Конкуренція -це основна умова, при якої працюють ринкові механізми, що генерують цінові сигнали, що породжують стимули, що формують ринковий достаток, розмаїтість асортименту і високу якість товарів і послуг.

Україні, як і іншим країнам із перехідною економікою, у спадщину від радянської державно-монополістичної системи дісталася сукупність відношень між підприємствами, не сумісна з конкурентним середовищем. У системі, заснованої на загальному одержавленні власності і надцентралізації, значно переважали великі і найбільші підприємства. У колишньому СРСР підприємства з чисельністю працюючих понад 1000 чол. виробляли майже 3/4 усієї промислової продукції, концентрували 80% основних промислово-виробничих фондів, споживали більш 90% всієї електроенергії. Такий рівень концентрації був адекватний планово-директивній системі, теорія і практика якої виходила з уявлення про економіку як об єдиному комплексі. Малою кількістю звеликих підприємств зручно управляти, установлювати їм планові завдання і нормативи, розподіляти між ними ресурси, призначати і зміщати керівників і т.д.

Монополізм планово-директивної системи - це, головним чином, відомчий монополізм, природа якого, по суті, не пов'язана з розмірами підприємств і їхньої кількості. Тим часом, руйнування відомчого монополізму саме по собі аж ніяк не формує конкурентного середовища, оскільки в більшій частині галузей залишається високий рівень концентрації виробництва, тобто переваження невеличкої кількості великих підприємств. Відбувається лише деякий зсув у структурі монополізму - монополізм відомчий витискається монополізмом підприємств. По своїх негативних наслідках останній нітрохи не краще відомчого монополізму. Навпроти, якщо відомчий монополізм лишає деякі можливості контролю над надмірними “апетитами” підприємства-монополістів, то монополізм підприємств у його чистому вигляді породжує ціновий безкрай, створює можливість “притиснути до стінки” покупців у змісті асортименту продукції і її якості, відкладати на невизначений час технологічне відновлення виробництва.

Звичайно, конкурентне середовище може бути створено і при цих умовах на основі лібералізації зв'язків із зовнішнім ринком, зокрема за рахунок ослаблення митних обмежень для закордонних товарів, що надходять на внутрішній ринок, з одночасним посиленням контролю за їхньою якістю. Але такий шлях формування конкурентного середовища при найглибшій економічній кризі надзвичайно небезпечний. Створене в такий спосіб конкурентне середовище спроможне лише підсилити дію сил, що руйнують національну економіку. Не можна не враховувати, що товари, вироблені на більшій частині українських підприємств, у порівнянні з товарами світового ринку неконкурентноспроможні. Більшість українських підприємств цієї конкуренції не витримає, що може збільшити і без того їхній скрутний стан.

Існує думка, що рішення даної проблеми лежить у технологічному відновленні виробництва, що повинно зробити продукцію підприємств конкурентноспроможною. Проте і це рішення видається сумнівним насамперед через умови його виконання. Інфляція, що галопує, робить інновацію малоймовірної, оскільки нормальна підприємницька діяльність не спроможна дати необхідні засоби для інвестицій. Сумнівно також одержання засобів для цієї мети з зовні, оскільки умови тієї ж інфляції і нестабільності економіки України змушують інвесторів шукати такі помешкання капіталу, які спроможні давати негайну віддачу, тим часом як вкладення у виробництво завжди сполучені зі значним періодом часу і ризиком.

Але навіть якщо великим підприємствам і вдасться обновити технологію, у багатьох випадках вони приречені залишатися неконкурентноспроможними на світовому ринку. Це обумовлено не в останню чергу особливостями їхньої структури, що склалася в умовах командно-адміністративної системи.

Підприємства (у першу чергу великі але не тільки вони) створювалися за принципом максимально замкнутого комплексу підрозділів. Це диктувалося реальними умовами діяльності підприємств і було узаконено нормативними актами, що регулюють їхні типові структури. Склад підрозділів основного виробництва формувався таким чином, щоб звести до мінімуму залежність підприємств від постачальників. На кожному підприємстві створювалася широка номенклатура підрозділів допоміжного й обслуговуючих виробництв. Апарат керування, як правило, уключав численні відділи, групи, бюро, лабораторії.

