Економічна роль держави в ринковій економіці

Еволюція наукових поглядів на роль держави в економіці. Сучасні моделі державного регулювання: кейнсіанська і неокласична. Економічні риси та аналіз розвитку сучасної економіки України. Правові та адміністративні методи регулювання ринкової економіки.

Рубрика Экономика и экономическая теория
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 03.10.2012
Размер файла 299,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

На основі законодавства на уряд покладено виконання функцій арбітра у сфері економічних агентів. Крім того, уряд може застосовувати владу для встановлення відповідних покарань. Основні функції, що забезпечуються урядом, -- підтримка громадського порядку; введення стандартів вимірювання кількості та якості продуктів; створення грошової системи, що полегшує обмін товарів і послуг.

Приймаючи певний закон, держава впроваджує правила поведінки, якими мають керуватись виробники у взаємовідносинах і відносинах зі споживачами, а в окремих питаннях -- працівники підприємств із дирекцією.

Це є базова форма діяльності уряду. Доповнюють її заходи забезпечення ринку обіговими коштами, гарантування якості продуктів, визначення прав власності і відповідальності за дотримання договірних умов. Ці заходи сприяють також розширенню ринків і досягненню поглибленої спеціалізації у використанні матеріальних і трудових ресурсів. Як і раніше, основна мета -- сприяти ефективному розподілу та використанню ресурсів. [4].

2.3 Державне регулювання ринкової економіки - досвід розвинутих країн

Економічна наука давно довела і практика економічно розвинутих країн підтвердила доцільність та необхідність добиватися у соціально-економічній політиці оптимального поєднання державного регулювання економіки з ринковою саморегуляцією. Держава не повинна допускати як невиправданого втручання у господарську діяльність, так і економічної анархії, розгулу ринкової стихії. Втручання не повинно бути надмірним і таким, що порушує закони. Але важливо, щоб воно було достатнім для забезпечення вирішення завдань соціального розвитку і дотримання законів. Ці висновки дістали відображення і були закріплені у Господарському кодексі України, ст. 5 якого «Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання" встановлює, що правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. [2] До загальних принципів господарювання кодекс (ст. 6) відносить свободу підприємницької діяльності, але в межах, встановлених чином. Державне регулювання економічних процесів необхідне, але обмежується забезпеченням соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, економічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави. Відповідно до Закону «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» вiд 11.09.2003 № 1160-IV державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності має бути спрямована на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, яка здійснюється в межах, у порядку та способом, встановлених Конституцією і законами України (ст. 1 Закону від 11 вересня 2003 р.) [ 1].

Загалом проблема регулювання, зокрема державного регулювання, не є «білою плямою» в економічній теорії. Аналіз літератури показує, що при її розгляді використовуються різноманітні підходи. Зокрема, як зарубіжні, так і вітчизняні науковці неодноразово зазначали факт надмірної ускладненості системи регулювання, виділяючи при цьому кілька його типів. Кожний з них віддзеркалює особливості внутрішнього і міжнародного становища окремої країни або груп країн. Наприклад, Ю. Ольсевич наголошує, що у США система економічного регулювання була зорієнтована на запобігання циклічним коливанням; у країнах Західної Європи акцент робився на націоналізацію у ключових галузях економіки, на програми модернізації, регулювання цін і прибутків (доходів), на підтримку кооперування дрібних підприємств; японська система економічного регулювання мала характер жорсткої структурної політики зростання, розрахованої на середню та довготривалу перспективу і на світовий ринок. Радянська система господарського регулювання створювалася за типом централізованого державного впливу на економіку [ 11].

Стосовно інструментів, за допомогою яких безпосередньо здійснюється державне регулювання, то вони можуть бути найрізноманітнішими. Найважливішими є економічні та адміністративні методи. Тобто, фактично методи чи ототожнюються з інструментами державного регулювання, чи розглядаються як різновид інструментарію. Поряд з цим О. Сатановська до інструментів державного регулювання економіки відносить державне планування. У іншому науковому джерелі планування розглядається як форма, як форма реалізації функцій держави.

Наочним прикладом унікального поєднання жорсткого державного планування та ринкового механізму є Південнокорейська модель державного регулювання. Але особливість регулювання полягає в тому, що держава взяла на себе ті галузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу, і виробничу та соціальну інфраструктури, енергетику, транспорт, видобувну промисловість. Державний план носить індикативний характер, містить конкретні орієнтири для підприємств. У своїй практиці, починаючи з 60-х років, Корея запровадила імпортозамінюючу політику, а з 70-х років -- застосовує більш ліберальні підходи до державного регулювання економіки. Ступінь адміністративного регулювання в Південній Кореї, як і в інших східно-азіатських державах, складає не більше 10%. Це дало можливість досягти надзвичайно високих темпів економічного зростання (приблизно 9% в 1967--1987 рр.). Державне регулювання економічного життя Республіки Корея включає планування макроекономічних показників, застосовування кредитних і податкових заходів стимулювання експорту і обмеження імпорту, жорсткий контроль за фінансовою сферою, банківське регулювання грошового обігу і безпосереднє управління державним сектором.

В Південній Кореї застосовують заходи адміністративного і фіскального характеру для стимулювання науково-дослідних і конструкторських робіт. З цією метою використовуються пільги, заходи фінансової підтримки, програми стимулювання зв'язку між наукою і виробництвом. Важливими функціями державного регулювання розвитку науки і техніки є створення розвинутої науково-технічної інфраструктури, підготовка національних кадрів, інформування підприємств про наявні види технологій і устаткування, надання допомоги в адаптації технологій тощо.

Результатом державного регулювання є продуманий вибір галузевих пріоритетів, формування ключових галузей, індустріалізація економіки, перехід від імпорторозміщення до експортної орієнтації, високих технологій і наукомісткого виробництва.

