Для того, щоб оцінити ефективність заходів фіскальної політики, які впроваджуються в Україні проаналізуємо такі індикатори як державний бюджет та державний борг України. У 2007 році доходи державного бюджету України становили 124945,0 млн. грн., а видатки - 124907,8 млн. грн.

Серед доходів державного бюджету України за 2007 рік найбільшу питому вагу займають податкові надходження - 71,82% (89733,8 млн. грн.), потім - неподаткові надходження - 25,05% (31303,7 млн. грн.), доходи від операцій з капіталом - 1,39% (1730,1 млн. грн.), офіційні міжбюджетні трансферти - 1,14% (1421,7 млн. грн.), доходи цільових фондів - 0,50% (625 млн. грн) та офіційні трансферти - 0,10% (130,7 млн. грн.).

Серед видатків державного бюджету України за 2007 рік найбільшу питому вагу мають наступні: «Міжбюджетні трансферти» - 19,49%, «Фінансування погашення зовнішнього боргу» - 11,365%, На фінансування погашення внутрішнього боргу» - 10,33%, «На оборону держави» - 9,90% «На соціальні заходи» - 8,68%, та інші.

Серед доходів державного бюджету України за 2008 рік найбільшу питому вагу займають податкові надходження - 71,66%, потім - неподаткові надходження - 24,10%), офіційні міжбюджетні трансферти - 2,57%, доходи від операцій з капіталом - 1,12%, доходи цільових фондів - 0,49% та офіційні трансферти - 0,07% (табл. 3.1.).

Серед видатків державного бюджету України за 2008 рік найбільшу питому вагу мають наступні: «Міжбюджетні трансферти» - 17,99%, «На соціальні заходи» - 13,08% «Формування бюджету Пенсійного фонду» - 10,79%, «На оборону держави» - 10,54%, «На фінансування погашення внутрішнього боргу» - 10,48%, та інші .(табл.. 3.2)

Таблиця 3.1 Динаміка основних статей доходів державного бюджету України за 2007-2009 рр., млн. грн

Таблиця 3.2 Динаміка основних статей видатків державного бюджету України за 2007-2009 рр

Як свідчать дані, що наведені у табл. 3.1.-3.2., у 2009 році доходи державного бюджету України становили 231931,7 млн.грн., а видатки - 217865,2 млн.грн. Серед доходів державного бюджету України за 2009 рік найбільшу питому вагу займають податкові надходження - 73,68% (170890,20 млн.грн.), потім - неподаткові надходження - 20,42% (47352,70 млн.грн.), офіційні міжбюджетні трансферти - 3,20% (7423,1 млн.грн.), доходи від операцій з капіталом - 2,33% (5396,40 млн.грн.), доходи цільових фондів - 0,33% (773,6 млн.грн) та офіційні трансферти - 0,04% (95,70 млн.грн.) [25].

Серед видатків державного бюджету України за 2009 рік найбільшу питому вагу мають наступні: «Міжбюджетні трансферти» - 17,02%, «Формування бюджету Пенсійного фонду» - 12,58%, «На фінансування погашення внутрішнього боргу» - 11,48%, «На соціальні заходи» - 11,18%, «Фінансування погашення зовнішнього боргу» - 10,73%, та інші.

Що стосується динаміки зовнішнього боргу, то необхідно зауважити, що в умовах обмеженого доступу до зовнішніх фінансових ресурсів, спричиненого світовою фінансово-економічною кризою, темп приросту зовнішнього боргу України впродовж 2009 року суттєво уповільнився і за рік склав 2.3% проти 27.1% у 2008 році. Обсяг валового зовнішнього боргу України на 1 січня 2010 року становив 104 млрд. дол. США (88.9% від ВВП).