Такий підхід до формування структури підприємств диктувався не тільки прагненням максимально обмежити зв'язки через міжвідомчі бар'єри, але і тим, що оплата послуг сторонніх організацій, як правило, обходилася дорожче в порівнянні з витратами на утримання своїх відповідних підрозділів. Крім того, такому підходу до формування структури підприємств сприяв і прийнятий порядок оплати праці керівників у залежності від категорії підприємств.

На цю структурну особливість “традиційних” підприємств ринкова економіка відреагувала визначеними тенденціями. Протягом останнього років у країнах із сучасною ринковою економікою проглядається чітке прагнення підприємств дистанціюватися від багатьох функцій, що виконувалися раніше їхніми внутрішніми підрозділами, у першу чергу такими, що відрізнялися пульсуючими навантаженнями. Саме за рахунок цього чинника скорочується число промислових гігантів і , водночас, зростає кількість малих підприємств. Всупереч теоретичній догмі про невідворотність процесу концентрації виробництва, середні розміри підприємств виявляють явну тенденцію до зменшення.

Цей процес робить ринкову економіку більш ддинамічною мобільною, сприйнятливою до інноваціям, підвищує її спроможність оперативно реагувати на ринковий попит і його зміни. Частина підприємницького ризику, що водночас зростає, переноситься на малі підприємства, а робота великих підприємств, що залишаються фундаментом ринкової економіки і її експортного потенціалу, стає більш стійкою. Особо слід зазначити, що розвиток малого підприємництва супроводжується розширенням конкурентного середовища, вторгненням конкуренції в сфери, що раніш були подані поза конкурентними відношеннями внутрішніх підрозділів підприємств.

Звичайно, характеризуючи зростання ролі малих підприємств у ринковій економіці, варто враховувати не тільки їхнє значення у всій інфраструктурі підприємств, але і соціальну сторону процесу, зокрема, роль малих підприємств як чинника зміни структури власності, як регулятора зайнятості населення і взагалі як буферної зони ринкової економіки, спроможної пом'якшувати наслідки структурних зсувів, що відбуваються в ній.

Можуть бути названі різноманітні варіанти процесу утворення мережі малих підприємств, що виконують функції формування інфраструктури у всій сукупності підприємств. Насамперед, малі підприємства можуть створюватися шляхом відбруньковування підрозділів, від є виділення з більш великого підприємства з наданням їм відповідних прав (юридичної особи, відкриття розрахункового рахунку, самостійного балансу і т.п.). При цьому мале підприємство одержує можливість самостійно формувати портфель замовлень, що ставить його прибутки в пряму залежність від результатів власної діяльності. Проте на цьому шляху неминучі численні проблеми і труднощі. Зокрема, вони пов'язані з формуванням власності на майно малих підприємств, із матеріально-технічним забезпеченням виробництва і , отже, розподілом і використанням його прибутків. Ці проблеми не зникають і в тому випадку, якщо створення малих підприємств здійснюється на основі передачі майна в оренду.

Створення малих підприємств шляхом їхнього відбруньковування від більш великих може бути пов'язане з акціонуванням ( наприклад, шляхом надання підрозділам форм невеличких акціонерних компаній, акції яких можуть поширюватися як серед трудового колективу підприємства (великого і малих), так і через вільний продаж. Але при будь-яких варіантах відбруньковування залишається головна проблема. Одержуючи самостійність із рук звеликого підприємства, малі підприємства стають незалежними суб'єктами ринкових відносин. Тому неминуче виникає питання, наскільки ці знов утворені суб'єкти виробничої діяльності спроможні надійно і якісно виконувати свої функції як елементи інфраструктури інших підприємств, у тому числі стосовно тих, від яких вони відокремилися, а також - у що обійдуться їхня продукція і послуги підприємствам, що залишилися без відповідних підрозділів.

