Суть, форми та причини інфляції. Антиінфляційна політика

Прихильники теорії раціональних сподівань навіть твердять, що зниження рівня інфляції можливе без економічного спаду, тобто без згортання обсягу національного виробництва і без зростання безробіття. Згідно з цією теорією, якщо наміри уряду приборкати інфляцію не викликають сумніву, громадяни швидко відкидають свої інфляційні очікування. Це означає, що короткострокова межа вибору між інфляцією та безробіттям переміщуватиметься донизу, і це дає змогу зменшити інфляцію без підвищення рівня безробіття. Така ідея була б справедливою, якби інфляцію індукувала виключно надлишкова грошова маса, а сама інфляція не містила інерційного чинника.

Для недопущення розвитку галопуючої інфляції у майбутньому уряд розробляє антиінфляційну стратегію, основними складовими якої є ефективна монетарна політика, впорядкування державних фінансів, раціоналізація структури національної економіки та зовнішньоекономічної діяльності.

Ефективна монетарна політика передбачає, що щорічні прирости грошової маси в обігу обмежені й не надто перевищують зростання національного продукту. Як відомо, немає легшого способу зруйнувати економіку країни, як наповнити грошовий обіг зайвими купюрами. Конструктивну антиінфляційну монетарну політику може проводити лише не залежний від виконавчої влади центральний банк, який спирається на добре розвинуту банківську систему. Центральний банк володіє такими могутніми знаряддями проведення монетарної політики, як операції на відкритому ринку, зміна облікової ставки чи норми резервування, за допомогою яких він може визначати темпи приросту грошей у національній економіці.

Важливою складовою антиінфляційної стратегії є впорядкування державних фінансів, передовсім скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації. Це скорочення має відбуватися за рахунок зменшення видаткової частини державного бюджету. Річ у тім, що під впливом нових економічних концепцій у багатьох країнах світу в останній чверті XX ст. відбулося зниження податкових ставок. Більшість економістів вважають, що високопрогресивні системи оподаткування стримують розвиток економіки. Зниження податкових ставок із прибуткового податку на громадян посилює стимули до праці, збільшує особисті заощадження, а з податку на прибуток підприємств -- підтримує розвиток інвестиційного процесу. Отже, внаслідок зростання заощаджень та інвестицій можна сподіватися прискорення економічного зростання і збільшення у майбутньому рівня зайнятості, обсягу національного виробництва, а отже й державних податкових надходжень, що сприятиме досягненню бездефіцитного бюджету. Інакше кажучи, продумана фіскальна політика, яка усуває бюджетні дефіцити, що індукують інфляцію, відіграє важливу роль в антиінфляційній стратегії.

Раціональна монетарна і фіскальна політика допомагає усувати з економіки інфляцію попиту. Водночас є необхідною стратегія розвитку національної економіки, яка б захистила або принаймні помітно послабила руйнівні впливи зовнішніх збурень пропозиції, які індукують інфляцію витрат. Для недопущення інфляції пропозиції уряд має сприяти розвиткові освіти й науки, нагромадженню інтелектуального потенціалу суспільства і людського капіталу кожною особою, має фінансувати наукові дослідження та дослідно-конструкторські розробки, здійснювати структурну перебудову національної економіки у напрямі зростання в ній частки продукції високотехно-логічних галузей і виробництв. Це стримуватиме розвиток інфляційного процесу у разі сильних зовнішніх несприятливих збурень пропозиції.

Особливе місце в антиінфляційній стратегії займає раціоналізація зовнішньо-економічних зв'язків країни. Пасивне сальдо платіжного балансу, як відомо, індукує інфляційні імпульси. Зовнішньоекономічна політика має спрямовуватися на досягнення рівноваги у торгівлі товарами і послугами шляхом підтримання експортних галузей та захисту національного виробника. Водночас уряд і центральний банк повинні проводити конструктивну валютну політику, яка б підтримувала стабільний курс національної валюти і не стимулювала зростання імпорту. Всі перелічені заходи антиінфляційної стратегії стримують зростання загального рівня цін в країні у близькій і віддаленій перспективі.

3.2 Особливості інфляції у країнах з перехідною економікою

Високі темпи інфляції в перехідних економіках свідчать про те, що процес ринкового реформування економіки індукує імпульси до зростання загального рівня цін. Темпи інфляції у 80 -- 90-х роках у різних групах країн подано на рис. 6. Проте не всі країни з перехідною економікою зазнали високої інфляції. Окремі з них, зокрема Чехія і Словаччина, не допустили гострого спалаху інфляції.