Суттєво змінилися акценти в структурі заборгованості за секторами економіки країни: 2009 рік був позначений заміщенням боргу банківського сектору боргом секторів державного управління та ОГКР, частка яких у валовому зовнішньому борзі зросла за звітний рік з 16.4% до 23.1%, а банківського зменшилась з 38.8% до 29.6%. Частка інших секторів економіки становила 47.3% проти 44.8% на кінець 2008 року [26].

Рис. 3.1. Динаміка валового зовнішнього боргу України

Валовий приріст зовнішнього боргу за 2009 рік на рівні 2.3 млрд. дол. США (2.3%) сформувався як наслідок:

? суттєвого зростання боргу секторів державного управління та органів грошово-кредитного регулювання (на 7.3 млрд. дол. США або на 43.9%);

? скорочення боргу банківського сектору (на 8.7 млрд. дол. США або на 22.0%);

? нарощення боргу інших секторів (на 3.7 млрд. дол. США або на 8.1%).

Борг сектору державного управління станом на 1 січня 2010 року досяг 17.8 млрд. дол. США (17.1% від обсягу валового зовнішнього боргу та 15.2% від ВВП), що на 5.8 млрд. дол. США (48.9%) більше, ніж на початок року.

Рис. 3.2. Динаміка заборгованості сектору державного управління та органів грошово-кредитного регулювання України в розрізі фінансових інструментів

Приріст боргу відбувся за рахунок:

? надходження на рахунки Уряду траншів стабілізаційного кредиту за програмою stand-by Міжнародного валютного фонду у розмірі 3.1 млрд. СПЗ у ІІ та ІІІ кварталах звітного року;

? використання у IV кварталі 2009 року Урядом частини від додаткового розподілу Спеціальних прав запозичень (1.2 млрд. СПЗ), здійсненого Міжнародним валютним фондом на користь України в межах її квоти;

? кредитних ресурсів, що надані міжнародними організаціями економічного розвитку (Світовим банком, Європейським банком реконструкції та розвитку і Європейським інвестиційним банком), на 0.2 млрд. дол. США.

У 2009 році державою погашено 1.2 млрд. дол. США зобов'язань за облігаціями зовнішньої державної позики 2004 року та номінованими у швейцарських франках ОЗДП 2006 року.

Борг сектору органів грошово-кредитного регулювання за 2009 рік збільшився на 1.5 млрд. дол. США (на 31.4%) до 6.2 млрд. дол. США (5.3% від ВВП; 6% від валового обсягу зовнішнього боргу проти 4.6% на 01.01.2009). Зростання відбулося внаслідок надходження у звітному році частин другого траншу стабілізаційного кредиту Міжнародного валютного фонду (875 млн. СПЗ) та додаткового розподілу Спеціальних прав запозичень, здійсненого Міжнародним валютним фондом (81 млн. СПЗ). Водночас зміна курсу СПЗ у IV кварталі зменшила обсяги зобов'язань на кінець 2009 року на 65 млн. дол. США.

На кінець 2009 року зовнішній борг банківського сектору України повернувся до рівня 2007 року та становив 30.8 млрд. дол. США (26.3% від ВВП), що на 8.7 млрд. дол. США менше, ніж на початок року.

Головними чинниками такого скорочення стало зменшення зобов'язань за:

? кредитами: на 6.9 млрд. дол. США (на 25.4%), з них 5.3 млрд. дол. США - короткострокові міжбанківські кредити;

? борговими цінними паперами: на 1.3 млрд. дол. США (на 21%), з них 0.8 млрд. дол. США за єврооблігаціями банків та 0.5 млрд. дол. США за внутрішніми облігаціями українських банків у власності нерезидентів;

? валютою та депозитами: на 1 млрд. дол. США (на 16.2%).

Внаслідок порушення виконання графіку погашення кредитів в банківському секторі впродовж 2009 року накопичилася прострочена заборгованість обсягом 0.5 млрд. дол. США. Одночасно рефінансування кредитних зобов'язань банків за рахунок нових позик (rollover) у 2009 році оцінено в 76%.