Відзначена вище проблема виникає через те, що сам по собі засіб створення малих підприємств на основі дезинтегрованності більш великих не спроможний створити конкурентне середовище і, отже, механізми, що роблять вплив на діяльність малих підприємств, якість їхньої продукції і послуг, а також на ціни їхньої реалізації. Саме це пояснює невдачі багатьох спроб формування малих підприємств на зазначеній основі. Були випадки, коли виділення зі складу великих підприємств ряду малих не тільки не принесло успіху, але і стало додатковим чинником скорочення випуску продукції, зниження її конкурентноздатності.

Правильні висновки підказує досвід великих компаній у країнах із розвинутою сучасною ринковою економікою. Відомо, наприклад, що підприємства такої найбільшої компанії, як “Дженерал Моторс”, обслуговують 32 тис. постачальників, що утворюють її інфраструктуру (в основному у виді малих підприємств). Продукцію компанії реалізують 11 тис. самостійних ділерів, що діють у багатьох країнах. Такі ж дані можуть бути приведені по компаніях Японії - електронних, автомобільних, будівельних і інших. Характерною рисою таких систем є мобільність складу і структури малих підприємств. Значна їхня частина існує лише нетривалий час, а потім зникає або змінює рід діяльності. Водночас виникають нові малі підприємства, що пропонують свою продукцію і послуги. А в результаті системи, що включають великі, середні і малі підприємства, функціонують стійко й у відповідності з ринковою кон'юнктурою, що укладається.

З викладеного випливає висновок, що на основі одного лише відбрунькування не можна створити системи, що оптимально сполучать підприємства різних розмірів і різноманітних функцій. Одним із найважливіших умов виходу України на рівень конкурентноздатності з підприємствами дальнього зарубіжжя є створення найбільше сприятливих умов для формування такої маси малих підприємств, що у своїй сукупності спроможні виконувати функції інфраструктури на конкурентній основі.

Це повинні бути малі підприємства із широким діапазоном соціальної орієнтації, розмірів і роду діяльності. Це можуть бути підприємства з мінімальною чисельністю найманих робітників і без найманих робітників взагалі - сімейні підприємства. Малі підприємства можуть спеціалізуватися на виготовленні щодо нескладних елементів виробів, склад і номенклатура яких змінюються відповідно до вимог ринку. Необхідно Україні також підприємства, що на договірній основі здійснюють технічне обслуговування і ремонти устаткування, обчислювальної техніки, приладів і апаратури.

Вся ця велика зона малого бізнесу повинна бути такою, щоб усі підприємства, і в першу чергу великі і середні, мали можливість вибору постачальників і партнерів, продукція і послуги яких відрізняються високою якістю, надійністю і стабільними цінами, стверджуючи тим самим переваги даної системи в порівнянні з поруч підприємств замкнутого комплексу, що дісталися в спадщину від командно-адміністративної системи. Природно, створення такої мережі малого бізнесу потребує визначних матеріально-технічних, фінансово-кредитних і організаційних передумов.

Надання процесу створення малих підприємств масового характеру веде до виникнення зони малого бізнесу, спроможної успішно входити в інфраструктуру підприємств. Тим часом, в Україні цей процес зштовхується з багатьма труднощами і проблемами.

За останні роки, зокрема, тут відбулися в цілому сприятливі зміни в механізмі створення нових підприємств, у тому числі малих. Значно спрощений порядок проходження документів, пов'язаних з одержанням дозволів на підприємницьку діяльність. Це призвело до істотного скорочення необхідних для цього термінів. Якщо раніш були потрібні численні візи посадових осіб, що затягувало час оформлення документів на багато тижнів і навіть місяців, то тепер цей час скоротився до декількох днів, а гранічні терміни оформлення практично обмежені лише частотою засідань комісій виконавчих органів влади, що дають остаточне рішення. Правда, слід зазначити завищену важкість і складність заповнення необхідних документів. Але ця важкість легко переборна, оскільки виникнули фірми, які за порівняно невеличку плату беруть на себе весь процес оформлення.