Питання про успіх регульованої економіки в азіатських країнах залишається відкритим. Найбільш поширеними щодо цього серед економістів є три точки зору: уряди цих держав спрямували свою діяльність на забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку, не намагаються ігнорувати дію ринкових сил, якщо захід не досягає мети -- відмовляються від нього; уряди намагалися подолати упередження проти експорту; торговельні режими залишаються зовнішньоорієнтованими.

Моделі азіатських країн Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру, як і Південної Кореї, в значній мірі запозичені з Японської моделі державного регулювання, і хоча характеризуються вони різним ступенем втручання держави в економіку (втручання уряду в Сінгапурі, наприклад, вище, ніж у Гонконзі), в них деякі спільні риси.

Спільним є відсутність абсолютизації ролі державного сектора. Державне регулювання проявляється в тому, що держава установлює правила розподілу ресурсів і принципи регулювання цін, ставок процента і валютних курсів, податків. Держава бере на себе функції посередника між суб'єктами економічних відносин, як здійснюють заощадження та інвестиції експортерами та імпортерами [17].

3. Шляхи вдосконалення державного регулювання ринкових відносин

3.1 Необхідність державного регулювання ринкових відносин

У ринковій економіці держава втручається в ринок лише настільки, наскільки це потрібно для стійкості й макроекономічної рівноваги та для забезпечення діяльності механізму конкуренції. В економіці можуть виникнути ситуації які обумовлюються:

- неспроможністю конкуренції;

- неспроможністю ринку забезпечувати людей суспільними товарами;

- зовнішніми ефектами або наслідків дій, які не беруться до уваги людьми, що їх здійснюють (негативними - коли дії одного суб'єкта ринку завдають шкоди іншим; позитивними - коли дії суб'єкта ринку дають благо іншим). У значній кількості випадків зовнішні ефекти малопомітні на рівні приватної ініціативи та потребують коригування з боку державних і громадських структур. Держава, таким чином, має виконувати функцію визначення зовнішніх ефектів і перерозподілу доходів, яку не в змозі виконати традиційний ринковий механізм;

- неповнотою ринків (повний ринок забезпечує споживачів товарами, ціни на які перевищують витрати на їх виробництво);

- недосконалістю інформації;

- економічною нестабільністю.

І за таких обставин ринковий механізм не забезпечує оптимального використання ресурсів і тоді створюються вади ринку [12].

Ще однією причиною участі держави в економічному регулюванні є наявність товарів і послуг колективного користування або так званих суспільних товарів. До таких послуг можна віднести національну оборону, охорону громадського порядку, державного управління й т. ін. Витрати на всі види діяльності такого роду має покривати держава, направляючи сюди через бюджет необхідні ресурси. Громадяни ж повинні платити за них порівну, вносячи власні платежі до бюджету у вигляді податків.

Разом з тим, необхідно враховувати і вади держави при реалізації соціально-економічної політики, виборі методів і засобів державного регулювання економіки. Вади держави - це її нездатність забезпечити ефективний вплив на розподіл обмежених ресурсів і невідповідність політики розподілу обмежених ресурсів поширеним у суспільстві уявленням про справедливість. Вирізняють чотири групи факторів, які негативно впливають на обґрунтування та реалізацію державних управлінських рішень у сфері державного регулювання економіки. Це:

1.Обмеженість інформації. Державні органи, як і інші суб'єкти ринку, не володіють абсолютно повною та об'єктивною інформацією про стан економіки. Застосування будь-яких інструментів державного регулювання економіки має ґрунтуватися на аналізі можливих наслідків прийняття рішень. Тому там, де бракує об'єктивних даних, що унеможливлює прогнозування результатів з достатньою достовірністю, слід утримуватися від надмірного державного втручання в економіку. В умовах глобалізації та поширення інформаційних інфраструктур для успішної побудови демократичного суспільства необхідно забезпечити можливість широкого суспільного діалогу навколо процесу прийняття політичних рішень, і в цьому сенсі засобом забезпечення цього діалогу є розвиток інформаційних технологій.

2.Нездатність держави повністю контролювати реакцію контрагентів на її дії. Не тільки втручання держави в економіку, але й реалізація на перший погляд обґрунтованих державних рішень можуть спричиняти негативні побічні наслідки (екстерналії).

3.Недосконалість політичного процесу. Під впливом виборців, груп спеціальних інтересів, політичних маніпуляцій державні органи здатні застосовувати неадекватні методи регулювання і тим самим проводити неефективну політику. Засобом подолання цієї вади є запровадження своєрідної технології, яка має назву «публічна політика». Основними рисами публічної політики є робота з групами інтересів, розглядання альтернатів, публічні обговорення на всіх етапах підготовки рішень, упровадження рішень через управління змінами тощо.

4.Обмеженість контролю над державним апаратом. Особливості становища і поведінки бюрократії здатні посилювати неефективність функціонування економіки, зокрема призводити до надмірного зростання управлінського апарату та невиправданого збільшення бюджетних витрат.

Отже, для реальної економіки характерні ситуації, коли одночасно мають місце й вади ринку, й вади державного впливу. При цьому послабити вплив одних вад найчастіше можна лише посиленням впливу інших. Тому, приймаючи економічні рішення, слід зіставляти наслідки впливу вад ринку та держави, щоб визначити оптимальну форму та межу державного регулювання.

Особливо актуально проблема оптимального співвідношення між впливом ринку і держави на управління економікою є для України, яка стала на шлях переходу від адміністративно-командної системи управління до цивілізованої ринкової економіки. Розглянемо чинники, що зумовлюють необхідність державного регулювання економіки (табл. 3.1) [4, с. 134 - 135].

Слід зазначити, що ринкова конкуренція, впливаючи на ціни і доходи, тривалий час може досить ефективно пристосовувати дії господарюючих суб'єктів до економічної ситуації, що постійно змінюється, регулювати рівновагу між попитом і пропозицією, що забезпечує макроекономічну стабільність.