У перехідному періоді відбувається глибоке реформування всіх економічних і соціально-політичних відносин. Лібералізація цих відносин відкриває слабини командної системи. Так, нагромаджений високий інфляційний потенціал, що в умовах фіксованих державними інституціями цін проявляється у вигляді дефіциту товарів і послуг, а також у зниженні якості продукції, після лібералізації цін перетворюється на відкриту інфляцію.

Інфляційний процес у перехідних економіках має як джерела, успадковані від проінфляційної командної економіки, так і джерела трансформаційного періоду, що випливають із поточної розбалансованості економіки, зокрема через прорахунки у макроекономічній політиці.

У більшості країн, що рухаються від командної економіки до ринку, розвинулися високі темпи інфляції на початку перехідного періоду, які в останні роки вдалося знизити до рівня 10 -- 40%. Постає запитання: що спричиняє вибух цін: традиційні чинники (наприклад, недостатньо жорстка фіскальна політика і тиск заробітної плати) чи особливі чинники, притаманні лише перехідним економікам (наприклад, значні зміни відносних цін, необхідні для переходу до ринку).

Аналіз інфляційних процесів у перехідних економіках, які здійснювали реформи під егідою МВФ, показує, що високі темпи інфляції часто були пов'язані зі швидким зростанням грошової маси. Проте інколи фактичні темпи інфляції помітно перевищували передбачувані -- навіть у разі дотримання зобов'язань стосовно обсягу грошей в обігу. Це означає, що зв'язок між зростанням грошової маси та інфляцією у перехідних економіках може непрогнозовано порушуватися, тобто само по собі зростання грошової маси повністю не пояснює інфляції у цих економіках, принаймні у короткостроковому періоді.

Економісти здебільшого вказують на дві основні групи чинників, які підживлюють інфляційний процес після початкового вибуху цін, спричиненого їхньою лібералізацією. По-перше, це зростання грошової маси для покриття фіскальних зобов'язань, що нерідко відображає повільність структурних реформ. По-друге, це вищі темпи зростання зарплати порівняно зі зростанням продуктивності праці. Інколи важливими чинниками інфляції можуть бути політика підтримання високого реального обмінного курсу національної валюти, а також зміна відносних цін за відсутності їхньої гнучкості у напрямі до зниження.

Рис. 6 Динаміка інфляції у різних групах країн

У багатьох країнах з перехідною економікою джерелом високої інфляції була монетизація бюджетного дефіциту. З одного боку, звуження обсягу національного виробництва і послаблення можливостей вилучення податкових зборів різко знизили надходження до державного бюджету. З іншого боку, трансферні платежі та субсидії зростали. У багатьох випадках бюджетний дефіцит фінансувався за рахунок позик у банків або емісії грошей, що супроводжувалося зростанням грошової маси. Нерідко за відносно невеликого офіційного дефіциту бюджету значні кредити банківської системи державним підприємствам швидко збільшували кількість грошей в обігу. Отже, зростання грошової маси, пов'язане з фіскальною діяльністю держави, є одним із найзначніших джерел інфляції у перехідній економіці.

Поведінка заробітної плати підживлює інфляцію декількома шляхами. По-перше, зростання заробітної плати вищими за продуктивність праці темпами збільшує витрати на одиницю продукції та індукує зростання цін. По-друге, вищий фонд оплати праці зазвичай стимулює розширення кредиту, а отже й обсягу грошових надходжень до державних підприємств та уряду. По-третє, індексація заробітної плати може спричиняти значну інерційність інфляції. Таким чином, зростання зарплати у відповідь на інфляційний шок підживлювало інфляційний процес.

Незважаючи на успішну дезінфляцію, країни з перехідною економікою поки що не можуть досягти рівня помірної інфляції, за якого різко знижується імовірність розвитку галопуючої інфляції та створюються оптимальні умови для економічного зростання. Для подальшого зниження темпів інфляції у цих країнах потрібні поглиблення структурних реформ, зміцнення фінансової та бюджетної систем, підвищення гнучкості цін і заробітної плати. Останнє передбачає повну відмову від адміністративного ціноутворення.