Рис. 3.3. Динаміка структури валового зовнішнього боргу України за фінансовими інструментами

Найвагомішою в структурі валового зовнішнього боргу залишається частка кредитів (включно з міжфірмовим боргом), що на кінець 2009 року склала 65.7% проти 68.6% на 01.01.2009.

Наступними за вагомістю Були частки боргових цінних паперів та торгових кредитів: 12.6% та 11.3% (відповідно 14.5 та 9.6 на початок року). Частка валюти та депозитів протягом року коливалась від 6.2% на початок року до 5.1% на кінець. Зобов'язання, що виникли у звітному році за Спеціальними правами запозичення, збільшили частку інших боргових зобов'язань з 1.1 до 5.3%. Основною валютою зовнішніх запозичень України на 1 січня 2010 року залишається долар США, хоча його частка скоротилася до 70.5% протии 80% на початок року. У 2009 році, після надходження стабілізаційного кредиту за програмою stand-by та додаткового розподілу Міжнародним валютним фондом Спеціальних прав запозичень, помітно зросли зобов'язання у СПЗ (12.5% протии 4.6% на початок року). Частка зобов'язань у євро змінилась несуттєво (12.8% на 01.01.2010 проти 10.3% на 01.01.2009 р.).

4. Шляхи удосконалення фіскальної політики як засобу подолання кризових явищ в економіці України

Фінансова криза, що охопила економіку провідних країн світу, зачепила й Україну. Сподівання на те, що порівняно низький рівень нашої інтегрованості у світові фінансові ринки може слугувати своєрідним амортизатором, буфером щодо розвитку негативних процесів, не виправдалися. Зараз гостро стоїть питання протидії їм, інакше країні в черговий раз доведеться сплатити надвисоку соціальну ціну за порятунок національного господарства. Провідна роль у реалізації необхідних заходів належить державі. А оскільки криза за своєю природою кваліфікується як фінансова, то саме фінансові інструменти економічної політики уряду й мають бути максимально задіяні, і насамперед фіскальні важелі впливу.

Передусім слід звернутися до стандартних положень економічної теорії, що стосуються фіскальної політики, щодо яких окремі представники російської науки справедливо зазначають: "Багато в чому розпливчасті формулювання не дають цілісного уявлення про економічну політику, ефективність якої визначається використовуваною моделлю. Єдине, що потрібно одразу ж підкреслити, не слабкість економічної теорії в наданні політичних рекомендацій".І хоча ми погоджуємося з цією думкою, загальні поради економістів-теоретиків (зокрема, кейнсіанського напрямку) на етапах подолання економічних криз зводяться до наступного [33]:

? проведення державою динамічної податкової політики, орієнтованої на своєчасне реагування на зміни в економіці;

? реалізація заходів податкового регулювання, спрямованих на створення стимулів для максимального використання факторів виробництва та умов економічного зростання;

? стимулювання сукупного попиту шляхом створення умов для інвестування та збільшення державних закупівель;

? мінімізація податкового тиску на економіку до настання фази піднесення.

Першу з наведених рекомендацій, враховуючи вітчизняні реалії, слід розглядати переважно в політичній, а не економічній площині. Шляхом законодавчого коригування умов справляння податків ми можемо забезпечити реагування на зміну економічної кон'юнктури, коректувати регулюючі заходи держави відповідно до цілей і завдань розвитку. У цьому контексті парламентська криза й фактична недієздатність Верховної Ради унеможливлюють реалізацію зазначеного та сприяють поглибленню кризи фінансової. А можливі урядові кроки на рівні домовленостей із найбільшими компаніями (наприклад, про першочерговість чи інші специфічні умови відшкодування ПДВ) породжують сумнів у легітимності таких рішень (оскільки більшість питань, про які йдеться, мають регулюватися законодавчо).

