Територіальні закономірності розміщення продуктивних сил

В. Крісталлер побудував систему шестикутників за принципом визначення рангів центральних міст - залежно від їхніх розмірів і функціонального призначення. У центрі системи - найбільше багатофункціональне місто; потім виділяються центри першого, другого, третього тощо порядків. В. Крісталлер виходив з припущення, що обслуговувана точка має знаходитися на відстані до 1 години ходи (4 км); за цим він визначав розміри шестикутників.

Таким чином, В. Крісталлер створив ієрархію центральних місць за їхнім функціональним значенням і ступенем впливу на навколишній простір. З кожним щаблем зона впливу утричі більшає відносно попередньої, - від цього залежить і населення центру. В. Крісталлер виокремив сім рівнів впливу. Побудована на цьому принципі мережа шестикутників укрила усю Південну Німеччину, і виявилось, що збігання реальної мережі поселень регіону з розрахунковою мережею досить велике.

3. Картографічне моделювання природно-ресурсного потенціалу

Картографічне моделювання є дуже зручним у дослідженнях природно-ресурсного потенціалу. Застосування даного методу дає змогу:

- дати загальну характеристику природно-ресурсного потенціалу;

- визначити комплексний характер ПРП;

- просумувати і проаналізувати ПРП по ряду показників ресурсного характеру;

- проаналізувати стан охорони і відтворення ПРП;

- відобразити природно-ресурсне районування території.

Картографічні моделі розкривають результати економічної оцінки природно-ресурсного потенціалу, відображають співвідношення економічних ресурсів (природних) в компонентному, функціональному і територіальному аспектах, характеризують інтегральний природно-ресурсний потенціал, узагальнюють комплекс заходів, спрямованих на його охорону і відтворення, уточнюють територіальні поєднання природних ресурсів, природно-ресурсні комплекси та райони.

Виділяють наступні види карт природно-ресурсного потенціалу:

- розміщення і розвитку окремих компонентів ПРП (мінерального, водного, ґрунтового тощо);

- сумарні чи інтегральні карти ПРП (відтворюють розміщення і розвиток всіх компонентів ПРП);

- сукупні (охоплюють природні ресурси, трудові ресурси, мінеральні ресурси);

- функціональні (відтворюють взаємозв'язок між ПРП і людським суспільством).

Територіальну різноманітність ПРП відображають багатьма показниками, зокрема, обсягом (запасами) ресурсу, його внутрішнім складом, продуктивністю, забезпеченістю на душу населення (одиницю основних фондів), рівнем використання, господарчою освоєністю в цілому, питомою вагою ресурсу в інтегральному природно-ресурсному потенціалі, динамікою розвитку окремих параметрів ресурсу. Картографічне моделювання природно-ресурсного потенціалу дає змогу відкрити географічні закономірності, передумови розвитку сучасних і перспективних природно-ресурсних комплексів, а отже спрямовувати їх розвиток. Можливість сумування кількісно і якісно різноманітних ресурсів в одному показнику сукупного природно-ресурсного потенціалу в процесі його картографування проявляє себе в територіально диференційованих показниках компонентної структури, що дає змогу вивчати сучасний рівень соціально-економічного розвитку території. Цікавою картографічною моделлю є картування ентропійної міри різноманітності ресурсів ().

(7.1)

де n кількість видів природних ресурсів,

P_i питома вага ресурсу в сукупній продуктивності території.

Рівень різноманітності визначає ступінь спеціалізації регіону та тому є показником доцільного напряму використання природних ресурсів. Так, наприклад, при високому значенні Н на даній території неможливо створити багато спеціалізований господарчий комплекс.

4. Територіальні схеми розміщення окремих галузей народного господарства

Територіальний аналіз робиться на рівні усієї країни або на рівні окремих регіонів за галузевим чи, власне, територіальним принципом. Відповідно до цього спеціальні урядові органи, науково-дослідні установи або інші наукові групи складають схеми розміщення продуктивних сил. В Україні це робить Рада з вивчення продуктивних сил (РВПС).

