной политики. Управление человеческими ресурсами: государство, регион, предприятие. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 2004. - Т.1. - С.270-276.

20. Курило І.О. Інтелектуальний капітал, його роль та особливості відтворення в умовах інноваційного економічного розвитку // Формування ринкової економіки: Управління людськими ресурсами: проблеми теорії і практики. К.: КНЕУ, 2005. - Т.1.: Сучасні технології управління людськими ресурсами. - С.273-280.

21. Курило І.О., Григор'єва Л.О. До питання про інституційні основи формування соціально-класової структури населення України // Наукові праці Донецького національного технічного університету: Серія: економічна. - Донецьк: ДоНТУ, 2005. - Вип.89-1. - С.153-160. Особистий внесок: проаналізовано вплив перетворень власності та особливостей формування ринку праці на становлення класів у населенні України.

22. Курило І.О. Людський вимір інноваційного розвитку // Україна: аспекти праці. - 2005. - № 6. - С.46-51.

23. Курило І.О. Статистичне дослідження гендерних особливостей соціально-економічної структури населення // Статистика України. - 2005. - № 4 (31). - С.37-42.

24. Курило І.О. Інституціональні й соціоструктурні чинники та новітні тенденції народжуваності у західному регіоні України // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Політика демографічного розвитку: сучасний стан та її перспективи в західному регіоні України: Зб. наук. пр. - Львів: Ін-т регіональних досліджень, 2005. - Вип.5 (55). - С.358363.

25. Курило І.О. Методологічні питання статистичного аналізу соціально-економічної структури населення та оцінки її якості // Проблеми статистики: Зб. наук. праць. - К: Видавничий центр Держкомстату України, 2005. - Вип.7. - С.37 - 41.

26. Курило І.О. Становлення нового "класу знання" в Україні: макроекономічні передумови, інституціональні пастки, пошуки виходу // Наукові праці Донецького національного технічного університету: Серія: економічна. - Донецьк: ДоНТУ, 2006. - Вип.103-4. - С.64-70.

27. Курило І.О. Про базисні принципи соціально-демографічної політики в Україні // Україна: аспекти праці. - 2006. - №4. - С.27-33.

28. Курило І.О. Основні напрями політики щодо формування соціально-економічної структури населення та відтворення людського потенціалу // АгроІнком. - 2006. - №5-6. Ї С.128-131.

29. Курило І.О. Тенденції народжуваності в Україні у контексті подальшої трансформації суспільства // Демографія та соціальна економіка. - 2006. - №1. - С.38-45.

Статті в інших наукових виданнях

30. Населення України - 2002. Щорічна науково-аналітична доповідь. - К.: Академпрес, 2003. - С.7384. (Розділ 4).