Що ж до задіяння важелів податкового регулювання і стимулювання, то в сукупності вони є потужним інструментом впливу на динаміку соціально-економічного розвитку суспільства, завдяки чому теоретично можуть застосовуватися будь-які їх комбінації. При цьому слід пам'ятати, що інтереси суспільства й держави в окремих питаннях чи на певних етапах можуть як збігатися, так і дещо різнитися. Те, що формально держава мала б відображати інтереси суспільства, зовсім не означає відсутності відхилень на практиці. Держава у своєму функціонуванні, як правило, представляє лише частину суспільства та проводить політику в інтересах цієї частини. Цим і пояснюється постійна нерозв'язаність проблеми меж податкових вилучень, забезпечення реалізації принципів справедливості й нейтральності, нерівномірності розподілу податковою тягаря, а також існування пролобійованих пільг та ін. Зазначене, з річних точок зору, заслуговує на певну критику, однак не може бути подолане у кінцевому варіанті - й це слід визнати. Вітчизняний досвід використання податків як регуляторного засобу не лише не позбавлений цієї одіозної риси, а й примножує її негативні прояви. Вони до певної міри проглядалися практично в усіх рішеннях, що реалізовувалися через зміну ставок оподаткування різними податками, запроваджені різного роду пільгових механізмів окремих податків, преференційних територіальних зон, пільгових підсистем оподаткування, дерегулюючих заходів тощо [50].

Враховуючи викладене, можна сказати, що в Україні існує потреба у прийнятті остаточних рішень одночасно за декількома напрямами.

По-перше, з огляду на досвід попередніх років виникає сумнів стосовно доцільності застосування в майбутньому списання й реструктуризації податкової заборгованості. Основним їх негативним наслідком було порушення принципів справедливості в оподаткуванні, що призвело до отримання необґрунтованих конкурентних переваг одних господарюючих суб'єктів над іншими. При цьому головні економічні проблеми залишилися нерозв'язаними .

По-друге, влада має визначитися із ключовими напрямками використання податкових пільг. Так, зниження ставок податку на прибуток підприємств для окремих галузей та розширення складу валових витрат для них, як і запровадження пільг із ПДВ, дали деяке зростання рентабельності, приріст обсягів випуску продукції. Однак технологічного оновлення процесу виробництва не відбулося. Зокрема, з початком фінансової кризи знову в тяжкому становищі опинилася вітчизняна металургія, яка ще кілька років тому отримувала значні податкові пільги. А сьогодні ми бачимо, що падіння цін на її продукцію на світових ринках стало нокаутуючим ударом через застарілість технології, яка унеможливлює зниження витратності. Тобто підприємства не вкладали заощаджені на пільговому оподаткуванні кошти в технологічне оновлення виробництва, а спрямовували їх переважно на фінансування поточної діяльності та інші потреби. Цільового призначення податкових пільг та цільового використання коштів, отриманих внаслідок користування ними, не було забезпечено, зокрема, через недосконалість національного податкового законодавства та слабкість системи податковою адміністрування.

Отже, постає питання: яким чином забезпечити податкове регулювання та стимулювання економічної активності у країні? Основні методи й інструментарій їх реалізації вироблені практикою (в тому числі світовою) та не потребують суттєвих змін, утім, можна вести дискусію щодо об'єктів і сфер їх застосування. Треба переорієнтувати вектор податкового регулювання і стимулювання з виробничо-бізнесової спрямованості на соціальну. Зміна умов оподаткування населення -- ось головний напрям податкової політики української держави на найближчу перспективу. Вона має передбачати заходи, що стимулюватимуть зростання доходів населення та платоспроможний попит.

Одним зі шляхів реалізації зазначеного є використання важеля зміщення податкового тягаря на багатих платників. Справедливіший розподіл доходів спричинить зростання споживчого потенціалу немаєтних мас, що через додатковий попит заохочуватиме виробника ринковими стимулами. Необхідно термінове запровадження неоподатковуваного мінімуму, сімейних податкових знижок і прогресивної шкали ставок податку з доходів фізичних осіб, розширення переліку витрат, що включаються до податкового кредиту, та лібералізації умов їх урахування, введення податку на нерухоме майно [51].