3.3 Причини розвитку гіперінфляції в Україні та шляхи її подолання

Україна успадкувала нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею величезний інфляційний потенціал. Низький рівень ефективності виробництва та якості продукції, державний монополізм і відсутність конкуренції, спотворена структура виробництва з низькою часткою предметів споживання, надмірне зношення основних фондів, гіпермілітаризація тощо становили сприятливий грунт для розвитку інфляції в Україні на початку 90-х років.

Для досягнення макроекономічної рівноваги уряд із 1992 р. лібералізував ціни, які почали швидко зростати. Тривала відкрита інфляція стала несподіванкою для державних мужів, чимось незвичним і незнайомим. Невміння уряду боротися з цим лихом тільки підсилювало темпи зростання цін, що призвело до тяжких соціально-економічних наслідків.

Висока інфляція, поєднавшись із безпрецедентним падінням обсягу національного виробництва, означала гіперстагфляцію, яка стала найвідмітнішою рисою вітчизняної економіки у 1992 -- 1995 pp. Вхід економіки України у фазу гіперстагфляції зумовлювався передовсім високими темпами зростання загального рівня цін. Світовий досвід промовляє, що спад виробництва відбувається майже завжди, коли річні темпи інфляції перевищують 40%. Річ у тім, що за високих темпів зростання цін, а особливо за гіперінфляції, національна грошова одиниця швидко знецінюється, що різко знижує рівень сукупних заощаджень усередині країни. При цьому змінюється структура кредитів: частка короткострокових кредитів різко зростає. Так, у 1993 р. короткострокові кредити становили в Україні 97,2%. У такій ситуації про якісь значні інвестиції в машини та устаткування не могло бути й мови, особливо в галузях зі строком окупності капіталу понад п'ять років. Усе це поглиблювало спад виробництва. [див. Статистичний щорічник України. 2001/Держкомстат України. - К., 2002. - С. 100]

Таблиця 2

На мікрорівні інфляція є своєрідним неформальним податком і доповнює податкові вилучення. У середині 90-х років гранична податкова ставка в Україні нерідко сягала 80%, що у поєднанні з інфляцією створювало нестерпний тиск на виробника, який призупиняв свою діяльність.

У вітчизняній економічній літературі досі точиться полеміка довкола причин гострої інфляції в Україні у 1992 -- 1995 pp. Більшість економістів схиляється до думки, що спочатку в Україні розвинулась інфляція попиту, пов'язана з надлишковою грошовою масою. Зокрема, важливим чинником такої інфляції став величезний дефіцит державного бюджету. Остерігаючись соціального невдоволення, уряд утримував досягнутий рівень доходів населення через механізм індексації. Крім цього, для підвищення рівня ліквідності підприємств, левова частка яких була державною, НБУ періодично здійснював емісію грошової маси. Так, агрегат М2 у 1992 р. зріс більш ніж у 10 разів, а в 1993 р. -- майже у 20 разів. У 1992 р. обсяг готівки зріс більш ніж у 16 разів -- приблизно з ЗО млрд.. крб. до 500 млрд..

Суттєвий вплив на зростання цін в Україні у 1992 - 1995 pp. справили чинники, які лежать поза сферою грошового обігу, -- витрати та інфляційні очікування. Неефективна економіка, як відомо, завжди e потенційно інфляційною. Зростання витрат виробництва спричиняє підвищення цін. Цей зв'язок цін і витрат особливо рельєфно проявився у вітчизняній економіці. Внаслідок різних обставин продуктивність праці знижувалася, тому витрати виробництва, а відтак і ціни, зростали. Водночас високий рівень монополізму послабив інструментарій конкуренції, який автоматично стримує зростання цін.

На динаміці цін в Україні вельми негативно позначився надмірно прискорений перехід Росії у 1993 р. до торгівлі енергоносіями за світовими цінами. Внаслідок цього спостерігався небачений шок пропозиції, який підірвав енергомістку економіку України.

Спочатку у вітчизняній економіці майже не існувало проблеми інфляційних очікувань. Але знецінення заощаджень змусило громадян оперативно пристосовуватися до умов інфляції, їхня нова поведінка полягала в тому, що люди швидко звільнялися від готівки на користь інших активів, які не втрачали своєї реальної вартості.

Небажання учасників господарського процесу позбутися своїх реальних доходів унаслідок знецінення національної валюти спричинило доларизацію вітчизняної економіки. Зростання попиту на іноземну валюту підживлювало інфляцію витрат. Водночас із знеціненням національних грошей зростала вартість імпорту, переважну частину якого становили енергоносії.