При усьому цьому, проте, залишаються численні чинники, що перешкоджають розвитку малого підприємництва як особливої буферної зони ринкової економіки. Причому в першу чергу це ставиться до сфери виробництва і тієї її частини, що спроможна виконувати функції інфраструктури підприємств. Цілком недостатня інтенсивність цього процесу. Водночас у його напрямках спостерігаються явні деформації, що не відповідають потребам формування сучасної ринкової економіки.

Чинний порядок створення підприємств носить (як і колись) дозвільний характер. У законодавчих актах перераховані види діяльності, щодо яких дозволено створювати підприємства. У результаті, якщо той або інший вид діяльності не передбачений у переліку дозволених, тобто він є неординарним, апарат виконавчих органів влади одержує широкі можливості для необгрунтованих заборон. Тим часом, сутності ринкової економіки відповідає така форма нормативних актів, коли перераховуються заборонені види діяльності.

Створенню нових підприємств, у тому числі і малих, перешкоджає практика стягування зборів, пов'язаних з оформленням документів і дозволів. Плата за дозволи носить різноманітний характер. Необхідно сплачувати як за дозвіл займатися підприємницькою діяльністю взагалі, так і за право займатися кожним видом діяльності особо. Всі ці внески в остаточному підсумку збільшують витрати підприємств, скорочують їхні прибутки. Особо слід зазначити, що на шляху розвитку підприємництва в Україні стоїть чинний порядок оподатковування підприємств. Формально відповідно до цього порядку податком оподатковується лише прибуток підприємств. Причому розмір податку складає 30%, що відповідає прийнятому в ринковій економіці уявленню про оптимальний рівень оподатковування прибутку. Але це лише оманна видимість. Підприємства зобов'язані включати у свої витрати відрахування в різноманітні фонди (їх п'ять), що, по суті, є частиною доданої вартості. Тим самим рівень витрат істотно завишується, а прибуток відповідно скорочується.

Такий порядок оподатковування містить у собі глибоке внутрішнє протиріччя. Воно припускає відсутність конкурентного середовища, монопольне положення суб'єктів ринкової економіки, їхню спроможність установлювати ціни на витратній основі, тобто, по суті, - поява непрацюючих механізмів ринкового ціноутворення. Якби ті ж підприємства діяли в нормальних ринкових умовах, у яких ціни встановлюються не на витратній основі, а як рівноважні ціни механізму ринкової конкуренції, то напевно велика частина підприємств стала б збитковою, утратила б головний мотив і основу своєї діяльності - прибуток. У реальних економічних умовах України монопольне завищення цін не стільки розоряє чинні підприємства, скільки перешкоджає створенню нових і, що особливо істотно, неминуче веде до скорочення виробництва через невідповідність купівельної спроможності населення рівням цін.

Прийнята в Україні система оподатковування прибутку і що включаються у витрати відрахувань не тільки гальмує розвиток підприємництва, але і деформує його напрямки. Вільний капітал явно уникає сфери виробництва товарів і послуг, де необхідні щодо значні початкові капітальні вкладення з проблематичними перспективами окупності. Він кинеться головним чином у торгово-посередницьку діяльність. Показово , що в цю же сферу переважно кинулася і зареєстрована індивідуальна трудова діяльність, значна частина якої має у своїй основі вояжі так називаних “човників”.

У сучасній ринковій економіці податкові важелі вважаються найбільше ефективним інструментом її регулювання. У Україні ж ці важелі, по суті, практично не використовуються ні для розвитку підприємництва, ні для регулювання його напрямків. В даний час нові підприємства, у тому числі й малі, не одержують прав на податкові пільги. Відсутня диференціація рівня податків із прибутку і розміру відрахувань у залежності від видів і напрямків підприємницької діяльності, а також від використання прибутку. Немає знижок із податків, якщо прибуток використовується для створення нових робочих місць, технологічного відновлення виробництва і т.д. (відзначимо, що ці й інші податкові пільги були скасовані на початку 1995 р.). Відсутня така форма державної підтримки малих підприємств, як пільгові умови їхнього кредитування (наприклад, шляхом забезпечення державних гарантій банкам, що надають кредити на створення підприємств і розвиток підприємницької діяльності).

