Удосконалення управління структурою капіталу підприємства

Цим факторам і по рівню значущості, і тенденціям зміни властива галузева специфіка, про яку необхідно знати аналітику. Так, показник ресурсовіддачі може мати невисоке значення у високотехнологічних галузях, відмінних капіталоємністю, навпаки, показник рентабельності господарської діяльності в них буде відносно високим. Високе значення коефіцієнта фінансової залежності можуть дозволити собі фірми, стабільні, що мають, і прогнозовані надходження грошей за свою продукцію. Це ж відноситься до підприємств, що мають велику частку ліквідних активів (підприємство торгівлі і збуту, банки). Значить, залежно від галузевої специфіки, а також конкретних фінансово-господарських умов, що склалися на даному підприємстві, воно може робити ставку на той або інший фактор підвищення рентабельності власного капіталу.

Аналізуючи рентабельність власного капіталу в просторово-часовому аспекті, необхідно брати до уваги три ключові особливості цього показника, істотні для формулювання обґрунтованих висновків.

Перша пов'язана з тимчасовим аспектом діяльності комерційної організації. Коефіцієнт рентабельності продажів визначається результативністю роботи звітного періоду; вірогідний і планований ефект довгострокових інвестицій він не відображає. Коли комерційна організація робить перехід на нові перспективні технології або види продукції, що вимагають великих інвестицій, показники рентабельності можуть тимчасово знижуватися. Проте, якщо стратегія перебудови була вибрана вірно, понесені втрати надалі окупляться, тобто зниження рентабельності в звітному періоді не можна розглядати як негативну характеристику поточної діяльності.

Друга особливість визначається проблемою ризику. Багато управлінських рішень пов'язано з дилемою: "добре їсти або спокійно спати". Якщо вибирають перший варіант, то ухвалюють рішення, орієнтовані на отримання високого прибутку, хоч би і ціною більшого ризику, при другому варіанті - навпаки. Одним з показників ризиків бізнесу як раз і є коефіцієнт фінансової залежності - чим вище його значення, тим більше ризиковою з позиції акціонерів, інвесторів і кредиторів є комерційна організація.

Третя особливість пов'язана з проблемою оцінки. Чисельник і знаменник показника рентабельності власного капіталу виражені, в деякому розумінні, в грошових одиницях різної купівельної спроможності. Чисельник показника, тобто прибуток, динамічний, він відображає результати діяльності і рівень цін, що склався, на товари і послуги в основному за минулий період. Знаменник показника, тобто власний капітал, складався в перебігу ряду літ. Він виражений в облікової оцінці, яка може вельми істотно відрізнятися від поточної оцінки.

Крім того, облікова оцінка власного капіталу не має ніякого відношення до майбутніх доходів комерційної організації. Дійсно, далеко не все може бути відображено в балансі, наприклад, престиж фірми, торгова марка, суперсучасні технології, класність управлінського персоналу не мають грошової оцінки (йдеться не про продаж фірми в цілому) в звітності. В зв'язку з цим ринкова ціна акції може значно перевищувати облікову вартість. Таким чином, високе значення коефіцієнта рентабельності власного капіталу зовсім не еквівалентно високій віддачі, на що інвестується у фірму капітал; при виборі рішень фінансового характеру необхідно, отже, орієнтуватися не тільки на показник але і брати до уваги ринкову вартість фірми.

Використовуючи цю трьохфакторну залежність коефіцієнта рентабельності власного капіталу від ресурсовіддачі, рентабельності продажу і коефіцієнта фінансової залежності проведемо факторний аналіз рентабельності власного капіталу ТОВ "ХЗ ПТУ". Даними для розрахунку показників знаходяться в балансі і Звіті про фінансові результати (додаток А). Розраховані показники зведемо у табл. 3.1.

Таблиця 3.1

Вихідні дані для проведення факторного аналізу

Показники	2005 р.	2006 р.	2007 р.
Рентабельність продажу ()	0,0078	0,0191	0,0414
Ресурсовіддача (РВІД )	1,0929	1,2770	1,8535
Коефіцієнт фінансової залежності (КЗАЛ )	1,6535	1,9597	2,1295
Рентабельність власного капіталу ()	0,0142	0,0477	0,1633

Дізнаємося про зміну рентабельності власного капіталу за рахунок зміни окремих факторів:

1) за рахунок зміни рентабельності продажу:

= 0,191 1,0929 1,6535 - 0,0078 1,0929 1,6535 = 0,0203

= 0,0414 1,277 1,9597 - 0,0191 1,277 1,9597 = 0,0559

Тобто за рахунок зміни рентабельності продажу рентабельність власного капіталу збільшилася у 2006 році на 0,0203 (або 2,03%), а у 2007 році на 0,559 (або на 5,59).

2) за рахунок зміни за рахунок ресурсовіддачі:

= 0,191 1,2770 1,6535 - 0,0191 1,0929 1,6535 = 0,0058

= 0,0414 1,8535 1,9597 - 0,0414 1,277 1,9597 = 0,0468

Таким чином, на збільшення рентабельності власного капіталу у 2006 та 2007 роках зміна ресурсовіддачі вилинула позитивно.

3) за рахунок зміни за рахунок коефіцієнту фінансової залежності:



= 0,191 1,2770 1,9597-0,0191 1,2770 1,6535 = 0,0074

= 0,0414 1,8535 2,1295 - 0,0414 1,8535 1,9597 = 0,0130

Як видно з розрахунків, на зміну рентабельності власного капіталу у 2006 та 2007 роках зміна коефіцієнту фінансової залежності вилинула позитивно.

Незважаючи на наявність позитивних змін у рентабельності власного капіталу підприємства, необхідно розробити організаційно-економічні заходи, що спрямовані на подальше зростання даного показника у абсолютному значенні. Така ситуація вимагає від керівництва впровадження ряду заходів, застосування нових систем та методів, які спрямовані на максимізацію прибутку та оптимізацію структури капіталу.

Формування структури джерел фінансування - це складний процес, що залежить від потужності кожного джерела в різні періоди часу, фінансового стану й перспектив розвитку підприємства, а також кон'юнктури ринку й актуальності інвестиційного проекту в перспективі.