Отже, у 1992 -- 1995 pp. в Україні діяли різні чинники інфляції, які нерідко підсилювали один одного. Зумовлена спочатку сукупним попитом, інфляція стала самоіндукованою. Зростання цін на товари, послуги та економічні ресурси здорожчувало виробництво, що разом з інфляційними очікуваннями та підвищенням номінальних доходів вело до нового спалаху інфляції. Це й зумовило гіперінфляцію.

Ще у 1993 р. було здійснено кілька спроб обмежити емісію грошей, аби стримати інфляцію. Проте ці спроби були невдалі. У 1994 р. уряд намагався застосувати адміністративні методи для обмеження темпів зростання цін. Це була, по суті, класична політика доходів, яка сповільнювала зростання зарплати, запроваджувала фіксовані ціни на значну кількість товарів і послуг, вводила адміністративне регулювання на валютному ринку тощо. Така політика пригасила темпи зростання цін, але спричинила катастрофічне падіння обсягу виробництва в уже лібералізованій економіці. Крім цього, вона відкинула країну далеко назад у реформуванні економіки.

Дієві заходи щодо згортання інфляції почали здійснювати лише з приходом до влади у другій половині 1994 р. нового Президента України. З цього часу почався відлік періоду фінансової стабілізації в національній економіці. Співпраця уряду з МВФ та іншими міжнародними організаціями-кредиторами дала змогу отримати додаткові ресурси для проведення реформ і фінансування дефіциту бюджету.

Основою антиінфляційної програми стало приборкання інфляційних очікувань, які здебільшого формувалися за адаптивним принципом і значною мірою корелювали з динамікою валютного курсу українського карбованця. Це полегшувало завдання антиінфляційної політики, бо достатньо було стабілізувати валютний курс. Кредити, отримані від міжнародних організацій, допомогли НБУ сформувати резервний фонд для здійснення інтервенцій на валютному ринку, що стабілізувало курс карбованця.

Продумана політика уряду і НБУ у 1994 -- 1996 pp. дала змогу успішно здійснити грошову реформу. Рівень інфляції в Україні сягнув рекордно низького значення -- 10,1% у 1997 р. Проте фінансова криза в Росії у 1998 р. не могла не позначитися на нашій економічній ситуації. Від північного сусіда вітчизняній економіці також передалися очікування знецінення валюти, що підвищило ціни на енергоносії та прискорило темп інфляції, який у 1998 р. становив уже 20%. Паливна криза в Україні у середині 1999 р., а також недорід у сільському господарстві спричинили стрибок цін на енергоносії та продукти харчування. Внаслідок різних причин темпи інфляції у 2000 р. прискорилися: її рівень сягав 25%.

Згідно з оцінками фахівців, у вітчизняній економіці закладено сильний інфляційний потенціал. Повільний вихід економіки України із трансформаційного спаду, її неефективна галузева структура та надмірний рівень монополізації, величезний державний борг і дефіцит бюджету загрожують відносній стабільності у сфері цін. Для ліквідації інфляційного потенціалу уряд має прискорити проведення реформ, акцентуючи увагу на структурній перебудові національної економіки та всебічному стимулюванні ринкових відносин як необхідних умовах макроекономічної стабілізації та швидкого економічного зростання.

Висновок

Інфляція настає тоді, коли загальний рівень цін зростає, а купівельна спроможність грошей зменшується. Рівень інфляції вимірюють за допомогою індексів цін. Залежно від темпу зростання цін розрізняють три види інфляції: помірну, галопуючу та гіперінфляцію. За помірної інфляції ціни зростають повільно (не більш ніж 10% за рік). Населення заощаджує гроші, в економіці не спостерігається спотворень. За галопуючої інфляції ціни зростають швидко -- 20, 50, 100 і більше відсотків за рік. За таких умов гроші втрачають свою вартість, ринки капіталів звужуються, внутрішні інвестиції скорочуються. В національній економіці виникають глибокі перекоси. Гіперінфляція настає, коли ціни зростають на тисячі, десятки тисяч, а то й мільйони відсотків за рік. Вона викликає хаос в економіці і виникає здебільшого в роки воєн, революцій, формування нових держав чи політичних режимів.