Широкий, і притім регульований процес розвитку підприємництва, особливо в сфері малого бізнесу, стає можливим у його синхронному зв'язку з виходом національної економіки з кризового стану на основі приборкування інфляції і введення стабільної національної грошової одиниці. Лише на такій основі розвиток підприємництва здатен зупинити падіння виробництва і валового національного продукту, домогтися їхньої стабілізації, а потім і росту.

Масове підприємництво потребує підготування людей, спроможних до цього роду діяльності. Така задача повинна вирішуватися на всіх рівнях освіти і навчання. Повинна формуватися і законодавча база, що регулює відношення, пов'язані зі створенням і функціонуванням малого бізнесу, що забезпечує його захист від монопольних структур, своволі чиновників і рекету.

У свою чергу, створена на державному рівні програма повинна бути заснована на науково розроблених концептуальних побудовах розвитку підприємництва в окремих сферах і областях економіки. Тільки такий підхід може допомогти уникнути значних помилок у процесі створення системи підтримки малого бізнесу, гарантувати послідовність її формування і забезпечити практичну реалізацію усіх її елементів.

Світовий досвід розвитку малих підприємницьких структур вказує на те, що найбільша їхня ефективність досягається в умовах існування приватної форми власності. Формування її правової бази в Україні повинна передбачати ряд заходів:

- удосконалювання законодавчих актів, що регламентують масову приватизацію;

- установлення довгострокової перспективи розвитку приватного підприємництва, ствердження права спадкування і продажу власності;

- надання надійних політико-адміністративних гарантій від неправомірних зазіхань на власність із боку держави, інших фізичних і юридичних осіб.

У світовій практикці переважна більшість малих підприємств ( це юридично і фінансово самостійні, незалежні, невеличкі, по чисельності зайнятих, фірми, засновані на приватній власності одного або декількіх громадян, що безпосередньо управляють і працюють на своєму підприємстві). Тільки зазначені якості дозволяють відносити такі форми до малого бізнесу і дають їм право на значну підтримку з боку держави.

Головною проблемою для малого підприємства є труднощі з фінансуванням. Відсутність достатнього капіталу в більшості населення, складність, невигідність, а іноді і неможливість одержання позикових засобів гальмують розвиток малого бізнесу. Задача держави створити передумови, що стимулюють вкладення інвестицій і підприємницької енергії в даний сектор економіки.

3.2 Проблеми і перспективи розвитку малого бізнесу в Україні

У структурній перебудові економіки, формуванні і насиченні ринку товарами і послугами, розвитку конкуренції і послаблені монополізму малі підприємства при ефективному їх формуванні повинні зіграти велику роль. Ефективність створення і діяльності малих підприємств забезпечується системою їх підтримки. Підтримувати малий бізнес можна по двох напрямках: через державу та різні громадські структури. Збоку держави мають гарантуватися в економіці і суспільстві можливості для реалізації підприємницьких ініціатив і створюватися якісно вигідні умови для розвитку малих підприємств, забезпечуватися сприятлива база з матеріально-технічного забезпечення і формуватися в суспільстві атмосфера терпимості до комерційних невдач, підтримуватися конкуренція в усіх сферах економіки та скасовуватися законодавчі акти, які протидіють ринковій системі господарювання.

