Витрати виробництва та шляхи їх зменшення

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика витрат на виробництво продукції (надання послуг)

1.1 Поняття витрат та собівартість продукції

1.2 Основні види витрат виробництва

Розділ 2. Витрати виробництва на підприємстві

2.1 Управління витратами на підприємстві

2.2 Витрати виробництва як процес

2.3 Шляхи зниження витрат виробництва

Розділ 3. Витрати виробництва в коротко та довгостроковому періодах

3.1 Витрати виробництва в короткостроковому періоді

3.2 Витрати виробництва у довгочасному періоді

Висновок

Список використаної літератури

Словник економічних термінів

Вступ

На шляху до ринкової економіки уряд України приділяє багато уваги діяльності підприємств, а отже і витратам виробництва. А це означає, що проблема є актуальною.

Витрати утворюються в процесі формування та використання ресурсів - для досягнення певної мети. Вони мають різне спрямування, але найбільш загальним і принциповим є поділ їх на інвестиційні та поточні (операційні) витрати, зв'язані з безпосереднім виконанням підприємством своєї основної функції -- виготовлення продукції (надання послуг).

Основна мета роботи -- вияснити, як витрати визначаються, вимірюються і розрізняються з точки зору економістів, що вивчають діяльність підприємства, і бухгалтерів, яких передусім цікавить фінансовий звіт і баланс підприємства. Важливе місце у роботі займає також розгляд впливу технології виробництва на витрати у короткостроковому періоді, коли фірма не може змінити виробничі фонди, і на довгочасному етапі, коли фірма може змінити усі чинники виробництва.

Витрати мають натуральну та грошову форми. Планування й облік витрат факторів виробництва в натуральній формі (кількість, маса, об'єм, довжина тощо) мають важливе значення для організації діяльності підприємства. Проте для оцінювання результатів цієї діяльності вирішальною є грошова оцінка витрат, оскільки вона виражає вартість продукції (послуг).

Ясна річ, що будь-які витрати орієнтовано на певний результат. Тільки це виправдовує їхню доцільність. Стосовно виробничого підприємства цей загальний принцип діяльності, що його покладено в основу визначення собівартості продукції, виражається формулою «Витрати -- Випуск» («Input - Output»).

Розділ 1. Загальна характеристика витрат на виробництво продукції (надання послуг)

1.1 Поняття витрат та собівартість продукції

Поточні витрати чинників виробництва бувають циклічними та безперервними. Перші повторюються з кожним циклом виготовлення продукту (витрати на матеріали, заробітну плату виробничників, інструмент та ін.), другі існують постійно і незалежно від виробництва (утримання приміщень, споруд, устаткування, управлінського персоналу тощо).

Слід відрізняти витрати, які утворюють вартість продукції в певному періоді (списуються на неї), і реальні грошові виплати. Перші витрати зв'язані з виготовленням продукції незалежно від того, коли куплено відповідні матеріальні ресурси чи найнято робочу силу. Другі -- це виплати за придбані чинники виробництва без урахування часу їхнього використання. Реальні грошові виплати обслуговують зовнішній оборот підприємства та оплату праці.

Собівартість продукції -- це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання всіх ресурсів підприємства, а отже, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Що ліпше працює підприємство (інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше вдосконалює техніку, технологію та організацію виробництва), то нижчою є собівартість продукції. Тому собівартість є одним із важливих показників ефективності виробництва. Собівартість продукції має тісний зв'язок з її ціною. Це виявляється в тім, що собівартість є базою ціни товару і водночас обмежником для виробництва (ніхто не випускатиме продукції, ринкова ціна якої є нижчою за її собівартість).

Для обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включають. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості й прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються в собівартість, є питанням їхнього розподілу між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розподілу полягає в тім, що через собівартість мають відшкодовуватися ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили та природних ресурсів. Відповідно до цього в собівартість продукції включають витрати на:

Ш дослідження ринку та виявлення потреби в продукції;

Ш підготовку й освоєння нової продукції;

Ш виробництво, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних фондів і нематеріальних активів, оплату праці персоналу;

Ш обслуговування виробничого процесу та управління ним;

Ш збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати і т.п.);

Ш розвідку, використання й охорону природних ресурсів (витрати на геологорозвідувальні роботи, плата за воду, деревину, витрати на рекультивацію земель, охорону повітряного, водного басейнів);

Ш набір і підготовку кадрів;

Ш поточну раціоналізацію виробництва (удосконалення технології, організації виробництва, праці, підвищення якості продукції) крім капітальних витрат.

Треба мати на увазі, що з різних причин на практиці немає повної відповідності між дійсними витратами на виробництво й собівартістю продукції. Так, згідно з чинним порядком не включаються в собівартість продукції, а відшкодовуються за рахунок прибутку або інших джерел витрати на підготовку та освоєння нової продукції серійного й масового виробництва.

Водночас є й такі витрати, які включаються в собівартість продукції, але не мають прямого зв'язку з виробництвом: оплата часу виконання державних обов'язків працівниками підприємства, скорочення робочого дня підлітків, матерів, які мають дітей віком до одного року, та ін.

Непродуктивні витрати підприємства, пов'язані з виробничою діяльністю (втрати від браку, недостач і псування матеріалів, від простоїв тощо), у межах встановлених норм включаються у фактичну собівартість продукції, а втрати від порушення вимог (умов) договорів з іншими підприємствами та організаціями (штрафні санкції) відшкодовуються за рахунок прибутку.

Склад витрат, які включаються в собівартість продукції (послуг), може дещо змінюватися з різних практичних міркувань. Але загальною тенденцією таких змін має бути якомога повніше відображення в собівартості дійсних витрат на виробництво продукції. Ці міркування стосуються собівартості продукції за умов повного калькулювання витрат. Таке уточнення (пояснення) необхідне з огляду на те, що на практиці частіше трапляється калькулювання одиниці продукції за неповними витратами.

1.2 Основні види витрат виробництва

Більшість економістів користуються положенням про те, що люди роблять здебільшого раціональний вибір, систематично співставляючи рівень задоволення потреб з тими «жертвами», які вони мають принести. Таким чином, вважається, що і підприємства систематично намагаються зважувати доходи і видатки, щоб максималізувати свій прибуток.