Економісти поділяють інфляцію на передбачену і непередбачену та на збалансовану і незбалансовану. Передбачена -- це інфляція, яку учасники ринкового процесу очікували і захистилися від її згубних впливів. Непередбачена інфляція є несподіваною для економічних суб'єктів. Збалансована -- це інфляція, в процесі якої відносні ціни не змінюються. І навпаки, незбалансована інфляція супроводжується зміною відносних цін товарів, послуг та ресурсів. Залежно від причин і механізму зростання загального рівня цін розрізняють інфляцію попиту та інфляцію витрат. Інфляція попиту простежується тоді, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а тому ціни зростають, щоб урівноважити попит і пропозицію. Інфляцію, що виникає внаслідок зростання витрат у періоди високого безробіття і неповного використання виробничих ресурсів, називають інфляцією витрат, або пропозиції.

Непередбачена інфляція перерозподіляє майно і дохід між різними верствами суспільства, знижує життєвий рівень населення та ефективність національної економіки. Становище осіб, які живуть на фіксовані доходи, погіршується. Ця інфляція негативно позначається на реальній вартості заощаджень. Вона перерозподіляє доходи від кредиторів до дебіторів. Інфляція, що перевищує 40% за рік, здебільшого звужує обсяг національного виробництва.

Основний потік макроекономіки розглядає інфляцію як багатофакторний процес. Серед головних причин інфляції виокремлюють, по-перше, зростання грошової маси вищими темпами порівняно зі зростанням національного продукту. Якщо центральний банк країни з економічних або з політичних обставин швидко збільшує грошову масу в національній економіці, то неминуче розвивається інфляція попиту. По-друге, це дефіцит державного бюджету. Фінансування дефіциту державного бюджету за допомогою додаткової емісії прямо розкручує інфляцію попиту. По-третє, важливим джерелом інфляційного процесу є мілітаризація економіки. По-четверте, це монополії та необґрунтовані привілеї. По-п'яте -- структурні диспропорції в національній економіці. Нарешті, інфляційний процес розвивається і під впливом інфляційних очікувань.

Крива Філіпса виражає обернену залежність між рівнями інфляції та безробіття. Цю залежність спричиняють ті самі фактори, які зумовлюють проміжний відрізок кривої сукупної пропозиції. Стабільну криву Філіпса, побудовану на підставі емпіричних даних, називають ранньою кривою Філіпса. Крива Філіпса не переміщується, якщо в національній економіці існує інерційний, тобто з року в рік однаковий, темп інфляції. Збурення у сукупному попиті та сукупній пропозиції переміщують криву Філіпса.

Збурення сукупного попиту настають тоді, коли фактичний рівень безробіття помітно відхиляється від його природного рівня. Доки рівень безробіття нижчий за природний, крива Філіпса переміщуватиметься вгору і темп інфляції зростатиме. І навпаки, темп інфляції знижуватиметься доти, доки фактичний рівень безробіття перевищує його природну норму. Збурення пропозиції спостерігаються тоді, коли умови функціонування національної економіки різко змінюються, що впливає на витрати виробництва товарів і послуг, а внаслідок цього й на ціни, які встановлюють фірми. За несприятливих збурень сукупної пропозиції витрати виробництва зростають, а відтак і ціни. І навпаки, за сприятливих збурень сукупної пропозиції темп інфляції знижуватиметься і крива Філіпса переміщуватиметься донизу.

Сучасна крива Філіпса відрізняється від ранньої трьома особливостями. По-перше, в ній темпи приросту заробітної плати замінено на темпи інфляції. По-друге, сучасна крива враховує очікувану інфляцію. По-третє, вона враховує збурення сукупної пропозиції. Положення короткострокової кривої Філіпса залежить від очікуваного темпу інфляції. Державні мужі, змінюючи сукупний попит, можуть у короткостроковому періоді вибрати певну комбінацію рівнів інфляції та безробіття. У довгостроковому періоді крива Філіпса вертикальна, тому вибору між інфляцією та безробіттям не існує.