Проте за сучасних умов складних відтворювальних процесів проявляється обмеженість регуляторних можливостей ринкового механізму. Це проявляється через інфляцію, безробіття, тривале порушення рівноваги між попитом і пропозицією. За цих умов є об'єктивна необхідність в активізації ролі держави в регулюванні економіки.

Таблиця 3.1 Чинники, що зумовлюють необхідність державного регулювання економіки

Фактори

Зміст факторів

Фактори, що пов'язані з вирішенням проблем ринкового сектора економіки, згладжуванням негативних ефектів ринкового механізму

1. Обмеження стихійності ринкових процесів.

2. Забезпечення ефективного сукупного ринкового попиту, ринкової кон'юнктури.

3. Забезпечення виробництва суспільних товарів, суспільних потреб й нестатків.

4. Підтримка конкурентоспроможності, відкритості ринку.

5. Посилення конкурентоспроможності на світовому ринку.

Фактори, що забезпечують економічну стабільність, процес розширеного відтворення

1. Створення загальних умов розвитку економіки, забезпечення економічної ефективності функціонування сукупного капіталу, необхідність визначення «правил гри» суб'єктів, що господарюють.

2. Забезпечення анти циклічного розвитку економіки.

3. Стимулювання довгострокового економічного зростання, ділової активності.

4. Формування оптимальної структури національного господарства.

5. Підтримка макроекономічної рівноваги.

6. Забезпечення ефективного управління державним сектором економіки.

7. Потреба в державних інвестуванням, малорентабельних, з точки зору приватного капіталу, видів діяльності.

8. Регулювання грошового обігу.

9. Сприяння розвитку науки, НТП.

Фактори, які пов'язані з вирішенням соціальних проблем

1. Забезпечення раціонального перерозподілу доходів.

2. Забезпечення економічної основи соціальної стабільності, зменшення соціальної напруги.

3. Забезпечення повної зайнятості населення.

4. Формування умов розширеного відтворення робочої сили, прояву інтелектуальних здібностей людини (розвиток охорони здоров'я, освіти, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів та ін.).

Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва. Однак першочергова увага приділяється регулюванню відносин власності та підприємництва, інвестицій і структурної перебудови галузей матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку праці, фінансового ринку та грошового обігу, територіальних пропорцій і регіональних ринків, природокористування, зовнішньоекономічної діяльності. Ці питання становлять основний зміст державного регулювання економіки. Водночас з огляду на наявні особливі умови реформування розв'язуються гострі економічні та соціальні проблеми, зокрема структурні перетворення, технологічні оновлення, подолання кризових явищ.

Мета державного регулювання економіки - створити таку господарську систему, яка б орієнтувалась на вибір найефективніших варіантів використання наявних факторів виробництва та забезпечення сприятливих соціально-економічних умов життєдіяльності [7].

Завдяки механізму державного регулювання економіки необхідно створити умови:

- для ефективного функціонування ринкового середовища;

- усунення негативних наслідків ринкових процесів;

- захисту національних інтересів на світовому ринку;

- вирішення проблем, які ринковий механізм вирішити не може або вирішує їх погано.

Таким чином, державне регулювання ринкових відносин є необхідним для досягнення двох взаємопов'язаних цілей - це захист інтересів як громадян, так і суспільства в цілому від тих негативних наслідків, які можуть для них породжувати ринкові відносини та забезпечення реалізації окремих суспільних інтересів, які не може реалізувати ринок.

Параметри впливу держави на ринкові події класифікуються за трьома групами: регулювання процесу входження в ринок; регулювання ринкового ціноутворення; регулювання ринкових обсягів виробництва.

Сьогодні в Україні загальновизнаною є об'єктивна необхідність переходу до регульованого ринку, однак чітко не визначено форми, принципи й засоби державного регулювання. Через це особливого значення набуває встановлення кола об'єктів державного впливу, оскільки саме об'єкт зумовлює адекватну йому економічну форму державного регулювання. Розвиток об'єкта регулювання зумовлює розвиток форм і засобів його регулювання.

На сучасному етапі національна модель змішаного регулювання національною економікою України можна окреслити такими аспектами:

1.Вона має гармонічно поєднувати антитоталітарний механізм соціального ринкового господарства та економічне макрорегулювання змішаної економіки.

2.Нова модель економіки має передбачати відносно тривале функціонування сильного державного та приватного секторів економіки, причому частка останнього повинна щорічно збільшуватись. Це свідчить про необхідність структурної перебудови не лише міжгалузевих комплексів, а й економіки країни загалом. При цьому переважання на початку державного сектора економіки не передбачає будь-яких пільг, переваг або виняткових прав, якими б користувались підприємства цього сектора. Набутий досвід з приватизації підприємств України, а також світовий досвід свідчить, що за три-чотири роки неможливо якісно трансформувати підприємства у сфері сучасного підприємництва. Це зумовлено насамперед недосконалістю законодавчої та нормативної бази, інерцією мислення керівників і вищих органів управління. Тому процес трансформації державного сектора економіки у приватний буде поступовим і триватиме невизначений час. Це означає, що економіка України в найближчій перспективі буде змішаною, а тому держава має використати кейнсіанські принципи макроекономічного регулювання. При цьому слід урахувати постсоціалістичний характер української економіки й узяти за основу змішану модель управління ринковою економікою європейського типу, коли ринковий механізм функціонує під суворим контролем держави. Водночас курс на інтенсивне становлення приватного сектора - це не форсований і бездумний розподіл державних підприємств, їх негайне передання у приватний сектор. Такі проблеми мають вирішуватися послідовно і за допомогою механізмів конкуренції, роздержавлення, приватизації, банкрутства, злиття, поглинання та інших трансформацій.