Витрати в економіці пов'язані безпосередньо з відмовою від можливості виробництва альтернативних товарів і послуг. Це означає, що економічні витрати будь-якого ресурсу дорівнюють його вартості, або цінності, за найкращого з усіх можливих варіантів його використання. Дана концепція витрат знайшла відображення у кривій виробничих можливостей на рис. 1. Метал, використаний для виробництва зброї, втрачений для виготовлення літаків цивільної авіації, автомобілів або будівництва житлових будинків.

Рис. 1. Характер змін короткочасних граничних і середніх витрат виробництва

Для окремого підприємства економічні витрати -- це виплати, які воно зобов'язане зробити, або ті доходи, які це підприємство зобов'язане забезпечити постачальникові ресурсів, щоб відволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах. Ці виплати можуть бути або зовнішніми, або внутрішніми. Грошові виплати чи видатки, які підприємство несе на користь постачальників сировини, палива, транспортних послуг, енергії тощо, називаються зовнішніми витратами. Тобто зовнішні витрати являють собою плату за ресурси постачальникам, які не належать до числа власників даної фірми.

Однак кожна фірма може використовувати певні ресурси, що належать їй самій. Витрати на власні і самостійно використовувані ресурси являють собою неоплачувані, або внутрішні, витрати.

Для фірми ці внутрішні витрати рівні грошовим платежам, які могли б бути отримані за самостійно використані (найефективнішим чином) ресурси.

Важливо відзначити, що плата за підприємницьку діяльність виступає як елемент витрат. Мінімальна плата, необхідна, щоб втримати «підприємницький талант» на даному підприємстві, називається нормальним прибутком. Отже, нормальна винагорода за виконання підприємницьких функцій є таким же елементом внутрішніх витрат, як внутрішня рента і внутрішня заробітна плата. Якщо ці мінімальні винагороди не забезпечуються, підприємець може переорієнтуватися і змінити напрям діяльності на інший, привабливіший, або й відмовитися від ролі підприємця задля отримання заробітної плати. Тобто економісти вважають витратами всі платежі -- внутрішні і зовнішні, включаючи до перших і нормальний прибуток,-- необхідні для того, щоб залучити і утримати ресурси в межах даного напрямку діяльності.

Проте економісти і бухгалтери по-різному розуміють значення поняття «прибуток». Бухгалтерський прибуток -- то загальна виручка підприємства за вирахуванням зовнішніх витрат. Дещо по-іншому визначають прибуток економісти. Вони розглядають економічний прибуток як загальну виручку за вирахуванням усіх витрат (зовнішніх і внутрішніх, включаючи до останніх і нормальний прибуток підприємця).

Тому, коли економіст говорить, що підприємство ледве покриває затрати, це означає, що всі зовнішні і внутрішні витрати відшкодовуються, а підприємець отримує такий доход, якого ледве вистачає, щоб утримати його або його талант у межах даного напрямку діяльності. Якщо сума грошових надходжень перевищує економічні витрати підприємства, це перевищення нагромаджується в руках підприємця і воно називається економічним, або чистим, прибутком. Тобто економічний прибуток дорівнює загальній виручці за вирахуванням економічних витрат на всі ресурси.

Таким чином, економічний прибуток не включається у витрати, оскільки за визначенням -- це доход, отриманий зверх нормального прибутку, необхідний для збереження зацікавленості підприємця у даному напрямку діяльності. Він пов'язаний з прийняттям на себе ризику, а також монопольною владою.

Витрати, які підприємство або галузь несе в процесі виробництва певного обсягу продукції, залежать від можливості зміни кількості зайнятих ресурсів. Чимало ресурсів, зокрема більша частина праці, сировини, палива, енергії тощо, можуть бути змінені легко і швидко. Інші ресурси вимагають багато часу на засвоєння. Так, потужність обробного підприємства, тобто площа його виробничих приміщень і кількість машин та устаткування в ньому, може бути змінена лише протягом значного відрізку часу. У деяких галузях важкої промисловості зміна виробничих потужностей може забрати декілька років.

Оскільки на зміну кількості необхідних для виробничого процесу ресурсів затрачується різний час, слід розрізняти короткостроковий і довгостроковий періоди. Короткостроковий період -- це період часу, якого замало, щоб підприємство встигло змінити свої виробничі потужності, але достатньо для зміни інтенсивності використання цих фіксованих потужностей.

У межах короткострокового періоду виробничі потужності підприємства залишаються незмінними, але обсяг виробництва може бути змінений шляхом застосування більшої або меншої кількості праці, сировини та інших ресурсів. У межах короткострокового періоду існуючі виробничі потужності можуть використовуватися дещо інтенсивніше.

Для підприємства довгостроковий період -- це період часу, достатній для зміни кількості всіх зайнятих ресурсів, включаючи і виробничі потужності. З точки зору галузі довгочасний період також включає в себе достатньо часу, щоб діючі в ній підприємства змогли розформуватися і покинути галузь, а нові підприємства -- виникнути і вступити до галузі. Якщо короткостроковий період являє собою період фіксованих потужностей, то довгочасний період -- період змінних потужностей.

Наприклад, якщо заводу «Електрон» потрібно найняти ще 50 робітників або навіть набрати цілу робочу зміну, то це було б короткостроковим коригуванням. Та якби виникла потреба прибудувати ще одне крило до заводського цеху і встановити там додаткове устаткування це було б уже довгочасним коригуванням.

Важливо відзначити, що короткостроковий і довгочасний періоди відрізняються один від одного швидше концептуально, ніж за тривалістю. У галузях легкої промисловості зміна виробничих потужностей може відбутися і за одну добу. Часто малі підприємства можуть збільшити свої виробничі потужності за декілька днів. Але у важкій промисловості для цього потрібні місяці, а то і роки.

Розділ 2. Витрати виробництва на підприємстві

2.1 Управління витратами на підприємстві

Управління витратами -- це процес цілеспрямованого формування витрат щодо їхніх видів, місць та носіїв за постійного контролю рівня витрат і стимулювання їхнього зниження. Воно є важливою функцією економічного механізму будь-якого підприємства.