Прихильники теорії раціональних сподівань уважають, що крива Філіпса вертикальна і в довгостроковому, і в короткостроковому періодах. Тому між інфляцією та безробіттям немає вибору в жодному періоді. Згідно із цією теорією, макроекономічна політика не може впливати на реальні економічні змінні -- рівень зайнятості та обсяг національного виробництва. Світова практика нагромадила цілий арсенал знарядь боротьби з інфляцією. Індексація передбачає збільшення номінальних доходів громадян пропорційно до темпу зростання цін. Але світовий досвід стверджує: що більше суспільство прагне захиститися від інфляції через індексацію, то нестабільнішим воно стає. Індексація -- це метод захисту від інфляції, а не боротьби з нею, бо він не дає змоги уникнути окремих негативних наслідків інфляції, хоч допомагає знизити її темпи. Країни, які індексували у своїй економіці геть усе, не мали великого успіху.

Методи боротьби з інфляцією умовно можна поділити на дві групи. Застосування методів першої групи дає змогу знизити рівень інфляції упродовж короткого відтинку часу, наприклад року. Друга група заходів, які називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі. Основним знаряддям першої групи є стримувальна макроекономічна політика, яку називають дезінфляцією. Але її впровадження супроводжується зниженням реального обсягу національного виробництва і зростанням безробіття. Коефіцієнт дезін-фляційних витрат показує відсоток річного реального ВВП, який потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1%.

Для недопущення інфляції уряд країни розробляє антиінфляційну стратегію, основними складовими якої є: ефективна монетарна політика, впорядкування державних фінансів і скорочення дефіциту державного бюджету, раціоналізація структури національної економіки та зовнішньоекономічної діяльності. Ефективна монетарна політика передбачає щорічний приріст грошової маси темпом, який не надто перевищує темп зростання національного продукту. Впорядкування державних фінансів означає поступове скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації.

В 90-х роках у країнах з перехідною економікою темпи зростання інфляції були найвищими у світі. Ці темпи останнім часом удалося знизити до рівня 20-40%. Високі темпи інфляції у перехідній економіці здебільшого пов'язані зі зростанням грошової маси для покриття фіскальних зобов'язань, що нерідко відображає повільність структурних реформ, з вищими темпами зростання зарплати порівняно зі зростанням продуктивності праці, з підвищенням обмінного курсу національної валюти та зміною відносних цін в умовах відсутності гнучкості цін у напрямі до зниження.

Інфляція в Україні у першій половині 90-х років була результатом дії багатьох чинників. Лібералізація цін 1992 р. перетворила приховану інфляцію на відкриту. Остерігаючись соціального невдоволення, уряд підтримував досягнутий рівень доходів населення через механізм індексації. Для покриття дефіциту державного бюджету та поліпшення ліквідності підприємств, левова частка яких була державною, НБУ періодично здійснював емісію грошової маси. Знецінення національної валюти і зростання попиту на іноземну валюту підживлювали інфляцію витрат. Прискорений перехід Росії до торгівлі енергоносіями за світовими цінами підірвав енергомістку економіку України і спричинив нестерпний шок пропозиції, внаслідок чого розвинулася інфляція витрат.

У 1993 р. в Україні було здійснено кілька спроб стримати інфляцію через припинення грошової емісії. Проте для проведення послідовної макроекономічної політики урядові бракувало політичної волі. Застосування у першій половині 1994 р. адміністративних заходів із приборкання інфляції дещо уповільнило темпи зростання цін, але спричинило катастрофічне падіння обсягу національного виробництва в уже лібералізованій економіці. Ефективна політика у цьому напрямі почала здійснюватися лише з приходом до влади у другій половині 1994 р. нового Президента України. Стрижнем програми стабілізації цін було приборкання інфляційних очікувань. Продумана стабілізаційна політика уряду і НБУ дала змогу успішно здійснювати грошову реформу і забезпечити в останні роки прийнятні темпи інфляції.

Література

1. С.В. Мочерний. Основи економічних знань: Навчальний посібник. -Київ 2002.

2. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т.1/ Редкол.: С.В. Мочерний та ін.-К.: Видавничий центр «Академія», 2000

3. Степан Панчишин. Макроекономіка: Навчальний посібник. -Київ 2001.

4. Статистичний щорічник України 2001р, Київ 2002 / Осауленко О.Г.

5. Економічний словник - довідник/ За ред. Мочерного С.В. - К.:Феміна, 1995.

6. Г.О. Ковальчук, В.Г. Мельничук, В.О. Огнев'юк. Економіка: Підручник для 10 класу загальноосвітніх навчальних закладів.- Київ 2003.

7. Г.Н. Климко В.П. Нестеренко. Основи економічної теорії: Навчальний посібник. -Київ 2002.