3.У найближчому майбутньому економіка України має бути лише змішаною, одним із критеріїв керованості якої буде суперечлива єдність порівняно жорсткого державного регулювання економіки та ринкового саморегулювання. При цьому послаблення та звуження сфери макрорегулювання має здійснюватися лише в міру становлення та посилення дії механізмів ринкового саморегулювання в його цивілізованих формах.

4.Посилення ринкової орієнтації та ринкових тенденцій у сфері ринкової економіки має здійснюватися водночас із посиленням впливу держави в соціальній сфері. Будь-які спроби перейти до ринкового саморегулювання у сфері розподілу у країні з постсоціалістичною економікою є згубними.

5.У нинішній соціально-політичній ситуації економіка України має бути не сепаратистською, а унітарно-конструктивною з елементами регіонального самоврядування.

3.2 Міжнародні економічні відносини і Україна. Вигоди і пріоритети

Можливим шляхом розвитку нашої країни могла б бути стратегія перетворення України на справжній чинник регіональної централізації, який сприяє вирішенню транспортних, економічних, міграційних проблем, розширенню інвестиційних зв'язків. Цікавим в цьому сенсі є досвід Фінляндії після Другої світової війни. Зрозуміло, що даний чинник неможливий без участі в міжнародних економічних організаціях. Бажано, щоб ці організації якомога менше потрапляли під однозначний вплив однієї з вище згаданих міжнародних систем (повністю його уникнути неможливо, та й небажано) і ставили за мету розвиток саме регіонального співробітництва.

Необхідність участі України в багатьох міжнародних організаціях, викликана транзитним характером її економіки, зумовлює необхідність інтеграції нашої країни у світовий економічний простір на паритетних умовах, як засіб захисту від загроз і викликів глобалізаційних процесів. Аналізуючи різке погіршення відносин з Росією останнім часом і відносну невирішеність питань європейської інтеграції, важливо чітко впорядкувати вигоди і пріоритети інтеграції, спираючись на ґрунтовне порівняння реальних, а не дозованих офіційними джерелами оцінок ефективності різних векторів інтеграції.

На жаль, в Україні (як нам, всім добре відомо) цим питанням надають радикального характеру штибу «бути чи не бути». Для кожної сторони політичного спектру ці питання звучать по-різному, але керуються вони при прийнятті рішень перспективою отримання економічних дивідендів та певними особистими уподобаннями. Стає зрозумілим, що для отримання справжніх результатів має проводитись об'єктивний аналіз економічної необхідності участі України в різних економічних організаціях і системах, вступ до яких позиціонують як можливе розв'язання, не тільки зовнішньоекономічних, але й внутрішньо-економічних проблем.

Проаналізуємо економічні наслідки регіональної співпраці нашої країни, а отже, необхідність участі в міжнародних економічних організаціях. Найбільшими партнерами України є країни СНД та ЄС. Зокрема, починаючи з 2001 р., експорт товарів України в країни ЄС перевищував експорт в країни СНД (за винятком 2005 р.). У торгівлі товарами з країнами СНД і частково з країнами ЄС Україна має від'ємне торговельне сальдо. У торгівлі послугами, зокрема завдяки транспортним транзитним послугам, Україна має велике позитивне сальдо торговельного балансу в торгівлі як з країнами СНД, так і ЄС.

Крім того, підкреслимо, що оборот товарів та послуг як із країнами ЄС, так і країнами СНД постійно зростає. Можна припустити, що тенденції регіональних торговельних відносин між Україною та її основними торгівельними партнерами СНД і ЄС - розвиваються подібно. Це можна обґрунтувати (що особливо важливо за наявності регіональних міжнародних економічних організацій, в яких бере участь Україна) відсутністю якихось значних преференцій чи угоди про вільну торгівлю в рамках СНД чи ЄС. Торгівельні угоди в рамках СНД не набули чинності, угода про ЄЕП залишається нерозвиненою, а торгівельна співпраця з країнами ЄС обмежена наданням лише окремих преференцій в торгівлі з Україною. У зв'язку з цим, для активізації регіонального торгівельного співробітництва між Україною і країнами СНД, а також між Україною і країнами ЄС необхідно просуватися у напрямі укладення відповідних угод про вільну торгівлю без обмежень за товарними групами чи видами послуг.

Захист національних економічних інтересів, у тому числі торгівельних, - ключова проблема будь-якої країни для становлення розвитку її економіки, входження у світове господарство, активної участі у міжнародному поділі праці. У цих умовах важливим завданням для української комерційної дипломатії та торгівельної політики є забезпечення законодавчих, фінансових, політичних та організаційних умов для швидкого просування вітчизняної продукції на зовнішні ринки, конкуренція на яких посилюється з кожним роком. В умовах перманентної політичної кризи ці економічні проблеми не вирішуються, а експорт скоро стане виключно сировинним. Зауважимо, що приблизно 60% ВВП України формується у сфері зовнішньої торгівлі. Тобто залежність України від зовнішніх ринків є значно вищою, ніж багатьох інших країн.

Не слід забувати, що особливістю національних торгівельних інтересів України є те, що впродовж всього періоду незалежності України вони змінювалися залежно від домінування певного вектора зовнішньоекономічної політики. Теперішні торгівельні інтереси нашої країни, очевидно, різняться від тих, які були визнанні основними ще 10-15 років тому.

Виходячи з цього, цікаво проаналізувати динаміку участі України в міжнародних економічних відносинах. Для забезпечення власної зовнішньоекономічної діяльності кожна розвинута держава сприяє інтеграції господарства своєї країни у світове господарство. Для цього залучаються існуючі або створюються нові канали доступу до стратегічно важливих видів сировини та ресурсів. Наприклад, для господарства України такими стратегічними ресурсами є нафта, газ, кольорові метали, ліс, бавовна, каучук, світова науково-технічна інформація тощо. Докладаються зусилля щодо формування експортної бази в тих видах діяльності, продукція яких може виявитися конкурентоздатною на світових ринках. Для того, щоб забезпечити зовнішні умови реалізації національних інтересів, держави вступають у систему двосторонніх або багатосторонніх політичних і економічних міжнародних відносин. Двосторонні відносини активізуються через підписання різноманітних міждержавних угод, а багатосторонні - через участь у роботі міжнародних організацій .