Схеми поділяються на загальні, галузеві й регіональні. Загальні схеми відбивають стратегічні напрями у розміщенні продуктивних сил країни; вони сполучають докупи інтереси розвитку галузей та регіонів. Загальні схеми дають можливість розрахувати ефект від розміщення виробництва у масштабі усієї країни.

Галузеві схеми спираються на аналіз ефективності розміщення окремих галузей народного господарства.

Регіональні схеми охоплюють території великих економічних районів, промислових і сільськогосподарських зон, територіально-виробничих комплексів, адміністративних районів, міських поселень. Особливу роль серед регіональних схем відіграє так зване районне планування, схеми й проекти якого охоплюють порівняно невелику, але економічно цілісну територію; в Україні, наприклад, такою територією є група адміністративних районів, тобто частина області. За умов жорсткого соціально-економічного планування це є частиною довготермінових планів, реалізація яких передбачена законом. За умов ринкової економіки аналіз території дає важливий індикативний матеріал для прийняття рішень на різних рівнях: від підприємця - до керівника виконавчих органів країни.

Схема районного планування являє собою оцінку території за низкою ознак, які треба враховувати для визначення ефективності будівництва й функціонування об'єкта. Проекти районного планування конкретизують реалізацію можливостей, відзначених у схемах.

Аналіз території має починатися з її функціонального зонування. Територія району ділиться на зони, що вирізняються якоюсь специфікою за природними, економічними й соціальними параметрами. Особлива увага приділяється визначенню зон господарського тяжіння щонайбільших, найбільших, великих та середніх міст. У зв'язку з цим робиться розрахунок вантажо- і пасажиропотоків між центрами тяжіння й периферією. Довкола центрів тяжіння формуються три концентричних пояси: безпосереднього тяжіння, формуючого впливу та економічного впливу.

Перший пояс - це приміська зона радіусом у межах 1,5-годин-ної доступності від центру міста; вона характеризується масовими поїздками населення на роботу до міста. Водночас у цій зоні розташовуються філії промислових підприємств, які є у місті, складські приміщення; промисловість ніби переміщується з центру міста до периферії. Але у низці випадків приміська зона є місцем активної житлової забудови, де забезпечені прошарки населення прагнуть селитися «поближче до природи». У процесі субурбанізації приміські пояси можуть мати вищі темпи господарського розвитку порівняно з центром міста.

Зона формуючого впливу має радіус доступності 2-3 години. Тут розташовуються підприємства, які виробляють для міста продукцію, що швидко псується: молокозаводи, м'ясокомбінати, птахофабрики. Тут же можуть розташовуватись рекреаційні заклади: санаторії, будинки відпочинку, кемпінги. Масові поїздки здійснюються лише з культурно-побутовою метою до міста або з рекреаційною метою (особливо у вихідні дні) - з міста.

Зона економічного впливу має радіус доступності 3 - 4 години й більше. Масові поїздки мешканців усередині цього поясу не характерні; переважають ділові поїздки й вантажопотоки виробничого призначення.

Потім визначаються зони поза господарським тяжінням великих міст. Це спеціалізовані території: лісові масиви, місця видобутку корисних копалин, райони екстенсивного сільського господарства, розлогі курортні райони. У цих зонах головна увага приділяється аналізу факторів спеціалізації для прогнозування варіантів подальшого розвитку території.

Функціональне зонування території дозволяє визначити ділянки, найбільш придатні для промислового й житлового будівництва, сільськогосподарського виробництва, організації масового відпочинку. Воно виявляє шляхи оптимізації виробничої й соціальної інфраструктури. Зонування полегшує визначення можливостей комплексотворення, налагодження вигідних внутрішньо-регіональних господарських зв'язків між підприємствами, раціонального використання трудових і природних ресурсів.

Після проведення функціонального зонування території здійснюється аналіз її ресурсно-економічного потенціалу. Він поділяється на три блоки: аналіз природних умов та ресурсів, аналіз демографічного потенціалу, економічний аналіз.