Під час передінвестиційних досліджень перед суб'єктами господарювання виникає проблема визначення обсягу й структури капіталу для фінансування проектів, а саме:

- яким повинне бути співвідношення постійних і змінних видатків на виробництво;

- яким чином у перспективі буде формуватися основний та оборотний капітал;

- яким повинне бути співвідношення власного, акціонерного й позичкового капіталу;

- при якому співвідношенні фінансових ресурсів, які направляються на фінансування інвестиційного проекту, доходи від його реалізації будуть найбільшими.

Найчастіше для вирішення цих проблем використовується ефект фінансового важеля.

Структура інвестиційного капіталу пов'язана зі співвідношенням позикового й власного капіталу. Чим більшу заборгованість порівняно із власним капіталом має підприємство, тим вищий його фінансовий важіль.

Крім того, у тих випадках, коли ставка щорічних фінансових вигід від інвестицій, які здійснюються із залученням позичкових коштів, перевищує відсоток за кредит, фінансовий важіль є позитивним. Якщо прибутковість від інвестицій не перевищує відсоток по позичковим коштам, фінансовий важіль є негативним. У випадках, коли інвестиції приносять дохід, що дорівнює відсотку за кредит, фінансовий важіль є нейтральним.

Інакше кажучи, позичаючи, інвестор одержує більші доходи, до тих пір поки віддача від позичених коштів більша за відсоток, який необхідно сплатити за ці кошти. Таке зростання чистих доходів називають ефектом фінансового важеля.

Властивість фінансового важеля полягає в тому, що виникає можливість використовувати інвестиційний капітал, який отриманий у борг під фіксований відсоток, який приносить прибуток більший, чим відсоток за кредит.

Ідею фінансового важеля формально можна представити, використовуючи такі умовні позначки:

Пr - прибуток після виплати податків;

Е - власний капітал;

У - довгострокова заборгованість;

і - відсотки з довгострокової заборгованості;

R - ставка прибутковості власного капіталу;

r - ставка прибутковості інвестованого капіталу (власний капітал + довгострокова заборгованість).

Використовуючи наведені позначення, ставку прибутковості власного капіталу можна представити так:

 (3.2)

Представимо чистий прибуток через її складові:

П_r = (Е + В) r - В i, (3.3)

де (Е + В) r - прибуток на всю суму інвестованого капіталу;

В i - процентні платежі за непогашені частки довгострокового боргу з урахуванням податку.

Використовуючи наведене визначення чистого прибутку, ставка прибутковості власного капіталу має такий вид:

(3.4)

Дане вираження відображає ефект фінансового важеля, що представлений позитивною величиною, тобто відношенням позичкового капіталу й власного капіталу, помноженого на різницю між прибутком від чистих активів і вартістю оплачених відсотків по кредитах з урахуванням податку. Таким чином, завдяки притягнутим коштам (В), прибутковість власного капіталу зросте за умови, якщо r > і.

З огляду на інтереси власників, підприємствам необхідно мати реальну можливість оптимізації структури інвестиційного капіталу за рахунок вибору такого її варіанта, при якому досягається максимальний рівень ефективності використання власних коштів і мінімізується фінансовий ризик.

У зв'язку із цим, потрібно вміти визначати оптимальну структуру джерел фінансування інвестиційних проектів, тобто визначати, якою має бути частка позикових коштів з урахуванням ризику. Для цього як критерій оптимізації структури капіталу використовується співвідношення "рентабельність-фінансовий ризик" (). Для визначення використовується формула:

(3.5)

де Р - річна величина прибутку від проекту до оподатковування й виплати відсотків;

БК - величина боргового капіталу, спрямованого на фінансування інвестицій;

ВК - величина власного капіталу, спрямованого на фінансування інвестицій;

r - середня ставка відсотку по позиковим коштам, коефіцієнт;

r_f - безризикова ставка рентабельності на фінансовому ринку, коефіцієнт;

t - ставка податку й інших відрахувань із прибутку (коефіцієнт).

Вважається оптимальним варіант структури капіталу, у якому показник буде мати найбільше значення ( > mах).

Також при оцінці оптимального варіанта структури інвестиційного капіталу, рекомендується використовувати показник строку окупності (РР), що визначається по формулі:

(3.6)

де І - потреба в капіталі із всіх джерел фінансування.

При визначенні оптимальної структури капіталу необхідно дотримуватися наступних етапів аналізу:

- оцінюється загальна потреба в капіталі незалежно від можливих джерел фінансування;

- визначається максимально можлива частка власного капіталу в загальній сумі коштів, спрямованих на фінансування довгострокових інвестицій;

- розраховується показник "рентабельність - фінансовий ризик" для всіх варіантів структури інвестиційного капіталу;

- розраховується швидкість повернення інвестованого капіталу;

- у межах між найбільшою часткою власного капіталу і його нульовим рівнем у загальному обсязі коштів фінансування з використанням критеріїв: максимуму показника , мінімуму показника РР;

- визначається оптимальна комбінація коштів, які надходять на фінансування довгострокових інвестицій з різних джерел.

Розглянемо визначення оптимальної структури капіталу для ТОВ "ХЗ ПТУ" за умови, що для реалізації часткового оновлення устаткування йому необхідно 8750 тис. грн., при цьому прогнозований приріст прибутку до оподаткування складе 6400 тис. грн.

Найкраща структура джерел фінансування інвестиційного проекту ТОВ "ХЗ ПТУ": 20% позикового капіталу, 80% власного капіталу. При такій структурі рівень фінансового ризику (0,04) і строк окупності (2,4 року) найменший, а отже показник має найбільше значення - 13.

Таким чином, використання описаного методу оптимізації структури капіталу, створює теоретико-методичне підґрунтя для отримування такої структури інвестиційного капіталу підприємства, яка б забезпечила мінімальний рівень фінансового ризику.