"Фіскальне вивільнення" ринкових сил попиту можливе також на основі модернізації податку на додану вартість. І тут треба зауважити, що шлях нарощування його пільгового механізму є хибним і неефективним. Пільги з цього податку, як правило, не доходять до справжнього платника, яким є виключно кінцевий споживач, а не продавець продукції (як технічно визначає законодавство). Проте європейський досвід засвідчує обґрунтованість і доцільність використання диференційованих ставок ПДВ. Запровадження знижених ставок, принаймні щодо товарів першої потреби, неодноразово обґрунтовувалося вітчизняними науковцями та може бути доведене до практичної реалізації.

Запропоновані заходи податкового стимулювання потенційно здатні вплинути на виробництво товарів народного споживання. Поза увагою залишаються інші галузі, серед яких уже згадувана металургія, ряд видів машинобудування тощо. Для цих галузей, враховуючи неефективність податкових важелів (про що йшлося вище), доцільно застосувати інший напрям фіскальної політики -- державні витрати. Вони можуть здійснюватися як у формі власне витрат на утримання держави та реалізацію ЇЇ функцій, так і у формі додаткових державних закупівель товарів і послуг.

В умовах фінансової кризи потрібно обережно здійснювати витрати на соціальні програми (зокрема, стосовно виплати допомоги громадянам). Хоча вони теж стимулюють сукупний ринковий попит, надмірне захоплення ними призводить у кінцевому підсумку до зменшення зацікавленості частини населення в підвищенні власного життєвого рівня, зниження економічної активності окремих індивідів, що згубно впливає на рівень виробництва у країні. Пряма підтримка населення, хоч і вельми популярна, має бути обмежена в обсягах на рівні мінімальної достатності. Визначення рівня соціальних видатків -- надзвичайно важливе завдання для будь-якого суспільства. Розвинуті країни світу мають високі стандарти соціального забезпечення й відповідний рівень видатків на соціальні потреби. Україна також розуміє необхідність збільшення видатків соціального характеру, що, безумовно, актуально з огляду на рівень і якість життя населення. Водночас слід враховувати можливості бюджету щодо здійснення таких заходів на середньо- й довгострокову перспективу. Незважаючи на різні позиції щодо рівня видатків соціального спрямування, не викликає сумнівів те, що, по-перше, високий рівень соціального забезпечення населення не можливий у бідній країні, тому єдиною передумовою його підвищення є реалізація стратегії прискореного економічного зростання; по-друге, спрямованість державної політики на реалізацію стратегії прискореного економічного зростання не виключає збереження наявного рівня соціальної підтримки й навіть її збільшення за умов оптимізації структури соціальних видатків щодо забезпечення їх пріоритетного спрямування на розвиток людини. Соціальні видатки не слід розглядати в числі стимулів розвитку економіки чи антикризових засобів, а навпаки, їх нарощування можливе лише за умови поступального економічного розвитку.

Найефективнішими, з регулятивної точки зору, є ті закупівлі товарів і послуг, які стосуються купівлі матеріалів для будівництва об'єктів загальносуспільного значення тошо. У цьому руслі своєчасною є ініціатива уряду з будівництва доріг, а також реалізація плану підготовки до Євро-2012. Утім, перелік заходів може бути значно розширений за рахунок інфраструктури житлово-комунального господарства, мережі трубопроводів, залізниць (зважаючи на транзитне положення держави), мережі інформаційного забезпечення та ін. Спорудження об'єктів ринкової й соціальної інфраструктури є роботою на перспективний розвиток та сприятиме примноженню капіталу нації як тепер, так і в майбутньому. У зв'язку з цим постає питання щодо джерел фінансування таких закупівель і замовлень. Передусім слід наголосити, що реалізацію потужних проектів не повинна повністю проводити держава за рахунок бюджету, а має на умовах співучасті залучати приватний сектор [50].