Політика державної підтримки малих підприємств реалізується в рамках комплексної програми розвитку підприємництва в Україні (дані про розвиток малих підприємств в Україні по галузях народного господарства 1992-1996 роки);

Допомога малими підприємствами може бути забезпечена через субпідрядну форму взаємовідносин великих і малих підприємств (франчайзинг). Це система договірних відносин, найбільш поширена форма інтеграції великого і малого бізнесу. Суть системи полягає в тому, що велика фірма франчайзинг укладає з невеликими самостійними підприємствами договір про надання йому виняткового права реалізації своєї продукції чи послуг під маркою франчайзера. Незалежно від того, що в силу договірних відносин у цій системі малі підприємства знаходяться під контролем великих фірм використання франчайзингу дозволяє малим підприємствам особливо на стадії його встановлення та розвитку, мати суттєву вигоду.

Голосний напрямок непрямої підтримки малого бізнесу має виступити система податкових пільг законодавством України не передбачено податкових пільг для малого бізнесу. Пільги про сплати податків є єдиними для підприємств незалежно від їх організаційно-правових форм.

Вважається, що законом про малий бізнес має бути передбачена система податкових пільг для малого підприємства, яка доповнюється в рамках наданих регіональною системою прав місцевим Радам. З урахуванням специфіки регіону місцевим Радам доцільно було б надати законодавством права встановлювати такі податкові пільги:

Ш знижені податкові ставки на старші для малих підприємств які займаються виробництвом;

Ш диференціальні ставки податку на прибуток залежно від виду послуг наданих населенню;

Ш знижені ставки податку на прибуток для тих виробників, економічний ефект в яких досягається переважно за рахунок живої праці;

Ш постійні пільги при оподаткуванні осіб, колективів, що займаються підприємницькою діяльністю в сільській місцевості;

Ш пільги і компенсації для стимулювання росту зайнятості;

Ш повна відміна податків в певних випадках.

Як вважають розробники програми, її виконання дозволить збільшити кількість діючих в Україні малих підприємств до 150-160 тис. і створити нові робочі місця, перш за все у виробничих та інших сферах. Численність зайнятих зросте до 1,5 млн. чол.

У зв'язку з нестабільністю стану української економіки та законодавства значна частина малих підприємств диверсифікує свою діяльність і, по суті, є багатопрофільними підприємствами.

Підтримка зворотного зв'язку з підприємцями малого бізнесу і аналітична робота дають змогу сформулювати такі основні проблеми, які гостро стоять перед підприємцями:

Ш необхідність у державній підтримці сектора малого бізнесу як складової національної економіки;

Ш необхідність у консультаціях з діючого законодавства та макроекономіки;

Ш відсутність детального розроблення механізмів взаємодії малого бізнесу з місцевою владою;

Ш повна невизначеність у питаннях соціального захисту як самостійних підприємств, так і їх найманих робітників;

Ш необхідність в інформаційних послугах;

Ш необхідність в інвестуванні.

Безперечно, що вирішення цих проблем і пов'язаних з ними питань неможливе силами самого тільки приватного малого бізнесу. При цьому треба визначити, що головними причинами які утруднюють вирішення і навіть розгляд цих проблем є незалежність і не підпорядкованість приватного бізнесу, що в певному розумінні є сильними та слабкими рисами малого бізнесу водночас. Відсутність дійових об'єктів призводить до спеціально-соціальної слабкості цього сектора економіки України.

Що стосується розвитку самого інноваційного бізнесу, то перед нами, образно кажучи, чистий аркуш паперу, на який слід вимагати такі поняття, як інноваційний процес, венчурне фінансування, дрібні інноваційні фірми тощо. Серед причин, що гальмують розвиток венчурного бізнесу в Україні слід відзначити:

Ш відсутність економічної зацікавленості багатьох господарських суб'єктів у реалізації принципово нових розробок, нововведень високого технічно-економічного рівня;

Ш жорсткий механізм розподілу виробничих ресурсів, якій застосовується в нашій країні протягом багатьох десятиліть, тривалу відсутність ринку цінних паперів та невизначеність у відносинах властивості;

Ш слабку конкуренцію на внутрішньому ринку науково-технічної продукції, яка гальмує розвиток венчурної діяльності, бо практично будь яка розробка, в якій є той чи іншій сенс, має шанс бути придбаною і знайти застосування.