Аналіз природно-ресурсного потенціалу території включає вивчення: геологічної будови й корисних копалин, гідрологічних і гідрогеологічних умов (поверхневі й підземні води), геоморфологічних умов (форми поверхні, величина схилів, ступінь членованості поверхні тощо), кліматичних умов (сонячна радіація, температура, опади, вологість, вітер), ґрунтово-рослинний покрив, тваринний світ, екологічні особливості.

Аналіз демографічного потенціалу полягає у вивченні сучасної чисельності населення й трудових ресурсів та прогнозу їхньої чисельності на перспективу. Аналізується статево-вікова структура населення, фахова, освітня й культурна структура трудових ресурсів, а також купівельна спроможність населення, традиційні навички, ціннісні орієнтації (перевага матеріальних і духовних цінностей) тощо. Демографічний аналіз передбачає також визначення демографічної місткості території, яка визначає граничну кількість мешканців, що може бути розселена тут за даного соціально-економічного рівня розвитку.

Економічний аналіз території передбачає визначення варіантів спеціалізації регіону, доцільності спорудження тих або інших об'єктів. Повинні враховуватись можливості кооперування, комбінування й концентрації виробництва. Важливе значення має аналіз стану виробничої й соціальної інфраструктури, особливо транспортної системи, системи енергопостачання.

За результатами природно-ресурсного та економічного аналізів дається інтегральна оцінка території, її сутність полягає у визначенні оптимального варіанта використання території для подальшого розвитку й розміщення виробництва й сфери послуг. Інтегральна оцінка містить висновок про найбільш раціональне використання природних і трудових ресурсів, про доцільність і ефективність розміщення галузей у регіоні, визначає у загальних рисах обсяг виробництва, напрям вантажопотоків, прогнозує соціальний та екологічний розвиток регіону.

Після аналізу й оцінки території розробляються конкретні рішення про її використання. Питання про використання території узгоджується з місцевими органами влади у віданні яких вона перебуває.

На цій заключній стадії визначається характер режиму використання тих або інших ділянок території. Наприклад, виділяються ділянки й зони, на яких промислове будівництво недоцільне з екологічних міркувань.

Здійснюється вибір площі для великого промислового та іншого будівництва. Визначається напрямок виробничих комунікацій, інженерної інфраструктури. Розраховуються обсяги потрібних поставок на підприємства регіону сировини, палива та електроенергії як із місцевих ресурсів, так і з інших регіонів. Робиться розрахунок потрібного контингенту працівників для підприємств. Визначається кількість, розмір і місця розташування об'єктів культури, побутового обслуговування, масового відпочинку. Існують спеціальні нормативи для розрахунку необхідної кількості місць у школах, дитячих садках, ліжко-місць у лікарнях, кількості відвідувань на рік поліклінік, театрів, музеїв тощо - залежно від чисельності населення.

Районне планування розробляють спеціалісти з розміщення продуктивних сил, урбанологи, містобудівники. За умов ринку планування --це глибоко аргументований висновок про доцільність використання території з тією чи іншою метою, тобто своєрідний індикативний план. Підприємець може (хоча й не зобов'язаний) використовувати рекомендації планувальників у своїй господарській діяльності. Районне планування має велику цінність для регіональних органів влади у їхній оперативній роботі з управління територією та особливо для визначення перспектив соціально-економічного розвитку регіону.

Реалізація районного планування дає змогу здійснити найбільш ефективне господарське використання території - як для регіону в цілому, так і у масштабі окремого об'єкта народного господарства.

5. Показники, що узагальнюють розвиток і розміщення виробництва

Для характеристики рівня розвитку економіки регіонів та його ефективності використовуються узагальнюючі показники розміщення продуктивних сил, що мають синтетичний характер. Вони визначають ступінь використання економічного потенціалу господарського комплексу, а також відображають якісну характеристику всієї економічної діяльності регіону, включаючи невиробничу сферу, їхні розрахунки використовуються для визначення структури суспільного виробництва, участі галузей регіону у створенні національного прибутку, джерел нагромадження та капітальних вкладень. Отже, під рівнем економічного розвитку регіону розуміють рівень розвитку продуктивних сил та рівень добробуту населення регіону. Узагальнюючі характеристики розвитку регіону дають такі показники:

- виробництво національного доходу на душу населення

, (7.1)

де НД_ч - національний дохід на душу населення,

НД - національний дохід,

Ч - чисельність населення;

- продуктивність суспільної праці

, (7.2)

де Ч_п - чисельність працюючих;

- сукупний фонд споживання населенням регіону матеріальних благ та послуг на душу населення:

(7.3)

де П_і -вартість послуг за видами послуг, наданих в регіоні;

Б_і - вартість матеріальних благ, спожитих населенням регіону;

- виробництво національного прибутку на 1 грн. поточних витрат

(7.4)

де М - матеріальні витрати;

А - амортизаційні відрахування;

З - заробітна плата.

Обсяг виробництва національного доходу в регіоні характеризує кінцевий результат відтворювального процесу, а також його ресурсний потенціал для розв'язання соціальних задач. Тому для порівняння рівнів економічного розвитку регіонів використовуються показники виробництва національного доходу на душу населення та на одного зайнятого у матеріальному виробництві.

Формування регіонального валового національного продукту та національного прибутку має особливості. Вони полягають у тому, що величина та структура виробленого валового продукту та відтворених ресурсів не збігаються. Не збігаються за величиною вироблений та спожитий кінцевий продукт, національний дохід. Це пояснюється тим, що регіон має самостійний цикл відтворення. Великі регіони мають таку самостійність за рахунок ресурсів власного виробництва. Тим часом у низових регіонах до кінця не вирішуються відтворювальні процеси, вони тісно взаємопов'язані з іншими регіонами, функціонують у межах єдиного народногосподарського комплексу як його складові. Вони можуть виробляти більше або менше продукції та послуг, ніж споживати: балансується ж цей процес у межах всього народногосподарського комплексу країни.

6. Територіальний баланс: зміст та види

Одним із найбільш важливих методів управління та регулювання територіального розвитку є балансовий метод. Даний метод дає змогу визначити рівень розвитку галузі суспільного виробництва, наслідки її розвитку та потреби, а також ступінь задоволення цих потреб на даній території. Серед окремих завдань, що вирішує балансовий метод:

- встановлення співвідношення між ресурсами, виробництвом продукції та потребою в ній в масштабі всього національного господарства;

- визначення та забезпечення раціональної спеціалізації окремих регіонів країни по виробництву окремих видів продукції;

- оптимізація розміщення продуктивних сил по території країни;

- встановлення та розвиток раціональних міжрегіональних господарчих зв'язків.

Територіальні баланси класифікують:

- по рівню ієрархічної спів залежності території (баланси країни, регіону, області, т.п.);

- за сферою суспільного виробництва ( ресурсні - відображають рівень забезпечення території природними ресурсами; матеріальні відображають співвідношення виробленої, розподіленої та використаної чистої продукції; часткові пов'язані із специфікою даного регіону, розробляються по окремим галузям спеціалізації регіону або по окремим найбільш важливим видам ресурсів. Серед найбільш важливих часткових балансів трудові баланси, енергетичні, фінансові). Модифікацією фінансових балансів є бюджети території.

Загалом балансовий метод найбільш часто використовується для узгодження розвитку елементів продуктивних сил суспільства. Основним результатом реалізації балансового методу є територіальний баланс.

Збалансованість - це такий стан регіональної економіки, за якого регіональні пропорції перебувають у рівновазі. Інструментом вивчення збалансованості є система територіальних балансів, їхня основна функція визначається у зв'язку потреб і ресурсів як у масштабі всього суспільного виробництва, так і по окремих регіонах країни. Оскільки виробництво та споживання переважної частини продукції та послуг відбувається у самому регіоні, на їхню збалансованість істотно впливає міжгалузевий продуктообмін усередині регіону, тоді як міжрегіональний товарообмін завершує даний процес і тим самим надає йому остаточних контурів збалансованості. Отже, в умовах збалансованості розвиток і благополуччя відповідних регіонів були б зумовлені не самозабезпеченням, а, навпаки, вивезенням їхніх виробів та закупівлею на виручені гроші продукції інших регіонів за порядком міжрайонної спеціалізації та кооперування. Про наявність регіональних взаємозв'язків саме такого характеру свідчить той факт, що коефіцієнт внутрішнього відтворення регіонального суспільного продукту в областях досить високий - 0,70-0,75, при частці ввезення 0,30-0,25.