3.2 Теоретико-прикладні рекомендації щодо визначення політики формування власного фінансового капіталу підприємства

Ефективність формування власного фінансового капіталу ТОВ "ХЗ ПТУ" має досягатися його фінансовою політикою. Збалансуванню процесу фінансової політики передує аналіз формування загального обсягу власного фінансового капіталу, темпів його зміни порівняно з базисним і попереднім періодами, відповідності обсягу розміру необоротних і оборотних активів, питомої ваги власних засобів у сукупному фінансовому капіталі підприємства. Виходячи з концепцій менеджменту, розглядаються джерела формування власного фінансового капіталу, здійснюється їхня вартісна оцінка, вивчається питання про достатність власних засобів і визначається рівень самофінансування підприємства в динаміці; здійснюється оцінка вартості окремих внутрішніх і зовнішніх джерел власних фінансових ресурсів і робиться висновок про доцільність їхнього залучення у плановому періоді; визначається планова потреба у власному фінансовому капіталі підприємства для фінансування необоротних і оборотних активів. У теоретичних і прикладних економічних дослідженнях не існує єдиної узгодженої позиції фахівців щодо вибору найбільш оптимального підходу щодо формування власного фінансового капіталу. Як наслідок, виникає проблематика керівного органу і фінансових аналітиків підприємства.

В економічній вітчизняній і зарубіжній літературі є ряд публікацій, які демонструють різні підходи до оптимальної моделі формування власного фінансового капіталу підприємства. У ряді публікацій відображено основні аспекти, що враховують потребу або доцільність окремих показників чи категорій, на основі яких ґрунтуються критерії оптимізації.

Встановлення розміру приросту власного фінансового капіталу здійснюються на основі оптимізації співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел, які залучаються для формування власного фінансового капіталу підприємства. Основним критерієм такої оптимізації може бути коефіцієнт рівня фінансування підприємства за рахунок зовнішніх і внутрішніх власних коштів. Цей показник може визначатися за формулою:

, (3.7)

де Рвф - рівень фінансування підприємства за рахунок власних коштів, %;

ОВФРпл - обсяг формування власних фінансових ресурсів у плановому періоді, тис. грн.;

ЗПФРпл - загальна потреба у фінансових ресурсах підприємства у плановому періоді, тис. грн.

Також здійснюється розробка рішень щодо залучення відповідних обсягів фінансових ресурсів із внутрішніх і зовнішніх джерел для формування власного фінансового капіталу.

Сума фінансових ресурсів, сформована підприємством за рахунок внутрішніх джерел, визначається за формулою:

ВФР^плвф = ЧПпл + АВпл + ІВДпл, (3.8)

де ВФР^плвф - власні фінансові ресурси підприємства, що формуються у плановому періоді за рахунок внутрішніх джерел, тис. грн.;

ЧПпл - чистий прибуток підприємства у плановому періоді, тис. грн.;

АВпл - амортизаційні відрахування у плановому періоді, тис. грн.;

ІВДпл - інші внутрішні джерела власних фінансових ресурсів, тис. грн.

Реалізація розроблених рішень може бути досягнута застосуванням системи механізмів управління формуванням власного фінансового капіталу. Ця система охоплює механізм управління формуванням прибутку, механізм управління максимізацією прибутку, механізм розподілу чистого прибутку, механізм управління амортизаційними відрахуваннями, механізм управління залученням зовнішніх джерел власних фінансових ресурсів.

Планова величина чистого операційного прибутку в системі маржинального аналізу може бути розрахована за формулою:

 (3.9)

де ЧОПпл - максимально можливий чистий операційний прибуток у плановому періоді, тис. грн.;

ОРПпл - обсяг реалізації продукції (робіт, послуг), що забезпечує максимізацію чистого операційного прибутку, тис. грн.;

Рзов - рівень чистого операційного прибутку, розрахований як відношення суми чистого операційного прибутку до загального обсягу реалізації, %;

Рзоп- рівень змінних операційних витрат, розрахований як відношення суми змінних операційних витрат до загального обсягу реалізації, %;

ПОВ - постійні операційні витрати підприємства, грош од.;

ПП - податок з операційного прибутку, тис. грн.

Здійснюючи відповідний цілеспрямований вплив на умови і фактори, які визначають формування чистого операційного прибутку, можна максимізувати його обсяг, що дасть змогу збільшити розмір внутрішніх джерел власних фінансових ресурсів. Механізм управління максимізацією прибутку підприємства спрямований на забезпечення зростання чистого операційного прибутку за рахунок оптимізації впливу трьох основних чинників: обсягу виробництва, ціни й витрат.

Отже, максимізація чистого операційного прибутку може бути досягнута в процесі розробки і реалізації економіко-математичної моделі оптимізації виробництва і реалізації продукції. У цьому разі оптимізуються параметри не лише виробництва і реалізації продукції, а й сукупні витрати праці та ряд інших показників. Найпростішу економіко-математичну модель максимізації чистого операційного прибутку підприємства можна побудувати так. Максимум чистого прибутку від операційної діяльності визначається як:

 (3.10)

за умов що:

1) виробництво продукції повинне бути у заданому обсязі:

;

2) обсяг реалізації має бути у встановленому розмірі: ;

3) залучення трудових ресурсів повинно бути обмежене: ;

4) виробничі витрати обмежені:

;

5) обсяг реалізації не може бути більшим за обсяг виробництва:

;

6) зміни повинні бути незаперечні: Xj 0,

де m - безліч видів операційної діяльності;

ЧОПj - чистий операційний прибуток від j-того виду операційної діяльності, тис. грн.;

Xj - обсяг виробництва продукції (робіт, послуг) j-того виду у натуральному вимірі, шт.;

Аj - вартість одиниці виробництва продукції (робіт, послуг), тис. грн.;

Qпл - плановий обсяг виробництва продукції (робіт, послуг), тис. грн.;

Рj - ціна реалізації одиниці продукції (робіт, послуг) j-того виду, тис. грн.;

ОРпл - плановий обсяг реалізації продукції (робіт, послуг), тис. грн.;

Вj - витрати праці на одиницю виробництва продукції (робіт, послуг), люд.-годин;

ЗОВj - змінні операційні витрати на одиницю j-того виду продукції (робіт, послуг), тис. грн.;

ПОВj - постійні операційні витрати на одиницю j-того виду продукції (робіт, послуг), тис. грн.;

СВПл - планові сукупні витрати на операційну діяльність, тис. грн.