Досліджуючи сучасні реалії пошуку Україною нових шляхів співробітництва і оцінки їхньої можливої ефективності, слід розуміти, що держава, яка вступає до міжнародних організацій, свідомо обмежує свій суверенітет, передаючи певні повноваження міжнародній організації, тобто втрачає право вживати заходів, що є компетенцією міжнародної організації (згадаємо недавню боротьбу за вступ до СОТ). Ступінь втрати цього суверенітету і визначає відповідний тип організації: чим більше суверенітету втрачає держава-член, тим більше міжнародна організація набуває наднаціонального характеру (ситуація з ЄЕП ). Міжнародна організація може перетворитися навіть на федеративну державу через передачу їй повноважень її членів. Основними засобами, що обмежують державний суверенітет держав-членів міжнародних організацій, можуть бути, наприклад, прийняття рішення по певних питаннях, обов'язкове для держави-члена, незалежно від її думки, або вжиття примусових заходів (санкцій) до держав-членів, або вимога надання інформації з питань внутрішнього життя.

Однак це не робить необхідним поступове скочування до ізоляціонізму. Очевидним стає інше: реальні, прагматичні вигоди від вступу до будь-якої економічної організації повинні все-таки бути вищими за політичні пасьянси. Проте вступ до тої чи іншої економічної організації чітко має співпадати з напрямком політичної кон'юнктури в даний політичний момент.

Ті міжнародні організації, які найбільше впливають на зовнішню та внутрішню політику України, є не просто формальними утвореннями чи союзами держав, а являють собою різні полюси сучасного багатополярного світу. У наукових термінах ці організації можуть бути названі міжнародними системами. Відомий французький науковець Р. Арон називає міжнародною системою «сукупність, складену з окремих політичних утворень (держав), які підтримують між собою регулярні взаємини і які всі, в принципі, можуть бути затягнуті у велику загальну війну. Ті політичні утворення, що їх беруть до уваги керівники головних держав, коли підраховують баланс сил, неодмінно мають бути членами якоїсь міжнародної системи». Термін «система» може, на думку Р. Арона, застосовуватися тут у тому значенні, якого він набуває у виразі «система партій». Адже цим терміном також визначається сукупність колективних діячів, що перебувають між собою у відносинах суперництва. При цьому міжнародні організації та міждержавні альянси можуть носити характер гомогенних або гетерогенних систем. Р. Арон називає гомогенними системами такі, в яких держави належать до одного типу, сповідують одну й ту саму концепцію політики. Гетерогенними, натомість, є системи, в яких держави організовані за різними принципами й поділяють суперечливі цінності.

Отже, сучасний етап міжнародного політичного процесу, у який втягнута Україна, передбачає протиставлення між двома блоками або міжнародними системами - європейською (або євроатлантичною) й євразійською (утворення на чолі з Росією на зразок СНД). При цьому Європейський Союз та Північноатлантичний альянс відповідає характеристикам гомогенної міжнародної системи - адже держави, що їх утворюють, характеризуються демократичними принципами політичного управління, сповіданням близьких цінностей та приналежністю до Європейської спільноти або Західної цивілізації. СНД краще підпадає під характеристику гетерогенної системи - до нього належать країни з різними історичними, культурними й релігійними традиціями, котрі знаходяться на різних етапах політичного й економічного розвитку - їх утримує разом певна залежність від міцного центру, яким виступає Російська Федерація.

Завдяки геополітичному положенню наша держава опинилась між цими двома потужними міжнародними системами, що обумовило не лише її історичну долю, а зовнішню і внутрішню політику після набуття суверенітету. Протягом перших десяти-дванадцяти років існування незалежної України у її зовнішньому курсі панувала так звана багатовекторність, поєднана зі статусом позаблокової держави, закріпленим у Конституції. Проте, як показує історична практика, позаблоковість та політика сталого нейтралітету є скоріше результатом специфічного географічного (острівного, ізольованого материкового або гірського) становища, ніж власного вибору держави. Враховуючи особливості розташування нашої країни, відсутність вкорінених конституційних традицій та зовнішньополітичну поляризацію регіону, що проявилися в результаті російсько-грузинського конфлікту, довготривала перспектива позаблоковості України та її реального нейтралітету видається сумнівною.

Отже, для входження України в будь-яку з окреслених вище міжнародних систем потрібні вагомі внутрішні ідеологічні детермінанти. На мою думку, до них належать: по-перше, ідеологічні настанови головних політичних акторів, що здатні проявити політичну волю та ухвалити відповідне політичне рішення, та, по-друге, ідеологічні орієнтації громадян, які мають легітимізувати відповідний зовнішній курс чи то шляхом плебісциту, чи то шляхом постійної суспільної підтримки.

Зовнішні обставини глобального політичного процесу диктують Україні необхідність більш чіткого визначення перспектив участі у міжнародних організаціях, серед яких Північноатлантичний альянс, що має ознаки гомогенної міжнародної системи, та СНД, який відзначається гетерогенністю поєднаною з наявністю потужного центру в особі Росії. Отже, перспектива членства у НАТО вимагає від України гармонізації внутрішніх ідеологічних розколів та підвищення стандартів політичного управління до рівня західних демократій. Перспектива політичного зближення з Російською Федерацію допускає внутрішню ідеологічну та ціннісну гетерогенність українського суспільства, проте зумовила б зростання політичної й економічної залежності, нівелювання певних досягнень у сфері демократичного управління. Внутрішні ідеологічні детермінанти не дозволяють говорити про суспільну визначеність чи політичну готовність більш активної участі у будь-якій з окреслених міжнародних систем. Політичні партії, що формують законодавчу та виконавчу гілки влади, не мають ідеологічного консенсусу щодо зовнішнього курсу, а розподіл мандатів з-поміж фракцій практично унеможливлює прийняття кардинального політичного рішення у цій сфері.