Для початкової оцінки місця та ролі регіону у створенні та поділі сукупного суспільного продукту правомірно використовувати показник сальдо регіонального ввезення-вивезення, що визначається як різниця виробленого та спожитого чистого продукту або національного доходу. Сальдо вважається позитивним, якщо вивезення перевищує ввезення, негативним - якщо ввезення перевищує вивезення. Для його розрахунку використовується зведений транспортний баланс, у якому характеризується загальний обсяг вантажів, які підлягають ввезенню або вивезенню у регіонах, та відображаються зв'язки між ними.

Таблиця 7.1

Структура зведеного балансу

Як показник, що відображає рівень виробництва, можна застосувати показник виробленого національного доходу на одного працюючого. Рівень споживання доцільно оцінити за допомогою показника спожитого чистого продукту на душу населення. Нормативом у такому випадку є середній по країні рівень виробництва та споживання. Він приймається за 1. Тим самим при зіставленні фактично встановлюється ступінь відхилення показників регіонального виробництва та споживання від рівня народногосподарської збалансованості, міжрегіонального обміну результатами праці.

Отже, унікальність виробничих можливостей регіонів і диференціація ефективності виробництва утворюють природну базу для економічного співробітництва. Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найвинятковіші особливості природно-господарських регіональних комплексів та головні переваги спеціалізації виробництва, відбувається взаємодія економік регіонів. Аналогічні завдання вирішуються і в процесі перерозподілу національного доходу.

Таблиця 7.2

Міжрегіональний баланс національного доходу

Перерозподіл національного доходу - це об'єктивний економічний процес, що відбиває багатобічні зв'язки усередині та поміж сферами народного господарства, галузями й районами країни. Він скерований на забезпечення оптимальних народногосподарських пропорцій. Однією з причин, що зумовлюють цей процес, є необхідність між територіальних переміщень доходів, бо у низці випадків розвиток економіки окремих регіонів потребує більших накопичень, ніж ті, що у цих регіонах утворюються. Через це національний дохід окремого регіону може розраховуватись як вироблений, поділений та використаний.

Під виробленим національним доходом розуміється сума чистої продукції галузей матеріального виробництва без акцизів. Під поділеним національним доходом розуміється сума первісних доходів підприємств, організацій та працівників виробничої сфери. Він обчислюється через суму чистої продукції галузей матеріального виробництва у цінах без акцизів і реалізованого на території регіону акцизного стягання. Використовуваний національний дохід дорівнює сумі фондів споживання й накопичення.

Національний дохід перерозподіляється через фінансову систему у формі платежів та виплат з неї. Основним знаряддям перерозподілу національного доходу є державний бюджет, через який перерозподіляється 23 національного доходу.

Визначальним у збалансованості економіки регіонів є метод міжгалузевих балансів. Зрозуміло, треба розрізняти національні й регіональні міжгалузеві баланси; це добре видно на прикладі відмінностей показників кінцевого продукту й національного доходу за їхньою величиною. Причина у тому, що предмети споживання, елементи капітальних вкладень, які є частиною національного доходу, можуть або вивозитися за межі району, або ввозитися. Крім того, вироблена у даному районі й вивезена з нього продукція належить до кінцевої продукції регіону, а от у народному господарстві вона використовується як проміжний продукт.

Інформація міжгалузевого балансу дозволяє визначити найважливіші загальноекономічні пропорції у господарстві регіону, а саме:

- співвідношення виготовленої, поділеної та використаної чистої продукції;

- пропорції поділу чистої продукції кожної галузі на засоби виробництва й предмети споживання тощо. Принципова схема міжгалузевого балансу економічного регіону являє собою економічну таблицю, де відбивається виробництво й поділ виробленої продукції, а також враховується продукція, що завозиться та вивозиться.