Важливим аспектом у процесі формування внутрішніх джерел власних фінансових ресурсів є використання механізму розподілу валового прибутку підприємства. Від результату використання цього механізму залежать як фінансові можливості підприємства, так і зростання доходів власників, задоволення матеріальних і соціальних потреб працівників трудового колективу.

У сучасних умовах господарювання підприємства дотримуються залишкового підходу до виплати дивідендів. Це зумовлено кількома причинами: низькою прибутковістю більшості підприємницьких структур; необхідністю формування значних обсягів власних внутрішніх джерел фінансових ресурсів для інвестиційної діяльності; національними особливостями процесу утворення недержавних підприємств; незавершеністю процесу приватизації державної власності, постійним її перерозподілом, прагненням будь-якими способами скоротити чисельність фактичних власників підприємства. У вітчизняному законодавстві передбачено, що розмір дивідендних виплат в акціонерних підприємствах не може перевищувати 40% чистого прибутку.

У сучасних умовах господарювання при виборі тієї чи іншої дивідендної політики підприємство має враховувати такі внутрішні й зовнішні аспекти діяльності: стратегічні цілі й тактичні схеми їхнього досягнення; необхідність постійного економічного зростання і подолання значної конкуренції як із боку вітчизняних, так і з боку закордонних підприємств; фактичні та прогнозовані показники прибутковості й рентабельності, а також можливості їх поліпшення; реальну вартість тих чи інших інвестиційних проектів, можливості щодо їхнього зниження; вартість внутрішніх і зовнішніх власних джерел фінансових ресурсів і економічну доцільність його використання; економічну доцільність використання позикових фінансових ресурсів; рівень ліквідності наявних активів і тип фінансової стійкості підприємства; стадію життєвого циклу підприємства.

Ефективність дивідендної політики варто розглядати з позиції як інтересів власників, так і можливості збільшення капіталізації прибутку. Виходячи з цього ефективність дивідендної політики можна визначити за таким співвідношенням:

де ЕДП - ефективність дивідендної політики;

ФДВВзп - фонд дивідендних виплат власникам у звітному періоді, тис. грн.;

КПзп - капіталізований прибуток звітного періоду, тис. грн.;

ВФКзп - власний фінансовий капітал звітного періоду, тис. грн.;

ВФКмп - власний фінансовий капітал минулого періоду, тис. грн.;

ЧППзп - чистий прибуток підприємства звітного періоду, тис. грн.;

СУФКзп - сукупний фінансовий капітал звітного періоду, тис. грн.

Амортизаційні відрахування є ще одним внутрішнім джерелом власних фінансових ресурсів, величина яких залежить від кількох складових: від обсягу основних фондів і нематеріальних активів; від рівня зношеності основних фондів та їхньої своєчасної об'єктивної переоцінки; від обраного методу розрахунку амортизації і списання амортизаційних відрахувань на продукцію; від законодавче встановлених норм амортизації. До прийняття національних стандартів бухгалтерського обліку і звітності амортизаційні відрахування розглядалися як одне з найважливіших джерел внутрішніх власних фінансових ресурсів. З їх прийняттям амортизаційний фонд був вилучений із пасиву балансу і не розглядався як джерело фінансових ресурсів.

Механізм управління амортизаційними відрахуваннями має бути спрямований на збільшення обсягів внутрішніх власних фінансових ресурсів. Однак при цьому необхідно враховувати, що зростання амортизаційних відрахувань зменшує обсяг чистого прибутку від операційної діяльності і навпаки. Отже, підприємства повинні будувати таку фінансову політику, щоб забезпечити оптимізацію не лише суми амортизаційних відрахувань, а й обсягу чистого прибутку. Механізм управління залученням зовнішніх джерел власних фінансових засобів використовується при створенні нового підприємства чи за необхідності значного збільшення власного фінансового капіталу на діючому об'єкті. Цей механізм управління має враховувати особливості сучасного етапу розвитку економіки.

Розробка і реалізація такого механізму може здійснюватися у кілька етапів. У першу чергу визначаються напрями залучення власних фінансових ресурсів із зовнішніх джерел. Залежно від організаційно-правової форми підприємства і форми власності можуть бути використані привілейовані й прості акції; засновницькі та пайові внески; бюджетне цільове фінансування; кошти галузевих міністерств і відомств; кошти об'єднань, материнських компаній, холдингів тощо.

Для акціонерних підприємств обсяг емісії акцій визначається за формулою:

ОЕА = ОВФРзд - ІНзд

де ОЕА - обсяг емісії акцій, тис. грн.;

ОВФРзд - обсяг власних фінансових ресурсів, що формуються за рахунок зовнішніх джерел, тис. грн.;

ІНзд - інші напрями залучення власних фінансових ресурсів із зовнішніх джерел, тис. грн.

Види акцій визначаються, виходячи з чинного законодавства, а тому привілейованими можуть бути не більш як 10% від випуску акцій. Номінал акцій визначається з урахуванням основних майбутніх покупців: для юридичних осіб установлюються великі номінали акцій, для фізичних - значно менші. Кількість акцій визначається окремо за привілейованими і простими акціями шляхом розподілу обсягу випуску акцій у грошовому вимірі на прийнятий номінал відповідної акції. За рахунок випуску акцій здійснюється оцінка вартості фінансових ресурсів: прогнозного рівня дивідендів, можливих витрат на випуск і розміщення акцій.

Вартість фінансових ресурсів доцільно зрівноважувати із фактичною середньозваженою вартістю власного фінансового капіталу і середнім рівнем процентної ставки на фінансовому ринку. Якщо розрахункове значення менше або близьке до контрольних параметрів, найдоцільнішим рішенням є залучення фінансових ресурсів за рахунок емісії акцій. Застосовуючи ефективну політику щодо формування власного фінансового капіталу, підприємство створює об'єктивно кращі умови як для його використання, так і для залучення більшого обсягу позикових фінансових ресурсів.

3.3 Особливості планування кредитної роботи та рекомендації щодо її організації на підприємстві

Як показали результати оптимізації структури капіталу ТОВ "ХЗ ПТУ", для фінансування проекту з оновлення устаткування частка залученого капіталу має складати 20%. Тобто важливим напрямом роботи фінансових служб підприємства має стати пошук джерел залученого капіталу. Для ефективності такого процесу підприємству свою діяльність необхідно доповнити таким видом фінансової діяльності як планування кредитної роботи.