Система управління витратами має функціональний та організаційний аспекти. Вона включає такі організаційні підсистеми: пошук і виявлення чинників економії ресурсів; нормування витрат ресурсів; планування витрат за їхніми видами; облік та аналіз витрат; стимулювання економії ресурсів і зниження витрат. Такими підсистемами керують відповідні структурні одиниці підприємства залежно від його розміру (відділи, бюро, окремі виконавці).

Виявлення й використання чинників економії ресурсів, зниження витрат є обов'язком кожного працівника підприємства, передусім спеціалістів і керівників усіх рівнів. Згідно з певними організаційно-технічними рішеннями та умовами розробляються норми витрат усіх видів ресурсів: сировини, основних і допоміжних матеріалів, енергії, трудових ресурсів тощо.

Установлені норми витрат -- це граничні витрати окремих видів ресурсів за даних організаційно-технічних умов виробництва. Вони є важливим чинником забезпечення режиму жорсткої економії і відповідно конкурентоспроможності підприємства. У процесі планування встановлюються граничні (допустимі) загальні витрати в підрозділах і в цілому по підприємству (кошториси) та на одиницю продукції. Фактичний рівень витрат обчислюється за даними поточного обліку.

Порівняння фактичних витрат з плановими (нормативними) дає змогу в процесі аналізу оцінювати роботу підрозділів з використання ресурсів, з'ясовувати причини відхилень фактичних витрат, від планових і відповідно стимулювати працівників підприємства до їхнього зниження.

Управління витратами на підприємстві передбачає їхню диференціацію за місцями та центрами відповідальності. Місце витрат -- це місце їхнього формування (робоче місце, група робочих місць, дільниця, цех). Під центром відповідальності розуміють організаційну єдність місць витрат з центром, відповідальним за їхній рівень.

На практиці вважають, що центр відповідальності збігається з місцем витрат, хоча це не обов'язково. Формування місць витрат і центрів відповідальності здійснюється за функціональною та територіальною ознаками. У першому випадку витрати локалізуються в певній функціональній сфері діяльності (маркетинг, дослідження й підготовка виробництва, матеріально-технічне забезпечення, виробництво, технічне обслуговування виробництва, управління). Територіальні місця витрат і центри відповідальності включають організаційні підрозділи підприємства (відділи, дільниці, цехи), які відокремлені просторово.

За центрами відповідальності складаються кошториси (планові витрати), обчислюються фактичні витрати, а для виробничих підрозділів визначається собівартість одиниці продукції (послуг). Це уможливлює ефективний контроль за витрачанням ресурсів. При цьому важливе значення має поділ витрат стосовно кожного центру відповідальності на прямі й непрямі, змінні та постійні.

Перший поділ має істотне значення для визначення собівартості окремих виробів (калькулювання). Прямі витрати безпосередньо відносять на продукцію центрів відповідальності (місць витрат), а непрямі -- формуються в цих центрах, а потім розподіляються між окремими видами продукції.

Поділ витрат на змінні та постійні стосовно центрів відповідальності (місць витрат) важливий для складання так званих гнучких кошторисів та оцінки діяльності. Таке розмежування витрат дає змогу оперативно обчислювати кошториси для різних варіантів обсягу виробництва, а також перераховувати планові витрати на фактичний обсяг продукції під час аналізу та оцінки роботи підрозділів.

2.2 Витрати виробництва як процес

Процес виробництва завжди пов'язаний з використанням робочої сили та засобів виробництва, які втілюються в продукті. Останній характеризується корисністю (споживною вартістю) і трудомісткістю, тобто певною кількістю затраченої праці. Чим продуктивніша праця, тим нижча трудомісткість одиниці створеного продукту.

Проте частина вартості продукту, що втілює в собі вартість засобів виробництва (уречевлена праця), існує ще до процесу виробництва. Вона лише переноситься на нього у вигляді вартості матеріальних витрат, а жива праця робітника створює чистий продукт -- понад вартість матеріальних витрат.

Повторення виробництва можливе тоді, коли засоби виробництва і робоча сила відтворюються. Для цього з вартості, отриманої після реалізації продукту, відповідна частина виділяється на заміщення вартості засобів виробництва та робочої сили, спожитих у процесі виробництва. Частина вартості товару, що має бути знову авансована на продовження виробництва, визначається як витрати виробництва.

Потреба у відтворенні робочої сили вимагає формування у фазі виробництва як необхідного, так і додаткового продукту. При цьому витрати підприємця (підприємства) на створення продукту відрізняються від витрат суспільства (рис. 2).

Рис. 2. Структура продукту

Витрати виробництва -- це те, у що обходиться створення продукту підприємству. Водночас суспільні витрати на створення продукту включають також додаткову працю, втілену в додатковому продукті. Витрати виробництва благ -- це загальноекономічна категорія. Процес виробництва являє собою продуктивне споживання факторів виробництва, заміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення.

У реальному житті існують об'єктивні причини, які зумовлюють формування витрат виробництва підприємства як самостійної категорії. Цей процес ґрунтується на економічній відокремленості. Підприємства (виробники) відокремлені як власники засобів виробництва і створюваного продукту. При цьому різноманітність форм власності відбиває різний рівень усуспільнення виробництва. Підприємства-товаровиробники мають різну технічну оснащеність (у тому числі в межах однієї форми власності, наприклад, у державному секторі). У зв'язку з цим вони мають різний рівень продуктивності праці та різні витрати матеріальних і трудових ресурсів при виробництві одного виду продукту. Суттєві відмінності виконуваної людьми праці зумовлюють існування вартісної оцінки суспільної праці. Ось чому обмін продуктами праці між виробниками має відбуватись у товарній формі на еквівалентній основі.

У процесі обміну виробнику треба відшкодувати витрати засобів виробництва та робочої сили. Витрати окремого виробника не тотожні витратам суспільства. Тільки сукупні витрати суспільної праці на виробництво продукту набувають форми суспільне необхідних витрат, тобто виступають у формі вартості (рис. 3).