7. Функціональна і галузева структура суспільного виробництва

Функціональну структуру суспільного виробництва обумовлює співвідношення галузей відповідно до їх системоутворюючої спроможності. Вирізняють галузі спеціалізації і обслуговуючі галузі.

Галузі спеціалізації визначають характерний напрям виробничого розвитку та місце регіону в територіальному поділі праці. спеціалізація обумовлена природними особливостями території. В першу чергу на вибір спеціалізації впливає існування спроможності виробництва на території регіону ефективного виробництва масової продукції. Здешевлення виробництва масової продукції в регіонах відповідної спеціалізації відбувається за рахунок використання найбільш сприятливих природних умов, сприятливого економіко-географічного середовища, значних виробничих потужностей, кваліфікованих трудових ресурсів, розвитку виробничої і соціальної інфраструктури.

Функцією обслуговуючих галузей є забезпечення потреб основних галузей виробництва та потреб населення регіону. До них належать перш за все такі галузі суспільного виробництва як будівництво, транспорт, торгівля, зв'язок, житлово-комунальне господарство, освіта, охорона здоров'я, т.п. Крім зазначених інфраструктурних галузей національного господарства вирізняють локальні галузі, що використовують специфічні особливості окремих регіонів.

У функціональній структурі галузі національного господарства також класифікують згідно з особливостями їх територіальної взаємодії, внаслідок якої утворюється територіальна структура виробництва. Вирізняють:

- суміжні галузі, які супроводжують одне одну при розміщенні, що пов'язані тісними виробничими зв'язками. Значення цієї групи галузей збільшуються з розвитком техніки і збільшенням масштабів концентрації, комбінування та кооперації виробництва. Суміжні галузі завжди належать до одного енерговиробничого циклу;

- паралельні галузі, що розвиваються відносно ізольовано на базі різних економічних і природних умов. Вони найчастіше не мають між собою безпосередніх виробничих зв'язків, їх поєднує лише спільне використання ресурсів регіону. Це також означає, що розміщення обслуговуючих галузей у регіоні може бути взаємно обмежене.

Під галузевою структурою регіональної економіки розуміють співвідношення найважливіших техніко-економічних показників, що характеризують обсяги виробництва у різних галузях національного господарства на території регіону. Найчастіше такими характеристиками виступають обсяги споживання сировини і матеріалів, обсяги споживання енергоресурсів і водних ресурсів, обсяги виробництва товарної продукції, співвідношення виробництва і споживання товарної продукції.

Для розміщення видобувної промисловості має значення врахування геолого-географічних умов, якість природних ресурсів, транспортно-географічне розташування районів видобутку. Видобувні галузі, що виробляють масову багатотоннажну продукцію, розміщують таким чином, щоб забезпечити мінімальність витрат на її виробництво та транспортування. Для підприємств, що видобувають цінну та рідкісну сировину, стратегічні корисні копалини, вирішальне значення має стан балансу щодо видобутку та споживання такої сировини.

Стосовно обробної промисловості вирізняють чотири групи видів промислової діяльності у відповідності до вартості найбільш дорогого елементу собівартості продукції:

- матеріалоємні виробництва, до яких зараховують види промислової діяльності з високою питомою вагою витрат на сировину і матеріали. Витрати на сировину і матеріали у таких виробництвах перевищують 30% від загального обсягу витрат. Обсяг капіталовкладень у обладнання і устаткування перевищує обсяг капіталовкладень у забезпечення енергією. До таких галузей належать чорна металургія, важке машинобудування;

- енергоємні виробництва, до яких зараховують види промислової діяльності з високою питомою вагою витрат у забезпечення енергією та високим обсягом капіталовкладень у машини і устаткування, що забезпечують енергопостачання. До таких видів промислової діяльності належать кольорова металургія, хімічна промисловість;

- трудоємні виробництва, які переважно розташовують у місцях концентрації трудових ресурсів. До таких виробництв належать виробництва з відносно високою питомою вагою витрат на заробітну плату, яка наближається до питомої ваги витрат на заробітну плату і і перевищує питому вагу витрат на енергоносії. До таких виробництв належать приборобудування, наукоємні і високотехнологічні виробництва. Частина легкої і харчової промисловості;

- галузі з високою питомою вагою витрат на транспортування продукції, які доцільно розміщувати у районах її споживання. Також до цієї групи галузей зараховують виробництва, які доцільно розміщувати безпосередньо у місцях споживання продукції.