Другим аспектом ідеологічних детермінант приєднання до певної міжнародної системи є ідеологічні орієнтації громадян. Соціологічні дослідження громадської думки демонструють кореляцію між партійним та суспільним розколом у цьому питанні. Громадяни України здебільшого не відчувають своєї приналежності до Європейської спільноти, проте ідентифікація з СНД характерна лише для половини суспільства. І якщо приєднання до ЄС підтримує більше половини населення, то у відношенні до такої міжнародної системи безпеки, як НАТО, орієнтації громадян мають кардинально протилежний характер. Останнє дозволяє говорити про те, що з огляду на окреслені внутрішні ідеологічні детермінанти, Україна не готова приєднатися до жодної з цих міжнародних систем.

У підсумку можна прийти до певних тез, які заслуговують стати пріоритетними в цьому питанні. Можливим шляхом розвитку нашої країни могла б бути стратегія перетворення України на справжній чинник регіональної централізації, який сприяє вирішенню транспортних, економічних, міграційних проблем, розширенню інвестиційних зв'язків. Цікавим в цьому сенсі є досвід Фінляндії після Другої світової війни. Зрозуміло, що даний чинник неможливий без участі в міжнародних економічних організаціях. Бажано, щоб ці організації якомога менше потрапляли під однозначний вплив однієї з вище згаданих міжнародних систем (повністю його уникнути неможливо, та й небажано) і ставили за мету розвиток саме регіонального співробітництва. Варто не сумніватися, що потреба в співробітництві між новими членами ЄС і країнами колишнього Радянського Союзу не може повноцінно здійснюватись без безпосередньої участі України як координатора і партнера. Основне наше завдання не створювати перешкод цьому процесу своєю непродуманою політикою як зовнішньою, так і внутрішньою. [7].

3.3 Держава та ринок: шляхи партнерства

Економічна наука давно довела і практика економічно розвинених країн підтвердила доцільність і необхідність добиватися в соціально-економічній політиці оптимального поєднання державного регулювання економіки з ринковою саморегуляцією.

В умовах загострення глобальних проблем роль держави в регулюванні соціально-економічного розвитку кожної країни представляється по-своєму вирішальною. При домінуванні влади над суспільством роль держави завжди була, є і буде вирішальною. Отже, цілком закономірно, що суспільство пред'являє високі вимоги до держави і механізмів його економічного зросту, які воно само повинне в своїх же інтересах розвивати.

З одного боку, із забезпеченням сприятливої економічної кон'юнктури з'явилися серйозні можливості для прискорення економічного зростання, а з іншого - необхідно забезпечити збалансований розвиток економіки і не допустити значного розвитку інфляції і погіршення інших макроекономічних показників розвитку України. Існує багато варіантів вирішення проблеми, і всі вони мають ряд як переваг, так і недоліків. На жаль, в державних органах управління єдності з даного питання немає.

У науці управління є такий принцип - точно сформулювати мету і вибрати один з найбільш ефективних шляхів її досягнення, а не займатися нескінченно їх вибором. Проблема нашого державного управління можливо полягає в тому, що останні 15 років ми не можемо сформулювати стратегічне економічне завдання для країни і намітити більш менш осмислений шлях до поставленої мети.

Слід пам'ятати, що до тих пір, поки дійсно ринкові відносини не займуть пануюче положення, управління підприємствами і роль в ньому держави істотно відрізнятимуться, зокрема, від західних прототипів. Перспектива полягає в тому, щоб створити механізм, який об'єднував би ринкові і державні важелі управління. Для цього його форми слід трансформувати так, щоб вказане поєднання мало несуперечливий характер.

Ігнорування особливостей українського шляху ринкового розвитку і нав'язування країні якогось "західного" або "східного" варіанту виглядає, з практичної точки зору, як елементарна зневага уроками сучасної історії. А з теоретичної точки зору, прагнення іноземних радників сьогодні вмонтувати економічні роздуми А. Сміта про "невидиму руку", яка управляє ринком, і оспівувану всіма адептами ринкової економіки (До. Поппером, Ф. Хайеком, М. Фрідменом і багатьма іншими) здібність ринку до "спонтанного саморегулювання" економіки, на чому наполягають іноземні радники, - не що інше, як прагнення досягти космосу на кінній тязі. Чому? Тому, що вони не допускали і думки про необхідність свідомого регулювання економіки, втручання держави, соціальній орієнтації ринку і так далі.

Отже, ринок не всесильний і "без держави йому не обійтися". Необхідне доповнення ринку державним регулюванням, оскільки в плановій економіці інвестиції концентрувалися в руках планових органів і використовувалися з метою здійснення ефективних проектів. А в даний час доходи розкрадаються, капітали вивозяться за межу і в розвиток економіки не вкладаються. Як наслідок - виробничі фонди безнадійно застарівають і виходять з ладу. В результаті закривається шлях до зростання економіки і добробуту населення. Звідси висновок: нам необхідно прийняти модель змішаної економіки (потрібне господарювання різними способами, як ринковими, так і плановими), в якій держава мала б можливість активно впливати на її розвиток.

Розвинені країни періодично проводять кампанії дерегулювання, які обмежені в часі і по цілях, але це відбувається в умовах зрілої системи державного регулювання. У Україні такої системи не існує, вона повинна бути створена (планове адміністрування не має нічого спільного з капіталістичним регулюванням економіки). Без посилення ролі держави не можна справитися з кризовою ситуацією в економіці. Тут потрібна тверда державна воля, яка послідовно реалізується на плановій основі.