Рис. 3. Вартісна структура продукту

Речовий зміст витрат виробництва на різних етапах розвитку економіки має різну суспільну форму. В умовах традиційного простого товарного виробництва витрати виробництва вимірюються вартістю спожитих засобів виробництва. Витрати праці (живої та уречевленої) простого товаровиробника в суспільне необхідних розмірах збігаються з вартістю товару. Фонд індивідуального споживання виробника виступає як частина валового доходу. Його обсяг визначається величиною валового доходу та пропозицією, яку враховують при його розподілі на споживання та нагромадження.

У розвиненому товарному господарстві фонд індивідуального споживання виробника набуває форми змінного капіталу, витраченого для наймання робочої сили х. Цей фонд виступає не тільки як категорія розподілу (частина національного доходу), а і як категорія виробництва (частина авансованого капіталу). Перетворення фонду споживання на змінний капітал є передумовою поєднання елементів с (вартість засобів виробництва) та х в одній категорії "витрати виробництва". Соціально-економічна сутність витрат виробництва полягає в тому, що вони відображають економічні виробничі відносини з приводу витрат власне капіталу, а не праці на виробництво продукції.

В умовах розвитку соціальне орієнтованого ринкового господарства поступово зникає протистояння праці й капіталу (через демократизацію останнього, акціонерну та партнерську власність). Відносини робітника і підприємця все більше набувають характеру співробітництва. Отже, відбуваються зміни в соціально-економічній сутності витрат виробництва.

Представники західної економічної науки ґрунтовно розробили проблему витрат виробництва виходячи з потреб зростання його ефективності. При цьому вони виходили з: а)обмеженості ресурсів і б)неможливості одночасного альтернативного використання їх. Австрієць Ф. Візер (1851--1926) та американець Дж. Кларк (1847--1938) вивели категорії "вмінені витрати" (тобто приписувані комусь, віднесені на чийсь рахунок). Це дійсні витрати виробництва на певний товар, які дорівнюють найвищій корисності тих благ, які суспільство могло б отримати, якби витрачені виробничі ресурси використовувались по-іншому.

Термін "вмінення" означає заміщення, альтернативу. Такі вмінені витрати визначаються можливістю альтернативного використання ресурсів. Вибір певних ресурсів для виробництва певного товару означає неможливість виробництва якогось альтернативного товару, оскільки вибір конкретної альтернативи відкидає інші. З цього виходить, що існує корисність, від якої відмовляються, або непряма корисність, яку можна отримати від виробництва альтернативного товару, використання альтернативних ресурсів.

Вмінені, вибрані з альтернатив витрати з позицій окремої фірми (підприємства) поділяють на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні (або явні) витрати пов'язані з придбанням фірмою ресурсів (тобто це витрати на сировину, матеріали, робочу силу тощо). При цьому вмінені витрати дорівнюють вигоді, яку можна отримати, якщо при тих самих витратах використати альтернативний ресурс.

Внутрішні (або неявні) витрати пов'язані з використанням факторів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, технічне та інше обладнання, підприємницькі здібності тощо), а також з деякими її перевагами (місцезнаходження, престижність торгової марки тощо). При цьому вмінені витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана при альтернативному використанні власних ресурсів.

Використовуючи власні ресурси, підприємець зіставляє ці витрати з альтернативними можливостями: грошовий капітал -- з відсотками на нього в банку, використання обладнання -- з доходом від здавання його в оренду, особисте управління фірмою -- з найманням до іншої фірми тощо.

Динаміка рівня витрат та кількості створеного продукту пов'язана з категорією "граничні витрати". Значне місце в її розробці посідають дослідження таких учених, як А. Маршалл, Дж. Кларк, П. Самуельсон, К.Р.Макконнелл.

Витрати підприємця на виробництво певного обсягу продукції залежать від строку, за який можлива зміна ресурсів, що використовуються.

Протягом короткого строку певні ресурси (обладнання, верстати, будівлі тощо) залишаються незмінними. Кількість інших ресурсів (праця, сировина, допоміжні матеріали тощо) може змінюватись. У зв'язку з цим розрізняють поняття "постійні" та "змінні витрати". Останні змінюються зі зміною обсягу виробництва. В межах наявних виробничих потужностей величина постійних витрат не залежить від кількості створюваної продукції. Постійні витрати мають місце навіть тоді, коли продукт не створюється (амортизація, опалення, освітлення, реклама, страхування, рентні платежі). Для розширення виробництва продукції слід передусім відповідно збільшити кількість змінних ресурсів та інтенсивніше використовувати наявні виробничі потужності.

За тривалий період можна змінити кількість усіх зайнятих ресурсів, у тому числі виробничі потужності. Відповідно всі ресурси у цей період розглядаються як змінні.

Розмежування витрат виробництва за нетривалий період на постійні та змінні є вихідним пунктом для визначення закону спадної віддачі, або ефективності граничного продукту. Згідно з цим законом, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниць змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного (фіксованого) ресурсу (наприклад, капіталу) дає обсяг додаткового продукту, що зменшується в розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Так, при певній кількості обладнання обсяг виробництва зростатиме все повільніше, якщо все більше робітників залучатимуться до його обслуговування.

Будь-який додатковий приріст одного з ресурсів при фіксованих значеннях інших призводить до зменшення приросту продукту. В результаті на одиницю змінного ресурсу припадає все менше фіксованого ресурсу.

Під впливом науково-технічного прогресу, що змінює якість ресурсів, можливе встановлення іншої пропорції між зростанням обсягу виробництва та певного ресурсу при незмінних значеннях кількості інших ресурсів. Однак і в цьому випадку закон діє, хоч і на новому кількісному рівні. Він не діє при паралельному зростанні обсягів усіх ресурсів. У ряді випадків тут виникає ефект економії на масштабах виробництва.

Сума постійних і змінних витрат фірми при виробництві певної кількості продукту становить загальні (сукупні) витрати, їх можна обчислити як витрати на виробництво однієї одиниці продукції плюс додаткові витрати на виробництво другої, плюс додаткові витрати на виробництво третьої і т. д., включаючи п-у одиницю продукції. Збільшення кількості вироблюваної продукції супроводжується зростанням сукупних витрат.