8. Система оптимізаційних моделей

При прогнозуванні та корекції розвитку території, як правило, користуються двома способами розгляду проблем її господарства. З одного боку, територію регіону розглядають як частину господарчого комплексу країни, отже її розвиток насамперед узгоджують з потребами національного господарства. Оскільки регулювання та моделювання розвитку всього господарчого комплексу в масштабі національного господарства досить складне, то моделюють розвиток певної галузі - утворюються галузеві моделі.

З іншого боку, господарство території є складним цілісним утворенням, тому моделюють його розвиток як відносно цілісного господарчого утворення - будують територіально-комплексні моделі. Оскільки ці два типи моделей побудовані на різних засадах, то вони суттєво відрізняються одна від одної. Щоб побудувати узгоджену модель, яка б враховувала обидва підходи, застосовують систему оптимізаційних моделей.

Формування системи оптимізаційних моделей відбувається у послідовності:

- одну із запропонованих моделей обирають як базову, іншу - як допоміжну;

- складають кілька проміжних моделей, які є перехідними від базової до допоміжної;

- аналізують характеристики проміжних моделей та результати їх втілення та обирають найвигіднішу з них.

Обрана модель є комплексною територіально-галузевою. В цілому процес формування територіально-галузевої моделі має вид (рис.7.3):

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 7.3 Процес формування комплексної територіально-галузевої моделі.

Сукупність галузевої моделі, територіально-комплексної моделі, проміжних моделей і комплексної територіально-галузевої моделі утворюють систему оптимізаційних моделей.

З використанням системи оптимізаційних моделей будують:

- глобально-оптимальну територіальну модель - загально галузеву модель господарства країни;

- локальні галузеві моделі - моделі розміщення на території країни виробництв за окремими галузями;

- моделі розвитку територіальних господарчих комплексів.

9. Призначення та застосування районно-галузевих моделей

Одне із найважливіших завдань обґрунтування територіальної спеціалізації вирішується за допомогою використання районно-галузевих рядів. Цей метод базується на використанні системи приведених витрат, які використовують для побудови відносних ранжованих характеристик галузей спеціалізації.

Реалізація даного методу відбувається у послідовності:

- визначають загальну суму витрат по групі галузей, що аналізують. Витрати ресурсу мають бути конкретними і бути визначеними з урахуванням специфіки території. Витрати можуть бути сумарними чи частковими. Якщо аналізують часткові витрати, то обирають таку суму витрат, які є найбільш вагомими для даної групи галузей. Найбільш часто із часткових витрат обирають витрати на енергію та енергоносії; витрати капітальні; витрати на сировину та матеріали; витрати на оплату праці та транспортні витрати. Якщо для аналізу обирають сумарні витрати, то визначають усю сукупність витрат на виробництво та реалізацію продукції даної галузі;

- розраховують приведені витрати. Суму часткових або сумарних витрат приводять до:

- кількості зайнятих у даній галузі;

- обсягу виробленої продукції (у вартісній формі).

- галузі ранжують у відповідності із зростанням приведених витрат - таким чином формують районно-галузевий ряд. Найбільш сприятливими напрямами спеціалізації вважають ті, що відповідають галузям з першими позиціями у районно-галузевому ряду.

Інколи для формування районно-галузевого ряду використовують кілька часткових приведених витрат. Особливо часто це використовують, коли мова йде про гостродефіцитні види ресурсів, або коли величину ресурсів не можна виразити вартісно. У такому випадку районно-галузевий ряд формують із використанням бальної оцінки - у відповідності із кількістю балів, що їх набрала галузь. У бальній оцінці найбільшу кількість балів присвоюють галузі із найменшими частковими приведеними витратами ресурсу даного типу. Бали сумують для кожної галузі окремо по типам часткових витрат.

Размещено на Allbest.ru