Планування кредитної роботи має бути найважливішою частиною фінансового планування. Розробка фінансових планів є також одним з основних засобів контактів із зовнішнім середовищем: постачальниками, споживачами, дистриб'юторами, кредиторами, інвесторами. Від їх довіри залежать вартість активів організації і можливість її ефективної діяльності, тому фінансовий план повинен бути добре продуманий і серйозно обґрунтований.

Процес фінансового планування складається з наступних етапів [44]:

1) аналіз фінансових показників фірми за попередній період. Розрахунок показників здійснюється на основі головних фінансових документів фірми - балансу, звіту про фінансові результати, звіту про рух грошових коштів, звіту про власний капітал,

2) довгострокове фінансове планування,

3) оперативне фінансове планування.

Як і всякий інший процес, фінансове планування завершується практичним впровадженням планів і контролем за їхнім виконанням.

Найпоширенішим є довгострокове і короткострокове фінансове планування.

Метою довгострокового планування є укладання прогнозу балансу і звіту про фінансові результати. Ґрунтуючись на цих планових документах, організація розробляє оперативні бюджети.

Якість фінансового планування визначається рівнем бухгалтерського обліку і фінансового контролю. Фінансові звіти організації повинні включати такі ключові позиції, як прибутковість, ринкова позиція, продуктивність, використання активів, інновації.

Для укладання прогнозних фінансових документів застосовуються методи прогнозу продажу, відсотка від продажу, аналізу беззбитковості та деякі інші.

Планування кредитної роботи є важливим елементом діяльності банків, оскільки є особливо актуальним, так як кредит являє собою форму переміщення позичкового капіталу, тобто грошового капіталу, що надається у позику.

Банківський кредит оснований на взаємовідносинах двох юридичних осіб: банківської установи кредитодавача та організації кредитоотримувача.

Стабільність банку багато в чому залежить від складу його клієнтів. Кажуть, що які клієнти банку, такий і сам банк. Надійність, фінансова стійкість клієнтів зменшує банківські ризики, допомагає в отриманні банком більш високого доходу.

Однак, банк має справу не тільки з клієнтами високого класу: серед них зустрічаються і такі клієнти, що мають фінансові складності через неправильну організацію виробництва, слабкий досвід ринку, невірно обрану стратегію розвитку. Уміння правильно з'ясувати можливості клієнта, розпізнати його сильні і слабкі сторони - одна з найважливіших задач кредитних установ.

Якщо раніше у вирішенні цієї задачі основна увага приділялася лише економічному аналізу кредитоспроможності клієнта - виявленню потреб для отримання кредиту, виявленню можливостей повернути його, то останнім часом банками також приділяється увага такому питанню, як цільова направленість кредиту.

Цільовий характер використання кредиту передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитною угодою, яка складається між банком та клієнтом.

Для запобігання випадків неповернення кредитів клієнтами банки планують систему контролю кожної кредитної угоди. Так, укладанню кредитного договору передує попередній контроль, метою якого є перевірка відомостей про платоспроможність клієнта. Починається він з перевірки співробітником кредитного відділу відомостей, викладених клієнтом в "Анкеті кредитоодержувача" і "Заявці на одержання кредиту", а також документації згідно "Списку необхідної документації", що надається клієнтом.

На основі балансу організації та звіту про фінансові результати розраховуються показники, що вказують на можливість або неможливість кредитування клієнта. Водночас з цим, перевіркою діяльності клієнта по своїм каналам, займається служба безпеки банку, а юрист банку перевіряє юридичну правильність наданої клієнтом документації. На цьому етапі також виробляється оцінка застави майна, її проводить співробітник кредитного відділу, відповідальний за кредитний договір і співробітник служби безпеки із залученням співробітників групи капітального будівництва, якщо у заставу здається нерухомість. У випадку позитивних висновків співробітників кредитного відділу, служби безпеки і юриста видається висновок про можливість видачі кредиту, що передається на розгляд кредитної ради банку. Якщо ж співробітники знаходять будь-яку неточність або недостовірність відомостей, то заявка на одержання кредиту відхиляється. У випадку позитивної відповіді кредитної ради між банком і клієнтом підписується кредитний договір. На цьому етапі починається поточний контроль. Згідно пункту 3 "Типової кредитної угоди" банк зобов'язаний здійснювати перевірку виконання клієнтом умов кредитного договору: цільового використання кредиту, збереження заставленого майна і поточного стану розрахункового рахунку клієнта, стежити за своєчасністю погашення кредиту (у випадку виплати основної суми через певні періоди) і відсотків по ньому. Цими питаннями займається безпосередньо робітник кредитного відділу, відповідальний за ведення договору. У випадку позитивних результатів перевірки кредитування триває, у випадку ж недодержання клієнтом умов кредитного договору, можливе накладання штрафу на клієнта, а при серйозних порушеннях - рішення про припинення дії договору з вимогою негайного погашення кредиту і відсотків по ньому.

З настанням терміну погашення кредиту співробітники кредитного відділу здійснюють завершальний контроль, в ході якого відслідковується своєчасне погашення кредиту і відсотків по ньому. При своєчасному погашенні кредитна справа закривається, до неї включаються всі необхідні документи, у тому числі і довідка бухгалтерії про перерахування останньої суми грошей на розрахунковий рахунок банку, і справа надходить до архіву. Якщо ж погашення відбувається несвоєчасно, нараховується пеня з розрахунку 1% від суми позички за 1 день. Якщо клієнт подає прохання - заяву про відстрочку виплати, то з таким клієнтом укладається новий кредитний договір на термін не більше 1 місяця з більшою відсотковою ставкою (за більший ризик) [10].

При непогашенні кредиту в новий термін, розрахунковий рахунок клієнта блокується: припиняється нарахування відсотків на нього і видача з нього грошових коштів, а всі надходження на нього перераховуються на розрахунковий рахунок банку. Через один місяць, при невиконанні клієнтом умов договору, справа передається в арбітражний суд про відторгнення заставленого майна на користь банку.