Для того щоб порівняти витрати на виробництво продукту з його ціною, треба підрахувати витрати на виробництво одиниці продукту, або середні витрати.

Середні витрати поділяються на середні постійні та середні змінні. Середні постійні витрати зі зростанням виробництва знижуються. Це пояснюється тим, що сукупні постійні витрати у короткостроковий період залишаються незмінними. Відповідно зі збільшенням випуску продукції постійні витрати на одиницю продукту знижуються. Середні змінні витрати знижуються до мінімального рівня, який відповідає випуску максимальної кількості продукту, що припадає на зростаючі змінні ресурси. Після цього середні змінні витрати починають зростати, оскільки збільшення виробництва цього продукту потребує непропорційного збільшення змінних факторів (табл. 1).

Таблиця 1. - Динаміка витрат виробництва в короткостроковому періоді

Кількість одиниць праці	Кількість продукції	Витрати виробництва
		Постійні	Змінні	Сукупні (гр.3+гр.4)	Середні
					Граничні (гр.5:гр.2)	Постійні (гр.3:гр.2)	Змінні (гр.4:гр.2)	Сукупні (гр.5:гр.2)
1	2	3	4	5	6	7	8	9
0	0	100	0	100	-	--	--	-
1	15	100	10	110	0,67	6,67	0,67	7,34
2	34	100	20	120	0,53	2,94	0,59	3,53
3	48	100	30	130	0,71	2,08	0,62	2,71
4	60	100	40	140	0,83	1,67	0,67	2,33
5	62	100	50	150	5,00	1,61	0,81	2,42

Зміна витрат залежно від кількості створеного продукту відображається категорією "граничні витрати", тобто ті, які додатково необхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції. Граничні витрати визначаються, по-перше, відніманням сукупних витрат (при незмінних постійних) на виробництво певної кількості продукції від таких витрат на збільшення виробництва і, по-друге, діленням цієї різниці на зрослу кількість одиниць продукту.

Зміна кількості виготовленої продукції залежить від зміни кількості змінних ресурсів. Цю залежність відбиває категорія "граничний продукт", тобто продукт, отриманий у результаті застосування додаткової одиниці змінного ресурсу. Наприклад, граничний продукт праці -- це додаткова продукція, яку випускає підприємство при найманні ще одного робітника. Величина обсягу граничного продукту зі збільшенням змінних ресурсів спочатку зростає, а потім знижується відповідно до закону спадної віддачі. Останній виражається в тому, що поки додаткова величина, приєднувана до суми загальних або змінних витрат, залишається меншою, ніж середні величини цих витрат, показник середніх витрат зменшується. Навпаки, якщо гранична величина, приєднувана до суми загальних або змінних витрат, виявляється більшою за середні сукупні витрати, середні витрати мають зростати. Отже, середні витрати можуть знижуватись лише тоді, коли граничні витрати нижчі за них, а підвищуватись -- лише тоді, коли граничні витрати вищі (табл. 2).

Таблиця 2. - Граничні витрати і граничний продукт

Кількість одиниць праці	Змінні витрати, гр. од.	Граничний продукт, од.	Сукупний продукт, од.	Граничні витрати на одиницю продукції, гр. од.
1	10	10	10	1,0
2	20	15	25	0,67
3	30	12	37	0,83
4	40	10	47	1,0
5	50	8	55	1,25

Концепція граничних витрат дає змогу визначити ті витрати, величину яких можна контролювати безпосередньо. Граничні витрати характеризують витрати підприємства при виробництві останньої одиниці продукції, а також витрати, яким можна запобігти при скороченні обсягу виробництва на цю останню одиницю. Показник середніх витрат не дає такої інформації.

Існує взаємозв'язок граничного продукту і граничних витрат. Якщо показник граничного продукту зростає, то показник граничних витрат знижується, якщо показник граничного продукту досягає максимального рівня, граничні витрати мінімальні. Якщо показник граничного продукту зменшується, то граничні витрати зростають. Зростання граничних витрат завжди призводить до зменшення випуску продукції і як наслідок (за даних умов попиту) -- до підвищення цін.

Підприємство може розпочинати виробництво певного продукту, якщо ціна одиниці його дорівнює змінним витратам. Можливі на початковому етапі втрати за рахунок відсутності в ціні відповідних постійних витрат покриваються в наступний період нарощуванням обсягів виробництва. Обсяг виробництва слід розширювати доти, доки граничні витрати не перевищать граничний дохід. Максимальний прибуток буде отримано, якщо граничний дохід дорівнюватиме граничним витратам. В умовах чистої конкуренції прибуток є максимальним, якщо граничні витрати та ціна продукту однакові.

Витрати виробництва на підприємстві та витрати суспільства об'єктивно мають вартісну форму. Розрізняють витрати виробництва загальні та такі, які належать до виробленої продукції. Витрати виробництва в грошовій формі на одиницю продукції -- це її собівартість (тобто вартість для себе). Собівартість можна розглядати як сукупні витрати, поділені на кількість створеної продукції, тобто, за термінологією західної економічної науки, як середні витрати.

Для підприємства собівартість -- це мірило витрат і доходів. При певному рівні ціни зменшення витрат забезпечує збільшення доходів. Собівартість відображає реальні, прямі витрати підприємства на виробництво продукції, що дає можливість визначити ефективність його роботи. Собівартість відбиває також ряд економічних відносин (ціни на засоби виробництва, швидкість обороту фондів (капіталу), рівень заробітної плати працівників тощо).

Вартість і собівартість -- це категорії різних рівнів економічних виробничих відносин. Вартість -- категорія власне виробництва. Її складовими є: матеріальні витрати, необхідний продукт, додатковий продукт. Собівартість виражає економічні виробничі відносини, пов'язані з розподілом продукту. Категорією розподілу як частини національного доходу є заробітна плата. Водночас вона є частиною собівартості (елементом витрат). Заробітна плата характеризує також вартість необхідного продукту, а останній є категорією виробництва. Отже, собівартість як економічна категорія відбиває відносини, що складаються між суспільством у цілому і окремим виробником з приводу відокремлення витрат підприємства.