Важливо також звернути увагу на взаємозв'язок фіскальної політики із грошово-кредитною. Річ у тім, що запропоновані заходи можуть дати очікувані результати лише за умов стабільності валютного курсу. Неузгодженість фіскальної і грошово-кредитної політик -- проблема сучасної України. Складається враження, ніби просто немає розуміння важливості й безальтернативиості цих двох важелів у руках держави. Адже все інше, що можна застосувати, - приватизація, антимонопольне законодавство, структурна політика, промислова політика, політика в галузі зайнятості, - це лише сукупність заходів, які забезпечують підлаштування системи.

Таким чином, із метою подолання проявів фінансової кризи уряд повинен прийняти програму антикризових заходів, яка повинна передбачати затвердження основних напрямів фіскальної політики на найближчу перспективу, їх обгрунтування має враховувати найімовірніші методи запозичення коштів для покриття дефіциту державного бюджету. Також необхідним є проведення попередньої експертної оцінки варіантів модернізації податкової системи, що закладаються до програми. Така експертиза повинна здійснюватися з урахуванням того, що дослідження функціонування податків не можуть ґрунтуватися на дискретному вивченні їх впливу на соціально-економічні процеси в окремі проміжки часу, оскільки останнє можливе тільки в умовах абсолютно стабільного суспільства.

ВИСНОВКИ

Фіскальна політика - вид економічної політики. Фіскальна політика містить досить простий інструмент впливу на економіку, а саме видатки і податки. Змінюючи податки і видатки можна досягти важливих змін у макроекономічних процесах. Фіскальна політика - це заходи уряду спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного виробництва. Виділяють два види фіскальної політики: дискреційну і недискреційну. В межах дискреційної виділяють ще два підвиди фіскальної політики: стимулювальну та стримувальну. Стимулювальну фіскальну політику проводить уряд з метою зниження рівня безробіття і зростання ВВП. Стримувальна фіскальна політика передбачена для зниження рівня інфляції. Основним завданням для України повинно стати формування такої фіскальної політики, що дасть поштовх до зростання національної економіки, та можливість вирішення соціальних проблем.

В даний час висвічується необхідність вдосконалення і оптимізації інструментів державного регулювання економіки. В умовах, коли державні фінанси знаходяться в кризовому стані, а рівновага між доходами і витратами держбюджету украй нестабільно, слід активно шукати шляхи скорочення бюджетного дефіциту, і, перш за все, за рахунок витратної його частини. Виділення фінансових ресурсів під національні загальнодержавні програми повинне визначатися принципом раціональності.

Реформування діючої податкової системи повинне здійснюватися у напрямі створення сприятливих умов для товаровиробників, стимулювання вкладення зароблених засобів в інвестиційні програми, забезпечення пільгового податкового режиму для іноземних капіталів, що привертаються з метою рішення пріоритетних задач розвитку української економіки. Головний упор слід робити на непрямі, а не прямі податки. При цьому важливим може опинитися світовий досвід у області фіскальної політики, який необхідно ретельно вивчити і застосувати з урахуванням сучасних реалій України.

Фіскальна політика формується на політичній арені, і це багато в чому утрудняє її застосування для стабілізації економіки. Деякі економісти навіть стверджують, що переслідувана політиками мета - це зовсім не захист інтересів національної економіки, а швидше власне переобрання на новий термін.

Але навіть при тих обставинах, що в реальній економіці існують деякі моменти, що знижують ефективність фіскальної політики, її застосування дозволяє в тій чи іншій мірі згладити коливання економічних циклів. Позитивний ефект від застосування фіскальної політики може бути досягнутий тільки, якщо на чолі уряду знаходяться справжні професіонали, аси своєї справи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бюджетний кодекс України від 21.06.2001 //Відомості ВРУ.-2001.-№37

2. Агапова Т. А., Серегина С. Ф. Макроэкономика: Учебник/ Под общ. ред. д. э. н., проф. Сидоровича А. М.; МГУ им. Ломоносова - 5-е изд., перерараб. и доп. - М: «Дело и сервис», 2005.