Для того щоб отримати кредит чи позику в банківській установі, організації необхідно усвідомити та врахувати при плануванні своєї діяльності наступні положення:

1. Перевага у наданні кредиту надається тим організаціям, які мають один із своїх розрахункових рахунків у цій установі банку.

2. Розмір відсоткової ставки визначається зовнішньою (ставка рефінансування НБУ, курс національної валюти по відношенню до ВКВ) та внутрішньою (попит - пропозиція на кредити) ринковою кон'юнктурою з урахуванням кредитних ризиків конкретного проекту.

3. При наданні кредитів підприємствам та організаціям банки, як правило, надають перевагу та вимагають менший відсоток по кредиту від стабільно працюючих підприємств - виробників, як представників більш ліквідного сектора економіки.

4. Кредити надаються під певний інвестиційний проект чи для придбання сировини, матеріалів, комплектуючих, тощо.

5. Банки кредитують тільки ті проекти, які фінансове окупаються забезпечені заставою. Предметом забезпечення можуть бути такі активи: нерухоме майно (земля, будівлі, комплексне технологічне обладнання), рухоме майно (механізми й інші виробничі активи), переуступка виручки компанії у національній та іноземній валютах, застава акцій, що належать позичальнику та інші активи, згідно з українським законодавством. Дисконтована вартість застави повинна бути не меншою 130% від суми кредиту

6. Установи банків працюють тільки безпосередньо з позичальниками, вони, як правило, не приймають на розгляд проекти від посередників, а також проекти, що передбачають кредитування третіх осіб.

7. Кредити не надаються для рефінансування заборгованості, яка мається перед третіми особами, на придбання цінних паперів підприємств, що приватизуються.

Потенційним позичальникам рекомендується звертатися до банку на початковому етапі роботи над проектом для того, щоб працівники банку мали змогу консультувати їх щодо порядку дій, можливих варіантів структуризації проекту, а також інформувати їх щодо наступних етапів проекту.

Після ухвалення принципового рішення про розвиток кредитної діяльності на підприємстві проводиться відповідна підготовча робота, що полягає в розробці Кредитного меморандуму (документа, що відображає основні принципи діяльності), наборі і підготовці кадрів, вивченні і аналізі ринку, розробці і плануванні кредитних продуктів фінансових інструментів, що мають використовувати для кредитування.

Можливі декілька способів формування клієнтської бази по довгостроковому кредитуванню [34]. Таким чином, робота в даному напрямі проводиться у декілька етапів.

1 етап. Маркетинговий - збір і обробка інформації по пропонованих і потенційних інвестиційних проектах бізнесу.

2 етап. Підготовка і аналіз документів, що надаються позичальником, відповідно до вимог банку.

3 етап. Перерахування позикових коштів і ведення працюючого кредиту.

4 етап. Повернення наданих засобів.

Документи, що надаються банку, окрім опису передбачуваних умов видачі кредиту і обґрунтування проекту бізнесу, відображають економічний, юридичний стан і нішу, займану позичальником на ринку.

Аналіз економічного стану позичальника включає наступне:

1) аналіз ліквідності балансу;

2) аналіз оборотності власних і позикових засобів;

3) аналіз загальної економічної ефективності і рентабельності діяльності;

4) аналіз рівня управління, стану ринків збуту і основних постачальників;

5) аналіз супроводу кредитної операції - умов забезпечення, надання застави, гарантій, поручительства, страхування, схем грошових розрахунків, розподілу ризиків і т.д.

При проведенні експертизи з юридичної точки зору необхідне вивчення засновницьких документів (статуту, довіреності), перевірка правомочності представників позичальника вести переговори, підписувати документи, зокрема договори, достатність необхідних для отримання позики документів (виписки з протоколів засідань Ради директорів, Наглядової Ради, протоколів ухвал загальних зборів акціонерів), наявність ліцензій на діяльність позичальника. Перевіряється достовірність всіх наданих документів і їх реквізитів - підписів, друку, договорів з контрагентами, ліцензій завіряючих документи нотаріусів і аудиторських фірм, що проводили перевірку правильності бухгалтерського обліку. Надані баланси і звіти підприємства повинні мати відмітку податкової інспекції.

Украй бажано наявність контрактів з контрагентами постачальниками і покупцями продукції, у разі відсутності контрактів - протоколи про наміри. При проведенні страхування проекту і страхуванні предметів застави необхідна перевірка його умов - достовірності страхового поліса, коректності формулювання умов, відповідності термінів страхування термінам дії кредитної угоди, фінансової стійкості страхової компанії, що видала поліс, копій платіжних доручень або інших документів про своєчасний перелік страхових премій по полісу.

Вивчення соціального статусу позичальника має на увазі в першу чергу вивчення його кредитної історії, збір інформації про минулу діяльність, репутації, яка склалася, взаємостосунків з державними органами і контрагентами, існуючого іміджу в засобах масової інформації, фактів про залучення в неправовій дії.

Банком проводиться аналіз товару і ринку діяльності по пропонованому інвестиційному проекту по наступних основних позиціях.

1. Місткість і рівень насичення ринку пропонованих товарів або послуг, частка і ніша ринку, на яку претендує позичальник.

2. Конкурентна ситуація (пропонована стратегія поведінки, аналіз фірм, що діють на даному ринку і ринку можливих товарів - субститутів) і рівень конкурентоспроможності товарів (послуг), вироблюваних позичальником.

3. Аналіз збутової мережі, методів просування товару (послуги) і після продажного обслуговування.

Проводиться оцінка якості підготовки і обґрунтованості плану виробничої діяльності по проекту, що кредитується. Критерії такої оцінки можуть включати цілий ряд параметрів:

1) умови, джерела і графік постачання необхідного устаткування, сировини, матеріалів і т.д.;

2) графік введення будівельних об'єктів;

3) технологія організації виробництва;

4) розрахунок необхідних обсягів і графік введення виробничих потужностей і ін.

При проведенні фінансово-економічного аналізу довгострокового інвестиційного проекту необхідно застосовувати сукупність декількох показників:

1) розрахунок чистої поточної вартості інвестицій;

2) розрахунок рівня рентабельності інвестицій;

3) розрахунок внутрішньої норми прибутку;

4) розрахунок періоду окупності проекту;

5) визначення бухгалтерської рентабельності інвестицій.