Хоч в нас не має поки що венчурного бізнесу у його чистому вигляді, але вже з'явилися деякі форми економічної діяльності, що за характером свого функціонування наближаються до венчурного бізнесу, наприклад: розробка й виробництво товарів і послуг, конкурентоспроможних на світовому ринку і забезпечення широкомасштабного впровадження нововведень, що пов'язане з організацією його виробництва та збуту; науково-технічна діяльність із створенням принципово нових видів товарів і послуг.

Ефективними різновидами венчурного фінансування стає так званий венчурний лізинг, він дає змогу венчурній фірмі одержати не лише фінансові кошти, а й обладнання, матеріали та приміщення, які залишаються у власності фінансового суб'єкту і надаються фірмі на умовах оренди.

Аналіз стану та проблеми розвитку малого підприємства в Україні свідчить про те, що подальший розвиток ситуації без активних та позитивних втручань держави може призвести до згортання (в основному через подальшу тонізацію) цього сектора економіки з відповідними загостреннями економічних проблем та посиленнями соціальної напруги. У цьому і полягає необхідність дійової державної політики підтримки малого підприємства.

Створення необхідних прав, економічних та організаційних умов сприятиме подальшому збільшенню кількості суб'єктів малого підприємництва, зростанню ролі та значення його у національній економіці. Про це свідчить і той факт, що незважаючи на несприятливі умови розвитку, кількість суб'єктів малого підприємництва постійно зростає.

Розв'язання існуючих проблем, створення відповідного середовища потребують докорінної перебудови державної політики в галузі сприяння малому підприємству. Завдання полягає в тому, щоб суттєво розширити його роль і місце в економічному процесі. Маються на увазі забезпечення протягом найближчих років у структурах зазначеного сектору зайнятості на рівні 25-30% дієздатного населення та виробництва до 25% ВВП.

Висновок

Серед множини завдань, що слід вирішити Україні при виході з економічної кризи, центральне місце займають стабілізація і збільшення виробництва, нормалізація товарно-грошових відношень. Шляхи стабілізації і зростання ефективності економіки нашої країни полягають у її переході до нового стану - демократизації і ринкових відносин, що підтверджуються багаторічним досвідом розвинутих країн світу. Але перехід від централізованої системи господарювання до ринкових відносин виявився набагато складніше, чим уявлялося. Несформований і ще незрілий апарат (законодавчий і виконавчий) державної влади не зумів своєчасно сформувати політичну й економічну моделі формування нового демократичного товариства, механізм переходу до ринкових відносин.

Вироблені на підприємствах України товари йдуть як на внутрішній, так і на зовнішній ринок, а валютний виторг від їхньої реалізації за кордоном не потрапляє в країну. Так, у 1992 році українські підприємства поставили Росії товари на суму біля 900 млрд. руб., а на їхні рахунки в банках України не надійшло жодного рубля. Це суперечить законам ринку і може бути полагоджено, якщо зовнішньоекономічна діяльність підприємств буде регулюватися державою.

Серед цілого ряду різноманітних чинників економічного росту України найбільш значним є вміла реалізація підприємницького потенціалу громадян країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною силою господарської динаміки, конкурентноздатності і суспільного процвітання.

Стає очевидним, що головна роль у формуванні сприятливого середовища для розвитку підприємництва і малого бізнесу належить державі. Малі підприємства об'єктивно по своїй природі, особливо на першому етапі свого розвитку, знаходяться в гірших конкурентних умовах на ринку в порівнянні з більш великими й об'єктивно потребують відповідної підтримки. Тому створення розгорнутої і всебічної системи державної підтримки малого підприємництва є найважливішою умовою його успішного розвитку. Найбільша ефективність такої системи може бути досягнута тільки на основі комплексної державної програми розвитку малого бізнесу, що враховує усі аспекти і сторони успішного функціонування малих підприємств у різноманітних сферах діяльності.

Список використаної літератури