Для того, щоб визначити шляхи зниження собівартості продукту, необхідно знати структуру витрат. У трудомістких галузях виробництва, наприклад у деревообробній, переважають витрати на заробітну плату, в матеріаломістких (харчова промисловість) велика частка матеріальних витрат, у фондомістких (чорна металургія) висока частка амортизаційних відрахувань тощо.

Є група чинників, які впливають на зниження собівартості продукції, але не залежать від конкретного виробника. Це будівництво за рахунок держави шляхів, мостів, що веде до зниження транспортних витрат, зменшення витрат на перевезення сільськогосподарської продукції тощо. Таким чинником є також політика держави в галузі цін, тарифів та заробітної плати. Прискорені норми амортизації зумовлюють зростання собівартості. Можна виділити також чинники, пов'язані з природними умовами. Вони помітно впливають на собівартість продукції галузей добувної промисловості та сільського господарства.

Чинники зниження собівартості, що залежать від підприємства, -- це розглянуті раніше постійні та змінні витрати. До них належать, по-перше, економія сировини та матеріалів завдяки впровадженню ефективних технологій, по-друге, зниження амортизаційних відрахувань за рахунок інтенсивного використання техніки, підвищення коефіцієнта змінності роботи устаткування, скорочення витрат на управління.

2.3 Шляхи зниження витрат виробництва

Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто вартості для себе, для даного підприємства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості -- основа зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу підприємцю отримати більший прибуток. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари, бочок тощо). Особливу увагу слід звертати на зниження непродуктивних витрат -- штрафів, відшкодування збитків тощо, пов'язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань. До таких витрат належать також прогули працівників на підприємстві.

Важливу роль у зниженні витрат виробництва відіграє економія від масштабів виробництва (їх зниження у процесі розширення виробничих потужностей і зростання обсягів виробництва, але до певної оптимальної межі) та ефективне використання особистого і речового факторів виробництва.

В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні собівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива, Так, Франція, яка за територією та кількістю населення майже така, як Україна, виробляє приблизно у 5 разів більше товарної продукції, ніж Україна, але споживає при цьому майже У 3 рази менше газу. В розрахунку на 100 дол. виробленого валового суспільного продукту Україна споживає 1840 кг нафтового еквівалента (тобто 1840 кг нафти, якщо перерахувати на неї всі витрати енергоносіїв), а Фінляндія --206 кг, Франція -- 182, Німеччина -- 145, Данія -- 141 кг.

Розділ 3. Витрати виробництва в коротко та довгостроковому періодах

3.1 Витрати виробництва в короткостроковому періоді

У короткостроковому періоді деякі чинники виробництва залишаються незмінними, хоча решта може змінюватися для того, щоб збільшити випуск продукції. Валові (загальні) витрати (ВВ) на виробництво будь-якого товару складаються із двох компонентів: постійних витрат (ПВ), які підприємство несе незалежно від обсягу випуску продукції, і змінних витрат (ЗВ), які міняються разом з обсягом випуску продукції. Постійні витрати можуть включати видатки на утримання заводу, страхування і, можливо, на залучення мінімальної кількості працівників. Ці видатки залишаються однаковими незалежно від того, скільки виготовляє фірма.

Змінні витрати включають видатки на заробітну плату і сировину -- вони зростають у міру зростання випуску продукції. Постійні витрати можуть контролюватися на довчасному етапі, але вони не міняються із зміною випуску продукції в короткі проміжки часу (ці витрати оплачуються навіть тоді, коли продукція зовсім не випускається).

Таблиця 3. - Короткострокові витрати підприємства

Обсяг випуску (ОВ)	Постійні витрати (ПВ)	Змінні витрати (3В)	Валові витрати (ВВ)	Граничні витрати (ГВ)	Середні постійні витрати (СПВ)	Середні змінні витрати (СЗВ)	Середні валові витрати (СВВ)
1	2	3	4	5	6	7	8
0	50	0	50	--	--	--	--
1	50	50	100	50	50	50	100
2	50	78	128	28	25	39	64
3	50	98	148	20	16,7	32,7	49,3
4	50	112	162	14	12,5	28	40,5
5	50	130	180	18	10	26	36
6	50	150	200	20	8,3	25	33,3
7	50	175	225	25	7,1	25	32,1
8	50	204	254	29	6,3	25,5	31,8
9	50	242	292	38	5,6	26,9	32,4
10	50	300	350	58	J	30	35
11	50	385	435	85	4,5	35	39,5

Щоб вирішити, скільки випускати продукції, керівникам підприємства необхідно знати, як зростуть змінні витрати із зміною випуску продукції. Для цього слід визначити деякі додаткові критерії вимірювання витрат. Дані, наведені в табл. 3, стосуються підприємства з постійними витратами у розмірі 50 гривень.

Із даних табл. 1 видно, що змінні витрати зростають разом із випуском, як і загальні витрати. Останні являють собою суму постійних (стовпчик 2) і змінних (стовпчик 3) витрат. Дані стовпчиків 2 і 3 дають змогу визначити деякі додаткові змінні затрати.

Граничні витрати (ГВ) -- це приріст витрат у результаті виробництва одної додаткової одиниці продукції. Оскільки постійні витрати не міняються із зміною обсягу випуску продукції підприємства, то граничні витрати визначаються зростанням лише змінних витрат на випуск додаткової одиниці продукції, що виражається за допомогою такої формули:

ГB=DЗB:DOB.

Граничні витрати показують, скільки коштує для фірми збільшення обсягу випуску продукції на одну одиницю. У табл. 3 граничні витрати можна обчислити, виходячи як із змінних витрат у стовпчику третьому, так і з загальних витрат у стовпчику четвертому. Наприклад, граничні витрати за умови збільшення обсягу випуску з двох до трьох одиниць складають 20 гривен, бо змінні витрати підприємства зростають з 78 до 98 гривен. Загальні витрати виробництва зростуть також на 20 гривен -- з 128 до 148. Загальні витрати відрізняються від змінних тільки постійними витратами, які не міняються, коли міняється обсяг випуску продукції.