Різні соціально-економічні теорії - марксизм, кейнсіанство, монетаризм - використовуються як база для обґрунтування характеру і ступеня державної дії на економіку. Якщо керуватися Бюджетним кодексом України, то українську економіку слід представляти у вигляді сукупності трьох секторів: державного, муніципального і приватного. До складу держсектора включаються всі юридичні особи, управління якими здійснюється державою через органи виконавчої влади; у муніципальний - юридичні особи, які знаходяться в підпорядкуванні органів місцевого самоврядування; у приватний - юридичні і фізичні особи, що не входять до складу державного і муніципального секторів економіки. Проте часто бюджетний процес ототожнюють з управлінням тільки витратною частиною бюджету, а управління його прибутковою частиною відносять до питань податкового регулювання або специфічного права стягування неподаткових платежів. Отже, акцент в рамках бюджетного процесу робиться на управлінні витратної частини. Але цілі, пов'язані з управлінням економікою держави, у тому числі і бюджетного процесу, не будуть досягнуті без прогнозу і аналізу прибуткової частини бюджету. Таким чином, процедура бюджетного процесу повинна бути направлена на забезпечення збалансованих обов'язків і ресурсів, ефективності прибуткової і витратної частин бюджету, а також на створення раціональної системи управління державними фінансами.

Сьогоднішній стан політичної і економічної нестабільності безпосередньо пов'язаний з характером того політичного режиму, який зазвичай встановлюється після економічних або революційних потрясінь суспільства. Його найважливіша межа - постійне маневрування влади між соціальними угрупуваннями з істотно різними соціально-економічними інтересами. В результаті виникає дуже своєрідна система, в якій сама стабільність забезпечується за рахунок коливання влади, прагнучої до створення нових коаліцій.

Словом, не дивлячись на очевидну політичну консолідацію еліти, можна з упевненістю констатувати довготривалий період постреволюційної нестабільності в нашій країні. Зрозуміло, це вже нестабільність абсолютно іншого роду, чим нестабільність революційної епохи, оскільки тепер в країні впродовж певного періоду зберігатимуться стабільність і порядок, а істотні політичні коливання і вибухи почнуть відбуватися періодично, час від часу, хоча сам факт їх можливості створює досить неприємний фон для соціально-економічного розвитку країни. [17].

Висновок

Процес державного регулювання економіки створюючи відповідні умови стає рушієм економічного розвитку. Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об'єктивно притаманних державі економічних функцій. В умовах існування різних форм власності роль державного регулювання полягає, з одного боку, у забезпеченні юридичного механізму їх реалізації, а з іншого - у спрямованому впливі на ринкові параметри, що забезпечують організацію функціонування економічної системи як цілого.

Але останнім часом з'являються дискусійні наукові дослідження де обґрунтовується теза що управління є складовою регулювання. Виходячи з цього твердження державне регулювання економіки розглядають як систему заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної, управлінської та ін. видів діяльності держави, спрямованих на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства. Підтримуюча діяльність держави це правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.

Компенсаційна діяльність держави компенсує недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям. Управлінська діяльність держави це управління у сфері економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Держава використовує багато адміністративних та економічних регуляторів ринкових відносин. Проте жоден із них не ідеальний, оскільки, забезпечуючи позитивний ефект в одному напрямі призводить до негативних наслідків у іншому.

Різні країни застосовують неоднакові методи регулювання суспільно-економічного розвитку. В одних із них надають перевагу кредитуванню, в інших -- системі податків, у третіх вирішальна роль належить індикативному плануванню розвитку держави.

Між адміністративними та економічними методами регулювання розвитку країни немає чіткої межі, вони доповнюють один одного і за оптимального поєднання дають найбільший ефект. В умовах глобалізації суспільно-економічних процесів особливого значення набуває регулювання зовнішньоекономічних зв'язків країни.

В умовах загострення глобальних проблем роль держави в регулюванні соціально-економічного розвитку кожної країни представляється по-своєму вирішальною. При домінуванні влади над суспільством роль держави завжди була, є і буде вирішальною. Отже, цілком закономірно, що суспільство пред'являє високі вимоги до держави і механізмів його економічного зросту, які воно само повинне в своїх же інтересах розвиватись.

Дослідження існуючих проблем у нашій державі приводить до джерел його становлення як країни з ринковою економікою. Трансформація командно-адміністративної економіки торкнулася всієї системи господарювання і призвела до незворотних наслідків. Розгляд питання розвитку нашої держави, з точки зору ідеології ринкових відносин, дозволив визначити ступінь розвитку основних економічних процесів та їх вплив на практичну діяльність суб'єктів господарювання.

Позитивним на даний час для України в ситуації кризи світового господарства є, як би парадоксально це не звучало, - нерозвиненість економіки і слабка інтеграція на світові товарний і фінансовий ринок. Крім того, на тлі погіршення кон'юнктури на світовому ринку і зниження ділової активності в розвинутих країнах, ситуація в державі, що розвивається, Україна, для інвесторів, буде більш привабливою. Ці обставини є дуже слабкою втіхою для згладжування негативних факторів, що впливають на економіку України, однак це показує неоднозначність кризоутворюючих факторів і як наслідок антикризового управління як одного з методів державного регулювання ринковою економікою.

Економіка України в цілому нестабільна і знаходиться в стані депресії, спад промислового виробництва має системний характер, глибокі інфляційні процеси протікають поруч з інтенсивним зростанням усіх видів неплатежів, загострилися відносини між підприємствами.

Отже основними принципами створення системи державного регулювання економіки в Україні є такі:

- розумної достатності -- державі перепідпорядковуються тільки ті економічні функції, які ні за яких умов не можуть виконувати нижчестоящі ланки господарської системи (виробники та інші суб'єкти ринкових відносин) внаслідок обмеженої компетентності;

- адекватності -- система державних регуляторів економіки та системи їх застосування мають відбивати реально існуючий стан соціально-економічного розвитку;

- поступовості -- командно-адміністративні регулятори замінюються економічними у міру того, як для цього створюються об'єктивні умови у вигляді процесів роздержавлення, демонополізації, приватизації, стабілізації економіки, створення ринкової інфраструктури.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» вiд 11.09.2003 № 1160-IV // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.nau.ua - 2010.