Для підприємства необхідно акцентувати наступні моменти, пов'язані із специфікою банківського фінансування проекту.

1. Коефіцієнт дисконтування при фінансуванні інвестиційного проекту не повинен встановлюватися на рівні, більшому або рівнішому рівню ставки довгострокового банківського депозиту.

2. В цілях обліку чинника інфляції всі розрахунки можливо вести в умовній валюті, при цьому в грошових надходженнях враховується інфляційна складова. У такому разі можна використовувати номінальну, а не реальну відсоткову ставку.

3. У розрахунок суми коштів, що інвестуються, необхідно також закладати суми, що відраховуються до фонду резервування по виданих кредитах.

Грошові надходження розраховуються з урахуванням виплати податків, відрахувань на амортизацію і покриття всіх зобов'язань - відсотків, частини суми кредиту, витрат по зарплаті, експлуатаційних витрат. Перевищення суми надходжень за проектом над зобов'язаннями перед банком повинне складати не менше 10% під час всього періоду дії кредитного договору з початку виплат, тобто не опускатися нижче за цю межу. Такий підхід забезпечує гарантії ліквідності проекту для банку. Збільшення коефіцієнтів резервування може відбуватися за рахунок зменшення виплат частин основної суми кредиту, що веде до подовження терміну його надання.

Цей же аспект забезпечення ліквідності виявляє розрахунок точки беззбиткової проекту при внутрішній нормі прибутковості, рівній ставці кредитування. Необхідний запас "міцності" проекту при зниженні на 15-20% від запланованого об'єму реалізації (рис. 3.2).

Частина ризиків проекту може бути понижена банком за рахунок використання його можливостей як фінансово-кредитної установи. Банк може понизити трансакційні ризики за рахунок підключення підприємства до своєї системи розрахунків, зокрема з використанням різних фінансових інструментів - векселів, акредитивів, і переходу на розрахунково-касове обслуговування. Також можливо значне зниження податкового тягаря і зниження ризиків зміни податкового законодавства за рахунок використання можливостей банку по організації різних схем оптимізації оподаткування. Ризик недоліку оборотних коштів, зокрема в результаті недооцінки інфляції, може бути понижений за рахунок надання короткострокових комерційних кредитів з боку банку.

Це дозволяє понизити ризики проектів в середньому на 10-15%, що є значним для кредитора. Загальна калькуляція ризиків аналізованого проекту з використанням різних методів - дерева рішень, оцінки експертними методами є обов'язковою.

Рисунок 3.2 - Точка беззбитковості кредитної роботи

Як показує практика, під час переходу українських підприємств під контроль банків в результаті приватизації або скупки контрольного пакету акцій, перед банками виникали декілька типових завдань.

Підприємства, як правило, окрім інвестиційних вливань, потребують підкріплення оборотних коштів за рахунок короткострокового кредитування, в "розшиванні" ланцюжків неплатежів, в оптимізації оподаткування. Необхідне також налагодження системи маркетингу, видалення численних посередників і неефективних партнерів як серед постачальників, так і покупців продукції. Виявляються значні перекоси в організаційній структурі - дублюючі ланки управління, роздуті штати персоналу, нерентабельні підрозділи і цілі виробничі ділянки. Часто значним тягарем є витрати на соціальну сферу.

Нарешті, система управління недостатньо ефективна і не відповідає сучасним стандартам, тобто не використовуються системи автоматизованого інтегрованого бухгалтерського обліку, слабо поставлена аналітична і планова робота - не застосовуються методи логістики, бюджетування, контролю якості, ланцюгового планування і т.д., відсутня система внутрішнього аудиту, низький рівень зворотного зв'язку і ефективність регулювання. Ліквідація тільки цих недоліків, лежачих на поверхні, може дати значний економічний ефект.

Іпотекою підприємства може забезпечуватися кредит, що підлягає поверненню не раніше, чим через рік після укладення договору іпотеки. Якщо іпотекою підприємства забезпечується кредит на менший термін, право на звернення стягнення на предмет іпотеки виникає у заставодержателя після закінчення року з моменту укладення договору іпотеки.

Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом. Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення, а також майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави.

У сучасних умовах комерційні банки переважно використовують метод індивідуального підходу до клієнта при видачі кожної окремої позики, а метод відкриття кредитної лінії практикують у відносинах із позичальником, які мають високий кредитний рейтинг.

Метод кредитування, який включає організаційні і технічні умови кредитування, обумовлює форму позичкового рахунку. Форма позичкового рахунка визначає режим функціонування рахунка, тобто порядок документального оформлення операцій щодо видачі і погашення кредиту та їх відображення в облікових регістрах. Для проведення операцій із кредитування банк може відкрити позичальнику простий (окремий) позичковий рахунок, спеціальний позичковий рахунок і поточний рахунок із правом на овердрафт.

Простий позичковий рахунок використовується в банківській практиці для відображення кредитних операцій як при видачі разової позики на цільову потребу, так і при наданні позик траншами в межах кредитної лінії. Кожна позика може бути видана лише за наявності документа, який містить дозвіл на її видачу. Погашення позики здійснюється з поточного рахунка позичальника за його власні кошти. Підприємству може бути відкрито декілька простих позичкових рахунків. Це залежить від кількості видів кредитів, які він отримує в банку.

З технічної сторони справи, при аналізі різних видів заставного забезпечення і роботі з ними потрібна участь спеціалізованої фірми Агентства по нерухомості, Іпотечній компанії і т.п. На першому етапі роботи із заставою складається докладний опис, проводиться оцінка заставного майна, проводиться реєстрація застави в спеціальній Заставній книзі, далі необхідно одержати документи, що встановлюють право, підтверджуючі факт власності на предмет застави і відсутність на нього претензій третіх осіб.

Установи банків працюють тільки безпосередньо з позичальниками, вони, як правило, не приймають на розгляд проекти від посередників, а також проекти, що передбачають кредитування третіх осіб. Кредити не надаються для рефінансування заборгованості, яка мається перед третіми особами, на придбання цінних паперів підприємств, що приватизуються.