Середні витрати (СВ) -- це витрати на одиницю випуску продукції. Існує три види середніх витрат: середні постійні, середні змінні і середні валові (загальні) витрати. Середні постійні витрати (СПВ) являють собою постійні витрати, поділені на обсяг випуску продукції (ПВ:ОВ). Наприклад, середні постійні витрати для чотирьох одиниць обсягу випуску продукції дорівнюють 12,5 гривнам (50:4). Оскільки постійні витрати не змінюються, то середні постійні витрати знижуються в міру збільшення обсягу випуску продукції.

Середні змінні витрати (СЗВ) -- то змінні витрати, поділені на обсяг випуску продукції (ЗВ:ОВ). Середні змінні витрати виробництва п'яти одиниць продукції дорівнюють 26 гривнам (130.5). І, нарешті, середні загальні витрати (СЗВ) -- це валові витрати, поділені на обсяг випуску продукції (ВВ:ОВ). Таким чином, середні валові витрати виробництва за обсягу випуску -- 5 одиниць складають 36 гривен (180:5). В цілому середні валові витрати являють собою витрати на виробництво одиниці продукції. Порівнюючи середні валові витрати з ціною продукції, можна визначити чи прибуткове виробництво.

Із даних табл. 3 видно, що змінні і валові витрати зростають разом із випуском продукції. Швидкість зростання залежить від природи виробничого процесу, і, зокрема, від того чи досягло виробництво того рівня, коли воно підлягає дії закону спадної віддачі щодо змінних чинників.

Закон спадної віддачі, який також називається законом спадного граничного продукту, або законом змінних пропорцій, виражається в тому, що, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання кожної наступної одиниці змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного, фіксованого ресурсу (наприклад, капіталу або землі) дає спадний додатковий, або граничний, продукт з розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Іншими словами, якщо кількість робітників, що обслуговує дане машинне устаткування буде збільшуватися, то зростання обсягу виробництва буде поступово уповільнюватися пропорційно кількості нових робітників.

Цей закон найяскравіше проявляється в сільськогосподарському виробництві та у видобувних галузях промисловості. Дещо в меншій мірі він проявляється і в інших сферах суспільного виробництва. Щоправда, цей закон ґрунтується на припущенні, згідно з яким усі одиниці змінних ресурсів якісно однорідні. Тобто припускається, що, наприклад, кожний додатковий робітник має такі ж розумові здібності, освіту, кваліфікацію, трудові навички тощо; Граничний продукт починає зменшуватися не тому, що найняті пізніше робітники виявилися менш кваліфікованими, а тому, що за незмінної величини наявних капітальних фондів зайнята більша кількість робітників.

Якщо праця -- єдиний змінний чинник, тоді для збільшення випуску продукції підприємство повинно найняти більше робітників. Якщо граничний продукт праці швидко знижується в міру збільшення трудозатрат (внаслідок Дії закону спадної віддачі), то для прискорення випуску продукції доведеться збільшувати затрати. Як наслідок, змінні та валові витрати швидко зростають одночасно із збільшенням обсягу випуску продукції. З другого боку, якщо граничний продукт праці знижується повільно із збільшенням трудозатрат, то витрати зростатимуть теж повільно.

Це положення можна детальніше розглянути на прикладі витрат підприємства, яке може найняти стільки робітників, скільки забажає, за тверду ставку «К» (витрати на одиницю додаткових трудозатрат). Згадаємо, що граничні витрати являють собою зміну змінних (валових) витрат у відповідь на зміну обсягу випуску продукції на одну одиницю (тобто ДЗВ:ОВ). Але змінні витрати є витратами на одиницю додаткової праці «К», помноженими на кількість додаткових трудозатрат ДТ. Тоді

гв=Дзв:ов=к*Дт:Дов.

Граничний продукт праці (ГПП) є зміною обсягу випуску продукції внаслідок зміни трудозатрат на одну одиницю, або ДОВ:ДТ. Отже, необхідна додаткова праця для отримання зайвої одиниці продукції дорівнює ДТ:ДОВ, а це дорівнює І:ГПП. В результаті

ГВ=К:ГПП.

Це рівняння фіксує, що у короткостроковому періоді граничні витрати дорівнюють вартості змінного чинника виробництва, поділеного на граничний продукт цього чинника. Нижній граничний продукт праці означає, що необхідна велика кількість додаткових трудових ресурсів для виробництва більшого обсягу продукції, що веде до високих граничних витрат. Високий граничний продукт означає, що потреби у додатковій праці невеликі, так само, як і граничні витрати. Тобто із зниженням граничного продукту праці граничні витрати виробництва зростають і навпаки.

Дію закону спадної віддачі у процесі виробництва можна спостерігати також, проаналізувавши дані граничних витрат, наведених в табл. 3. Граничні витрати додаткового випуску продукції високі попервах, коли невелике збільшення ефективності використання чинників викликає незначне зростання випуску продукції на великому підприємстві з безліччю устаткування. Однак в міру того як використання чинників виробництва збільшується і стає ефективнішим, граничні витрати значно знижуються. Зрештою, граничні витрати знову починають зростати за більшого обсягу випуску продукції завдяки дії закону спадної віддачі.

Цей закон породжує також прямий зв'язок між середніми змінними витратами виробництва і середньою продуктивністю праці. Середні змінні витрати СЗВ дорівнюють змінним витратам на одиницю продукції, або ЗВ:ОВ. Коли Т одиниць праці використовується у виробничому процесі, змінні витрати складають КТ. Таким чином:

СЗВ=КТ:ОВ.

Слід завважити, що середній продукт праці СПП дорівнює обсягові випуску на одиницю використовуваного чинника ОВ:Т. У результаті

СЗВ=К:СПП.

Якщо припустити, що ставка заробітної плати фіксована, то існує обернена залежність між середніми змінними витратами і середнім продуктом праці. Із зниженням середнього продукту праці значно зростає кількість використовуваних чинників виробництва для отримання граничного обсягу продукції, тобто середні змінні витрати виробництва зростають. Однак із збільшенням середнього продукту праці зменшується потрібна кількість чинників виробництва, тобто середні змінні витрати виробництва зменшуються.