3. Алєксєєв І. В., Ярошевич Н. Б., Чушак-Голобородько А. М. «Бюджетна система» К.: Хай-Тек Пресс, 2007- с. 376

4. Аптекар С., Краснова В. Про формування місцевих бюджетів. // Економіка України.- 2009.-№8.- с. 42-47.

5. Бабійчук А.Б. Напрямки вдосконалення системи оподаткування в Україні. // Фінанси України.-2009. - №12 - С.54

6. Базилевич В. Д., Базилевич К. С., Баластрик Л. О. Макроекономіка: Підручник/ За ред. В. Д. Базилевича. - К: Знання, 2007.

7. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси - Київ-Атка: - 2007. - 197 с..

8. Баликоев В. З. Общая экономическая теория. - Новосибирск: ООО «Издательство ЮКЭА», 2004.

9. Батура О. В., Іващина О. Ф., Новікова Л. Ф. Макроекономіка: Навч. посібник. - К: Центр учбової літератури, 2007.

10. Блажевич В. Проблеми формування місцевих бюджетів та перспективи їх вирішення // Право України.- 2008.- № 5. - с.116 - 120

11. Бойцун Н.Є. Адаптація європейського досвіду управління місцевими фінансами в Україні: // Фінанси України //- 2005. - №5 - ст.6-11.

12. Бровкова Е. Г. Фінансово-кредитная система государства: Учеб. пособие для вузов. - К.: Сирин, 2007.

13. Буряк Л.Ю. Міжбюджетні відносини та перспективи формування місцевих бюджетів // Фінанси України.- 2009.- № 6. - с. 21 - 23.

14. Бутук А. И. Экономическая теорія: Учеб. Пособие. - К.: Вікар, 2007.

15. Бюджет повної зайнятості та фіскальна політика/ Савченко А.Г., Соломенко С.М.// Фінанси України. - 2009. - №4. - С. 3-12

16. Васильева М.В. Местные бюджеты в современных условиях - М.: Финансы и статистика , 2008.-128с

17. Вводный курс по экономической теории.: Учебник для лицеев// Под общ. ред. акад. Г .П. Журавлиной - М.: ИНФРА - М, 2005.

18. Вініченко І.І., Гончаренко О. В., Дацій Н. В., Корецько С. О. Макроекономіка: Навч. Посібник. - К: Центр навч. літератури, 2006.

19. Економічна теорія: Політекономія: підручник/ за ред. В.Д.Базилевича., - К.: Знання - Прес, 2006.

20. Жаліло Я.А. Економіка України у після виборчий період та порядок денний для нового уряду: аналітична доповідь. - К.,2006.

21. Жибер Т.В. Бюджетна політика України // Фінанси України. - 2009. - № 8. - с.7-11

22. Казначейська система виконання бюджету / БулгаковаС.О., Базанова Н.В., Єрмоленко Л.В., Сушко Н.І., Чечуліна О.О., ШаповалТ.А., Шульга Н.П.: Підручник - К: КНТУ, 2008. - 249с.

23. Капаєва Л.М., Лях М.С. Фінансове право. Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2008. - 248с

24. Кемпбелл Р. Макконел, Стенлі Л. Брю “Економікс- принципи, проблеми і політика”, К., ХаГар, 1998

25. Кульчицький М. І. Бюджет і механізми його формування //Фінанси України. - 2009. - № 9. - с. 98-104

26. Луніна І., Вахненко Т. Підвищення ефективності місцевих запозичень в Україні // Економіст .-2005 .-№10 .- с.38-41.

27. Лютий І. О. Грошово-кредитна політика в умовах перехідної економіки: Монографія. - К.: Атака, 2006.

28. Мікроекономіка і макроекономіка// Під. ред. С. Будаговської - К.: Основи, 2002.