2. Господарський кодекс України N 436-IV від 16.01.2003 р. зі змінами та доповненнями // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.nau.ua - 2010.

3. А.А. Григорук, М.С. Палюх, Л.М. Литвин, Т.Д. Літвінова. Основи економічної теорії. Навч. посібник. // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.tnpu.edu.ua/kurs/301/192.htm - 2010.

4. Бедратий В.М. Державне регулювання в умовах інтеграції національної економіки у європейський та світовий економічний простір // Економіка та держава. - №7. - 2006. - С. 82-84.

5. Державне регулювання економіки : навч. посіб. / С. М. Чистов, А. Е. Никифоров, Т. Ф. Куценко [та ін.]. - 2-ге вид., доопрац. і доп. - К. : КНЕУ, 2005. - 440 с.

6. Дідківська Л. І. Державне регулювання економіки : навч. посіб. / Л. І. Дідківська, Л. С. Головко - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2002. - 214 с.

7. Іващенко А.В. Роль і функції держави у формуванні ринкової економіки // Проблеми науки. №6. - 2008. - С.41-46.

8. Золотарьов В. Ф. Державне регулювання економіки : навч. посіб. / В. Ф. Золотарьов. - Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2008. - 292 с.

9. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - К.: Знання-Прес, 2001.

10. Економічна теорія. Посібник для вищих навчальних закладів /За ред. С.М. Воробйова - К. - Х., Корвін, 2001.

11. Каховська О. В. Сутність та необхідність державного регулювання економіки // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: - http://www.nbuv.gov.ua/portal/48/018.pdf - 2010.

12. Мамутов В.К. О сочетании госрегулирования и рыночной саморегуляции // Економіка України. - 2006. - № 1. - С. 59 - 65.

13. Політична економія: Навч. посіб. / Г. А. Оганян, В. О. Паламарчук, А. П. Румянцев та ін.; За заг. ред. Г. А. Оганяна. -- К.: МАУП, 2003. -- 520 с.

14. Перехідна економіка: Підручник /За ред. В. М. Гейця, - К.: Вища шк., 2003.

15. Основи економічної теорії. Підручник. За ред. С.В. Мочерного. - К.: “Академія”, 1998.

16. Основы экономической теории.: Политэкономический аспект: Учебник / Отв. ред. Г.Н.Климко. - К.: Знания-Пресс, 2001.

17. Симоненко В. Держава і ринок: шляхи партнерства / В. Симоненко // Економіка України. - 2007. - № 1. - С. 71 - 76.

18. Соколовська А. Економічна функція держави та особливості її виконання в Україні / А. Соколовська // Економіка України. - 2008. - № 3. - С. 20 - 33.

19. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. / Д. М. Стеченко. - К. : МАУП, 2000. - 176 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Теоретичні аспекти державного регулювання ринкової економіки: сутність, моделі (кейнсіанська, неокласична) та методи (адміністративні, правові). Економічні риси і аналіз розвитку економіки України на сучасному етапі. Держава і ринок: шляхи партнерства.

    курсовая работа [3,2 M], добавлен 18.11.2010

  • Кейнсіанська і неокласична моделі державного регулювання. Допущення про нейтральність грошей і зосередження уваги на рівновазі економіки в умовах повної зайнятості. Монетаристи про економічну роль держави.

    реферат [17,3 K], добавлен 03.09.2007

  • Державне регулювання економіки – система заходів для здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності; умови та групи параметрів впливу держави на ринкові події. Основні форми, методи, принципи, функції та напрямки державного регулювання.

    презентация [2,0 M], добавлен 22.04.2013

  • Необхідність державного регулювання економіки. Обмеження ринкового механізму і спеціальний державний механізм як компенсація. Дві макроекономічні концепції - кейнсіанська та монетаристська. Економічні функції держави. Сучасна економічна політика України.

    реферат [21,1 K], добавлен 20.03.2009

  • Економічні функції держави в ринковій економіці. Взаємозв'язок між державним регулюванням економіки та її ринковим саморегулюванням. Національна модель ринку і державного регулювання економіки.

    реферат [14,8 K], добавлен 03.09.2007

  • Процес утворення ринкової ціни та його роль в ринковій економіці, механізм впливу непрямих податків, субсидій та імпортного мита на стан ринкової рівноваги. Правові основи та аналіз наслідків регулювання цін та впливу на ціноутворення з боку держави.

    курсовая работа [53,3 K], добавлен 08.03.2010

  • Основні риси і функції підприємств. Класифікація і організаційно-правові типи підприємств. Підприємство в ринковій економіці. Особливості ринкової економіки в Україні, оцінка рівня розвитку підприємств. Проблеми та перспективи розвитку підприємства.

    курсовая работа [454,7 K], добавлен 11.02.2013

  • Теоретичне узагальнення, науково-методичне обґрунтування економічних інтересів господарчих суб'єктів для стимулювання економічного розвитку. Визначення економічної ролі держави в ринковій економіці. Планомірність як форма розвитку економічної системи.

    курсовая работа [524,1 K], добавлен 16.12.2013

  • Сутність держави та її еволюція. Державна власність. Підприємництво в державному секторі. Суспільні блага і послуги. Сутність та структура економічних функцій держави. Економічна політика держави. Основні моделі державного регулювання економіки.

    книга [62,9 K], добавлен 14.07.2008

  • Об’єктивна необхідність державного регулювання економіки. Структура механізму й методи державного регулювання. Державне регулювання в Україні. Економічні функції місцевих органів влади. Співвідношення між ринковим механізмом і державним регулюванням.

    реферат [53,2 K], добавлен 16.01.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.