Як змінні, так і середні змінні витрати тісно пов'язані з продуктивністю чинників і витратами виробництва. Змінний і середній продукти говорять про фактичний зв'язок між затратами і результатами виробництва. Співставлення показників витрат дозволяє робити висновок про бюджетні видатки на підставі одержаної виробничої інформації.

На мал. 1 зображено кілька кривих, які приблизно відображають дані про граничні і середні витрати, наведені в табл. 1. Постійні витрати складають 50 гривен. Як наслідок, крива середніх постійних витрат СПВ безперервно знижується від 50 гривен до 0. Форма решти залежностей короткострокових витрат визначається співвідношенням кривих граничних і середніх витрат. Коли змінні витрати нижчі від середніх, крива середніх витрат спадна. Коли граничні витрати вищі від середніх, то крива середніх витрат висхідна. Коли середні витрати мінімальні, граничні витрати дорівнюють середнім. Наприклад, граничні витрати (20 гривен) нижчі від середніх змінних витрат (25 гривен), і лінія середніх витрат спадна. Коли ж граничні витрати дорівнюють 30 гривнам, що вище середніх (25 гривен), крива висхідна. Зрештою, коли граничні витрати (25 гривен) і середні (25 гривен) однакові, середня величина витрат залишається без змін (25 гривен).

Граничні і середні витрати являють собою важливі поняття. Вони відіграють вирішальну роль при виборі підприємством обсягу виробництва. Знання короткострокових витрат особливо важливе для підприємств, які діють в умовах відчутних коливань попиту. Якщо підприємство на сьогоднішній день здійснює випуск продукції в такому обсязі, коли граничні витрати різко зростають, то невизначеність щодо збільшення попиту в майбутньому може примусити підприємство змінити виробничий процес і, можливо, спонукати до додаткових затрат сьогодні, щоб уникнути вищих витрат завтра.

3.2 Витрати виробництва у довгочасному періоді

У довгочасному періоді підприємство може міняти всі використовувані ним чинники виробництва. Передусім йдеться про таке поєднання чинників виробництва, яке мінімізує витрати виробництва певного обсягу продукції, і про взаємозв'язок між довгочасними витратами і обсягом випуску продукції. Припустимо, що невелике підприємство в обробній промисловості спочатку розгорнуло мінімальні виробничі потужності, а потім, завдяки успішній економічній діяльності, почало постійно розширятися. У зв'язку з цим мінятимуться і середні загальні витрати. Спочатку якийсь час розширення виробничих потужностей буде супроводжуватися зниженням середніх загальних витрат. Однак введення все більших і більших потужностей приведе врешті-решт до зростання СВВ.

На рис. 4 ця закономірність простежується на прикладі п'яти підприємств різних розмірів. Крива СВВ-І показує динаміку середніх загальних витрат для найменшого із п'яти підприємств, а крива СВВ-5 -- для найбільшого. Співвідношення між цими п'ятьма кривими точно відповідає згаданому вище правилу. Будівництво все більших підприємств супроводжуватиметься зниженням мінімальних витрат на одиницю виготовленої продукції аж до досягнення розмірів третього підприємства. Однак за цією межею розширення виробничих потужностей означатиме підвищення мінімального рівня середніх загальних витрат.

Рис. 4. Крива довгострокових середніх витрат. П'ять варіантів розмірів підприємств

Особливе значення мають тонкі лінії, перпендикулярні горизонтальній осі. Вони показують ті обсяги виробництва, які змушують підприємство змінювати свій розмір, щоб забезпечити якнайменші витрати виробництва на одиницю продукції. На рис. 4 видно, що за будь-якого обсягу виробництва менше 20 одиниць мінімальні витрати виробництва на одиницю продукції досягаються на підприємстві І. Однак, якщо обсяг продажу фірми перевищує 20 одиниць, але менше 30 одиниць, то вона зможе зменшити витрати виробництва, збудувавши більше підприємство -- підприємство 2.

Незважаючи на те, що сума загальних витрат із збільшенням масштабів виробництва буде більшою, витрати виробництва на одиницю продукції виявляться нижчими, ніж попередньо. За будь-якого обсягу виробництва у проміжку від 30 до 50 одиниць найменші витрати виробництва на одиницю продукції забезпечить підприємство 3. Обсяг виробництва від 50 до 60 одиниць показує, що найменші витрати матиме підприємство 4. А за обсягу виробництва, що перевищує 60 одиниць, найвигіднішим виявиться будівництво підприємства 5.

Аналіз усіх цих змін дає підстави зробити висновок, що крива довгострокових СВВ для окремого підприємства складається із кількох кривих короткострокових СВВ для підприємств різних розмірів, які можуть бути збудовані. Крива довгострокових середніх загальних витрат (СВВ) показує найменші витрати виробництва на одиницю продукції, які можуть забезпечити будь-який обсяг виробництва за умови, що підприємство мало у своєму розпорядженні достатньо часу для збільшення або зменшення свого розміру. На рис. 4 жирною лінією показано криву довгострокових СВВ підприємства або, як її часто називають, криву вибору (або планову криву) підприємства.

У реальному житті для більшості видів виробництва можливості вибору розмірів підприємства значно ширші, ніж це відображено на рис. 4. Фактично в багатьох галузях кількість можливих розмірів підприємства зовсім не обмежена. А це означає, що найменші зміни обсягу випущеної продукції (обсягу продажу) з часом підштовхують до відповідних змін розмірів підприємства.

Незважаючи на те, що послідовне збільшення розмірів підприємства протягом певного часу зумовлює зниження витрат виробництва на одиницю продукції, але, починаючи з відповідного моменту, дальше збільшення розмірів підприємства супроводжуватиметься підвищенням середніх загальних витрат. Ця закономірність передусім пояснюється тим, що закон спадної віддачі у даному випадку не спрацьовує, оскільки він діє лише за незмінної кількості одного із використовуваних у виробництві ресурсів, тоді як у довгочасному періоді допускається зміна кількості всіх ресурсів. До того ж, в даному аналізі припускається, що ціни на всі ресурси постійні. Опуклість кривої довгострокових середніх витрат можна пояснити тим, що економісти називають позитивним і негативним ефектами зростання масштабів виробництва, або ефектами масштабу.