Потенційним позичальникам рекомендується звертатися до банку на початковому етапі роботи над проектом для того, щоб працівники банку мали змогу консультувати їх щодо порядку дій, можливих варіантів структуризації проекту, а також інформувати їх щодо наступних етапів проекту.

Потреба у довготерміновому кредиті визначається або повною вартістю витрат по об'єкту (заходу), якщо кредит є єдиним джерелом фінансування, або як різниця між вартістю цих витрат і власними коштами позичальника, спрямованими на цей об'єкт. Видача довготермінових позик може проводитись одночасно або поетапно, по мірі виконання будівельно-монтажних робіт, придбання товарно-матеріальних цінностей, верстатів, обладнання і т.д.

Процентна ставка за користування кредитом обумовлюється в кредитній угоді з врахуванням терміну позики, забезпечення своєчасності розрахунків позичальника за раніше отриманими позиками та рівня ризику. Процентна ставка повинна бути регульованою (плаваючий процент) за умови щорічного перегляду в бік зростання (знижки) залежно від умов ринку, зміни процентів за депозитами (вкладами), офіційно оголошеного індексу інфляції та інших чинників. Загальний термін користування кредитом складається з нормативного часу здійснення витрат і часу, протягом якого цей кредит повертається банку. Термін погашення кредиту встановлюється у межах окупності витрат по проекту.

Таким чином, підсумовуючи слід відзначити, що капітал підприємства, як загальний так і той, що необхідний для фінансування якогось окремого заходу чи проекту, постійно потребує уваги та ефективного управління. Використання викладеного у даному розділі дипломної роботи матеріалу створює певні передумови для формування ефективної політики управління структурою капіталу у ТОВ "ХЗ ПТУ".

4. ОХОРОНА ПРАЦІ І НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

4.1 Загальні питання охорони праці

В Законі України "Про охорону праці" написано: "Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини у процесі трудової діяльності" [2].

В роботі розглянуто приміщення обчислювального центру ТОВ "ХЗ ПТУ". Це приміщення з підвищеною небезпекою з погляду поразки людини електричним струмом [53]; приміщення пожежонебезпечної категорії В (мається наявність твердих спаленних матеріалів), ступінь вогнестійкості будинку - ІІ. По характеру навколишнього середовища, приміщення відноситься до класу нормальних, тому що в ньому відсутні ознаки властиві приміщенням печенею, курним і з хімічно активним середовищем.

Таблиця 4.1

Перелік шкідливих і небезпечних виробничих факторів

Найменування фактора	Джерела виникнення	Характер впливу
Небезпечна напруга в електричному ланцюзі	Живильна електрична мережа	Небезпечний
Недолік природного освітлення	Неправильне розташування комп'ютерів щодо вікон	Шкідливий
Пожежонебезпека приміщення	Джерела запалювання і спаленні матеріали	Шкідливий і небезпечний
Підвищений рівень шуму	Освітлювальна система, вентиляційна система, що роздруковують пристрої	Шкідливий
Електромагнітні випромінювання, у тому числі рентгенівські	ЕЛТ	Шкідливий
Підвищений потенціал статичної електрики	Діелектрична поверхня монітора і ЕЛТ	Шкідливий
Підвищена іонізація повітря робочої зони	Рентгенівське випромінювання і статична електрика	Шкідливий
Недолік штучного освітлення	Неправильне планування штучного освітлення	Шкідливий
Виробничий загальний пил (аерозолі)	Статична електрика, накопичена на діелектричній поверхні комп'ютера	Шкідливий
Незадовільні параметри мікроклімату	Стан систем опалення і вентиляції	Шкідливий
Психофізіологічні перевантаження	Статичність і незручність пози, монотонність праці, розумова перенапруга і т.д.	Шкідливий

У процесі виконання роботи, оператор ПЕОМ на своєму робочому місці піддається дії небезпечних і шкідливих виробничих факторів, перелік яких представлений у табл. 4.1 відповідно до ДОСТу 12.0.003 - 74.

4.2 Управління охороною праці

Об'єктом управління в системі управління охороною праці є діяльність функціональних служб і структурних підрозділів підприємства, від яких залежить створення безпечних і здорових умов праці на робочих місцях і на підприємстві в цілому. У відповідності ст.13 Закону України "Про охорону праці" [2] відповідальність за створення на кожному робочому місці умов праці відповідно до вимог нормативних актів покладена на роботодавця. З цією метою роботодавець забезпечує функціонування системи управління охороною праці, для чого:

- створює відповідні служби і призначає посадових осіб;

- розробляє і реалізує комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів по охороні праці;

- забезпечує усунення причин, що викликали нещасні випадки, професійні захворювання;

- організує атестацію робочих місць на відповідність їхнім нормативам по охороні праці;

- організовує пропаганду безпечних методів праці й ін;

- роботодавець розробляє і затверджує положення, інструкції, правила виконання робіт з охорони праці, що діють у межах підприємства.

Для забезпечення виконання зазначених задач роботодавець розробляє і затверджує структуру управління охороною праці на підприємстві.

Роботодавець підприємства створює на своєму підприємстві службу охорони праці. Оскільки чисельність робітників у розгядаємої службі підприємства не перевищує 50 чоловік і це невиробнича сфера, то служба охорони праці не створюється, а передбачається сполучення. За охорону праці по сумісництву відповідає один фахівець (начальник відділу). Фахівець з охорони праці має право: направляти керівникові підрозділу представлення про залучення до відповідальності працівників вимоги, що порушує, по охороні праці, вимагати відсторонення від роботи осіб не минулий медогляд і ін.

Фахівець служби охорони праці у своїй діяльності керується законодавством про працю, міжгалузевими нормативними актами про охорону праці.

Правовою і нормативною основою системи управління охороною праці є: Закон України "Про охорону праці", "Національна програма поліпшення умов праці", нормативні акти Кабінету міністрів України, нормативні акти Держпромгірнагляд і накази.

4.3 Виробнича санітарія

З метою створення сприятливих умов на підприємстві встановлені норми виробничого мікроклімату. Ці норми встановлюють оптимальні значення температури, відносної вологості, швидкості руху повітря для робочої зони офісного приміщення підприємства з урахуванням складності виробленої роботи і часу року.