29. Мовшович С.М., Соколовский Л.Е. Выпуск, налоги и кривая Лаффера // Экономика и математические методы. 2001. Т. 30. Вып. 3.

30. Общая экономическая теория (политэкономия): Учебник// Под общ. ред. акад. В.И. Видяпина, акад. Г.П. Журавлёвой. М.: ПРОМО-Медиа, 2003.

31. Овчинников Г. П. Макроєкономика: Ученик для вузов. - СПб.: Поиск, 2006.

32. Огонь С. Податкова політика і доходи бюджетів України. Фінанси України № 5, - 2006. - С.23.

33. Основи економічної теорії/за ред.. С.В.Мочерного. - К.:Академія,1998.

34. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: підручник/ за ред. Г.Н.Климка, В.П.Нестеренка. - К.: Вища школа-Знання,2007.

35. Павлюк І. Казначейській роботі - належне організаційне забезпечення // Казна.- 2003.-№4.- С.6-8.

36. Панчішин С. І. Макроекономіка: Навч. посібник. - К: Либідь, 2001.

37. Петрашко П.Г., Чечуліна О.О. Казначейська справа -Київ: 2004 - 496с

38. Податкова політика України на сучасному етапі/ Лютий І. О. // Фінанси України. - 2008. - №9. - С. 121-123.

39. Податкова система України: підручник/ за ред.. В.М.Федосова.- К.:Либідь,1994.

40. Поліпшення конкуренції позиції України засобами фіскальної політики/ Бадрак О.// Економіка України.- 2006.- №2.- С. 13-19

41. Рузавин Г. И. Основы рыночной экономики: Учебное пособие для вузов М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 2006.

42. Рыночная экономика: Учебник. В 3 т. Т. 1. Теория рыночной экономики. Часть 2. Максимова В. Ф., Шишов А. Л. Макроэкономика. - М.: СОМИНТЕК. 2005.

43. Современная экономика. Общедоступный учебный курс// Под ред. проф. Мамедова О. Ю. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2006.

44. Соколовська А.М. Податкова система держави: теорія та практика становлення. - К.:Знання - Прес,2004

45. Старостенко Г. Г., Булгаков Ю.В Бюджетна система. Навчальний посiбник. К.: Центр навчальної літератури, 2006 - с. 240

46. Студентам про податкову систему/ Соколовська А. М.// Фінанси України. - 2008. - №9. - С. 119-121.

47. Финансовое право: Учебник. / Под ред. И.Н. Пахомова. - X.: ООО "Одиссей", 2003. - 448 с

48. Фінансове право: Підручник для вузів. / Ред. Л.К. Воронова. -2-ге вид., випр.та доп. - Харків: Консум, 2005. - 496 с.

49. Фіскальна політика держави в умовах фінансової кризи/ Мельник В. М.// Фінанси України. - 2009. - №11. - С. 11-17.

50. Фіскальні засоби стимулювання економічного зростання/ В. М. Опарін, М.М. Фельдгольц// Фінанси України. - 2008. - №10. - С. 61-70.

51. Ховард К. Экономическая теория : Учебник для вузов. - М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 2007.

52. Ширкевич Н.А. Местные бюджеты. - М.:Финансы и статистика, -2005- 112с.

53. Экономическая теория /Под ред. А. И. Добрынина, Л. С. Тарасевича, 3-е издание - СПб, Изд. «Питер», 2007.

54. Юрій С.І., Бескид Й.Н. Бюджетна система України.- К. : НІОС, 2000. - 400с.

55. Юрій С.І., Стоян В.І., Мац М.Й. Казначейська система: Підручник. Тернопіль: Карт-бланш, 2002.-590с.

56. Юрій С.І.Бюджетна система України. - К.:НІОС,2000.

57. Януль І.Є. Бюджетна політика України проблеми та перспективи // Фінанси України.-2006.- №2. - С.57.

Размещено на Allbest.ru